Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 27 страниц)

VI

Небожі Еллі того вечора не відходили од вікна, щоб побачити, коли привезуть яблука. Це були діти того самого зятя-есесівця, яким старий Меттенгаймер вихвалявся на допиті. Еллі знала, що Франц приїде з яблуками лише тоді, коли розійдеться вся родина: зять – у свій загін, діти – в клуби, а сестра – в цьому Еллі не була цілком певна – на жіночий вечір.

Сестра на кілька років старша за Еллі; в неї пишний бюст і різкіші, ніж в Еллі, риси обличчя, в них світиться не туга, а навпаки – життєрадісність. Її чоловік, Отто Райнерс, удень – банківський чиновник, ввечері – есесівець, а вночі, коли буває вдома, – і те і друге.

У темному передпокої Еллі не помітила, що на обличчі пані Райнерс, дуже схожому на її обличчя, був вираз збентеженості й безпорадності.

Коли діти кинулися до Еллі, яку вони всі любили, пані Райнерс тільки рукою махнула, наче не встигла уберегти дітей від небезпеки. Вона пробурмотіла:

– Ах, ти вже прийшла?

Еллі сказала по телефону, що купила яблук. Але Райперс наказав жінці відправити яблука назад, або нехай сама платить за них. А головне, хай Еллі і носа до них не потикає. Жінка спитала його, чи він, бува, не здурів.

Тоді Райнерс узяв її за руку і пояснив, чому їй не лишається нічого іншого, як вибирати між Еллі та своєю родиною.

Старша дочка Меттенгаймера знайшла собі найкращого чоловіка. Пані Райнерс завжди була й лишилася розсудлива. Те, що Райнерс, член організації «Сталевий шолом», обернувся на затятого прибічника Гітлера, антисеміта й антицерковника, вона сприйняла спокійно, немов це були якісь дивацтва чоловіка, з якими доводиться миритися.

Вона ходила на жіночі вечори і навчання з протиповітряної оборони, хоч їй там було нудно. Вона вважала, що це її подружній обов’язок і що родинне життя легко можна регулювати, якщо поводитися розумно й обережно.

Вона тільки тихенько посміхалася, коли Райнерс дивився крізь пальці на те, що діти причащалися і ходили до церкви у великі свята. Це, правда, було трохи небезпечно, але разом з тим це було ніби застрахування на майбутнє.

Коли пані Райнерс побачила Еллі серед дітей – вони стягли з неї капелюшок, мацали її сережки і мало не викрутили їй руки, – вона лише тепер зрозуміла, як важко їй виконати чоловіків наказ – вибирати між Еллі й дітьми. «Яке безглуздя! Чому я взагалі маю вибирати? Хіба можливий такий вибір?» Раптом вона гримнула на дітей, щоб вони дали Еллі спокій і йшли геть.

Коли діти пішли, сестра спитала Еллі, скільки коштують яблука, потім полічила гроші і поклала їх на стіл.

Коли Еллі почала відмовлятися, вона сунула їй гроші в руку і, тримаючи її руку в своїх, почала обережно умовляти сестру.

– Ти ж розумієш, – сказала вона під кінець, – ми ж можемо бачитись у батьків. Сьогодні про нього знову передавали по радіо. Ах, люба Еллі, чому ти тоді не одружилася з моїм дівером! Він був закоханий у тебе по самісінькі вуха. Ти, певна річ, ні в чому не винна. Але ти знаєш Райнерса. І ти навіть не уявляєш, що тебе ще чекає в майбутньому!

Іншим разом у Еллі просто зупинилося б серце від таких слів, а зараз вона подумала: «Аби тільки вона не вигнала мене, поки Франц не прийде з яблуками». Вона сказала спокійно:

– А що ж чекає мене в майбутньому?

– Райнерс каже, що тебе можуть ще раз арештувати, ти вже подумала про це?

– Так, – відповіла Еллі.

– І ти така спокійна, ходиш собі сумирно по місту, купуєш на зиму яблука?

– А ти думаєш, що мене не арештують, коли я не купуватиму яблук? «Еллі завжди якась напівсонна, – думала сестра, – опустить очі і ховає свої думки, а вії – мов ті завіси».

– Тобі зовсім не треба чекати тут, поки привезуть яблука.

Еллі відповіла швидко й рішуче:

– Ні, я замовила яблука і не хочу, щоб нас обдурили.

Не дозволяй своєму Райнерсу забивати тобі памороки. За кілька хвилин я не зачумлю вашого дому. Та я вже все одно його занапастила.

– Знаєш що, – сказала сестра після короткого роздуму, – ось тобі ключ від мансарди, йди нагору, обмети полиці, постав банки з варенням на шафу. Потім покладеш ключа під килимок.

Пані Райнерс повеселішала, бо знайшла-таки спосіб випровадити Еллі з квартири, не проганяючи її. Вона пригорнула сестру до себе і хотіла поцілувати – звичайно вона цілувала її тільки в день її іменин. Еллі відвернула обличчя, і губи сестри сковзнули по її волоссю.

Коли двері за Еллі зачинилися, сестра підійшла до вікна. На цій тихій вулиці вони живуть вже п’ятнадцятий рік. Але навіть розважливій пані Райнерс ці звичайні, такі знайомі будинки здавалися сьогодні якимись іншими, наче вона дивилася на них з вікна швидкого поїзда. В її холодному серці виник сумнів, хоч і він набув форми повсякденних господарських розрахунків: усе це не варте й щербатої копійки…

Тим часом Еллі відчинила вікно мансарди, щоб освіжити задушливе повітря. На етикетках, наліплених на банки з варенням, сестра чітким почерком написала сорти фруктів, число і рік виготовлення. Бідна сестра! Еллі чомусь жаліла старшу сестру, хоч тій поки що посміхалася доля. Еллі сіла на скриню й почала чекати, поклавши руки на коліна, опустивши вії, похиливши голову – так вона сиділа вчора на тюремному тапчані й так завтра чекатиме хтозна-де.

Франц важко побрався сходами, тягнучи великі кошики. «Все-таки це друг», – сказала собі Еллі, в її житті є й щось хороше. Вони квапливо виймали яблука з кошиків, і їхні руки торкались одні одних. Еллі скоса глянула на Франца. Він мовчав і прислухався. Адже їх переслідувачі могли під якимось приводом піднятися й сюди.

Герман, напевно, буде не дуже задоволений, коли почув про цю зустріч, навіть коли все буде гаразд. Франц спитав:

– Ти щось намислила? Як ти гадаєш, він у місті?

– Так, – відповіла Еллі, – мені здається, що він тут.

– Чому ти так думаєш? Адже табір досить далеко від міста. І тут його багато хто знає.

– Так, але ж він теж знає багатьох. Може, тут є якась дівчина, у якої він думає найти прихисток. – Її обличчя трохи спохмурніло. – Три роки тому, незадовго до його арешту, я якось бачила його здалека в Нідерраді. Він мене не бачив. Він ішов з дівчиною не просто під руку, а рука в руці, отака дівчина, можливо…

– Можливо, але чому ти така певна?

– Так, певна; я певна, що в нього тут хтось е. Кохана або друг. Та й гестапо так думає, бо вони досі стежать за мною, але найголовніше…

– Що найголовніше?

– Я це відчуваю, – сказала Еллі. – Відчуваю: ось тут… і тут.

Франц похитав головою.

– Люба Еллі, на це навіть гестапо не звернуло б уваги.

Вони сіли на скриню. Лише тепер Франц подивився на Еллі. Він жадібно окинув її поглядом від голови до ніг.

Він урвав цю мить від того короткого часу, що належав їм, від» того страшенно короткого часу, який їм виділено для життя. Еллі опустила очі. І хоч вона давно забула Франца, хоч їй зараз здавалося, ніби вона йде по канату, натягнутому над безоднею, хоч те, що їх звело тут разом, було питання життя й смерті, – її серце прискорено забилося в чеканні слів кохання.

Франц узяв її руку і сказав:

– Люба Еллі, найприємніше для мене було б запакувати тебе зараз в один з цих кошиків, знести по сходах, поставити на візок і повезти звідси. Тільки господь знає, яке б це було для мене щастя, але так не можна. Повір мені, Еллі, всі ці роки я хотів тебе знову побачити, але поки що нам більше не можна зустрічатися.

Еллі подумала: «Стільки людей говорять мені, як вони мене люблять, але їм більше не можна зі мною зустрічатись».

– Ти замислювалася над тим, – спитав Франц, – що вони тебе знову можуть арештувати? Вони частенько роблять так з дружинами втікачів.

– Так, – відповіла Еллі.

– Ти боїшся?

– Ні, хіба це допоможе? – сказала Еллі. «Чому ж вона не боїться?» – подумав Франц. У ньому ворухнулась підозра, що їй все ще приємно хоч би чимось бути зв’язаною з Георгом. Він раптом спитав:

– А хто був той чоловік, якого вони тоді в тебе арештували?

– Ах, один мій знайомий, – відповіла Еллі.

На її сором, вона вже майже забула Генріха. Вона сподівалася, що він уже повернувся до своїх батьків. Вона була певна, що Генріх після такої сумної пригоди вже ніколи не повернеться до неї. Не така він людина.

Усе ще тримаючись за руки, вони дивилися перед себе.

Туга стискала їм горло.

Потім Франц сказав зовсім іншим, сухим тоном:

– Ну, Еллі, ти згадала, хто з колишніх знайомих Георга тут, у місті, і міг би прийняти його?

Вона назвала кілька прізвищ, декого з цих людей Франц колись знав. Георг ніколи не піде до них, якщо він не збожеволів. Потім вона назвала ще два-три незнайомих прізвища – Франц насторожився: далі йшов шкільний Георгів товариш, маленький Редер, про якого Франц уже й сам думав, і, нарешті, старий учитель, але він уже давно вийшов на пенсію і виїхав з міста. «Є дві можливості, – міркував Франц. – Або Георг втратив розум і вже зовсім не може думати, тоді всі наші міркування марні і всі розрахунки ні до чого; або він іще здатний думати, і тоді він повинен міркувати так само, як я. До того ж Герман, певне, знає, з ким він зустрічався перед самим арештом. Але я не можу їхати від Еллі до Германа. Знову доведеться прогаяти дорогоцінні години». Він забув про жінку, що сиділа поряд, схопився з місця, і її рука, що лежала на його коліні, сковзнула вниз. Він швидко склав докупи дорожні кошики, в яких мріяв понести Еллі. Еллі заплатила за яблука, він дав їй здачу. Потім сказав:

– Якщо нас спитають, ми скажемо, що ти дала мені п’ятдесят пфенігів на чай.

Він був готовий до того, що його затримають, коли він вийде з будинку.

А коли тривога минула, коли Франц вийшов з дому і його гуркітливий візок поїхав з цієї вулиці, лише тоді йому спало на думку, що він навіть не попрощався з Еллі і не поговорив з нею, як їм знову побачитись.

Удома він віддав гроші Марнетам, не забувши і про чайові.

– Це вже тобі, – сказала пані Марнет, яка вирішила бути великодушною.

Коли Франц поїв і пішов до своєї комірчини, Августа мовила:

– Він сьогодні спіймав облизня, це ясно.

А її чоловік додав:

– От побачиш, він ще повернеться до Софі.

Коли Бунзен кудись входив, у людей з’являлося бажання попросити у нього пробачення, що кімната надто тісна, а стеля надто низька. А його вродливе обличчя набирало поблажливого виразу, наче він хотів сказати, що зайшов ненадовго.

– Я побачив у вас світло, – сказав він. – Ну й день нам випав сьогодні.

– Сідайте, – сказав Оверкамп. Він зовсім не зрадів гостеві.

Фішер встав із стільця, на якому сидів під час допитів, і пересів на ослінчик біля стіни. Обидва комісари були страшенно втомлені. Бунзен сказав:

– Знаєте, у мене в кімнаті є горілка. – Він схопився з місця, рвонув двері й гукнув у темряву: – Гей! Гей!

Почулося цокання підборів. Здавалося, за дверима весь світ поринув у темряву, і туман, немов пара, хвилями котився через поріг. Бунзен сказав:

– Я зрадів, побачивши, що у вас іще світиться. Одверто кажучи, я цього більше не можу витримати.

Оверкамп подумав: «Боже мій, цього тільки бракувало! На докори сумління піде щонайменше півтори години».

Він сказав:

– Любий друже, цей світ – такий він уже є – дав нам порівняно мало можливостей вибору: або ми тримаємо людей певного гатунку за колючим дротом, пильнуємо їх і стараємося краще, ніж досі, щоб вони залишалися там, або ми сидимо там і вони пильнують нас. А що перше значно розумніше, то доводиться, щоб зберегти його, придержуватися різних, іноді досить неприємних, правил.

– Ви немов читаєте в моєму серці, – відповів Бунзен. – Я просто не можу більше терпіти дурного базікання нашого старого Фаренберга.

– Дорогий Бунзене, – сказав Оверкамп, – це вже ваш клопіт.

– Тепер, коли привезли цього Фюльграбе, він твердо переконаний, що привезуть усіх. Як гадаєте, Оверкампе?

– Я – комісар Оверкамп, я не пророк Аввакум. Я не належу ні до великих, ні до малих пророків, я тут виконую важку роботу.

Він подумав: «Цей хлопець пишається тим, що в понеділок самостійно віддав кілька звичайнісіньких розпоряджень, що випливають з службової інструкції».

Принесли піднос з горілкою й чарками. Бунзен налив, вихилив одну, потім другу і ще третю. Оверкамп стежив за ним професійним поглядом. На цього чоловіка горілка справляла своєрідний вплив. Він, мабуть, ніколи не п’янів по-справжньому, але вже після третьої чарки його мова і вся поведінка трохи мінялися. Навіть шкіра на його обличчі ставала якась в’яла…

– До того ж мені якось не віриться, – сказав Бунзен, – щоб оті четверо щось почували біля своїх хрестів, а п’ятий, Беллоні, – той уже напевне нічого не почуває, бо там висять тільки його кашкет і старий фрак. Інші в’язні, коли їх шикують на «танцювальному майданчику» і примушують дивитися, – ті, звичайно, почувають. А ці четверо – вони ж знають, що їх чекає. А коли людина знає, то їй стає байдуже до всього і вона зовсім нічого не відчуває. До того ж їм тільки незручно стояти, їх навіть не коле, тільки Фюльграбе хникав, що він не того чекав. Ви його сьогодні вночі знову візьмете на допит? Дозвольте мені бути присутнім!

– Ні, мій дорогий.

– Чому ні?

– Служба… Не дозволено, мій друже.

– То ви тільки так кажете, – промовив Бунзен; очі йому заблищали. – Дайте мені Фюльграбе хоч на п’ять хвилин – і я вам скажу точно, чи випадково він зустрівся з Гайслером, чи ні.

– Можливо, він вам скаже, ніби умовився стрітися з Гайслером, коли ви йому дасте ногою в живіт. Але я вам і після цього скажу, що вони зустрілися випадково.

А чому? Бо Фюльграбе варто тільки потрусити – і показання посиплються з нього, мов сливи з дерева: я добре знаю Фюльграбе і добре знаю Гайслера; Гайслер ніколи не буде домовлятись з Фюльграбе про зустріч у місті серед білого дня.

– Якщо він залишився на лаві, як розповідає Фюльграбе, то він, напевно, когось чекав. Чи роздали його фотографії всім двірникам і квартальним уповноваженим?

– Дорогий Бунзене, – сказав Оверкамп, – будьте вдячні хоч за те, що інші люди беруть на себе таку силу турбот.

– Ваше здоров’я!

Вони цокнулись.

– А чи не можете ви трошки прочистити мозок Валлау? Там напевне знайдеться прізвище того, на кого чекав його дружок Гайслер. Ви ж можете влаштувати Фюльграбе і Валлау очну ставку.

– Дорогий Бунзене, ваша ідея – мов Марія Стюарт, вона прекрасна, але безталанца. Якщо ви так цікавитеся цим, то знайте, що ми детально допитали Валлау, ось протокол допиту!

Він вийняв чистий аркуш паперу з шухляди. Бунзеп вирячив на нього очі, потім посміхнувся. Його зуби були трохи замалі для такого широкого обличчя. Мишачі зубки.

– Дайте-но мені вашого Валлау до завтра, до ранку.

– Ви можете взяти р собою цей клаптик паперу, – сказав Оверкамп, – хай він плює на нього кров’ю. – Він сам налив Бунзену. Бунзен, як усі люди підхмелені, дивився тільки на Оверкампа, що сидів перед ним. Фішера він зовсім не помічав. Фішер, сидячи на ослінчику, обережно тримав повну чарку в руці, щоб не закапати собі штани, він ніколи не пив. Оверкамп зробив йому знак бровами. Фішер підвівся, обережно обійшов Бунзена, наблизився до столу і зняв телефонну трубку.

– Ах, пробачте, – сказав Оверкамп. – Служба є служба.

– Диви-но, а ще схожий на архангела в панцері, чистісінький тобі святий Михаїл, – сказав Фішер, як тільки Бунзен вийшов. Оверкамп підняв маленький канчук, що лежав біля стільця, швидко оглянув його, тримаючи двома пальцями, як звик оглядати сотні таких предметів, обережно, щоб не стерти відбитків пальців, і сказав:

– Ваш святий Михаїл залишив тут свій меч. – Він гукнув вартовому за дверима: – Прибрати тут! Ми кінчаємо! Залишатися на посту!

Герман уже втретє запитував цього вечора Ельзу: невже Франц нічого не переказував. А Ельза втретє розповідала, що Франц позавчора питався про нього і відтоді більше не приходив. «Дивно, – думав Герман, – спершу Франц наче збожеволів від цієї втечі, ні про що інше но говорив, а тепер раптом зник. Хоч би він нічого не зробив на свій риск. Чи, може, з ним трапилось якесь лихо».

Ельза щось тихенько наспівувала низьким, трохи хриплуватим голосом: здавалося, то бджілка дзижчить пісеньку про шипшину. Цей спів вечорами заспокоював Германа, і він менше докоряв собі за те, що одружився з цією дівчинкою, яка нічого не знала ні про нього, ні про що інше. А сьогодні ввечері Герман навіть сказав собі, що без цієї дівчинки йому було б важко витримати таке життя – самотнє і тривожне. Герман уже знав про арешт Валлау. Він намагався не думати про скривавлене тіло на підлозі, яке б’ють, топчуть ногами і ламають, бо в ньому живе щось незламне. Герман намагався не думати і про себе самого, про своє тіло, яке можна покалічити і в якому, сподівався він, теж живе щось незламне. Він думав зараз про втікачів, які ще були на волі. Насамперед про цього Георга Гайслера – він тутешній і, можливо, шукатиме тут притулку. Те, що розповів йому про Георга Франц, на гадку Германа, перепліталося з якимись потаємними почуттями. На підставі всього, що він чув про Гайслера – сам він його ніколи не бачив, – Герман уже склав собі про нього уявлення: людина, що не шкодує себе і ладна віддати все, щоб домогтися свого. «А те, чого йому бракувало, міг виховати в ньому його товариш по ув’язненню Валлау», – розмірковував Герман. Валлау він знав, правда, дуже мало, але одразу видно, яка це людина. «Треба приготувати гроші й документи», – помислив Герман. Він насилу одкинувся думок про людину, за якою женуться і яка може несподівано об’явитися тут.

Він розважував, чи не слід йому завтра ж піти туди, де все це приготовлено, на всякий випадок. «Оце і все, що я можу зробити, і я це зроблю», – сказав він собі і заспокоївся. У кухні бджілка наспівувала «Водяний млин». «Без Ельзи, – подумав Герман, – я, мабуть, хвилювався б іще більше. Усе, що робиться, – робиться на краще».

Франц кинувся на своє ліжко. Він так втомився, що заснув одягнений. І от він знову в мансарді разом з Еллі, він прийшов попрощатися. Раптом Еллі загубила сережку: сережка впала в яблука. Вони почали шукати її. Він злякався: час минав, а сережку треба знайти; але яблук було дуже багато, усе більше й більше. «Ось вона», – крикнула Еллі, але сережка майнула мов сонечко, і вони знову шукають, перебираючи яблука. Вони вже не вдвох, їм допомагають шукати і пані Марнет, і Августа, і її діти, і старий вчитель, що вийшов на пенсію, і маленький веснянкуватий Редер. Чабан Ернст із своїм червоним шарфом та собачкою Неллі теж перебирає яблука, і Антон Грайнер, і його кузен-есесівець; навіть Герман шукає сережку, а також секретар районної організації, який був тут 1929 року. Що з ним, власне, сталося? Шукають Софі Мангольд і Оклецьок; товста касирка, з якою Франц бачив Георга, коли той покинув Еллі, сопучи, риється в яблуках. Тут Франців мозок пронизує думка: «Може, Георг у неї – вона, хоч і товста, але дуже порядна». І ось яблука зникають, він уже сидить на велосипеді і їде вниз, до Гехста. Як він і гадав, касирка стоїть у кіоску із зельтерською водою, на ній сережки Еллі, але про Георга годі й питати. І Франц уже знову мчить на велосипеді, а страх дедалі зростає, тепер уже не він шукає, а його шукають. Нарешті йому спадає на думку, що Георг, звичайно, вдома. Де ж йому ще бути? Він, певно, сидить в їхній спільній кімнаті. Як не хочеться знову йти туди, побиратися сходами! Але Франц перемагає себе, він підіймається сходами і входить. Георг сидить верхи на стільці, затуливши руками обличчя. Франц починає складати свої речі – після того, що сталось, їхнє спільне життя кінчилося, лишились тільки гіркі спогади. Георг стежить за ним, кожний рух завдає йому болю. Нарешті він обертається. Георг опускає руки і відкриває обличчя. Воно спотворене до невпізнанності. Кров тече з ніздрів, з рота і навіть з очей. Франц хоче крикнути і не може, але Георг спокійно говорить: «Через мене, Франце, тобі не слід перебиратися».

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

І

Закон, за яким почуття людей спалахують і холонуть, не поширювався на цю п’ятдесятичотирьохлітню жінку, що сиділа біля вікна будинку на Шімельгесхен, поклавши хворі ноги на другий стілець. Жінка ця була Георгова мати.

По смерті чоловіка пані Гайслер жила з другим сином і його родиною. Вона ще потовстішала. В її глибоко запалих карих очах завше був вираз страху й докору, мовби в людини, що потопає. Сини звикли до цього виразу так само, як і до коротких зітхань, що вихоплювалися з її напіввідкритого рота, наче то була пара від її думок; і тепер їм здавалося, що мати не дуже розуміє, що вони їм кажуть, принаймні не розуміє справжнього смислу їхніх слів.

– Якщо він прийде, то не побереться сходами, – сказав другий син. – Він пройде дворами і залізе через балкон, як колись. Він же не знає, що спиш ти тепер не в своїй старій кімнаті. Найкраще тобі лишитися тут. Лягай спочивати.

Жінка напружила плечі й поворушила ногами, але вона була надто важка і не могла підвестися сама. Менший син швидко промовив:

– Ти ляжеш, вип’єш валеріанових капель, замкнеш двері, добре, мамо?

– Це найкраще, що ти можеш зробити, – сказав другий.

То був кремезний чоловік, що здавався старший на свої роки. Його велика голова була обстрижена, а недавно йому паяльником припалило брови й вії, і його обличчя здавалося від цього якесь тупе. Колись він був вродливий хлопчина, як усі Гайслери. Зараз це був типовий штурмовик, він огрубів і погладшав. А менший, Гайні, був саме такий, яким його описав Редер. Його зріст, форма голови, волосся, зуби – все було таке, наче батьки створили його точно за расистською теорією. Старший, вимушено посміхаючись, зробив рух, ніби хотів перенести матір разом з її двома стільцями до ліжка. Та він раптом зупинився, зустрівши погляд матері, погляд, який, очевидно, коштував їй страшенного напруження сил. Син зняв руку з стільця й опустив голову. Гайні промовив:

– Ти мене зрозуміла? Що ти кажеш, мамо?

Вона нічого не сказала, тільки знову глянула на меншого сина, потім на старшого, потім знову на меншого.

Яка ж міцна броня в цього хлопця, коли він міг витримати такий погляд! Старший підійшов до вікна. Він подивився на темну вулицю. Менший не силкувався витримати материного погляду, він його просто не завважив.

– Лягай же, нарешті, – сказав він. – Постав чашку біля ліжка. Чи прийде він, чи не прийде, – нехай це тебе не турбує. Годі тобі думати про нього, адже нас у тебе ще троє.

Старший прислухався, дивлячись на вулицю. Він був здивований: он як заговорив цей Гайні. Колись він був Георгів улюбленець, а тепер сам допомагає ловити його, наче в цьому немає нічого особливого. Хоче довести хлопчиськам з своєї вулиці, та й дорослим, що йому наплювати на Георга, хоч колись він і чіплявся за нього, мов реп’ях. Малого вони ще більше покалічили, ніж його, а сам він теж змінився. Він став штурмовиком півтора року тому, бо не міг без жаху згадувати про п’ять років безробіття. Так, цей жах був однією з небагатьох реакцій його тупого мозку. Він був найменш розвинений, найтупіший з усіх хлопців Гайслерів. «Завтра ти втратиш роботу, – сказали йому, – якщо не вступиш сьогодні». У його дурній голові жила примарна думка, що все це ненадовго. Це ще не кінець. Усе це просто якийсь привид, що колись розвіється. Але як? Чому? Коли? Цього він і сам не знав. І, слухаючи, як Гайні зухвало і холодно говорить з матір’ю, той самий Гайні, якого Георг тягав на своїх плечах на всі демонстрації і який тепер мріяв про фюрерські школи, есесівські загони і моторизовані частини, – слухаючи усе це, старший брат відчув, що йому аж з душі верне. Він відійшов од вікна і подивився на Гайні.

Той сказав:

– Я піду до Брайтбахів, а ти лягай спати, мамо. Ти все зрозуміла?

І мати, на їхній подив, відповіла:

– Так.

Стара нарешті додумала свою думу до кінця. Вона цілком спокійно сказала:

– Подай мені валеріанові каплі. «Вип’ю, – думала жінка, – щоб серце не билося так сильно, і ляжу, хай вони йдуть. Потім сяду біля дверей і коли почую, що Георг іде дворами, я закричу: «Гестапо!»

От уже протягом трьох днів їй утовкмачували, особливо дружина її другого сина і Гайні, що в неї велика родина і без Георга – три сини та шість онуків – і що вона може всіх занапастити. Мати мовчала.

Колись Георг був лише один з її чотирьох синів. Він їй завдавав багато прикростей. На нього завжди скаржилися вчителі й сусіди. Він вічно сварився з батьком, з двома старшими братами. З другим братом, бо тому було байдуже до всього, що хвилювало Георга, а з найстаршим тому, що його хвилювало те саме, що й Георга, але він був про це зовсім іншої думки.

Старший брат тепер жив із сім’єю на другому краю міста. З газет і радіо він знав про братову втечу. Відтоді, як Георга посадили, не минало й дня, щоб старший не думав про нього. А тепер він майже тільки про Георга і думав. Аби брат тільки знав, чим допомогти Георгові, то не пожалів би ні себе самого, ні своєї родини. Його часто запитували на заводі:

– Цей Гайслер твій родич?

І завжди він відповідав тоном, від якого всі замовкали:

– Він мій брат!

Мати колись найбільше любила старшого сина, а з часом – наймолодшого. Вона також дуже любила другого, який був, може, найвідданіший їй і незграбно, по-своєму завжди намагався їй догодити.

Тепер усе це змінилося. Бо всупереч тому, як це звичайно буває на світі, що довше не було Георга, що менше про нього говорили й запитували, то виразніше вона бачила перед собою його обличчя, то виразніші ставали спогади. Вона не цікавилася планами й сподіваннями трьох синів, що жили коло неї. Вона дедалі більше думала про плани й надії далекого сина, можливо, втраченого назавжди. Вона сиділа вночі на ліжку й перебирала в пам’яті давно забуті подробиці: Георгове народження, маленькі прикрості його дитячих років, тяжку хворобу, коли вона мало не втратила його, воєнні роки, коли вона працювала на заводі і заледве перебивалася з синами; день, коли на Георга поскаржилися, ніби він украв овочі в полі; вона згадувала і маленькі радощі, скупі нагороди – вчитель похвалив його, майстер назвав його тямущим, він переміг в якомусь спортивному змаганні. З гордістю й досадою згадувала вона його першу кохану і всіх інших любок згодом. Вона згадала Еллі, що лишилася для неї зовсім чужою, – навіть дитину не принесла показати.

А потім – нагальний переворот у його житті! Не можна сказати, щоб він приніс щось чуже в родину! Але те, що у батька й братів було лише епізодом – якесь мимохідь кинуте слово, іноді страйк, іноді листівка, – стало для нього найголовнішим, суттю його існування.

І наче хтось хотів довести їй – у тебе тільки троє синів, цьому четвертому краще було б і не народжуватися, йому взагалі не треба жити на світі, – вона знаходила тисячу заперечень. Гайні весь час пояснював їй, що вулицю оточено, за квартирою стежать, гестапо пильнує. Їй треба подумати про своїх інших трьох синів.

Але вона, зреклася цих трьох синів. Нехай вони самі про себе дбають. Лише Георга вона не зреклася. Другий син помітив, що мати невпинно ворушить губами. А вона думала: «Боже милосердний, ти повинен допомогти йому.

Якщо ти є, допоможи йому. А якщо тебе немає…» І вона відверталася від ненадійного захисника. Мати звертала свою молитву до всіх, до всього життя в цілому, наскільки вона його знала, і до тих прихованих, таємничих зон життя, де їй нічого не було відомо, але де, мабуть, все-таки були люди, що могли допомогти її синові. Можливо, там чи тут є хоч одна людина, до якої дійде її молитва.

Другий син знову підійшов до її стільця. Він сказав:

– Я не хотів говорити тобі при Гайні, на нього не можна звіритись… Я говорив з бляхарем Цвайлайном.

Мати радісно глянула на нього. Вона швидко й легко спустила ноги на підлогу.

– Цвайлайн живе на розі, з його вікон видно дві вулиці, Георг, напевно, прийде з боку Майну, якщо він прийде. Я, звичайно, не говорив багато з Цвайлайном, я тільки так, підморгнув йому.

Він показав матері жестами, як говорив з Цвайлайном.

– Він теж підморгнув мені. Цвайлайн не ляже спати, він виглядатиме Георга, щоб той не поткнувся на нашу вулицю.

Очі старої засяяли. Її пухке, мов сире тісто, обличчя враз помолоділо, наче в неї вдихнули нове життя. Вона схопилася за руку сина, щоб підвестися. Потім сказала:

– А коли він все-таки прийде з боку міста?

Син знизав плечима. Жінка говорила далі, ніби думала вголос: А що, коли він заскочить до Лорхен: вона ж заодно з Альфредом, вони неодмінно викажуть його.

Син сказав:

– Не знаю, може, й не викажуть. Але він прийде з боку Майну. Цвайлайн виглядатиме.

Жінка сказала:

– Він пропав, якщо прийде сюди.

Син їй:

– Навіть і тоді він іще не пропав.