Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 27 страниц)

– Паулю! – з тривогою вигукнула Лізель. «Чого це він так дивиться перед себе?» На Георга вона вже не звертала уваги. Прибираючи зі столу, вона раз у раз поглядала на Пауля, вона глянула на нього і через двері, ведучи дітей у спальню.

– Жорже, – сказав Пауль, коли Лізель пішла, – нічого не поробиш. Треба придумати щось краще. Цю ніч тобі також доведеться переспати тут.

– А ти розумієш, – сказав Георг, – що всі поліційні дільниці уже одержали мою фотографію? Її показують усім квартальним уповноваженим і всім двірникам. Скоро вона обійде всіх.

– Тебе хтось бачив, коли ти йшов до нас?

– Не знаю. На сходах, здається, не було нікого.

– Лізель, – сказав Пауль, коли дружина знову зайшла до кімнати, – мені страшенно хочеться пити. Навіть не знаю, чого це. Принеси, будь ласка, пива.

Лізель покірно взяла порожні пляшки й пішла. Боже мій, що так гнітить її чоловіка?

– Може, краще розказати все Лізель? – спитав Пауль.

– Лізель? Ні. Невже ти думаєш, що вона дозволить мені лишитись у вас?

Пауль нічого на те не відказав. У його Лізель, яку він знав з дитинства, раптом виявилося щось незнайоме, непроглядне.

Обидва задумалися.

– Твоя Еллі, – сказав нарешті Пауль, – твоя жінка…

– А до чого вона?

– Її родина живе заможно, у таких людей багато знайомих!.. Чи не піти мені туди?

– Ні! За нею напевно стежать! До того ж іще невідомо, як вона до цього поставиться.

Вони знову замислилися. За вікном, над дахами, заходило сонце. На вулиці вже світилися ліхтарі. В кімнату ще падали скісні промені призахідного сонця; здавалося, перш ніж згаснути, вони хотіли просковзнути у найвіддаленіші кутки.

Обидва чоловіки одночасно зрозуміли, що всі їхні плани розвалюються, мов збудовані на піску. Вони почали прислухатися до кроків на сходах.

Лізель повернулася з пивом. Цього разу вона була дуже схвильована.

– Дивно, – сказала вона, – у пивній якийсь чоловік розпитував про нас.

– Що? Про нас?

– Так, у пані Менніх… де ми живемо. Але звідки ж він знає нас, коли не знає, де ми живемо?

Георг підвівся.

– Я мушу йти, Лізель. Спасибі за все.

– Спочатку випий з нами пива, Георге.

– Мені дуже шкода, Лізель, але вже пізно… Отже…

Вона ввімкнула світло.

– Не зникай знову надовго, Георге.

– Ні, Лізель…

– А ти куди? – спитала Лізель Пауля. – Ти ж посилав за пивом.

– Я тільки проведу Георга до рогу і зразу ж повернуся.

– Ні, залишайся вдома! – вигукнув Георг.

– Я тебе проведу до рогу, – спокійно сказав Пауль. – Це моє діло.

У дверях Пауль ще раз обернувся й сказав:

– Слухай-но, Лізель. Нікому ні слова, що Георг був у нас.

Лізель аж почервоніла від гніву.

– Отже, щось-таки накоїв! Чого ж ви мені одразу не сказали?

– От повернусь і все розкажу. А ти тримай язика за зубами, бо буде погано і мені, й дітям.

Двері грюкнули, а Лізель так і прикипіла на місці.

Погано дітям? Погано Паулю? її кидало то в жар, то в холод. Вона підійшла до вікна і побачила, як обидва – високий і низький – проходили між двома ліхтарями, їй стало моторошно. Вона сіла за стіл і почала чекати на чоловіка. Вже зовсім посутеніло.

– Зараз же йди назад, – тихим хриплим голосом сказав Георг; обличчя його скривилося від люті. – Ти й себе занапастиш, і мені не допоможеш.

– Заткни пельку! Я знаю, що роблю. Ти підеш туди, куди я тебе поведу. Коли Лізель повернулася додому і на нас напав страх, тоді мені сяйнула одна думка. Якщо Лізель мовчатиме, – а вона напевно мовчатиме, заради нас, – то ти хоч цієї ночі будеш у безпеці.

Георг нічого не відповів. Голова його була порожня, жодної думки. Він покірно йшов за Паулем. Навіщо думати, коли це анітрошечки не допомагає? Тільки серце шалено калатало в грудях, наче вимагало, щоб його випустили на волю. Як позавчора ввечері, коли він вирішив піти до Лені. Георг спробував заспокоїти своє серце: «Цього не можна порівнювати. Не забувай, що це Пауль. Це не кохання, а дружба. Ти нікому не віриш?

Хіба і другові не можна вірити? Втишся. Не можна весь час так калатати. Ти мені заважаєш».

– Ми не поїдемо трамваєм, – сказав Пауль, – десять хвилин не мають значення. Слухай, куди я тебе веду.

Сьогодні вранці я вже заходив туди, коли йшов до твого проклятого Зауера. У мене тут є тітка Катаріна, вона власниця транспортної контори – якихось три-чотири грузовики. Вона обіцяла взяти на роботу брата моєї жінки з Оффенбаха, він сидів у тюрмі, і в нього забрали шоферські права, бо виявили в крові алкоголь. Він написав, що приїде через кілька днів, і просив мене про все домовитися. Катаріна нічого не знає, вона його ніколи не бачила. Я скажу, що ти мій шуряк. А ти на все відповідай «так» або зовсім мовчи.

– А документи? А завтра що буде?

– Коли ти, нарешті, навчишся лічити один-два-три, а не два-один-три. Тобі треба зникнути, тобі треба перебути десь ніч. Хіба краще – сьогодні вночі померти, а завтра мати надійні документи? Завтра я туди заскочу, твій Пауль іще щось придумає.

Георг торкнувся його руки. Пауль глянув на нього і зробив йому гримасу, мов дитині, щоб вона не плакала. Його лоб був світліший, ніж щоки, на ньому було менше веснянок. Вже саме те, що Пауль ішов поруч, заспокоювало Георга. Хоч би він не пішов назад. І Георг сказав:

– Нас можуть кожної хвилини арештувати обох.

– Навіщо думати про таке?

Місто було яскраво освітлене, і вулиці залюднені.

Пауль зустрічав знайомих, вітався з ними. Георг щоразу, відвертався.

– Навіщо ти весь час відвертаєшся? – сказав Пауль. – Тебе ж ніхто не пізнає.

– Але ж ти мене одразу пізнав, Пауль.

Вони дійшли до Мецгергасе. На цій вулиці були дві ремонтні майстерні, бензинова колонка й кілька пивниць. Пауль частенько приходив сюди, і до нього раз у раз віталися: «Хайль Гітлер!» – тут, «Хайль Гітлер!» – там, «Паульхене» – тут, «Паульхене» – там. Біля воріт стояла купка людей: штурмовик, дві жінки і той дідуган з задньої кімнати пивниці, у якого ніс уже був червоний, наче морква.

– Ми сидимо в «Сонці», заходь і ти, Паульхене.

– Я спершу хочу сказати «добрий вечір» моїй тітці Катаріні.

– У-і-і, – заверещав старий; на саму згадку про Катаріну у нього аж мороз пішов поза спиною.

– Ходім, Морквочко, – сказали жінки, взяли його попід руки й повели.

Тут з двору виїхала вантажна машина і притиснула їх до стін підворіття. Коли Пауль і Георг зайшли у двір, пані Граббер стояла на порозі гаража – вона щойно вирядила машину. У міжміські маршрути машини вирушали вночі.

– Оце він, – сказав Пауль.

– Цей? – спитала жінка.

Вона швидко глянула на Георга. Це була висока й міцна ширококоста жінка. Зовсім біле волосся, що куйовдилося над сердито насупленим лобом, і такі ж білі брови над злими гострими очима надавали їй вигляду якоїсь дивної білогривої істоти. Вона ще раз оглянула Георга.

– Ну? – Вона зачекала хвилинку і потім ніби ненароком збила з нього капелюха: – Геть! Хіба в нього немає кашкета?

– Його речі в нас, – сказав Пауль. – Він мав переночувати сьогодні у нас, але Паульхен нездужає, і Лізель боїться, що це кір.

– Поздоровляю! – сказала жінка. – Чого ви стовбичите у воротях? Або заходьте, або геть на вулицю.

– На все добре, Отто, щасти тобі, – сказав Пауль, який досі тримав у руці Георгів капелюх. – До побачення, тітонько Катаріно, хайль Гітлер!

Тим часом Георг уважно розглядав обличчя жінки, від якої залежала тепер його доля. Вона теж подивилася на нього втрете, на цей раз суворо й пильно.

– Скільки вам років?

– Сорок три.

– Виходить, Пауль мене обдурив, моя контора не богодільня.

– Подивіться спершу, що я вмію робити.

Її ніздрі роздулися від гніву.

– Я знаю, що ви всі вмієте. Ну, живо, переодягайся.

– Дайте мені комбінезон, пані Граббер. Мої речі у Пауля.

– Гм!

– Я не знав, що у вас тут працюють уночі.

Тоді вона почала лаятися на всі заставки і не вгавала кілька хвилин. Георг не здивувався б, аби вона його вдарила. Він слухав мовчки з легкою усмішкою, якої вона при хисткому світлі ліхтаря не помітила, а може, й помітила. Коли вона, нарешті, вгамувалася, він сказав:

– Якщо у вас немає комбінезона, я працюватиму у підштанках. Звідки я міг знати ваші порядки, коли я тут уперше?

– Забирай його зараз же додому! – закричала жінка до Пауля, який знову з’явився на подвір’ї з Георговим капелюхом у руці. Коли Пауль вийшов на вулицю, до нього гукнули з пивниці, він махнув у відповідь рукою і постеріг капелюха. Почувши тітчині слова, Пауль злякався. Він скривився.

– Перевір його спочатку, а завтра я прийду, і ти даси мені відповідь. – І він стрімголов кинувся з двору.

– Якби не Пауль, – сказала жінка вже спокійніше, – такий чоловік, як ви, просто загинув би. Моя контора не для інвалідів. Ну, ходімо!

Він пішов за нею через двір, де, на його думку, було надто багато світла й людей. З чорного ходу пивниці і з квартир весь час виходили і заходили люди. Він уже відчув на собі чиїсь погляди. У відкритому гаражі, біля порожньої машини стояв поліційний. «На біса він сюди припхався», – подумав Георг, обливаючись холодним потом. Поліційний, не звернувши на нього уваги, зажадав від хазяйки якогось документа.

– Пошукайте собі щось серед цього дрантя, – сказала хазяйка Георгові.

У гаражі була комірчина з вікном, що правила за контору. Поліційний байдуже дивився, як Георг приміряв один із засмальцьованих комбінезонів, що валялися в кутку. Потім поліційний глянув угору в освітлене вікно, де видно було велику білу голову хазяйки.

Він пробурмотів: «Ну й баба!» Коли поліційний пішов, хазяйка висунулась у вікно і сперлася ліктями на підвіконня, очевидно, це вікно було її командним пунктом.

Вона вилаялась і крикнула:

– Геть звідси, ледащо! Йди надвір, приготуй машину, через півтори години її поженуть в Ашаффенбург, живо!

Георг підійшов до вікна і, підвівши голову, сказав:

– Будьте ласкаві, спокійно й точно поясніть мені, що я маю робити.

Вона примружилася і не зводила очей з обличчя цього чоловіка, про якого вона чула, що це гультяй, який занапастив свою родину. Але хоч як пильно дивилася жінка на це обличчя, яке, мабуть, було спотворене під час автомобільної аварії, вона нічого не могла на ньому прочитати. Її погляд завжди проймав холодом усе, на що вона дивилася, але на цей раз вона сама вперше відчула подих холоду. І вона почала спокійно пояснювати, що треба робити. Фрау Граббер пильно стежила за Георгом. Через якийсь час вона вийшла, стала поруч і почала підганяти його. Рана на Георговій руці, що ледве почала затягуватися, знову відкрилася. Коли він заходився перев’язувати рану якоюсь брудною ганчіркою, орудуючи лівою рукою й зубами, хазяйка сказала:

– Коли ти здоровий, працюй швидше, коли недужий, – геть звідси!

Георг нічого не відповів і більше не дивився на неї.

Він подумав: «Така вже вона людина, нічого не вдієш».

Та, зрештою, все на світі минає. Він почав працювати швидко й завзято і скоро так стомився, що не міг уже ні боятись, ні думати.

Тим часом Лізель чекала в темній кухні. Коли минуло десять хвилин і Пауль не повернувся, вона зрозуміла, що він пішов з Георгом не тільки до рогу. Що трапилося? Що вони задумали? Чому Пауль їй нічого не розповів?

Цього вечора було на диво тихо. Стукіт на п’ятому поверсі, лайка на третьому, марші по радіо й сміх через вулицю, з вікна в вікно, не могли заглушити цієї тиші, тим більше – легкої ходи на сходах.

Лізель тільки один раз у житті мала справу з поліцією. Їй було тоді років десять-одинадцять. Один з її братів щось накоїв, мабуть, саме той, що потім загинув на війні – в родині ніколи не згадували про цю історію, вона була похована разом з ним у Фландрії. Але страх, що тоді душив їх усіх, і досі лишився у Лізель у крові.

То був страх, що не має нічого спільного з нечистою совістю, страх бідняка, страх курчати перед шулікою, страх маленької людини перед жорстокою державою; той споконвічний страх, який краще за всякі конституції та історичні книги говорить про те, чиї інтереси захищає держава. Але Лізель вирішила боротися, боронити себе і своїх дітей зубами й нігтями, хитрощами й підступами.

Коли кроки минули останній майданчик і почали наближатися до її квартири, Лізель схопилася з місця, ввімкнула світло і заспівала приглушеним голосом, який весь час зривався. Вона вважала, що світло й спів – найкращий доказ того, що в людей чисте сумління. Той, хто підійшов до її дверей, і справді не зразу подзвонив.

Він був у цивільному одязі. Світло лампи впало на його грубе, невиразне обличчя, воно здавалося їй чужим і неприємним. «Напевно, шпик», – сказала собі Лізель. Їй спало на думку саме це слово, вона, очевидно, почула його десь на вулиці, бо Пауль ніколи не говорив з нею про такі речі. Цей чоловік, напевно, ховає свій паскудний значок під курткою.

– Ви пані Редер? – спитав незнайомий.

– Як бачите.

– Ваш чоловік дома?

– Ні, – відповіла Лізель, – його немає.

– А коли він прийде додому?

– Цього я не знаю.

– Але ж коли-небудь він мусить прийти додому.

– Я не маю про це ніякого уявлення.

– Хіба він виїхав з міста?

– Так, так, виїхав, у нього дядько помер.

Ховаючись за стулкою дверей і в тіні, що падала на неї, Лізель пильно позирала на незнайомого, вона помітила, як пересмикнулося його обличчя; він був розчарований. «Ну, зараз він уже піде», – подумала Лізель.

Але чоловік знову обернувся і спитав:

– Він уже давно поїхав?

– Давненько.

– Ну, хайль Гітлер!

Він знизав плечима. Здавалося, навіть його спина мала розчарований вигляд.

На Лізель напав другий напад страху. А що, як він почне розпитувати двірника? Скинувши черевики, вона вислизнула на сходи і прислухалася. Незнайомий нікого не розпитував. Повернувшися до вікна в кухні, вона побачила, як він іде геть тихою вулицею.

Того вечора Франца гнала до Редерів якась надія, непохибний інстинкт. І зараз він крокував безлюдною вулицею до трамвайної зупинки, сумний і розчарований.

Він поїхав у протилежний кінець міста, де в пивниці залишив свій велосипед. Звідти він подався до Германа.

Герман був упевнений, що Франц прийде до нього, і почав уже непокоїтися. Франц рідко пропускав стільки вечорів підряд. Цього вечора Герман зрозумів, що Франц, який приходив до нього на пораду, потрібен йому більше, ніж він думав. Коли за вікном почувся нарешті дзенькіт велосипеда, Ельза витерла фартухом застелений цератою кухонний стіл, а Герман, стримуючи свою радість, вийняв з шухляди шахівницю.

Але сьогодні Герман не довго радів, його радість зникла, як тільки Франц сів за стіл. Франц був не такий, як завжди. Він довго мовчав.

Герман терпеливо чекав. Нарешті Франц заговорив.

Спочатку Герман слухав просто уважно, потім вражено, потім стурбовано. Франц розповів про всі свої пригоди: як він тричі бачився з Еллі – в кіно, у критому ринку і в мансарді, – як вони разом відновили в пам’яті все життя Георгове, пригадали його колишніх друзів, як він пішов по цих слідах, намагаючися знайти Георга, як з цього нічого не вийшло, та й взагалі…

– Що взагалі?

Але Франц знову замовк, і Германові довелося чекати.

Герман був невдоволений з того, що Франц зробив усе це на свій страх і ризик, не порадившися з ним, Германом. Герман здивовано вглядався у грубувате, немов сонне обличчя друга, яке за удаваною байдужістю приховувало наполегливість.

Франц знову почав говорити, але зовсім не про те, чого чекав Герман.

– Бачиш, Германе, я зовсім звичайна людина. І я не вимагаю від життя чогось особливого. Я хочу, наприклад, назавжди лишитися в цьому краї, бо мені тут подобається. Бажання, як у декого, поїхати кудись далеко у мене немає. Я б залюбки прожив тут ціле життя. Небо тут не дуже ясне і не дуже сіpіє. І люди – не селюки і не городяни. Тут є все: і дим, і фрукти. Якби я тільки міг побратися з Еллі, був би дуже щасливий. Інші люблять міняти жінок, усякі там пригоди, а я зовсім не такий. Я ніколи б не покинув Еллі, хоч знаю, що в ній немає нічого незвичайного. Вона просто мила. Але я хотів би прожити з нею разом усе життя. А я не можу навіть бачитися з нею…

– Безумовно, ні, – сказав Герман. – Тобі взагалі не слід було до неї йти…

– Звісно, тут немає нічого поганого – піти в неділю погуляти з Еллі, але мені цього не можна. Ні! Не дивись на мені з таким подивом, Германе! Отже, з Еллі ми ніколи не будемо в парі. Я навіть не знаю, чи довго я зможу лишатися тут. Можливо, мені вже завтра доведеться тікати.

Мені завжди хотілося тільки чогось людського: полежати на лужку, покататися на човні, почитати хорошу книжку, мати добрих друзів, кохану, щоб довкола був спокій…

Потім у моє життя увійшло щось інше. Воно прийшло, коли я був ще зовсім молодий – прагнення справедливості. Поступово моє життя змінилося, тепер воно тільки зовні спокійне. Багато хто з наших друзів, уявляючи собі прийдешню Німеччину, про що тільки не мріють.

А я не такий. Я і в майбутньому хотів би жити тут, тільки по-новому. Працювати тут, але на нас! І ввечері приходити з роботи не таким змореним, а потім вчитися, читати. Коли трава ще тепла. Але нехай це буде та сама трава, під парканом у Марнетів. І взагалі, нехай усе це буде тут. Я хочу і в майбутньому жити тут, у селищі, або там, нагорі, у Марнетів і Мангольдів…

– Певна річ, непогано знати, чого хочеш, – сказав Герман. – Але все-таки скажи мені, цей Редер – Георгів друг, – який він?

– Низенький– відповів Франц, – здалека схожий на хлопчика. А навіщо це тобі?

– Якби Редери когось у себе переховували, вони поводилися б саме так, як ти розповів. Але вони, мабуть, нікого не переховують.

– Коли я прийшов, пані Редер була сама з дітьми, – сказав Франц, – я прислухався біля дверей перед тим, як подзвонив, і потім, коли вона замкнула двері.

Герман подумав: «Франц не повинен більше втручатися в це діло. Ці три слова «схожий на хлопчика» його мало не злякали; він їх сьогодні почув уже вдруге. Якби у мене тільки був час! Баккер буде в Майнці на початку наступного тижня! Час – це єдине, чого мені бракує! Може, й пощастило б урятувати бідолаху. Але час… час…»

– А де він працює, цей Редер?

– У Покорні. Чого ти знову заговорив про нього?

– Так, просто цікаво…

Але Франц відчув – чи йому здалося, що відчув, – ніби Герман щось приховує від нього.

Цього вечора Пауль і Лізель сиділи поруч на дивані в кухні, і він гладив її голову й повну руку так само несміливо, як у перші дні їхнього кохання; він навіть цілував її мокре від сліз обличчя. Пауль не сказав їй усієї правди: гестапо хоче арештувати Георга за якусь давню історію. За новими законами йому загрожує страшна кара. Що ж йому було робити – прогнати Георга?

– Чого він не сказав мені правди? А ще їв і пив за моїм столом!

Спочатку Лізель лаялася, кричала й тупала ногами, уся червона від люті, потім почала хлипати й голосити, але й це минуло. Вже звернуло з півночі. Лізель виплакалася і тепер лише кожні десять хвилин повторювала, так наче це було найважливіше.

– Чому ви мені не сказали правди?

Нарешті Пауль зовсім іншим, сухим тоном відповів:

– Бо я не знав, як ти до цього поставишся.

Лізель висмикнула свою руку, вона мовчала.

– Ну, а якби ми тобі все сказали, – вів Пауль далі, – і спитали в тебе, чи може він залишитися, що б ти на це відповіла – «так» чи «ні?»

Лізель запально вигукнула:

– Звичайно, я б сказала «ні»! А ти як думаєш? Він один, а нас четверо, ні, п’ятеро, навіть шестеро вкупі з тим, який має народитися. Ми навіть не сказали Георгові про шостого, бо він і так сміявся з нас. Ти мусив сказати йому: «Дорогий Георге, ти один, а нас шестеро».

– Лізель, йшлося про його життя!

– Так, але ж і про наше!

Пауль мовчав. Важкий тягар лежав у нього на серці.

Уперше він відчув себе страшенно самотнім. Ніколи вже життя не буде для нього таким, як раніше. Оця квартира – навіщо вона? Оця купа дітей – навіщо вони?

Він сказав:

– І ти ще вимагаєш, щоб тобі все розповідали! Тобі говорити правду! Ти зачинила б двері перед його носом, а я через два дні приніс би тобі газету і ти побачила б ім’я Георга Гайслера в розділі «Трибунал» під рубрикою «Вирок виконано». Невже тебе не мучило б сумління? Невже ти зачинила б перед ним двері, якби знала це наперед?

Він трохи відсунувся від дружини. Вона знову почала тихо плакати, закривши обличчя руками. Потім повідала крізь сльози:

– Зараз ти думаєш, що я погана жінка. Так, погана, погана! Такою поганою я тобі ще ніколи не здавалася. І ти б залюбки позбувся цієї поганої жінки – твоєї Лізоль! І ти думаєш зараз, що ти самотній, а на нас тобі наплювати. Тільки Георг тобі потрібний. Так, безперечно, якби я наперед знала, що з ним може трапитися… оте… «Вирок виконано»… я б його пустила… А може, і так би пустила. Хіба я знаю… Так, тепер я думаю, що все-таки пустила б його.

– От бачиш, Лізель, – сказав Пауль уже спокійніше, – тому я й не сказав тобі; ти могла згарячу вигнати його, а потім мучилася б, коли б я усе тобі роз’яснив.

– Але ж його й тепер ще можуть упіймати. 1 ти відповідатимеш за все.

– Так, – сказав Пауль, – відповідатиму я. І саме тому це мав вирішувати я, а не ти. Я тут хазяїн і глава сім’ї.

І я маю право сказати «так» там, де ти спочатку скажеш «ні», а потім «можливо»; а потім усе-таки скажеш «так», але вже буде пізно. А я вирішую одразу.

– А що ж ти завтра скажеш тітці Катаріні?

– Про це ми ще поміркуємо. А зараз звари кави такої, як учора, коли Георгові стало млосно.

– Цей Георг у нас усе перевернув догори ногами! Вночі кава!

– Якщо двірник завтра запитає, хто у нас сьогодні був, скажи – Альфред із Заксенгаузена.

– Чого це він у мене питатиме?

– Бо їх самих питає поліція, та й нас, може, теж, буде допитувати.

Лізель знову розхвилювалася.

– Нас? Поліція? Любий Паулю, ти ж знаєш, що я не вмію брехати. По мені все видно. Я навіть у дитинстві не вміла брехати. Інші брехали собі спокійнісінько, а по мені зразу було помітно.

– Як це не вмієш? – сказав Пауль. – А хіба ти сьогодні ввечері не збрехала? Якщо ти не зможеш збрехати поліції, тоді тут не лишиться каменя на камені. Мене ти більше не побачиш. Коли ж ти скажеш так, як я тебе навчу, я обіцяю тобі, що ми в неділю візьмемо контрамарки й підемо на матч «Вестенд» – «Нідеррад».

– Ти дістав контрамарки?

– Так, дістав.

Близько півночі Георг, нарешті, приліг у гаражі, але його одразу ж покликали, бо шофер, що забирав машину, був чимось незадоволений. Пані Граббер вилаяла Георга хоч тихо, але добірними словами. Як тільки він знову ліг, настав час готувати другу машину, яку відправляли в Ашаффенбург. На цей раз пані Граббер стояла біля нього, пильно стежила за ним, вичитувала за кожний незграбний рух, а також за всі старі гріхи. Цей Отто, якого він заступав, вів, либонь, брудне, розпусне життя.

Не дивно, що він прикинувся хворим і хотів уникнути суворого режиму, який тут чекав його. Георг хотів був знову лягти поспати, але йому наказали скласти інструменти й прибрати в гаражі. Наближався ранок, Георг уперше підвів очі. Жінка була вражена. Невже цьому хлопцеві байдуже, під які колеса він потрапить? Чи, може, ці колеса здаються йому легшими за ті, під які він потрапляв. Вона пішла. Потім ще раз подивилась на нього, вихилившись з вікна. Він лежав, згорнувшись калачиком, на лаві. Хазяйка подумала: «З ним, очевидно, все-таки можна порозумітися».

Георг лежав, прикрившись пальтом Беллоні, його тіло було немов налите свинцем. Він не міг заснути, але його думки текли нескінченним суцільним потоком, немов уві сні: «А що, як по мене ніхто не прийде? Може, Пауль просто покинув мене тут? Замість цього Отто?»

Георг спробував уявити своє життя, якби йому довелося лишитися тут назавше, якби він не зміг піти звідси.

Усе життя просидіти в цьому дворі, усіма забутий! Ні, краще спробувати вийти звідси, і якнайшвидше. А що, як потім все-таки приспіє допомога? А він утече, і через кілька годин його схоплять! «Якщо вони «мене піймають і повернуть у табір, – говорив він собі, – то нехай це станеться, поки ще живий Валлау. Якщо це неминуче, то краще швидше, щоб померти разом з Валлау. Може, він ще живий!» У цю мить загибель здавалася Георгові неминучою. Усе, що звичайно розподіляється на ціле життя, на багато років, – крайнє напруження всіх сил людини, занепад і знову піднесення, – усе це ~ пронеслось у його свідомості за якусь годину. Нарешті й це відгоріло. Він тупо дивився, як займається день.