Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 27 страниц)

VIII

Напевно, не один тільки Франц лежав цієї осінньої ночі й думав: «А що, коли і мій серед них?» Не тільки він карався думкою, що серед втікачів міг бути і той, хто запав йому в душу. Франц перевертався з боку на бік у комірчині, яку він собі випросив тоді, як почав платити родичам за харчі та квартиру. Вчора ввечері поспіхом прибили до стіни ще кілька полиць, бо яблука дуже добре вродили.

Франц устав і висунув голову в вікно – він задихався від запаху яблук. Як добре, що у вівторок яблука повезуть на ринок. Хоч Франц уже попоїв досхочу, він все-таки взяв яблуко, швидко з’їв його і викинув недогризок у сад.

Шкляна куля, що вдень красиво сяяла блакитним світлом над братками й левкоями, тепер мінилася сріблом: наче сам місяць скотився з неба в сад. Сад тягнувся вгору по схилу пагорба, і небо починалося одразу ж за високим парканом, – всіяне зірками, таке миролюбне й лагідне.

Франц зітхнув. Він знову ліг. «Чому саме Георг має бути серед утікачів?» – у сотий раз запитував себе Франц.

І ще він думав: «Георг, ч», може, хтось інший…» Але той, про кого він мислив, був колись його друг. А чи справді він був його друг? «Безперечно. Мій кращий, єдиний друг», – раптом вирішив Франц. Ця думка його глибоко збентежила.

Коли він зазнайомився з Георгом? У двадцять сьомому році, у молодіжному таборі Фіхте. О ні, багато раніше.

Він зустрічав його на футбольному полі в Ешенгаймі невдовзі після того, як вони обидва закінчили школу. Він, Франц, був такий поганий футболіст, що ніхто не брав його до себе в команду. Тому він і сміявся з таких хлопців, як Георг, що, крім футбола, нічого й знати не хотіли. «Чуєш, Георге, у тебе не голова на плечах, а футбольний м’яч», – сказав він йому якось. Очі в Георга звузилися й стали злі. Певно, не випадково Георг наступного дня влучив йому м’ячем в живіт. Незабаром Франц покинув футбол, бо це було не те поле, на якому віл міг би показати себе, хоч його весь час і вабило туди. Він навіть довго по тому іноді уві сні бачив себе воротарем ешенгаймської команди.

Через чотири роки він знову стрівся з Георгом на лекціях, які він уже сам читав у таборі Фіхте. Георг сказав йому, що приїхав у табір тому, що там давали дешеві уроки джіу-джитсу! а на лекцію пішов просто так, з нудьги. Йому й на думку не спадало, що лектор Франц– це його знайомий Франц, його невдаха Франц з футбольного поля, який вигулькнув тут у ролі лектора. Очі Георга знову звузилися, в них спалахнули іскорки ненависті, наче він хотів за щось помститися, за якусь лайку чи образу. Він, мабуть, постановив зірвати Францові курс лекцій. Проте Георгові витівки нікому не сподобались, і він після другого разу перестав відвідувати лекції. Але Франц і далі стежив за ним. Вродливе смагляве обличчя Георгове часто прибирало погірдливого виразу, він ходив, пишно закинувши голову, здавалося, він відчуває зневажливу жалість до всіх тих, хто не був такий дужий і гарний, як він. Він забувався лише, коли веслував або боровся; його обличчя ставало добрим і веселим, наче йому вдалося втекти від себе самого. Франц з цікавості, що його самого дивувала, відшукав Георгову анкету: учився на автослюсаря, по закінченні навчання – безробітний.

Наступної зими він здибався з Георгом на січневій демонстрації. Його обличчя знову кривила трохи презирлива посмішка. Воно лагіднішало лише тоді, коли він співав.

Потім вони зустрілися біля будинку гауптвахти, коли демонсграція вже закінчилася. У Георга роздерся спортивний черевик. На слизькій від снігу вулиці відпала підошва. І тут у Франца промайнула думка, що Георг і босоніж пішов би з демонстрацією до кінця. Він спитав у Георга, який у нього номер взуття. Той відповів:

– Син моєї матері сам собі полагодить черевика.

Франц спитав його, чи не хоче він подивитися на фотографії з молодіжного табору. Георг теж там є. Звичайно, Георгові хотілося глянути иа фотографії, де він бере участь у змаганнях з плавання чи з джіу-джитсу[6]6
  Японська боротьба вільного стилю і система самозахисту.


[Закрыть].

– Цікаво було б глянути, – сказав він.

– Ти занятий сьогодні вечором? – спитав Франц.

– А чим я можу бути занятий? – відповів Георг.

Обидва чомусь зніяковіли. Всю дорогу до старого міста вони мовчали. Франц охоче знайшов би який-небудь привід, щоб спекатися Георга. Що це він взагалі надумав, навіщо запросив цього хлопця до себе? Він же хотів почитати. Фраиц зайшов до крамниці, купив ковбаси, сиру, апельсинів. Георг чекав біля вітрини, обличчя в нього було похмуре, його звичайна усмішка зникла. Франц, який ніяк не міг зрозуміти, чого це раптом сталося, спостерігав його через вікно крамниці.

Франц жив тоді на Гіршгасе, під красивим горбатим шиферним дахом. Кімнатка була маленька, з похилою стелею і з дверима просто на сходи.

– Ти сам тут живеш? – спитав Георг.

Франц розсміявся:

– Родини в мене ще немає.

– Отже, ти живеш тут сам? – ще раз повторив Георг. – Тоді зрозуміло.

Його обличчя тепер зовсім спохмурніло. Франц подумав, що Георг, очевидно, живе у тісноті великої родини. Те «зрозуміло» означало: «Он як ти живеш. Тож не дивно, що ти такий розумний».

Франц спитав:

– Може, ти хочеш перебратися сюди?

Георг здивовано глянув на нього. В його обличчі не було й сліду усмішки, ніякої пихи, наче його захопили зненацька і він не встиг прикритися своїм звичайним виразом.

– Я? Сюди?

– Так.

– Ти серйозно? – стиха спитав Георг.

– Я завше говорю серйозно, – відказав Франц.

А насправді він спитав це аж ніяк не серйозно, це просто ненароком вирвалось у нього. Лише згодом це питання набрало поважності, навіть болісної поважності.

Георг зблід. Франц лише тепер збагнув, що його випадкова пропозиція мала для Георга величезне значення, може, то був поворотний момент в його житті. Він схопив Георга за руку.

– Отже, домовились.

Георг висмикнув руку. «Він одразу ж відвернувся від мене, – згадував Франц. – Він підійшов до вікна і зовсім заслонив моє маленьке віконце. Був вечір. Зима. Я засвітив світло. Георг сидів верхи на стільці. Його густе каштанове волосся рівними пасмами спадало на лоб. Він обчищав апельсини собі й мені.

Я взяв глечика, – згадував далі Франц, – щоб принести води. Я зупинився коло дверей, а він глянув на мене.

Його сірі очі були зовсім спокійні, – а ті дивні іскорки, яких я колись так боявся, зникли. Він сказав:

– Знаєш, я коли-небудь побілю всю кімнату. Он з тої скрипі зроблю полицю для книжок, а з цієї хорошої скрипі з замком – невеличку шафу, буде як нова, от побачиш!»

Незабаром і Франц втратив роботу. Вони обидва жили на допомогу, що її надавали безробітним, і на випадкові заробітки. «Яка то була зима», – думав Франц. Йому більше ніколи не доводилося переживати такого. Маленька кімната з похилою стелею і жовтими стінами. Білі від снігу дахи. Вони з Георгом, мабуть, дуже голодували тоді І як усіх, хто справді думає про голод і справді з ним змагається, їх найменше непокоїло те, що вони самі голодують. Вони працювали і вчилися, ходили разом на демонстрації і на збори; їх завжди кликали обох туди, де потрібні були такі, як вони. А коли вони залишались удвох, тільки тому, що Георг запитував, а Франц відповідав, то поміж них поставав, як вони казали, «наш спільний світ», який сам собою, чим довше живеш у ньому, робить тебе все молодшим і ширшає, чим більше від нього береш.

Таким принаймні все це здавалося Францові. А Георг ставав дедалі мовчазнішим і дедалі рідше запитував. «Либонь, я чимось його образив, – думав Франц. – І навіщо я примушував його читати. Я, певно, мучив його цим».

Георг одверто говорив, що він однаково всього не запам’ятає, це все не для нього. І він іноді залишався ночувати у свого давнього товариша по футболу Пауля, котрий сміявся, і що, мовляв, Георг став тепер дуже вчений і весь час про щось просторікує. Георг не любив лишатися сам і ночував у своїх рідних, коли Франц ішов з дому. Він частенько приводив до себе наймолодшого брата, маленьке худе чортеня з веселими оченятами. «Це вже тоді у нього почалося, – думав Франц. – Сам того не усвідомлюючи, він був розчарований. Мабуть, він мислив, що, коли житиме в мене й буде завжди зі мною… Кімната йому скоро набридла, а я був іншим, ніж він. Я, очевидно, давав йому відчути, що є певна відстань між ним і мною, але насправді ніякої відстані не було, я тільки підходив до нього з неправильною міркою».

Десь під кінець зими Георг став якийсь неспокійний.

Рідко бував дома, дуже часто міняв дівчат і все з якихось незрозумілих причин. Найвродливішу дівчину з своєї молодіжної групи він раптом покинув заради придуркуватої кривобокої модистки з майстерні Тітца. Він почав упадати біля молоденької жінки пекаря, поки її чоловік не збив бучі. Потім він раптом став їздити щонеділі на прогулянки з низенькою, худенькою партійкою в окулярах.

– Вона знає ще більше за тебе, Франце, – кинув він якось згодом.

Одного разу Георг сказав:

– Ти, Франце, поганий друг. Про себе ти ніколи нічого не розповідаєш. Я тобі одну по одній показую всіх своїх дівчат і все тобі кажу. А ти, напевно, приховуєш щось дуже гарне, справжнє.

Франц відповів:

– Ти просто не можеш собі уявити, що можна певний час жити без цього.

Франц згадував далі: «З Еллі Меттенгаймер я познайомився двадцятого березня тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року близько сьомої години вечора, незадовго до закриття пошти. Ми стояли коло одного з віконець. В неї були коралові сережки. Під час другої зустрічі, в парку, вона, на моє прохання, зняла сережки й поклала їх у сумочку. Я їй сказав, що такі витребеньки тільки негритянки носять у вухах і в носі. Еллі розсміялася. Щиро кажучи, було шкода, що вона зняла сережки: вони дуже насували до її каштанового волосся».

Він приховав від Георга нове знайомство. Якось увечері Георг випадково стрів їх на вулиці. Він сказав потім:

– Ну, звичайно!

Щоразу, коли Франц повертавсь у неділю ввечері додому, Георг з лукавою усмішкою запитував його:

– Ну, як? – В його очах палахкотіли колючі іскорки.

Франц насупившись відповідав:

– Вона не така.

Раптом Еллі відмовилась зустрічатися з Францом. Він вирішив, що винен у цьому її суворий батько – шпалерник Меттенгаймер. У понеділок він діждався Еллі біля її контори. Вона пробігла повз нього, крикнула, що поспішає, й стрибнула у трамвай. Весь тиждень Франц помічав, що Георг невідступно стежить за ним. Тепер він охоче викинув би його геть з кімнати. В суботу Георг старанно причепурився. Йдучи, він сказав Францові, що розкладав на підвіконні свої книжки, аби підготувати лекцію на понеділок:

– Бажаю гарненько розважитися, Франце.

У неділю ввечері Георг повернувся засмаглий і веселий.

Францові, що сидів біля підвіконня з таким виглядом, наче він з учорашнього дня і не підводився, Георг сказав:

– Цього теж варто повчитися.

За кілька днів Франц зустрів на вулиці Еллі. Його серце закалатало. Її щоки пашіли. Вона сказала:

– Любий Франце, я краще сама тобі скажу. Ми з Георгом… Тільки не сердься на мене. Тут уже нічого не вдієш, з цим важко боротися.

– Гаразд, – сказав він і пішов.

Довго блукав він містом у цілковитій темряві, в якій жевріли лише дві червоні цяїки – коралові сережки.

Коли Франц піднявся до себе в кімнату, Георг сидів на ліжку. Франц одразу почав збирати свої речі. Георг пильно стежив за ним; Погляд цей примусив Франца оглянутися, хоч у нього було лише одне бажання – ніколи в житті не бачити Георгових очей. Георг ледь усміхався.

Тепер у Франца виникло палке бажання вдарити його в обличчя, найкраще – по очах. Наступна секунда була чи не перша за все їхнє, спільне життя, коли вони цілком зрозуміли одне одного. Франц відчув, що всі бажання, які до цього часу керували його вчинками, згасли, всі, крім одного. А Георг, можливо, вперше щиро прагнув звільнитися від усієї плутанини і йти до однієї мети, що лежить поза його бурхливим життям.

– Через мене, Франце, тобі нема чого кидати квартиру, – сказав він спокійно. – Якщо тобі неприємно надалі залишатися зі мною – тепер я розумію, що це тобі завжди було трохи неприємно, – то я ж однаково піду. Ми незабаром одружимося – Еллі і я.

Франц не хотів розмовляти з ним, але він мимоволі вигукнув:

– Ти і Еллі?

– А чом би й ні? – відповів Георг. – Вона справді не така, як усі інші. Це назавше. Її батько допоможе мені влаштуватися на роботу.

Батько Еллі, шпалерник, якому цей зять з першого погляду не припав до серця, наполягав, щоб молоді люди побралися якнайскоріше, коли вже так треба. Він найняв їм кімнату, бо, як сказав старий, не хотів, щоб у нього на очах мучилася його люба донька.

Франц лежав, підклавши під голову руки, на вузькому ліжку в своїй комірчині, повній яблук, і згадував кожне сказане тоді слово, кожний вираз на Георговому обличчі.

Багато років він гнав від себе ці спогади. Коли ж проти його волі йому спадало щось на думку, він весь аж здригався. Тепер Франц дав волю своїм спогадам. Він відчував не тільки подив. Він думав: «Уже не болить, виходить. І мені байдуже. Як багато страшного я пережив за цей час, коли це вже не завдає болю!»

Через три тижні Франц здалека побачив Георга в Бокенгаймському парку. Він сидів на лаві з якоюсь товстенною жінкою. Георг поклав їй руку на плечі, обійняти її він не міг. Ще перед народженням дитини Еллі переїхала назад до своїх батьків. Але батько, як згодом Францові розповіли сусіди, раптом почав наполягати, щоб дочка повернулася до чоловіка. Він сказав: «Ти одружилася з ним і маєш від нього дитину, тож повинна жити з ним».

Тим часом Георг знову втратив роботу, тому що, як казав тесть, завжди когось підбурював. Еллі знову найнялася в контору. Незадовго до свого від’їзду з міста Франц дізнався, що Еллі назавше повернулася до батьків.

Є така дитяча гра – на барвистий малюнок кладуть різнобарвні шкельця, і, залежно від їхнього кольору, малюнок прибирає іншого відтінку. Тоді Франц дивився на свого приятеля крізь шкельце, яке показувало його вчинки лише в одному світлі. А крізь інші він не дивився. Незабаром Георг зник з його поля зору. Францові остогидло це місто, і він постановив виїхати.

– Отак Франц карався цією історією – якби це трапилося з кимсь іншим, усе, напевно, кінчилося б звичайною бійкою. Та для таких людей, як Франц, ніщо не минає легко.

Він поїхав до матері, якої не бачив кілька років. Вона жила у заміжньої дочки в Північній Німеччині. Франц залишився там. Переїзд пішов йому на користь – його життєвий досвід збагатився й розширився. Іноді він навіть забував про причину, що привела його сюди; він звик до нового місця та нових товаришів. Зовні він нагадував одного з багатьох безробітних, що мандрують від міста до міста.

Його можна було порівняти до студента, що перебрався до іншого університету. Можливо, він навіть був би й щасливий, аби допевнився, що справді кохає ту лагідну, путящу дівчину, з якою на деякий час був зблизився.

По смерті матері Франц наприкінці тридцять третього року оселився недалеко від того міста, де жив раніше.

Зробив він це з двох причин. На півночі його надто добре знали, тому залишатися там було небезпечно. А тут він був потрібний, бо знав людей і місцеві умови, а його самого вже встигли забути. Він замешкав у дядька Марнета.

Старі знайомі, з якими він інколи зустрічався, говорили собі: «А цей хлопець колись інакше міркував». Або: «І цей перелицювався».

Якось Франц зайшов до єдиної в цій місцевості людини, що знала про нього все, – до робітника-залізничника Германа. Герман спокійно, навіть трохи спокійніше, ніж звичайно, сказав йому, що минулої ночі стався дуже неприємний провал. По-перше, заарештований тримав у своїх руках усі нитки, а по-друге, він зовсім недавно був призначений на цю роботу, та й то лише внаслідок арештів, що трапилися незадовго перед тим. Герман повагом і стримано, але досить ясно висловив припущення, що заарештований може на допиті сказати щось зайве – чи то від нестійкості, чи то від недосвідченості. Може, його недовір’я і не обгрунтоване, але він вважає своїм обов’язком діяти так, як підказує обережність:’ перебудувати всі зв’язки і попередити людей, про яких знав заарештований.

Раптом він замовк, потім різко спитав Франца, чи він часом не знав колись того чоловіка, адже він жив тут – його звати Георг Гайслер.

Франц стримувався, але не зміг приховати свого збентеження, коли несподівано через стільки років знову почув це ім’я.

Франц спробував змалювати образ Георга, чого не зміг би зробити і в спокійному стані. Герман зрозумів це збентеження по-своєму. Сидячи за шахівницею, вони домовилися про всі потрібні заходи.

Франц думав: «Наші заходи були зайві. Не треба було ні перебудовувати зв’язків, ні попереджати товаришів.

І даремно у мене нило серце».

За кілька тижнів Герман познайомив Франца з колишнім в’язнем, якого випустили з Вестгофена. Той розповів про Георга:

– На ньому вони хотіли нам показати, як можна враз зломити чоловіка, міцного, мов дуб. А вийшло навпаки.

Вони тільки показали, що немає такої сили, яка б зломила таку людину. Вони й досі його катують. Вони хочуть його замордувати. У нього таке обличчя, така посмішка, а в очах – такі глумливі колючі іскорки, що вони казяться від люті. Його вродливе обличчя побите, і весь він мовби висох.

Франц устав з ліжка і висунув голову з віконця. Було зовсім тихо. Вперше він не відчував миру в цій тиші – світ був не те що тихий, він просто мовчав. Франц мимоволі сховав руки від місячного світла, що може, як ніяке інше сяйво, розливатися по будь-якій поверхні, проникати у кожну щілину. «Хіба я міг знати, – думав Франц, – що він стане таким? Хіба це можна було знати? Наша честь, наша слава, наша безпека раптом опинилися в його руках. Все, що було раніше, – його любовні пригоди, його витівки, – все це дурниці, не головне. Але ж цього не можна було знати наперед. Можливо, що я на його місці не витримав би, хоч саме я його й залучив…»

Франц нараз відчув страшну втому. Він знову ліг. Тепер він подумав: «А може, Георга зовсім і нема серед утікачів. Він взагалі, мабуть, тепер надто кволий для такого. Проте хто б то не був, Герман має цілковиту рацію: невпійманий втікач – це вже якийсь початок, це розворушує, це викликає сумнів у їх всемогутності. Це – прорив».

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

І

Коли причетник замкнув за собою головні двері і останній відгук завмер під високим склепінням, Георг зрозумів, що він дістав відстрочення, такий великий і несподіваний перепочинок, що він здався йому мало не порятунком. Уперше від моменту його втечі, навіть від самого арешту, його пойняло почуття безпеки, від якого ставало так тепло на душі. Але почуття, напочатку таке сильне, швидко минуло. «У цьому барлозі, – сказав він собі, – страшенно холодно».

Морок дедалі густішав, і померкли кольори вітражів.

Він огортав усе докруж, і здавалося, ніби стіни розступаються, склепіння підіймається, а колони нескінченними рядами линуть угору, в невідоме; воно – ніщо, а може, – безмежність. Раптом Георгові здалося, що за ним хтось стежить. Він намагався перебороти це почуття, яке паралізувало його тіло й душу. Він висунув голову з-за хрестильииці. З відстані п’яти метрів від найближчої колони в нього втупив погляд чоловік з посохом і в митрі. Він спирався на свою могильну плиту. Темрява ховала його розкішне вбрання, що хвилями спадало з нього, але вона не торкнулася його обличчя, простого й гнівного його очі пильно стежили за Георгом, який проповз мимо.

Темрява не проникала сюди ззовні, як звичайно ввечері. Здавалося, то сам собор втрачає чіткість ліній і розпливається. І виноградні лози на колонах, і чортячі пики, а там проколота списом гола нога – все це вигадане й несправжнє, усе кам’яне розвіювалося, наче туман, і тільки Георг скам’янів од страху. Він заплющив очі, кілька разів глибоко вдихнув повітря, і все минулося, чи, може, морок став іще густіший, і це його заспокоїло. Георг пошукав, де б сховатися. Він перебігав від однієї колони до другої, низько пригнувшись, наче за ним усе ще хтось стежив. На колону, біля якої присів Георг, спирався, байдуже дивлячися зі своєї могильної плити поверх нього, гладкий чоловік. На його ситому обличчі – пихата усмішка володаря. Обома руками він коронує двох карликів, королів-антиподів міжцарів’я. Одним стрибком, наче під ворожим поглядом, Георг перескочив до сусідньої колони. Він підвів голову і побачив людину в такому широкому вбранні, що в нього міг би загорнутися й Георг. Нараз він здригнувся. Над ним схилилося людське обличчя, журне, сповнене турботи. «Чого ти ще хочеш, сину мій?

В покорися, ти на початку стоїш перед кінцем. Твоє серце тріпоче, болить поранена рука».

Георг нарешті помітив затишне містечко – нішу в стіні. Під поглядами шести архієпіскопів – канцлерів Священної імперії – він переповз через боковий неф, відставивши руку, наче собака прибиту лапу. Він сів у ніші і почав розтирати хвору занімілу руку. Потім потер коліна, кісточки та пальці ніг.

Його вже морозило. Хоч би хвора рука не дуже боліла, поки він добереться до Лені. Лені йому перев’яже руку, він помиється, поїсть, виспиться, підлікується. Він перелякався. Треба, щоб ця ніч якнайшвидше минула, а ще недавно йому так хотілося, щоб вона тягнулася без кінця.

Георг знову спробував уявити собі Лені. Це, як чари, іноді вдавалось, а іноді ні, залежно від місця й часу. На цей раз вдалося. Худорлява дев’ятнадцятирічна дівчина з стрункими, довгими ногами; обличчя в неї було блідо смугляве, а очі сині, під густими віями вони здавалися чорними. Він часто мріяв про неї. Після довгої розлуки, замість дівчини, яка попервах здалася йому некрасивою і навіть трохи смішною – в неї були довгі руки й ноги, що надавало її ході якоїсь незграбної рвучкості, – в його спогадах жило тепер якесь казкове створіння. З кожним днем, що затягував розлуку, після кожного марення її образ ставав ніжнішим і чарівнішим. І навіть зараз, спершись на холодну, мов лід, стіну, Георг, щоб не заснути, шепотів їй слова кохання. Він вірив, що вона повинна підвестися на ліжку й прислухатися до темряви.

Скільки клятв він їй давав, скільки неймовірних пригод переживав з нею у мріях після того єдиного разу, коли вони справді були разом. Уже наступного дня він змушений був покинути місто. В його вухах лунали її присягання, сповнені глибокого відчаю: «Я чекатиму на тебе тут, поки ти не повернешся. Якщо тобі доведеться тікати, я піду з тобою».

З свого місця Георг все ще бачив постать на крайній колоні. Здаля обличчя вимальовувалося навіть чіткіше, хоч була й темрява. На скривлених губах, здавалося, завмер останній розпачливий заклик: примирення – замість страху смерті, милосердя – замість справедливості.

У маленькій квартирі в Нідерраді, де Лені жила вкупі з літньою сестрою – сестра ходила на роботу, – було б дуже зручно переховуватися. Він думав про це й тоді, як переступив поріг маленької кімнати, хоч усе інше він забув – і свої колишні захоплення, і цілі періоди свого життя. Навіть коли стіни кімнати зійшлися, наче непролазний чагарник, в його мозку не згасла думка, що, як треба буде, він тут знайде надійний притулок. Коли тоді, у Вестгофені, його покликали на побачення, він дуже перелякався, подумав, що вони натрапили на слід Лені. Спочатку він навіть не пізнав тієї жінки, що стояла перед ним. Вони з таким же успіхом могли привести до нього першу-ліпшу дівчину з найближчого села, такою чужою здалася йому Еллі, яку вони сюди викликали.

Георг, очевидно, задрімав. Раптом він прокинувся від страху. У соборі гриміло. Яскравий скісний промінь світла пролетів через увесь величезний простір і ліг на його простягнуту ногу. Тікати? Чи встигне? Куди? Всі двері були замкнені, крім одних, крізь які саме й падало світло.

Він ще, мабуть, встигне непомітно прослизнути в одну з бокових каплиць. Георг сперся на хвору руку, зойкнув і повалився на підлогу. Тепер він уже не наважувався переповзти через смугу світла. Пролунав голос причетника:

– Ох і неохайні ж ці жінки, кожного дня щось нове!

Ці слова гриміли, мов трубний глас у день страшного суду. Стара жінка причетникова мати, крикнула:

– Онде вона, твоя сумка!

Почувся голос причетникової дружини, що луною відбився від стін і колон, – ну чисто тобі тріумфальний по клик:

– Я добре пам’ятаю, що поставила її між лавами, коли прибирала тут.

Обидві жінки пішли собі. Здавалося, то човгали ногами велетні. Двері знову замкнули. Лишилася тільки луна; вона розлетілася на міріади відзвуків, ще раз прогула, наче не бажаючи змовкнути, і нарешті її трепет затих у иайвіддаленіших закутках собору, коли Георг уже перестав тремтіти.

Він знову притулився до стіни. Очі його злипалися. Тенор стало зовсім темно. Мерехтливий вогник єдиної лампи, яка ніби пливла у темряві, не міг освітити високого склепіння, і тільки іще чорнішим здавався морок навколо неї. І Георг, який ще недавно так прагнув темряви, почав задихатися. «Роздягнись, – порадив йому Валлау, – так ти краще відпочинеш».

Він послухався, як завжди слухався Валлау, і з подивом відчув, що йому полегшало. Валлау привезли в табір через два місяці після нього.

– Так оце ти Георг!?

З чотирьох слів, якими привітав його цей літній чоловік, Георг уперше довідався, чого він справді вартий.

Хтось із звільнених в’язнів там, на волі, розповів про нього. У Вестгофені його катували на допитах, а по селах і містах його рідного краю ширилася слава про Георга – нерушимий пам’ятник. Навіть тут, навіть в цій холодній ніші Георг думав: «Якби я знав, що можу зустріти Валлау тільки у Вестгофені, я б погодився ще раз пройти через усе…» Вперше, а може, й востаннє в його молоде життя завітала справжня дружба, коли йшлося не про те, щоб похизуватися або принизитись, перемогти або підкоритися, а про те, щоб показати, чого ти насправді вартий, і щоб тебе за це полюбили.

Тепер вже темрява трохи розвіялася, очі його вже трохи звикли до неї. Біла стіна ледь мерехтіла, наче свіжий сніг. Георг відчув усім тілом, що він темною плямою виступає на тлі стіни. Чи не перейти на інше місце? Коли відчиняють собор перед обіднею? До ранку лишалися ще незліченні хвилини безпеки. У нього ще стільки хвилин, скільки, приміром, у причетника тижнів. Зрештою, і причетникові ніхто не дарував вічності.

Вдалині, біля головного вівтаря, височіла залита світлом колона. Ця єдина освітлена колона, здавалося, тримала на собі усе склепіння. Але як же тут холодної Крижаний світ! Наче його ніколи не торкалася людська рука, людська думка. Георг немов провалився у глетчер. Здорового рукою він розтер собі ноги і всі суглоби. В такому сховищі недовго замерзнути. «Три сальто. Це найбільше, на що здатне людське тіло», – так йому пояснив Беллоні, його товариш по табору.

Беллоні, циркового артиста – справжнє його ім’я було Антон Майєр, – взяли просто з трапеції У нього знайшли кілька листів від Спілки артистів Франції. Як часто його піднімали з ліжка, щоб він показував свої фокуси.

Похмура мовчазна людина, хороший товариш, але із зовсім незнайомого середовища. «Та ні, на світі, очевидно, є тільки три артисти, які можуть це зробити. Звичайно, комусь із акробатів може випадково пофортунити, але так, щоб день у день, – ні». Він сам підійшов до Валлау і сказав йому, що будь-що спробує втекти. Вони однаково звідси не вийдуть. Виробляючи план втечі, він покладається лише на своє спритне тіло і на готовність друзів допомогти йому. Георгові Беллоні дав адресу, де обіцяв про всякий випадок залишити йому грошей і одяг. Мабуть, чесний хлопець, але надто чужий, хто його знає, що у нього в голові. Георг вирішив не ходити на ту квартиру.

Він думав у четвер ранком послати Лені у Франкфурт до старих друзів. Якби Пельцер з його розумом та мав міцні м’язи Беллоні, він, звісно, проскочив би. Альдінгера вони, напевно, вже впіймали. Він удвічі старіший за всіх тих мерзотників, що, можливо, зараз виривають йому волосся, плюють в його старече селянське обличчя, яке було сповнене гідності навіть тоді, коли, здавалося, він от-от знепритомніє. На нього доніс бургомістр сусіднього села: якісь старі родинні чвари.

Фюльграбе був єдиний з семи, кого Георг знав раніше.

Він не раз виймав з каси своєї крамниці марку і давав її Георгові, що приходив до нього з підписним листом. Навіть у найтяжчі хвилини він продовжував сердитися: його, казав він, втягнули, уговорили, а він не зміг відмовити.

Альберта, либонь, уже немає, на світі. Багато тижнів він терпів і принижувався, доводячи, що провина його незначна, – якісь махінації з валютою, – а потім ніби знавіснів, і Цілліх перевів його до штрафної команди. Як же катували Альберта, коли навіть з його млявого серця викресали іскру протесту! «Я ще замерзну тут, – подумав Георг. – Мене знайдуть. Показуватимуть дітям місце коло стіни – отут колись знайшли втікача, що осінньої ночі замерз за тих похмурих часів. Котра тепер година? Певно, скоро північ». Уже в цілковитій темряві він думав: «Чи згадує мене хто з моїх близьких? Моя мати?» Вона без упину лаялася. На хворих ногах шкандибала вона туди й сюди затхлим провулком, низенька й опасиста, з великими грудьми. «Її я вже ніколи більше не побачу, – подумав Георг, – навіть якщо й зостануся живий». В материній зовнішності йому закарбувалися у пам’яті лише її очі, молоді, карі очі, темні від докору і такі безпорадні. Георг навіть зараз паленів від сорому, згадуючи, як він ніяковів перед Еллі – вона три місяці була його дружиною, – що в його матері такі груди і таке чудернацьке святкове плаття.

Він згадав маленького Пауля Редера, свого шкільного товариша. Десять років вони гралися на одній вулиці в крем’яхи і ще десять років грали у футбол. Потім вони перестали бачитися, бо Георг став іншою людиною, а малий Редер лишився такий, як і був. Тепер він уявляв собі його кругле веснянкувате обличчя, як любе, навіки минуле дитинство… Георг згадав і Франца. «Він був добрий до мене, – думав Георг, – він багато зі мною поморочився. Спасибі, Франце. Ми тоді посварились, а за що? Де він тепер? Хороший хлопець, порядний, вірний».

Георгові перехопило подих. Навскіс через боковий неф упав відблиск вітража, що, мабуть, освітився лампою з якогось будинку по той бік соборного майдану, або фарами автомашини, – величезний барвистий килим, що несподівано простелився в темряві; ніч у ніч цей килим марно кидали на плити Порожнього собору, – адже такі гості, як Георг, приходили сюди раз на тисячоліття.

Від цього світла, яке, очевидно, засвітили, щоб заспокоїти хвору дитину або вирядити в дорогу чоловіка, оживали картини життя на землі. «Ото, певно, ті двоє, – подумав Георг, – яких вигнали з раю. А це голови корів, що заглядають в ясла, де лежить дитина, для якої не знайшлося іншого місця. А це, либонь, тайна вечеря, коли він уже знав, що його зраджено; ото, здається, воїн, який проколов його списом, коли він висів на хресті…» Георг не знав усіх картин: багато він забув, а деяких ніколи й не бачив, бо вдома у нього цим не цікавились. Але ж усе те, що полегшує самотність, може втішити людину. І не тільки те, що люди вистраждали разом з тобою, а й те, що люди вистраждали колись давно.