Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 27 страниц)

Тим часом Лізель знайшла недогризок олівця. Вона вирвала аркуш з своєї видаткової книжки.

– Я вся тремчу, – сказала вона. – Може, ви самі запишете?

– А що треба записати? – спитала пані Фідлер.

– На п’ять пфенігів дріжджів, – схлипуючи, почала Лізель, – кіло муки і молока стільки, щоб тісто було круте, трошки солі. Добре вимісити…

Ідучи додому безлюдними вулицями, пані Фідлер моглаі б сказати собі, що всі ці незчисленні несподіванки, всі напівреальні, напівуявлювані загрози набрали тепер реальної форми. Але в неї не було часу для таких гадок. Вона думала про те, яким шляхом піти, і весь час оглядалася, щоб подивитися, чи не стежить хто за нею. Вона дихнула на повні груди. Знову це знайоме повітря, що крижаним холодом обпікало обличчя. І знайома темрява, під захистом якої вони колись розклеювали плакати, писали гасла на стінах, підсовували під двері листівки! Якби її ще сьогодні вдень запитали про підпільну роботу і про перспективи боротьби, вона б тільки знизала плечима, як це робив її чоловік. І хоч пані Фідлер усього тільки відвідала заплакану жінку, вона відчувала, що знову посіла своє місце в житті. Їй раптом здалося, що все стало можливим, що події можуть розгорнутися дуже швидко, бо дещо тут залежить і від неї. Як хороше, що вона і її чоловік ще молоді і разом зазнали цього щастя після таких тяжких злигоднів. Правда, можливо, що Фідлер скоро загине, і навіть жахливішою смертю, ніж смерть, якої вони боялися, коли іще брали участь у боротьбі. Бувають такі часи, коли ніщо не можливе, і життя минає, мов тінь. А часи, коли можливе все, по вінця сповнені і життя і смерті.

– Ти певна, що за тобою ніхто не стежив?

– Цілком.

– Слухай, Грето, я зараз зберу найнеобхідніші речі.

Якщо хтось спитає, де я, скажи – поїхав на Таунус. А ти ось що зроби: їдь у Рідервальдське селище на вулицю Гетеблік, вісімнадцять. Там живе доктор Кресс, у нього гарненький кремовий будиночок.

– Це той Кресс, що викладав на вечірніх курсах? Він носив окуляри? І завжди сперечався з Бальцером про християнство й класову боротьбу?

– Так, але якщо тебе хтось спитає, то ти Кресса ніколи не бачила. А йому скажи від мене: «Пауль у гестапо».

Нехай трохи подумає, а потім спитай у нього, де тепер з ним можна побачитися. Люба Грето, поводься дуже обережно, ти ще ніколи не брала участі в такій небезпечній справі. Мене ні про що не запитуй. Ну, я зараз іду. Але поки що не на Таунус. Завтра вранці приїзди до нас на городи. Якщо вночі до нас прийде поліція, надінь теплу кофту. Якщо ж нікого не буде, надінь новий костюм.

Якщо ти не прийдеш, я знатиму, що тебе заарештували.

А новий костюм означатиме, що все гаразд і нам ніщо не загрожує. В тебе є гроші?

Грета дала йому кілька марок. Вона швиденько спакувала трохи речей. Вони не поцілувалися на прощання, тільки міцно потиснули одне одному руки. Коли Фідлер пішов, Грета одразу ж наділа теплу кофту. Вона була практичною людиною і сказала собі, що коли трапиться лихо, в неї навряд чи буде час переодягатися. Якщо ж ніч буде спокійна, вона і завтра встигне одягнути новий костюм.

Кресс і досі стояв на тому самому місці в темній частині кімнати. Його дружина, не дивлячися на нього, сіла на своє місце. Вона розгорнула книжку, яку читала, коли зайшли обидва чоловіки. Її гладеньке біляве волосся, трохи тьмяне вдень, мінилося золотом при світлі лампи. Вона була схожа на худенького хлопчика, що жартома надів на голову блискучий шолом. Не підводячи очей від книжки, вона промовила:

– Коли ти на мене дивишся, я не можу читати.

– Ти ж могла читати цілий день. А зараз поговори зі мною.

– Навіщо? – запитала жінка, дивлячись у книжку.

– Тому, що твій голос мене заспокоює.

– А навіщо тебе треба заспокоювати? Тут у нас і так дуже спокійно.

Він невідривно дивився на неї. Вона перегорнула дві-три сторінки. Раптом він роздратовано гукнув:

– Гердо!

Вона наморщила лоба, але опанувала себе почасти за звичкою, почасти тому, що Кресс – її чоловік, він стомився на роботі, і вечір, який вони мають провести удвох, так чи інакше почався. Вона поклала розгорнуту книжку на коліна й закурила. По тому спитала:» – Кого це ти, власне, привіз? Якийсь дивак.

Чоловік мовчав. Вона мимоволі насупила брови й пильно глянула на нього. У напівтемряві жінка не могла розглядіти його обличчя. Воно світилося якоюсь дивною радістю.

Але чого він такий блідий? Нарешті він сказав:

– Фріда повернеться тільки завтра?

– Післязавтра вранці.

– Слухай, Гердо, ти нікому не кажи, що у нас гість.

А коли хто спитає тебе, відповіси, що це мій шкільний товариш.

– Добре, – мовила вона, анітрошечки не здивувавшися.

Кресс підійшов ближче до жінки. Тепер вона виразно бачила його обличчя.

– Ти чула по радіо про втечу з Вестгофена?

– Я? По радіо? Ні.

– Кілька в’язнів утекло, – сказав Кресс.

– Он як.

– І всіх піймали.

– Шкода.

– Крім одного.

Очі жінки заблищали. Вона підвела обличчя. Таким ясним воно було тільки один раз – на початку їхнього, спільного життя. Але й зараз, як і тоді, це світло швидко згасло.

Вона окинула чоловіка поглядом від голови до ніг і сказала:

– Ти диви! – Він мовчав. – Цього я від тебе не чекала.

Він відхилився назад і спитав:

– Чого? Чого н? чекала?

– Цього! І взагалі… Отже, все-таки… Пробач мені.

– Про що ти говориш? – спитав Кресс.

– Про нас обох.

Георг, сидячи у кімнаті, яку йому приділили, думав: «Я хочу вниз. Чого я прийшов сюди, нагору? Нащо мені сидіти самому? Навіщо мучитися в цій жовто-голубій тюрмі з доріжками ручної роботи, з водою, що тече з нікельованого крана, із дзеркалом, в якому ти бачиш те саме, що й у темряві: себе самого».

Від низького білого ліжка пахло свіжою білизною. Але Георг, смертельно втомлений, ходив туди й сюди, від дверей до вікна, наче не мав права лягти. «Може, це мій останній притулок? Останній – перед чим? Треба спуститися вниз, до людей». Він відімкнув двері.

Уже на сходах Георг почув голоси чоловіка й дружини – тихі, але виразні. Він здивувався. Обоє здалися йому якимись німими або принаймні дуже мовчазними. Георг нерішуче став біля дверей. Кресс сказав:

– За що ти мене мучиш?

І Георг почув низький голос дружини:

– Хіба це тебе мучить?

Кресс відповів трохи спокійніше:

– Я тобі ось що скажу, Гердо. Тобі однаково, яка небезпека загрожує цій людині; і тобі байдуже, хто він такий. Головне для тебе – небезпека. Що б воно не було: втеча чи автомобільні гонки, – ти одразу оживаєш. Такою ти була, такою ти й лишилася.

– Це напівправда і напівнеправда. Можливо, колись я була такою, а зараз знову стала така. А хочеш знати чому? – Вона трохи помовчала. І, чи хотів чоловік знати все, чи не хотів знати нічого, вона рішуче продовжувала: – Весь час ти говорив: тут нічого не вдієш, треба чекати. «Чекати? – думала я. – Він хоче чекати, поки знищать усе, що він любить і шанує». Наповажся зрозуміти мене. Коли я пішла від батька до тебе, мені ще не було й двадцяти років. Я пішла з дому, бо там мені все остогидло: мій батько, мати, брати, ця нестерпна тиша кожного вечора в нашій вітальні. Але останнім часом така сама тиша запала і в нашому домі.

Кресс слухав, мабуть, з іще більшим подивом, ніж Георг. А скільки вечорів йому доводилося мало не силою виривати в неї кожне слово! А вона вела далі:

– І потім ось що: дома усе було непорушне. У нас пишалися тим, що все в домі споконвіку стоїть там, де стояло. А тут з’явився ти! І сказав мені, що навіть у камені жодна дрібочка ні на мить не кам’яніє, не кажучи вже про людей… Але, очевидно, за винятком мене! Ти ж сам тільки що сказав про мене: «Такою ти була, такою й лишилася».

Він трохи виждав, чи не скаже вона ще чогось. Він поклав їй руку на голову. Обличчя її знову стало байдуже, навіть уперте. Він не погладив її волосся, а тільки скуйовдив його своїми пальцями. Вона була така лагідна і разом з тим непіддатлива – на любов, на навчання, а може, й на зміни. Він легенько струснув її.

Георг увійшов. Кресс і його жінка швидко відійшли одне від одного. На якого біса Кресс розповів усе жінці? Її байдуже обличчя набрало виразу холодної цікавості. Георг промовив:

– Я не можу заснути. Можна мені посидіти з вами?

Кресс, що стояв біля стіни, пильно подивився на нього.

Так, гість тут, запрошення уже не можна скасувати. І він спитав тоном гостинного господаря:

– Що вам хочеться випити? Чаю? Горілки? Фруктового соку чи, може, пива?

Жінка сказала:

– Він голодний.

– Чаю й горілки, – сказав Георг, – і чого-небудь поїсти.

Чоловік і жінка заметушилися. Вони накривали на стіл, ставили на нього маленькі й великі тарілки, відкорковували пляшки. Ах, попоїсти з семи тарілочок, попити з семи шкляночок! Усім трьом трохи ніяково. Кресси тільки удають, ніби їдять. Георг запхнув у кишеню білу серветку – хороша пов’язка для пораненої руки. Потім знову витягнув і розгладив. Він наївся і мало не падав від утоми.

Тільки б не залишитися на самоті. Він відсунув виделки, ножі й тарілки і поклав голову на стіл.

Минуло багато часу, поки Георг знову підвів голову. Зі столу давно уже прибрали, по кімнаті слався тютюновий дим. Георг довго не міг опам’ятатися. Його морозило.

Кресс знову стояв, спершися на стіну. Георг бозна-чого усміхнувся до нього; на обличчі господаря теж з’явилася усмішка – така сама крива й вимушена. Кресс запропонував:

– А чи не випити нам іще?

Він знову приніс пляшки. Налив собі й Георгові. Його рука злегка тремтіла, і він пролив вино на стіл. Саме ця тремтяча рука і заспокоїла Георга: «Порядна людина.

Йому, мабуть, було нелегко взяти мене до себе, але все-таки він зробив це».

Повернулася пані Кресс, вона сіла за стіл й мовчки закурила. Чоловіки теж мовчали.

На доріжці зарипів гравій під чиїмись швидкими легкими кроками. Кроки зупинилися біля надвірних дверей.

Було чути, як хтось обмацує рукою двері, очевидно, шукаючи дзвінок. І коли дзвінок задзеленчав, чоловіки здригнулися, хоч і чекали цього.

– Ви мене випадково зустріли біля кіно, – тихо, але твердо сказав Георг. – Ви познайомилися зі мною на вечірніх курсах. – Кресс кивнув. Як майже всі боязкі люди, він був спокійний перед лицем реальної небезпеки.

Пані Кресс підвелася й підійшла до вікна. На її обличчі світилася легенька гордовита усмішка, як завше в хвилини небезпеки. Вона підняла штору, виглянула з вікна й сказала:

– Жінка.

– Відчиніть їй, – сказав Георг, – але не пускайте сюди.

– Вона хоче поговорити з тобою особисто. Вона здалася мені цілком пристойною людиною.

– Звідки вона знає, що я дома?

– Знає. О шостій годині ти розмовляв з її чоловіком.

Кресс вийшов. Його жінка знову сіла за стіл. Вона курила і час від часу поглядала на Георга так, наче вони зустрілися на крутому повороті або на заледенілому гірському схилі.

Повернувся Кресс. Глянувши на нього, Георг зрозумів, що сталось якесь лихо.

– Мені доручено переказати вам, Георге, що ваш Пауль у гестапо. Чоловік цієї жінки про всякий випадок пішов з дому. Треба їй зараз сказати, куди ми підемо… або ви самі, Георге. Вони хочуть знати, де вас можна буде знайти.

Він налив собі шклянку вина. «Не пролив жодної краплини», – подумав Георг. У голові у нього було пусто, наче з неї геть-чисто все повимітали.

– Ми можемо відвезти вас куди-небудь машиною, чи, може, нам усім виїхати звідси? Утрьох у машині? Куди?

Просто на Східний вокзал? Чи, може, кудись на село? До Касселя? Чи, може, краще зразу розлучитися?

– Ах, прошу вас, помовчіть хвилинку…

У Георговій пустій голові роєм роїлися думки. «Отже, Пауль провалився! Стривай, чому провалився? Його забрали чи викликали? Про це не сказали ні слова. У всякому разі, він у їхніх руках. Що ж буде з Паулем? Коли вони знають, що він переховував мене у себе, коли вони це знають… Все одно. Пауль ніколи не викаже мого нового сховища. Та чи знає він, де я зараз? Ні, цього він не знає.

Коли посередник людина певна, коли він справді один з наших, то він не назвав йому ніякого прізвища. Але Пауль знає номер машини, і цього досить». Георг згадав про людей, сильніших за Пауля, загартованих у боротьбі, розумних, досвідчених. І все-таки їх зломили, вирвали з них усе, що вони знали. Але Пауль його не зрадить.

Сміливий план, який виник у нього в голові, вимагав усієї його мужності й твердості. Так, він довіряє Паулю.

Пауль зціпить зуби так, як зціплювали зуби інші, і вперта мовчанка поступово стане для нього звичною і остаточною.

А може, це звичайнісінький виклик, і він стоїть там зараз такий маленький і з наївним обличчям ображено відповідає на Їхні запитання. І Георг сказав:

– Ми залишаємося тут!

– А чи не краще про всякий випадок поїхати звідси?

– Ні, це тільки ускладнить становище. Сюди мені пришлють дальші вказівки. Гроші й документи. Якщо я поїду, – все пропало.

Кресс мовчав. Георг розумів, про що він думає.

– Якщо ви відсилаєте мене звідси тому, що боїтесь… Кресс відповів:

– Справа не в тому, боюся я чи не боюся. Ви один знаєте цього Пауля. Вирішуйте самі.

– Гаразд, – сказав Георг. – Скажіть цій жінці, що ми залишаємося тут.

Кресс одразу ж вийшов. Він усе більше подобався Георгові. Подобалась готовність, з якою слабша частина його душі після недовгого змагання підкорилася сильнішій частині, подобалася його чесність, адже він ні на секунду не старався приховати свій страх під хвастощами і гучними фразами. Він подобався Георгові більше, ніж його жінка.

Вона докурила останню сигарету і махала рукою, щоб розігнати дим. У цієї жінки, мабуть, ніколи не було нічого, що вона боялася втратити.

Кресс повернувся й знову став під стіною. Вони прислухалися до кроків, що віддалялися в напрямі до селища.

Коли все затихло, пані Кресс сказала:

– Ходімо нагору, а то сидимо весь час на одному місці.

– Так, – сказав Кресс, – все одно ми не зможемо заснути.

У мансарді Кресс влаштував собі робочу кімнату, тут було повно книг. З вікна було видно, що будинок стоїть в кінці нової вулиці, трохи осторонь від Рідервальдського селища. Небо було ясне. Георг уже давно не бачив ясного зоряного неба; над Рейном його повивав туман. І він глянув на небо, як дивляться люди, яким загрожує загибель, наче небозвід може їх урятувати. Пані Кресс зачинила віконниці і ввімкнула опалення; звичайно це робив сам Кресс, коли рано приходив додому. Вона прибрала книжки з краю стола й кількох стільців. «Зараз катують Пауля, – думав Георг, – а Лізель сидить і чекає». Георгове серце стиснулося від страху й сумнівів.

Чи можна цілком покластися на Пауля? Чи стане в нього сил? Тепер, звичайно, вже пізно про це думати. Кресси мовчали, вони, напевне, думали, що він засинає… А він, затуливши обличчя руками, у думці питав поради у Валлау. Треба заспокоїтись, те, про що зараз ідеться, тільки випадково цього тижня зветься Георгом.

І раптом Георг бадьорим тоном запитав господаря, скільки йому літ і хто він за фахом. Тридцять чотири роки, відповів Кресс, фах – фізична хімія. Георг спитав, що це таке. Кресс спробував пояснити йому: здавалося, він зрадів цьому запитанню. Спочатку Георг уважно слухав, потім знову почав думати про Пауля, заюшеного кров’ю, і про Лізель, яка чекає. Кресс по-своєму зрозумів його мовчання.

– Ще маємо час, – сказав він тихо.

– Який час? Для чого?

– Щоб піти звідси.

– Хіба ми не вирішили залишитися! Не думайте більше про це.

Проте сам Георг не міг думати ні про що інше. Він підвівся й почав перебирати книжки. Дві-три з них були йому знайомі з часів, коли він жив з Францом. То був найщасливіший час у його житті.

Але ті мирні, тихі дні заступили виразніші спогади про бурхливі наступні роки. «І чого завжди забуваєш найзаповітніше, – думав Георг. – Тому, що воно зростається з душею і нечутно живе в ній».

Георг обернувся до жінки і почав розпитувати її про батьків і дитинство. Вона злегка здригнулася – Кресс ніколи не помічав такого – і одразу ж почала розповідати:

– Мій батько дуже молодим пішов до армії. Особливих здібностей він не мав і тому вийшов у відставку у чині майора, коли йому було сорок чотири роки. Нас було п’ятеро, четверо братів і я, і батько командував нами, поки ми не повиростали.

– А ваша мати?

Георг так і не почув нічого про її матір, бо якась автомашина зупинилася так близько від будинку, що всім трьом перехопило подих. Машина від’їхала, але бажання говорити зникло.

Георг знову подумав про Пауля. У думці він просив у нього пробачення, що перелякався, наче він, як і Кресс, був готовий до всього. І все-таки, коли проїхала ще одна машина, Георг знову затремтів. Тепер вони більше не говорили, а ніч тягнулася нестерпно довго в цій сповненій тютюнового диму кімнаті.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

І

Сонце ще не зійшло, але було видно, що поля й дахи білі від інею. З боку Кронберга до шосе чимчикувала низенька стара жінка з торбою на плечах. Вона йшла, бурмочучи щось собі під ніс, безперестану оглядаючись.

В темряві ця жінка з торбою і з ціпком у руках була трохи схожа на відьму. Правда, коли вона підходила ближче, це враження зникало, бо на спині в старої висів звичайнісінький рюкзак і одягнута вона була в звичайне грубошерсте пальто із заячим коміром і святковий капелюшок, надітий поверх хустки.

Поблизу садиби Мангольдів стара перескочила через придорожню канаву, нахилилася до землі, наче чогось шукала, щось сердито забурмотіла, відтак перескочила назад і побралася по шосе до будинку Мессера. У вікні кухні, нарівні з землею, вже світився перший цього ранку вогник.

Для хороших синів приготували каву й ватрушки. А для поганих? «Для них тим паче, – подумала Ойгені, – щоб вони полагіднішали від солодких пухких ватрушок».

Стара знову перескочила через канаву, та не біля будинку, а трохи далі, напроти поля. Вона нахилилася, а по тому впевнено попростувала в лісок тим самим шляхом, яким учора йшла отара. Бо це була мати Ернста, чабана, замість якого вона в неділю пасла вівці, а з овечого посліду на полі Мессера вона дізналася, що вчора її син був тут з отарою. Вона знала їхній маршрут. Сьогодні отара вже буде у Прокаскі, в громаді Мамольсберг.

Стара через лісочок вийшла на ділянку, яку Мессер навесні продав Прокаскі, коли було видано новий закон про спадкоємство. Праворуч від дороги на Кронберг, біля купки вкритих памороззю ялин, стара побачила низький жовтий будинок готелю. М’яко й плавно спускаються там поля, а по той бік шосе так само м’яко й плавно піднімаються. Погляд не губиться вдалині, його зупиняє поросле буковим лісом пасмо горбів, до якого можна дійти за дві години. Коли зійде сонце, велика кругла долина заграє всіма осінніми барвами. Але зараз, перед світанком, усе тут тьмяне, вкрите памороззю. Місяць такий блідий, що його треба шукати на небі. І мати Ернстова, спускаючись сіро-білим схилом, не кидає від себе тіні.

Раптом вона зупиняється. Галявиною, кроків за двісті від неї, між купкою ялин і лісочком, біжить дівчина.

Ернстова мати на мить забуває, що сьогодні вона йде до сина, а не до його батька: отака дівчина, що біжить додому на світанку, здавна показувала їй дорогу краще, ніж овечий послід. І вона пропищала тоненьким голоском:

– Гей, панночко!

Дівчина зупиняється, вона страшенно перелякалась: озирається на всі боки; довкола сіро й тихо. Ернстова мати спускається з пагорка позаду дівчини:

– Гей, панночко!

Дівчина знову лякається.

– Панночко, ви щось загубили!

– Де? Що?

– Таку тоненьку, біляву волосинку.

Але дівчина вже отямилася; вона міцна, повненька і доволі смілива.

– Ну то покладіть її собі в молитовник!

Стара сміється, чи, може, кашляє. А дівчина показує їй довгого червоного язика і біжить геть.

А місяць на небі, здається, знову оживає, він стає яскравішим, бо небо голубіє. Дівчина починає догадуватися, хто ця стара, і її бере досада. Тепер стара вдарить у всі дзвони. І як вона могла зв’язатися з таким хлопцем! Поки Ернст пас вівці біля їх будинку, вона стримувалась, а коли він пішов у Мамольсберг, вона першої ж ночі побігла до нього! О боже мій! Тепер його мати розпустить про неї плітки! Дарма! Ця стара відьма плеще казна-що про всіх хороших дівчат. Вона набрехала навіть на Маріхен з Боценбаха! Маріхен усього п’ятнадцять років, вона заручена з есесівцем Мессером із Шмідтгайма, а він нізащо не візьме дівчини з ганджем. І коли повненька дівчина виходить з лісочка і наближається до кухонного вікна Ойгені, вона вже сповнена гордощів та образи, немов її незаслужено обмовили. Вона стукає у вікно:

– Хайль Гітлер! Ойгені, коли ти вже печеш, то позич мені, якщо можеш, шматочок ванільної палички.

– Не тільки шматочок, Софі, а й цілу паличку. – У Ойгені в чистій шклянці завжди зберігається запас прянощів. – Ти моя перша гостина, Софі, – каже вона, подаючи їй паличку ванілі й шматочок ще гарячої ватрушки на лопаточці.

У Софі Мангольд липкі губи: ватрушка щедро посипана цукром. Дівчина весело біжить до власної кухні, де мати вже меле каву.

Нарешті ніч минула. Обидва чоловіки щоразу здригалися, коли до Рідервальдського селища в’їжджала машина або коли долинали кроки поліційного патруля; напади страху ставали чимраз лютішими й тривалішими, наче їхні тіла з кожною годиною втрачали здатність чинити йому опір.

Коли пані Кресс відчинила віконниці й знову обернулася до світлої кімнати, їй здалося, що обидва чоловіки схудли й постаріли за цю ніч. По її тілу перебіг легкий дрож. Вона глянула в пласку нікелеву підставку настільної лампи і побачила там своє відображення – її обличчя не змінилося, тільки губи зблідли.

– Ніч минула! промовила вона. – Щодо мене, то я зараз викупаюсь і одягну святкове плаття.

– А я зварю каву, – сказав Кресс. – А ви, Георге?

Георг не відповів. Коли відчинили вікно і до кімнати полинуло свіже ранкове повітря, Георга охопила знемога, він чи то заснув, чи то зовсім знесилився. Кресс підійшов до стільця, на якому сидів Георг, поклавши голову на стіл.

Щоб йому було зручніше, Кресс обережно підняв його голову і повернув її. Десь у найпотаємнішому куточку його серця ворухнулося запитання, чи довго ще доведеться йому переховувати у себе цю людину. Йому стало соромно, і він наказав цьому голосу замовкнути. «Ти помиляєшся, – сказав він собі, – я б переховував у себе навіть його труп».

Георг незабаром підвів голову, – мабуть, десь грюкнули двері. Ще у півсні він, за звичкою, спробував визначити кожний звук у будинку: ось скреготить кав’яний млинок, ось дзюрчить вода у ванній. Він хотів перемогти сон, що знову налягав на нього, болісний, тяжкий сон; Георг іще встиг подумати, що він не піддасться цьому сонному навожденню, і ту ж мить сон здолав його.

Його-таки піймали. Вони штовхнули його в барак номер вісім. З ран цебеніла кров, але страх перед тим, що його чекає попереду, заглушував біль. Він сказав собі: будь мужній, Георге! Але він знав, що в цьому бараці його жде найжахливіше. І ось воно почалося.

За столом, укритим електричними проводами й заставленим телефонними апаратами, що, проте, був схожий на стіл у пивниці – там навіть лежало кілька картонних підставок до пивних кухлів, – сидів сам Фаренберг і дивився на Георга примруженими гострими очима; на губах у нього застигла усмішка. По праву і по ліву руч сиділи Бунзен і Цілліх, повернувши до нього голови. Бунзен теж сміявся, а Цілліх був, як завше, похмурий. Він роздавав карти.

В кімнаті було поночі, тільки над столом було трохи світліше, хоч Георг не бачив ніякої лампи. Один з дротів тричі оповивав міцне Цілліхове тіло; коли Георг побачив це, у нього аж мороз пішов поза спиною. Але думки його були на диво ясні: вони справді грають з Цілліхом у карти.

Отже, все-таки є столи, за якими не зважають на класові відмінності.

– Підійди ближче, – сказав Фаренберг.

Але Георг навіть не ворухнувся – з упертості й тому, що в нього тремтіли коліна. Він чекав, що Фаренберг заричить на нього, але той, невідомо чому, тільки підморгнув Георгові, наче вони однодумці.

Тоді Георг зрозумів, що ці троє придумали щось дуже підле, мерзенне і за секунду будуть шматувати його тіло й душу. Проте секунди збігали, а вони лише дивилися на нього. «Стережися, – сказав собі Георг, – збери останні сили».

Раптом він почув тихий звук, наче тріщали кістки або дуже сухе гілля. Георг збентежено дивився то на одного, то на другого. Нараз він зауважив, що в Цілліха гниє щока і м’ясо відпадає шматками, а на гарній голові Бунзеновій кришиться вухо й лоб. Георг зрозумів, що всі троє мертві і що сам він теж мертвий.

Георг голосно скрикнув:

– Мамо!

Він схопився за підставку від лампи. Лампа вдарила Георга по нозі і впала додолу. Прибігли господарі. Георг витирав мокре від поту обличчя і оглядався в світлій неприбраній кімнаті. Він зніяковіло попросив пробачення.

У пані Кресс худі руки були голі до плечей, мокре волосся скуйовджене; вона здавалася на диво молодою й чистою. Господарі повели Георга вниз, посадовилп між собою за стіл, налили кави і все підкладали на тарілку.

– Про що ви думаєте, Георге?

– Про те, чому вони завдають нам такого страху. Якби я був на волі, то, напевно, був би зараз в Іспанії, десь у небезпечному місці. Я чекав би, що хтось прийде мені на зміну, але ця зміна могла б і не дійти. Та й мене могли тяжко поранити, а це навряд чи приємніше за удари чобітьми вестгофенських бандитів. І все-таки там у мене було б зовсім не так на серці. Від чого це залежить? Від того, як це робиться? Чи від усієї системи? Чи, може, від мене самого? Як ви гадаєте, як довго я ще можу прожити у вас?

– Поки для вас не придумають чогось іншого, – твердо сказав Кресс так, наче він багато разів не запитував себе, як довго він зможе отак чекати.