Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 27 страниц)

– Я вийду на свіже повітря, – каже Герман.

Франц і собі виходить укупі з ним у садок. Небо над рівниною стає рожевіше, і птахи літають усе нижче й нижче.

– Завтра погода зміниться, – каже Франц. – Ах, Германе…

– Чого ти?

– Вчора й сьогодні по радіо нічого не передавали про втечу. Нічого про Георга.

– Годі вже, Франце, не муч себе. Так буде краще і для тебе, і для всіх. Ти надто багато думаєш про цю справу.

Все, що можна було зробити для твого Георга, вже зроблено.

На мить Францове обличчя пожвавішало, і одразу стало ясно, що це зовсім не тюхтій і не сонько, це людина, здатна все зробити і все відчувати. Він вигукнув:

– Георг врятований?

– Поки ще ні…

IV

Невдовзі по цьому Герман пішов, бо мав заступати на нічну зміну. Ельзу він залишив у Марнетів – доїдати яблучний пиріг. Франц трохи провів його. Цієї неділі йому не треба було нікуди йти, і Франц уже хотів був повернутися додому. Але йому не хотілося слухати зараз базікання за столом у кухні, не хотілося й сидіти самому у своїй комірчині. Він раптом відчув себе таким самотнім, як буває лише в неділю. Він почував себе нещасним, млявим, похмурим. Може, піти в ліс поблукати? Пополохати там парочки закоханих на теплому сухому осінньому листі? Ні, коли вже випало йому в неділю бути самому, то хай уже це буде в місті. І він пішов у Гехст.

Він відчував якусь дивну втому, хоч добре виспався.

Це давалося взнаки нервове напруження за весь цей тиждень. Герман, правда, ще раз нагадав, щоб не турбувався про Георга, бо вони зробили все можливе. Але хіба вія міг наказати собі не думати?

Фраиц сів у садку якоїсь пивниці. Людей тут майже не було, хазяйка змела зів’яле листя з скатертини і спитала, чи не хоче він випити сидру. Сидр був кислуватий і, Францові на досаду, терпкий. Краще б він замовив справжнього вина. До садка вбігло маленьке дівча й почало шарудіти листям, підметеним до паркана; відтак воно підбігло до Франца й почало бгати ріжечок скатертини на його столі. Дівчатко було в капорі, очі здавалися майже чорними.

З будинку вийшла мати, поправила на доньці платтячко я нагримала на неї. Хриплий, наче надтріснутий голос жінчин здався Францові знайомим; постать у неї була струнка й молода, а обличчя здавалося трохи насмішкуватим, надітий набакир капелюшок і начесане на око пасмо волосся закривали мало не половину обличчя.

Франц сказав про дитину:

– Нічого, вона мені не заважає.

Жінка швидко й пильно глянула на нього одним оком.

Франц промовив:

– Ми з вами колись уже зустрічалися.

Вона швидко обернулась, і він побачив її ліве око, понівечене, мабуть, під час нещасного випадку на фабриці.

Вона насмішкувато відповіла:

– Авжеж, ми з вами вже колись бачилися. «Бачилися, і не один раз, – подумав Франц, – але де я чув її голос?»

– Я вас недавно зачепив велосипедом.

– І це теж було, – сухо відповіла вона; дівчинка, яку вона міцно тримала за лікоть, виривалась і мало не викручувала їй руку.

– Але ми були знайомі й раніше, набагато раніше, – не вгавав Франц.

Вона все ще пильно вдивлялася йому в обличчя і раптом вигукнула:

– Франц!

Він здивовано звів брови; його серце двічі тьохнуло трохи дужче, ніж завше, – звична пересторога.

Вона помовчала якусь мить, потім сказала:

– Ми знайомі відтоді, як веслували разом, як гуляли на острівці на Нідді, де був молодіжний табір «Фіхте», де ти сам…

– Горіх! – вигукнула дівчинка, що совала ніжками під столом.

– Ну, роздуши його каблуком, – сказала жінка, не зводячи очей з Франца. Йому враз стало якось холодно, тужливо стиснулося серце. Він дивився на жінку і все не міг пригадати, хто ж вона. Раптом жінка нахилилася до нього і з відчаєм кинула йому в обличчя:

– Я ж Лотта!

Він хотів крикнути: «Це неможливо!» – але вчасно стримався.

Та вона, певно, вгадала, що діється в його душі, і дивилася йому просто в очі, немов чекала, що він усе-таки пізнає її, завважить у ній бодай маленький відблиск тої, якою вона була колись: дівчиною, що іскрилася радістю, з струнким, смуглявим тілом, з густим і лискучим волоссям, схожим на гриву сильного прекрасного коня.

Коли жінка помітила, що він, нарешті, починає пізнавати її, на її обличчі промайнула легенька усмішка, і саме ця усмішка нагадала йому нарешті, хто вона така. Франц згадав, як вона роздавала бутерброди з підноса, покладеного на два пеньки. Як вона прийшла з річки в голубій кофточці. Як сиділа на траві, обхопивши руками коліна.

Як вона несла прапор, втомлена, але весела, і на її густому волоссі біліли лапаті сніжинки. Дівчина, така гарна й смілива, що здавалася живим втіленням юності. Франц згадав, що вона незабаром одружилася з високим білявим хлопцем, залізничником, який приїхав з півночі Німеччини. Здається, його звали Герберт. Франц більше ніколи про нього не згадував, як не згадують про те, що безслідно зникає з життя.

– А де Герберт? – спитав він і зразу ж зрозумів, яке це недоречне запитання.

– А де йому бути? – озвалася жінка. – Отут! – Вона показала пальцем на коричневу землю в садку пивниці, землю, на якій лежало горіхове листя й золотаві шерехаті шкаралупки. Вона зробила це так спокійно, що Францові й справді здалося, наче Герберт лежить у нього під ногами, під цим садком, куди він зайшов випадково, під опалим листям, під високими., чоботями штурмовиків та есесівців і черевичками їхніх супутниць, бо за цей час у пивниці вібралося повно люду. Чоловіки були у формі, дівчата молоді й вродливі, але Францові вони всі здавались огидними.

– Сідай, Лотто, – сказав Франц і замовив сидру для жінки й лимонаду для дівчинки.

– Мені ще пощастило, – розповідала Лотта вже іншим, сухим тоном. – Герберт поїхав у Кельн, так його й виказав хтось. Мене теж хотіли взяти. Тут саме сталася аварія в нашому цеху, тріснула труба, я потрапила до лікарні й мало не сконала v там. Хтось із моїх родичів забрав мою дівчинку – вона ще була зовсім маленька – до себе на село. Коли я, нарешті, видужала, дівчинка вже навчилася бігати, а Герберт… Герберта вже не було на світі… А мене вже більше не чіпали, я так і проскочила… Ти не дмухай, а смокчи з соломинки, – сказала вона дівчинці, а Францові пояснила: – Вона вперше п’є лимонад.

Лотта поправила на дівчинці капор і сказала:

– Інколи я рада була б умерти, аби не дочка! Хіба я можу залишити їм мою дівчинку! Не умовляй мене, Франце, і не втішай. Просто іноді я почуваю себе страшенно самотньою. І тоді думаєш: а ви все забули.

– Хто це «ви»?

– Ви! Ви! Ти теж, Франце. Може, ти хочеш сказати, що не забув Герберта? Ти гадаєш, що я не помітила цього по твоєму обличчі? Коли ти мить Герберта забув, то скількох же ти забув інших? А йоли вже й тебе пам’ять врадила… На це вони й розраховують… – І вона повела плечем на сусідній столик, за яким сиділи штурмовики та їхня компанія. – Не заперечуй, ти багато чого забув… І це дуже погано, коли люди так тупіють, що не пам’ятають про лихо, яке нам заподіяли. Але те, що разом із жахливим забувають і про найсвітліше в житті, – це ще гірше. Ти пам’ятаєш, як ми всі боролися? Ну, а я нічого не забула.

Франц якось мимоволі простягнув руку. Легким рухом він відкинув безглузде пасмо волосся з її щоки, погладив її спотворене око і все обличчя, що під його пальцями стало ще бліднішим і холоднішим. Вона опустила очі.

І враз стала значно більш схожою на ту, якою була колись.

Францові навіть здавалося, що досить йому ще кілька разів погладити її – і шрам зникне, і до цього обличчя повернеться колишній блиск і втрачена краса. Але він опустив руку. Вона пильно глянула на нього здоровим оком, що стало зовсім чорне; зіниця розширилась, і око здавалося величезним. Вона витягнула дзеркальце, поотавила його перед собою і поправила волосся.

– Ходімо, Лотто, – сказав Франц. – Ще рано, зайдемо до моїх родичів.

– Ти жонатий, Франце? Твої батьки тут?

– Ні те, ні те: просто родичі. Близьких у мене немає нікого.

Вони мовчки рушили дорогою вгору і йшли майже годину. Дівчинка їм не заважала. Вона бігла попереду, охоплена бажанням підніматися все вище й вище. Дівчинка дуже рідко виходила з Гехста. Вона раз у раз зупинялася ня мить, щоб подивитись, чи далеко простяглася земля» низу і де з нею сходиться небо. «Якщо піднятися дуже високо, – думала дівчинка, – то там можна побачити не села й поля, а щось зовсім інше, кінець усього, місце, звідки виходять хмари й вітер разом з вечірнім світлом».

Франц уже бачив будинок Мангольдів. Він ще не сказав Лотті жодного слова але слова були зараз не потрібні, вони б тільки заважали їм. В кіоску з зельтерською водою Франц купив дівчинці вафлю, а Лотті – плитку шоколаду.

Коли вони увійшли до кухні Марнетів, Августа аж рота роззявила з подиву. Усі вирячили очі на Франца, Лотту й дівчинку. Лотта спокійно привіталася. Вона зараз же заходилася допомагати мити посуд. Від великого, як стіл завбільшки, пирога, на жаль, лишився тільки маленький шматочок. Його дали дівчинці; їй дозволили також піти подивитися на шкляну кулю на клумбі айстр. У кухні коло спустілого, чисто вимитого стола ще сиділо все товариство. Ернст уважно розглядав Лотту і досадував, хоч вона йому не дуже й сподобалася, з того, що Франц, цей флегматичний сонько Франц, все-таки завів собі подружку. Потім пані Марнет поставила на стіл пляшку слив’янки. Усі чоловіки випили по чарочці. З жінок випили Лотта й Ойгені.

Тим часом дівчинка відкрила хвіртку в сад і вийшла на лужок. Вона зупинилась під першою яблунею – дочка Лотти й Герберта, замученого в гестапо.

Спочатку дівчинка бачила перед собою тільки стовбур, вона повела пальчиком по корі. Відтак вона задерла голівку. Віти, покручені й переплетені між собою міцними вузлами, темніють у повітрі; вони непорушні. Дівчинка теж стоїть нерухомо. Листя, що знизу здається чорним, весь час тихо гойдається, а крізь нього цяточками просвічує вечірнє небо: один тільки скісний сонячний промінь пробивається крізь галузки й листя і освітлює щось золоте, кругле.

У кухні всі посхоплювалися з місць: хто зна, що там сталося. Вибігли надвір і подивилися вгору. Потім принесли жердину, якою знімають плоди. Дівчинка ще надто слабосила, і дорослі водять її рукою, що міцно тримав важку жердину, наче величезний олівець. Ось яблуко зачепилося, падає і робить «бум». Добрий вечір, яблучко!

– Можеш взяти його собі, – каже пані Марнет і вважає себе страшенно щедрою.

V

Фаренберг став перед колоною в’язнів, що її в неділю так само вишиковували о шостій годині вечора, як і щодня.

Перед штурмовиками сьогодні вперше стояв не Цілліх, а його наступник Уленгаут. Перед есесівцями стояв не Бунзен – він був у відпустці, – а Гаттендорф з довгастим конячим лицем. Але в’язням, що раніше помічали найменшу зміну, після всіх мук, що їх вони зазнали за останній тиждень, усе було байдуже.

Ніхто з в’язнів не міг би сказати про трьох утікачів, яких приволокли до дерев, чи вони ще живі, чи вже мертві. Взагалі весь «танцювальний майданчик» перед бараком трохи нагадував пересильний пункт: на землі такого не могло бути, і на тому світі теж. Сам Фаренберг, що стояв перед колоною, здавалось, якось зсохся, схуд і був такий же змучений, як і всі вони.

Голос комендантів свердлить отупілі голови в’язнів, і до їх свідомості долинають окремі слова про правосуддя, про руку правосуддя, про народ і про гнійну виразку на тілі народу, про фатальний день втечі – завтра якраз минав тиждень. Але в’язні більше прислухаються до співів підпилих селян, що долинають здалека, з полів.

Раптом через всю колону пройшов наче електричний струм. Що сказав Фаренберг? Якщо й Гайслера спіймано, – тоді кінець.

– Кінець, – сказав хтось, коли колона поверталася з майдану; це було єдине вимовлене ними слово.

Проте через годину у бараці один Сказав другому, не розтуляючи рота, бо говорити було заборонено:

– Ти віриш, що вони його справді спіймали?

І другий відповів:

– Ні, я не вірю.

Перший був Шенк, той самий, до якого даремно приходив Редер, а другий – новачок, робітник з Рюссельгайма, що його, як тільки привезли, зразу ж посадили в карцер.

Шенк додав:

– Ти бачив, які в них розгублені обличчя? Ти бачив, як вони переглядались? А старий і голосу не підвищив. Ні, це неправда. Вони не спіймали його.

Лише найближчі сусіди могли розібрати, про що ці двоє шепотілися. Але цього ж вечора зміст їх розмови знав увесь барак.

Бунзен поїхав у відпустку і взяв із собою двох молодих приятелів. Це були ставні дотепні хлопці, хоч і не такі вродливі, як він сам, тому вони саме й годилися для його почту.

У той час, як Фаренберг виголошував свою промову, Бунзен і його супутники під’їхали до готелю «Райнішер гоф» у Вісбадені. Бунзен у супроводі свого почту пройшов до танцювальної зали, де поки що людей було не дуже багато. Оркестр грав якийсь старий вальс; не більше десяти пар кружляли на вощеній підлозі. Маяли білі й барвисті сукні жінок. Більшість чоловіків була в мундирах, і все це справляло враження свята перемоги або вечірки на честь укладення миру. За одним із столиків Бунзен помітив свого майбутнього тестя і вклонився йому. Це був комівояжер фірми Генкеля, «Шампанський консул», як він сам себе називав, додаючи, що він колега Ріббентропа, який колись займався тим же. Серед пар, що кружляли, Бунзен помітив і свою наречену. Засліплений ревнощами, він тільки згодом пізнав її кавалера – худого новоспеченого лейтенанта, – її брата у перших. Коли танець закінчився, вона підійшла до Бунзена. Це була дев’ятнадцятирічна дівчина, смуглява, млосна, із зухвалими очима. Обоє вони почували, що всі милуються ними, і це тішило їх.

Бунзен відрекомендував своїх приятелів. Зсунули столики. Низенький кельнер квапливо розколював коротеньким молоточком лід. Ганні, наречена, сказала, що це її прощальний вечір, бо завтра в неї починаються півторамісячні курси для наречених есесівців.

– Що ж, похвально, – сказав Бунзен.

Батько Ганні, розумний, дотепний удівець, уважно розглядав Бунзена і його приятелів. Йому не дуже подобався цей вродливий хлопець, в якого закохалася його дочка.

Посада Бунзена у Вестгофені теж здавалася йому не дуже підходящою для його зятя. Але Бунзенові батьки були звичайні, цілком порядні люди. Старий Бунзен служив чиновником у Пфальці. Коли батько Ганні під час офіційного візиту сидів у тісній вітальні Бунзенів, він подумав, що ці люди змогли породити такого незвичайного нащадка лише з примхи «генія раси».

Тим часом зала заповнилася. Після вальса залунала старовинні райнлендери і навіть польки. Батько Ганні та й усі літні люди в залі посміхалися, коли оркестр грав старі, давно знайомі їм мелодії, що нагадували їм розваги довоєнних років. Такої справжньої святковості, безтурботно легкої веселості тут давно вже не бачили. Здавалося, це святкують ті, хто уникнув великої небезпеки – або принаймні уявляє, що уникнув. Сьогодні ввечері тут ніхто не порушить веселощів, ніхто не затьмарить радості. Про це вже подбали. По Рейну пливе ціла флотилія човнів «Сила через радість»; на кожному човні від фірми батька Ганні була достатня партія сухого шампанського. Біля входу немає жодного невдоволеного глядача; хіба, може, маленький кельнер, який з байдужим виглядом розколює лід коротеньким молотком.

На зупинці автомашин перед кургаузом, в тому ж місті, Кресси поставили свій «опель». Георг вийшов у Костгаймі.

Він мав переночувати в якогось човняра, бо своїми документами він мало пасував до їхнього блакитного «опеля».

Дорогою Кресс був такий же мовчазний, як і тоді, коли віз Георга до Рідервальдського селища, наче його гість, що так поволі втілювався, набираючи реальних форм, тепер мав знову от-от розтанути у повітрі і недоцільно було б заводити з ним балачки. Ніякого прощання не було.

Кресси і потім довгенько ще мовчали. Так, мовчки не змовляючися, вони під’їхали сюди; їм хотілося побути серед людей, побачити яскраве світло. Вони сіли в куточку, щоб не привертати увагу відвідувачів своїм запорошеним дорожнім одягом.

Вони уважно оглянули публіку. Нарешті пані Кресс урвала мовчанку, що тривала вже мало не годину.

– Він хоч щось сказав тобі на прощання?

– Ні. Тільки спасибі.

– Дивно, – зауважила дружина, – у мене таке відчуття, наче це я мушу йому дякувати – хоч би чим ця історія нам загрожувала – за те, що він побув у нас, за цей візит.

– Так, у мене теж, – жваво озвався чоловік.

Вони здивовано глянули одне на одного з новим, досі незнаним почуттям взаємного порозуміння.

VI

Попрощавшись з Крессами біля пивниці, Георг, трохи подумавши, не зайшов туди, а рушив униз, до Майну.

Він блукав набережною серед людей, що вийшли в неділю потішатися сонячною погодою, про яку говорили, що вона, як сидр, довго не продержиться. Георг пройшов повз міст, на якому стояв поліційний пост. Берег став ширший. Він дійшов до гирла Майну значно швидше, ніж думав. Перед ним був Рейн, а за ним місто, по якому він ходив кілька днів тому. Вулиці й площі, де він страждав, злилися в якесь сіре громаддя, що віддзеркалювалось у воді. Зграя птахів чорним гострим трикутником вирізьблювалася на червонуватому вечірньому небі, між високими шпилями, і це нагадувало міський герб. Пройшовши ще кілька кроків, Георг побачив на даху собору, між двома дзвіницями, статую святого Мартіна на коні, що хоче поділитися своїм плащем із жебраком, який йому привидівся уві сні й сказав: «Я той, кого ти переслідуєш».

Георг міг би просто перейти один з найближчих мостів і в квартирі якого-небудь човняра найняти кімнату, щоб переночувати. Навіть нічна облава була йому не страшна, бо паспорт у нього був цілком надійний, Проте він боявся, що його почнуть розпитувати. Було б краще переночувати на правому березі, а завтра рано-вранці сісти на пароплав.

Георг вирішив ще раз усе продумати, поки не стемніло.

Він повернув назад і пішов лугом понад берегом Майну.

Маленьке містечко Костгайм, заросле ліщиною й каштанами, милувалося своїм відображенням у річковій воді.

На найближчому трактирі була вивіска «Ангел», над нею висів вінок з жовтого листя; це означало, що тут є молоде вино.

Георг зайшов і сів за столик у маленькому садочку. Кращого місця годі було й шукати, щоб просто сидіти й дивитись у воду, даючи подіям іти своїм звичаєм. Йому треба було на щось зважитися.

Він сів біля стіни, спиною до саду. Офіціантка поставила перед ним шклянку молодого вина. Георг сказав:

– Я ж іще нічого не замовляв.

Вона забрала шклянку й спитала:

– Боже мій, а що ж ви хочете замовити?

Він подумав і сказав:

– Вино.

Обоє розсміялися. Вона не поставила шклянку на стіл, а дала її просто Георгові в руку. Він ковтнув. Тільки зараз він відчув страшенну спрагу і вмить спорожнив шклянку.

– Ще одну, прошу!

– Зачекайте хвилинку. – Вона підійшла до сусіднього столика.

Збігло півгодини. Офіціантка кілька разів дивилася в його бік. Його мучила страшенна спрага, але він спокійно, безперестану дивився на луки. Останні відвідувачі перейшли з саду в приміщення. Небо стало багряне; легкий, але пронизливий вітер зашарудів у виноградному листі, навіть за стіною. «Сподіваюся, він залишив мені гроші на столику», – подумала офіціантка і вийшла в садок подивитися. Він усе ще сидів на своєму місці. Вона спитала:

– Може, подати вам вина в залу?

Георг уперше глянув на неї: молода жінка в темному вбранні. її обличчя було стомлене. У неї були пружні груди й ніжна шия. Вона здалася йому знайомою, майже близькою. Яку жінку з його минулого нагадувала вона йому? Чи, може, нагадала тільки про бажання зустріти таку? Навряд тільки чи це бажання було дуже палке. Він відповів їй:

– Ні, принесіть мені краще вина сюди.

Він сів боком, так, щоб бачити весь садок. У садку вже нікого не було. Георг чекав, поки молода жінка принесла шклянку з вином. Він не помилився, вона подобалася йому, якщо в такий момент йому могло щось подобатися.

– Відпочиньте трохи.

– Та що ви, у мене повна зала відвідувачів. – Все ж таки вона сперлася коліном на стілець, а ліктями на його спинку. Її комірець був застебнутий маленьким гранатовим хрестиком. Вона спитала: – Ви тут працюєте?

– Я працюю на баржі.

Вона швидко і пильно подивилась на нього.

– Ви не тутешній?

– Ні, але у мене є тут родичі.

– Ви говорите зовсім так, як говорять тут у нас.

– Чоловіки нашої сім’ї завжди беруть собі дружин з цієї місцевості.

Вона посміхнулась, але її обличчя лишилося сумне. Він дивився на неї, і вона дала йому змогу розглядати себе.

На вулиці зупинилася машина; ціла юрба есесівців пройшла через сад у трактир. Жінка ледве глянула на них; раптом її погляд зупинився на Георговій руці, що стискала спинку стільця.

– Що у вас з рукою?

– Нещасний випадок; ще не загоїлося.

Вона так швидко взяла його руку, що він не встиг її висмикнути, й уважно оглянула.

– Ви, мабуть, порізалися об бите шкло, рана ще може відкритися. – Вона відпустила його руку. – А тепер треба йти в залу.

– Таких почесних гостей не примушують чекати.

Вона знизала плечима.

– Ми й не таких бачили, ми тут уже звикли до цього.

– До чого?

– До мундирів.

Вона пішла, і Георг гукнув їй услід:

– Ще одну шклянку, будь ласка!

Стало вже темно й холодно. «Вона має ще прийти», – подумав Георг.

А офіціантка приймала замовлення й думала: «Що він за людина? Він щось накоїв! Щось над ним тяжіє. – Вона швидко, спритно й весело обслуговувала відвідувачів. – На баржі він, очевидно, недавно. Він не брехун, але бреше. Боїться, але не боягуз. Де це він поранив руку? А як здригнувся, коли я взяла його за руку, і все-таки подивився на мене. Коли по саду пройшли есесівці, він міцно стиснув пальці. Мабуть, недаремно».

Нарешті, вона принесла йому ще шклянку вина. Все, що він говорив, неправда, але погляд у нього правдивий. Вона йшла неквапливо, щоб він встиг її оглянути.

Він сидів на холодному вітрі і навіть ще не доторкнувся до другої шклянки.

– Навіщо ж вам третя шклянка?

– Це не має значення, – сказав Георг. Він зсунув обидві шклянки і взяв її руку. У неї на пальці була тоненька каблучка, такі можна виграти на ярмарку в лотерею. Він спитав: – Чоловіка нема? Нареченого? Коханого?..

Вона тричі похитала головою.

– Не пощастило? Погано закінчилося?

Вона здивовано глянула на нього.

– Чого ви так думаєте?

– Тому, що ви сама.

Вона показала рукою на серце.

– Ах, моя доля похована тут. – І побігла.

Він ще раз покликав її до столика. Дав їй розміняти гроші. Вона подумала: «Отже, справа і не в грошах».

І коли вона вчетверте вийшла з будинку і, поскрипуючи по гравію, принесла йому на підносі здачу, він наважився:

– Чи немає тут у будинку кімнати для приїжджих?

Тоді мені не треба було б іти назад у Майнц.

– У цьому будинку? Та що ви! Тут живуть лишень господарі.

– А там, де ви живете?

Вона висмикнула руку і похмуро глянула на нього. Він уже був готовий почути різку відповідь. Однак, трохи помовчавши, вона сказала:

– Гаразд. – І додала: – Почекайте на мене тут. Мені ще треба дещо зробити. Потім ви підете за мною.

Він почав ждати. Надія, що його втеча може закінчитися щасливо, змішувалася з радісним хвилюванням. Нарешті жінка вийшла в пальті. Вона ні разу не озирнулася на нього. Він пішов слідом за нею по довгій вулиці. Почав накрапати дощ. Георг думав: «У неї намокне волосся».

Через кілька годин Георг нараз прокинувся і підвівся на ліжку, не розуміючи, де він.

– Це я тебе розбудила, – сказала вона. – Я мусила так зробити, бо більше не могла слухати, та й тітка може прокинутися.

– Хіба я кричав?

– Ти стогнав і кричав. Утишся і спи.

– Котра година?

Вона ще не засинала і чула, як годинник вибивав кожну годину. Вона відповіла:

– Скоро четверта. Спи спокійно. Ти можеш спати цілком спокійно. Я тебе розбуджу.

Вона не знала, чи він заснув, чи просто лежить тихо.

Вона боялася, що він знову почне тремтіти, як раніше. Ні, він дихав спокійно.

Комендант табору Фаренберг цієї ночі, як і попередніх, наказав негайно розбудити його, коли тільки прибуде донесення про втікача. Наказ був зайвий, бо Фаренберг і цієї ночі ні на хвилину не стулив очей. Він знову прислухався до кожного звуку, що міг мати щось спільне з донесенням. Якщо попередні ночі мучили його своєю тишею, то ніч на понеділок мучила його своїми звуками: раз у раз гули клаксони машин, гавкали собаки, співали й горланили підпилі селяни.

Нарешті стало тихо. Все оповив міцний сон, який буває між північчю та світанком. Пильно прислухаючися, Фаренберг намагався уявити собі цю місцевість, усі ці села, шосе й дороги, що зв’язують їх між собою і з трьома великими містами, – трикутні тенета, в які той чоловік мусив потрапити, якщо він не сам сатана. Не міг же він, справді, розтанути в повітрі. Адже повинні були залишити якісь сліди на вологій осінній землі його черевики, хтось же дав йому ці черевики. Чиясь рука нарізала йому хліба і налила вина у шклянку. В якомусь будинку його переховували. Вперше Фаренберг виразно уявив собі можливість того, що Гайслер вислизнув. Але це все-таки неможливо.

Хіба Фаренбергові не розповідали, що друзі зреклися Гайслера, що його жінка вже давно мала коханця, а рідний брат теж допомагав ловити його? Фаренберг зітхнув з полегшенням. Може, розгадка полягає в тому, що його вже немає серед живих. Кинувся, мабуть, у Рейн або Майн, завтра його труп випливе. Раптом комендант побачив перед собою Гайслера, яким той був після останнього допиту: з розірваним ротом, із зухвалим поглядом. І Фаренберг зрозумів, що його надія марна. Ні в Рейні, ні в Майні його труп ніколи не випливе, бо цей чоловік живий. Уперше після дня втечі Фаренберг відчув, що він женеться не за однією людиною, чиї риси йому знайомі й чиї сили можуть вичерпатись, а за безликою силою, яку не можна виміряти. Але цю думку він міг витримати лише кілька хвилин.

– Ну, пора вже.

Молода жінка допомогла Георгові одягнутися, подаючи йому одну річ по одній, як це роблять дружини солдатів, коли минає остання ніч відпустки. «З нею я міг би ділити все, – подумав Георг, – все моє життя, але ж у мене немає життя, яке б я міг ділити».

– Випий ще гарячого, перш ніж іти.

У ранковому світлі він подивився на ту, що її він мав залишити. Вона щулилася від холоду. У вікно бив дощ. За ніч погода різко змінилася. Жінка розкрила шафу, звідти долинув легкий запах камфори, і витягла якусь некрасиву кофту з темної грубої шерсті. «Скільки я накупив би тобі гарних кофт: червоних, білих, голубих».

Стоячи, вона дивилась, як він п’є каву. Він був цілком спокійний. Молода жінка пішла вперед, відімкнула вхідні двері і, провівши Георга, знову піднялася нагору. Ідучи сходами і потім до кухні, вона запитувала себе: «Чи не сказати йому, що я догадуюся про його таємницю. Та навіщо? Це його тільки стривожить».

Вона обполоснула його чашку. Двері до кухні відчинились, і на порозі з’явилася загорнута у ковдру бабуся з сивою кіскою. Вона почала лаятись:

– Ти дурна, Маріє, ти ж його ніколи більше не побачиш, в цьому я тобі присягаюся. Знайшла собі кавалера, нічого не скажеш! Ти що, зовсім здуріла? Адже ти його ще не знала, коли надвечір виходила з дому. Чи вже знала? Що? Язика проковтнула?

Молода жінка неквапливо відійшла від раковини; її сяючі очі зупинилися на обличчі старої, яка, щось бурмочучи, знітилася. Цілком заглибившись у свої думки, молода жінка дивилася вниз із спокійною, гордою усмішкою на губах. То була її хвилина! Але свідком була тільки стара, що тремтіла від холоду й досади і одразу ж повернулася до свого теплого ліжка. «Погано було б мені без пальта Беллоні», – думав Георг, що йшов, нахиливши голову, вздовж залізничної колії.

Сильний дощ шмагав його по обличчю. Нарешті будинки відступили назад. Смуги дощу густою сіткою закривали місто на другому березі річки. Під безкрайнім похмурим небом воно здавалося зовсім нереальним. Одне з тих міст, які ввижаються вві сні на час одного сновидіння, та й то зникають раніше. А проте воно вже існує дві тисячі років.

Георг вийшов на Кастельський міст. Вартовий гукнув його. Георг показав свій паспорт. Уже на мосту він усвідомив, що його серце б’ється цілком спокійно. Він міг би пройти ще хоч десять мостів з вартовими. Можна, виходить, і до цього звикнути. Зараз він відчував, що його серце загартоване проти страху та небезпек, але, мабуть, і проти щастя. Він пішов трохи повільніше, бо не хотів приходити на призначене місце ні на хвилину раніше. Подивившися на річку, він побачив буксирний пароплав «Вільгельміна». Його зелена ватерлінія відбивалася в воді. Пароплав стояв дуже близько від мосту, але, на жаль, не біля берега а коло баржі. Георга менше непокоїв вартовий на мосту, ніж те, як пройти через чуже судно. Та даремно він турбувався. Він ще не дійшов до пристані, як на борту «Вільгельміни» з’явився низенький чоловічок з круглою головою, майже без шиї. Він, очевидно, чекав на Георга.

Його повне обличчя з широкими ніздрями й глибоко запалими оченятами хоч і не викликало великої симпатії до нього, але було, безперечно, обличчям чесної людини, що не боїться піти на великий риск.

Отже, в понеділок увечері сім дерев у Вестгофені порубали на дрова. Все сталося дуже швидко. Новий комендант почав виконувати свої обов’язки ще до того, як люди дізналися про його призначення. Це, певно, був чоловік, здатний навести порядок у таборі, де відбулися такі події.

Він не горлав, а говорив звичайним голосом. Але всі ми ясно розуміли, що за найменшу провину нас усіх перестріляють. Хрести він наказав негайно збити, вони були не в його стилі. Подейкували, що Фаренберг уже в понеділок виїхав до Майнца і пустив собі кулю в лоба. Але це тільки чутка. Та й на Фаренберга це не схоже. Можливо, тієї ночі хтось інший вкоротив собі віку у готелі «Фюрстенбергер гоф». Той, що заплутався в боргах або страждав від нещасного кохання. А Фаренберг, можливо, виплив деінде і має тепер ще більше влади.

Цього ми ще тоді не знали. Згодом відбулося стільки подій, що про все не можна було дізнатися. Ми, правда, думали, що пережити більше, ніж ми пережили, вже неможливо. Проте на волі ми зрозуміли, як багато випробувань чекало нас ще попереду.

Того вечора, коли вперше протопили в бараці дровами, що їх, як нам здавалося, нарубали з тих семи дерев, ми себе почували ближче до життя, ніж будь-коли пізніше, значно ближче, ніж усі, хто вважає себе живими.

Вартовий штурмовик перестав угадувати, як довго ще періщитиме дощ. Він зненацька обернувся, щоб піймати нас на чомусь забороненому. Він заричав і зараз же призначив кільком в’язням кару. А за десять хвилин ми вже лежали на своїх нарах. Загасла остання іскорка в грубці.

Ми всі думали про те, які ночі чекають тепер нас. Пронизливий осінній холод пролазив крізь ковдри, крізь наші сорочки, крізь шкіру. Ми відчували, як нещадно, можуть мордувати людину зовнішні сили, але ми відчували також, що в глибині її душі є щось таке, чого ніколи не можна ні зачепити, ні поранити.