Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 27 страниц)

V

У цьому жовтуватому пальті Георг почував себе вільніше і немовби якоюсь іншою людиною. Прости мене за все, Беллоні. Що ж далі робити? Скоро на вулицях не буде жодної живої душі, з усіх кафе й кіно люди підуть додому. Ніч лежала перед ним, мов прірва, в якій він марно сподівався знайти прихисток. І він ішов далі, мало не падаючи від утоми, елегантна лялька-автомат. Він думав узавтра послати Лені до свого старого друга Боланда. Тепер треба йти самому. Іншого виходу немає. Добре, що в нього хоч є цей одяг. Він міркував, який шлях І78 найкоротший. Уявити собі усі ці вулиці й провулки, коли хотілося тільки спати, було так само важко, як справді пройти цим шляхом. Георг доплентався на місце близько половини одинадцятої. Двері під’їзду іще не були замкнені, дві сусідки на ганку ніяк не могли досхочу набалакатись. Освітлене вікно на четвертому поверсі – вікно Боланда. Поки що все гаразд. Двері ще не замкнені, люди ще не сплять. Він не сумнівався, що вірно намислив. Саме до Боланда і треба було піти. Саме до нього, отже, нема чого довго роздумувати. «Саме до нього», – повторив Георг уже на сходах. Його серце билося спокійно, може, тому, що більше не слухало марних пересторог, а може, тому, що на цей раз справді нічого було боятися.

Георг пізнав жінку Боланда. Вона була не стара і не молода, не вродлива і не потворна. «Одного разу, – згадав Георг, – під час страйку, вона, мати кількох дітей, взяла до себе чужу дитину». Дитину, в якої не було батьків, – батько, мабуть, сидів у тюрмі, – ввечері привели до пивниці на збори. Боланд узяв дитину за руку і пішов додому, щоб спитати дружину, а повернувся сам. Збори тривали, обговорювали підготовку до якоїсь демонстрації.

Тим часом дитина знайшла собі батьків, братів, сестер і вечерю.

– Мого чоловіка немає вдома, – сказала жінка, – він у пивниці по той бік вулиці. – Вона була трохи здивована, але в неї не виникло ніякої підозри.

– Можна зачекати тут на нього?

– На жаль, ні, – сказала жінка розважливо, але рішуче, – вже пізно, а в мене заслабла дитина. «Треба дочекатися його, – подумав Георг. Він спустився трохи нижче і сів на сходах. – А що, як зараз замкнуть вхідні двері? Хтось може прийти раніше за Боланда, мене побачать і почнуть розпитувати. Та й Боланд може прийти не сам. Чи не краще почекати його на вулиці або зайти в пивницю? Його дружина мене не пізнала, а вчитель сьогодні вранці прийняв мене за літню людину». Георг прослизнув між двома сусідками, які все ще прощались, і опинився на вулиці.

А може, це та сама пивниця, куди тоді привели дитину.

З пивниці саме виходила підчарчена компанія. Чоловіки так голосно реготали, що на них зашикали з вікон. Майже всі – штурмовики, лише двоє в цивільному одязі, один з них Боланд. Він теж сміявся, як завжди, беззвучно й добродушно. Зовні він не змінився. Боланд і двоє штурмовиків відокремилися від гурту. Вони вже не реготали, а тільки широко усміхалися. Вони жили в одному будинку, один з них відімкнув двері – їх таки замкнули, – а двоє інших увійшли слідом.

Георг знав, що товариство, в якому він побачив Боланда, ще нічого не означає. Та й сорочки його супутників ні про що не говорять. У таборі він багато чого чув і зрозумів. Він знав, що змінилися життя людей, їхній зовнішній вигляд, оточення, форми боротьби. Він знав це так само, як знав і Боланд, якщо він тільки лишився такий, який був. Георг все це добре знав, але не відчував.

Георгові почуття були такі самі, як і колись, такі самі, як і у всіх у Вестгофені.

Йому ніколи було розмірковувати, навіщо супутникам Боланда потрібні ці сорочки, а Боландові – ці супутники. © http://kompas.co.ua

Побачивши їх, він відчув лише те, що відчував у Вестгофені. Адже в Боланда не написано на лобі, що йому можна довіряти. І Георг цього не відчував. Можливо – так, а можливо й ні. «Що ж мені робити? – думав Георг. Проте він уже дещо зробив: він уже пішов з вулиці, де жив Боланд. Місто знову ожило – востаннє перед сном.

– Бахманову жінку у Вормсі довелось арештувати.

– Чому? – різко спитав Оверкамп.

Він був проти арешту. Навіщо хвилювати населення, викликати в нього цікавість. Поблажливе ставлення поліції до родини Бахманів якнайкраще ізолює її.

– Коли Бахмана знайшли в мансарді і вийняли з зашморгу, його дружина почала кричати, що він мусив зробити це вчора, перед допитом, що їй шкода для цього навіть вірьовки. Вона не вгавала й тоді, коли труп забрали.

Вона переполошила всіх сусідів, кричала, що не винна, тощо.

– А як же поводилися сусіди?

– По-різному. Зажадати донесення?

– Ні, ні, – сказав Оверкамп. – Це нас уже не обходить. Нехай цим займаються вормські колеги. У нас і так доволі роботи.

Георг не міг розтанути в повітрі. «Піду з першою-ліпшою», – вирішив він.

Коли ж вона вийшла з-за рогу складу, що стояв посеред Форбахштрасе, за товарною станцією, то виявилося, що ця перша-ліпша все-таки гірша, ніж він міг собі уявити.

Її страшно було торкнутись і кінчиком пальця. В неї було зів’яле довгасте обличчя, під очима – мішки. При тьмяному світлі ліхтаря важко було розглядіти, чи ростуть оті руді патли в неї на голові, чи причеплені до капелюшка як оздоба. Георг розсміявся.

– Це хіба твоє волосся?

– А то чиє ж іще? – Вона невпевнено подивилася на нього, і на її схожому на маску обличчі промайнув якийсь живий відблиск.

– Та хіба не однаково? – вирішив він уголос.

Жінка ще раз скоса глянула на нього. Вона нерішуче зупинилася на розі Торманштрасе, припудрила обличчя й обсмикнула на собі одяг. Але кращою вона від цього нб стала, та й не могла стати. Вона навіть зітхнула. Георг подумав: кудись же вона мене поведе. Зрештою, там будуть чотири стіни і замкнені двері. Він ласкаво взяв її під руку. Вони швидко пішли вулицею. Вона перша побачила поліцая на розі Дальманштрасе і потягнула Георга в якесь підворіття.

– Тепер для нас настали важкі часи, – сказала вона.

Вони пройшли кілька вулиць, старанно обминаючи поліційних. Нарешті дісталися до її будинку. Маленький майданчик, не чотирикутний і не круглий, а те й друге водночас, паче коло, намальоване дитиною. І площа, і насунуті один на одного шиферні дахи здалися Георгові на диво знайомими. Чи не жив я тут колись із Францом?

Побираючися сходами, вони змушені були пройти повз невеличкий гурт: двоє молодих хлопців і двоє дівчат. Одна дівчина зав’язувала краватку кульгавому хлопцеві, майже на дві голови нижчому за неї. Вона потягнула кінчики вгору. Хлопець потягнув їх униз, вона – знову вгору. У другого хлопця було чисто виголене обличчя, він трохи косив очима і був дуже добре вдягнений. Друга дівчина, в довгій чорній сукні, була напрочуд вродлива; бліде личко у хмаринці мерехтливого блідого золота. Але поміняти дівчину було тепер неможливо, це б страшенно заплутало справу. До того ж йому все було байдуже. Та й її чарівна врода, можливо, лише витвір його уяви. Він обернувся. Всі четверо пильно дивилися на нього. Справді, дівчина не така вже й вродлива: надто гострий ніс. Один з хлопців гукнув:

– На добраніч, кицю!

Георгова супутниця крикнула у відповідь:

– На добраніч, косоокий франте!

Коли вона відмикала двері, низенький гукнув їй:

– Бажаю щастя!

Вона відповіла:

– Заткни пельку, Геббельсхене!

– Оце, по-твоєму, ліжко? – сказав Георг.

Вона почала лаятися:

– Треба було піти в готель на Кайзерштрасе.

– Замовкни, – сказав Георг, – послухай-но. У мене неприємність, яка саме – це тебе не стосується. У мене скоїлося велике горе. Відтоді я не спав і хвилини. Коли я зможу тут спокійно поспати, я тобі добре заплачу. Я не пошкодую грошей, гроші в мене є.

Вона вражено подивилася на нього. Очі її засвітилися так, наче у череп встромили свічку. Потім вона заявила рішучим тоном:

– Домовились.

У двері загрюкали. Низенький хлопець просунув голову і оглянув кімнату, наче щось тут забув. Вона накинулась на нього з лайкою, але раптом змовкла, бо він моргнув їй бровами, щоб вона ввійшла.

Георг чув, як усі п’ятеро перемовлялися між собою тихими, свистячими голосами. Він не розібрав жодного слова – було чути тільки якесь шипіння, що нараз увірвалося. Він схопився за горло. Хіба кімната стала тіснішою, хіба її стіни, стеля й підлога насунулися на нього? Він подумав: «Треба мерщій тікати».

Та вона вже повернулась і сказала:

– Не дивися на мене так сердито.

Вона поплескала його по щоці. Він різко відштовхнув її руку.

Яке диво! Він справді заснув. Скільки ж він спав? Години? Хвилини? Невже Левенштайн утретє відкрутив водопровідний кран, не наважуючись робити йому перев’язку?

Поволі до Георга повертається свідомість. «Разом з нею, – думав Георг, – я відчую нестерпний біль у п’яти-шести місцях». Але він почуває себе на диво свіжим і здоровим. Виходить, він справді спав. Чому він, власне, прокинувся? Адже світло вимкнуто. Лише бліде проміння від ліхтаря падало знадвору крізь маленьке віконце в головах ліжка. Коли він сів, сіла і його величезна тінь на протилежній стіні. Він був сам.

Він прислухався, почекав. Йому здалося, наче він чув на сходах якийсь шум, легеньке рипіння дерев’яних східців під босими ногами або під котячими лапами. Його лякала велетенська тінь, що простяглася аж до стелі. Раптом тінь заворушилася, наче хотіла кинутись на нього.

В його мозку блискавкою промайнув спогад: пильний погляд чотирьох пар очей, що уп’явся йому в спину, коли він побирався сходами. Голова низенького у прочинених дверях. Підморгування бровами. Шепіт на сходах. Він схопився з ліжка і крізь вікно вистрибнув у двір. Упав на купу головок капусти. Побіг далі, вибив якусь шибку – яке безглуздя, краще було б зірвати клямку. Він збив когось з ніг, лише через кілька секунд зрозумів: це, була жінка. Він зіткнувся з кимсь обличчям в обличчя – двоє очей, що втупились в його очі, рот, що заревів йому в рот.

Вони покотились по бруківці, вчепились одне в одного.

Він побіг зигзагами по майдану і завернув в якийсь провулок, що виявився раптом тим самим провулком, де він спокійно жив кілька років тому. Наче уві сні, Георг пізнав і камені бруківки, і навіть пташину клітку над дверима шевської майстерні. А отут хвіртка, крізь яку можна пройти в інші двори, а звідти на Бальдвінсгесхен. «А що, коли вона замкнена, – подумав він, – тоді все пропало». Хвіртка була замкнена. Але що таке замкнена хвіртка, коли ти знаєш, що за тобою женуться. Адже всі ці перепони розраховані на звичайні сили. Він промчав якимись дворами, заскочив у якийсь під’їзд, відсапався, прислухаючись. Тут поки що було тихо. Він відсунув засув і вийшов на Бальдвінсгесхен. Чути було свистки, але вони долинали з Антоненплацу. Він знову побіг лабіринтом провулків. Тепер усе знову було як уві сні: дещо лишилося таким, як було, дещо змінилось. Он над ворітьми висить божа матір, але провулок обривається, далі майдан, якого він не знає. Він пробіг незнайомим майданом, якимись вуличками і потрапив в інший район міста. Запахло землею й садами. Георг переліз через низеньку огорожу й заповз у густий живопліт. Він сів і віддихався, потім ще трохи проповз і знову ліг, зовсім знесилившись.

А мозок працював чітко, як ніколи. Лише тепер Георг зовсім прокинувся. Не тільки після втечі через вікно, а від самої втечі взагалі. Як жахливо усе оголилось: тепер уже сумніву не було, що врятуватися неможливо. Досі він діяв наче під гіпнозом, що той лунатик. А зараз він, нарешті, прокинувся і побачив, де він, що з ним. Йому запаморочилося в голові, і він схопився за гілля. Досі доля його боронила, його вели ті сили, що охороняють лунатика і зникають, коли він прокидається… Можливо, так йому б навіть пощастило довести втечу до щасливого кінця.

Та, на жаль, він прокинувся, а самим тільки бажанням не можна повернути колишній стан. Його морозило від страху. Але Георг намагався тримати себе в руках, хоч на якусь допомогу годі було сподіватись. «Я і зараз, і завше триматиму себе в руках, – сказав він собі, – і до останньої хвилини не втрачу людської гідності». Віти вислизнули у нього з рук, залишивши на пальцях щось липке, він глянув: велика квітка, такої він ніколи не бачив.

Йому так сильно запаморочилося в голові, що він знову вхопився за віти. Як ясно він усе розумів! Як страшно прокинутись і все збагнути. Всі добрі духи покинули його.

Шлях, яким він тікав, уже, мабуть, відомий; його прикмети вже всім відомі І радіо, і газети, певно, уже тепер убивають ці прикмети в голови людей. У жодному місті він не був би в такій небезпеці, як тут. На кожному кроці на нього чатує загибель, і все через таке безглуздя: він понадіявся на дівчину. Тепер він бачив Лені такою, якою вона була тоді насправді: не легкокрила фея і не тупа міщанка, а дівчина, що заради свого коханого готова була піти у вогонь, варити юшку, розліплювати листівки. Якби він тоді був турком, вона б заради нього оголосила священну війну в Нідерраді.

На дорозі за огорожею почулася хода. Пройшов чоловік з паличкою. Майн, напевно, десь близько, і Георг лежав не в саду, а в прибережному сквері. Він розглядів за деревами блискучі, білі будинки Верхньомайнської набережної. Почув гуркіт поїздів, хоч було ще темно, дзвінки перших трамваїв.

Треба йти звідси. За його матір’ю, либонь, стежать. За тією жінкою, за Еллі, що носить його прізвище, напевно, теж стежать… У цьому місті стежать, мабуть, за всіма, хто колись знав його. Стежать за його друзями, вчителями, за його братами й коханими. Ціле місто – немов тенета, і він уже потрапив у них. Треба вислизнути звідси.

Правда, зараз він зовсім виснажився. Його сил ледве вистачить на те, щоб перелізти через огорожу. А як він вибереться з міста на шлях, яким учора прийшов сюди? Як проб’ється до кордону шляхом у двадцять разів дальшим?

Чи не краще просто сидіти тут, поки його знайдуть?

Він спалахнув від гніву, наче хтось інший зробив йому таку пропозицію. Поки він здатний зробити хоч би маленький рух, що наблизить його до волі, хоч яким безглуздим і безнадійним був би цей рух, він все ж таки його зробить.

Зовсім близько, біля мосту, загуркотіла землечерпалка. «Моя мати теж, мабуть, чує її, – подумав Георг, – і мій молодший брат також».

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

І

Ще не минула безсонна ніч, а колишній бургомістр Обербухенбаха Петер Вурц, нині бургомістр об’єднаних сіл – Обер– і Унтербухенбаха, – уже підвівся з ліжка, на якому промучився цілу ніч, прослизнув двором у хлів і сів там в найтемнішому кутку на ослінчик для доїння корів. Він витер піт з обличчя. З учорашнього дня, коли радіо повідомило прізвища втікачів, усі в селі – чоловіки, жінки й діти – намагалися подивитися на нього.

Чи справді обличчя в нього бліде, мов крейда? Чи справді він аж труситься з переляку? Чи справді він увесь висох?

Село Бухенбах лежить на Майні, поблизу Вертгайма, осторонь від шосе й ріки, – наче шукає тиші й самотності.

Раніше було двоє сіл – Обербухенбах і Унтербухенбах, що з’єднувалися спільною вулицею, від якої в обидва боки йшла польова дорога. Минулого року це перехрестя обернули на сільський майдан, на якому в присутності представників влади з промовами й привітаннями посадили «гітлерівський дуб». Два села об’єднали в одне при проведенні «реформи управління» і землевпорядкування.

Коли землетрус руйнує розквітле місто, то при цьому завжди розвалюється кілька старезних будов, що й так уже ледве трималися. А що та сама зухвала рука, яка за душила права людей, задушила при цьому і кілька старих безцільних звичок, сини старого Вурца і їхні приятелі-штурмовики почували себе перед усіма селянами, що опиралися з’єднанню обох сіл, сміливими бунтарями.

Сидячи на своєму ослінчику, Вурц у відчаї ламав руки так, що аж кістки тріщали. Іще було рано доїти, і корови стояли сумирно. Вурц раз у раз здригався, опановував себе, знову здригався. Він думав: «Він і сюди може прокрастись, він і тут може підстерегти мене…» Чоловік, якого він так боявся, був Альдінгер, той старий селянин, якого Георг і його товариші у Вестгофені вважали не цілком нормальною людиною.

Старший син Вурца був колись заручений з наймолодшою Альдінгеровою дочкою, вони хотіли тільки почекати кілька років. Поля обох родин лежали поруч, так само поруч були і два маленьких виноградники на тому березі Майну; вирощувати виноград стало невигідно, і їх можна було використати на щось інше. Тоді Альдінгер був бургомістром Унтербухенбаха. Але у тридцятому році дочка Альдінгера закохалася в юнака, що працював тут, коли прокладали Вертгаймський шлях. Альдінгер був не від того, щоб мати такого зятя: хлопець мав постійний заробіток.

Молоде подружжя переїхало в місто. У лютому тридцять третього року Альдінгерів зять з’явився в селі. На це не звернули особливої уваги. Скільки робітників з маленьких міст, де їх погляди були всім відомі, вважали за краще пересидіти у родичів на селі перший період арештів та переслідувань! Зять знову зник після того, як Вурц, за порадою синів, доніс про цього гостя у гестапо. Тим часом Альдінгер, оскільки села мали незабаром об’єднати, згуртував навколо себе групу людей, які вважали, що коли бургомістром не може лишитися Альдінгер, то й Вурцові не до лиця обіймати цю посаду, а нехай об’єднану громаду очолює хтось третій. Цю групу підтримував і пастор, який був мешканцем Унтербухенбаха, бо церква і пасторський дім були саме там.

Альдінгерового зятя тепер і справді шукали, бо він протягом кількох років збирав внески для профспілки і на місцеву робітничу газету. Ніхто з селян, хоч як упереджено вони ставилися до чужинців, не помітив нічого поганого в цьому врівноваженому чоловікові, котрий допомагав Альдінгерові збирати врожай за хліб та ковбасу для своєї родини, що потроху зросла до п’яти душ. А з синами Вурца він посварився у шинку – вони вже тоді водилися з штурмовиками. Тому вони й почали під’юджувати батька.

Вурц навіть злякався, як швидко зреагували на його донос. Альдінгера одразу ж забрали. Вурцові потрібно було тільки, щоб Альдінгера не було тут на той час, поки його самого затвердять на посаді бургомістра. Йому навіть було б приємно побачити, як Альдінгер лютуватиме. Але вийшло не так – з невідомих причин Альдінгер не повернувся. Спершу Вурц потрапив у важке становище.

Унтербухенбахівці обминали його і при кожній нагоді, коли він виконував свої повинності або йшов до церкви, допікали йому, як могли. Але сини і друзі синів утішали його: нові керівники, як сам фюрер, так і Вурц, мусять впевнено робити свою справу, незважаючи на труднощі й підступи ворогів.

Якби хтось поглянув на Бухенбах з літака, то його тільки порадував би вигляд чистенького, добре впорядкованого села, з його церковною дзвіницею, ланками й лісочками. Якби ж хтось проїхав повз село машиною чи кіньми, то воно б справило вже трохи інше враження, звичайно, коли б не забракло бажання й часу пильніше придивитися до нього. Щоправда, дороги всі чисто підметені і шкільний будинок недавно пофарбований. Але чому це плуг має тягти корова, та ще й тільна? Чому так боязко оглядається дитина, що зібрала травички в фартушок?

Ні з літака, ані з автомашини не можна добачити селянина Вурца, що сидить на своєму ослінчику. Не можна побачити й того, що в жодному хліві немає більше чотирьох корів, що в обох об’єднаних селах є лише двоє коней.

Ні з літака, ані з автомашини не можна вгледіти, що один з цих двох коней належить синові Вурца, а другого коня господар придбав собі десь років п’ять тому не дуже чистим шляхом, як одержав страхівку від пожежі. (Нещодавно селянам стало відомо, що в цій справі готується судовий процес). Це тихе, чисте село убоге, дуже вбоге, як і кожне інше село, від якого тхне бідністю.

Землю Гітлер ніколи не зможе змінити, говорили спочатку. Посунути нас ближче до зони винограду він не може. Алоїс Вурц нам свого коня не дасть на оранку. Хіба що нам продадуть у кредит одну молотарку на все село? Так це вже й раніше думали зробити.

Ви кажете, завели свято врожаю? А хіба раніше не привозили в село кожної осені каруселі й кіоски з усячиною? Але хлопці, котрі в понеділок поверталися додому з Вертгайма, думали, що нічого – подібного ще ніколи не було. Хіба бачено колись у житті, щоб зібралося разом три тисячі селян? А такий фейєрверк? І хіба чули колись таку музику? А хто врешті підніс заступникові імперського керівника селян букет квітів? Вже ж не Агата, дочка Алоїса Вурца, а маленька Ганні, донька третього Шульца з Унтербухенбаха, в якого й пфеніга в кишені немає.

Ближче до міста село посунути не випадало, постійного ринку, щоб продавати свої продукти, усе ще не було.

Але місто щотижня приїздить у село, у машині з кіноапаратом. На екрані в приміщенні школи можна побачити фюрера, що виступає в Берліні, побачити весь світ: Китай і Японію, Італію й Іспанію.

Вурц сидів на ослінчику й думав собі: «Цей Альдінгер усе одно програв, і де він тільки стирчав останній час? Про нього вже ніхто й не згадував».

А найбільше людей у Бухенбаху вразила справа з державною землею. Та земля завжди належала державі.

А тепер» на ній влаштували щось подібне до зразкового села, поселили тридцять сімей з усіх сіл округи. То були переважно багатодітні селяни, які зналися ще на ремеслі.

З Берблінгена привезли коваля, з Вайлербаха шевця; з багатьох сіл попривозили по одній родині, а наступного року, казали, ще переселятимуть туди людей. На це сподівалися в кожному селі, як на великий лотерейний виграш. Кожен знав якусь родину, що на неї випав цей виграш, якщо не в своєму, то принаймні в сусідньому селі.

Поступово люди, що через історію з Альдінгером ставилися до Вурца вороже, почали розуміти, що цей Вурц поставив на вірну карту, коли дозволив своїм синам піти в штурмовики. Коли хтось хоче здобути право переселитись у нове село на державній землі, коли хтось плекає хоч найменшу надію на це село, то він щонайменше не повинен виказувати своєї ворожості до Вурца, бо через його руки проходять усі документи людей нового села.

І ще одне, не треба занадто часто показуватись у Альдінгерів; поступово навколо цієї сім’ї створилося тонке кільце порожнечі. Про Альдінгера скоро вже й згадувати перестали. Можливо, він і справді помер. Його жінка ходять у всьому чорному, цурається людей і не пропускає жодної відправи в церкві. Правда, вона й раніше частенько там бувала. А його сини ніколи не заходять у шинок.

І лише вчора вранці, коли по радіо передали про втечу, все знову змінилося. Тепер ніхто б не хотів бути в шкурі Вурца. Альдінгер – дужий чоловік, і якось він уже роздобуде собі рушницю, коли надумає прийти до села. Вурц усе-таки зробив підлість – звів наклеп на свого ближнього. Через нього тепер усе село наче в облозі. Його охороняє загін штурмовиків, серед них і сини Вурца. Та все це даремно. Альдінгер знає місцевість, він може з’явитися щохвилини і всадити у Вурца кулю. Нікого це не здивує.

І ніяка охорона тут не допоможе. Колись та поїде ж він по той бік Майну або по дрова.

Вурц здригнувся. Хтось іде, човгаючи черевиками. По брязканню дійниці він пізнав свою старшу невістку, жінку Алоїза.

– Що ти тут робиш? – спитала вона. – Мати тебе шукає.

Через двері хліва вона дивилася йому вслід; він крався двором, наче сам був утікачем. Вона зневажливо скривила рота. Вурц завше попихав нею, відколи вона прийшла до них у дім; тепер вона раділа з його лиха.