Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 47 страниц)

Пересторога

Анрі покинув спочивальню надто рано. Після вчорашньої оргії Лувр ще не прочумався настільки, щоб своїм звичаєм вимислювати всілякі злочинства; принаймні таке він справляв враження. У переходах і залах Анрі переступав через сонних людей, що скидалися більше на паралізованих. Вони так і лежали на тому місці, де спостигло їх останнє, що з ними сталось: чи то вони злягалися, чи пили, чи то їх побив грець. У відчинене вікно зазирали розквітлі троянди, а під ним покотом лежали люди в барвистій одежі, забрудненій їжею, вином, блювотинням, і їх осявало яскраве сонце. Анрі йшов замком сам-один, і погляд його падав і в таємні кімнати, де вночі, забувши навіть зачинитися, весільні гості парувались на всілякі природні й неприродні лади. Знадвору, зіпершись на стіну, куняла варта з алебардами в руках. Собаки кліпали очима, знехотя пробували гавкнути й засинали знову.

Замкові не було кінця-краю. Це нескінченне розмаїття просторих залів нової будівлі та покручених ходів і закамарків старої збивало раннього блукача з пантелику, і Анрі врешті заблудився й не знав, куди йому йти, хоча, власне, ніякої певної мети у нього й не було. Он, перехилившись через різьблене кам'яне поруччя, спить якийсь гладун, і на спітніле обличчя йому зсунувся високий білий ковпак. Анрі здогадався, що десь тут недалеко кухня. Челядь, як і панство, вчора набенкетувалась уволю, але знеможена плоть має ще огидніший вигляд серед покидьків та брудного посуду. Король Наваррський у білому шовку подався геть – і врешті приблукав до якогось напівтемного закапелку з окутими залізом дверима, обснованого павутинням, схожого на в'язницю; щось таке, пригадалося йому, він недавно вже бачив у нижніх поверхах старої будівлі.

Він спинився, щоб очі звикли до напівмороку, коли зненацька почув: «Тс-с!» – і з сутіні виступила якась дівчина. Він ухопив її за руку й потяг ближче до віконця, що було аж під стелею.

– Не треба на світло, – благально шепнула вона. – Я ж навіть не підмальована. Певне, бридка, аж страшна.

– А що ти тут робиш? Я начебто… Авжеж, це ти. Тоді мій д'Арманьяк замкнув тебе, бо ти шпигувала за мною. І тепер знов?

– Я стараюся для вас, величносте. Бо я ваша служниця й нікому не буду вірна й віддана, крім свого пана, а мій пан – ви.

Анрі відхилив їй голову назад, так, щоб на обличчя впало світло. Фрейліна була гарненька, зовсім молода, і розмазані рум'яна та білило не могли зробити її бридкою. Він поцілував її в уста й пересвідчився: «Так, ця дівчина моя – он як вона затремтіла! Які вони непевні, ніколи їх не вгадаєш! Може, якби я тоді не застукав і не знешкодив цієї шпигунки, вона б…»

– То я вже подобаюсь тобі? Я радий, бо ти дуже миле дівчатко, – промовив він чарівно-ласкаво. Чи були ті слова щирі, чи ні, але від них її личко засяяло. А в нього й справді забилося серце – він ніколи не лишався байдужий перед жінками. І цій фрейліні він подарував хвилинку справжнього щастя.

– Ну, й що ж ти хочеш зробити для мене? – спитав він, уже не думаючи про це. Та вона мусила спершу звести дух.

– Віддати за вас життя, ваша величносте. Бо я вже пропала. Пані Катрін довідається, що я була тут. Їй теж служать добре.

– А нащо їй твоє життя?

– Тихше! Вона недалеко. Я ось недавнечко підгледіла, як вона крадькома вийшла зі своїх покоїв. Я лежала на килимі й буцімто спала. Ні, ні, я була сама, – запевнила дівчина. – До моєї кімнати напхалося чужих, ніде було й лягти. А вона крадеться повз мене, потихеньку відчиняє двері до свого сина д'Анжу й веде його за собою. А другого сина, короля, не взяла. Дорогою вона шкрябалась ще в кілька дверей, і кілька чоловік теж пішли за нею, а я назирці за всіма. Боже, це ж як у хованки зі смертю! – У дівчини аж зуби зацокотіли. – Треба, щоб ви все побачили самі, ваше величносте.

Вона взяла його за руку й повела кудись у цілковиту темряву. «Панночко! А може, це любка якогось ворога і він тут чатує? Ні. Це якраз тут замкнув її д'Арманьяк, і вона знає тут кожну п'ядь. Що це ти, панночко? Бере за руку, підніма її вгору – помацай… Ага! Щаблі – це я маю вилізти на драбину? Держи її міцно, панночко, вона сунеться. Драбина дуже висока, та ось нарешті вгорі замріло якесь світло. Можна пролізти під низеньке склепіння, тоді лягти ницьма на виступ муру, а в кінці його невеличкий отвір у якесь приміщення. Навіть дитина не протислася б тим отвором. Але я бачу кімнату – щось ніби кімнату. Пані Катрін не звикла до таких, але вона сидить онде. Її крісло з високою спинкою поставлене під стіною навпроти, світло падає на неї згори, і обличчя її від того світла якесь бліде, аж сіре. Чи то, може, від чого іншого у нього такий свинцевий колір? Вона, як завжди, у вдовиному уборі, а решта всі – так, як устали з ліжка. Он Гізи, а це д'Анжу».

– Панночко! Ви знаєте такого пана де Морвера? («Та це не він, що б він мав тут робити!»)

– Тихше, королева говорить.

«Ні, вона надто далеко внизу. Слова заглухають, ніби в ущелині. Здається, вона замислила щось проти свого сина, короля, а то чого б їй нишком забиватись сюди без нього? Він веде переговори з Англією й протестантськими князями. Він називає Коліньї батьком. Вона ненавидить Карла. Д'Анжу – ось її справжній син, досить на нього глянути: такі самі вуха, наче обтяті. І губи в нього товсті, і весь він якийсь чорнуватий, як ті чорні духи, що витають круг нього. Йому не сидиться на місці, він не може дочекатися, що ж має статись. Ось прикладає палець до губів: мовчи, мій любчику! Авжеж, хіба обійдеться без любчика?»

– Панночко, ти не знаєш такого любчика, схожого на вчителя танців? Його звуть не дю Га?

«Вона не відповідає, та й справді треба бути обережними. Тут змовляються відібрати комусь життя. Як не Карлові, то мені. Та хай-но зважаться: в Парижі повно гугенотів! Тут, у підвалі, зібрались наші вороги, замишляють душогубство, а самі бліді, аж сірі,– надто кардинал Лотарінгський. Насовуй капелюха на очі, старий цапе, щоб не видно було твоєї лишаюватої пики! Що він витівав учора ввечері! Ось відходить з Гізом у куток, про щось радяться. А Гіз таки справді красень. Високий! Такого повалити – ого як гупне! А все ж таки, друзяко Гізе, після двох кровоточивих Валуа я перший принц крові, і сестру їхню віддали за мене, а не за тебе.

Але він розкричався, не можуть угамувати, і я нарешті щось чую. При дворі треба вбити якогось «іншого». Кого? Карла? Мене? Навряд щоб пана адмірала: він же їде до війська у Фландрію. У д'Анжу очі кровожерно загорілися: отже, це Карл, ненависний йому брат. Ні, пані Катрін цього не хоче, вона звеліла всім мовчати, Карл і сам довго не проживе. Вона заговорила пошепки, всі нахиляються до неї, а надто отой – як же його звуть, що очі в нього так близько посаджені: я щойно питав себе, чого це він тут. Це ж безглуздя, нічого вони не можуть зробити. Та ось Гіз сам відводить його вбік… ага, згадав, пан де Морвер.

Що це, д'Анжу сказився? І часто з ним таке буває? Він не хоче довше чекати смерті того, хто зробив йому брата найлютішим ворогом. Про кого ж це він? Невже таки про Коліньї? Та ні, це пусті балачки, бо в нього не стане духу на те, що вони там обговорюють. А матінка його чомусь розгнівалась і хоче йти. Час уже й мені… Гіз виходить перший, він постереже, щоб решта розійшлись непомічені. От комедія буде, коли ми з ним зіткнемося! Тепер хутчіше вниз».

– Панночко, де ти сховалась?

«Утекла, доведеться вибиратись самому».

Він таки вибрався й квапливо подавсь назад через челядницькі приміщення, де всі вже попрокидались і безтямно витріщалися на нього; і в старе подвір'я він вийшов якраз навпроти тієї частини замку, де щойно відбулась таємна рада, – за славнозвісними малими сходами, що ними впускали до королівських покоїв фаворитів та змовників. А з другого боку в ту саму мить з'явився Гіз. Анрі враз метнувся вперед і став на першу сходинку; там його й помітив герцог Лотарінгський.

– Звідки це ти так раненько, Наварро?

– А хіба рано? Бач, моя вельмишановна теща приймає мене о будь-якій годині.

– Ти був у пані Катрін? Нагорі?

– А то ж де! – Анрі набундючився, вдаючи людину, яка хвалиться великою честю, насправді не сподобившись її. І це розбудило у високому лотарінжцеві на диво приємне почуття власної переваги. Де ж пак, він сам іде з таємної наради від королеви – і раптом здибує цього марнолюбного брехунця, що хвалиться, ніби в ту саму годину королева приймала його. Біле Гізове обличчя засяяло, і він, узявшись рукою в бік, сказав:

– Ну, тоді ти сам від неї чув, але я однаково ще повторю: твоя взяла, Наварро. Французький двір вирішив оголосити війну Іспанії, бо, як писав твій адмірал у одному посланні, «французам потрібна зовнішня війна, справедлива, але не дуже важка й водночас вигідна. Бо інакше вони мордуватимуть і грабуватимуть одні одних». Він таки знає нас, цей твій герой і вчитель!

– Та ні, це написав Морней, він у кожній думці доходить до крайнощів.

– Оце ж і треба нам знати. Ви в усьому такі, Наварро.

– А ви ні?

– Ми тільки боронимось. Ви, протестанти, хочете вчинити серед нас велику різанину, про це свідчать слова вашого Коліньї чи Морнея. Для власного порятунку ми обираємо війну в спілці з вами – проти Філіппа. До побачення у Фландрії або на тому світі!

Високий білявий молодик тільки вдав, ніби вже хоче йти, і відразу обернувся знов до Анрі.

– Наварро! Давай грати чесно, як я. Не буду відмагатись, я стяг військо до Парижа, коли почув, що над'їздиш ти з усіма своїми дворянами.

– Та ні, це ще не всі.– Анрі, хоч і нижчий, дивився йому в очі, не задираючи голови, бо стояв вище, на сходинці.

– Моє військо сьогодні вирушає до Фландрії. Зроби й ти так, Наварро.

– Гаразд, я гратиму як ти – із щирої приязні, й за звичкою. Ти пам'ятаєш наші шкільні літа, Анрі Гізе?

– Ти тоді придумав гру. В убивство Цезаря. І ми пошаленіли.

– Ти й Анжу. Ви вже хотіли замордувати мене по-справжньому. Таке не забувається довіку, друже.

– Так, дружба, що зав'язалась у дитинстві,– це єдине, що може вмерти лише разом з нами. Я не соромлюся своїх сліз, – бундючно сказав герцог Лотарінгський – і справді видушив з очей сльозину чи бодай спробував видушити. «Я б зумів краще», – подумав другий, що стояв на сходинці. Одначе король Наваррський відчував скоріше сором, ніж задоволення. Адже перед ним був смертельний ворог – хоч би лиш через те, що не йому дісталася принцеса. Але обидва примушували свій голос тремтіти від розчулення, брешучи один одному. А були ж і справді друзями в дитинстві! Анрі стало так соромно – за що? За те, що таке життя! – аж він трохи знітився й відвів погляд. І в ту саму мить щось зашелестіло в нього на грудях, і він, не дивлячись, хапнув рукою. Ще рука його не спинилась, як він почув: «Стій!» – а звівши очі, побачив перед собою зовсім інакшу людину, зі звірячою злістю на обличчі: вже ніяких розчулених спогадів, а гола дійсність і в руці кинджал. Анрі голосно засміявся, немов найжахливіші відкриття найдужче його тішили.

– А я б теж зумів пустити сльозу, і краще, ніж ти.

– За таку мужність дарую тобі життя.

– Спробуй-но не подарувати, кепсько доведеться тобі самому. – І Анрі позирнув убік. Гіз рвучко, мов хижий звір, обернувся: позад нього стояв гугенот із голою шпагою в руці.

– Мій володар каже щиру правду, – промовило обвітрене бородате обличчя над витертим шкіряним колетом. – Ясновельможному герцогові Гізу досить було тільки підняти руку, і, перше ніж він завдав би удару моєму королю, гасконський дворянин на ім'я д'Арманьяк мав би честь розрубати ясновельможного герцога Гіза на дві рівні половини.

Цей лункий голос південця перший порушив того дня глуху тишу на подвір'ї, прозваному Луврським колодязем. З-під склепіння брами, що вела до мосту, надбігла сторожа. Довкола розчинялися двері, з них вистромлялись голови. Та поки хтось устиг добрати, в чому річ, Гіз подався геть. А д'Арманьяк, що давно вже сховав зброю, почав розпитувати всіх, що, власне, тут скоїлося.

– Отам он два крамарі побилися за те, кому скільки податку платити, – так він голосно пояснив, відходячи, своєму панові, а нишком шепнув: – Хутчіше звідси! – Бо дворянин-слуга вмів, коли треба, повеличатись, а коли треба – перехитрувати небезпеку.

Він знав також безлюднішу дорогу, якою міг непомітно довести свого пана до його покоїв.

– Що ви зробили з вашим прегарним білим весільним убранням, величносте! Воно все в пилюці й павутинні. Такі речі камердинер відразу бачить, а герцог їх не помічає, а то б він щось запідозрив раніше, може, навіть занадто рано, як мене ще не було там.

– То ти за мною наглядаєш?

– Як нянька за дитиною. Не спіткніться!

Коридор круто звертав убік, і поперек нього лежало щось накрите рядюжкою, не дуже велике, коротше від людського тіла. Одначе з-під рядюжки вистромлялись ноги у зграбненьких черевичках. Отже, все-таки людина. Які маленькі вони здаються, коли… Пан і слуга перезирнулися. Погляд слуги радив: «Обережно!» Та пан усе ж підняв рядюжку з того кінця, де сподівався побачити зовсім чуже обличчя. Але мертві завжди нам чужі, і обличчя їхні для нас завжди несподівані. Анрі відсахнувся й хрипкo скрикнув. Але слуга без церемоній затулив йому рота.

– Тихо, величносте! Швидше сюди, поки нас тут не застукали! – Він потяг пана геть, шарпонув якісь двері, а зсередини тихенько причинив їх. – Тепер кричіть! За дверима не почують, я знаю. Мерзенний злочин, як і все, що тут робиться, – сказав протестант переконано. А що пан його не кричав, тільки стояв, мов скам'янілий, то він повів далі сам: – Ми б такого не зробили. Он яка вродлива панна, і люб'язна, й з доброю душею. Я знаю пастора, що потай навчав її євангелія. Вона перейшла б до істинної віри.

– А ти знаєш, як її звали?

– Ні. Може, Катрін, може, Флерета. Бідна дворяночка – як я бідний дворянин.

«Я не знав її імені, а тепер не можу вже й спитати про нього. Мушу виплакати біль і злість у душі, назовні не повинне прорватись ніщо. Вона вмерла за мене і вмерла з любові. А я що пообіцяв сьогодні вранці королеві Наваррській, своїй дружині? Що від'їду до війська, у Фландрію, – і вже забув про те».

– Ми сьогодні ж таки їдемо до Фландрії,– сказав від уголос.

– Оце мудрі слова, величносте. В бою я можу нападати, можу й утікати. А тут – ні. Тут раптом звернете за ріг, і в вас перед ногами лежить шмат рядюги, а ви мусите переступити через неї й мовчати.

Д'Арманьяк казав іще чимало, лаштуючи дерев'яний кадуб, у якому мав скупатись Анрі. Коли той почав роздягатись, на підлогу впав згорнений папірець. То ось що тоді зашелестіло! Це Марго дала йому на дорогу – святого-захисника; подивімося ж, якого.

То виявилося зображення розтятого людського тіла – малюнок з анатомічного атласу. Біля кожного органа збоку написано його латинську назву – рукою вченої принцеси, і її ж таки рукою домальовано маленький кинджал, спрямований вістрям до розтину в тілі, якраз у найзручніше місце, також позначене латинською назвою.

То ось яка думка принцеси Валуа, і вона хотіла його остерегти. «А якби я тоді вже знав цю пересторогу? Чи я б вихопив кинджал раніш від Гіза?»

– Ні,– промовив Анрі вголос.

Слуга здивовано звів на нього очі.

Сон

А їй приснився сон.

У тому сні Марго була самою богинею Венерою і в подобі мармурової статуї стерегла лабіринт із високого живоплоту, тінь від якого холодила їй білу спину. Вона виразно відчувала той холодок, бо мармур був наділений чуттями і в ньому жила свідомість. Позад неї, обабіч альтани – так вона знала, – стояли два воїни, заради її ласки ладні вбити один одного, хоча жоден з них і на палець не підіймав свого оголеного меча. Бо обидва вони теж були статуї, як і вона, – ув'язнені в кам'яну оболонку і прикуті до постаментів. Тим часом досить було б їй тільки подумати, і той, кого вона не хотіла, впав би й розбився.

Сліпими кам'яними очима вона бачила краєвид, у якому все – і срібна річка, і осяяні береги, і палаци, і статуї,– дивилось тільки на неї, на пані Венеру. Замість людей повсюди, близько й далеко, стояли статуї, і вони говорили, тільки без голосу. «Від тебе залежить, що станеться. Вирішуй, поки ще видно. Ще світить на тебе з високості божественне сонце, зігріває твої гладенькі стегна й проникає в тебе, аж твоє серце починає битись. А як згасне день, охолонеш і ти, а з теплом утратиш і снагу. Темрява оживить лихі сили, і вони звершать те страхітливе, якого ти не хотіла. Ти була тільки марнолюбна, не гаряча й не холодна, пані Венеро, бо почуття твої мляві, а свідомість слабка. Наважся! Наважся!» – закричали всі статуї відразу, вже не безгучно, а якимсь ніби пташиним щебетом – авжеж, різкими голосами маленьких пташок «з островів». А тоді враз усе заніміло й настала порожнеча – і в творіннях, і в думках.

Цілий всесвіт ніби раптом застиг на місці, і в тій грізній застиглості пролунав ще нечуваний голос, могутній, але не гучний, бо заглушений безмірною далеччю. Марго вві сні мусила зібрати всю свою силу й думати так напружено, як ніколи не думала наяву, і нарешті вона розпізнала, що діється. Перед нею була лоджія посередині великого палацу, і в тій лоджії стояв бог. Він чекав і поки що не озивався, давав їй час отямитися, щоб вона не вмерла, його вгледівши. Він мав подобу статуї, шати на ньому лежали по-старовинному рівними бганками, і навіть сильний вітер не ворушив їх.

Лоджія була в фасаді Лувру, хоч наяву Марго там такої не бачила. А водночас ця знайома будівля відповідала тому образові палацу, що його ми все життя носимо в темних глибинах душі й згадуємо як спомин з нашої найпершої, найпрекраснішої подорожі: нам уже не судилося побачити його своїми очима, і ми не знайдемо його ніде. А тут він стояв, осяйний, у всій нетлінній розкішності, створений руками великих майстрів, і звався – Сінай[63]63
  Сінай – гора, на якій, за біблійною легендою, бог вручив іудейському пророкові Мойсею скрижалі з заповідями.


[Закрыть]. Така була його назва. А посередині його стояв бог, кам'яний, важкий, хоч і не вищий за людину середнього зросту; та ось він зводить повіки, і мене проймає блаженний трепет, і я вже ладна вигукнути: «Так, господи!» – хоча ще й не чула, яка його воля. Бо я сама знаю ту волю. «Не убий». І ось його коротка, кучерява, чорна-пречорна борода ворухнулась. У губи йому вливається кров, вони стають темно-червоні, і він кличе мене. «Принцесо Валуа!» – кличе господь. Я здригаюсь, я не можу озватися з ляку, бо дозволила собі вві сні марити, ніби я богиня Венера. А то була тільки маячня. Лиш оце ось дійсність, лиш це свята істина. «Пані Маргарито!» – кличе господь. Так, господи!

Отак вона озвалась. Правда, вже не своїм низьким, лунким голосом: той голос перейшов до бога, він промовляв ним, лиш багато гучніше. А сама вона тільки жебоніла перед богом. Проте бог почув її і прийняв її відповідь. Щоб вона як слід його зрозуміла, він заговорив грецькою. Грецькою він сказав:

– Не убий!

Рятунок

Вона відразу прокинулась, відразу й одяглась, і подалася до матері. Королева Наваррська взяла з собою свою охорону, щоб добитися зустрічі, коли треба буде, силоміць. Одначе її ніхто не затримав, і вона, звичайно, зрозуміла чому. Її брат Карл Дев'ятий саме був у пані Катрін, та ще й розгніваний до нестями. Він лаявся й кляв, кричав, що тільки він один король і має владу наказувати, а не якісь там змовники, що збираються в закапелках підземель.

Його крик докучав пані Катрін, якій треба було подумати. Крім того, вона боялась за свою безпеку: дочка, як ніхто інший, могла це бачити з її застиглого, мов маска, обличчя. Мати радо привітала донечку й показала рукою на її звичайний стільчик. Хоч яка була Марго в усьому іншому, вона завжди лишалась маминою донею і дуже любила посидіти в неї біля спідниці, заривши пальці в коси й читаючи великі томи в шкіряних оправах: їх у неї лежало на колінах по кілька зразу. За звичкою вона й тепер узяла книжки зі столу й гортала їх, та очі її не дивились на сторінки, а перебігали з матері на брата.

А Карла Дев'ятого глибоко спантеличило те, що весь його незв'язний крик анітрохи не впливав на стару, яка лиш мовчки дивилась на нього. І він вирішив говорити грізніше й недвозначніше. Він витяг шию, рудуваті його вуса звисли вниз, а руки теліпались, проте були стиснені в кулаки. А кутиками очей він назирав, якої небезпеки йому ще сподіватись від матері.

– Ти добре спала, мамо?

– Твоє свято було надто гамірне, сину.

– І все ж ти встала дуже рано, а з тобою ще дехто, зокрема мій брат Анжу. Мене вже сповіщено. Ви замишляєте щось проти мене, й ваші заміри небезпечні для держави, інакше навіщо б вам ховатися в такому місці, схожому на пекло, як дивитися згори.

– Це тільки так здається, сину, коли стоїш на драбині.

– Ти не відмагаєшся, мамо, і добре робиш, бо та людина, що вас там застукала, може підтвердити все тобі в очі.

– Навряд.

А син почув: «Ти дурень». Дочка зрозуміла: «Її вже нема на світі». Марго на хвильку схилилась над фоліантом, а Карла знов охопила нестяма. Він загорлав, що накаже заарештувати свого брата д'Анжу. Рідна мати, мовляв, зазіхає на його життя й хоче посадити на трон іншого.

– Але я покличу на поміч своїх протестантів. Я правитиму вдвох з адміралом Коліньї! – мов хлопчисько, кричав він, сам жахаючись такої сміливості. І вплив тих слів цілком відповідав його найгіршим побоюванням: мати заплакала. Пані Катрін зробила те не зразу, а в кілька заходів, нарощуючи ефект. Спочатку вона змахнула довкола себе куцими ручками. Тоді її велике, важке обличчя перетворилось на невинне личко маленької скривдженої дівчинки. Потім вона затулила його товстими пальчиками, крізь які нишком дивилась, і жалібно заскімлила. Вона скімлила чимраз тонше й пронизливіше, але між пальчиками не скотилось жодної сльозинки. Пані Катрін уміла дуже добре вдавати все, але сліз удати не могла. Карл помітив те, що їй удалося. Решту побачила Марго.

Нe перестаючи хлипати, стара пробелькотіла:

– Ваша величносте, дозвольте мені поїхати на мою батьківщину! Бо тут я вже давно тремчу за своє життя. Ваша довіра віддана моїм запеклим ворогам.

Цього він мусив злякатись – так вона сподівалась – і справді злякався. Він розгублено промимрив, що тільки хотів знати, які були їхні постанови сьогодні вранці.

– Ці постанови – на добро вашому королівству, – відказала вона, відказала зовсім не плаксиво й уже зі своєю звичайною маскою незворушності на обличчі. Важко було повірити, що тільки-но відбулася сцена з плачем. Голос її забринів суворо: – І вирішувати довелося без вас. Бо ці постанови вимагають дій незвичайних, гідних великого владаря, а такі дії тобі не до снаги, сину мій.

Ці суворі слова прозвучали разючою несподіванкою після сцени приниження. Пані Катрін уже сиділа, як наділена вищою владою, – мовби вона ніколи й не просила, щоб їй дозволили поїхати до Флоренції – звідки її колись вигнано.

Карл дивився на свої ноги, а в голові у нього снувалося, плуталося, стикалося надто багато думок відразу: всі материні натяки з іще куди спокійніших днів; тоді він не перечив її кривавим намірам, бо сприймав їх тільки як страшний сон. Навіть сама його мати спершу віддалася тим задумам просто як небезпечним вправам розуму, що перестрибує через безодню. Проте Карл добре пам'ятав імена Аморі і Ліньєроля – двох людей, принесених у жертву його страхові, викликаному куди меншою небезпекою. Відтоді він, щоб довести свою самостійність, зблизився з гугенотом Коліньї, називав його батьком і в усьому слухався його порад. Так він опинився на порозі війни з Іспанією. Австрійський дім дедалі щільніш обвивав свої щупальця круг нього і його самотньої країни; він володів півднем і серединою Старого Світу, він мав Новий Світ із його золотом, панував над церквою, а через неї – над усіма народами, тобто й над французьким, і впхався навіть до власного Карлового палацу та до його ліжка в подобі ерцгерцогині, такої заціпенілої від золота й могутності, що вона, не могла й упасти!

«Що ж діяти? – розпачливо питав себе Карл Дев'ятий, дивлячись на свої ноги. – Їм кортить убивати, всі думають тільки про вбивання, але Гізи, та й моя мати хочуть убивати французів, винищувати моїх підданих. А пан адмірал хоче вбивати іспанців, і це мені більше до вподоби. Звісно, коли він повернеться переможцем, мені доведеться боятись і його, бо він зробиться тоді найсильнішим. А поки що Гізи сильніші за мене й за нього. Мати вважає, що треба спершу напустити Гізів на протестантів. А я маю тим часом тихенько сидіти в Луврі й вичікувати. А тоді моє свіже військо вдарить на тих, котрі перемогли, і вирядить їхніх проводирів ще тепленькими на той світ».

Він звів очі, ніби питаючи: що ж йому про все це думати? Мати підбадьорливо кивнула йому головою. Вона часто повчала його, і він її розумів – але тільки до певної межі, далі вже ні. Далі вона робилась загадковою, а він – безсилим. Може, він і розгадав би її, вгадав перший, вирішальний хід у її планах, якби йому не перешкоджало щось, якась скутість думки. «Найстрахітніше вони постановили тільки сьогодні в підвалі,– так збагнув Карл. – Мене там не було, і я ні про що не довідаюсь. Тому в мене аж нутро холоне: хто ж мені допоможе?»

Тільки-но він це подумав, як його сестра ступила вперед і на повний голос заявила:

– Вбивство я забороняю.

Пані Катрін аж рота роззявила з подиву. Що це сталося з дочкою?

– Ти? Забороняєш? – перепитала вона. І Карл зчудовано зронив слово:

– Ти?

– Я! – підтвердила Марго непохитно. – І ще хтось моїми устами. – Вона мала на увазі бога – мармурову статую з червоними губами.

«Наварра погрожує! – подумала пані Катрін, – Треба швидше діяти!»

– Хто це може щось заборонити королю Франції? – холодно й осудливо промовила вона.

Принцеса не відповіла, тільки наприндилась.

Карл спитав:

– І я хотів би знати: чия тут влада?

Запитання було хибне, йому ж на шкоду, але в ньому взяла гору цікавість. Адже і його мати не була певна, чи добре розчула дочку. «От тобі й чемна дівчинка! То сидить над книжками, то лежить із хлопцями! Ну звичайно, вже й через Гіза ми мали з нею клопіт. Може, їй знов треба всипати?»

– Я не розумію, чого ти хочеш. Може, ти поясниш? – спитала пані Катрін ще поблажливо.

– Ти мене чудово розумієш. Ніяких убивств!

– А хто тут щось каже про вбивства? У нас є дві партії, і, на жаль, нам доводиться з дня на день чекати, що вони нападуть одна на одну: католики твого Гіза й гугеноти твого Наварри. Мені тебе шкода, донечко, бо ти, певне, вже переконалася, що в кожного з них є свої переваги. То порадь же, як запобігти лиху!

І на цю страхітливу добродушність Марго знов відповіла наказом, почутим уві сні: «Ніяких убивств!» Очі в неї були широко розплющені, і крізь свинцево-бліде обличчя матері вона вдивлялась у обличчя бога, губи якого наливались темно-червоною кров'ю.

– Не треба нам убивати, тоді й партії не нападуть одна на одну. Знак можемо подати тільки ми.

– Ми, – повторила за нею пані Катрін, але вже роздратовано, бо всередині аж кипіла. Отже, ця вчена, що зуживала стільки постільної білизни, придивлялась до всього куди пильніше, ніж можна було гадати, коли вона так невинно чіплялась за материну спідницю! А Марго, як на злість, і сама це підтвердила:

– Я ж не дурна, мамо. Я не раз чула такі слова, що їхній справжній зміст з'ясується тільки згодом. Моєму братові, королю, ви кажете такі речі, що він і сам їх іще не розуміє. Але я вчена, я знаю пташину мову, – додала вона, мовби їй щось підказало. Але то була просто згадка про незліченні статуї з її сну, що виразно промовляли до неї, хоч тільки кричали голосами найменших пташок «з островів».

– А ти що скажеш, сину? Може, ще раз спробуємо трохи повчити твою сестрицю? Тоді наука пішла їй на користь. Пригадуєте, ваша величносте, той ранок, коли наша гладуха Марго заспалася з Гізом? – І в глибині тьмяних очиць за маскою щось ледь блиснуло.

Та Карлові зовсім не хотілось лупцювати гладуху Марго. У голові в нього вже позв'язувалось одне з другим: скутість думки минулась. Він вигукнув:

– Вона слушно забороняє вбивство! Я теж забороняю!

– Ідіть! – Пані Катрін холодно й твердо показала обом на двері. Перед ними сьогодні навіть не стояли вартові, а тому вона мусила боятись найгіршого, і її самовладання було справді гідне поваги. Цей нащадок лицарів-варварів міг попросту кинути її в темницю, а тоді другий її син, куди рідніший – герцог Анжуйський – уже б не заступився за неї, бо що сталось, те сталось. А в цій занадто допитливій дочці вона вперше розпізнала небезпеку для себе. Проте нічим не виявила тривоги. Тільки сказала: «Йдіть!» Та вони, на жаль, не пішли.

– Адмірал Коліньї щоб лишився живий!

– Король Наваррський щоб лишився живий!

Вигукнуті одночасно імена ніби зіткнулися: одне відштовхувало одне. І стара здвигнула плечима:

– От бачте, у вас і між собою нема згоди.

– Я хочу того самого, що й Марго.

– Мій брат, король, підтримає мене.

Отже, перед нею були спільники. А коли пані Катрін не почувала себе сильнішою, вона вдавалась до хитрощів.

– Давайте домовимося, дітки. Ви назвали двох. Ні одному, ні другому я не бажаю нічого лихого. Я й пальцем не ворухну, щоб котрийсь із них загинув. Та коли все ж таки один загине, тоді, мої дітки, не вимагайте від мене, щоб я захистила другого. Це буде над моi сили, – додала вона досить жалібно, бо її дочка враз наче виросла. Королева Наваррська зробилась ніби аж вищою, таку впевненість дали їй знання і воля.

– Я розумію пташину мову, – кинула вона звисока мізерній старій. – Двоїстий язик вашої величності каже, що ви спершу хочете вбити пана адмірала, а потім і короля Наваррського, мого чоловіка.

– Що це ти кажеш!

– О, вона вже розгадала! – зраділо гукнув Карл, якому теж розвиднилось у голові.– Наша гладуха Марго розумна, вона знає все. Але пан адмірал має лишитися живий. Я так наказую. Він мені батько рідний.

– Що це ти кажеш! – повторила стара і, облишивши тугодумного сина, вчепилась за незрівнянно кмітливішу дочку: – Поміркуй сама, чи хтось іще владен приборкати оту ненависть двох партій, оту людську жадобу вбивати?

– Тільки не короля Наваррського, мого чоловіка!

– Я не можу цього, так само як і ти. Їм треба крові. І ніхто не знає наперед, із чого воно почнеться.

– Ти знаєш.

– Ти знаєш! – загорлав Карл.

Стара знітилась, тоді напустила на себе смуток, шляхетний смуток. Вона вже не скиглила розгублено, ні, вона поводилась, як людина, що гідно несе тяжку повинність.

– Отут, у моїй голові,– почала вона, тикнувши пальцем собі в скроню, – гордо й велично стоїть дім Валуа. Тут, а не в ваших головах. Ви молоді, вами керують забаганки. А я сама своїм розумом держу великий тягар, щоб не впав наш дім, а з ним і ви всі.

То була у неї мить найбільшої щирості, і та щирість зробила своє. Стара цього разу й сама не знала, чому двоє спільників тепер мовчать. Це її трохи спантеличило, перебило їй розрахунки, і вона зразу ж таки припустилась помилки.