Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 27 страниц)

V

А Пауль стояв, то широко розставивши ноги, коли затвори поверталися на місце, то на одній нозі, мов лелека, коли натискував на важіль, і міркував над тим, хто з робітників погодився б йому допомогти. Губи його були міцно стулені.

У цеху було шістнадцять чоловік, опріч майстра, про якого не могло бути й мови. Яких тільки шрамів не було на голих, паруючих від спеки спинах цих шістнадцяти робітників – худих і гладких, старих і молодих: одні мали ці каліцтва від народження, інші дістали їх під час вуличних бійок у Фландрії чд в Карпатах, у Вестгофені чи в Дахау, а дехто й на роботі. Пауль тисячу разів бачив шрам під лопаткою у Гайдріха.

Просто диво якесь, що він, прострілений наскрізь, лишився жити та ще й працює зварником у Покорні.

Пауль добре пам’ятав, як Гайдріх у листопаді дев’ятсот вісімнадцятого року вийшов з фронтового лазарету в Ешерсгаймі: худий, на милицях, він мріяв змінити життя в країні. Пауль був тоді учнем. Його найбільше вразив саме цей великий шрам від наскрізної рани. Незабаром Гайдріх почав ходити без милиць. Він хотів поїхати то в Рур, то в Центральну Німеччину. Він рвався туди, де точилася боротьба. Але усі ці Носке, Ваттери і Яеттов-Форбеки раніше придушили повстання, у яких він замірявся взяти участь, ніж він встиг вибратися з Ешерегайма. Ніякі рани так не знекровили Гайдріха, як роки миру; безробіття, голод, родина, втрата всіх прав, розкол робітничого класу, марнування дорогоцінного часу на суперечки про те, на чиєму боці, правда, замість боротися за справедливу справу, і, нарешті, у січні тридцять третього – найстрашніший удар. Погасло священне полум’я віри, віри в себе самого! Пауль здивувався, що він досі не помітив, як змінився Гайдріх. Коли Пауль подивився на нього сьогодні вранці, він зрозумів, що Гайдріх не ризикуватиме навіть однією волосиною; він хоче тільки одного: щоб у нього завжди була робота, а на кого вона і від кого – це йому байдуже. «А може, Еммріх», – подумав Пауль. Він найстаріший робітник у цеху. Густі сиві брови, суворі очі і ріденький сивий чубчик. Колись він був стійкий член організації;: щороку ще тридцятого квітня ввечері вивішував червоний прапор на честь Першого травня, щоб він уже майорів на світанку. Пауль чомусь згадав саме про це Раніше він не звертав уваги на такі риси людини. Еммріх, напевне, тільки тому не потрапив у концтабір, що належав до кадрів незамінних висококваліфікованих робітників.

До того ж він був уже старий, і його колишній запал уже, мабуть, прохолов. Раптом Пауль згадав, що двічі бачив Еммріха в Ербенбеку в пивниці з молодим Кнауером і його друзями, хоч у цеху вони ніколи не розмовляли. Більше того, Кнауер частенько заходив до Еммріха додому. Лише тепер Пауль почав розуміти, чого люди тишкуються між собою, як той чоловік з казки, що поїв якоїсь страви й почав розуміти мову птахів. Так, ці троє зв’язані між собою, і Бергер також з ними, а можливо, й Абст. Може, Еммріх і згорнув свій прапор, але погляд його суворих очей ще пильний. «Він і його товариші, напевно, знайшли б притулок для мого Георга, – подумав Пауль. – Але я не наважуся спитати їх. Вони тримаються осторонь, нікого до себе не підпускають, вони недовірливі… А хіба вони не праві? Чого це вони мають мені довіряти? Хто я, врешті, для них? Паульхен, та й годі».

Раніше, коли хтось питав Пауля про щось таке, він говорив: «Мене не чіпайте, для мене головне, щоб моя Лізель зварила мені юшку, нехай і не дуже густу».

А тепер? А завтра? І він знову чує різкий хриплий Георгів голос, реальніший і живучіший за самого гостя, який знепритомнів у нього в кухні. «А як ти гадаєш, Паулю, – запитує цей голос, – чому вони все-таки залишили тобі цю юшку, і хліб, і пелюшки, і восьмигодинний день замість дванадцятигодинного, і відпустки, і квитки на пароплав? З доброти? З любові до людей? Вони не забирають усього цього в тебе тому, що бояться. Ти б і цього не мав, аби ми не змагалися; усе це дали тобі ми, а не вони. Довгі роки за це боролися такі, як я і ти, не боячися ні крові, ні мук». І Пауль відповів: «Нащо ти знову заводиш такі розмови?» Георг уважно подивився на нього, майже так само, як учора ввечері, коли Пауль ішов з контори пані Граббер. Георгове волосся на скронях було сиве, нижня губа покусана. «Він загине, якщо я сьогодні не знайду кого-небудь. Не можна думати ні про що інше. Але як я можу когось знайти? Погані люди зрадять, а хороші ховаються. Вони надто добре ховаються».

Он на своїх товстих ногах стоїть, мов вирізьблений з каменю, Фріц Вольтерман. Його могутні груди обвиває витатуйована синя змія з жіночою головою. Руки теж вкриті татуїровкою. Колись він був зварником на військовому кораблі. Хоробрий хлопець, він пишається своєю відвагою і знається з хоробрими людьми. Він не боїться смерті, навпаки, небезпека вабить його до себе.

Пауль подумав: «Так, Вольтерман!» Йому відлягло від серця.

Але тільки на хвилину. Потім його серце знову занило.

Йому нараз здалося, що неможливо віддати найдорожче на землі в ці відчайдушні, розмальовані синіми зміями руки. Може, Вольтерману й наплювати на небезпеку, але йому, Паулеві, зовсім не наплювати. Ні, Вольтерман не підходить.

Було вже під полудень. Пауль завжди зітхав з полегшенням, коли сонце випливало з-за даху. Коли на мідній головці індикатора блисне сонячний промінь, значить, незабаром перерва. Він подумав: «Мені треба поговорити з ним під час перерви – з тим, кого ще нема».

А може, Вернер? Він найдобродушніший з усіх. Коли двоє робітників посваряться, він кидається мирити їх.

Якщо комусь буває важко, він завжди допомагає. Вчора він, наче рідна мати, перев’язав Паулеві рану. «Може, саме він мені й потрібний! Часто тобі святий! І завжди такий спокійний. Так, він», – одразу ж сказав собі Пауль.

Мідна головка індикатора заблищала в полуденному світлі. Фідлер тихенько гукнув до нього:

– Гей, Паулю!

Пауль прогавив секунду, коли треба було опустити важіль. «Ні, – вирішив Пауль. Йога застерігав якийсь голос, хоч взагалі Пауль не був ані підозріливий, ані прозорливий. – Вернер не захоче встрявати в цю справу. Він радніше накладе сотню пластирів, владнає сотню суперечок, витре сотню сльозинок».

Фідлер удруге застеріг його:

– Паулю!

Ах, і Фідлер також. Минулого тижня, коли Бранд почав йому дорікати, що, мовляв, раніше він брав участь у всіх страйках та демонстраціях, Фідлер сказав йому напрямки:

– Часи міняються, і ми також.

Не повертаючи голови, Пауль скоса глянув на Фідлера. «Пауль і вчора якось дивно глянув на мене, – подумав Фідлер. – Може, його щось турбує?»

Фідлерові років під сорок. Це дужий, міцний чоловік.

Він любить веслувати й плавати. У нього широке, спокійне обличчя і очі спокійні. «Така відповідь Брандові, – подумав Пауль, – ще нічого не важить. Так, просто згук. Хочеш схопити рукою – і немає нічого». Протягом останніх років Фідлер з непорушним спокоєм і чемністю на все відповідав мовчанкою.

Так, звичайно, він завжди був порядна людина. «Був», – думав про нього Пауль. Так, наче колишнє життя Фідлерове уже кінчилося і він стоїть на порозі нового життя, чекаючи, поки його впустять, а він, Пауль, охороняє цей поріг.

Так, він був порядна людина! І Паулю пригадалася історія з ліфтом. Тоді саме монтували ліфт у головному корпусі і з їхнього цеху теж викликали двох робітників.

Ці двоє були серед перших пасажирів, які їздили вгору й униз, перевіряючи надійність ліфта. Раптом зіскочив один трос, всі вважали, що це сталося з вини Швертфегера. Четверо робітників, що були в кабіні, сильно вдарились і дістали переломи кісток, у Фідлера був перелом ключиці. Всі четверо мали змогу подати до суду позов на відшкодування збитків за рахунок винного Швертфегера. Але Фідлер умовив своїх трьох поранених товаришів, що це, мовляв, дрібниця, його перелом ключиці теж, і не варто судитися із Швертфегером. Нелегка то була для Фідлера справа, якщо зважити, що в кожного пораненого була жінка з дітьми, яка звичайно добивалася, щоб чоловік одержав якесь. відшкодування за час вимушеної непрацездатності.

«Чи цього задосить, аби висловити Фідлерові довір’я, – запитував себе Пауль. – Можливо, що й Бранд зробив би те ж саме, з почуття спільності, чи як там називають такі речі націсти. А може, Бранд вирішив би так: за свої дії треба відповідати. Халатність одного підриває почуття загальної спільності, тому Швертфегера слід покарати». І ще пригадав Пауль, що Фідлер на всіх робітничих зборах любив ставити запитання, спокійні запитання про дрібні справи. Він завше виясняв, чи робітники одер жать усе, що їм належить за правилами. В цьому він теж був цілком заодне з Брандом.

Блиснула мідна головка індикатора. Полудень. Зараз пролунає гудок.

І блискавично Пауль згадав щось – не вчинок. І не якусь там заяву, а просто дрібничку, про яку за інших обставин він ніколи б і не подумав. Якось навесні, коли робітникам сказали зібратись після зміни у великій залі послухати промову фюрера, хтось сказав:

– Боже мій, а мені неодмінно треба на вокзал.

Другий робітник порадив йому:

– Іди, ніхто й не помітить.

А третій додав:

– Це ж не обов’язково.

Тоді і Пауль сказав:

– Якщо це не обов’язково, то я піду до своєї Лізель!

Все одно він нічого нового не скаже.

І повтікало дуже багато робітників, тобто вони хотіли втекти, бо всі троє воріт були замкнені. Тоді хтось згадав, що є малесенька хвіртка біля сторожової будки. Ця хвіртка й справді була малесенька, а на заводі працювало тисячу двісті чоловік, і всі разом кинулися туди; побіг туди й Пауль.

– Чи ви здуріли, хлопці! – сказав сторож.

Тоді хтось у натовпі промовив:

– Чисто тобі вушко голки, крізь нього скоріше верблюд пролізе, ніж…

Пауль обернувся і побачив зосереджене Фідлерове обличчя; його лагідні очі сяяли переможним блиском.

Сонячний промінь згас на головці індикатора. Сонце освітлювало зараз частину стіни між вікнами. Пролунав гудок, почалася обідня перерва.

– Можна тебе на хвилинку? – Пауль чекав Фідлера у дворі. Фідлер подумав: «Виходить, його таки щось гнітить. Цікаво, що може засмутити такого хлопця, як Пауль?»

Пауль мовчав. Фідлер здивувався: зблизька Пауль здавався зовсім не такий, як він собі його уявляв, особливо очі були зовсім інші. Не лукаві й не дитячі, а холодні й суворі.

– Мені потрібна твоя порада, – почав Пауль.

– Я слухаю! – сказав Фідлер.

Пауль знову завагався, але потім сказав цілком розважно й чітко:

– Йдеться про в’язнів з Вестгофена, ти ж розумієш, Фідлер, що я маю на увазі, – про втікачів, вірніше – про одного.

Промовивши ці слова, Пауль страшенно зблід, – він так само зблід, коли Георг усе йому розказав. І Фідлер аж побілів, почувши перші слова. Він навіть примружився.

Як шумно у дворі! Що це за вихор підхопив їх обох!

Фідлер спитав:

– Чого ти звернувся саме до мене?

– Цього я тобі не можу пояснити. Просто довіряю.

Фідлер опанував себе. Він почав крізь зуби ставити запитання коротко й суворо, і Редер відповідав йому так само коротко і суворо, – здавалося, вони сваряться.

Обидва були бліді й насуплені. Нарешті Фідлер легенько ляснув Пауля по плечу й сказав:

– За сорок п’ять хвилин по зміні приходь у пивницю Фінка і жди там мене. Все треба обміркувати. Зараз я тобі ще нічого не можу пообіцяти.

Це було найдивніші години в їхньому житті – друга половина зміни. Пауль кілька разів повертався до Фідлера. Чи справді він той, хто йому потрібний? У всякому разі, йому доведеться стати ним. «Чого він звернувся саме до мене, – думав Фідлер. – Невже по мені щось помітно? Ех, Фідлере, Фідлере! Ти надто довго й ретельно старався, щоб нічого не було помітно. І зараз не помітно, бо нема чого й помічати.

Але, видно, все-таки щось лишилося, – сказав він собі, – лишилося проти твоєї волі, попри всю твою обережність, і Редер відчув це.

Може, я повинен був сказати: Редере, ти помиляєшся, я тобі нічим не можу запомогти. Я вже давно відрізаний від керівництва й товаришів. Між нами вже давно немає ніяких зв’язків, хоч, може, їх не так уже й важко було б поновити. Але я не зробив цього. А тепер я відірваний від усіх і нічим не можу тобі зарадити. Але хіба зміг би я сказати отаке Редерові, коли він виявив до мене таку довіру? І як це могло статися, що я лишився сам, відрізаний від усіх? Та хіба можна було підтримувати зв’язок з товаришами після масових арештів, коли рвалася одна нитка за другою? Чи, може, я не дуже й старався підтримувати цей зв’язок?

Ні, я ще не зовсім пропаща людина, не може цього бути!

Душею я не змінився. Хіба Пауль звернувся б до мене, аби я зовсім отупів і зачерствів. І я знову знайду товаришів. Я встановлю з ними зв’язок! Та й без них я мушу йому допомогти. Не можна весь час тільки чекати, тільки вагатися.

Просто я тоді страшенно занепав духом, коли усіх заарештували. Кожен казав собі: якщо тебе схоплять, то в кращому разі протримають шість-вісім років у таборі, а то й уб’ють. І всі казали мені: «Фідлере, я не можу важити своїм життям!» І раптом я сам почав так відповідати. Мене приголомшив арешт нашого комітету. Так, саме тоді я й покинув роботу; тоді ж таки заарештували й Георга Гайслера».

VI

– Це наш останній обід приреченого до страти, – сказав Ернст. – Якби пан Мессер навесні не продав панові Прокаскі ділянку за лісочком, мені б тепер не довелося пасти його вівці на чужій землі.

– Ну, це не так уже й далеко, – озвалась Ойгені. – З вікна спальні я можу привітатися з тобою.

– Розлука є розлука, – сказав Ернст. – Хоч посидьте коло мене, поки я з’їм ці останні картопляники.

– Я не маю часу, – відповіла Ойгені. Але вона все-таки сіла боком на підвіконня. – Мені треба ще пекти й варити: завтра приїдуть наші хлопці. Максові – він у шістдесят шостому полку – вперше дали відпустку, у Гензеля зараз канікули, і Йозеф теж приїде. Певно, хоче попросити в батька грошей.

– Скажіть-но, Ойгені, а ваш хлопчик теж інколи приїздить сюди?

– Який хлопчик? – холодно перепитала Ойгені. – Ні, ні, він ніколи не буває вільний у неділю. Мій Роберт вчиться у Вісбадені на кельнера.

– Не подобається мені така професія, – промовив Ернст.

– Він хоче вийти в люди, – ніжно сказала Ойгені. – Роберт уміє поводитися з культурними людьми. Це у нього в крові.

– Але сюди він приїздить?

– Роберт? Навіщо? Старий Мессер, мабуть, нічого не мав би проти, Гензеля ніколи не буває вдома, Макс хороший хлопець, а от Йозеф… Він почне ляпати язиком, я не змовчу – буде скандал, а я цього не хочу.

– Чого ж він почне ляпати язиком? – знову починає Ернст, бо хоче затримати біля себе Ойгені, яка вже взяла його тарілки й шклянку. – Адже батько хлопця був не єврей.

– Ні, на щастя, тільки француз, – відповіла Ойгені.

Вона все-таки підвелася. – Ну, на все добре, Ернсте, свисни Неллі, я хочу з нею попрощатися. На все добре, Неллі. Ти дуже хороша собачка. Бувай здоровий, Ернсте!

Але вона все-таки знову сіла на підвіконня, щоб подивитись, як іде отара. Ернст стоїть спиною до будинку, він виставив уперед ногу і підперся рукою в бік. Вітер надимає йЬго шарф. Пильно позираючи з-під приплющених повік, наче полководець, що перегруповує свої війська, Ернст неголосно віддає короткі накази, і собачка бігає то сюди, то туди, поки отара не обертається у довгасту густу хмаринку, що губиться в ялиннику.

Яка порожня тепер лука! В Ойгені болісно стискається серце. Правда, Ернст тут ні до чого. Ті три дні, що він тут пас вівці, він тільки завдавав їй клопоту й набридав своїми теревенями. Аж ось їх усіх поглинув гайок, і череда вже, певно, виходить по той бік, і на луці буде порожньо до наступного року. Це нагадує про все те, що проходило повз тебе, а коли пішло, то забрало щось із собою, і стало до болю тихо й порожньо.

Коли Герман після обідньої перерви проходив двором, він побачив Лерша, що вигукував якісь короткі команди, і вираз його обличчя чомусь не сподобався Германові.

Малий Отто висів на мотузках між вагонними колесами і невміло повертав важкий поршень. Двір був нижчий від рівня вулиці. Вагон можна було підняти або пересунути за допомогою підйомного крана так, щоб він нависав над двором. Хлопець легенько погойдувався, міцно тримаючися за мотузку. Він дивився то вниз на двір, який неначе лежав десь глибоко під ним, то вгору, на вагон, який, здавалось, ось-ось упаде на нього. Молодий робітник, що керував краном, щось крикнув йому – не владно й насмішкувато, а весело й підбадьорливо. Отто, очевидно, відчував один з тих нападів страху, що часто бувають в учнів, коли не можеш зробити найпростішої речі.

Ідучи далі, Герман почув, як молодий робітник розсміявся. Лерш кричав на Отто таким тоном, який більше пасував до казарми, ніж до заводського двору. Герман обернувся. Хлопчик страшенно зблід, він боявся, що не впорається з своєю роботою, і Герман подумав, які недоречні тут і Лершеве гримання, і надмірне учневе самолюбство.

У цеху за роботою Лерш нічим не відрізнявся від звичайного кваліфікованого робітника. Але зараз, навчаючи молодого робітника, він горлав, мов несамовитий, очі його гнівно блищали, губи кривила зневажлива усмішка.

Герман пройшов мимо, подумавши, що це його зовсім не стосується. Але ступивши кілька кроків, він зупинився і сказав собі, що його усе стосується.

Герман почекав біля залізних сходів, поки Лерш вичитував хлопцеві. Отто стояв струнко, підвівши бліде обличчя, він боявся навіть моргнути, його дитячий рот був напіврозтулений.

Підіймаючись разом з Отто, Герман сказав йому:

– Попервах це з кожним буває. Не треба так напружуватися, навпаки, тримайся якомога вільніше. І взагалі не думай, що висиш у повітрі. Я працюю тут уже десять років, і жодного разу ніхто не впав. Ось про що ти маєш пам’ятати, коли тобі стане страшно. Попервах усім страшно, і мені було страшно.

Герман поклав хлопцеві руку на плече, але Отто легенько зрушив плечем, і Германова рука сковзнула вниз.

Той холодно подивився на літнього робітника. Він, мабуть, подумав: «Це справа моя і Лершева, а ти тут зовсім ні до чого». «Що ж вийде з цього хлопця, – подумав Герман, – для якого добрість – порожнє базікання, а солідарність – безглуздий пережиток. Другий Лерш – або ще гірше, адже його так виховують».

Герман пройшов через обидва двори, що були на рівні вулиці. Він увійшов у цех, сповнений оглушливого гуркоту, білих і жовтих спалахів вогню. То тут, то там його вітали усмішками, що на почорнілих обличчях більше скидалися на гримаси, швидкими поглядами очей з блискучими, як у негрів, білками й вигуками, яких він не міг розібрати. «Я не самотній, – сказав собі Герман. – Те, що я зараз думав про Отто, – безглуздя, він звичайнісінький хлопець. Я візьму його під опіку. Я відіб’ю цього хлопця у Лерша. Неодмінно відіб’ю. Ми ще побачимо, хто сильніший».

Так, але ж на таке потрібен час. А часу йому, можливо, й забракне. І Герман забув про це завдання, що вимагало багато часу і за яке він несподівано вирішив узятися так, наче йому хтось його загадав, і знову почав думати про те завдання, що заховувало в собі страшну небезпеку.

Учора після зміни архітектор Зауер чекав на нього в одному місці, де вони зустрічалися тільки тоді, коли траплялося щось надзвичайне. Зауера мучили сумніви, чи правильно він зробив, що вигнав незнайомого, і його портрет – низенький, блакитноокий, веснянкуватий – точно збігався з тим, як Франц Марнет описував Пауля Редера.

Якщо цей Редер і досі працює на заводі Покорні, то там є надійна людина, що може поговорити з ним – літній чоловік, твердий і обережний: він лишився на волі тільки тому, що ще за два роки до Гітлера майже зовсім покинув партійну роботу, і багато хто думав, ніби він не в згоді зі своїми однодумцями. В понеділок цей чоловік повинен поговорити з Редером. Герман знав його давно, йому можна довірити й гроші, й документи для Гайслера, коли той іще живий. Серед гуркоту й полум’я звичайного робочого ранку Герман думав, чи мають вони право ставити усе під загрозу заради однієї людини. Робітник, який мав поговорити з Редером, був єдина надійна людина на заводі Покорні. Чи можна наражати на небезпеку одного заради другого? А коли можна, то за яких умов?

Герман іще раз старанно обміркував усе. «Так, можна. І не тільки можна – треба».

VII

Цілліхове чергування закінчилось о четвертій годині дня. Він і раніше не знав, що йому робити у вільний від служби час. Цілліх не любив їздити з приятелями у ліс або на річку, його не цікавили їхні розваги. Щодо цього він лишився селянином.

Коло табірних воріт стояв старий грузовик, повний штурмовиків, що їхали кататися по Рейну. Вони запросили Цілліха поїхати з ними, але, напевно, страшенно здивувалися б, навіть були б незадоволені, аби він прийняв їхнє запрошення. З поглядів, якими вони його проводили, і з того, як усі раптом перестали сміятися, було видно, що навіть між ним і цими людьми існує певна відстань.

Цілліх ішов у Лібах польовою дорогою, важко ступаючи по твердій, висохлій землі, і густа пилюка не могла затьмарити блиску його великих чобіт. Він перетнув дорогу, що вела від шосе до Рейну. Біля оцтового заводу ще й сьогодні стояв вартовий – передовий пост Вестгофена. Вартовий козирнув. Цілліх відповів. Він пройшов ще кілька метрів уздовж задньої стіни заводу і зупинився біля стоку, по якому, мабуть, проповз Гайслер, а також біля того місця, де його побачив Грибочок. Гестапо досить точно відтворило весь Гайслерів шлях до училища Дарре.

Цілліх уже не один раз проходив тут.

З заводу вийшло кілька десятків чоловік: місцеві селяни – сезонні робітники. Їх усіх замучили тривалими допитами. Вони стали позаду Цілліха і в сотий раз заглянули в стічну канаву. Просто неймовірно! Не кожний так зуміє! Його вони й досі не впіймали! Всіх, крім нього!

Хлопець у батьковому комбінезоні, що висів на ньому мішком, напрямки спитав Цілліха:

– Ну що, піймали нарешті?

Цілліх підвів голову й обернувся. Тоді всі почали розходитися, бліді й мовчазні. Дехто швидко приховав зловтішну посмішку, мов заборонений прапор. А хлопцеві вони сказали:

– Хіба ти не знаєш, хто це? Це ж Цілліх!

Цілліх ішов польовою дорогою під тьмяним промінням вечірнього сонця. Річки звідси було не видно, і місцевість була точнісінько така сама, як у його рідному краї. Цілліх був земляком Альдінгера, він виріс в одному з віддалених сіл за Вертгаймом.

То сям, то там маяли білі й голубі хустки жінок, які працювали в полі. «Який зараз місяць? Що вони копають? Картоплю? Ріпу?»

У своєму останньому листі дружина кликала його додому; доки будуть вони віддавати в оренду свою землю?

У них є деякі заощадження. Йому, старому націстському ветеранові, багатосімейному, надано усяких привілеїв.

Вони вже якось дадуть лад своєму господарству. Два старших сини можуть уже працювати нарівні з батьком, але, звичайно, заступити його не можуть. Коли він приїде, можна буде зорати ту ділянку, що її вони віддають в оренду, а частину залишити під конюшину для корів, яких вони хочуть купити.

Цілліх ступив ногою у високому чоботі на те місце, де Георг знайшов стрічку. Незабаром він підійшов до роздоріжжя, де бабуся Коробочка повернула вбік. Цілліх не пішов угору, до училища Дарре, а почав спускатися вниз, у Бухенау. Його мучило бажання випити. Цілліх пив не щодня, а час від часу, запоєм.

Він ішов тихими полями, що розкинулися під сіро-блакитним небом. Тут-там поблискувала лопата. Почувши його кроки, селянки, що працювали недалеко від дороги, підводили голови, кулаком витирали піт з обличчя й дивилися йому вслід. У нього все переверталося на саму думку про те, що треба назавше повернутись додому.

А як Фаренберг вижене його геть або самого Фаренберга виженуть у три вирви? Що він тоді робитиме?

Найбільше його непокоїв один спогад. Коли Цілліх у листопаді 1918 року повернувся з війни у свою занедбану господу, він був приголомшений усім, що побачив. Цвіль, мухи, діти – по одному після кожної відпустки на додачу до перших двох. Жінка, що стала суха й тверда, мов зачерствілий хліб. Тихо й несміливо вона попросила його полагодити рами, особливо в хліву, бо туди задуває вітер.

Вона принесла йому заіржавілі інструменти. І тоді він зрозумів, що це вже не відпустка, після якої, забивши кілька цвяхів, можна знову поїхати туди, де не треба нічого лагодити й забивати; він повернувся додому назавше і вже нікуди не зможе втекти звідси.

Того ж вечора він пішов до шинку; цей шинок був точнісінько такий же, як і той, що поблискує вікнами на околиці Бухенау, цегляний будиночок, оповитий плющем. Падлюка шинкар наговорив йому грубощів; спочатку Цілліх сидів, насупившись, а потім почав кричати й лаятись:

– Ось я знову вдома, в цій смердючій норі. Так, я знову тут. Запаскудили нам нашу війну, наші успіхи.

Що ж мені тепер робити? У гною бабратися? Так, це їм наруч. Нехай Цілліх риється собі в гною. А погляньте лишень на мої руки, на мій великий палець! Ніжний, мов горлечко в соловейка. «Цілліх, – сказав мені лейтенант фон Кутвіц, – якби не ти, я б уже давно був ангелом у царстві небесному». Вони хотіли зірвати з грудей лейтенанта фон Кутвіца залізний хрест, ця банда на вокзалі в Аахені. Мого лейтенанта Фаренберга було поранено, і його відправили у лазарет, і командування узяв на себе лейтенант фон Кутвіц, а Фаренберг подав мені з носилок руку.

Тут озвався один із селян, що сиділи в шинку; він був одягнений у сіру військову форму без погонів.

– Просто не розумію, – сказав він, – як ми могли зазнати поразки, коли ти, Цілліху, брав участь у війні.

Цілліх кинувся на нього і мало не задушив. Напевне, покликали б поліцію, аби не Цілліхова жінка. І протягом наступних років Цілліха терпіли в селі тільки заради його дружини. Бачачи, як пані Цілліх тяжко працює, сусіди, як могли, старалися їй допомогти – один пропонував молотарку, другий – реманент. Але Цілліх заявив:

– Я краще здохну, ніж візьму щось у цих мерзотників!

– Чому мерзотників? – спитала жінка.

І Цілліх відповів:

– Їм на все наплювати, побігли мерщій додому копати картоплю…

Хоч як тяжко їй жилося, пані Цілліх відчувала до чоловіка не тільки страх, а й пошану. І все-таки господарство зійшло нанівець, розруха в країні розорила і винних, і не врнних. Цілліх проклинав її разом з тими, від кого він не хотів приймати допомогу. Довелося покинути свою садибу, перебратися у малесенький будиночок тестя.

Той рік, коли вони жили в тісноті, був найстрашніший.

Як тремтіли діти, коли батько приходив увечері додому!

Одного разу він був у Вертгаймі на ринку, раптом хтось гукнув його:

– Цілліху! – То був його однополчанин. Він сказав: – Ходімо з нами, Цілліху! Це саме те, що тобі треба. Ти компанійська людина, ти за націю, ти проти цієї банди, проти нинішнього режиму і проти євреїв!

– Так, так, так, – сказав Цілліх. – Я проти.

З цього дня Цілліху було на все наплювати. Настав край слинявому мирному життю, принаймні для Цілліха.

Усе село з подивом дивилося, як Цілліх щовечора їде кудись на мотоциклі, а іноді навіть машиною. І треба ж було, щоб одного такого вечора до шинку, де завжди було повно штурмовиків, зайшли хлопці з цегельного заводу!

Сердитий погляд, потім різке слово, а потім – удар ножем.

Щоправда, в тюрмі жилося не набагато гірше, ніж удома, в цій смердючій мишачій норі, – чистіше й цікавіше. Його жінка плакала від сорому, але вона витерла сльози і широко розкрила від подиву очі, коли до села прийшов цілий загін штурмовиків, щоб відсвяткувати повернення Цілліха з тюрми. Почалися промови, вітання, гульня. Шинкар і сусіди аж роти пороззявляли.

Через два місяці, під час великого параду, Цілліх побачив на трибуні Фаренберга, свого колишнього командира. Ввечері Цілліх завітав до нього:

– Пане лейтенанте, ви пам’ятаєте мене?

– Господи, Цілліх! І ми обидва носимо однакову форму. «І тепер мені, Цілліху, доведеться знову бабратися в гною», – думав Цілліх. Самий вигляд цієї сільської вулиці, що була схожа на вулицю в його селі, наганяв на нього досаду й страх. Навіть ручка на дверях так само хитається, як у них у шинку.

– Хайль Гітлер! – щосили загорлав шинкар. І потім діловито додав: – У садку є хороше містечко, на сонечку, може, пан геносе[7]7
  Товариш по нації – так звертались один до одного націсти.


[Закрыть] бажає сісти там?

Цілліх крізь розчинені двері глянув у садок. Осіннє світло плямами падало крізь листя каштанів на порожні столики, накриті чистими червоними картатими скатертинами, – завтра неділя. Цілліх відвернувся. Все це нагадало йому звичайні неділі, його колишнє життя, паскудний мирний час. Він залишився біля шинквасу. Випив іще шклянку вина. Селяни, що так само, як і Цілліх, прийшли до шинку випити молодого вина, відійшли від шинквасу. Вони дивилися на Цілліха спідлоба.

Цілліх не помітив, що навколо нього враз запала мовчанка. Він вихиляв третю шклянку. Кров уже шуміла у нього в вухах. Але цього разу йому не стало легше. Навпаки, його почав мучити ще сильніший страх. Йому хотілося гарчати від злості. Він ще змалку знав цей страх, який не раз спонукував його до жахливих, відчайдушних вчинків. То був найзвичайнісінький людський страх, але він будив у ньому звіра. Природжений розум Цілліхів, його могутня сила марно пропадали змалку, бо ніхто не направив їх на добре.

На війні Цілліх знайшов собі засіб заспокоєння. Вигляд крові не п’янив його, як п’янить убивць. Це не було сп’яніння, яке можна замінити іншим видом сп’яніння.

Вигляд крові вгамовував Цілліха, наче то його власна кров текла із смертельної рани, наче він сам розрізав собі вену.

Після цього він завжди спав на диво спокійно.

За столиком у шинку сиділо кілька членів спілки гітлерюгенд, серед них були Фріц і його шарфюрер Альберт, той самий Альберт, якому Фріц ще минулого тижня сліпо вірив. Шинкар доводився Фріцові дядьком. Хлопці пили солодкий виноградний сік, перед ними стояла тарілка з горіхами, вони лускали їх і кидали в шклянки, щоб зернятка набралися соку. Вони домовлялися про те, куди їм поїхати в неділю. Альберт, засмаглий, жвавий хлопець з гострими очима, вже навчився зберігати певну відстань між собою і своїми однолітками.

Відколи до шинку зайшов Цілліх, Фріц більша не сказав ні слова і перестав лускати горіхи. Хлопець не зводив очей з Цілліхової спини. Він теж знав Цілліха в обличчя і багато чого чув про нього. Але досі Фріц ніколи над цим не замислювався.

На сьогоднішній ранок Фріца викликали до Вестгофена, хлопець не спав цілу ніч і, коли він ішов туди, серце його калатало, мов несамовите. Там на нього чекала приємна несподіванка. Йому сказали, щоб він ішов додому, бо комісари вже виїхали і всі виклики свідків скасовано.

У Фріца мов гора звалилася з грудей. Він пішов до школи. Тепер усе було гаразд, бракувало тільки куртки, але він уже і не думав про неї. З якою радістю він сьогодні працював, тренувався, розмовляв з товаришами!

Садівника Гюльчера він обминав. І навіщо він заводив розмови з лщм люлечником! Цілий день Фріц був колишнім Фріцом, таким самим, як і минулого тижня. І чого він так нервувався! Що він такого зробив! Пробелькотав кілька слів! Сказав тихенько «ні». Усе це не мало ніяких наслідків. А коли щось не мало наслідків, то можна вважати, що його і зовсім не було. Ще п’ять хвилин тому Фріц був найвеселіший з усіх хлопців за столиком.