Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 27 страниц)

II

А в цей час Фідлер сидів уже в халупі, яку він наймав разом з шуряком. Перед тим, як виїхати сюди, він пересвідчився, що дружина вбрана саме так, як вони умовилися, коли ніч мине спокійно.

Отже, Редер досі ще нікого не виказав. Він не зрадив товариша, бо інакше вся ця зграя вже ганялася б за ним.

Досі. Досі – це означало тільки певну стійкість, але нічого остаточного.

Пані Фідлер запалила в грубці; ця грубка огрівала халупу, і на ній варили їжу. Зовні дощана халупка була чистенько пофарбована, а всередині так опоряджена, наче Фідлери вирішили лишитися тут назавжди. Особливо багато праці Фідлер вклав у цей будиночок за останній, спокійніший рік. Пані Фідлер поставила перед чоловіком каву на складаний стіл, якого він сам змайстрував. Стіл був увесь на шарнірах, сосновий, але старанно відполірований.

Фідлер виглянув крізь маленьку, чисту шибку, яку він сам вставив. Через рідкий, живопліт, на якому червоніли незчисленні ягоди шипшини, поверх коричневих і золотих кущів він дивився на дзвіниці міських церков. Якщо Редер нічого не сказав сьогодні вночі, то заговорить завтра, може, він уже зараз говорить. Фідлер згадав Мельцера, якого всі вважали чесним хлопцем. Три дні він мовчав, а на четвертий його привели на місце роботи – у велику друкарню, – і він показав усіх, про кого знав чи догадувався, що вони провадять підпільну роботу. Що вони зробили з Мельцером? Якою отрутою витравили, якими муками вони вирвали його душу з живого тіла? А що, як Редер завтра прийде на завод з двома супутниками і вкаже їм на Фідлера?

– Ні, – голосно сказав Фідлер. Навіть цей Редер, створений його уявою, не був здатний на таку зраду.

– Що ні? – спитала пані Фідлер.

Він, якось дивно всміхаючись, хитнув головою. Гайслера ні в якому разі не можна надовго залишати там, де він зараз. Потрібна порада й допомога. Та хіба Фідлер не запевняв себе цілий рік, що він лишився сам і що нема до кого звернутися? Може, й був один такий чоловік, але чи так це насправді? Хоч цей єдиний і працював з Фідлером на одному заводі, Фідлер уже давно уникав його. Чому?

Для цього було безліч причин, серед яких, як завжди, коли висувають безліч причин, не було головної. Фідлер вважав, наприклад, що він повинен триматися осторонь, щоб не наражати на небезпеку людину, котра має виконувати на заводі Покорні важливі обов’язки, то йому раптом здавалося, що старий знайомий може з необережності виказати його. Отже, причини були протилежні: і недовір’я, і найвище довір’я. Але тепер, коли йшлося про Гайслера, не можна було вагатися. Він не сміє втрачати жодної хвилини на з’ясування цих причин. Тепер Фідлер зрозумів справжню причину: коли він зустрінеться лицем в лице з тим чоловіком, йому вже не пощастить ухилитися від прямої відповіді і доведеться вирішувати раз і назавжди, чи буде він і далі жити мов равлик у своїй черепашці, чи повернеться до лав борців. Цей чоловік міг заглянути у найпотаємніший куточок людської душі.

А той, кому Фідлер так глибоко вірив, – звали його Райнгардт, – цього недільного ранку лежав у ліжку в напівтемній кімнаті. Солодко дрімаючи, він прислухався до звуків у квартирі.

Його жінка годувала в кухні внука, бо дочка поїхала кудись на свято виноградарів. Райнгардт одружився дуже молодим. Його волосся було тепер попелясто-сіре, наче воно тільки починало сивіти або було вже колись сиве і потім потемніло від металевого пилу.

У його худорлявому обличчі не було нічого особливого, крім очей. Коли щось привертало його увагу, вони світилися лагідністю, і недовір’ям, і насмішкою, і надією, що він знайшов нового друга.

Він давно вже прокинувся, але не розплющував очей.

Ще хвилина – і треба буде вставати. Цієї неділі він не зможе відпочити. Він повинен знайти чоловіка, про якого думає вже цілу годину. Якщо тільки він теж не поїхав кудись на прогулянку. Райнгардт знав у лице маленького Редера, про якого йому говорив Герман, та хіба міг він просто звернутися до нього тепер, коли всі живуть у атмосфері різних чуток і здогадів. А той, про кого він думав, був дуже підходяща людина, щоб поговорити з Редером.

Можливо, що все це вигадки. Правда, називали прізвища, точні місця. Поліція влаштувала облави на кількох вулицях, зробила обшуки в багатьох квартирах. Але, можливо, гестапо просто скористалось з цих чуток, щоб розпочати нові арешти, обшуки й допити. З учорашнього дня радіо мовчить про втечу. Може, Гайслера вже впіймали.

Тільки у розмовах між людьми він іще тут, у місті, ховається по вигаданих криївках, спритно вислизає з рук поліції, може, це просто спільна мрія. Райнгардтові таке припущення здається цілком вірогідним. То, виходить, жовтий конверт, якого йому передав Герман, призначено для Георга-привида, а чужий паспорт – для тіні? Тепер, коли так душно жити, – люди тішать себе нездійсненними мріями.

Остання хвилина його недільного відпочинку збігла. Він зітхнув і спустив ноги на підлогу. Зараз же треба йти до цього чоловіка з Редерового цеху, він допоможе з’ясувати, що в цій історії правда. Він, Райнгардт, мав бути готовий до того, що вся ця історія розвіється, мов дим, і водночас він повинен ставитися до неї дуже серйозно і не марнувати жодної хвилини. Герман, його найкращий друг, з першої ж хвилини діяв, наче тут не могло бути ніяких сумнівів. Він насамперед роздобув гроші й документи. Коли Райнгардт згадав про Германа, очі його заблищали: з такою людиною, як він, знаходиш у собі силу виконувати не тільки надзвичайно важкі завдання, а й такі, що можуть виявитися зовсім даремними. Коли Як Райнгардт подумав про робітника з цеху Редера, його сірі очі потемніли. Правда, цей чоловік зможе докладно розповісти йому про Редера, він багато років працює з ним в одному цеху і нікому не скаже про цю розмову. Що ж до іншого – то він, мабуть, вагатиметься, як вагався довгий час. Райнгардт уважно стежив за ним. Чи пощастить йому сьогодні витягти цю злякану, боязку людину з її черепашки?

Він сів на ліжку і натягнув шкарпетки. Нараз пролупав дзвінок. Аби тільки його не затримали, в понеділок уже буде пізно; треба йти зараз, негайно. В кімнату заглянула його жінка:

– До тебе прийшли.

– Це я, – сказав, заходячи, Фідлер.

Райнгардт відчинив віконниці, щоб краще бачити гостя.

Фідлер відчув на собі погляд тих очей, з якими він цілий рік боявся зустрітись. А все-таки Райнгардт перший опустив очі і зніяковіло промовив:

– Це ти, Фідлере? А я саме збирався йти до тебе.

– А я, – спокійно і невимушено сказав Фідлер, – я вирішив прийти до тебе. Я потрапив у таке становище… дуже; складне становище, і мені треба з кимось порадитись… Я тільки не знаю, чи ти зрозумієш, чому я так довго тримався осторонь…

Райнгардт запевнив його, що він усе розуміє. І наче не Фідлер, а він мав просити пробачення, Райнгардт розповів про один епізод, що стався в двадцять третьому році. Він працював у Білефельді, коли туди вступили війська генерала Ваттера, і на нього тоді напав такий страх, що він кілька тижнів переховувався. А коли страх уже минув, він ховався від сорому й гніву за свою малодушність.

Після цієї розповіді Фідлерові вже не треба було пояснювати, чому він так поводився, і він одразу яг почав докладно розповідати про те, що його сюди привело. Райнгардт слухав мовчки. Різкий тон, яким він поставив кілька запитань, не відповідав виразові його обличчя. То був вираз обличчя людини, яка, нарешті, знову ясно побачила перед собою те, що є для неї найважливіше в житті, заради чого вона ладна офірувати всім; вона знає, що воно непорушне, але часто буває так глибоко приховане, що в тебе не стає сили і серце поймає відчай; і ось воно знову тут, воно само прийшло До тебе.

Вислухавши Фідлерову розповідь, Райнгардт вийшов на кілька хвилин з кімнати; Фідлер, таким чином, дістав змогу усвідомити, який важливий крок він зробив, такий легкий і водночас такий важкий. Потім Райнгардт повернувся. Він поклав перед Фідлером тугий жовтий конверт.

У конверті були документи на ім’я небожа одного капітана голландського буксирного пароплава, котрий звичайно їздив із своїм дядьком до Майнца й назад. Цього разу його перестріли в Бінгені, і він віддав свій паспорт та інші документи; для себе самого він залишив перепустку через кордон.

У паспорті лежало кілька асигнацій. Райнгардт обережно й ніжно розгладив рукою конверт. У конверті лежав плід небезпечної копіткої роботи: численні поїздки, розвідування, списки, діяльність минулих років, старі зв’язки, друзі, Спілка моряків і портових робітників – складна мережа, що охоплює моря й ріки. А проте життя людини, чиї пальці торкалися зараз цієї мережі, було тяжке й небезпечне. В конверті лежала велика сума грошей – фонд особливого призначення, виділений окружним керівництвом партії.

Фідлер поклав конверт у кишеню.

– Ти сам віднесеш його?

– Ні, моя жінка.

– А їй можна довіряти?

– Може, більше, ніж мені.

Після безсонної ночі Лізель Редер одягла й нагодувала дітей; очі їй заливали пекучі сльози.

– Сьогодні ж неділя, – сказав старший хлопчик, коли мати дала йому шматок хліба замість булочки. У неділю Пауль звичайно сам приносив з булочної теплі булки.

Лізель знову заплакала, а діти жували свій хліб налякані й ображені.

Отже, Пауль не повернувся додому, їх спільне життя скінчилося. Судячи з ридань, від яких здригалося тіло Лізель, їх життя із зниклим Паулем було просто чарівне.

І, дивлячися на вулицю невидющими, опухлими від сліз очима, вона відчувала люту ненависть до всіх тих, хто хотів розбити це життя переслідуваннями й погрозами чи навіть обіцянками чогось кращого в майбутньому.

Діти вже поснідали, але продовжували сидіти за столом тихо, як мишенята. «Невже його битимуть?» – запитала себе Лізель. Своє власне розбите життя вона бачила до найменших дрібниць, з усіма можливими наслідками. Але уявити собі розбите життя іншої людини було важче, хоч би цією людиною був Пауль. А що, коли вони його битимуть, поки він скаже, де зараз Георг? А коли скаже, чи відпустять його додому?

Чи дозволять повернутися додому? Чи буде їхнє життя таким, як» досі?

На цьому думки Лізель урвалися, а сльози висохли Серце підказало їй, що про це годі й думати. Минулого не вернеш. Звичайно Лізель розуміла тільки те, що лежало у вузькому колі її життя. Вона нічого не знала про туманний світ, що лежав за його межами, а також про дивні явища, що відбувалися десь на межі цих двох світів, коли все знайоме, зникає навіки або коли тіні намагаються повернутися, щоб іще раз стати реальністю.

Але в цю хвилину навіть Лізель зрозуміла, що таке примарний світ і що таке Пауль, який повернувся додому лише в її уяві, – бо він уже не Пауль, – і що таке родина, яку вже не можна назвати родиною, і життя, прожите разом протягом довгих років, яке після коротенького зізнання однієї жовтневої ночі в підвалі гестапо перестало бути життям.

Лізель хитнула головою й відвернулася од вікна. Вона сіла на канапі біля дітей. Старшому хлопчикові вона сказала зняти брудні панчохи й надіти чисті, що сушилися коло плити. Дівчинку вона посадовила собі на коліна й пришила їй до суконьки гудзика.

III

Хоч Меттенгаймер і говорив собі, що за ним і далі стежать шпики, але ця думка його більше не лякала. «Нехай собі стежать, – думав він навіть з якоюсь гордістю, – вони нарешті побачать, що таке чесна людина».

Але він продовжував молити бога, щоб Георг зник з його життя, не заподіявши ніякого лиха Еллі, але й так, щоб не довелося брати гріха на душу.

Цей обшарпаний чоловічок, який сів на лавку біля нього, мабуть, заступив того добродія у фетровому капелюсі, котрий так мучив його минулого тижня. Але Меттенгаймер спокійно чекав на двірника, що мав незабаром повернутися з церкви і відімкнути йому будинок. «Чудовий будинок, – подумав старий, – і його хазяї були непогані люди».

Білий двоповерховий будинок з низьким, трохи вигнутим дахом і гарним порталом, з такою ж вигнутою аркою, стояв у саду на пагорку і здавався більшим, ніж він був насправді. Раніше він стояв за межами міста, але місто росло і настигло його. Заради цього будинку вулицю трохи повернули вбік – шкода було руйнувати такий гарний дім.

Будинок для закоханих, які не бояться за своє кохання, свій матеріальний добробут і вже в медовий місяць думають про внуків.

– Нічогенький будиночок, – сказав обшарпаний чоловічок. Меттенгаймер глянув на нього. – Далебі, непогано, що старих хазяїв виселили, нехай тепер у ньому інші поживуть.

– А ви що, новий наймач? – спитав Меттенгаймер.

– Боже мій! Я? – Чоловічок зареготав.

– Я шпалерник і працюю тут, – сухо сказав старий.

Чоловічок з пошаною глянув на нього. А що Меттенгаймер уперто мовчав, то чоловічок незабаром підвівся, крикнув: «Хайль Гітлер!» – і почимчикував геть. «Це не шпик», – подумав Меттенгаймер.

Він хотів був піти глянути, чи не прогавив він, бува, прихід двірника, коли раптом побачив Шульца, свого помічника; він ішов до нього від трамвайної зупинки. Меттемгаймер страшенно здивувався; адже сьогодні була неділя.

Але Шульц і не думав заходити в будинок. Він сів на сонечку біля Меттенгаймера.

– Яка чудова осінь, пане Меттенгаймере!

– Еге.

– Не довго вже продержиться така погода. Учора сонце так заходило…

– Он як?

– Пане Меттенгаймере, – сказав Шульц, – ваша дочка Еллі| яка завітала до вас учора…

Меттенгаймер рвучко обернувся. Шульц зніяковів.

– Що з нею? – спитав Меттенгаймер чомусь роздратовано.

– Нічого, зовсім нічого, – збентежено сказав Шульц. – Вона така вродлива. Просто дивно, що вона досі не одружилася вдруге.

Очі Меттенгаймерові гнівно блиснули. Він сказав:

– А це вже, по-моєму, її справа.

– Почасти, – озвався Шульц – Вона розлучилася з Гайслером?

Меттенгаймер украй розгнівався.

– А ви підіть і спитайте в неї. «Старому, мабуть, позакладало», – подумав Шульц і спокійно сказав:

– Звичайно, я міг би спитати в неї. Але я думав, що краще нам удвох спершу поговорити про це.

– Про що? – трохи розгублено спитав Меттенгаймер.

Шульц зітхнув.

– Пане Меттенгаймере, – сказав він уже зовсім іншим тоном, – вашу родину я знаю десять років, майже так само давно, як і вас, і ми з вами працюємо в одній фірмі. Колись, було, ваша Еллі частенько заходила до вас на роботу; а як я вчора знову побачив її, мені немов стріла прошила серце.

Меттенгаймер почав жувати кінчик вуса. «Нарешті!» – подумав Шульц. Він продовжував:

– Я людина без забобонів. Чого я тільки не чув про цього Георга Гайслера. Ну, я його не знаю. Але, між нами кажучи, пане Меттенгаймере, я від щирого серця бажаю, щоб йому пощастило втекти. Я просто кажу те, що інші думають про себе. А ваша Еллі могла б тоді зразу ж подати заяву, що він покинув її і втік. У Гайслера є син… Так, я знаю. Коли це хороший хлопчик, ну що ж, виходить, уже й хлопчик є.

Меттенгаймер стиха промовив:

– Він хороший хлопчик.

– Так от, коли б я був на Гайслеровому місці, я сказав би: нехай краще Шульц виховує мого сина – зрештою він така сама людина, як і я, – ніж він потрапить до рук цих бандитів і вони зроблять з нього бандита. А тоді, коли син Гайслера підросте і піде з нами на роботу, панування бандитів уже кінчиться.

Меттенгаймер злякався. Він оглянувся. Але вони були самі в цьому залитому сонцем куточку.

– Якщо ж Гайслера спіймають, – тихо продовжував Шульц, – або уже спіймали, бо ні вчора, ні сьогодні про нього нічого не передавали по радіо, – тоді бідоласі капут, і Еллі навіть не треба буде подавати заяви.

Обидва дивились перед себе. Тиха сонячна вулиця була всипана листям, що пообпадало з дерев у садку. Меттенгаймер думав: «Шульц – хороший робітник, добрий, розумний, і зовнішність у нього приємна. Я завжди хотів такого чоловіка для Еллі. Чому, власне, він давно не став членом моєї родини? Тоді не було б цього лиха».

А Шульц вів далі:

– Раніше, пане Меттенгаймере, ви ласкаво запрошували мене заходити до вас. Я тоді не скористався з цього запрошення. Дозвольте мені, пане Меттенгаймере, надолужити це тепер. Але обіцяйте мені, пане Меттенгаймере, що ви нічого не скажете Еллі, про що ми тут говорили.

Коли я прийду і Еллі буде у вас, то нехай вона думає, ніби ми стрілися випадково. Такі жінки, як вона, не люблять, щоб усе було заздалегідь домовлене. Їм подобаються чоловіки, що самі штурмують фортецю.

Коли люди приречені на чекання і коли йдеться про життя й смерть і вони не знають, чим це чекання скінчиться і як довго доведеться чекати – години чи дні, – вони уперто намагаються не помічати, як спливає час.

Чого вони тільки не вигадують. Лічать хвилини й одразу ж забувають про них. Намагаються спинити плин часу, і спорудять дамбу, і будуть знову й знову затикати у ній пробоїни, хоч час уже давно ллється через верх.

Георг, який все ще сидів за столом разом з Крессами, спочатку теж брав участь у цих спробах подолати час.

Потім він замкнувся в собі: він твердо вирішив більше не чекати. Кресс розповідав, де і як він познайомився з Фідлером. Георг спочатку примушував себе слухати, а потім розповідь і справді зацікавила його. Кресс змалював Фідлера як людину твердих поглядів, що не знає ні сумнівів, ні страху… Кресс замовк, почувши за вікном гомін: виявилося, що то люди йдуть на звичайнісіньку недільну прогулянку. Кресс устав і увімкнув радіо. Кінець ранкового концерту заповнив ще кілька хвилин. Георг попросив Кресса принести карту і пояснити йому питання, які йому дуже хотілося з’ясувати. Два тижні тому у Вестгофені в’язеиь-новачок з тріском розклав на вогкій землі карту Іспанії і пальцем позначив лінії фронтів. Георг згадав, як цей в’язень одразу ж усе змішав дерев’яним черевиком, як тільки помітив, що підходить вартовий. То був низенький друкар з Ганау.

Георг замовк, і час, мов вітер, увірвався в кімнату. Раптом пані Кресс, наче їй хтось наказав говорити, сказала, що один з її братів поїхав воювати в Іспанію на боці Франко і що друг її дитинства братів товариш Бенно теж хотів поїхати з ним. Вона говорила далі, щоб час знову не нагадав про себе – так людина хапає все, що потрапиться в руку, аби закрити пробоїну в дамбі.

– І я довго вагалася, з ким побратися – з тобою чи з Бенно.

– Зі мною чи з Бенно?

– Так. Як людина, він був мені ближчий. Але мені хотілося чогось нового. – Вона даремно усе це говорила – ці кілька слів забрали дуже мало часу.

– Ідіть і працюйте, Крессе, робіть усе, що вам треба, – сказав Георг. – Або візьміть дружину під руку й підіть з нею погуляти, забудьте на кілька годин, що я тут. Я піду нагору.

І, на превеликий подив Крессів, Георг підвівся.

– Наш гість має рацію, – сказав Кресс. – Або, вірніше, мав би рацію, аби ми могли це зробити.

– Звичайно, можемо, – сказала дружина, – я, наприклад, піду в сад пересаджувати тюльпани. «Редер мене ніколи не зрадить, – думав Георг, залишившися на самоті, – але він може допуститись якоїсь помилки. Він не знає, як треба відповідати, він не знає, як треба триматися. Його не можна ні в чому звинувачувати. Коли людина знесилена від побоїв і безсоння, вона нічого не тямить. Навіть найрозумніший чоловік стає тупим і дурним, а Пауля, напевно, щодня бачили разом з цим Фідлером. Гестапо не доведеться довго шукати. Але Пауль ні в чому не винний».

І Георг знову запитав себе, чи не краще йому піти з цього будинку. Навіть коли Пауль мовчатиме. А що, як і Фідлер побоїться й слово мовити і нічим йому не допоможе? Те, чого Георг боявся у Дворі пані Граббер, може статися тут. Про нього просто забудуть, ніхто його не шукатиме. Кресс навряд чи зможе допомогти йому і далі. Чи не краще піти сьогодні, ніж чекати багато днів?

Георга гнітили будь-які стіни, і він підійшов до вікна.

Він побачив білу вулицю, що перетинала селище. За селищем, схожим на чистеньке село, зеленів парк чи лісок.

Георга пойняло почуття цілковитої самотності і разом з тим почуття гідності. Хіба є на світі ще хоч одна людина, яка може дивитись так на безкрає сіро-блакитне небо і на цю дорогу, що тільки для нього біжить у незнану далину?

Він розглядав людей, що проходили внизу, людей у святковому вбранні, з дітьми й старими матерями, з найрізноманітнішими пакунками, мотоцикліста, що посадив поруч себе свою подружку, двох підлітків, чоловіка з складаним човном, штурмовика, що веде за руку дитину, молоду жінку з букетом айстр.

Цієї миті пролунав дзвінок. «Нічого, тут, либонь, часто дзвонять», – сказав собі Георг. У будинку і на вулиці все було спокійне. Нагору піднявся Кресс:

– Вийдіть на сходи.

Георг, насупивши брови, розглядав молоду жінку з букетом айстр, яка раптом опинилася в будинку Кресса.

– Мені доручено тобі дещо передати, – сказала вона. – Крім того, я маю сказати ось що: завтра ранком о пів на шосту ти повинен бути в Майнці на пристані, біля Карельського мосту, назва пароплава – «Вільгельміна»; на тебе там ждатимуть.

– Добре, – сказав Георг. Він не зрушив з місця.

Жінка, не випускаючи з рук букета, відстебнула кишеню жакета, подала Георгові товстий конверт і додала:

– Отже, конверт я тобі передала, – З її поведінки можна було зрозуміти, що вона хоч і вважає його товаришем по партії, якому треба зникнути, але не знає, хто він такий.

– Усе гаразд, – сказав Георг.

Лізель саме молола для дітей вівсяну каву і навіть не чула, як відімкнули вхідні двері. Пауль, як звичайно, тримав у руці кульок з булочками, які він купив, ідучи додому. Він сказав:

– Лізель, умийся водою з оцтом, переодягнися, ми ще встигнемо на матч. Ну, Лізель, тепер уже, здається, нема чого рюмсати. – Він погладив її волосся, бо вона поклала голову на стіл: – Та годі вже! Хіба я тобі не обіцяв повернутися додому?

– О боже! – схлипувала Лізель.

– Бог не має з цим нічого спільного. У всякому разі, не більше ніж з усім узагалі на світі. А до гестапо він, напевно, не має ніякого відношення. Все було саме так, як я собі й уявляв. Грандіозна комедія. Цілу ніч вони домагалися від мене свідчень. Але мені ніколи й на думку не спадало, що хтось нотуватиме все, що я їм наплету. А потім примусили мене ще й підписатися; мовляв, я справді сам усе це наплів. Коли я був знайомий з Георгом, де, як довго, як звали його друзів, як звали моїх. Вони спитали також, хто це у мене був позавчора в гостях. Під час допиту мені погрожували всім, чим тільки можна. Хіба що пекельним вогнем не лякали. Їм, певно, дуже хотілося, щоб я почував себе там, як на страшному суді. І нічогісінько вони не знають – тільки те, що їм кажуть.

Згодом, коли Лізель заспокоїлась, умилася, одяглась по-святковому і одягла дітей, Пауль знову почав:

– Мене дуже дивує, навіщо люди їм так багато розповідають. А чому? Бо думають, що ті й так усе знають. А я сказав собі: ніхто не може довести, що Георг справді був у мене. Навіть коли б його хтось бачив, я можу заперечувати це. Ніхто не може довести, що то був саме він, крім самого Георга. Ну, а коли він уже в їхніх руках, тоді однаково край. Аби його спіймали, то вони б не допитували мене так довго.

За двадцять хвилин Редери вийшли з дому. Пішли в обхід, щоб завести старших дітей до родичів. Найменшу дитину взяла до себе двірничка, про це домовилися ще кілька днів тому. Пауль, правда, мав підозру, що ця жінка донесла на нього в поліцію, але взагалі вона була люб’язна і добре ставилася до дітей.

Раптом Пауль попросив Лізель почекати з дітьми.

У нього є одна справа. Він наважився й зайшов на подвір’я. Маленьке віконце в гаражі, як завжди, світилося, хоч був ясний день. Пауль швиденько, щоб Лізель з дітьми довго не чекали і щоб не затягати неприємну розмову, підбіг до віконця й гукнув:

– Тітонько Катаріно!

Коли у вікно висунулася голова пані Граббер, Пауль скоромовкою випалив:

– Мій шуряк просить пробачення: йому знову прислала повістку поліція з Оффенбаха. Довелося поїхати додому, а чи повернеться він – невідомо. Мені дуже шкода, тітонько Катаріно, але я в цьому не винен.

Пані Граббер трохи помовчала, потім закричала:

– Про мене, він може й зовсім не приходити! Я однаково його не прийняла б! Не смій більше ніколи рекомендувати мені таку шушваль!

– Ну, ну, ну, – сказав Пауль, зрештою, ти ж нічого не втратила на цьому. Він на дурничку відремонтував тобі машину. Хайль Гітлер!

Пані Граббер сіла за письмовий стіл. Червона цифра на календарі нагадала їй, що сьогодні – неділя. На неділю машини здебільшого лишалися на місці призначення. Родичів у неї не було. Та якби й були, вона не пішла б до них. Її брала досада, що шуряк Пауля не буде в неї працювати. «Мабуть, ця історія з повісткою тільки привід, йому просто не сподобалося тут. Але тоді йому не слід було пити із мною вчора ввечері. Цього він не повинен був робити, – сердито думала вона, – це вже просто підло».

Вона ніби окинула оком безкрайню порожнечу неділі – справжнє море порожнечі, по якому пливло лишень кілька предметів: малахітова гірка, лампа, прибутково-вибуткова книга, календар.

І пані Граббер підбігла до вікна й гукнула у двір:

– Паулю!

Але Пауль був уже далеко, він поспішав із своєю Лізель на Нідеррадський стадіон.

Герман з радістю й невиразним почуттям провини прислуховувався до того, як його дружина наспівує, причепурюючися перед дзеркалом; в цю неділю їх було запрошено до Марнетів. Ще вогке, гладенько зачесане волосся, невинні очі, ланцюжок з медальйоном на шиї, туго накрохмалена й випрасувана сукня надавали їй вигляду високої дівчинки, що йде до першого причастя. Хоч їм іти було всього десять хвилин, вона наділа капелюшок, щоб похвалитися ним перед Марнетами. Її сестра у перших Августа ще й досі не могла примиритися з тим, що Ельзі, дурній маленькій Ельзі, пощастило обкрутити немолодого залізничника, який непогано заробляв.

Герман з лагідною усмішкою спостерігав за Ельзою, коли вони наближалися до будинку Марнетів. Він знав усі її переживання, як знають всі переживання маленької пташки. Як пишалася вона своїм шлюбом, який вважала непорушним!

– Чого ти сьогодні так дивно поглядаєш на мене?

Яка це прикмета – хороша чи погана, що вона почала ставити запитання?

Коли вони побралися на шмідтгаймський пагорок, то спершу не зрозуміли, що то зд голубий вогник поблискує в садку Марнетів. Уже підійшовши ближче, вони побачили, що це велика шкляна куля, що стоїть на клумбі айстр.

У кухні Марнетів було душно й жарко. За столом сиділа вся родина й гості. Один раз на рік, по збиранню яблук, Марнети пекли пироги на листах, завбільшки мало не як стіл. Губи всіх уже вилискували від яблучного соку й цукру – у дітей так само, як і в дорослих, навіть тонкі губи Августи лисніли. Величезний кав’яник з трохи меншим молочником й чашками з візерунками, розставлені на столі, теж ніби були родиною. За столом сиділо ціле коліно: пані Марнет з її непоказним чоловічком; внуки – Ернстхен і Густавхен; дочка Августа; зять і старший син – обидва у формі штурмовиків; син – солдат у новісінькому мундирі; другий син Мессера – рекрут; наймолодший син Мессера в есесівській формі, – але пиріг є пиріг; Ойгені, така горда й вродлива; Софі Мангольд, трохи бліда; Ернст-чабан, без шарфа, але в краватці – сьогодні вівці пасе його мати; Франц, який схопився з місця, коли побачив Германа й Ельзу. На почесному місці сиділа сестра Анастасія з Кенігсштайнського монастиря урсулінок, кінці її білого чепця розвівалися.

Ельза гордо опустилася на стілець серед жінок своєї родини. Її маленька, немов ще зовсім дитяча рука з золотою обручкою зразу ж потяглася до пирога. Герман сів біля Франца.

– Минулого тижня, – сказала сестра Анастасія, – до мене заходила прощатися Дора Каценштайн. Раніше я купувала в їхній крамниці матеріал для дітей з нашого сирітського дому. «Не кажіть цього нікому, сестрице, – просила Дора, – але скоро ми всі виїдемо звідси». Вона ще розплакалася при цьому. А вчора штори в крамниці Каценштайнів були закриті. Ключ лежав під доріжкою біля дверей. Коли люди відімкнули крамницю, то побачили, що вона цілком порожня, все розпродано, тільки метр, що ним міряють крам, лежить на стійці.

– Вони ж не підуть, поки не продадуть останній метр ситцю, – сказала Августа.

– Якби нам треба було виїхати, ми б теж зачекали, поки зберемо всю картоплю з поля, – озвалася мати.

– Не можна порівнювати нашу картоплю з їхнім ситчиком.

– Порівнювати можна все.

– Буде однією Сарою менше, – втрутився син Мессера, есесівець, і сплюнув.

Та пані Марнет була не дуже втішена, тим, що він плює на підлогу в її кухні. Нехай би знайшов для цього інше місце. У кухні Марнетів взагалі важко поширювати страхіття. Навіть якби мимо промчали чотири вершники з апокаліпсиса, то й вони в цей недільний день прив’язали б своїх коней до паркана саду і поводилися б у кухні з яблучними пирогами, як належить порядним гостям.

– А ти скоро дістав відпустку, Фріцхене, – сказав Герман солдатові Марнету, своєму двоюрідному братові по дружині.

– А ти хіба не читав у газеті? Нехай кожна мати, – писалося в ній, – має в неділю радість побачити вдома рекрута в новенькому мундирі.

– Синові мати рада в будь-якій одежі, – вставила слово Ойгені. Всі ніяково подивилися на неї, а вона спокійно додала:

– Звичайно, такий новенький мундир гарніший за старий з дірками, особливо коли дірки глибокі.

Всі гості, та й господарі, були раді, що сестра Анастасія по короткій паузі знову повернулася до старої теми:

– А Дора була хороша жінка.

– Вона завжди фальшивила на співах, – сказала Августа, – ми з нею разом училися в школі.

– Хороша жінка. – підтримала сестру Анастасію пані Марнет. – Скільки вона рулонів ситчику поперетягала на своїй спині.

Сама Дора Каценштайн уже сидить десь на пароплаві і їде геть з Німеччини, а на кухні в Марнетів на її честь піднято легкий прапорець доброї згадки.

– Так ви, молодята, скоро поберетеся? – запитала сестра Анастасія.

– Ми? – вигукують Софі й Ернст. Вони рішуче відсуваються одне від одного. Але сестра Анастасія з свого почесного місця бачить те, що діється не тільки за столом, а й під столом.

– Коли тебе, нарешті, призовуть? – запитує пані Марнет. – Це тобі пішло б на користь, там за тебе візьмуться як слід.

– Він давно вже не ходить ні на які навчання, – встряв у розмову Марнет-штурмовик.

– Я звільнений від усякого навчання, – говорить Ернст, – бо служу у протиповітряній обороні.

Всі сміються, крім есесівця Мессера, який гнівно зиркає на Ернста.

– Ти, певно, вівцям своїм одягаєш протигази?

Ернст раптом рвучко обертається до Мессера, бо відчув на собі його погляд:

– Ну, а ти, Мессере? Тобі навряд чи буде приємно змінити свій шикарний чорний мундир на звичайну солдатську форму?

– А мені й не доведеться міняти, – каже Мессер.

Але цю мить, щоб не допустити неприємної паузи або чогось іще гіршого, в розмову втрутилася сестра Анастасія:

– Це ти у нас навчилася, Августо, посипати яблучний пиріг натертими горіхами?