Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 27 страниц)

VI

У дворі, де Георг сховався за штабелем дров, уздовж і впоперек висіли мотузки для білизни. З хати вийшли дві жінки з кошиком, стара й молода. Стара ступала твердо, випроставши спину, молода ішла зітнувшись, і обличчя в неї було стомлене. «Якби ж то ми лишилися разом, Валлау, – подумав Георг; в околиці села долинув несамовитий галас, – подивився б ти на мене…»

Жінки помацали білизну. Стара сказала:

– Надто вогка, ще не можна прасувати.

– Вже можна, – сказала молода і почала складати білизну в кошик.

– Надто мокра, потвердила своє стара.

– Можна вже прасувати, – сказала молода.

– Надто мокра, – повторила стара.

Молода жінка відповіла:

– Кожен робить по-своєму. Ти любиш прасувати сухе, а я вогке.

Вони квапливо почали знімати білизну з мотузок.

А там, у селі, почалася тривога! Молода гукнула:

– Послухай-но!

– Так, так, – зітхнула стара.

Молода крикнула, і голос її був такий дзвінкий, що мало не зірвався:

– Чуєш, чуєш?

– Я ще не оглухла, – сказала стара. – Підсунь-но сюди кошика.

Цю мить з хати надвір вийшов штурмовик. Молода жінка сказала:

– Звідки це ти йдеш такий вичепурений? Напевне, не з виноградника?

Чоловік розкричався:

– Чи ви, жінки, з глузду спали? Поратися зараз з білизною! Чистий сором! У селі сховався хтось із вестгофенських. Ми тут усе обшукаємо.

– Ах, завжди щось трапляється, – вигукнула молода жінка. – Вчора – свято врожаю, позавчора – 144-й полк, сьогодні ловлять втікача, а завтра приїде гауляйтер.[5]5
  Націонал-соціалістський керівник області у фашистській Німеччині.


[Закрыть] А ріпа? А виноград? А білизна?

– Заткни пельку, – гримнув чоловік, тупнувши ногою. – А чому ворота не зачинені? – Він пішов через двір, гупаючи чоботями. Була розчинена лише одна ворітниця. Щоб зачинити ворота, треба було відхилити й другу ворітницю, і потім зачинити обидві. Стара допомагала йому. «Валлау, Валлау», – думав Георг.

– Анно, – сказала стара, – зачини ворота на засув, – І додала – Минулого року я ще сама могла це робити.

– Я ж тут, – пробурмотіла молода жінка.

Ледве вона замкнула ворота на засув, як до гамору, що долинав з села, долучилося щось нове – швидкий, лункий тупіт чобіт, а потім грюкіт кулаків у замкнені ворота. Молода жінка відсунула засув, і у двір вдерлося кілька підлітків з гітлерюгенду. Вони кричали:

– Впустіть нас! Тривога! Ми шукаємо. У селі хтось сховався. Мерщій! Впустіть нас!

– Стій, стій, стій, – сказала молода жінка. – Ви тут по вдома, а ти, Фріце, йди у кухню, суп готовий.

– Пусти їх, мамо. Так треба. Я сам їм все покажу.

– Де це ти їх водитимеш? У кого? – вигукнула жінка.

Стара з несподіваною силою схопила її за руку.

А підлітки з Фріцом попереду один по одному перескочили через кошик з білизною, і скоро почулись їх свистки з кухні, з хліва, з кімнат. Дзень – уже й розбили щось.

– Анно, – сказала стара, – не бери все це так близько до серця. Вчись у мене. На світі є речі, які можна змінити, і є речі, яких не можна змінити. З цим треба миритися. Ти чуєш, Анно! Я знаю, Анно, тобі й так не пощастило, що ти побралася з найгіршим з моїх синів, з Альбрехтом. Його перша дружина була така ж, як він. Тут усе було, як у свинюшнику. А ти завела справжнє селянське господарство. Та й Альбрехт змінився. Раніше він ходив на виноградник, як на поденне, коли йому заманеться, а решту часу байдикував, тепер він теж багато чого навчився. Та й дітей від його першої дружини, тієї поганки, не впізнати, наче ти їх вдруге народила. Тільки терпіння тобі бракує. Але треба виждати. Колись усе це минеться.

Невістка відповіла трохи спокійніше. В її голосі бриніли тільки нотки суму: хоч як вона старалася, її життя дало їй повагу людей, та не дало щастя.

– Так, але потім почалось оце. – Вона показала на дім, звідки долинав різкий нахабний пересвист, а потім – на ворота, за якими не вгавав гамір. – Це мені стало поперек дороги, мамо. А діти, яких я, обливаючися потом, довела була до пуття, знову стали такими ж брутальними й зухвалими, як і раніше, а Альбрехт знову перетворився в таку ж огидну тварюку, як колись. Ах!

Вона пхнула ногою поліно, що стирчало із штабеля.

Прислухалася. Потім затулила вуха руками й засмучено промовила:

_ – І треба ж було йому сховатись саме в Бухенау. Тільки цього мені ще бракувало. Бандит! Як скажений собака, вривається в тихе село. Чого б йому не сховатись у болоті? Навіщо було нас усіх втягати в цю історію? Хіба мало луків біля води, де можна пересидіти?

– Берися за кошика, – сказала стара. – Білизна зовсім мокра. Хіба не краще було зняти її після обіду?

– Кожен робить так, як його рідна мати вчила. Я прасую мокру білизну.

Цієї миті з вулиці почулося таке ревіння, на яке людські голоси і не здатні. Але й не звіряче. Немовби раптом з’явилися на світ якісь істоти, що про їх існування ніхто й не знав. Коли Георг почув це, очі йому загорілися, зуби вискалились. Але водночас в його душі забринів тихо, чисто й ясно вічно живий і нездоланний голос, і він почутив, що ладен зараз же умерти так, як він, правда, не завжди жив, але як завше хотів жити: мужньо й спокійно.

Жінки поставили кошики. І темна сітка зморщок, рідких і великих у молодої, тонких і густих у старої, вкрила їх зблідлі, наче освітлені зсередини, обличчя. З будинку через двір на вулицю промчали хлопчаки.

Знову загрюкали в ворота. Стара отямилася, схопилась за важкий засув і, може, востаннє в житті, все-таки відсунула його сама. Юрба підлітків, старих жінок, селян та штурмовиків удерлася на подвір’я з криками:

– Мамо, мамо! Пані Альвін! Мамо! Анно! Пані Альвін, ми його спіймали! Диви, диви, тут поруч, у Вурмсів, сидів у собачій будці. А Макс з Карлом були на полі. Він був в окулярах, той чолов’яга. Тепер вони йому і не потрібні!

Його відвезуть на машині Альгайєра. Та ось тут, поруч, у Вурмсів. Яка шкода, що не у нас! Глянь-но, мамо, глянь!

Молода жінка теж трохи вгамувалась і підійшла до воріт; на її обличчі був такий вираз, ніби їй кортить глянути саме на те, на що заказано дивитися. Вона випросталася, стала навшпиньки і тільки один раз глянула поверх людей, що товпилися на вулиці біля машини Альгайєра.

Потім відвернулася, перехрестилась і побігла до хати.

Стара пішла за нею, голова її трусилася, наче вона раптом постаріла на багато років. Кошик з білизною лишився серед двору. Там тепер було тихо й порожньо. «В окулярах, – подумав Георг. – Отже, Пельцер. Як він потрапив сюди?»

Годиною пізніше Фріц побачив за огорожею запаковану деталь машини. Його мати, бабуся й кілька сусідів стовпилися навколо і з подивом розглядали її. З фірмового ярлика вони дізналися, що ця деталь з Оппенгайма і призначена для училища Дарре. Одному з Альвінів довелося знову запустити мотор. Машиною він дістався до училища за кілька хвилин. Там його почали розпитувати: що розказував брат перед тим, як знову пішов у поле, як він доставив втікача до табору.

– Його там били? – спитав Фріц з палахливими очима, переступаючи з ноги на ногу.

– Били? – сказав Альвін. – Бодай тебе так били.

Я просто здивований, як пристойно його прийняли.

Пельцеру навіть допомогли злізти з машини. Його тіло – він чекав, що його битимуть, – зразу обважніло, коли його взяли під пахви і обережно завели в приміщення. Без окулярів він нб міг дізнатися з виразу облич, що означає ця обережність. Усе було наче в імлі. Його пойняла безмежна втома – для нього все було втрачена.

Його завели не в комендантський барак, а в кімнату до Оверкампа.

– Сідайте, Пельцере, – зовсім миролюбно сказав комісар Фішер. – Очі й голос у нього були такі, які й годиться мати людям, чия професія полягає у тому, щоб витягати з людей каяття, таємниці, визнання провини.

Оверкамп, згорбившись, сидів осторонь і курив. Він, очевидно, передав Пельцера своєму колезі.

– Невеличка прогулянка, га? – сказав Фішер. Він розглядав Пельцера, що сидів, похитуючись усім тілом.

Потім Фішер почав переглядати документи. – Пельцер Ойген, народився 1908 року в Ганау. Правильно?

– Так, – тихо сказав Пелйцер. Це було перше його слово, вимовлене після втечі.

– Як ви могли піти на таке, Пельцере, саме ви, послухатися такої людини, як Гайслер? Дивіться, Пельцере.

Минуло рівно шість годин п’ятдесят п’ять хвилин з того моменту, як Фюльграбе вдарив лопатою вартового. Чоловіче, чоловіче, скажіть, чи давно ви це задумали?

Пельцер мовчав.

– Невже ви не розуміли, Пельцере, що з цього нічого не вийде? Невже не спробували відрадити інших?

Пельцер відповів тихо-тихо, бо кожен звук наче колов його:

– Я ж нічого не знав.

– Що, що? – спитав Фішер усе ще спокійним голосом. – Фюльграбе подає знак, і ви тікаєте. Чому ж ви побігли?

– Всі так зробили, – сказав Пельцер.

– Звичайно. І ви хочете переконати мене, що нічого не знали? Отаке скажете!

– Ні, не знав, – сказав Пельцер.

– Ах, Пельцере! Пельцере!

У Пельцера було таке почуття, яке буває у смертельно змореної людини, коли дзвонить будильник, а вона намагається не чути його.

Фішер говорив далі:

– Коли Фюльграбе ударив першого вартового, другий стояв біля вас, і ви тієї ж миті, як було домовлено заздалегідь, кинулися на другого вартового.

– Ні! – вигукнув Пельцер.

– Що ні? – Я не кинувся.

– Так. Прошу пробачення, Пельцере. Біля вас, Пельцере, біля вас стояв другий вартовий, і тоді, тієї ж миті Гайслер і той… як його… ну, Валлау, кинулися, які було домовлено, на другого вартового, що стояв саме біля вас.

– Ні, – знову сказав Пельцер.

– Що ні?

– Це не було домовлено…

– Що не було домовлено?

– Що він стоятиме біля мене. Він підійшов тому, що… тому що… – Пельцер намагався згадати, але зараз це було так само неможливо, як підняти важку свинцеву гирю.

– Сядьте зручніше, можете спертися на спинку, – сказав Фішер. – Отже, нічого не було домовлено. Ви нічого не знали. Просто побігли. Коли Фюльграбе вдарив першого, Валлау і Гайслер кинулися на другого вартового, який випадково опинився біля вас, саме біля вас, Пельцере! Вірно?

– Так, – нерішуче промовив Пельцер.

Фішер гукнув:

– Оверкампе!

Оверкамп устав, наче він був Фішерів підлеглий, а не навпаки. Пельцера, який зовсім і не помітив, що у приміщенні є третя особа, пересмикнуло. Він навіть прислухався.

– Викличте сюди Георга Гайслера на очну ставку.

Оверкамп зняв телефонну трубку і сказав:

– Так. – І потім до Фішера: – Він ще не зовсім придатний до допиту.

– Або він придатний, або ні, – сказав Фішер. – Що це означає – не зовсім?

Тепер до Пельцера підійшов Оверкамп. Він сказав різкіше, ніж Фішер, але не грубо:

– Пельцере, опануйте себе! Гайслер нам щойно зовсім інакше все це описав. Прошу вас, опануйте себе, Пельцере, покличте на допомогу свою пам’ять і останні рештки розуму.

VII

Георг лежав під сіро-блакитним небом у борозні на полі, за сто метрів від шосе на Оппенгайм. Тільки б тепер не застрягти. До вечора необхідно бути в місті. Місто – як печера з темними завулками й звивистими ходами.

Спочатку він намислив собі таке: до ночі дістатися Франкфурта, і – зразу ж до Лені. Тільки б дійти до Лені, а далі все вже буде простіше. Півтори години їзди залізницею між життям і смертю – це він уже якось витримав. Хіба досі йому не фортунило? Хіба малося не так, як він спланував? Шкода тільки, що витратив зайвих три години.

Правда, небо ще блакитне, але туман з річки вже огортає поля. Невдовзі автомашини на шосе, попри надвечірнє сонце, засвітять фари.

У нього одне нестримне бажання, сильніше за страх, за голод і спрагу, сильніше за набридливий біль у руці – пов’язка вже давно пересякла кров’ю – бажання залишитися лежати тут. Адже скоро ніч. Тебе вже зараз укриває туман, сонце блякне, повите густою пеленою. Вночі тебе тут не шукатимуть. Ти зможеш відпочити.

А що сказав би Валлау? Той, напевне, сказав би: «Коли хочеш загинути, залишайся. Відірви шмат од куртки.

Зроби нову перев’язку. Іди до міста. Все інше – безглуздя».

Георг перевернувся на живіт. Коли він одривав від руки присохлий клапоть, у нього аж сльози потекли з очей. Йому знову стало зле, коли він побачив свій великий палець, такий набряклий і чорно-синій. Затягнувши зубами вузол нової пов’язки, він заново відкинувся на спину. Завтра треба пошукати когось, хто перев’яже йому руку. Раптом він поклав усі надії на завтрашній день, ніби час у своєму плині сам несе людину до здійснення її надій.

Чим густішав туман, тим яскравіше синіли волошки.

Георг лише тепер їх зауважив. Якщо він до ночі не приб’ється до Франкфурта, то, либонь, хоч пощастить послати Лені звістку. І на це потратити марку, яку він знайшов у куртці? Від самої втечі він майже не згадував про Лені, або згадував, як про придорожню віху, видкий сірий камінь. Скільки сил, скільки годин дорогоцінного сну він змарнував, мріючи про цю дівчину, яку щастя привело на його шлях рівно за три тижні до його арешту! «Але я не можу собі уявити її, – думав він, – а Валлау і всіх інших – можу». Валлау він бачив найвиразніше, інших – не так, бо вони губилися в тумані.

Ще один день наближається до кінця, один з вартових підходить до нього й каже: «Ну, Гайслере, чи довго це ще триватиме?» Він дивиться якимось хитруватим поглядом.

Георг мовчить. Усвідомлення того, що він пропащий, переплітається з невиразною думкою про втечу.

На шосе вже миготіли перші фари. Георг переповз через канаву. І несподівано, мовби поштовх у мозку: мене ви ніколи не впіймаєте! Цей же поштовх підкинув його на машину пивоварного заводу. Від болю йому потемніло в очах, бо, стрибаючи на ходу, він ухопився за борт хворою рукою. Вони в’їхали насправді не зразу, як йому здалось, а лишень за чверть години на якесь подвір’я у завулку Оппенгайма. Водій тільки тепер помітив пасажира. Він пробурмотів:

– Чи скоро ти там?

У тому, як Георг скочив з машини, як непевно ступив по землі, водій помітив щось дивне; він іще раз повернув голову:

– Хочеш під’їхати до Майнца?

– Так, – відповів Георг.

– Зачекай трохи, – сказав водій.

Георг засунув хвору руку за борт куртки. Досі він бачив водія лише ззаду. Та й зараз він не міг розглядіти його лиця, бо водій щось писав у блокноті, притуливши його до стіни. Потім він пішов через двір.

Георг чекав. Біля воріт вулиця трохи підіймалася вгору. Тут ще туман не спав. Здавалося, що поволі згасає літній день, так м’яко лежало світло на бруку. Навпроти була бакалійна крамниця, поруч пральня, а далі м’ясна.

Коли двері крамниць відчинялися, дзеленчали дзвіночки.

Пройшли дві жінки з пакунками, хлопчик жував сосиску.

Сила й блиск щоденного життя – як він зневажав їх колись! О, якби можна було зайти туди і замість того, щоб чекати тут, бути прикажчиком у бакалійній крамниці, посильним у м’ясній, гостем в одній з цих квартир! У Вестгофені він собі інакше уявляв вулицю міста. Він гадав, що на кожному обличчі, на кожному камені бруку можна побачити печатку ганьби, що смуток притлумлює людські кроки й голоси, навіть дитячі розваги. А тут була зовсім спокійна вулиця, люди здавалися вдоволеними.

– Гансе! Фрідріху! – з вікна над пральнею гукнула стара жінка двох штурмовиків, що прогулювались із своїми відданицями. – Ідіть нагору, я вам приготую каву.

Може, Майснер і Дітерлінг теж отак прогулюються з своїми відданицями, коли їм дають відпустку. Коли ж ті четверо, пошепотівшись, крикнули «Йдемо!» і зайшли в будиночок, а жінка із вдоволеною посмішкою зачинила вікно, рада з того, що до неї йдуть веселі, молоді гості – либонь, родичі, – Георга охопив такий сум, якого він, здається, не знав ніколи в житті. Він би заплакав, аби його не заспокоїв той голос, який у найтяжчому сні втішає людину тим, що зараз усе це вже не має значення. «А все-таки має», – подумав Георг. Повернувся водій, здоровенний чолов’яга з чорними пташиними очима на м’ясистому обличчі.

– Залазь, – сказав він.

Коли машина виїхала за місто, вже добре посутеніло.

Шофер почав лаяти туман.

– А нащо тобі в Майнц? – раптом спитав він.

– Іду в лікарню, – відповів Георг.

– В яку?

– В мою стару.

– Ти, мабуть, любиш нюхати хлороформ, – сказав водій. – А мене в лікарню і калачем не принадиш. У лютому під ожеледь…

Вони мало не наїхали на дві машини, що зупинилися попереду. Водій загальмував і вилаявся. Переднім машинам есесівський патруль саме дав дозвіл їхати далі. Патрульні підійшли до машини пивоварного заводу. Водій подав свої документи. Георг почув:

– А ви там? «Все обійшлося не так уже й погано, – подумав Георг, – я зробив тільки дві помилки. На жаль, усього не завбачиш». Він зараз почував себе достеменно так, як під час першого арешту, коли його дім несподівано оточила поліція: він швидко зібрав докупи думки, блискавично викинув за борт весь мотлох, попрощався з усім і ось…

На ньому була коричнева вельветова куртка. Вартовий зіставив прикмети. «Дивно, скільки можна знайти упродовж трьох годин вельветових курток між Вормсом і Майнцом», – сказав комісар Фішер, коли Бергер недавно привів до нього ще одного у вельветовій куртці. Тутешні мешканці, очевидно, полюбляють такий одяг. Всі інші Георгові прикмети було взято з документів від грудня тридцять четвертого року, коли його привезено до Вестгофена. «Крім куртки, жодна з прикмет не підходить», – додумав вартовий. Цей може бути йому за батька, а втікач одного віку з самим вартовим. Молодий хлопець зі свіжим зухвалим обличчям, а в цього пласка, кисла пика з товстим носом і вивернутими губами. Він махнув рукою:

– Хайль Гітлер!

Кілька хвилин вони мовчки їхали із швидкістю вісімдесят кілометрів на годину. Раптом водій знову загальмував посеред голого, безлюдного шляху.

– Злазь! – наказав він.

Георг хотів щось сказати.

– Злазь! – погрозливо повторив водій, і його м’ясисте обличчя скривилося, бо Георг не поспішав. Він зробив такий рух, ніби хотів скинути Георга. Георг зіскочив, знову забив хвору руку й тихенько зойкнув. Він пошкандибав далі, а фари машини пивоварного заводу блиснули мимо, і їх зразу ж поглинув туман, який недавно спустився. Повз Георга раз у раз проносилися машини, але він уже не наважувався їх зупиняти. Він не знав, скільки ще годин треба йти, скільки годин він уже йде.

Георг хотів довідатися, де саме він знаходиться між Оппенгаймом і Майнцом – він якраз проходив маленьким селом з освітленими вікнами, – але не насмілювався спи З 9-156 тати про назву села. Іноді хтось з перехожих або з тих, що зорили з вікон, так пильно дивився на нього, що він проводив по обличчю рукою, наче бажаючи стерти ці погляди.

Які це він украв черевики, що несуть його все вперед і вперед» коли сам він уже втратив бажання й волю йти далі? Раптом він зовсім близько почув якийсь дзенькіт.

Рейки кінчались біля маленького майдану. Георг змішався з юрбою на кінцевій зупинці трамвая. Він заплатив тридцять пфенігів, розмінявши свою марку. У вагоні – спочатку напівпорожньому, а з третьої зупинки, коло якогось заводу, переповненому вщерть – Георг сидів, опустивши очі. Він ні на кого не дивився, радів з тепла й тисняви; зараз він був спокійний і почувався майже в безпеці. Коли ж хтось штовхав його або дивився на нього, він холодів зі страху.

Він зійшов на Августінерштрасе і подався вздовж трамвайної лінії у глиб міста. Раптом з його пліч немов звалився важкий тягар. Якби не боліла рука, він би почувався зовсім легко. Це зробила вулиця, люди, взагалі місто, яке нікого не залишає цілком самотнім, або принаймні гак здається. Адже одні з цих тисяч дверей гостинно відкрились би і для нього, тільки б знайти їх! У крамниці він купив дві булочки. Оці розмови старих і молодих жінок навколо нього про ціни на хліб, про його якість, про дітей і чоловіків, які їстимуть цей хліб, – невже вони й справді не припинялися ніколи? «А ти що думав, Георге? – сказав він собі. – Це ніколи не припинялось і ніколи не припиниться». Він на ходу поїв і струсив кришки з Гельвігової куртки. Заглянув крізь ворота у двір, де стояла колонка. Побачивши, як діти п’ють воду з кварти, що висить на ланцюжку, він зайшов у двір і напився. Потім попростував до широкої площі, яка здавалась імлистою, порожньою. Він залюбки присів би, але не наважувався.

Нараз пролунав дзвін, такий гучний і так близько, що аж загула стіна, до якої притулився знесилений Георг. Туман на площі трохи розвіявся, і він подумав, що до Рейну вже недалеко. Він спитав про це якусь дитину, що зухвало відповіла:

– Чи ви часом не топитися зібрались?

Тепер він помітив, що це зовсім не дитина, а хирлява жінка, нахабна й зажерлива. Вона сподівалась, що він домагатиметься супроводити її вниз, до Рейну. Але, стрівшись з нею. Георг вирішив не йти туди. Думки, що мучили його весь час, підказали рішення: не переходити на той берег по одному з великих мостів, а переночувати тут, у місті. Саме тепер мости, напевно, охороняють вдвічі пильніше. Це тяжче, зате розумніше. Залишитися на лівому березі. Спробувати перебратися на правий берег нижче за течією. Йти до свого міста не просто, а в обхід.

Він байдуже подивився вслід дівчині. Може, її швидка нерівна хода нагадала йому його дівчину чи, може, йому кожна дівчина нагадує її? На якусь мить в його уяві промайнув образ Лені. Справді, збираючись іти, Лені точнісінько, як ця дівчина, знизувала плечима.

Дзвін затих. Раптова тиша на площі і те, що стіна, до якої він притулився, перестала дрижати й наче знову скам’яніла, ще раз дали йому відчути, який потужний і гучний був дзвін. Він навіть відступив од стіни і глянув угору, на дзвіницю. Йому аж запаморочилося в голові, поки він знайшов найвищий шпиль, бо над двома вежами, що немов горнулися одна до одної, підносилася у вечірнє осіннє небо ще одна, так вільно, легко й сміливо, що йому стало боляче. Несподівано йому спало на думку, що в такому великому соборі є де посидіти. Він пошукав очима вхід. То були двері, а не портал. Собі самому на подив, він увійшов. І зразу ж упав на найближчу лаву. «Отут, – подумав Георг, – я зможу відпочити». Він озирнувся. Таким маленьким він ще ніколи себе не почував навіть під безмежним куполом неба. Помітивши трьох-чотирьох жінок, що сиділи в різних місцях, таких же маленьких, як і він, Георг зрозумів, яка велика відстань між ним і найближчою колоною та між окремими колонами; з свого місця він не бачив ні стін, ні стелі, а самий тільки широкий простір, але найдивовижніше було, мабуть, те, що на якусь мить він забув про самого себе.

Проте його подив враз розвіявся, коли, твердо ступаючи, увійшов причетник, – він звик до цього місця, а те, що він робив, було його професією. Він походжав між колонами, проказуючи голосно і майже сердито: «Собор зачиняємо». Жінкам, що ніяк не могли відірватися від молитви, він сказав суворим тоном, що бог і завтра тут буде.

Георг злякано скочив з місця. Жінки повільно пройшли повз причетника у найближчі двері. Георг рушив до тих дверей, через які увійшов. Але вони були вже замкнені, і він кинувся був за жінками до середини собору, але тут йому майнула думка. Він пішов повільніше і присів за великою хрестильницею, а причетник замкнув і другі двері.

Чабан Ерист уже загнав овець. Він свиснув своїй собачці. Тут, нагорі, вечір ще не настав. Небо над горбами й деревами тільки стало жовтувате, мов лежане полотно.

Туман стелеться над долиною такою густою й гладкою пеленою, що здається, наче рівнина із своїми великими й малими роями вогнів піднялася вгору, а село Шмідтгайм стоїть не на схилі горба, а на краю рівнини. З туману долинали звуки гудків у Гехсті і свистки поїздів. Закінчилася зміна. В селах і містах жінки ставили на стіл вечерю. Внизу на шосе уже сигналять перші велосипедисти…

Ернст підіймається вгору до придорожньої канави. Він виставляє вперед ногу, схрещує руки на грудях і дивиться вниз, туди, де біля трактиру Траубе починається підйом; на його вустах вихоплюється гордовито-зневажлива усмішка, мабуть, він сумнівається у величі бога і створеного ним світу. Щовечора Ернст розважається, дивлячись, як люди там, унизу, змушені злазити з велосипедів і тягти їх на гору.

Хвилин за десять повз нього проходять перші робітники – спітнілі, сірі від пороху.

– Гей, Ганнесе!

– Гей, Ернсте!

– Хайль Гітлер!

– Який там ще хайль!

– Гей, Паулю!

– Гей, Франце!

– Я дуже поспішаю, Ернсте, – озвався Франц. Він тягнув свій велосипед по тих вибоїнах, на яких так весело підстрибував сьогодні вранці. Ернст обернувся й подивився йому вслід. «Що це з хлопцем, – подумав Ернст, – напевно, знову дівчина». Раптом він відчув, що не дуже любить Франца. «Навіщо, – подумав він, – цьому хлопцеві дівчина? Якщо комусь і потрібна, то мені». І він постукав у вікно Мангольдів.

Повернувшись додому, Франц одразу ж пішов у кухню.

– Добрий вечір!

– Доброго вечора, Франце! – пробурмотіла тітка.

Юшку вже насипали в тарілки. Картопляна юшка із сосисками. По дві сосиски кожному чоловікові, по одній жінкам і по півсосиски дітям. Чоловіки – старий Марнет, його старший син, зять і Франц. Жінки – пані Марнет і Августд. Діти – Генсхен і Густавхен. Дітям подали молоко, дорослим – пиво; крім хліба, поставили ковбасу, бо юшки заледве вистачило. Пані Марнет ще під час війни навчилася робити усе сама; вона доїла й різала худобу, спритно обминаючи всілякі розпорядження й заборони.

Тарілки й шклянки, одяг і обличчя, малюнки на стінах і слова на устах – усе свідчило про те, що родина Марнетів не бідна й не багата, що вони не городяни і не селяни, не святенники і не безбожники.

– А що малому не дали зараз відпустки, це правильно, хай знає, що не можна пробити стіну упертою головою, – сказала пані Марнет про свого найменшого сина, який служив у Майнці, у 144-му полку. – Це хлопцеві на користь.

Усі, хто сидів за столом, крім Франца, погодилися з тим, що малого слід-таки помуштрувати і взагалі це просто щастя, що всіх цих бешкетників привчають до дисципліни.

– Сьогодні ж понеділок, – звернулася пані Марнет до Франца, коли той устав, ледве проковтнувши обід. Вони сподівалися, що Франц допоможе їм зібрати останні яблука.

Тітка ще бурчала, а він уже зник. Звичайно, дуже лаяти його не було за що, бо він завжди допомагав їм у всьому і поводився пристойно, от тільки надто вже часто грає в шахи з Германом у Брайльзгаймі.

– Якби в нього була хороша дівчина, – промовила Августа, – він швиденько б це покинув.

Франц сів на свій велосипед і поїхав у протилежному напрямі; він спустився польовою дорогою до Брайльзгайма, який раніше був селом, а тепер, коли виросло нове поселення, злився з Грізгаймом. Одружившись удруге, Герман, як робітник-залізничник, переїхав у селище. По тому, як він цієї весни побрався з Ельзою Марнет, ще зовсім юною дівчиною, в нього з’явилися права на багато речей, на різні пільги, позички і всяку всячину. Його Ельза була з шлосборнських, з «далеких» Марнетів, що визначало їх становище на Таунусі, та й взагалі у великій, розкиданій по багатьох селах родині Марнетів. Тому Герман, коли у нього з товаришами заходила мова про те приємне, ідо йому приніс шлюб, говорив:

– Так, наша тітка Марнет, з «близьких» Марнетів, обіцяла подарувати нам срібну сухарницю. Вона ж хрещена мати Бльзи. На іменини вона завжди дарує їй срібну ложечку.

– Твоїй Ельзі, було б, певно, приємніше, аби вона могла цілий рік користатися тітчиним горнятком із салом, – говорили йому приятелі.

– Так воно завше буває з подарунками до урочистих днів. Тому Ельзі доводиться навідувати їх і допомагати в жнива або коли перуть білизну» чи ріжуть худобу, – адже вона член родини.

А Еяьза дуже раділа, коли їй щось дарували. Їй вісімнадцять років; в неї кругле личко й оксамитові оченята. «Чи гаразд я вчинив, – запитував себе Герман, – взявши за себе таку молоденьку дівчину?» Вона була така мила й свіжа, а він уже давно жив удівцем і останні три роки почувався страшенно самотній.

Ельза співала в кухні. Голос у неї був не дуже сильний і не дуже дзвінкий, але вона співала від щирого серця, і пісня лилася, наче струмочок, то журливо, то весело, залежно від настрою.

Герман насупився; його пойняло якесь невиразне почуття провини. Вони з Францом розставили шахи, зробили перші три ходи, якими звичайно розпочинали гру.

Потім Франц став розповідати. Він цілий день з таким нетерпінням чекав цієї хвилини, коли можна буде все висловити; розповідь його була трохи плутана. Іноді Герман докидав кілька слів. Так, він уже теж дещо чув, тільки нічого певного. В усякому разі, треба бути напоготові.

Може, справді щось трапилося і комусь треба буде допомогти. Герман навіть Францові не сказав, що він чув, ніби колишній керівник районної організації Валлау, прехороша людина, яку Герман особисто колись знав, утік з табору Вестгофен. Він навіть чув, що в підготовці втечі брала участь дружина Валлау, і це його дуже стурбувало.

Якщо воно й справді було так, то цього ніхто не повинен знати. Що ж до, Георга, про якого розпитував Франц, то Герман нічого не чув.

– Треба подумати, – сказав він. – Вдала втеча – це вже щось означає.