Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц)

IV

Георгові пощастило. Тільки-но відімкнули собор, як він перетворився на раннього богомольця. Він став там просто одним з небагатьох чоловіків серед численних жінок. Причетник пізнав його. «Ага, – задоволено подумав він, – цього теж було забрало, за три хвилини до кінця».

Георгові не зразу вдалося підвестись. Він ледве доплентався до дверей і вийшов. «Цей і двох днів не проживе, – подумав причетник. – Впаде просто на вулиці». Георгове обличчя зробилося й справді землисто-сіре, наче від смертельної хвороби.

Якби ж то не рука! Подумати тільки, якась дурниця губить усе! Де, коли це скоїлось у мене з рукою? На стіні з битим шклом учора вранці… Люди, що виходили з собору, виштовхнули його в маленьку вуличку. Обабіч вулиці стояли низенькі будинки, в крамницях уже світилося. Вуличка вивела Георга на велику площу, яка здавалася в тумані безмежною.

На площі й вуличці було повно людей. На ринку торговці відчиняли ларки. Ще в дверях собору апетитно запахло кавою і свіжим печивом, бо поруч була кондитерська. Погляди всіх, що виходили після обідні, зверталися до пирогів з яблуками і пухких булочок, виставлених у вітрині.

Коли Георгові в обличчя вдарило прохолодне, вологе повітря, він зовсім знесилів. Ноги йому підломилися, і він сів на брук. З собору вийшли дві сестри – старі діви.

Одна рішуче пхнула йому в руку п’ять пфенігів, друга вилаяла її:

– Ти ж знаєш, що це заборонено.

Молодша закусила губу. Її лаяли вже п’ятдесят років.

І все-таки Георг посміхнувся. Він так любив життя!

Він любив у ньому все: і солодкі грудочки на пухких булках, і навіть полову, яку під час війни домішували до хліба. Він любив міста і ріки, всю країну і всіх людей – Еллі, свою дружину, і Лотту, і Лені, і Катрінхен, і свою матір, і. маленького брата; гасла, які пробуджують у людей свідомість; пісеньки під акомпанемент лютні; уривки з книг, котрі йому читав Франц, в яких були великі думки, що перевернули все його життя; навіть теревені старих жінок. Яке хороше життя в цілому. Погані тільки окремі явища. Він і тепер любив його.

Георг насилу підвівся і, спершись на стіну, голодний і нещасний, почав дивитися на ринок. В тумані, при світлі ліхтарів уже прокидалося життя, і серце Георга залила гаряча хвиля, немов його теж любили, незважаючи ні на що, любили усі, хоч, може, і востаннє, любили болісною, безпорадною любов’ю. Він зайшов до кондитерської.

П’ятдесят пфенігів треба залишити, як недоторканний фонд.

Він поклав кілька пфенігів на прилавок. Продавачка висипала йому на клапоть паперу тарілку розкришених сухарів та обгорілих краєчків печива. Вона з подивом глянула на його куртку, що здалася їй надто шикарною для такого сніданку.

Від цього погляду Георг схаменувся. Він запхав усі кришки собі в рот уже на вулиці. Повільно жуючи, він пошкандибав площею. Ліхтарі ще горіли, хоч вони були вже і зайві. Крізь імлу осіннього ранку проступав ряд будинків на протилежному боці. Георг ішов щоразу далі й далі лабіринтом вузьких вулиць, що, мов нитки, намоталися навколо ринку, куди він, врешті, знову вийшов. Георг побачив вивіску: «Д-р Герберт Левенштайн». «Ось хто мені допоможе», – подумав він.

Він побрався сходами. Перші звичайні сходи за багато місяців. Коли зарипіли східці, він так перелякався, наче йшов грабувати. Тут теж пахло кавою. За дверима квартир починається звичайний день – люди позіхають, будять дітей, мелють каву на млинках.

Коли він увійшов до приймальної, на якусь хвилину стало тихо. Всі подивилися на нього. Тут було дві групи пацієнтів. На дивані біля вікна – жінка з дитиною і молодий чоловік у дощовику, біля столу – старий селянин, літній городянин з хлопчиком і тепер ще Георг.

Селянин продовжував:

– Я оце вже вп’яте тут. Вилікувати він не вилікував, але мені трохи полегшало. Тільки б дотягти, поки наш Мартін повернеться з армії і одружиться. – В його монотонному голосі вчувався біль, якого йому завдавало кожне слово. Але він терпів його, бо дуже любив розповідати про себе. Він додав – А ви?

– Я тут не заради себе, – сухо відповів йому сусід, – а заради хлопчика. Це єдина дитина моєї єдиної сестри.

Батько хлопчика заборонив їй вести його до Левенштайна. Тому я сам привів його сюди.

Старий селянин сказав, тримаючись руками за живіт, – мабуть, там і боліло:

– Хіба немає іншого лікаря?

Другий байдуже промовив:

– Але ж і ви тут.

– Та я вже був у всіх – у доктора Шмідта, у доктора Вагензайля, у доктора Райзінгера, у доктора Гартлауба.

Раптом він звернувся до Георга:

– А ви чого тут?

– Та ось, рука.

– Цей не лікує рук, він розуміється тільки на внутрішніх хворобах.

– У мене і всередині щось не гаразд.

– Автомобільна аварія?

Двері приймальної відчинилися. Старий, знемагаючи від болю, навалився на стіл і на Георгове плече. Не тільки страх – страшенна дитяча боязкість охопила Георга.

Таке саме почуття проймало його у приймальнях лікаря, коли він був такий же малий, як отой блідий хлопчик. Як і тоді, він весь час перебирав бахрому на кріслі.

Біля вхідних дверей задзеленчав дзвінок. Георг здригнувся. Але то був лише новий пацієнт, смуглява дівчинка-підліток; вона пройшла мимо стола.

Нарешті Георг став перед лікарем. Прізвище, адреса, професія? Георг щось відповів. Стіни навколо нього захиталися, він падав у прірву з білості, шкла, нікелю, в бездоганно чисту прірву. Падаючи, він ще почув голос, що попереджав його, хто такий лікар за національністю. А запах, що вдарив йому в ніс, нагадав кінець усіх допитів, коли його змазували йодом і перев’язували.

– Сідайте, – сказав лікар.

Побачивши Георга у дверях, лікар подумав, що цей пацієнт, либонь, тяжко хворий. Лікар добре знав такі симптоми: ні відкритих ран, ані опухів, лише легенька синювата тінь під очима, – у цього чоловіка вона вже була густа й темна. Яка в нього хвороба? Останнім часом лікар уже звик до того, що хворі прибігають сюди вдосвіта, щоб сусіди не бачили, – в останню хвилину, як колись бігали до знахарки. Він почав розмотувати пов’язку.

– Нещасний випадок?

– Так.

Незважаючи на почуття обов’язку, яке в ньому викликала кожна рана, кожна хвороба, бо він був справжнім лікарем, Левенштайн відчув дедалі сильніший неспокій.

Ну, хіба ж це пов’язка? Клапоть підкладки? Він повільно розмотував її. Що це взагалі за чоловік? Чи він старий?

Чи молодий? Серце лікаря щеміло, щось стискало йому горло, наче він ще ніколи не був так близько від смерті за всі дев’ятнадцять літ, упродовж яких лікував хворих.

Він подивився на руку, що лежала перед ним без пов’язки. В рані повно бруду, але не така вона вже й страшна, а тому й нездатна спричинити ці зловісні тіні на лобі й під очима. Чому ж він такий змучений? Він прийшов з хворою рукою. В нього, напевно, є ще якась, йому самому невідома хвороба. Треба витягти з рани скалки. Доведеться зробити укол, інакше хворий не витримає. Цей чоловік сказав, що він слюсар-автомобіліст.

– За два тижні, – сказав лікар, – ви знову зможете працювати.

Хворий нічого не відповів. Чи витримає він укол? Серце незнайомця, хоч і не зовсім здорове, але не таке вже й слабке. То в чім же річ? І чому він, лікар, не старається з’ясувати, яка хвороба в цього чоловіка?

Чому хворий зразу ж після аварії не пішов до найближчої лікарні? Адже цей бруд понабивався в рану щонайменше вчора. Лікар хотів поставити хворому кілька запитань, щоб хоча б відвернути його увагу від руки, до якої він підніс пінцета. Але погляд чоловіка стримав лікаря. Він змовчав. Левенштайн ще раз уважно подивився на руку, потім погляд його сковзнув по обличчю, куртці, по всій постаті хворого. Той ледь скривив губи і дивився на лікаря скоса, але рішуче.

Лікар поволі відвернувся і відчув при цьому, що в нього аж губи побіліли. А коли він побачив себе у дзеркалі над рукомийником, темна тінь лежала вже і на його обличчі. Лікар заплющив очі. Він надзвичайно повільно намилював і змивав руки під краном. «В мене дружина й діти. Чому цей чоловік прийшов саме до мене? Тепер я буду тремтіти від кожного дзвінка. І без цього в мене щодня неприємності».

Георг думав: «Адже не тільки у вас».

А лікар тримав руки під струменем води, і бризки розліталися навсібіч. Немає сил терпіти. А тепер ще й оце!

Скільки горя випало йому на долю.

А Георг думав, насупившися, поки текла вода: «Але ж не тільки вам».

Лікар закрутив, нарешті, кран, витер руки чистим рушником. Запах хлороформу здавався йому зараз таким, яким він здавався лише його пацієнтам. «І чому ця людина прийшла саме до мене? Чому?»

Лікар знову відкрутив кран. Почав удруге мити руки. «Це зовсім тебе не обходить. До тебе прийшла рука, просто хвора рука. Чи вона виглядає з-під рукава шахрая чи з-під крила архангела, тобі однаково». Він знову закрутив кран і витер руки. Потім приготував шприц. Коли лікар закачав рукав Георгової куртки, він побачив, що на хворому немає сорочки. «Це мене не стосується, – сказав він собі, – моє діло – рука».

Георг засунув перев’язану руку під куртку і сказав:

– Дуже вам вдячний!

Лікар хотів був спитати про гроші, але хворий подякував таким тоном, немов так і треба, щоб його лікували безкоштовно. І хоч Георг, виходячи, похитнувся, лікареві тепер уже здавалося, що головна його хвороба – все-таки рука.

Опускаючись сходами, Георг на нижньому східці зіткнувся з двірником, маленьким чоловічком без куртки.

– Ви вертаєте з третього поверху?

Георгові ніколи було розмірковувати, що краще – сказати правду чи збрехати, і він швидко відповів:

– З четвертого.

– Ах, так, – сказав чоловічок, – а я думав, від Левенштайна.

Вийшовши на вулицю, Георг побачив на ганку за два будинки звідси старого селянина з приймальної лікаря.

Той дивився на ринок. Туман розвіявся. Осіннє світло заливало парасолі, що, наче гриби, стирчали над лотками.

На столах, мов на грядках, були розкладені спокусливі фрукти й овочі. Здавалося, наче селянки привезли на ринок клаптики своїх городів та садків. А де ж собор? Триі чотириповерхові будинки, парасолі, коні, вантажні машини і жінки затуляли його собою.

Лише закинувши голову, Георг побачив найвищий шпиль – золотий чуб, за який можна було б підняти вгору ціле місто. Пройшовши трохи далі, проминувши селянина, що втупився йому в спину, Георг побачив високо над дахами святого Мартіна, що сидів на коні і розрізав свій плащ. Георг протиснувся в найгустіший натовп. Купи яблук, винограду, головок цвітної капусти стрибали перед його очима. Голод був такий сильний, що він охоче уткнув би голову в цю купу овочів і гриз би їх. Потім його занудило. Це був дуже небезпечний для нього стан.

Від виснаження йому паморочилося в голові, і, похитуючись, він бездумно брів між лотками. Нарешті Георг опинився біля рибних лотків. Спершись на тумбу для афіш, він дивився, як торговець тельбунить здоровенного коропа. Торговець загорнув його у клапоть газети і передав якійсь дівчині. Потім виловив черпаком з чана кілька рибок, швидко надрізав їх і кинув повну жменю на вагу.

Георга нудило, але він не міг відвести очей.

Старий селянин з приймальної тупо дивився на Георга, аж поки не упустив його з очей. Якусь хвилину він ще дивився на людей, що сновигали туди й сюди у світлі осіннього сонця.

Усю картину ринку йому немовби застилав нестерпний біль. Він тихенько похитувався всім тілом. «І за таке от лікування цей негідник здер з мене десять марок, – думав старий, – ні на пфеніг не менше за Райзінгера!» З Райзінгером нічого не вдієш, а до цього єврея він пошле сина.

Спираючись на ціпок, старий підвівся і пошкандибав через майдан в перекусну-автомат. З вікна знову побачив Георга; він стояв, зіпершися на тумбу для афіш; на руці в нього біліла свіжа пов’язка. Селянин дивився на Георга, поки той не повернув голови. Георг відчув якийсь неспокій. Правда, з свого місця він не міг розгледіти, хто там за вікном, але все-таки примусив себе одірватися від тумби і пішов повз рибні лотки до Рейну.

Тим часом Франц уже відштампував сотні пластинок.

Замість заарештованого Оклецька згрібав пилюку молодесенький хлопець. Спершу робітникам було якось дивно бачити його тут, бо всі звикли до Оклецька. Але новачок був такий моторний, веселий хлопчина, що йому навіть одразу дали прізвисько: Горішок. Тепер замість «Оклецьку! Оклецьку!» гукали: «Горішку! Горішку!»

Учора ввечері і сьогодні вранці робітників менше схвилював арешт Оклецька, ніж несподіване, для них ще не зрозуміле підвищення норм на виготовлення алюмінієвих пластинок. Про цю новину багато хто довідався лише вдень. Один з робітників пояснив, яку саме деталь машини замінили, щоб підойма опускалася не три, а чотири рази на хвилину. Тепер пластинка щоразу переверталася сама, а раніше її перевертав робітник. Хтось сказав, що, зрештою, найголовніше – це підвищення заробітної плати. На це інший, літній робітник відповів, що таким знесиленим, як учора, він ще ніколи себе не почував. А третій зауважив, що в понеділок увечері завжди почуваєш себе знесиленим.

Такі розмови, їхні причини і тон, якими вони велись, іншим часом дали б Францові багату поживу для роздумів: його завжди приваблювала можливість поміркувати про першопричину явища та його наслідки, зазирнути із глибину людської душі. Але цього разу Франц був розчарований, навіть засмучений, бо новина, яка день і ніч бентежила його, не справила майже ніякого враження на товаришів. «Якби я міг просто піти до Еллі й спитати її, – думав Франц. – Вона, либонь, знову живе в батьків. Ні, це надто небезпечно. От якби я з нею випадково десь здибався…»

Він вирішив обережно розпитати на її вулиці, чи не перебралась Еллі знову до своїх рідних. А може, вона зовсім виїхала з міста? Отже, його все ще вабить до неї?

Все ще не загоїлася рана, якої йому тоді заподіяли чи то з дурного розуму, чи то з легковажності. А рана була, мабуть, глибока – на все життя. «Все це дурниці, – думав Франц, – Еллі, напевно, стала товста й негарна. Коли б я її ще раз побачив, то був би, можливо, ще й вдячний Георгові за те, що він відбив її у мене. Та й взагалі, до чого тут я?»

Франц вирішив після зміни поїхати на велосипеді у Франкфурт: він хотів дещо купити у крамниці на Ганзагасе, водночас він зможе розпитати і про родину Меттенгаймерів. До Франца підійшов Горішок і підліз під самісінький лікоть. Францова рука смикнулася, він зіпсував пластинку. З переляку він пошкодив і другу, та й третя теж вийшла не досить чітка. Францове обличчя спалахнуло від люті, він ладен був кинутися на хлопця. Той зробив йому гримасу – кругле обличчя Горішка в яскравому світлі було біле, мов крейда, а під зухвалими, блискучими очима залягли темні тіні втоми.

Франц глянув і відчув раптом весь цех таким, яким бачив і чув його п’ять тижнів тому, коли вперше прийшов сюди. Він чув дзижчання пасів, що вгризається людині в мозок, змішує всі думки, але не забиває тихого шурхотіння металевої стрічки по конвейєру. Він бачив обличчя, які в світлі ліхтарів здавалися неживі, і лише м’язи злегка посіпувалися кожні три секунди, коли рука натискувала на важіль. «Тільки тоді вони посіпуються», – подумав Франц. Він забув, що сам мало не накинувся на Горішка тільки за те, що через нього зіпсував пластинку.

Недалеко від заводу, де працював Франц – які-небудь півгодини їзди велосипедом, – на людній вулиці поблизу Франкфуртського вокзалу зібрався величезний натовп.

Люди витягали шиї. Серед масиву будинків, де стояв великий готель, ловили злодія. Ніхто не дивувався, що в цьому брав участь не тільки чималий наряд поліції, а й есесівці. Казали, що цьому злодієві вже кілька разів вдавалося замести свої сліди, а зараз його тільки що застукали на гарячому в номері готелю, де він украв кілька перснів і разків перлів.

– Чисто тобі кіно, – казали люди. – Сюди б іще Грету Гарбо.

Люди усміхалися, здивовані й зацікавлені. Скрикнула якась дівчина. Вона щось побачила вгорі, на краю даху готелю, чи, може, їй тільки так здалося. Натовп глядачів дедалі густішав, дедалі зростало напруження. Люди чекали, що ось-ось вони побачать якусь істоту, щось середнє між привидом і птахом. Тепер приїхали ще й пожежники з драбинами й сітками. Водночас почалася метушня у дворі готелю «Савой». З підвалу вискочив якийсь хлопець і хотів пробитися крізь натовп. Але у людей, збуджених довгим чеканням і різними історіями про небезпечного злодія, прокинувся мисливський інстинкт. Вони обступили хлопця, жорстоко побили його і потягли до найближчого поліційного вартового; виявилося, що хлопець – звичайний собі помічник офіціанта, що поспішав на вокзал.

А той, за ким вони ганялися, вже сидів на даху готелю «Савой», за димарем. Це був Беллоні, у звичайному житті Антон Майєр; але куди воно поділося, його звичайне життя? Беллоні, акробат, який для Георга та його товаришів до останньої хвилини залишався чужий, хоч і був, мабуть, порядний хлопець, а втім, Беллоні і сам розумів, що для Георга він так і лишився чужий. Щоб заслужити чиюсь довіру, треба було довше прожити разом. З свого місця за димарем Беллоні не бачив поблизьких вулиць, забитих людьми, що жадібно стежили за кожним рухом поліційних і аж тремтіли від бажання самим кинутися ловити злодія. Через низеньку залізну решітку на похилому даху він бачив лише далекий край рівнини, на заході він бачив чисте блідо-голубе небо, на якому не видно було жодного птаха, жодної хмаринки. Внизу чекала юрба, а він чекав на даху, сповнений мужнього спокою, що його в ньому виховували з дитинства, спокою, яким він у цирку чарував глядачів, причому вони й самі не знали, чому їм так подобаються його нехитрі фокуси. Беллоні здавалося, що він уже давно чекає тут нагорі, так давно, що, якби переслідувачі напали на його слід, його б уже знайшли.

Три години тому його мало не заарештували на квартирі матері його давнього друга. Вони служили колись в одній трупі, поки з його другом не трапився нещасний випадок. Але поліція, крім інших заходів, склала списки членів усіх труп, до яких Беллоні колись належав. Простежити ці зв’язки було так само легко, як оточити кілька кварталів міста. Коли в квартиру вдерлися поліційиі, Беллоні вискочив у вікно, добіг до району вокзалу; він двічі мало не потрапив до рук поліції і, нарешті, крізь обертові двері ввійшов у готель. Беллоні був у новому костюмі, який він дістав напередодні, тримався так упевнено й спокійно, що його вільно пропустили у вестибюль.

Він мав трохи грошей, і до нього знову повернулася слабка надія, що йому пощастить виїхати залізницею.

Відтоді не минуло й півгодини. Зараз у нього вже не було жодної надії, але й без надії він до останку боротиметься за свою волю. Для цього треба спуститися на дах сусіднього будинку. Обережно й повільно він сковзнув униз похилим дахом до маленького, вмурованого в стіну димаря біля самої решітки. Йому здавалося, що його не завважили. Коли ж він глянув через решітку вниз, то побачив густий натовп, що оточив квартал. Він зрозумів, що це кінець. Адже ті люди й зібралися в провулках, щоб не дати йому втекти.

Тепер Беллоні бачив перед собою ціле. місто, Майн, заводи Гехста і. схили Таунусу. В широкому мереживі вулиць і провулків натовп, що зібрався внизу, видівся йому лише маленьким чорним кільцем навколо масиву будинків. Безмежний ясний простір, здавалося, чекав від нього такої майстерності, якої годі йому було досягти. Може, спробувати злізти? Чи, може, просто чекати? Прояв страху так само, як і прояв мужності – безглуздя. Але не був би він Беллоні, аби не обрав із двох безглуздь останнє. Він спустив ноги і дотягнувся ступнями до решітки.

Беллоні помітили ще тоді, коли він сидів за другим димарем.

– В ноги, – сказав один з двох хлопців, що ховалися за вивіскою на краю даху сусіднього будинку. Другий прицілився і, переборовши легку нудоту, чи, може, просто хвилювання, вистрілив, як йому наказав перший. Потім обидва спритно й сміливо вилізли на дах готелю позаду Беллоні, бо той, незважаючи на біль, не тільки не випустив з рук решітки, а ще міцніше вчепився в неї. Тоді переповз через ріг даху, залишаючи за собою кривавий слід. Ще раз зібрав усі сили і перекинув своє тіло через низеньку решітку раніше, ніж вони встигли схопити його.

Він упав у двір готелю, і глядачам довелося розійтись, так і не побачивши нічого надзвичайного. Але у домислах гультяїв, у збуджених розповідях жінок він ще довго ширяв над дахами, – напівпривид, напівптах. Коли Беллоні помер у лікарні – він дотягнув до полудня, – про нього усе ще сперечалися.

– Вам треба лише констатувати смерть, – сказав молодий лікар до старшого. – Не думайте про ноги. Адже він помер не тому.

Переборовши легке почуття відрази, старший зробив так, як наказав йому молодий.