Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 27 страниц)

II

Там, де польова дорога вливається у Вісбаденське шосе, стояв кіоск із зельтерською водою. Родичі Франца Марнета кожного літнього вечора жалкували, чому вони своєчасно не заорендували цього кіоска на людному місці, що став справжнім золотим дном.

Франц рано виїхав з дому; він не любив потрапляти в густий рій велосипедистів, які щоранку їхали з сіл Таунусу на хімічні заводи Гехста. Тому його взяла досада, коли він побачив, що коло кіоска із зельтерською водою на нього чекає знайомий, Антон Грайнер з Буцбаха. Вираз простої й щирої радості одразу ж зник з Францового обличчя. Воно враз стало якимсь холодним і чужим. Франца, який не вагаючись пішов би на смерть, дратувало те, що Антон Грайнер завжди купував що-небудь у цьому кіоску: в Гехсті жила його кохана, якій він дарував то плитку шоколаду, то мішечок льодяників. Грайнер стояв боком, щоб бачити польову дорогу. «Що це з ним сьогодні?» – подумав Франц, який з роками навчився добре розуміти людей по виразу обличчя. Тепер він помітив, що Грайнер, мабуть, недарма чекає на нього так нетерпляче. Грайнер скочив на велосипед і поїхав поруч з Францом. Вони поспішали, щоб не потрапити в рій велосипедистів, який щораз густішав, коли вони спускалися донизу.

Грайнер впав у розмову:

– Слухай, Марнете, сьогодні вранці щось скоїлося…

– Де? Що? – спитав Франц. Завше, коли можна було сподіватися, що він здивується, його обличчя набирало виразу сонливої байдужості.

– Марнете, – повторив Грайнер, – сьогодні вранці щось скоїлося.

– А що саме?

– Цього я не знаю, – сказав Грайнер, – але напевне щось скоїлось.

Франц відказав:

– Не вигадуй казна-чого. І що могло скоїтися так рано?

– Ще не знаю. Та коли я тобі кажу, можеш не сумніватися. Мабуть, знову якесь божевілля. Як 30 червня[1]1
  30 червня 1934 року – день розправи Гітлера з прихильниками Рема.


[Закрыть].

– А, ти вигадуєш…

Франц дивився просто себе. Який ще густий туман там, унизу! їм назустріч швидко бігла рівнина з заводами й шляхами. Довкола лунала лайка, дзеленчали дзвоники велосипедистів. Раптом юрбу розкололи навпіл есесівці на мотоциклах, Генріх і Фрідріх Мессери з Буцбаха, кузени Грайнера; вони теж їхали на зміну.

– А чому вони не беруть тебе з собою? – спитав Франц так, наче він більше не цікавився Антоновою розповіддю.

– Їм не можна, після зміни вони їдуть на чергування.

Отже, ти думаєш, що я брешу…

– Але звідки ж це ти взяв новину?

– Вигадав. Так от. Моїй матері сьогодні треба було поїхати у Франкфурт, до адвоката, з приводу спадщини.

Тому вона віднесла молоко до Кобішів – боялася, що не встигне сама його здати. А молодий Кобіш був учора в Майнці, він сам возить своє вино до пивної. Вони там пиячили аж до ночі, і він тільки сьогодні рано вибрався додому, а біля Густавсбурга його не пропустили.

– Ах, Антоне!

– Що ах?

– Та біля Густавсбурга дорогу вже давно закрито.

– Франце, цей Кобіш не який-небудь йолоп. Він сказав, що там посилений контроль і вартові з обох кінців мосту, а до того ж туман. «Іще, чого доброго, затримають мене, – подумав Кобіш, – і зроблять аналіз крові, а я п’яний, – ну й загули мої шоферські права. Краще вже я поверну назад, засяду в «Золотому ягняті» у Вайзену і вип’ю ще кухоль пива».

Марнет розсміявся.

– Смійся, смійся, Франце. Ти думаєш, його пропустили у Вайзенау? Де там! Рух на мосту зовсім припинили.

Повір мені, Франце, щось таки носиться в повітрі.

Вони з’їхали вниз. Справа і зліва простягалась гола рівнина, тільки де-не-де зеленіли поля, засаджені ріпою. Що ж може носитися в повітрі? Нічого, крім золотого сонячного пилу, який над будинками Гехста сіріє й обертається в попіл. Але Франц раптом відчув, що Антон Грайнер має рацію. У повітрі таки щось носиться.

Безперервно дзеленькаючи, вони поволі просувалися вузькими людними вулицями. Дівчата верещали й лаялися. На перехрестях і біля заводських брам світилися карбідні ліхтарі; сьогодні, мабуть, через туман, їх уперше засвітили на пробу. В їхньому різкому, білому світлі обличчя здавалися гіпсовими. Франц зачепив якусь дівчину, вона люто вилаялась і повернула до нього голову. На ліве спотворене нещасним випадком око вона опустила пасмо волосся і, либонь, дуже хапалася, бо пасмо, наче прапорець, ціхувало шрам, а не прикривало його. Її здорове каре око на якусь мить уп’ялося в Францове обличчя; йому здалося, ніби вона цим поглядом зазирнула йому в саму душу, аж у тайник, який він ховав навіть від себе самого.

Сигнали пожежних машин на березі Майну, холодне біле світло карбідних ліхтарів, лайка людей, яких вантажна машина притисла до стіни, – невже він і досі не звик до цього? Чи, може, сьогодні все це не таке, як завжди?

Він силкувався вловити хоч би одне слово чи погляд, які могли б йому щось пояснити. Він зліз з велосипеда і повів його. У тисняві Франц уже давно загубив обох – і Грайнера, і дівчину.

Грайнер знову пробився до нього.

– Там, біля Оппенгайма… – швидко сказав він через плече; говорячи це, він так низько нахилився до Франца, що мало не впав з велосипеда.

Вони входили на завод у різні ворота. Проминувши перший контроль, розлучилися на кілька довгих годин.

Марнет напружено прислухався і придивлявся, але ні в роздягальні, ні на подвір’ї, ні на сходах не помітив нічого незвичайного: гамір і метушня бувають майже щодня між другим та третім гудками, сьогодні, може, трохи більші, ніж звичайно, але ж по понеділках завжди так.

Сам Франц, уперто шукаючи хоч би натяку на прихований неспокій у словах чи навіть в очах товаришів, так само як і вони лаявся, так само розпитував, хто як збув неділю, жартував, сердито обсмикував на собі робочу куртку. Якби хтось стежив за Францом так само уважно, як він стежив за іншими, то цей спостережник був би так само розчарований. Франц навіть відчув ненависть до всіх цих людей, які зовсім не помічали або ж не хотіли помічати, що в повітрі щось носиться. А чи взагалі щось сталося? Усі Грайнерові новини майже завжди тільки пусті балачки. А може, це кузен Грайнера доручив йому дізнатися, що за людина Франц? Та хіба він міг щось помітити? І що він узагалі розповів? Дурниці, й більш нічого! Що Кобіш насмоктався, продаючи вино. Останній гудок перервав його думки. Франц недавно працював на заводі, і тому перед початком роботи його ще поймала якась тривога, мало не страх. Коли зашурхотів приводний пас, Франц весь затремтів. Та ось пас задзижчав дзвінко й рівномірно. Франц уже давно натиснув на важіль і перший, і другий, і п’ятдесятий раз; його сорочка змокла від поту. Він зітхнув з полегшенням. Між думками знову встановився зв’язок, хоч і слабкий, бо Франц штампував з великою точністю. Він не міг би працювати інакше, навіть якби його роботодавцем був сам диявол.

Тут, нагорі, їх було двадцять п’ятеро. І хоч Франц усе ще уперто шукав бодай найменших ознак неспокою, йому й сьогодні було б неприємно, якби хоч один з його шаблонів вийшов неточний. І не тільки тому, що це могло б йому зашкодити, але просто заради самих шаблонів, які мають бути точні навіть сьогодні. Працюючи, він думав: «Антон назвав Оппенгайм, невеличке містечко між Майнцом і Вормсом. І що могло там трапитись?»

Фріц Грайнер, Антона Грайнера брат у перших, старший робітник, підійшов на хвильку до Франца, потім до його сусіда. Коли Фріц злазив з мотоцикла і вішав до шафи свій мундир, він ставав звичайнісіньким штампувальником і нічим не відрізнявся від інших, можливо, тільки інтонацією в голосі, що її доловив Франц, коли той гукнув Вайганда. Вайганд був немолодий уже, волохатий чоловічок, на прізвисько Оклецьок. Добре, що його високий, дзвінкий голос злився з дзижчанням паса, коли він, вичищаючи пил, сказав, ледь ворушачи губами:

– Ти вже знаєш? У таборі Вестгофен…

Уважно придивившись, Франц побачив у ясних, прозорих Оклецькових очах ті крихітні блискучі цяточки, яких він так болісно шукав: наче десь глибоко всередині людини палахкотить яскраве полум’я, а в очах грають лише притлумлені іскорки. Франц подумав: «Нарешті!»

А Оклецьок уже стояв біля іншого робітника.

Франц обережно підсунув металеву заготовку, опустив різак, натиснув на важіль, ще раз, ще і ще. Нарешті, нарешті, нарешті. Якби він міг зараз побігти до свого друга Германа! Раптом його думки перескочили на інше. Якоюсь мірою ця новина стосується його особисто. Щось у ній якось незвичайно схвилювало його, вчепилося в нього й гризло, хоч він ще й сам не знав що і чому. «Отже, повстання й таборі, – сказав він собі, – а може, велика втеча…» Нараз він збагнув, чому його вразила ця звістка. «Георг!.. Яка нісенітниця, – подумав Франц, – до чого тут Георг? Його, може, й нема вже там. Або – це теж можливо – він помер». Але він мовби чув Георгів голос, далекий і глузливий: «Ні, Франце, коли у Вестгофені щось сталося, значить, я ще живий».

За останні роки Франц справді повірив, що може думати про Георга, як і про інших в’язнів! Як про будь-кого з тих тисяч, про яких думають з люттю й жалем. Він і справді гадав, що його й Георга давно вже зв’язують лише міцні зв’язки спільної справи, зв’язки юності, що минала під зірками спільної надії, а не ті кайдани, які боляче врізалися в тіло і які вони обидва намагалися тоді розірвати. «Усе старе давно забуте», – казав він собі. Адже Георг став іншим, так само, як і він, Франц, став іншим…

Він заглянув на мить у лице своєму сусідові. Чи і йому сказав Оклецьок? Хіба можна після цього й далі штампувати, обережно підкладаючи одну деталь по одній? «Коли там справді щось трапилося, – думав Франц, – тоді, напевне, без Георга не обійшлося». Але потім його знову пойняв сумнів: мабуть, взагалі нічого не сталось, і Оклецьок теж казна-що верз.

Коли Франц в обідню перерву прийшов до їдальні і замовив кухоль світлого пива (гарячі страви він їв тільки ввечері у своїх родичів, а на обід брав з собою хліб з ковбасою та смальцем, бо після тривалого безробіття хотів зібрати собі грошей на костюм, а як вистачить, то й на куртку із застібкою-блискавкою хоч невідомо, як довго матиме він змогу носити цей костюм), хтось біля стойки Промовив:

– Оклецька заарештовано.

– За вчорашнє, – додав другий. – Надудлився і розпустив язика…

– Ні, не за те, – сказав хтось, – мабуть, за щось інше…

Щось інше? Франц розрахувався за пиво й зіперся на стойку. Всі раптом заговорили півголосом, до нього долинало немов якесь шелестіння: Оклецьок, Оклецьок…

– Оце так ускочив, – промовив до Франца його сусід по роботі Фелікс, Мессерів друг. Він пильно подивився на Франца. Його вродливе обличчя з правильними рисами набрало вдоволеного виразу, а блискучі сині очі здавалися занадто холодними для молодого обличчя.

– Куди ускочив? – запитав Франц.

Фелікс знизав плечима й звів брови, – здавалося, він стримує сміх. «Якби зараз піти до Германа», – знову подумав Франц. Але він не зможе поговорити з Германом до вечора. Несподівано він узрів Антона Грайнера, який пробирався до стойки. Мабуть, Антон якось дістав собі перепустку, бо він не мав права заходити в цей корпус і навіть у цю їдальню. «І чого це він завжди шукав саме мене, – подумав Франц, – чому він любить саме мені розповідати свої історії?»

Антон узяв його за руку, але одразу ж пустив її, ніби цей рух міг привернути чиюсь увагу. Він відійшов до Фелікса, вихилив свій кухоль пива, потім знову повернувся до Франца. «А в нього славні очі, – подумав Франц. – Він трохи обмежений, але щирий. І його тягне до мене, як мене до Германа…» Антон узяв Франца під руку і почав розповідати; обідня перерва закінчилася, всі рушили до дверей, і голос Антонів ледве чути було серед гомону й тупоту ніг.

– Там, на Рейні, з Вестгофена втекло кілька в’язнів, щось на зразок штрафної команди. Мій кузен одразу дізнався про це. І кажуть, що більшість утікачів уже схопили. Оце й усе.

III

Хоч як довго він обдумував свою втечу сам і разом з Валлау, хоч як детально він обмірковував найменші подробиці і намагався уявити собі бурхливу течію свого нового життя, все ж у перші хвилини після втечі він був немов звір, що вирвався на волю, щоб жити, а до пастки прилипли його кров і шерсть. Як тільки втечу було виявлено, завивання сирен розляглося на багато кілометрів і збудило оповиті важким осіннім туманом села. Цей туман поглинав усе, навіть промені потужних прожекторів, що розтинають найчорнішу пітьму. Зараз, близько шостої години ранку, їхнє світло тонуло в густому, мов вата, тумані, ледь забарвлюючи його в жовтуватий колір.

Георг нахилився ще нижче, хоч грунт під ним осідав.

Він може угрузнути раніше, ніж вибереться звідси. Чагарник наколов йому пальці, вони побіліли й зробилися слизькі та холодні, мов лід. Йому здавалося, що він вгрузає в трясовину чимраз швидше й глибше і ось-ось його затягне всього. Хоча він і втік од неминучої смерті – напевне, вони найближчими днями вбили б його й інших шістьох, – смерть у трясовині здавалася йому простою й не страшною. Наче це була зовсім інша смерть, не та, від якої він утік, а смерть добровільна, в пустелі, не від людської руки.

На висоті двох метрів над ним, по лозовій гаті, бігали вартові з собаками. Собаки й вартові ніби осатаніли від завивання сирен та густого вогкого туману. Волосся в Георга на голові й на тілі стало дибом: зовсім поруч він почув лайку і навіть голос Мансфельдів пізнав. Отже, він уже прочумався після удару лопатою, якою потяг його по голові Валлау. Георг пустив кущ і сповз іще глибше.

Лише тепер він відчув обома ногами той виступ, що міг бути тут опорою. Він це передбачав ще тоді, коли мав силу все обміркувати разом з Валлау.

Раптом почалося щось нове. Лише за кілька секунд Георг зрозумів, що нічого не почалось, а навпаки, стихло завивання сирен. Новим була тиша, серед якої було виразно чути різкі свистки й слова команди, що долинали з табору та з барака за першою лінією загорожі. Вартові над його головою бігли за собаками до другого кінця гаті.

Інші бігли від барака. Постріл, ще один, сплеск, і хриплий гавкіт собак заглушує інший, ледь чутний гавкіт.

Та зовсім і не собачий гавкіт, але й не людський голос; в людині, яку вони зараз тягнуть, мабуть, вже більше не лишилося нічого людського. «Напевне, це Альберт», – подумав Георг. Іноді буває, що людині здається, ніби вона заснула, хоч вона зовсім не спить. «Цей уже в їхніх руках, – подумав Георг, немов уві сні, – цей в їхніх руках.

Невже нас лишилося тепер тільки шестеро!»

Туман усе ще був такий густий, хоч ножем ріж. У далині, по той бік шляху, засвітилися два вогники, а здавалося, що то за самісіньким очеретом. Ці поодинокі гострі цятки легше пробивалися крізь туман, ніж широкі промені прожекторів. Один по одному спалахували вогники в шибках селянських хат, села прокидалися. Незабаром коло вогнів замкнулося. «Такого не буває, – подумав Георг, – це мені сниться». Він з великим удоволенням упав би на коліна. Навіщо весь цей жах? Досить тільки зігнути коліна, бульк – і край… «Насамперед спокій», – завше говорив Валлау. Мабуть, він сидить десь недалеко в лозняку. Коли вже Валлау говорив комусь: «Насамперед спокій», – людина завжди заспокоювалась.

Георг учепився за кущ і тихесенько поповз убік. Він був, мабуть, не більше як за шість метрів від останнього куща, коли раптом, у хвилину просвітління розуму, коли він усвідомив усю приреченість свого становища, його пойняв такий напад страху, що він так і повис долілиць на крутому схилі. Страх зник так само нагально, як і напав на нього.

Він доповз до пенька. Сирена завила вдруге. Її, напевне, було чути далеко на правому березі Рейну. Георг припав обличчям до землі. «Спокійно, спокійно», – сказав йому з-за плеча Валлау. Георг, важко дихаючи, повернув голову. Всі вогні погасли. Туман став тонкий і прозорий, як легка золота пряжа. По дорозі ракетами промчали фари трьох мотоциклів. Завивання сирени, здавалося, наростало, хоч насправді воно рівномірно то затихало, то посилювалося, люто впиваючись у мозок. Георг знову уткнувся обличчям у землю, бо переслідувачі саме поверталися назад по гаті. Він тільки подивився краєчком ока.

Прожектори уже не могли нічого знайти, їхнє світло потьмяніло у ранковій півтемряві. Хоч би туман не зразу розвіявся. Раптом троє почали спускатися схилом. Вони були метрів за десять од Георга. Георг знову пізнав Мансфельдів голос. Ібста він пізнав по лайці, а не по голосу, що від люті став пискливим, чисто тобі жіночий вереск.

Третій голос – Георг почув його так близько, що здавалося, переслідувачі зараз наступлять йому на голову, – був Майснерів голос, який щоночі лунав у бараках, викликаючи когось із в’язнів. Георга він востаннє викликав дві ночі тому. І зараз Майснер після кожного слова чимсь розтинав повітря. Георг відчув навіть легенький вітерець.

– Ось сюди… Прямо вниз… вже скоро… швидше…

Другий приступ страху – мов хто здавив у жмені його серце. Тільки б не бути зараз людиною, пустити коріння, стати вербою серед інших верб; коли б він тільки міг обрости корою і мати віти замість рук. Майснер з диким гарчанням скочив униз. Нараз він змовк. «Побачив мене», – подумав Георг і одразу заспокоївся. Страху вже не було. Це кінець. Прощайте всі!

Майснер спустився ще нижче, до інших. Тепер вони нишпорили по болоту між гаттю й дорогою. Георга врятувало те, що він був набагато ближче до них, ніж вони думали. Коли б він був побіг, вони б зараз знайшли його.

Як дивно, що він, зацькований і збожеволілий від страху, все ж таки твердо тримався свого плану! О, ці наші плани, що їх ми складаємо безсонними ночами! Яку силу вони мають над людиною в хвилини, коли всі плани руйнуються і здається, наче усе це придумав не ти, а хтось інший. Але й той інший – теж ти сам.

Сирена знову змовкла. Георг поповз убік і посковзнувся однією ногою. Десь близько забив крилами болотний стриж. Георг з переляку пустив кущ. Стриж метнувся в очерет, гучно зашелестіли стебла. Георг прислухався; зараз, напевно, прислухаються й вони. І чого він повинен бути людиною, а коли вже так мусить бути, то чому саме Георгом? Очерет знову розпрямився, нікого не видно, зрештою, нічого, власне, й не трапилось, тільки й того, що птах заметався в болоті. Все-таки Георг не ворушився – коліна зранені, руки затерпли. Раптом він побачив у чагарнику маленьке бліде гостроносе обличчя Валлау…

Раптом увесь кущ всіявся обличчями Валлау.

Потім це минуло. Він майже заспокоївся. І подумав: «Валлау, Фюльграбе і я проскочимо. Ми троє – найсильніші. Бойтлера уже схопили. Беллоні, либонь, теж проскочить. Альдінгер надто старий. Пельцер надто нерішучий». Коли Георг повернувся горілиць, вже розвиднілося.

Туман розвіявся. Золотаве прохолодне осіннє світло осявало землю, яка здавалася такою мирною. Георг розглядів метрів за двадцять від себе два великих пласких камені з білими краями. Перед війною по гаті їздили до далекого хутора, який був давно знесений або згорів. Тоді, мабуть, почали осушувати цю місцевість, а потім її знову затягло болотом разом із стежками між гаттю й дорогою. Тоді, очевидно, і притягли ці камені з берега Рейну. Між камінням де-не-де була тверда земля, поросла очеретом. Переплітаючись, стебла його утворили своєрідний тунель, по якому можна проповзти на животі.

Кілька метрів землі до першого сірого з білими краями каменя були найнебезпечнішими, майже відкритими. Георг міцно ухопився за кущ, пустив спершу одну руку, потім другу. Коли віти розпрямилися, почувся тихий шелест: злетів птах, либонь, знову той самий.

І ось Георг уже сидить на другому камені; він немов перелинув сюди на крилах ангела. Якби тільки йому не було так холодно!

IV

Уся ця нестерпна дійсність – тільки сон, від якого він скоро прокинеться, так, оцей увесь галас – то не поганий сон, а лишень згадка про нього – таке почуття пойняло коменданта табору Фаренберга ще задовго до того, як йому доповіли про те, що сталося. Правда, Фаренберг зовні холоднокровно вжив усіх належних заходів. Ні, тільки не Фаренберг, бо навіть у найстрашнішому сні не треба вдаватися до будь-яких заходів, – то хтось інший віддавав усі ці накази, коли сталася подія, якої ніколи не можна було допускати.

Коли через секунду після його наказу завила сирена, він обережно переступив через шнур від лампи – межу поміж сном та дійсністю – і підійшов до вікна. Чого це виє сирена? Надворі, за вікном, спокійно: вірний доказ, що нічого не трапилося.

Йому й на думку не спадало, що це «ніщо» все-таки є чимось – густим туманом. Фаренберг отямився, коли Бунзен зачепився за один із шнурів, що тяглися з контори до спальні коменданта. Він раптом загорлав, звичайно, не на Бунзена, а на Цілліха, який тільки-но про все йому доповів. Але Фаренберг горлав не тому, що, нарешті, збагнув про втечу семи в’язнів одночасно, а тому, що хотів позбутися кошмару, який душив його. Бунзен, на диво вродливий чоловік, ростом один метр вісімдесят п’ять сантиметрів, обернувшись сказав: «Пробачте», – і нахилився, щоб вставити штепсель у розетку. Фаренберг кохався у електропроводках і телефонних установках. В обох кімнатах було безліч проводів і найрізноманітніших штепселів, і частенько доводилося щось лагодити. Минулого тижня випустили в’язня Дітріха з Фульди. Він був електротехніком; його звільнили невдовзі по тому, як він зробив нову проводку, що згодом виявилася дуже поганою. Бунзен чекав, поки Фаренберг накричиться досхочу, лише в очах у нього була неприхована насмішка. Потім він вийшов. Фаренберг і Цілліх лишилися самі…

На ганку Бунзен запалив сигарету, затягнувся і зразу ж кинув її. Він мав відпустку на цю ніч, і тепер у нього в запасі були ще добрих півгодини – майбутній швагер підвіз його з Вісбадена автомобілем.

Між комендантським бараком, міцною цегляною будівлею, і бараком номер три, вздовж якого росло кілька платанів, було щось подібне до майданчика, який називали «танцювальним майданчиком». Тут, просто неба, сирена особливо в’їдливо впивалася в мозок. «Клятий туман», – подумав Бунзен.

Група вишикувалася.

– Брауневеллю! Пришпиліть карту ось до цього дерева. Так. Підійдіть! Слухайте!

Бунзен встромив вістря циркуля у червону цятку «Табір Вестгофен» і обвів круг неї три концентричних кола.

– Зараз шість нуль п’ять. Втеча сталась о п’ятій сорок п’ять. Людина навіть при найбільшій швидкості дійде ось сюди лише о шостій двадцять. Отже, вони, очевидно, десь тут, між цим і цим колом. Брауневеллю! Закрити дорогу між селами Боценбах і Оберрайхенбах. Майлінгу!

Закрити дорогу між Унтеррайхенбахом і Кальгаймом. Нікого не пропускати! Тримати зв’язок один з одним і зі мною. Прочесати всю місцевість ми не можемо. Підкріплення прибуде лише через п’ятнадцять хвилин. Вілліху!

Наше найдальше коло в цьому місці торкається правого берега Рейну. Отже: закрити дорогу між переправою і Лібахською лукою! Переправи зайняти! На Лібахській луці поставити вартових.

Туман був іще дуже густий, і циферблат його наручного годинника світився. Бунзен чув гудки мотоциклів есесівців, що виїхали з табору. Зараз дорогу на Райхенбах уже закрито. Він підійшов ближче до карти. Поставлено також вартових на Лібахській луці. Що можна було зробити в перші хвилини – зроблено. А Фаренберг уже, напевно, доповів головному управлінню. Не хотів би я бути в шкурі старого. Завойовник Зелігенштадта! Зате у власній шкурі Бунзен почувався дуже добре: кравець – господь бог – пошив її саме до мірки! Йому знову пощастило! Ці хлопці втекли без нього, а він повернувся трохи раніше строку, саме вчасно, щоб узяти участь в операції.

Бунзен прислухається крізь завивання сирени, чи заспокоївся вже старий після другого нападу люті.

Цілліх залишився наодинці з начальником. Він пильно стежив за ним, добиваючись прямого зв’язку з головним управлінням. Цього негідника Дітріха з Фульди слід було б завтра ж знову ув’язнити за таку нікудишню роботу. Скільки часу змарновано через ці прокляті штепселі!

Дорогоцінні секунди, за які сім цяток дедалі швидше зникають у безвісті, де їх уже не впіймаєш. Нарешті головне управління відповіло, і він передав рапорт, отже, Фаренбергові упродовж десяти хвилин довелося вислухати його вдруге. Обличчя коменданта зберігало вираз непорушної суворості, якого він умів набирати, незважаючи на куций ніс і коротке підборіддя, але нижня щелепа трохи відвисала. Бог, якого він згадав цієї хвилини, не міг допустити, щоб рапорт про одночасну втечу з його табору семи в’язнів був правдою. Він пильно подивився на Цілліха, який відповів йому засмученим похмурим поглядом, сповненим каяття, суму й свідомості своєї провини. Фаренберг був перший, хто поставився до нього з цілковитим довір’ям. Цілліх не дивувався з того, що сталося, адже коли людина йде вгору, їй завжди щось стає на заваді. Хіба не влучила в нього Ще в листопаді 1918 року та підступна куля? Хіба не продали з молотка його господарства за місяць до нового закону? Хіба та вража жінка не пізнала його через шість місяців після бійки і не засадила за грати? Два роки Фаренберг довіряв йому те, що вони називали «проціджуванням», тобто комплектування штрафних груп і добір охорони.

Раптом задзеленчав будильник, якого Фаренберг за старою звичкою ставив біля свого похідного ліжка. Шість п’ятнадцять. Зараз Фаренберг устав би, а Бунзен доповів би йому про повернення з відпустки. Почався б звичайний день – звичайний день Фаренберга, коменданта табору Вестгофен.

Фаренберг здригнувся. Він міцно стулив губи, швиденько одягнувся, провів вогкою щіткою по голові, почистив зуби. Потім підійшов до Цілліха, глянув на його масивну потилицю й промовив:

– Ну, ми їх швидко притягнемо назад!

Цілліх відповів:

– Так точно, пане коменданте!

Потім він запропонував кілька заходів – те, що зробило гестапо згодом, коли ніхто вже й не згадував про Цілліха. Його пропозиції свідчили про кмітливість і тверезий розум.

Нараз Цілліх замовк. Обоє насторожилися. Здалека почувся тонкий невиразний звук, якого, проте, не могли заглушити ні завивання сирени, ні крики команди й тупіт чобіт на «танцювальному майданчику». Цілліх і Фаренберг глянули один одному у вічі.

– Вікно! – сказав Фаренберг.

Цілліх відчинив вікно, в кімнату увірвався туман і цей звук. Фаренберг ще якусь мить прислухався, затим вийшов надвір. Це ж зробив і Цілліх. Бунзен саме хотів відпустити штурмовиків, як тут знялася тривога. На «танцювальний майданчик» тягли Бойтлера, першого схопленого втікача.

Останні кілька метрів до штурмовиків, які ще не встигли розійтися, в’язень проїхав по землі. Не на колінах, а боком, либонь, від удару ногою, що перевернув його обличчя догори. Коли Бойтлер підкотився під ноги Бунзенові, той зрозумів, чому це обличчя видалося йому дивним.

Воно сміялося. Цей чоловік, що лежав у скривавленому лахмітті – кров текла у нього з вух, – немовби корчився від безгучного сміху так, що видно було великі білі зуби.

Бунзен перевів погляд з цього обличчя на Фаренбергове. Той дивився вниз на Бойтлера. Його губи теж скривилися, зуби вискалились; здавалося, вони сміються один до одного.

Бунзен добре знав свого коменданта і розумів, що зараз буде. Вираз його юного обличчя змінився. Ніздрі роздулись, куточки губ тремтіли. Обличчя Бунзена, якому природа надала схожості з Зігфрідом або архангелом у світлому панцері, потворно перекривилося.

Проте нічого не сталось.

Від воріт табору до комендантського барака пройшли поліційні комісари Оверкамп і Фішер. Обидва зупинилися біля групи Бунзен – Фаренберг – Цілліх, одразу ж зрозуміли, що тут сталось, і швидко перекинулись кількома словами. Потім Оверкамп, ні до кого не звертаючись, промовив тихим голосом, що тремтів від ледь стримуваної люті:

– Оце у вас зветься – спіймати? Поздоровляю. А тепер вам треба негайно привезти до цього хлопця лікарів-спеціалістів, щоб вони залатали йому нирки, кишки і вуха, а то його й допитати не можна буде. Розумно, розумно, поздоровляю!