Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц)

Світло на вулиці згасло. Стало ще темніше. Георг подумав про своїх братів, особливо про найменшого, якого він сам виховував і любив, мов якесь кошенятко, а не як дитину. Він подумав і про свою дитину, яку бачив один-єдиний раз. Інші спогади були якісь невиразні. Обличчя виринали перед ним і зникали, то безконтурні, то занадто чіткі. З деякими воскресали в його уяві квартали вулиць, шкільні двори і спортивні майданчики, з іншими – річка, хмари, ліс. Вони самі вихлюпувалися на нього, щоб він міг вихопити найдорожче для себе. Потім усі постаті розпливлись, і він уже не міг викликати в своїй уяві ні обличчя матері, ні якогось іншого. В нього розболілись очі, ніби він і справді все це бачив. Далеко від нього, там, де кінчався собор, засвітилося щось яскраве. Проїхала машина. Світло фар ковзнуло по вітражах, і відблиск упав на підлогу, коли ж світло поповзло по стіні, знову настала темрява.

Георг прислухався. Мотор іще стукотів. Георг почув вереск і сміх – у маленьку машину втиснулось, мабуть, дуже багато чоловіків і жінок. Вони проїхали. Барвисті відблиски вітражів заблимкотіли між колонами і погасли десь далеко від Георга.

Його голова похилилася на груди. Він заснув.

Георг упав на поранену руку і прокинувся від болю.

Вже давно звернуло з півночі. Стіна перед Георгом знову замерехтіла. Але тепер усе почалося з кінця: спершу стала розвіюватися темрява, потім заструменіли стіни й колони, наче собор був збудований з піску. Перші промені вранішнього сонця освітили картини на шибках, але вони ще були тьмяні й похмурі. Згодом усе немов почало твердішати. Закам’яніло величезне склепіння собору, змуроване ще за часів Гогенштауфеиів, – втілення розуму майстрів і невичерпної сили народу. Закам’яніла й ніша, куди заповз Георг; вона вже за Гогенштауфеиів вважалася почесною. Закам’яніли колони і всі морди й голови тварин на капітелях; знову на могильних плитах біля колон закам’яніли епіскопи у гордій невсипущості смерті, закам’яніли разом з ними й королі, епіскопи так пишалися, що їм довелося їх коронувати. «Саме час для мене», – подумав Георг. Він виповз. Зубами й здоровою рукою затягнув вузлик із скинутим дрантям, запхнув його між плитою й колоною. Все його тіло напружилося, очі блищали, він чекав хвилини, коли причетник відімкне собор.

II

У цей час чабан Ернст ніжно гукнув Неллі низьким грудним голосом, таким знайомим для собачки, що вона аж затремтіла від радості.

– Неллі, – мовив чабан Ернст, – Софі, бач, не прийшла, ця дурненька крихітка. Неллі, вона не знав, де шукати своє щастя. Неллі, а ми все-таки заснули. Нам, Неллі, це байдуже.

У Мангольдів ще було тихо, але в хліві у Марнетів уже хтось порався. Ернст узяв свого рушника та цератову сумку з милом і бритвою й пішов до колонки Марнетів. Тремтячи від холоду й задоволення, він милив і тер собі шию та груди. Потім почистив зуби і, повісивши кишенькове люстерко на садовий паркан, почав голитися.

– Чи не знайдеться в тебе трохи теплої води? – спитав він Августу, побачивши в люстеречку, що вона підходить з повними дійницями в руках.

– Ну що ж, заходь, – відповіла Августа.

– А ти, Августо, подобрішала після одруження, – промовив Ернст, – раніше ти здавалася мені надто колькою.

– А ти вже устиг так рано хильнути? – відказала Августа.

– Навіть кави не пив, – сказав Ернст, – мій термос розбився.

Далеко внизу, на березі Майну, в густому тумані, люди прокидалися, й бурчали, і позіхали, завішуючи лампи. З воріт крайньої садиби в Лібаху вийшла дівчинка п’ятнадцяти-шістнадцяти років у хустині на голові. Ця хусточка була така біла, що тонкі брови дівчини вимальовувалися під нею особливо виразно. Спокійна і цілком певна, що той, кого вона чекала, ось-ось з’явиться, як і завжди, в цей ранковий час, дівчина дивилася не на дорогу, а просто перед себе. З-за огорожі справді підійшов до воріт юний Гельвіг, той самий Фріц Гельвіг з училища Дарре, і зайшов у ворота. Мовчки, ледь посміхнувшися, дівчина підняла руки. Вони обійнялись і поцілувалися, а з вікна кухні на них дивилися дві жінки – бабуся і літня сестра у перших, – дивилися без докору і без схвалення, як дивляться на звичайні речі, що відбуваються кожного дня. Ці хлопець і дівчина уже вважалися зарученими.

Коли вони поцілувались, Гельвіг стиснув долонями її обличчя. Вони стали гратися – хто перший засміється, але обом не сміялося, вони лише дивились одне одному у вічі.

Як майже всі в селі, вони були далекі родичі і мали однакові карі очі, хіба що трохи прозоріші й світліші, ніж у більшості людей у цьому краї. Вони безперестану дивились одне на одного глибоким і ясним, як кажуть, невинним поглядом. І, мабуть, правду кажуть, бо інакше і не назвеш того, що було в їхніх очах. Ще ніяка провина не потьмарила їхньої чистої глибини, ніяка підозра, що під тиском життєвих умов серце може піти на таке, чого згодом нічим не виправдати. Але чому воно б’ється так сильно й тривожно? Воно ще не знало страждання. Та й до весілля ще далеко. Отак вони дивились одне на одного, забувши про все на світі. Раптом у дівчини затремтіли повіки.

– Фріце, – озвалася вона, – тепер тобі повернуть твою куртку?

– Напевно, – сказав хлопець.

– Тільки, мабуть, вона вже нікуди не годна, – промовила дівчина. – Ти ж знаєш, той Альвін, що його схопив, дуже брутальний.

Вчора ввечері по селах тільки й говорили про втікача, що спіймали у дворі Альвінів… Коли понад три роки тому влаштували табір Вестгофен, коли спорудили бараки й мури, протягнули колючий дріт і розставили вартових, коли потім прибула перша колона в’язнів, яких зустріли реготом і штурханами, – в цьому вже тоді брали участь Альвіни і схожі на них, – а як вночі люди чули крики, лемент і навіть постріли, у всіх болісно стискалося серце.

Люди хрестилися: хай нас бог боронить від такого сусідства! Ті, хто ходив на роботу далеко від села, незабаром побачили в’язнів, яких під вартою вели на роботу за межами табору. Не один подумав про себе: «Ой бідолахи!»

Але інші думали: «Що це вони там коцають?»

Якось у Лібаху один молодий човняр привселюдно вилаяв табір. Його одразу ж забрали і посадили на кілька тижнів, аби він міг на власні очі побачити, що там робиться. Човняр вийшов звідти похмурий і не відповідав на запитання. Він знайшов собі роботу на баржі, а згодом виїхав до Голландії і, як розповідали його родичі, залишився там назавжди. Випадок цей здивував тоді все село.

Одного разу через Лібах провели десятків зо два в’язнів, яких уже встигли так покалічити, що людям стало моторошно, а одна жінка вголос заплакала. Ввечері новий бургомістр села, молодий чоловік, викликав ту жінку, свою тітку, до себе і сказав їй, що своїм хниканням вона може на ціле життя нашкодити не тільки собі, але й своїм синам, його двоюрідним братам, один з яких був його швагер. Взагалі сільська молодь, хлопці й дівчата, без кінця роз’яснювала батькам, чому влаштовано цей табір і для кого. Молодь завжди вважає себе розумнішою за дорослих, тільки колись молодь прагнула добра, а тепер вона прагнула лихого. А що з табором нічого не можна було вдіяти і до того ж звідтіля почали надходити замовлення на огірки та інші овочі, то незабаром селяни зайшли з адміністрацією табору в ділові стосунки, що звичайно виникають там, де живе багато людей, яких треба годувати.

Проте коли вчора удосвіта завили сирени, коли на дорогах, наче з землі, виросли вартові й поширилася чутка про втечу і коли згодом, десь опівдні, в сусідньому селі справді впіймали втікача, тоді табір, до якого всі давно вже звикли, наче наново виник перед ними. Немовби заново було споруджено мури, протягнуто ряди колючого дроту – та навіщо ж саме тут, у нас? І та група в’язнів, яких недавно гнали від найближчої залізничної станції сільською вулицею, – навіщо? Навіщо? Та жінка, яку її племінник, бургомістр, майже три роки тому застерігав, знову заплакала на людях. Навіщо було наступати каблуками чобіт на пальці втікачеві, коли він вхопився за край машини? Всі Альвіни завжди були дуже жорстокі, раніше ніхто не брав з них прикладу. Яким виснаженим і блідим здавався той бідолаха серед дужих, рум’яних селянських хлопців…

Юний Гельвіг усе це чув. Коли він навчився думати, табір уже існував, і хлопець частенько вислуховував пояснення, навіщо табір існує. Більше нічого хлопець не знав. Адже табір збудували, коли він був ще малий. І тепер, коли Гельвіг був уже майже дорослий хлопець, він наче побачив його заново. «Там, напевно, сидять не самі тільки негідники й божевільні», – казали люди. А човняр, що побував там, хіба він був негідник? Лагідна мати Гельвігова сказала на це: «Звичайно, ні!» Гельвіг глянув на неї. В нього защеміло серце. І чому в нього сьогодні вільний вечір! Йому захотілося бути серед товаришів, серед гамору, військових ігор і маршів. Він зріс серед дикого ревіння сурм і фанфар, криків «хайль» і тупоту загонів, що маршують. Цього вечора все нараз увірвалося: й музика, й барабанний бій, і почулися тихі ніжні звуки, яких в інші дні не почуєш. Чому старий садівник так подивився на нього сьогодні опівдні? Адже інші хвалили його; завдяки його докладному описові, казали вони, вдалося схопити втікача.

Гельвіг побрався польовою стежкою на пагорок. Серед грядок ріпи він побачив старшого Альвіна і гукнув його.

Альвін, розчервонілий і спітнілий від роботи, вийшов на стежку. «І що він уже пережив сьогодні», – подумав Гельвіг, наче Альвін потребував його захисту. Альвін розповів йому про все, немов це було якесь полювання. Хвилину тому він був звичайний собі селянин, що раніше від інших вийшов у поле. Зараз, розповідаючи про пригоду, він обернувся на штурмфюрера Альвіна, який може стати Цілліхом, коли йому пощастить. Адже й Цілліх був колись отаким Альвіном, селянином з-під Вертгайма на Майні. Він теж прокидався рано, теж працював до кривавого поту, хоч і даремно, бо його маленьку садибу було продано за борги. Гельвіг навіть трохи знав Цілліха, бо той у вільний від служби час іноді приходив з Вестгофена, сідав у пивниці й заводив розмову про сільські справи. Слухаючи опис полювання, Гельвіг опустив очі.

– Твоя куртка? – сказав Альвін наприкінці. – Хіба я знаю? Ні, то був, либонь, інший утікач, того тобі доведеться ловити самому, Фріце. Принаймні на моєму молодчику не було ніякої куртки.

Гельвіг знизав плечима. Скоріше з полегшенням, ніж в розчарування, він попростував до училища; його пофарбований охрою фасад жовтою плямою вирізнявся на тлі полів.

III

Цього вівторка вранці шістдесятидворічного шпалерника Альфонса Меттенгаймера, що вже протягом тридцяти років служив у франкфуртській фірмі Гайльбаха по опорядженню квартир, викликали в гестапо.

Коли з людиною трапляється щось незвичайне, непередбачене, вона шукає в цьому незбагненному такої точки, що була б хоч чимось пов’язана з її звичайним життям. Тому першою думкою Меттенгаймера було повідомити фірму, що він сьогодні не вийде на роботу. Він викликав до телефону керуючого справами Зімсена і попросив на сьогодні вихідного дня. Це прохання першого майстра не дуже сподобалося Зімсенові, бо роботи в будинку Гертгардта на Мікельштрасе треба до суботи закінчити – новий наймач Брандт наказав викурити звідти все, що нагадувало євреїв, і фірма Гайльбаха охоче пішла йому назустріч. Зімсен гукнув у телефон:

– А що трапилось?

– Цього я вам не можу зараз сказати.

– Ну, а після обіду ви прийдете?

– Не знаю.

Він вийшов з дому і попростував шумливими вулицями серед людей, що квапилися на роботу. Йому здавалося, що він серед них чужий, хоч досі був звичайною людиною, яка прожила звичайне життя з усіма його повсякденними радощами й турботами.

Кожна людина, перед якою виникає загроза якогось нещастя, одразу ж звертається до твердої опори, що її вона носить у своїй душі. Для однієї така опора – її ідея, для другої – віра, для третьої – любов до близьких.

А декотрі не мають нічого. У них нема міцної опори, душі їхні порожні, життя з усіма його страхіттями може навалитися на них і розчавити.

Упевнившись, що «бог» іще тут, – шпалерник згадував про нього дуже рідко, і до церкви за них обох ходила його дружина, – Меттенгаймер умостився на лаві біля зупинки, де він останніми днями сідав у трамвай, щоб їхати на роботу в західну частішу міста.

Його ліва рука почала тремтіти, але це був лише відгомін хвилювання, яке йому вдалося подолати. Він уже одійшов після першого удару. Він зараз не думав ні про дружину, ні про дітей, він думав зараз тільки про себе самого. Про себе самого, замкнутого у цьому кволому тілі, яке хтозна за що можна мучити.

Він почекав, поки рука перестала тремтіти. Потім підвівся і рушив далі пішки. Часу було доволі. Його викликали о пів на десяту. Проте він волів прийти на місце раніше і вже там почекати. З цього видно, що він був людина по-своєму смілива.

Насамкінець Меттенгаймер прийшов до будинку гауптвахти. Тепер він спокійно обдумував становище. Зрештою, його могли викликати лише через Георга, булого чоловіка його середульшої дочки Еллі, але ж він уже кілька років ув’язнений. Нічого нового не могло статися відтоді, як Меттенгаймера, колишнього тестя Гайслера, допитували в цій справі наприкінці тридцять третього року. А тоді було точно встановлено, що Меттенгаймер був проти цього шлюбу і цілком додержується такої ні думки про Георга Гайслера, як і ті, що його допитували. Вони порадили йому умовити Еллі розірвати шлюб. Цього він, одначе, не зробив. Але зараз ідеться не про те, думав Меттенгаймер. Це вже щось інше.

Він сів на найближчу лаву, «Он будинок номер вісім, там я теж колись обклеював шпалерами квартири. Як вони сперечалися, чоловік і дружина, які вибрати для вітальні – в квіточки чи в смуги, голубі чи зелені. Я їм порадив жовті. Я вам, люди добрі, обклеював квартири, так і далі робитиму. Я шпалерник».

Напевно, вони цікавляться ним тільки у зв’язку з цим хлопцем. Меттенгаймер ніколи не належав до батьків, які разом із священиками борються за віру. Його наймолодша дочка до великодня ще ходитиме дд школи. Ну який з його кирпатенької Лізбет борець за віру? Він так і заявив священикові, коли той почав робити йому різні делікатні натяки. Нехай дівчина спокійно. робить усе, чого від неї вимагає школа, нехай ходить туди, куди ходять усі дівчата. Він не дозволить їй бігати на напівзаборонені зібрання, хіба що в дні великих свят; треба жити, як усі інші. Він твердо вірив, що його дружина й він, попри всі ці штуки, яких тепер навчають дівчат, зроблять з Лізбат справжню людину. Він сподівався, що навіть з сина Еллі, дитини, що росте без батька, він зробить справжню людину.

– Чи правда те, що ваш онук Альфонс, син вашої середульшої дочки Ельзи, яку в родині звуть Еллі, з грудня тридцять третього до березня тридцять четвертого року жив у вашій квартирі, а з березня тридцять четвертого до сьогодні бував цілими днями у вас?

– Так, пане комісар, – сказав Меттенгаймер і подумав про себе: «І чого він причепився до цієї дитини? Не міг же він викликати мене через неї. І звідки він усе це знає?»

Молодому чоловікові, що сидів у кріслі під портретом Гітлера, мабуть, не було й тридцяти років. Здавалося, кімната ділилася на дві кліматичні зони і градус широти пролягав через письмовий стіл: Меттенгаймер обливався потом і важко дихав, а молодий чоловік чудово почувався, і обличчя йому, либонь, обвівало прохолодне повітря.

– У вас п’ятеро онуків, чому ви виховуєте саме цю дитину?

– Моя дочка цілий день у конторі. «І чого йому треба від мене, – думав Меттенгаймер. – Мене такий молодик не залякає. Звичайна собі кімната, звичайний собі молодий чоловік». Він витер обличчя. Комісар уважно дивився на нього сірими очима. Шпалерник бгав у жмені носовик.

– Адже існують дитячі будинки. Ваша дочка непогано заробляє. З першого квітня цього року вона має по сто двадцять п’ять марок на місяць. Вона може утримувати хлопчика сама.

Меттенгаймер переклав носову хусточку в другу руку.

– Чому ви допомагаєте саме цій дочці, яка цілком може себе утримувати?

– Вона сама, – сказав Меттенгаймер. – Її чоловік…

Комісар метнув на нього швидкий погляд і сказав:

– Сідайте, пане Меттенгаймере.

Старий сів. Він раптом відчув: іще мить – і він упав би. Хусточку він засунув у кишеню піджака.

– Чоловік вашої дочки Еллі з січня тридцять четвертого року ув’язнений у Вестгофені.

– Пане комісаре! – скрикнув Меттенгаймер. Bin підскочив на стільці, знову сів і спокійно промовив – Я завжди терпіти не міг цього чоловіка. Я йому заборонив приходити в мій дім. Останнім часом моя дочка розійшлася з ним.

– Весною тридцять другого ваша дочка жила у вас. В червні – липні того ж року вона знову повернулася до чоловіка. Потім знову перебралася до вас. Ваша дочка не взяла розлучення?

– Ні.

– Чому?

– Пане комісаре, – сказав Меттенгаймер. Він марно шукав свою хусточку в кишенях штанів. – Вона, правда, одружилася з цим чоловіком проти нашої волі…

– І, попри все те, ви були проти розлучення.

Ні, ця кімната все-таки не звичайна. І найстрашніше в ній те, що вона тиха й світла, помережана ніжною тінню листя, звичайна кімната з вікнами у сад. Найстрашніше те, що цей молодик – звичайний чоловік з сірими очима й світлим волоссям, і все-таки всезнаючий і всемогутній.

– Ви католик?

– Так.

– І тому ви проти розлучення?

– Ні, але шлюб…

– Для вас священний? Так? Для вас шлюб з негідником священний?

– Ніколи не знаєш наперед, чи залишиться людина назавше негідником, – тихо промовив Меттенгаймер.

Молодик якусь мить дивився на нього, потім сказав:

– Ви поклали свій носовичок у ліву кишеню піджака.

Раптом він грюкнув кулаком по столу і загорлав:

– Як же ви виховували свою дочку, коли їй міг сподобатися такий мерзотник?

– Пане комісаре, я виховав п’ятеро дітей. І я пишаюся ними. Чоловік моєї старшої дочки – штурмбанфюрер. Мій старший син…

– Я вас не питаю про ваших інших дітей. Я вас питаю зараз про вашу дочку Ельзу. Ви допустили, щоб ваша дочка одружилася з цим Гайслером. Наприкінці минулого року ви самі їздили з дочкою до Вестгофена.

Тут Меттенгаймер подумав, що на крайній випадок у нього все-таки є його тверда опора. Він відповів зовсім спокійно:

– То важка путь для молодої жінки.

Він подумав: «Цей молодий чоловік і мій менший син – однолітки. Як сміє він говорити зі мною таким тоном? Поганих же він мав батьків, поганих учителів…»

Рука Меттенгаймера, що лежала на лівому коліні, знову почала тремтіти, проте він спокійно додав:

– То був мій батьківський обов’язок.

Якийсь час було тихо. Меттенгаймер, зморщивши лоба, дивився на свою руку, що не переставала тремтіти.

– Навряд, чи ви ще раз матимете нагоду виконати цей обов’язок, пане Меттенгаймере.

Старий скочив з місця й вигукнув:

– Хіба він помер?

Коли допит досяг цього пункту, комісар, мабуть, відчув розчарування. В голосі шпалерника прозвучало щире полегшення. Справді, смерть тою хлопця одразу розв’язала б усе. Вона звільнила б старого і від тих неприємних обов’язків, які він сам брав на себе в рідкі, але вирішальні хвилини свого життя, і від хитромудрих та болісних спроб уникнути їх.

– А чому ви думаєте, пане Меттенгаймере, що він помер?

– Ви спитали… я нічого не думаю, – затинаючись, пробелькотів Меттенгаймер.

Комісар схопився на рівні. Він перехилився через стіл.

Його голос раптом став дуже лагідним:

– Чому, пане Меттенгаймере, ви гадаєте, що ваш зять помер?

Шпалерник стиснув тремтячу ліву руку правою рукою.

Він відказав:

– Я нічого не гадаю.

Від його спокою не лишилося й сліду. Інші думки витіснили з його душі надію позбутися Георга. Він подумав: «Таких упертих хлопців, – коли люди правду кажуть, – жорстоко катують, і Георг, напевне, помирав би дуже тяжкою смертю». Голоси цих людей заглушали різкий, сухий голос комісара – звичайний голос звичайної людини, що удає з себе поважну персону.

– Але ж у вас була якась підстава думати, що цей Георг Гайдлер помер? – Нараз гестапівець заричав – І не морочте мені голови, пане Меттенгаймере!

Шпалерник здригнувся. Він зціпив зуби й мовчки дивився на комісара.

– Адже ваш зять був молодий, здоровий, він ні на що серйозне не хворів. Тож, напевно, у вас були якісь підстави твердити таке?

– Та я ж нічого не твердив. – Шпалерник знову заспокоївся. Він навіть пустир свою ліву руку. А що було б, коли б він затопив цьому молодчикові у пику? Той застрелив би його на місці. А обличчя в комісара стало б червоним, як буряк, з білуватою плямою там, де вдарила його рука. Вперше за багато-багато років в його старечій, втомленій голові виникла відчайдушна, але нездійсненна думка. Він подумав: «Якби в мене не було родини!» Щоб приховати усмішку, він закусив кінчик вуса. Комісар здивовано подивився на нього.

– Тепер слухайте уважно, пане Меттенгаймере, Ми вислухали ваші показання, якими ви підтвердили наші власні спостереження, а в деяких важливих пунктах навіть доповнили, і хочемо вас застерегти. Ми хочемо застерегти вас у ваших же інтересах, пане Меттенгаймере, в інтересах вашої родини, де ви глава. Не кажіть і не робіть нічого такого, що б хоч якоюсь мірою стосувалося колишнього чоловіка вашої дочки Ельзи. І якщо у вас виникне якийсь сумнів або буде потрібна порада, то звертайтеся не до своєї дружини або іншого члена родини і не до священика, а до нашого головного управління, кімната вісімнадцять. Чи ви мене розумієте, пане Меттенгаймере?

– Звичайно, пане комісаре, – сказав Меттенгаймер.

Він не зрозумів ні слова. Проти чого його застерігали? Що підтвердилось? Які сумніви можуть в нього виникнути? Обличчя комісара, в яке йому тільки що хотілося вдарити, раптом закам’яніло – непроникне втілення влади.

– Тепер ви можете йти, пане Меттенгаймере. Ви живете на Ганзаштрасе, одинадцять? Ви працюєте у фірмі Гайльбаха? Хайль Гітлер!

Через хвилину Меттенгаймер уже був на вулиці. Тепле, тонке проміння осіннього сонця заливало місто і звеселяло його, мов навесні. І старого підхопив бурхливий людський потік. «Чого вони хотіли від мене? – думав він. – Нащо мене викликали? Може, все-таки через дитину Еллі? Вони можуть, як це називається, позбавити мене права опікування». Несподівано йому трохи відлягло. Він казав собі, що просто якийсь чиновник його про щось питав в якійсь офіційній справі. Через таку дрібницю нема чого хвилюватись. У нього не було ніякої охоти далі сушити собі цим голову. Йому захотілося, щоб навколо пахло клейстером, захотілося швидше одягнути робочий халат, пірнути у повсякденне життя так глибоко, щоб його ніхто не міг знайти. Підійшов двадцять дев’ятий номер трамвая. Старий проштовхався наперед і стрибнув у вагон. Його в свою чергу підштовхнув чоловік, що стрибнув за ним, – кругленький добродій у новому фетровому капелюсі, який з’їхав йому на потилицю. Добродій був лише трішечки молодший за Меттенгаймера. Вони обоє важко відсапувались.

– Нам з вами вже пізно викидати такі штуки, – сказав Меттенгаймер.

– Атож, – сердито відказав добродій.

Коли Меттенгаймер прийшов на роботу, Зімсеи стрів його такими словами:

– Якби я тільки знав, Меттенгаймер, що ви так скоро прийдете! Я думав, у вас пожежа або жінка в Майні втопилася.

– Просто ходив в одній справі, – сказав Меттенгаймер. – Котра година?

– Пів на одинадцяту.

Меттенгаймер натягнув халат і зразу почав лаятись:

– Знову спершу наліпили бордюр! Ну куди це годиться? Його зовсім не видно. Ви боїтесь, що шпалери замажуться? То будьте обережніші! А це треба обідрати, тільки час згаяли… – Він пробурмотів – Щастя, що я вчасно прийшов! – і застрибав по драбинах, мов білка.