Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 27 страниц)

Коли другий Георг пішов полем, а дівчина стежила очима за його постаттю, осяяною блідим світлом місяця, що було вже не сріблясте, а білувате, справжній Георг побачив, що обличчя в неї зовсім не вродливе, а кругле й плоске. Йому було шкода дівчини, він боявся, що другий Георг не прийде до неї завтра. Її обличчя теж скривилося від страху. Вона примружила очі, наче шукала вдалині якусь маленьку непорушну точку. Вона зітхнула й підвелася. Георг ледь ворухнувся. Перед дверима тепер лежав тільки тонесенький місячний промінь, та й він зник, бо вже бралося до світання.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

І

Генріха Кюблера тієї ж ночі привезли у Вестгофен для очної ставки. Спочатку він зовсім заціпенів і мовчки дозволив вивести себе з квартири Еллі. Дорогою він раптом розлютився і почав бити кулаками конвойних – так зробила б усяка нормальна людина, коли б на неї напали розбійники.

Його по-звірячому побили і закували в ручні кайдани; отупілий, нічого не тямлячи, Генріх, мов лантух, перекочувався на колінах конвойних. Коли його привезли в табір і штурмовики побачили, який він побитий, вони вирішили, що наказ комісара – не чіпати в’язнів перед допитом – на цього чоловіка аж ніяк не поширюється, бо стосувався тільки тих, кого привозили цілими і неушкодженими. На мить запала мертва тиша, відтак почулося глухе дзижчання, немов сюди летів цілий рій комах, потому зойкнула людина, згодом долинув шум і тупіт ніг, потім, мабуть, знову настала тиша. Чому ж «мабуть»? Бо цього ніхто ще не бачив і коли хтось починав це описувати, серце його калатало, мов несамовите.

Генріха Кюблера, покаліченого до невпізнання, винесли непритомним. Фаренбергові доповіли: приставлено четвертого втікача – Георга Гайслера.

Відтоді як два дні тому коменданта Фаренберга спіткало лихо, він так само не спав, як і втікачі. І його волосся стало братися сивиною. І його обличчя почало марніти.

Коли комендант думав над тим, чим він ризикує і що втратив, він корчився, стогнав і метався серед переплутаних електричних і телефонних проводів, що стали вже непотрібні.

Між вікнами висів портрет фюрера, який – так з гордістю думав Фаренберг – надав йому найвищу владу коли не цілком, то майже безмежну. Панувати над людьми, над їхніми тілами і душами, бути володарем їхнього життя й смерті – хіба це не всемогутність! Дужі чоловіки стоять перед тобою струнко, і ти можеш їх зламати одразу чи поволі, бачиш, як ці люди, що мить тому були такі сміливі й горді, раптом полотніють і щось белькочуть від смертельного страху. Одних повбивали на смерть, з інших зробили зрадників, декого відпустили, але з зігнутою спиною, із зламаною волею.

Здебільшого насолода від влади була повною, але іноді щось псувало її на допитах, особливо на допитах Георга Гайслера. Насолоду труїло щось невиразне, невпійманне, в’юнке, мов ящірка, не відчутне на дотик, невразливе й незнищенне. Під час допитів Гайслера завжди був оцей його погляд, оця усмішка, якесь сяйво на пиці, скільки б по ній не били. З надзвичайною виразністю – так інколи марять божевільні – комендант уявив собі, як усмішку на Гайслеровому обличчі нарешті поволі гасять і навіки засипають кількома лопатами землі.

Увійшов Цілліх.

– Пане коменданте… – Він задихався, вигляд у нього був зовсім розгублений.

– Чого вам?

– Не того привезли.

Він завмер, бо Фаренберг раптом рушив просто на нього. Правда, Цілліх не ворухнувся б навіть, аби Фаренберг ударив його. Досі Фаренберг, невідомо чого, не зробив йому жодного докору. Та й без докорів дуже тіло Цілліха було сповнене невиразного почуття провини й відчаю.

Він задихався.

– Той, кого вони вчора ввечері арештували у Франкфурті, в помешканні Гайслерової дружини, – не наш Гайслер. Сталася помилка.

– Помилка? – перепитав Фаренберг.

– Так, помилка, помилка! – повторив також і Цілліх, наче в цьому слові було щось утішне. – Просто якийсь залицяльник цієї жінки. Я його добре роздивився. Нехай би йому спотворили пику на все життя, я все одно пізнав би своє чадо.

– Помилка… – промовив Фаренберг. Здавалося, що він над чимось думає.

Цілліх нерухомо дивився на нього з-під важких повік.

Нараз у Фаренберга почався напад люті. Він заревів:

– Ну що це тут за освітлення! Чекаєте, щоб я вас у все тикав носом? Невже нікому вкрутити нову лампочку? Монтера у нас нема, чи що? А надворі що робиться? Котра зараз година? І що це за туман? Боже мій, щоранку те саме!

– Осінь, пане коменданте.

– Осінь? А оті паскудні дерева? Негайно спиляти верхівки! Мерщій! Мерщій! Мерщій!

За п’ять хвилин у комендантському бараці й біля нього почалося щось схоже на роботу. Кілька в’язнів під наглядом штурмовиків зрізували верхівки платанів уздовж барака номер три. В’язень, електромонтер за професією, також під наглядом, порався біля вимикачів. Знадвору до Фаренберга долинали тріск гілок і вищання пили, а тим часом монтер лежав на животі і закріплював провід. Глянувши вгору, він стрівся з поглядом Фаренберга. «Такого погляду, – розповідав він два роки по тому, – я зроду не бачив. Я подумав, що цей мерзотник зараз почне так по мені танцювати, що хребет у мене трісне. Але він тільки пхнув мене ногою під зад і сказав: «Мерщій, мерщій…»

Нарешті увімкнули мої лампи, вони горіли добре, і їх одразу вимкнули. Стало світліше, бо верхівки платанів зрізали, та й взагалі вже зовсім розвиднілось…»

Тим часом Генріха Кюблера, все ще непритомного, передали табірному лікареві. Комісари Фішер і Оверкамп повірили, що Цілліх не помилився: цей чоловік не Георг Гайслер; але були й такі, що після огляду до невпізнання покаліченого Генріха з сумнівом знизували плечима. Комісар Оверкамп весь час тихенько насвистував – власне, це був не свист, а шипіння: він так завше робив, коли лайки було замало. Фішер чекав, затиснувши телефонну трубку між вухом і плечем, поки Оверкамп перестане шипіти. Оверкамп не боявся темряви. В їхньому кабінеті все ще панувала ніч, віконниці були зачинені, горіла звичайна настільна лампа. Яскраву переносну лампу засвічували тільки на час допитів. Фішер ледве стримувався, так йому хотілося жбурнути цю лампу в обличчя начальникові, щоб він, нарешті, перестав шипіти. Але тут подзвонили з Вормса, і шипіння вщухло саме по собі. Фішер вигукнув:

– Валлау впіймано!

Оверкамп сам узяв трубку і почав щось записувати.

– Так, усіх чотирьох, – сказав він і додав: – Квартиру запечатати. – І далі:– Привезти сюди.

Він прочитав Фішерові те, що записав:

– «Коли позавчора у зазначених містах перевіряли відповідні списки, то, крім родичів Валлау, було виявлено іще цілий ряд зв’язаних з ним осіб. Всім їм учора ж вчинили допит. Підозра впала на кондуктора Бахмана; у тридцять третьому він два місяці просидів у таборі, був звільнений під нагляд поліції. Це допомогло минулого року – пам’ятаєте справу Віланда? – натрапити на слід Арльсберга. Відтоді Бахман до політики більше не вдавався… На першому і другому допитах він усе заперечував.

Але вчора на нього добре натиснули, і він, нарешті, заговорив. Розповів, що жінка Валлау поклала якісь речі в курені на його городі під Вормсом, але що саме і для чого, він начебто не знав… Його відпущено додому, нагляд за ним триває. О двадцять третій годині двадцять хвилин у цьому курені затримано Валлау, який досі відмовляється дати будь-які показання. Бахман з дому не виходив, на роботу о шостій не прийшов; є підозра, що він укоротив собі віку, від родини ніяких повідомлень іще не надійшло…» Оце й усе.

Оверкамп дав Фішерові повідомлення для газет і радіо.

Це повідомлення ще встигнуть включити в ранкову передачу. Раніше Оверкамп вважав, що не варто негайно оповіщати широку публіку про втечу. Така публікація одразу ж по втечі, з усіма подробицями, щоб люди могли подати допомогу властям, була б доцільна, аби йшлося про двох, найбільше трьох утікачів. У цьому випадку можна було сподіватися, що населення допоможе їм виявити втікачів. Але повідомлення про втечу такої великої кількості в’язнів навряд чи дасть бажані результати. Це ж нечувана річ, щоб воднораз утекло сім, шість чи навіть п’ять чоловік.

Це дає підстави для всіляких припущень, сумнівів, чуток.

Тепер всі ці міркування відпали, бо після того, як впіймали Валлау, було досягнуто допустиме число.

– Ти слухав зараз передачу, Фріце? – спитала дівчина, навіть не привітавшись, як тільки хлопець зайшов у ворота. Хусточку, якою вона пов’язувала голову, либонь, вибілювано лід особливим сонцем, на особливій траві.

– Яку передачу? – спитав хлопець.

– Та по радіо, оце допіру, – відповіла дівчина.

– Радіо! – сказав хлопець. – Ранком у мене тепер до біса роботи. Пауль іде з батьком на виноградник, мати – здавати молоко, а я, замість неї, у хлів. І з усім треба впоратися до пів на восьму. Про мене, хай би її хтось украв, оту коробку.

– Але ж сьогодні, – сказала дівчина, – передавали про Вестгофен. Про трьох утікачів, – вони вбили лопатою штурмовика Дітерлінга, потім в Вормсі когось пограбували і розбіглися хто куди.

Хлопець спокійно промовив:

– Так. Дивно. Вчора у пивній Ломайєр з табору і Матес розповідали, що тому, кого потягли лопатою, пощастило: тільки подряпало лоба; заліпили пластиром, і все. Троє, кажеш?

– Шкода, – мовила дівчина, – що твого досі не впіймали.

– Ах, моєї куртки він уже давно збувся, – сказав Фріц. – Мій не такий уже дурний, він не ходитиме довго в тому самому одязі. Він догадається, що його детально описали по радіо. Може, він продав куртку, вона висить тепер у когось у шафі на вішалці або в якійсь крамниці.

А може, закинув її у Рейн, наклавши каміння в кишені.

Дівчина здивовано глянула на нього.

– Спершу мені було її дуже шкода, а тепер уже ні, – додав він.

Тільки зараз хлопець підійшов до неї. Щоб надолужити прогаяне, він узяв дівчину за плечі, легенько струснув, легенько поцілував. На якусь мить, перед тим як піти, пригорнув її до себе. А сам думав: «Він знає, що коли його впіймають, то живого не випустять». З усіх утікачів Гельвіг думав лише про одного, того, з ким мав щось спільне. Сьогодні вночі він бачив сон: він іде повз сад Альгайєра, а за парканом, між фруктовими деревами, стоїть опудало – старий чорний капелюх, хрест-навхрест дві палиці і на них його вельветова куртка. Цей сон, що здавався тепер смішним, вночі смертельно налякав його.

Згадавши його, він раптом розтулив руки. Від хусточки дівчини пахло свіжістю – так пахне щойно вибілене полотно. Хлопець відчув цей запах уперше, наче в його життя увійшло щось таке, від чого іще глибше стала різниця між усім брутальним і всім ніжним.

Коли через десять хвилин він прийшов до школи, садівник знову почав розпитувати його:

– Ну як, нічого нового?

– Про що?

– Про куртку. Тепер про неї вже передають по радіо.

– Про куртку? – злякано спитав Фріц Гельвіг, бо дівчина нічого про це не сказала.

– Востаннє його бачили в куртці, – вів далі садівник, – вона тепер, певно, вже нікуди не годиться, геть пропотіла під пахвами.

– Ах, дай мені, будь ласка, спокій! – сердито вигукнув хлопець.

Коли Франц зайшов у кухню Марнетів, щоб швиденько випити кави перед тим, як сісти на велосипед, чабан Ернст сидів біля плити й намазував собі хліб варенням.

Він сказав:

– Ти чув, Франце?

– Що?

– Про того, тутешнього, що теж замішаний…

– Хто? В чому?

– Коли ти не слухаєш радіо, – сказав Ернст, – як же ти можеш бути в курсі подій? – Він звернувся до всієї родини, що сиділа навколо великого кухонного стола за другим сніданком; вони вже кілька годин попрацювали, сортували яблука – завтра вранці у Франкфурті у критому ринку на них чекатимуть торговці. – А що ви зробите, якщо раптом знайдете цього хлопця у себе в сараї?

– Замкну сарай, – сказав зять, – поїду на велосипеді до телефонної будки і викличу поліцію.

– Нащо тобі поліція? – озвався шуряк. – Нас тут стільки, що ми й самі зможемо скрутити його і відвезти в Гехст. А ти що скажеш, Ернсте?

Чабан Ернст так густо намазував варення, що це нагадувало скоріше варення з хлібом, ніж хліб з варенням.

– Завтра мене вже тут не буде, – сказав він. – Я вже буду в Мессерів.

– Він може сховатися і в сараї Мессерів, – сказав зять.

Франц дослухався розмови, затамувавши подих.

– Звичайно, він може ховатися скрізь, – сказав Ернст, – у кожному дуплі, в кожному старому сараї. Але там, куди я загляну, його напевно не буде.

– Чому?

– Бо я краще зовсім не загляну туди, – сказав Ерпст, – не люблю я встрявати у такі справи.

Западає тиша. Усі дивляться на Ернста: великий виїдений бутерброд з варенням стирчить у нього з рота.

– Ти можеш дозволити собі таке, Ернсте, – сказала пані Марнет, – бо в тебе немає свого двору і взагалі немає ніякої власності. Коли завтра цього бідолаху все-таки спіймають і він скаже, де ночував, то за це ще можуть засадити в тюрму.

– У тюрму? – прохрипів старий Марнет. Сухий, миршавий чоловічок, хоч жінка його, живучи з ним разом на тих самих харчах, уся запливла салом.

– Потрапиш у концтабір і вже ніколи не вийдеш звідти. А що буде з твоїм добром? Так можна занапастити цілу родину.

– Мені до цього байдуже, – сказав Ернст. Своїм довжелезним, тонким язиком він старанно облизував собі губи, і діти здивовано зорили на нього. – У нас з матір’ю є трохи меблів в Оберурсулі, та ще моя ощадна книжка. Сім’ї у мене поки що немає, самі тільки вівці. У цьому я схожий на фюрера: ні дружини, ані дитини. В мене є тільки Неллі. Але у фюрера теж колись була економка, я читав, що він був навіть на її похороні.

Тут раптом втрутилась Августа:

– Одне я можу тобі сказати, Ернсте: Софі Мангольд я розтлумачила, що. ти за один. Навіщо ти дуриш її, ніби заручився з Маріхен з Боценбаха? Ти ж позаминулої неділі посватався до Еллі.

– Це сватання не має нічого спільного з моїми почуттями до Маріхен, – відповів Ернст.

– Ти просто якийсь багатоженець, – сказала Августа.

– Зовсім не багатоженець, – заперечив Ернст, – просто в мене такий характер.

– Це в нього від батька, – заявила пані Марнет. – Коли його батько загинув на війні, то разом з Ернстовою матір’ю хлипали всі його кохані.

– А ви, пані Марнет, теж плакали? – спитав Ернст.

Пані Марнет скоса глянула на свого миршавого чоловіка і відказала:

– Ну, якусь там сльозинку, може, і я пролила.

Франц слухав, затамувавши подих, ніби чекав, що думки й слова людей у кухні Марнетів самі по собі затримуються на тій події, якою було сповнене його серце. Та ба – думки й слова їхні весело розбіглися в різні боки.

Франц вивів з сарая свій велосипед. Цього разу він і не помітив, як спустився у Гехст. Він наче не чув велосипедних дзвінків і шуму на залюднених вулицях.

– Ти хіба не знав його? – спитав один з робітників у роздягальні. – Ти ж раніше жив тут.

– Щось не пригадую, – промовив Франц. – Це прізвище мені нічого не говорить.

– А ти придивися до нього як слід, – сказав інший, підсунувши йому під ніс газету.

Франц глянув на фотографії трьох утікачів. Хоч зустріч з Георгом і була для нього немов удар – бо це все-таки була зустріч і Георг з газетного оголошення був наполовину Георгом його спогадів, – але обидва незнайомих обличчя справа й зліва від Георга теж вразили його і присоромили за те, що він думає лише про одного.

– Ні, – сказав Франц, – це фото мені нічого не говорить. Боже мій, кого тільки не бачиш!

Газета Добувала в руках кількох десятків людей.

– Не знаю, – лунали голоси. – Боже, троє зразу, а може, й більше. – Як вони пройшли? – Ти ще питаєш які!

Упорали по голові лопатою. – Це ж зовсім безнадійно. – Чому? Вони ж на волі. – Але чи надовго? – Я б не хотів бути в їхній шкурі. – Диви-но, цей уже зовсім старий. – А цей ніби мені знайомий. Їх все одно, либонь, чекала смерть, нічого було втрачати.

Чийсь голос, спокійний, трохи здавлений – той, хто говорив, мабуть, нахилився до шафки чи шнурував черевики, – запитав:

– А коли буде війна, що тоді зроблять з таборами?

Від цих слів повіяло холодом на людей, що похапцем переодягалися перед початком роботи. А той самий голос тим же тоном вів далі:

– Чого тоді вимагатиме внутрішня безпека?

Хто ж це сказав? Обличчя не видно, бо чоловік саме нахилився. Але голос знайомий. Що ж він, власне, сказав?

Нічого забороненого. Запала коротка мовчанка, і коли залунав другий гудок, усі здригнулися. Коли вони швидкою ходою йшли через двір, Франц почув за своєю спиною запитання:

– А Альберт і досі сидить?

І чиюсь відповідь:

– Мабуть що так.

Біндер, старий селянин, який їздив до Левенштайна, хотів був нагримати на жінку, щоб вона вимкнула радіо.

Відколи старий повернувся з Майнца, він лежав на своєму, вкритому клейонкою, дивані, звиваючись від іще сильнішого болю, – так йому принаймні здавалося. Нараз він прислухався, аж рота роззявив. Старий забув про життя і про смерть, що змагалися в ньому. Крикнув жінці, щоб вона швидше допомогла йому надіти сюртук і черевики. Наказав заправити синів автомобіль. Чи він хотів помститися на лікареві, що так і не зміг допомогти йому, чи на тому пацієнтові, що вчора з перев’язаною рукою спокійно пішов своєю дорогою, в той час як він – це щойно передали по радіо – був теж приречений на смерть. Чи, може, старий думав такою поведінкою закріпити собі надійніше місце серед живих?

II

Тим часом Георг виповз з сарая: коли його знайдуть, то хтось через нього набереться лиха. Він був такий змучений, що йому здавалося безглуздим бодай один крок ступити. Але поява нового дня сильніша над усі страхіття ночі, день підбадьорює кожного, хто його дочекався. По ногах шмагали мокрі стебла дикої спаржі. Знявся вітерець, такий легенький, що він тільки ледь-ледь розвіяв туман. Георг, хоч і не бачив нічого у млі, все ж почутив новий день, що здіймався над ним і над усім світом. Незабаром у промені вранішнього сонця зажевріли дрібні ягоди дикої спаржі. Георг спочатку подумав, що світла пляма в тумані на далекому березі – сонце, але, підійшовши ближче, розглядів, що то на косі горить вогнище. Туман танув поволі, але нестримно. Георг побачив на косі кілька невисоких будинків, голу обмілину, оточену півколом човнів, І річку. Перед ним, посеред поля, край дороги, що простелялася від шосе до берега, стояв будинок: мабуть, це звідти уночі приходила та закохана пара. Несподівано з берега долинув такий гучний барабанний бій, що в Георга зацокотіли зуби. Ховатись було пізно, і він твердою ходою попростував далі, готовий до всього. Але довкола було тихо. У будинку ніхто не ворушився, тільки з коси долітали голоси не чоловічі, а хлоп’ячі, а тому й здалися йому напрочуд мелодійними та чистими. Потім стало чути хлюпання весел, до берега наближався човен; вогнище на косі погасло. «Якщо ти вже не можеш уникнути зустрічі з людьми, – повчав його Валлау, – то сміливо йди до них, у саму гущу».

Ці люди, зустрічі з якими він уже не міг уникнути, були двома десятками хлопчиків. З войовничими криками, нібито індійці, що напали на вороже плем’я, повискакували вони з човнів і почали переносити на берег рюкзаки, куховарське начиння, казанки, намети й прапорці.

Незабаром хлопці вгамувались і поділилися на дві групки. Георг помітив, що це сталося за командою худенького білявого хлопчика, який рішучим, але ще зовсім дитячим голосом зробив кілька на диво розумних вказівок. Двоє хлопчиків почепили на палицю казанки та відерця й рушили до селянського будинку, за ними йшли двоє барабанщиків і ще четверо хлопців, що тягнули на собі різні речі. На чолі групи виступав з прапорцем сьомий хлопець.

Георг сів на пісок і подивився їм услід з таким почуттям, мовби він не сам вже давно розпрощався з своїм дитинством, а його було у нього тільки що вкрадено.

– Вільно! – скомандував худорлявий хлопчик, як хлопці вишикувались і він зробив перекличку.

Маленький командир тільки тепер помітив Георга.

Кілька хлопців кинулися збирати пласкі камінці; вже було чути, як вони підраховують, скільки разів камінець підскочить над водою. Інші посідали недалеко від Георга на траві, довкола засмаглого патлатого хлопця, який щось стругав. Георг дослухав зауваження й поради, з якими хлопці зверталися до патлатого, і мало не забув про себе. Декілька хлопців розляглися на траві й завели таку розмову, яку заводять діти, коли почувають, що на них дивиться дорослий, який чимось привертає до себе їхню цікавість.

Засмаглий хлопчик схопився з місця, пробіг повз Георга з серйозним, зосередженим обличчям, розмахнувся й високо кинув у повітря той предмет, який щойно стругав. Деревинка впала на землю, як і все, що підлягає законові тяжіння, але хлопець, здавалося, був дуже цим розчарований. Він підняв свою іграшку, оглянув її, наморщивши лоба, сів і знову заходився стругати. Тепер товариші почали сміятися з нього. Георг, що все це бачив, посміхаючись, звернувся до хлопця:

– Ти хочеш зробити бумеранг?

Хлопець подивився йому в обличчя зосередженим, спокійним поглядом, що дуже сподобався Георгові.

– Я не можу допомогти тобі, – сказав він, – бо в мене болить рука, але я, мабуть, зможу тобі пояснити… – Його обличчя спохмурніло. Хіба не такі от хлопчаки вислідили вчора у Бухенау Пельцера? Невже і цей хлопець, з таким ясним, спокійним поглядом, грюкав кулаками у ворота?

Хлопчик опустив очі.

Покинувши товариша, хлопці збилися навколо Георга.

Він і не зоглядівся, як опинився в тісному колі хлопців.

Йому не треба було грати на флейті, як щуролову в казці. Діти інстинктивно відчули, що в цьому чоловікові було щось особливе, що з ним сталася якась цікава або сумна пригода і що взагалі у нього якась незвичайна доля. Певна річ, усе це вони відчували дуже неясно. Вони тільки ближче присувалися до Георга і, балакаючи між собою, поглядали на його забинтовану руку.

На цей час у Вестгофені Оверкамп уже одержав повідомлення про те, що хай не сам Георг Гайслер, але принаймні його остання зовнішня оболонка – коричнева вельветова куртка з застібкою-блискавкою – потрапила до рук властей. Човняр учора ввечері, вимінявши куртку, пішов до торговця старим одягом, щоб продати її і випити на вторговані гроші. Його наречена раз у раз плела йому нові светри, і обмін був для нього дуже вигідний. Але торговець старим одягом уже дістав суворе попередження – він не раз купував підозрілі речі – і зразу ж повідомив поліцію. Спершу човняр дуже засмутився – не хотілося віддавати поліції таку чудову річ, – але швидко заспокоївся, бо йому пообіцяли відшкодувати збитки.

Човняр легко довів свою непричетність до цієї справи, – у нього було півдесятка свідків обміну. Свідки ствердили, що той, з ким човняр помінявся, пішов з кимось у напрямі до Петерсау. Під час допиту одразу ж випливло й ім’я супутника – Щупачок.

Щупачка було неважко знайти. Оверкамп одразу ж зробив відповідні розпорядження. Йому здалося, що ця темна справа почала потроху прояснюватися. Серед повідомлень особливу увагу привертало показання якогось Біндера з Вайзенау. Він посвідчив, що вчора вранці бачив у приймальній лікаря Левенштайна підозрілого чоловіка, – його прикмети збігалися з прикметами одного з утікачів: того ж таки ранку Біндер знову побачив цього чоловіка із свіжою пов’язкою на руці, коли той ішов до Рейну.

Всіх цих людей Оверкамп наказав негайно доставити у Вестгофен. Їх показання допомогли відтворити весь шлях Гайслера до вчорашнього полудня, а тепер уже можна було догадатися, куди він пішов далі.

Один по одному хлопчики присунулись ближче до Георга, а кудлатий, що стругав бумеранг, опинився осторонь. Раптом всі вони повернули голови: від острова підплив іще один човен. З нього вийшли чоловік з рюкзаком і високий хлопець – правильні риси його одвертого довгастого обличчя були мужні і вже не дитячі.

– Дай сюди, – одразу ж звернувся цей хлопчик до кудлатого, ступив наперед і кинув бумеранг спритним рухом так, що деревинка закружляла в повітрі.

Тим часом з селянської хати повернулася друга група хлопчиків. Учитель сухо похвалив худорлявого, який усе так швидко і добре влаштував. Потім хлопчики знову вишикувалися, зробили перекличку і вирушили в дорогу.

Георг теж підвівся.

– Хороші у вас хлопці, пане вчителю, – промовив він.

– Хайль Гітлер! – сказав учитель. Його засмагле юнацьке обличчя здавалось якимсь нерухомим, бо вчитель весь час старався надати йому більшої поважності. – Так, хороший клас. – І, хоч Георг нічого більше не сказав, додав: – Основа була хороша. Я зробив усе, що міг. На щастя, я залишився з ними, коли їх на великдень перевели в наступний клас.

Очевидно, вчитель надавав дуже великого значення тому, що в нього не забрали його колишніх учнів. Георгові навіть не треба було робити над собою ніяких зусиль, щоб спокійно розмовляти з ним. Минула ніч раптом відійшла кудись далеко-далеко. Повсякденне життя плине таким нестримним потоком, що його хвилі підхоплюють кожного, хто тільки ступить у нього.

– Чи довго треба йти до перевозу?

– Хвилин двадцять, не більше, – сказав учитель. – Ми всі йдемо туди. «Ось хто повинен узяти мене з собою на той берег, – подумав Георг, – і він мене візьме».

– Ворушіться! – сказав учитель хлопцям.

Він не помітив притягальної сили незнайомця, бо вже сам підпав під її вплив. Високий хлопець, що приїхав з ним у човні, все ще йшов поруч. Учитель поклав йому руку на плече. Але Георг, якби йому було дозволено обрати собі супутника, обрав би зовсім не вродливого хлопця, що крокував поруч з учителем, і не розважливого худорлявого, а патлатого з бумерангом. Цей хлопець раз у раз поглядав на нього своїми ясними очима, так, наче бачив більше за інших дітей.

– Ви ночували просто неба?

– Так, – сказав учитель. – У нас є притулок тут, на луці, але заради тренування ми спали просто неба. Вчора ввечері і сьогодні іранці ми готували собі їжу на вогнищі.

Вчора ми, користуючись картою, намагалися уявити собі, як можна було б за наших часів захопити отой пагорб, а потім дедалі більше заглиблювалися в історію… розумієте, як би це зробили рицарі, як римляни…

– Мені аж захотілося знову вчитися, – сказав Георг, – ви хороший учитель.

– Улюблену роботу завжди робиш добре, – промовив учитель.

Вони йшли берегом і вже минули довгу косу. Перед ними тихо котила свої хвилі річка. Тепер стало видно, що лука, яка все закривала своїми кущами і купами дерев, насправді була тільки вузеньким трикутником серед численних берегових виступів і заток. Георг подумав: «Якщо я переберусь на той бік, то ще сьогодні буду у Лені».

– Ви були на війні? – спитав учитель.

Георг зрозумів, що цей чоловік, мабуть, одного віку з ним, вважає його значно старшим, і відповів:

– Ні.

– Шкода, а то ви розповіли б що-небудь моїм хлопцям.

Я використовую кожну нагоду.

– Ви були б розчаровані, – промовив Георг, – я зовсім не вмію розказувати.

– Так само говорив і мій батько, він нам ніколи нічого не розповідав про війну.

– Сподіватимемося, що вашим хлопцям ніщо не загрожує.

– Сподіваюся, що не загрожує, – сказав учитель, з притиском вимовивши останнє слово. – Але не в тому розумінні, що вони уникнуть цього випробування.

У Георга закалатало серце: він побачив перед собою стовпи й східці пристані. І все-таки потреба й звичка впливати на свідомість людей були в ньому такі сильні, що він відповів:

– Би ж вкладаєте у свою роботу всю душу, це теж випробування.

– Не про те зараз мова, – сказав учитель. Його слова були призначені і для хлопця, який, виструнчившись, простував поруч. – Я маю на увазі найтяжче випробування, боротьбу на життя і на смерть. Таке треба на власній шкурі відчути… Але чому ми, власне, заговорили на цю тему? – Він ще раз оглянув свого незнайомого супутника.

Якби вони довше йшли разом, він охоче поділився б своїми думками з цією людиною. Скільки признань чує в дорозі той, хто сам мовчить!

– От ми й прийшли. Скажіть, це не дуже вас обтяжить, якщо ви візьмете з собою кількох хлопців?

– Анітрохи, – відповів Георг, якому від хвилювання аж перехопило горло.

– Мій колега обіцяв узяти їх до себе. А з рештою ми ще погуляємо трохи по берегу, почекаємо на човен. «Може, й малий з бумерангом поїде зі мною», – подумав Георг…

Але коли хлопці втретє зробили перекличку, хлопчик з бумерангом потрапив, на жаль, до групи вчителя.

А Щупачка вже привезли у Вестгофен. Виявилося, що він добре вміє описувати – точно й дотепно. Такі гультяї, як він, звичайно дуже спостережливі. Вони на диво бездіяльні, і їх спостереження лежать недоторканним капі талом у них у голові. Тому такі люди часто стають чудовими помічниками поліції. Щупачок детально розповів поліційним комісарам, як його вчорашній супутник на смерть перелякався, коли вони дійшли до Петерсау.

– Пов’язка у нього була зовсім свіжа, марля біла мов сніг, чисто тобі перзіль-реклама. Цьому хлопцеві бракувало щонайменше п’яти зубів, трьох згори і двох унизу, бо нагорі дірка була ширша. А з одного боку, – Щупачок запхнув зігнутий вказівний палець собі в рот, – був отакенний шрам, або, як би це сказати, ну, наче хтось хотів розтягнути йому рота аж до лівого вуха.

Щупачка відпустили з подяками й вигуками «хайль».

Тепер лишалося тільки встановити, що це та сама куртка. Тоді можна буде передати на всі мости й вокзали, на всі поліційні ділянки й пости, на всі переправи й пристані – словом, по всій країні – останні прикмети втікача.

– Фріце, Фріце, – лунало по всьому училищі Дарре, – твою куртку знайдено!

Коли Фріц почув це, йому аж в очах замерехтіло. Він вибіг надвір. За сараєм уже закінчили ремонтувати дорогу. Фріц заглянув у оранжерею. Садівник збирав насіння достиглих бегоній, щоб їх зразу ж і посортувати.

– Моя куртка знайшлася.

Не повертаючись, садівник сказав:

– Ну, тоді вони його скоро спіймають. Радій!

– Чого це я маю радіти? Віддадуть мені пропотілу, брудну, замизкану куртку!

– А ти спочатку подивися на неї, може, це зовсім і не твоя.

– Пливе! – закричали хлопці.

У тихому повітрі вже було чути пахкання мотора. Світлий слід за кормою, що перетинав річку, тягнувся за човном мало не до самісінького берега. Вранішнє сонце кидало свій гарячий промінь то на шарф човняра, то на птаха на льоту, то на білу стіну на березі, то на далеку дзвіницю серед горбів, немов саме ці предмети були варті того, щоб їх назавше закарбували в пам’яті.

Вони спустилися короткими кам’яними сходами по причалу, але надто рано, бо човен ще не підійшов. Кожен відчував, ніби його істота роздвоюється, і та частина, що вічно прагне полинути кудись у далечінь, прагне перебувати у вічному русі і ніколи не зупинятись, відділяється від другої частини, що прагне навіки лишатись нерухомою і незмінною: перша частина упливає з великою рікою, а друга тулиться до берегів, чіпляється за села, набережні й виноградники.

Навіть хлопці притихли: там, де тишу не проганяють, вона проникає глибше, ніж гуркіт сурм і барабанний бій.

Георг побачив вартового на тому березі. Чи завжди він там стоїть? Чи не на нього він чекає? Хлопці оточили Георга, потягли вниз по сходах, стовпилися навколо нього, підштовхуючи до човна. Але Георг дивився тільки на вартового. «Розсуньтеся, хлопці, пропустіть мене, я стрибну!» Непоганий кінець – якби йому не поталанило. Георг підвів очі. Далеко позаду лежав Таунус, де він раніше частенько бував, навіть ходив з кимсь збирати яблука, але з ким саме? Ага, з Францом… Мабуть, і зараз є яблука: адже настала осінь. Хіба на світі буває щось чарівніше? І небо вже не імлисте, а безхмарне, сіро-блакитне.