Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 27 страниц)

– Хазяйко, хазяйко! – стиха гукає пан Мессер. На плечі у нього висить мисливська рушниця. Він ходив до брата покійної дружини, що служить у Боценбаху лісничим.

_ «Хазяйка – то Ойгені, – думає Ернст. – Їй-право, дивно». Неллі тремтить від люті, поки не розвіюється запах Мессерового собаки.

– Ернсте, йди обідати, – кличе Ойгені. – Я ставлю тобі тарілку на підвіконня!

Ернст сідає боком, щоб краще бачити овець. Чотири ковбаски, картопляний салат, огірки й шклянка гохгаймського, що лишилося звечора.

– Хоч гірчиці до салату?

– Спасибі, я люблю гостре.

Ойгєні розмішує на підвіконні салат. Які в неї гарні, білі руки, і жодної каблучки!

– Може, Мессер все-таки надіне вам обручку на палець?

Ойгені спокійно відповідає:

– Дорогий Ернсте, тобі самому вже пора женитися.

Тоді ти більш не сушитимеш собі голови чужими справами.

– Дорога Ойгені, з ким же мені оженитись! Я хочу, щоб моя наречена була лагідна, як Марія, танцювала, як Ельза, а носик щоб у неї був, як у Зельми, стегна, як у Софії, і скарбничка, як у Августи.

Ойгені починає тихо сміятись. Який сміх! Ернст слухає з благоговінням. Ойгені сміється, як сміялася давно, – ніжно, тихо, від щирого серця. Чабан хоче придумати щось кумедне, щоб вона ще посміялась. Але нараз він поважніє.

– А в головному, – каже Ернст, – вона має бути схожою на вас.

– Я вже вийшла з того віку, – відповідає Ойгені. – А що ж головне?

– Отакий спокій, така… така статечність… ну, коли хто й захоче бути нахабним, то не зможе, не наважиться.

Коли в жінці є щось таке, що й підступитися годі, не знаю, як це пояснити, просто не підступишся, і край, оце і є головне.

– Не верзи казна-чого! – каже Ойгені. Але вона затискує між колінами нову пляшку гохгаймського, відкупорює й наливає Ернстові.

– У вас тут мов на весіллі в Кані Галілейській: спочатку кисле, потім солодке. А Мессер не буде лаятися?

– За таке мій Мессер ніколи не лається, – каже Ойгені, – і за це я його й люблю.

В їдальні Грізгаймських залізничних майстерень Герман узяв собі кухоль пива і розгорнув бутерброди, які дала йому з собою Ельза: сардельки й ліверна ковбаса, завжди те саме. Його покійна перша дружина була набагато вигадливіша. Зовсім негарна жінка, аби не великі ясні очі, але розумна й рішуча. На зборах вона могла встати і висловити свою власну думку. Як би вона почувала себе тепер? Герман їв свої чотири шматочки ковбаси, які йому завше після таких думок здавалися смачними. Водночас він прислухався до розмов праворуч і ліворуч.

– Тепер їх лишилось тільки двоє, вчора ще передавали про трьох.

– Один з них напав на жінку.

– Як це?

– Він потягнув білизну з вірьовки, а вона саме надійшла.

– Хто потягнув білизну з вірьовки? – спитав Герман, хоч він усе зрозумів.

– Один з утікачів.

– Яких утікачів? – спитав Герман.

– З вестгофенських. Він ударив її ногою в живіт.

– А де це було? – спитав Герман.

– Не сказали.

– А звідки вони знають, що то був утікач, – втрутився хтось, – може, просто злодій.

Герман подивився на того, хто це сказав. Старий зварник, один з тих, які за останні роки стали такі мовчазні, що можна було забути про їхнє існування, хоч бачиш їх щодня.

– Ну, а коли це був один з тих! – сказав молодий робітник. – Він же не може купити собі сорочку у Пфюллера. І коли така жінка стає йому на дорозі, то він же не може сказати їй: «Будьте ласкаві, випрасуйте мені сорочку».

Герман подивився і на цього чоловіка. Він недавно став сюди на роботу, ще вчора він сказав Германові: «Головне для мене знову взяти паяльник в руки, а що далі – там видно буде».

– Він мов зацькований звір, – сказав третій, – знає: якщо впіймають – йому каюк!

Герман подивився й на цього чоловіка. Робітник різко змахнув рукою, немов щось відтинав. Усі глянули на нього. Запала мовчанка, після якої або скажуть найважливіше, або вже нічого не скажуть.

Але молодий хлопець, що працював тут недавно, наче відкинув від себе усе це.

Він сказав:

– У неділю буде страшенно цікаво.

– Майнцська команда, кажуть, дуже сильна.

– Ми доїдемо щонайменше до Бінгер-JIoxa.

– На пароплав хочуть узяти виховательку з дитячого садка.

Але тут Герман поставив запитання і ніби схопив щось слизьке, що вислизає з рук.

– Хто ж ці двоє, що залишилися?

– Які двоє?

– Утікачі.

– Один старий, другий молодий.

– А молодий, кажуть, тутешній.

– Оце вже брехня, – промовив зварник, що знову опинився тут, наче повернувся до своїх близьких з далеких мандрів. – Навіщо йому тікати у рідне місто, де його знають сотні людей?

– Це має й свої переваги: на чужого люди скоріше донесуть. Ну от, наприклад, хто донесе на мене?

Це сказав здоровенний, як бугай, хлопчина. Колись Герман бачив його то серед вартових під час зборів, то на демонстрації. Він завжди випинав груди з таким виглядом, наче йому море по коліна. За останні три роки Герман кілька разів робив йому різні натяки, які хлопець, здавалося, не розумів. А зараз Германові здалося, що хлопець чудово все розуміє.

– А чом би й ні? Я б спокійнісінько доніс на тебе.

Коли ти чомусь перестаєш бути моїм товаришем, то ти, власне, вже давно мені не товариш, іще до того, як я доніс на тебе і перестав бути твоїм товаришем.

Це говорить Лерш, націстський організатор на заводі; він чітко вимовляє кожне слово, наче роз’яснює якесь принципове питання. Маленький Отто дивиться Лершеві просто в рот, на його хлоп’ячому обличчі застиг вираз напруженої уваги. Лерш навчає хлопця орудувати паяльником і стежити за робітниками. Герман швидко оглядає юнака, він тут перший шарфюрер гітлерівської молоді, але він не нахабний, а навпаки, мовчазний, рухи у нього якісь напружені, і він зрідка всміхається.

Герман частенько думає про цього юнака, що, як кажуть, сліпо відданий Лершеві.

– Правильно, – розважливо відповідає зварник. – Але перш ніж хтось захоче донести на мене, він має подумати, чи зробив я щось таке, через що я перестав бути йому за товариша.

Багато хто з присутніх в їдальні підійшов до них. Герман більше не втручався в розмову. Зім’ятий клапоть паперу від бутербродів він акуратно склав і сунув у ких шеню, щоб Ельза могла завтра ще раз використати його.

Він був майже певний того, що Лерш стежить за ним, чатує на щось невловиме, що може раптом виявитися від одного-єдиного необережного слова.

Усі з полегшенням схопилися з місць, коли пролунав гудок; цей сигнал поклав край чомусь такому, що не могло припинитися само по собі.

Цього ранку купка хлопчаків, що йшли додому однією з вулиць Вертгайма, затіяли сварку, що більше скидалася на розвагу. Хлопці поділилися на дві групи й почали битися. Свої шкільні ранці вони покидали на землю.

Раптом один з цих задерикуватих півників зупинивсь, і бійка припинилася. На краю тротуару стояв старий, обшарпаний чоловік і нишпорив у їхніх ранцях. Він знайшов окраєць хліба.

– Гей, ви! – крикнув один з хлопців.

Старий, хихикаючи, поплентався геть. Хлопчики його не чіпали. Звичайно вони не пропускали нагоди побешкетувати, а зараз вони спокійно зібрали свої речі. Їх налякав цей дід, його заросле обличчя, безтямний сміх. Вони й не згадували більше про нього, наче змовилися.

Старий пошкандибав у протилежний кінець містечка.

Дійшовши до трактиру, він зупинився, розсміявся і увійшов. Хазяйка саме обслуговувала кількох шоферів; вона відірвалася на хвилинку й подала старому чарку горілки, яку він замовив. Він вихилив горілку і, хихикаючи, пішов собі, нічого не заплативши. Голова й плечі йому тіпалися. Хазяйка крикнула:

– Куди ж він подівся, отой пройдисвіт?

Шофери хотіли були побігти за ним, але хазяїн зупинив їх. Він не хотів збивати бучу через таку дрібницю: була п’ятниця, і він боявся запізнитися до торговця рибою.

– Не чіпайте його, нехай собі йде.

Старий пошкандибав далі. Він пройшов по містечку не головною вулицею, а через ринок. Побачивши, що йому нічого не загрожує, старий розправив плечі, обличчя його стало спокійне; проминувши садки на околиці містечка, він почав побиратися на пагорб.

Там, де ще стояли будинки, вулиця була вибрукувана, на крутих підйомах були східці, але біля горбів вона перетворювалася на звичайнісіньку польову дорогу, що вела від Майну і від шосе на лоно природи. На околиці містечка від неї відокремлювалася ще одна дорога, що вливалася в шосе; власне, це шосе і була головна містечкова вулиця, тільки в містечку обабіч нього стояли ліхтарі й крамниці. А східчастою дорогою, що нею попростував старий, ішли на ринок селяни з віддалених сіл.

Цей старий був Альдінгер, один з двох утікачів, що лишилися на волі по тому, як Фюльграбе добровільно повернувся в табір. Ніхто у Вестгофені серйозно не вірив, що Альдінгер дійде навіть до Лібаха. Коли його не піймають одразу ж після втечі, то вже напевне через годину. Однак уже настала п’ятниця, і Альдінгер дістався до Вертгайма. Він ночував у полі, а одного разу чотири години проїхав на якійсь машині з меблями. Він обминув усі патрулі, але не з допомогою хитрощів, бо його голова на це вже була нездатна. Ще в таборі вважали, що він несповна розуму. Він весь час мовчав, а коли йому щось наказували, ні з того ні з сього починав хихикати. Кожної хвилини його могли заарештувати.

Вкрадений десь комбінезон ледве прикривав його арештантський одяг. Сотні випадків могли спричинитися до його арешту. Але цього не сталося. Альдінгер нічого не обдумував, не розраховував, у нього лишилося тільки почуття напрямку. Отак стояло сонце над його селом вранці, а отак – опівдні. Якби гестапо не вдалося до складної й могутньої системи переслідування, а просто провело пряму лінію з Вестгофена до Бухенбаха, то старого дуже скоро схопили б у якійсь точці цієї прямої.

На пагорбі Альдінгер зупинився. Його обличчя вже не тіпалося, погляд став твердіший – а почуття напрямку – цей майже нелюдський інстинкт – почало притуплюватися, бо стало вже непотрібне. Цю місцевість Альдінгер добре знав. Отут він щомісяця зупинявся із своїм візком.

Його сини зносили кошики вниз на ринок. А сам він стояв і роздивлявся навкруги. Його село вже недалеко.

І всі ці порослі деревами або забудовані пагорби, що відбивались у воді, і сама річка, яка все підхоплювала і все покидала, щоб мчати далі: і хмарину в небі, і човни, в яких від’їжджали люди – куди, навіщо? – все це «колись» здавалося йому таким далеким, чужим. «Колись» – так звалося життя, куди він хотів повернутися, заради якого він утік. «Колись» – так звався край, що починався за містечком. «Колись» – так звалося його село.

У перші дні свого перебування у Вестгофені, коли на його старечу голову посипалися перші лайки й удари, він ще знав ненависть, лють і жадобу помсти. Але удари сипались усе частіше й болючіше, а він був старий, поступово в ньому вмерла жадоба помститися за образу й ганьбу, вмерла навіть сама згадка про них. Але те, що не могли вбити ніякі стусани, було, як і раніше, владне і могутнє.

Альдінгер повернувся спиною до Майну і пошкандибав далі між колійми польової дороги. Час від часу він озирався, але не від страху, а для того, щоб перевірити, чи не збився з напрямку. Він уже не здавався божевільним. Він спустився з одного пагорка і піднявся на другий. Проминув ялинник і молодняк. Докруж – ані душі.

Альдінгер пішов стернею, потім перетнув поле, засаджене ріпою. Було ще досить тепло. Не тільки день, увесь рік, здавалося, зупинився. І зараз Альдінгер цілою істотою відчував колишнє.

Бургомістр Бухенбаха Вурц цього дня не пішов у поле, хоч і хотів піти, чи принаймні нахвалявся; натомість він подався до кабінету, як він називав свою кімнату, тісну, захаращену комірчину, що правила йому і за контору. Його сини говорили, що він може спокійно йти в поле, бо хотіли мати героя-батька. Але Вурц послухався дружини, що без упину скиглила.

Бухенбах усе ще був оточений вартовими, крім того, на дворі у Вурца стояв окремий пост. Люди сміялися з цього. Альдінгерові, напевно, і на думку не спаде заходити в село. Він придумає щось інше, щоб розправитися з Вурцом. Чи довго думає Вурц тримати біля себе цю лейб-гвардію? Далебі, дорога втіха. Зрештою, ці прикомандировані до Вурца штурмовики – селянські хлопці, і вони потрібні дома.

Пані Шульц, крамарка, побачила, що Вурц сидить у конторі. Вона сказала про це нареченому своєї племінниці, що допомагала їй у крамниці, де продавалося все, що може знадобитися селянам. Наречений, родом з Цігельгаузена, приїхав на машині ветеринарного лікаря на кілька годин раніше, ніж його чекали, і привіз кілька шабатурок з різним крамом. Він хотів увечері попросити Вурца, щоб той повідомив про майбутній шлюб.

Коли ж тітка сказала: «Він у конторі», – хлопець почепив комірець, а його наречена Герда почала переодягатися. Він зібрався перший і вийшов на вулицю.

Біля дверей стояв на варті штурмовик, його знайомий.

Хлопці привіталися: «Хайль Гітлер!» Наречений був з ним в одному штурмовому загоні не тому, що не міг прожити без коричневої сорочки, а тому, що хотів спокійно працювати, одружитись, успадкувати батькове майно, а без неї це було б неможливо. Штурмовик догадався, в якій справі прийшов наречений, і розсміявся, коли той постукав у вікно до бургомістра. Але Вурц не відповів.

Він сидів за письмовим столом під портретом Гітлера.

Коли біля вікна майнула чиясь тінь, Вурц увесь зіщулився. А коли постукали, він сковзнув на підлогу, проповз навколо стола і сховався за дверима.

– Заходьте до нього удвох, – сказав вартовий, бо тим часом надійшла і Герда у новій спідниці і блузці.

Наречений постукав у двері, а що ніхто не сказав «заходьте», то він натиснув на ручку, але двері були зачинені. Підійшов вартовий, грюкнув у двері кулаком і загорлав:

– Тут прийшли просити, щоб ви повідомили про шлюб!

Тільки тоді Вурц відсунув засув і, важко дихаючи, уп’явся очима в нареченого, що подав йому свої папери.

Вурц уже отямився і навіть виголосив невеличку промову про селянство як основу народу, про значення сім’ї в націонал-соціалістській державі і про святість арійської раси. Герда слухала з поважним виглядом. Наречений кивав головою. Надворі він сказав вартовому:

– Ну й нікчему ж ти тут стережеш, приятелю.

Він зірвав квітку з куща й встромив собі в петельку.

Відтак узяв свою наречену під руку, і вони рушили сільською вулицею до майдану, повз гітлерівський дубок – він був ще такий маленький, що не міг дати тіні ні їхнім дітям, ні внукам, хіба що горобцям чи ящіркам, – і пішли до священика, щоб домовитися про вінчання.

Альдінгер спустився з передостаннього пагорка. Пагорок звався Буксберг. Старий ледве переставляв ноги, як людина, котра страшенно втомилася, але знає, що відпочивати не можна. Він більше не озирався, тут усе було рідне й знайоме. Де-не-де в поля Цігельгаузена вже вклинювалися поля Бухенбаха. Хоч у ті роки багато говорили про землеустрій, але звідси, згори, поля все ще були схожі на залатані фартушки селянських дітей.

Альдінгер дуже повільно виліз на пагорок. Він дивився кудись у простір, але погляд його не потьмарився: здавалося, він бачив якусь далеку невідому мету.

Унизу, в Бухенбаху, як завжди в такий час, мінялася варта. Вартовий біля Вурцового будинку теж змінився.

Він подався до шинку, куди прийшли і двоє його приятелів, які теж звільнились. Усі троє сподівалися, що наречений завітає сюди, йдучи від священика, і почастує їх.

Вурц украй знесилився від страху, його хилило на сон після ситного обіду. Він поклав голову на письмовий стіл, на папери молодят: їхні родоводи й довідки про стан здоров’я.

Альдінгерова жінка принесла своїм дітям їжу в поле.

Вони пообідали всі разом. Раніше між Альдінсерами часом була незгода, як у кожній родині. Після арешту старого сім’я жила дружно і дуже відлюдно. Вони навіть між собою не розмовляли голосно і жодним словом не згадували про батька.

Один з вартових, згідно з наказом, ходив слідом за жінкою і стежив за кожним її рухом. Пані Альдінгер, худа, мов тріска, селянка в чорному платті, пройшла повз двох вартових, що стояли на околиці села. Вона навіть і не глянула на них, ніби усе це її зовсім не обходило. Вона, здавалося, не звертала уваги і на вартового біля свого будинку, так наче стежити за нею наказали усохлій вишні в сусідському саду.

Альдінгер, нарешті, виліз на вершину пагорка. Для молодої людини це було не дуже-то й високо. Правда, звідси здавалося, що село лежить далеко внизу. Край дороги росли кущі ліщини. Альдінгер сів на землю в кущах. Якийсь час він сидів нерухомо у холодку під рідкими вітами, крізь які було видно дахи й лани. Він уже почав куняти, але несподівано здригнувся. Підвівся чи, скоріше, спробував підвестися. Глянув униз, на долину. Але долина постала перед ним не в звичному полуденному блиску, у приємному й рідному світлі. Село було залите якимсь холодним, різким сяйвом, усі обриси здавалися напрочуд чіткими і через Це – чужими. Потім на землю впала густа тінь.

По обіді двоє хлопчиків прийшло сюди по горіхи.

Вони скрикнули й побігли в поле, до своїх батьків.

Батько одного з них оглянув чоловіка, що лежав у, кущах. Він послав хлопчика на сусіднє поле за Вольбертом. Вольберт сказав:

– Та це ж Альдінгер!

Тоді його пізнав і перший. Діти й дорослі стояли серед кущів і дивилися на покійника. Нарешті селяни зробили з жердин ноші.

Вони понесли його в село повз вартових.

– Кого це ви несете?

– Альдінгера. Ми знайшли його.

Вони понесли його просто в його хату. Вартовому, що стояв біля дверей, вони сказали те саме:

– Ми знайшли його.

Вартовий отетерів від несподіванки і не затримав їх.

Коли Альдінгера внесли в дім, пані Альдінгер підломилися ноги. Але жінка опанувала себе, вона так само опанувала б себе, коли б його принесли мертвого з поля, де він працював. Біля дверей уже зібралися сусіди, тут же був і вартовий, що охороняв двір, а також двоє вартових, що стояли на околиці села, і ті троє штурмовиків, які сиділи в шинку, і молодята, що поверталися від священика. Лише на другому кінці вулиці лишилися вартові, бо вони нічого ще не знали, д також за селом, де теж поставили вартових, щоб Альдінгер, бува, не проскочив. Вартовий стояв і біля Вурцового будинку, щоб захистити бургомістра від помсти Альдінгера.

Альдінгерова жінка розстелила ліжко, котре весь час стояло заслане чистою білизною. Коли ж покійника занесли в дім і жінка побачила, який він брудний і зарослий, вона сказала, щоб його поклали на її ліжко. Вона поставила гріти воду, цотім послала старшого внука покликати з поля рідних.

Люди розступилися, щоб дати дорогу малюкові, котрий ішов, міцно стуливши губи й опустивши очі, – таке обличчя буває у людей, коли в домі лежить покійник.

Незабаром хлопчик повернувся вкупі з батьками, дядьком і тіткою. На обличчях синів була зневага до цікавих, що юрмилися біля дверей, але коли вони увійшли в дім, її заступила якась похмура скорбота. Але покійний був як усі покійники, і їхня скорбота стала звичайною: хороші сини сумували за хорошим батьком.

Взагалі тепер усе було як слід. Люди, що заходили в дім, не кричали «хайль Гітлер!» і не змахували руками, а скидали кашкети й подавали одне одному руки.

Штурмовики-вартові, що чатували на старого, мов на дикого звіра, цього разу повернулися на свої поля з незабрудненими руками й чистою совістю. Проходячи повз Вурців будинок, люди зневажливо кривили рота; ніхто вже не приховував своєї ненависті, не боявся позбавити себе чи своїх близьких якихось вигод. Більше того, люди запитували себе, як це сталося, що саме Вурц посів владу? Тепер його бачили вже не в ореолі влади, а таким, який він був останні чотири дні, – у мокрих штанях.

Обидві невістки допомогли пані Альдінгер обмити покійника, підстригти йому волосся, надіти на нього святковий костюм. Арештантське лахміття кинули у вогонь.

Вони допомогли також нагріти другий бак води. І коли покійник був, нарешті, Чистий, вони й самі помилися, переодяглися в святкове вбрання.

Оте «колись», куди Альдінгер хотів повернутися, широко розкрило перед ним свої двері. Його поклали на власне ліжко. Приходили односельчани висловити співчуття, і всіх пригощали печивом. Гердина тітка квапливо відкрила скрині, що їх привіз небожин наречений на машині ветеринарного лікаря, бо тепер Альдінгерам, напевно, потрібні будуть мило, креп і свічки.

Тепер усе було як слід: покійникові пощастило перехитрити вартових.

Фаренберг одержав донесення: знайдено шостого втікача. Мертвого. Яким чином? Це більше не стосувалося Вестгофена. Це вже справа бога, вертгаймських властей, сільської адміністрації і місцевого бургомістра.

Фаренберг вийшов на майдан, який називали «танцювальним майданчиком». Штурмовики й есесівці, крім вільних від служби, вже вишикувались. Пролунала команда. Колона смертельно втомлених, брудних і понурих в’язнів пройшла швидко й безгучно – так відлітає останній подих з уст умираючого. Два непокалічених платани, праворуч від комендантського барака, сяяли в останніх променях сонця осіннім багрянцем. Уже вечоріло, і з боліт на це кляте місце насувався туман. Бунзен стояв попереду своїх есесівців, у нього було обличчя херувима, і здавалося, ніби він чекав наказу від самого творця. Платани, котрі росли ліворуч від дверей, вчора зрубали, крім тих семи, що були потрібні комендантові.

Цілліх наказав штурмовикам прив’язувати чотирьох утікачів до дерев. Щовечора, коли лунала ця команда, по рядах в’язнів перебігав ледь уловлюваний трепет, наче останній дрож по тілу вмираючого: есесівці пильно стежили за в’язнями і не дозволяли нікому й ворухнутися.

Але четверо прив’язаних до дерев чоловіків не тремтіли. Навіть Фюльграбе не тремтів. Він дивився просто перед себе, розкривши рота, наче сама смерть нагримала на нього і наказала, щоб він наостанку поводився пристойно. На його обличчі теж лежав відблиск того сяйва, проти якого Оверкампова яскрава лампа була якимсь жалюгідним каганцем. Пельцер заплющив очі, його обличчя втратило всю свою лагідність, боязкість й слабкість, воно стало сміливе, риси загострилися. Його думки були ясні – не для сумнівів і хитрощів, а для того, щоб збагнути неминуче. Він відчував, що біля нього стоїть Валлау. Побіч Валлау стояв Альберт Бойтлер, якого спіймали одразу ж після втечі. З Оверкампового наказу його трохи підлікували. Він теж не тремтів. Він давно перестав тремтіти. Зараз він скорше висів, ніж стояв праворуч від Валлау, на почесному місці, про яке він навіть не міг мріяти; по його пітному обличчю ковзали плями світла. Лише у Валлау були живі очі. Щоразу, коли в’язнів вели до хрестів, його майже заціпеніле серце починало калатати. Невже піймали Георга? І зараз він дивився не в обличчя смерті, а на колону в’язнів. Серед знайомих облич він навіть побачив нове обличчя. Це було обличчя в’язня, що лежав раніше в лазареті. То був Шенк, до якого цього ранку ходив Редер попросити його знайти притулок для Георга.

Фаренберг ступив наперед.

Він наказав Цілліхові витягти з двох дерев цвяхи. Ці два дерева стояли тепер голі й похмурі, мов справжні могильні хрести. Залишалось тільки одне дерево із цвяхами, з лівого краю, біля Фюльграбе.

– Знайдено шостого втікача! – викрикнув Фаренберг. – Це Август Альдінгер. Він помер. У своїй смерті він сам винен. На сьомого нам не доведеться довго чекати, його вже везуть сюди. Націонал-соціалістська держава нещадно карає кожного, хто завинив перед народом, вона захищає те, що варте захисту, карає те, що заслуговує кари, знищує все, що треба знищити. В нашій країні жодний утікач-злочинець не знайде притулку.

Наш народ здоровий, він виганяє хворих і знищує божевільних. Ще не минуло й п’яти днів після втечі, і ось – широко розкрийте очі і закарбуйте в пам’яті те, що бачите.

Потім Фаренберг пішов у свій барак. Бунзен наказав колоні в’язнів ступити два кроки наперед. Між першою шеренгою й деревами лишився вузький простір. Вже добре посутеніло. Колону в’язнів з обох боків оточили есесівці й штурмовики. Над майданом і за ним висів туман. У цю годину всіх пойняв відчай. В’язні, які вірили в бога, подумали, що бог їх одкинувся. Тих, хто ні в що не вірив, охопила чорна безнадія, яка може гніздитися в міцному тілі. Ті, хто не вірив ні в що, крім сили, що живе в самій людині, думали, що ця сила є тільки у них, що їхня офіра виявилася непотрібною і що їхній народ забув про них.

Фаренберг сів за стіл. З свого місця він через вікно міг бачити хрести ззаду, есесівців і штурмовиків збоку, а колону спереду. Він почав складати денний рапорт.

Але комендант теж був дуже схвильований і не міг нічого написати. Він схопив телефонну трубку, натиснув якусь кнопку, знову поклав трубку.

Який сьогодні день? Правда, цей день уже кінчався, але все-таки ще лишалося три дні до строку, який він сам собі визначив. Якщо за чотири дні впіймали шістьох утікачів, то невже за три дні не впіймають одного. До того ж він оточений з усіх боків. Він не мав і хвилини спокою. На жаль, і він, Фаренберг, теж його не мав.

У бараці було поночі. Фаренберг засвітив лампу.

Світло з його вікна впало на майданчик, і тіні дерев дотяглися аж до першої шеренги в’язнів. Як довго в’язні стоять тут? Хіба вже настала ніч? Команди розійтись усе ще не давали, і у прив’язаних людей аж м’язи горіли.

Раптом хтось у задній шерензі голосно скрикнув; від цього крику четверо мучеників здригнулися, і цвяхи вп’ялися в їхні тіла. Той, що крикнув, метнувся вперед, тягнучи за собою сусіда, впав і почав качатися по землі; вартові били його ногами у важких чоботях. Штурмовики кинулися в гущу в’язнів.

В цю хвилину появилися комісари Фішер та Оверкамп, в капелюхах і гумових плащах, з портфелями в руках. Комісарів супроводив ординарець, який ніс їхні валізи. Оверкамп закінчив свою роботу у таборі. Шукати Гайслера вже могли і без нього.

Коротка команда – і всі знову стоять, як раніше.

Того, хто впав, і того, кого він штовхнув, уже відтягли.

Дивлячися просто перед себе, комісари попростували до комендантського барака. Вони йшли між хрестами і передньою шеренгою в’язнів, очевидно, не помічаючи, що вздовж вулиці, якою вони, йдуть, тягнуться дуже дивні фасади. Зате ординарець з валізами залишився біля дверей і дивився на все з великою цікавістю. Незабаром обидва комісари вийшли і знову рушили повз в’язнів. На цей раз Оверкамп глянув на дерева. Він зустрівся поглядом з Валлау. Оверкамп ледь помітно зніяковів. На його обличчі з’явився новий вираз – він пізнав Валлау і наче хотів сказати «мені шкода» або «ти сам винен у всьому». Можливо, що в його погляді була навіть повага.

Оверкамп знав, що тільки-но він поїде з табору, як ці четверо загинуть. Їх, можливо, не чіпатимуть, поки не приведуть останнього, – якщо не станеться чогось «через недогляд» або «згарячу».

На «танцювальному майданчику» почувся гуркіт автомобільного мотора. У всіх завмерло серце. З чотирьох прив’язаних людей лише Валлау міг ясно усвідомити, що тепер їх ніщо не врятує. Але що з Георгом? Невже його теж впіймали і везуть сюди?

– Цей Валлау буде перший, – сказав Фішер. Оверкамп кивнув. Фішера він знав уже давно. Обидва вони були запеклі шовіністи, на грудях у них висіло безліч військових орденів та медалей. За націстського режиму ї м теж частенько доводилося працювати разом. Оверкамп у своїй роботі вдавався до звичайних поліційних методів. Допитувати людей було для нього такою ж роботою, як усяка інша. Ці допити не розважали його і не тішили. Всіх людей, яких йому доводилося переслідувати, він вважав ворогами порядку, тобто того, що він розумів під словом порядок. І цих людей він тепер вважав ворогами того, що становило для нього порядок. Тут усе було ясно. Неясність поставала тоді, коли він починав думати, на кого він, власне, працює.

Оверкамп перестав думати про Вестгофен. Вони ще повинні впіймати Гайслера. Оверкамп подивився на годинник. За сімдесят хвилин вони мають бути у Франкфурті. В тумані їхня машина їхала із швидкістю сорок кілометрів на годину. Оверкамп протер шкло. У світлі ліхтаря він побачив щось на околиці села.

– Гей! Стій! – раптом закричав він. – Виходьте, Фішере! Ви вже пили цього року молоде вино?

Як тільки вони вийшли з машини і ступили в густому тумані на свіжу землю, з них наче спала утома від роботи, про яку їм зараз не хотілося й думати. Вони зайшли до того шинку, де Меттенгаймер чекав на Еллі, коли вона несподівано дістала дозвіл на побачення, який їй зовсім був ні до чого.

Коли Пауль Редер повернувся з роботи додому, Георг зрозумів усе з першого погляду. На Паулевім обличчі було ясно написано, чим закінчилося його шукання притулку для Георга.

Лізель сподівалася, що бабка сподобається чоловікам, чекала від них захоплених вигуків. Але вони жували її бабку з байдужим виглядом, наче то була капуста.

– Ти недужий? – спитала Лізель Пауля.

– Недужий? Ах, так, зі мною трапилася неприємність. – Він показав обпечену руку.

Лізель майже зраділа, довідавшись, чому не хвалять її бабки. Оглянувши руку – вона з дитинства звикла до того, що чоловіки калічаться на роботі, – вона дістала слоїк з якоюсь маззю. Раптом Георг сказав:

– Пов’язка мені більше не потрібна. Коли ти вже у нас за лікаря, Лізель, то дай мені шматочок пластиру.

Пауль мовчки дивився, як його дружина спокійнісінько розмотувала бинти. Старші Редерові діти виглядали з-за спинки стільця, на якому сидів Георг. Георг зустрівся поглядом з Паулем, – маленькі ясно-голубі очі друга дивилися суворо й холодно.

– Тобі ще пощастило, Георге, – сказала Лізель, – скалки могли вскочити в очі.

– Пощастило! Пощастило! – повторив Георг.

Він оглянув долоню. Лізель спритно заліпила рану пластиром і перев’язала тільки великий палець. Коли рука лежала долонею вниз, навіть не було помітно, що вона поранена.

– Стій! – скрикнула Лізель. – Можна випрати…

Але Георг схопився з місця й швидко запхнув бинти в плитку, де ще жевріло кілька жаринок.

Редер нерухомо стежив за ним.

– Тьху, диявол! – вигукнула Лізель. Вона навстіж розчинила вікно; іще один струмочок смердючого диму поплив у міське повітря – повітря до повітря, дим до диму. «Тепер лікар може спати спокійно, – подумав Георг. – А який це був риск – піти до нього на прийом! Які в нього спритні руки! Хороші, розумні руки!»

– Послухай, Паулю, – промовив Георг бадьорим тоном, – а ти ще пам’ятаєш Моріца Лахмітника?

– Так, – відповів Пауль.

– А ти пам’ятаєш, як ми мучили старого і він, нарешті, поскаржився твоєму батькові, батько тебе відлупцював, а старий усе кричав: «Не бийте по голові, пане Редере, бо він виросте дурнем, бийте по заду, по заду!» Дуже шляхетно з його боку, га?

– Так, дуже шляхетно. А тебе твій батько, на жаль, по іншому місці лупцював, – сказав Пауль, – а то б ти був розумніший.

На кілька хвилин їм полегшало, а потім страшна дійсність знову постала перед ними у своїй неминучості й важким тягарем лягла на їхні серця.