Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 27 страниц)

II

Після смерті Беллоні справу його у Вестгофені було припинено, та лишилося ще багато незакінчених справ, що стосувалися його, але проходили по інших інстанціях.

І вони зовсім не припали порохом, ані зотліли. Тліти починав сам Беллоні, а справи його зосталися нетлінними.

Хто допомагав йому? Хто з ним говорив? Хто ці люди?

Виходить, у місті ще є такі? Прислухаючися до розмов у пивницях та ресторанах, де спобігаються артисти, поліція вже вночі проти четверга натрапила на слід пані Мареллі знаної в тамтешніх колах. Ніч ще не минула, бургомістр Бухенбаха Вурц ще сидів у хліві на ослінчику, а до пані Мареллі вже завітала поліція. Вона не спала, а нашивала блискітки на спідничку, що належала одній танцівниці, яка в середу ввечері виступала в театрі Шумана, а в четвер мала виїхати ранковим потягом на гастролі. Коли агенти поліції заявили, що вона зараз же мусить поїхати з ними на допит, пані Мареллі дуже розхвилювалась, але тільки тому, іцо вона обіцяла танцівниці закінчити спідницю до сьомої години. Самий допит зовсім її не турбував, її вже кілька разів допитувано. А форма штурмовика чи есесівця її не лякала, так само, як і блиск гестапівського значка – чи то завдяки тому, що вона належала до тих небагатьох людей, які не відчували за собою ніякої провини, чи тому, що завдяки своїй професії знала справжню ціну всілякій бутафорії.

Вона загорнула мішечок з блискітками, голками й нитками разом з незакінченою спідницею, написала записку і прив’язала пакунок до ручки вхідних дверей. Потім повагом пішла слідом за гестапівцями. Вона ні про що не запитувала, бо думала про спідницю, що висіла на дверях, і здивувалася лише тоді, коли вони опинилися у лікарні.

– Чи знаєте ви цього чоловіка? – спитав один з комісарів.

Він відкинув простирадло. Правильне, приємне обличчя Беллоні майже не змінилося. Комісари чекали вибуху щирого чи лицемірного суму, що його живі вважають за свій обов’язок перед мертвими. Але в жінки вихопилося тільки тихе: «О!», немов вона хотіла сказати: «Яка шкода!»

– Отже, ви його пізнаєте? – спитав комісар.

– Звичайно, – відповіла жінка. – Це ж маленький Беллоні.

– Коли ви востаннє розмовляли з цим чоловіком?

– Вчора… ні, позавчора вранці, – відповіла жінка. – Я ще здивувалася, що він прийшов так рано. Я зашила йому піджак. Він був тут проїздом…

Вона мимоволі пошукала очима піджак. Комісари, які уважно спостерігали її, мовчки кивнули один одному: здається, жінка каже правду, хоч цілком вірити їй, певна річ, не можна. Комісари спокійно чекали, поки витечуть її слова, краплина за краплиною. А вони все ще текли:

– Це сталося під час репетиції? Хіба вони тут проводили репетицію? Хіба він ще раз виступав тут? Вони ж хотіли опівдні виїхати до Кельна.

Комісари мовчали.

– Він мені розповів, – говорила далі жінка, – що підписав контракт на виступи в Кельні. А я ще спитала його: «Слухай, малюче, хіба ти вже знову у формі?» Як же це сталося?

– Пані Маррелі! – заревів комісар.

Жінка подивилася на нього з подивом, але без страху.

– Пані Маррелі! – повторив комісар з тією удаваною багатозначністю, з якою поліційні чиновники повідомляють такі новини, бо для них багато важить, яке враження справляють їхні слова, а не самий факт, – Беллоні загинув зовсім не під час виступу, він тікав.

– Тікав? Звідки ж він тікав?

– З табору Вестгофен, пані Мареллі.

– Як? Коли?.. Він же був у таборі ще два роки тому. Хіба його давно не звільнили?

– Він увесь час сидів у таборі. Він утік. Ви хочете сказати, що не знали цього?

– Ні, – тільки й сказала жінка, але таким тоном, що комісари остаточно переконались, що вона справді нічого не знає.

– Звичайно, тікав… Він вам учора збрехав.

– Ах, бідний хлопець! – сказала жінка.

– Бідний?

– А що, хіба він був багатий? – спитала пані Мареллі.

– Ну, годі базікати! – сказав комісар. Жінка нахмурилася. – Прошу, сідайте. Я зараз накажу принести вам кави. Ви ж іще не снідали.

– Не турбуйтеся, – промовила жінка спокійно, з гідністю. – Я можу почекати, поки вернуся додому.

– А тепер, – сказав комісар, – розкажіть нам, будь ласка, з усіма подробицями про прихід Беллоні. Коли він прийшов? Що йому було від вас треба? Кожне слово, яке він вам сказав. Заждіть хвилинку! Беллоні помер, але це не рятує вас від тяжких, від найтяжчих підозрінь. Все залежить від вас.

– Сину мій, – сказала жінка. – Ви, мабуть, помиляєтеся щодо мого віку. Волосся в мене фарбоване. Мені шістдесят п’ять років. Все життя я торувала, хоч ті, що не знають нашої професії, мають неправильне уявлення про нашу роботу. Навіть тепер я змушена працювати з ранку до вечора. Чим же ви мені погрожуєте?.

– Каторжною тюрмою, – сухо відповів комісар.

Пані Мареллі широко, мов сова, розкрила очі.

– Бачте, у вашого приятеля, якому ви, можливо, допомогли втекти, було чимало гріхів. Якби він сам не зламав собі шиї, його, мабуть… – Він розітнув долонею повітря.

Пані Мареллі здригнулась. Але виявилося, що вона затремтіла не від страху, а тому, що згадала про щось.

Вона повернулася до ліжка Беллоні з таким виразом на її обличчі, наче за дрібницями забула про головне, і натягнула на обличчя покійного простирадло. Було видно, що вона не вперше робила мерцям таку послугу.

Але потім у неї. підломилися коліна. Вона сіла й спокійно сказала:

– Накажіть все-таки принести кави.

Комісарів брала нетерплячка, була дорога кожна секунда. Вони стали обабіч її стільця й почали добре узгоджений перехресний допит.

– Коли саме він прийшов? Який на ньому був одяг? Навіщо прийшов? Чого йому було треба? Що він говорив? Чим заплатив? Чи збереглась у вас асигнація, з якої ви йому дали здачу?

Так, вона тут, у сумці. Комісари записали номер асигнації, названу суму здачі вони порівняли з грошима, знайденими у покійного. Недоставало чимало. Може, Беллоні ще щось купив перед своєю прогулянкою по дахах?

– Ні, – сказала жінка, – він у мене дещо залишив, він був комусь винен.

– А ви вже віддали ці гроші?

– А що ж, ви думаєте, я взяла б собі гроші покійного? – спитала пані Мареллі.

– За грішми приходили?

– Приходили? – перепитала жінка, вже не зовсім упевненим тоном, бо зрозуміла, що сказала більше, ніж хотіла.

Але комісари припинили допит.

– Дякуємо, пані Мареллі. Тепер ми вас відвеземо машиною додому. А заразом оглянемо й вашу квартиру.

Оверкамп не знав, свистіти йому чи шипіти, коли у Вестгофен прийшло донесення, що в квартирі пані Мареллі знайдено светр, якого втікач Георг Гайслер виміняв у човняра на вельветову куртку. Гайслер уже був би тут, якби вони не повірили показанням цього йолопа, учня-садовода. Не пізнати власної куртки? Хіба це можливо?

Може, тут щось не так? Що саме? Виходить, Гайслер усе-таки був у рідному місті. Нерозв’язане лишалося питання, чи він і досі там переховується, поки знайде безпечний спосіб вибратися з країни, чи, в новому одязі, а можливо, й з грішми, вже покинув місто. Усі дороги, що вели з міста, перехрестя, вокзали, мости, переправи так пильно охоронялися, ніби почалась війна. В нових оголошеннях про вточу обіцяли по п’ять тисяч марок за кожного втікача.

Як Георг і подумав уночі, його рідне місто і всі, хто був зв’язаний з ним, ті люди, що оточують тебе і йдуть поруч з тобою – рідні, вчителі, ковані, наставники, друзі, – стали цілою сіткою живих пасток. І що довше працювала поліція, то міцніше стягувалася ця сітка. «Оце деревце виросло ніби навмисне для Гайслера, – радів Фаренберг. – Поперечну дошку можна прибити і трохи нижче. Йому доведеться зігнутися». Внутрішній голос підказує Фаренбергові, що в кінці тижня Гайслер зможе відпочити тут від своїх поневірянь.

– Ваш внутрішній голос! – озвався Оверкамп. Він подивився на Фаренберга професійним поглядом слідчого: «Цей уже недовго протягне».

Фаренберг одружився дуже молодим під час війни. Його підстаркувата дружина і дві майже зовсім дорослі дочки жили разом з його батьками в тому будинку на Ринковому майдані, в підвалі якого була технічна контора. Старший брат, електротехнік, загинув на війні. Фаренберг хотів стати юристом. Але війна, тривожний час не дали йому змоги старанністю подолати те, на що бракувало розуму й хисту. Замість допомагати старому батькові прокладати в Зелігенштадті труби, він волів оновляти Німеччину, завойовувати разом із загоном штурмовиків маленькі міста, насамперед своє рідне містечко, де його раніше вважали за нікчемну людину, – зчиняти стрілянину в робітничих кварталах, бити євреїв і, нарешті, всупереч лихим пророцтвам батька й сусідів, приїжджати у відпустку додому в парадній формі з грошима в кишені, з охороною та іншими атрибутами влади.

З усіх привидів, що ввижалися Фаренбергові за останні три ночі, найстрашнішим був його двійник у синьому комбінезоні, що продуває засмічену каналізаційну трубу. Його очі горіли від безсоння. Останнє донесення про те, що знайдено светр, здалося йому відповіддю на всі нічні молитви, щоб бог допоміг впіймати усіх в’язнів і щоб його минула найстрашніша кара – позбавлення влади. «Насамперед треба наїстися, – сказав собі Георг, – а то я не пройду і ста кроків. Тут десь є перекусна коло трамвайної зупинки». Йому кололо під грудьми, ніби йому встромили туди кинджал; він мало не впав. У нього аж потемніло в очах. Таке вже бувало з ним. кілька разів у таборі після особливо страшних допитів. Коли такі напади минали, він відчував навіть якесь розчарування, ніби нічого й не було, ніби кинджал потихеньку витягли.

Але зараз його охопив гнів. Він інакше уявляв собі свою загибель: він захищатиметься, його гнівні вигуки скличуть юрбу людей.

А так – це просто безглуздо. Він уже знову був на ногах, обтрусив пальто, вогке й зім’яте, і рушив по Верхньомайнській набережній. От було б смішно – лежати мертвим біля живоплоту, хай собі шукають його по всьому місту.

Яким юним раптом здалося йому місто, яким тихим і чистим! Воно поволі виступало з туману, зрошене краплинами найніжнішого світла, і не тільки дерева та газони, мости й будинки, навіть бруківки були по-ранковому свіжі. «Вона таки чогось варта, – тверезо подумав Георг, – втеча з табору, хоч який буде кінець. Валлау, можливо, уже майнув за кордон, – подумав Георг, – а Беллоні… цей уже напевно. Він тут, здається, мав добрих друзів. Чому ж я допустився такої помилки? Чому залишився тут?»

Вулиці на околиці ще були безлюдні. Але за театром уже прокидалося життя, наче день народжується в центрі міста. Коли Георг зайшов у перекусну, відчув запах кави й юшки і побачив за шклом хліб і тарілки з їжею, вія від голоду й спраги забув свій страх і надію. Він розміняв у касі одну марку з грошей Беллоні. Бутерброд до болю повільно посувався до отвору автомата. А як важко чекати, поки наповниться чашка під тоненькою цівочкою кави: чекати можуть ті, хто має доволі часу.

В перекусній було повно людей. Двоє молодих хлопців у кашкетах газової компанії понесли свої чашки й тарілки на один з столиків, коло якого лежали їхні сумки з інструментами. Вони снідали й розмовляли, коли раптом один з них замовк. Він не помітив, що його приятель здивовано глянув на нього, обернувся й подивився туди ж, куди й він.

Тим часом Георг наївся. Він вийшов з перекусної, не дивлячися ні вправо, ні вліво. Виходячи, він злегка зачепив того самого хлопця, що здригнувся, коли побачив його.

– Хіба ти його знаєш? – спитав другий.

– Фріце, – сказав перший, – ти його теж знаєш. Ти раніше знав його.

Другий невпевнено подивився на нього.

– Та це ж Георг, – сказав перший, не тямлячи себе від хвилювання. – Так, Гайслер, той, що втік.

Тоді другий криво посміхнувся і сказав, скоса глянувши на приятеля:.

– А ти міг би заробити на цьому.

– Я? А ти міг би?

Нараз вони подивились один одному в очі тим дивним поглядом, який властивий глухонімим людям або дуже розумним тваринам, всім тим істотам, чий розум назавжди замкнений і не може виразити себе словами. Потім в очах другого щось блиснуло, щось розв’язало йому язика.

– Ні, – сказав він, – я теж не зміг би.

Вони взяли свої сумки. Колись вони були добрі Друзі, по тому настали роки, коли про щось серйозне годі було говорити, бо кожен боявся зрадити себе перед другом, якщо він змінився. Тепер виявилося, що обидва не змінились. Вони вийшли з перекусної знову друзями.

III

За Еллі, відколи її відпустили, стежили і вдень і вночі, сподіваючись завдяки їй натрапити на слід її колишнього чоловіка, якщо він у місті і спробує зв’язатись із своєю колишньою родиною. Вчора в кіно з неї ні на мить не спускали очей. За під’їздом її будинку стежили всю ніч.

Сітка, накинута на її вродливу голову, не могла бути густішою. Але й найгустіша сітка, говорить прислів’я, складається з дірочок. Було помічено, що Еллі під час антракту балакала із своїм сусідом, а по дорозі до кіно і в самому кіно вона зустріла з півдесятка знайомих. Один з них чекав на неї біля виходу і провів додому. Виявилося, що це зовсім смирний хлопець – син трактирника.

Марнети страшенно здивувалися, коли Франц ранком заявив, що перед зміною відвезе на ринок кузину, й тітку, й кошики з яблуками. Останнім часом він дуже рідко допомагав їм.

Коли вони зійшли вниз, Франц уже навантажував візок.

– Ти ще спокійно можеш випити каву, – лагідно сказала Августа. Коли вони спускалися з гори на гуркітливому візку, на небі ще сяяли місяць і зірки.

Лежачи у своїй комірчині, де ще й досі пахло яблуками, хоч їх ще звечора запакували, Франц цілу ніч думав над одним питанням: «Коли б я був на Георговому місці, якщо він справді тут, до кого б я звернувся?» Так само, як поліція на підставі усіх своїх актів, картотек, протоколів і всіх відомостей про колишнє життя втікача накидала на місто все густішу й густішу сітку, так само і Франц плів свою сітку, що ставала чимраз густішою, бо в його пам’яті один по одному поставали нові люди, які колись перебували у зв’язку з Георгом. Серед них були й такі, імена яких не згадувалися в жодній анкеті, в жодному документі. Щоб допевнитися про них, потрібні зовсім інші знання.

Були, звичайно, й такі, що фігурували в матеріалах поліції. «Аби тільки Георг не пішов до Бранда, – подумав Франц, – він, здається, працював тут чотири роки тому. І не до Шмахера. Цей навіть і виказати може. До кого ж?

До товстої касирки, з якою Георг сидів на лавці вже після того, як порвав з Еллі? До вчителя Штеграйфа, якого він іноді навідував? До маленького Редера? Георг колись дуже любив його, вони разом вчилися в школі й грали в футбол.

До одного з братів?.. Не дуже надійні хлопці, і до того ж за ними, очевидно, стежать».

Марнети нерегулярно торгували на ринку в Гехсті: навесні – парниковими овочами, а восени – яблуками; свої кращі сорти вони везли на великий критий ринок у Франкфурті. Вони були досить заможні і не везли на ринок абищо, додержуючись правила – спочатку собі, потім людям. Якщо Марнетам бракувало готових грошей, то хтось з дітей наймався на завод.

Дужа Августа допомогла Францові вивантажити яблука. Пані Марнет акуратно розклала товар. Тримаючи ножика в одній руці і нарізане для куштування яблуко в другій, вона чекала свого оптового покупця. «Якщо Еллі справді хоче прийти, – думав Франц, – то вже саме час». У натовпі раз у раз мелькало то плече, то капелюшок, то щось інше, і йому здавалося, що то Еллі.

Нарешті він побачив її обличчя, худе й бліде від утоми, чи, може, йому тільки здалося, бо воно одразу ж зникло за пірамідою кошиків. Невже він помилився? Але воно наближалось у юрбі, ривками, немовби хтось, хоч і вагаючись, вирішив виконати бажання його серця.

Вона привіталася, ледь ворухнувши бровами. Він здивувався, як добре вона засвоїла нашвидку даний їй урок, як майстерно грала роль покупниці. Немов не знаючи, що Франц належить до родини Марнетів, Еллі вперто поверталась до нього спиною. Неквапливо з’їла шматочок яблука. Довго торгувалася за кошик яблук, що мав залишитися від партії, замовленої оптовиком. Як і всі вдалі обмани, ця комедія удалася Еллі тому, що вона справді була трохи зацікавлена в ній. Яблука їй сподобались, і вона не хотіла переплачувати. Краще прикидатися вона не могла і тоді, ішли б знала, що за нею пильнують.

Вусатого молодого чоловіка, якого Еллі вже, мабуть, помітила, заступила товста жінка, на вигляд медична сестра або вчителька рукоділля. Однак вусатий не пішов, він і далі наглядав за Еллі: його пост був у кондитерській.

Еллі по дорозі озиралася, щоб пересвідчитись, чи за нею справді стежать, як вважали її батько і Франц. Вона думала, що шпик ітиме за нею назирці і що це неодмінно чоловік. Проте вона нікого не помітила, крім круглої, мов куля, добродушної жінки, а незабаром і вона зникла – на умовленому місці товстуху замінив новий агент. Але поки що усе було гаразд, на Франца ніхто не звертав уваги. Еллі спокійно купувала яблука, і це не могло бути маскуванням для чогось іншого. З Францом вона взагалі не говорила. Він сказав тільки, звертаючись до пані Марнет:

– Кошики можна поставити у Берендсів, я їх заберу після зміни, мені однаково ще раз треба в місто.

Августа, звичайно, зміркувала, в чому тут річ, але їй і на думку не спадало, що покупниця і є та сама дівчина, через яку Франц хоче вдруге поїхати сьогодні до міста.

Правда, вона вже склала думку про Еллі: худа, мов спаржа, капелюшок, мов той гриб, ну чисто тобі – спаржа з кучерявою головкою. Якщо вона в будні бігає в отакій блузці, то що вона одягає в неділю?.. Коли Еллі пішла, Августа сказала Францові:

– Багато матерії їй не потрібно на спідницю, і то добре.

Франц стримався й відказав:

– Не кожна мас такі стегна, як Софі Мангольд.

Георг чекав біля театру на двадцять третій номер трамвая. Аби тільки вибратися з міста. Місто немов душило його. Пальто Беллоні, в якому він учора ще почував себе безпечно, сьогодні просто пекло. «Зняти його? Кинути під лаву?.. Є одне село, дві години ходи від Ешерсгайма; треба доїхати до кінцевої зупинки по Ешерсгаймському шосе.

Але як воно зветься, оте село? Там жило оте старе подружжя, під час війни я їздив до них на канікули та й згодом навідував їх. Як їхнє прізвище? Боже мій, як зветься те село?.. Боже мій, як прізвище тих людей? Я все забув. Як же звалося те село?.. Туди й поїду. Там можна перепочити. Такі старі люди нічого не знають. Люди добрі, як же вас звати? Мені ж треба у вас перепочити. Боже мій, геть усе позабував…»

Він скочив у вагон двадцять третього номера. «Будь-що треба вибратися з міста. До кінцевої зупинки мені не можна їхати. За кінцевими зупинками завжди стежать».

Він узяв з лави залишену кимось газету. Розгорнув її, щоб сховати обличчя. Перед його очима застрибали заголовки, окремі фрази, фото.

Ні заряджений електричним струмом колючий дріт, ні вартові, ні кулемети не могли перешкодити звісткам з волі проникати у Вестгофен. Такі вже у таборі були люди – нехай вони менше знали про події далекого світу, зате розуміли їх значно краще, ніж у багатьох селах, у багатьох міських квартирах. Здавалося, що ця жменька закутих у кайдани, змордованих людей була зв’язана із широким світом якимсь законом природи, якоюсь спільною системою кровообігу.

Коли Георг зазирнув у газету, на четвертий ранок після своєї втечі – настав той тиждень жовтня, коли в Іспанії йшла битва за Теруель і японські війська вторглись у Китай, – він подумав доволі спокійно: «Виходить, он як стоять справи». То були старі історії, що колись вразили його до глибини душі. Але зараз його цікавила тільки остання мить. Коли він перегорнув сторінку, його погляд упав на три фотографії. Вони були до болю знайомі, він швидко відвів очі. Фотографії лишилися перед очима: Фюльграбе, Альдінгер і він сам. Він хутко згорнув газету маленьким чотирикутником. Запхнув у кишеню і квапливо глянув праворуч і ліворуч. Старий, що стояв поряд, подивився на нього дуже пильно, Георгові так здалося.

Георг одразу ж зіскочив з трамвая. «Краще не їхати, – сказав він собі, – у вагоні ти наче в тюрмі. Я вийду з міста пішки». Проходячи повз будинок гауптвахти, він схопився за серце, бо воно якось рвонулося, але скоро знову почало битися спокійно. Він ішов далі, без страху, без надії. «Що це з моєю головою? Я загину, якщо не згадаю назви села, а коли згадаю – може, ще скоріше загину. Там, мабуть, усе знають і не схочуть ризикувати». Він пройшов повз музей, потім через маленький ринок. Далі рушив до Ешенгаймської башти, перетнув вулицю. Він ішов іще швидше, бо почуття небезпеки, що пройняло всю його істоту, чимдалі посилювалося. В його мозку палала лише одна думка: за мною стежать. Але страх розвіявся, поступившися місцем спокою, упевненості, ворог був тут, і всі його почуття загострилися. Він немов відчував потилицею пару очей, що пасуть його з острівця по той бік вулиці, під баштою.

Замість того, щоб іти вздовж рейок, Георг завернув у якийсь сквер. Раптом він зупинився. Примусив себе обернутися. Хтось візділився від групи людей, що зібралися на зупинці біля башти, і підійшов до Георга. Вони посміхнулись один до одного, потиснули руки. Це був Фюльграбе – п’ятий з семи втікачів. Він мав такий шикарний вигляд, наче зійшов з вітрини крамниці готового одягу.

Пальто Беллоні в порівнянні з його вбранням було ніщо.

Навіщо він тут? Адже Фюльграбе клявся, що ніколи не повернеться в це місто. Біс його знає, чого він змінив своє рішення. Ця людина завжди знайде собі лазівку. Вони стояли один проти одного, тримаючись за руки, немов усе ще віталися. Нарешті Георг сказав:

– Зайдімо сюди.

Вони сіли на залиту сонцем лаву в сквері. Фюльграбе розгрібав пісок носком черевика. Його черевики були такі ж шикарні, як і костюм. «Швидко ж він усе дістав», – подумав Георг.

– Знаєш, куди я саме думав поїхати? – спитав Фюльграбе.

– Ну?

– На Майнцерландштрасе.

– Навіщо? – спитав Георг. – Він загорнув поли свого пальта, щоб воно не торкалося пальта Фюльграбе. «А може, це й не Фюльграбе», – майнула думка.

Фюльграбе теж загорнув своє пальто.

– Хіба ти забув, що міститься на Майнцерландштрасе?

– Що ж там міститься? – втомлено спитав Георг.

– Гестапо, – сказав Фюльграбе.

Георг мовчав. Він чекав, поки зникне ця дивна примара.

Фюльграбе почав:

– А ти знаєш, Георге, що робиться у Вестгофені? Ти знаєш, що вони вже всіх переловили? Крім тебе, мене і Альдінгера!

На піску в яскравому сонячному сяйві їхні тіні зливалися.

– А звідки ти це знаєш? – спитав Георг.

Він відсунувся ще далі, щоб роз’єднати їх тіні.

– Ти що, не бачив жодної газети?

– Бачив, там…

– На, поглянь, – сказав Фюльграбе.

– Кого ж вони шукають?

– Тебе, мене та дідуся. Його вже, певно, грець побив, і він лежить десь у канаві. Довго він не міг витримати. Залишилося нас двоє. – Він раптом потерся головою об Георгове плече. Георг заплющив очі. – Якби шукали ще когось, то описали б і його прикмети. Ні, ні, решта вже у них. Вони схопили Валлау, Пельцера і того, як його, Беллоні. А як кричав Бейтлер, я сам чув.

Георг хотів сказати: я теж. Його рот розкрився, але він не міг вимовити ні звуку. Те, що сказав Фюльграбе, – правда, божевілля і правда. І він крикнув:

– Ні!

– Тс-с… – сказав Фюльграбе.

– Це неправда, – сказав Георг. – Це неможливо, вони не впіймали Валлау; він не дасть впійматися.

Фюльграбе розсміявся.

– А як же він тоді потрапив у Вестгофен? Любий, любий Георге! Ми всі збожеволіли, а Валлау – найбільше. – І він ще додав: – А тепер досить…

Георг спитав:

– Чого?

– Досить божевілля. Щодо мене, то я вилікувався. Я сам піду туди.

– Куди?

– Я сам піду туди, – повторив Фюльграбе вперто. – На Майнцерландштрасе! Я здамся, це найрозумніше. Я хочу зберегти свою голову, я й п’яти хвилин більше не витримаю цієї свистопляски, а кінець кінцем мене все одно впіймають. У цьому можна не сумніватися, – Фюльграбе говорив дедалі спокійніше. Він нанизував слово на слово, поважно й монотонно. – Це єдиний вихід. Перейти через кордон неможливо. Весь світ проти тебе. Просто чудо, що ми двоє ще на волі. Ось ми добровільно і покладемо край цьому чудові, перш ніж нас зловлять, бо тоді настане кінець усяким чудесам. Тут тобі й капут. Ти можеш собі уявити, що Фаренберг зробить з тими, кого піймають? Згадай Цілліха, згадай «танцювальний майданчик».

Георга проймає жах, проти якого несила боротись, який паралізує. Фюльграбе був чисто виголений. Його рідке волосся було гладенько зачесане і пахло одеколоном. А може, це зовсім не Фюльграбе?

А той вів далі:

– Отже, ти ще не забув? Ти пам’ятаєш, що вони зробили з Кербером, про якого говорили, ніби він хотів утекти. Тим часом він і гадки про це не мав. А ми втекли.

Георг почав тремтіти. Фюльграбе подивився на нього і продовжував:

– Повір мені, Георге, я зараз же піду туди. Це найліпший вихід. І ти теж підеш зі мною. Я саме збирався туди. Сам бог звів нас з тобою. Атож, саме так! – Голос йому урвався. Він двічі кивнув головою. – Саме так! – сказав він ще раз. І ще раз кивнув.

Георг раптом випростався.

– Ти божевільний, – сказав він.

– Ми ще побачимо, хто з нас божевільний, – промовив Фюльграбе тим спокійним, поважним тоном, який у таборі створив йому репутацію статечної, розумної людини, що ніколи не підвищує голосу. – Збери-но рештки свого розуму, хлопче. Годі тішити себе марними надіями, ти дуже скоро загинеш, коли не підеш зі мною, друже. Саме так! Ходімо!

– Ти зовсім з глузду з’їхав, – сказав Георг. – Вони там реготатимуться, мов несамовиті, коли ти зайдеш. Ач що вигадав!

– Реготатимуться? Нехай регочуться! Але нехай не вбивають мене. Обміркуй усе як слід, друже, нічого іншого нам не залишається. Коли тебе не схоплять сьогодні, то схоплять завтра, і ніхто заради тебе і пальцем не поворухне. Хлопче! Хлопче! Цей світ уже тепер не той. Нікому ми з тобою не потрібні. Ходімо зі мною. Це найнайнайрозумніше. Це єдине, що нас врятує. Ходімо, Георге.

– Ти зовсім з глузду з’їхав.

Досі вони сиділи на лаві самі. Тепер до них підсіла жінка у чепчику медичної сестри. Обережними, звичними рухами вона погойдувала дитячу коляску. То була розкішна, велика коляска, напхана подушками, мереживом, блакитними стрічками, а в ній – малесенька дитина, яка, очевидно, спала ще не досить міцно. Жінка поставила коляску на сонці, розклала на колінах шитво. Швидким поглядом обійняла чоловіків. Вона була, як кажуть, не молода і не стара, не вродлива і не потворна. Фюльграбе відповів на її погляд, додавши ще й криву усмішку – якусь моторошну гримасу всього обличчя. Георг побачив це, йому стало гидко.

– Ходімо! – сказав Фюльграбе й підвівся.

Георг схопив його за руку. Фюльграбе рвонувся і зачепив рукою Георга по обличчю. Він нахилився до Георга і сказав:

– Хто не слухає поради, тому й допомогти не можна. Прощавай, Георге.

– Ні, зажди хвилинку, – сказав Георг.

Фюльграбе й справді знову сів. – Георг сказав:

– Не роби цього, це ж божевілля! Самому лізти в пастку. Тебе вб’ють! Вони ще ніколи не жаліли. Вони не знають жалю. Схаменися, Фюльграбе! Фюльграбе!

Присунувшись впритул до Георга, Фюльграбе сказав зовсім іншим, сумним тоном:

– Любий, любий Георге, ходімо! Ти ж завжди був хороший хлопець. Ходімо зі мною. Так страшно йти туди самому!

Георг дивився на рот, що вимовляв ці слова, рот з рідкими зубами, які через широкі щілини здавалися надто великі, ніби зуби скелета. «Його дні вже злічені. Може, навіть години. Він уже несповна розуму», – подумав Георг. Він усім серцем хотів, щоб Фюльграбе якнайшвидше пішов і залишив його самого, поки, він не почав божеволіти. Напевно, Фюльграбе в ту ж мить подумав те саме про Георга. Він збентежено глянув на Георга, ніби тільки зараз зрозумів, кого він, власне, умовляє. Потім устав і пішов геть. Він так швидко зник за кущами, що Георгові раптом здалося, ніби ця зустріч йому тільки привиділась.

Потім його знову пойняв страх, такий самий нагальний і сильний, як у першу годину після втечі, коли він лежав недалеко від табору у верболозі. Його тіло й душа здригалися. Три хвилини тривав цей напад, але від такого людина сивіє. Тоді він був в арештантській одежі і вили сирени. Тепер ще гірше. Смерть витала так само близько, але не за плечима, а скрізь. Від неї не втечеш, він відчував її фізично, мовби вона була живою, як на старих картинах, істотою, що причаїлась за клумбою айстр або за дитячою коляскою, а ось зараз вийде звідти і торкнеться його.

І так само несподівано напад минув. Георг витер піт з лоба, немов він боровся й переміг. Так воно й було, хоч йому здавалося, що він тільки страждав. «Що це зі мною?

Що це мені казали? Невже тому правда, Валлау, що ти в їхніх руках? Що вони з тобою роблять?» «Спокійно, Георге! Невже ти думаєш, що тебе десь пожаліють? Ти був би зараз в Іспанії, якби міг. А там хіба нас жаліють? Ти гадаєш, що повиснути на колючому дроті або дістати кулю в живіт було б краще? А це місто, яке сьогодні боїться тебе прийняти, коли з неба почнуть падати бомби, тоді воно знатиме, що таке страх». «Але ж зрозумій, Валлау, я самотній. В Іспанії люди не такі самотні, і навіть у Вестгофені. Таким самотнім, як я, не можна бути ніде…» «Спокійно, Георге! У тебе багато друзів. Зараз вони розвіяні по світу, але це нічого. У тебе багато друзів – мертвих і живих».

Позаду великої клумби айстр, за газонами, за золотавими й зеленими кущами, можливо, на майданчику для розваг або в чиємусь саду плавно злітала й падала гойдалка. Георг подумав: «Тепер треба знову обміркувати все з самого початку. Насамперед, чи треба мені справді виходити з міста? Який у цьому сенс? Те село… воно зветься Ботценбах. Ті люди… їх прізвище було Шмітгаммер.

Чи надійні вони? Анітрохи! А коли б вони й були надійні, то що далі? Як мені пробиратися далі? Переходити кордон без допомоги? Та мене одразу ж спіймають. Грошей у мене скоро не стане, а пробиватися без грошей, як досі, дістаючи то там, то тут кілька марок, – для цього я вже надто кволий. Тут, у місті, у мене хоч є знайомі. Так, одна дівчина мене не прийняла. Але це ще нічого не означає. Є й інші. Моя родина, мати, брати? Неможливо, за всіма стежать. Еллі? Вона ж тоді приїжджала до мене у табір? Неможливо, за нею, напевне, теж стежать. Вернер, який був зі мною в таборі? Теж стежать. Священик Зайтц? Казали, що він допоміг Вернерові, коли той вийшов. Неможливо, за ним, певна річ, теж стежать. Які ж іще тут можуть бути друзі?»

До арешту, коли він ще жив, були люди, на яких можна було покладатися, мов на твердий мур. Серед них був і Франц, але ж він десь далеко, думав Георг. Він все-таки затримався думкою на ньому – марна трата дорогоцінних хвилин, які він мав на роздуми. Але й це вже розрада, коли десь є людина, яка йому зараз потрібна. Якщо така людина є, то самотність – тільки випадок. Так, Франц був справжній друг. А інші? Він зважував їх одного по одному. Це було на диво легко: відбір тривав якусь мить, паче небезпека, що йому загрожувала, була своєрідний хімічний реактив і безпомилково визначала таємні сполуки, з яких складається людина. Кілька десятків людей пройшло в його мозку; вони, можливо, працювали або їли, і гадки не маючи про те, на які страшні терези їх поклали в цю мить. Страшний суд без трубного гласу, ясного осіннього ранку. Нарешті Георг вибрав чотирьох.