Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 27 страниц)

_{Однак найцікавіший твір цього періоду – невеликий роман «Транзит» (1943). Він постав на грунті власних спостережень і вражень від перебування в Марселі і відтворює маячну атмосферу водночас і примарних і реальних ходінь по емігрантських муках. Зіткнення героїв з абсурдом петенівських канцелярій навіяло Паулю Рілля навіть порівняння з Кафкою. Але «Транзит» швидше можна порівнювати з «Люби свого ближнього», «Тріумфальною аркою», «Ніччю в Ліссабоні» Ремарка. Однак і на відміну від них твір Зегерс не є заглибленням у відчай, картиною емігрантської безвиході. Головний герой твору, що живе в Марселі під іменем Зайдель, унаслідок щасливих збігів обставин і власної наполегливості досягає майже неможливого: здобуває всі папери, потрібні на виїзд до Південної Америки. Але він залишається, щоб разом зі своїми новими французькими друзями-робітниками боротися проти спільного ворога – фашизму.}

_{Оповідь ведеться від першої особи (цього Зегерс ще не робила в своїх романах і потім ніколи не зробить), і ведеться так майстерно, з таким упевненим володінням всіма новітніми романними формами, що за художніми своїми якостями «Транзит» може поступитися хіба перед «Сьомим хрестом».}

_{1947 року письменниця повернулася на визволену батьківщину і оселилася поблизу Берліна в радянській окупаційній зоні, тобто на терені майбутньої НДР. Нова Німеччина віддячила своїй славетній громадянці всім, чим могла, – і – за те, що Зегерс робила для боротьби проти фашизму в еміграції, і за те, що, повернувшися, зробила для відновлення країни і побудови в ній соціалістичного ладу. З 1947 року Зегерс – віце-президент Товариства німецько-радянської дружби, з 1950-го – член Німецької Академії мистецтв, з 1953-го – голова Спілки німецьких письменників; вона нагороджена національними літературними преміями і багатьма орденами республіки; вона – депутат Народної палати НДР.}

_{Довір’я народу і довір’я всього прогресивного людства (бо Анна Зегерс ще й лауреат Міжнародної Ленінської премії миру 1951 року) здобуте титанічною працею громадянина й письменника.}

_{1949 року письменниця видає розпочату ще в Мексіці епопею «Мертві залишаються молодими», яка відтворює цілу добушімецької історії від 1919-го по 1945 рік. Вперше письменниця ставить собі за мету зобразити не тільки тих, хто бореться за нове життя у світі, але й тих, що осатаніло чіпляються за старе, тих, хто був справжніми духовними батьками Гітлера та його кліки, – прусське офіцерство і баронів німецької промисловості. Це надає зображеній Зегерс картині життя справжньої повноти, робить її рухливою і конфліктного.}

_{Уміння зображувати дійсність у її революційному розвитку, помічати й розкривати в ній нове і те, що тільки народжується, ні на хвилину не випускати з поля зору тенденцій світової історії, перспективи майбутнього – це вміння притаманне лише художникам, які оволоділи методом соціалістичного реалізму.}

_{Таким художником є Анна Зегерс. «Сьогодні вже недостатньо лише зобразити конфлікт як такий, нехай це навіть зроблено зі справді бальзаківською силою. Письменник мусить так передати цей конфлікт, щоб ставали ясними розвиток, головні його лінії». Слова ці взяті з доповіді Анни Зегерс «Великі зміни в нашій літературі». Письменниця протягом усього свого творчого шляху багато уваги приділяла теоретичним проблемам художньої творчості. Про це свідчить хоча б написана наприкінці 20-х років у формі діалога розвідка під назвою «Коротке повідомлення з моєї творчої майстерні», в якій вона знайомить читача з тими художніми формами, за допомогою яких осягає нову для світової літератури пролетарську, революційну тематику. Але цілком природно, що літературно-критична, теоретична діяльність письменні значно поширюється саме після повернення з еміграції. Адже йдеться про створення нової німецької літератури, і досвідчений майстер (до того ж ще й один з керівників Спілки письменників) просто не може стояти осторонь цієї роботи. В ті ж роки посилюється і публіцистична діяльність письменниці. І це зрозуміло: адже йдеться про створення нової німецької держави, виховання нової людини.}

_{А все ж таки, як і завжди, головна зброя Анни Зегерс – це її художні твори.}

_{1959 року вона закінчила першу частину свого нового роману «Рішення», над яким напружено працювала близько десяти років.}

_{Ця книга розповідає про долю людей двох Німеччин – тих, хто будує щасливе і мирне життя на схід від Ельби, в Німецькій Демократичній Республіці, і тих, хто зазнає на собі всіх «принад» західнонімецького «економічного чуда», яке несе людству загрозу нової руйнівної війни.}

_{І в цій книзі письменниця залишається вірною центральній темі своєї багатогранної творчості: кожний чесний німець рано чи пізно зрозуміє, на чиєму боці правда, відшукає дорогу до неї.}

_{1968 року вийшло в світ продовження роману під назвою «Довір’я». Твір цей своєю актуальною проблематикою, щільним зв’язком із сьогоденням викликав великий інтерес читачів і жваві дискусії у пресі НДР.}

_{Все те краще, що властиве зрілій творчості Анни Зегерс, повного мірою виявилося в романі «Сьомий хрест» – найсильнішому творі цього видатного майстра. Письменниця працювала над книгою в 1937–1939 pp., але повністю роман був опублікований лише 1942 року. У «Сьомому хресті» Анна Зегерс уперше звернулася до зображення націстської Німеччини.}

_{В 1934–1935 pp. на книжкових ринках Європи з’явилося чимало творів, які розповідали про перші дні й місяці гітлерівської диктатури: «Болотяні солдати» В. Ландгоффа, «В Третьому рейху» К. Гінріхса, «Випробування» В. Бределя та ін. Це були звіти самовидців – письменників або навіть людей іншого фаху, які взялися за перо, щоб розповісти світові про те, що вони пережили у фашистських катівнях. Природно, що розповідь тут, як правило, не виходила за межі тюрем і концтаборів гітлерівського рейху.}

_{А коли ці автори все ж намагалися показати життя по той бік колючого дроту, то іноді створювалася історично невірна картина.}

_{Так сталося, наприклад, у романі Віллі Бределя «Твій невідомий брат». Охоплений щирим почуттям ненависті до фашизму і любові до свого народу, Бредель (який у той час уже перебував на еміграції) мимоволі переоцінив сили і можливості внутрішнього опору злочинному режимові. І слід зазначити, що такий розрив між дійсним та бажаним у зображенні націстської Німеччини}

_{30-х років був притаманний більшою чи меншою мірою багатьом творам тогочасної емігрантської літератури та й усій антифашистській літературі взагалі, в тім числі й радянській.}

_{Що ж до «Сьомого хреста», так тут переважає сувора правда.}

_{Справа, мабуть, не лише в тому, що Зегерс бачила її краще за деяких своїх колег. Просто книга створювалася наприкінці}

_{30-х років, тобто тоді, коли фашизмові вже вдалося жахливими репресивними заходами загнати Комуністичну партію в глибоке підпілля, вдалося залякати і ошукати значну частину німецького народу.}

_{Прагнучи відповісти на питання, які зміни відбулися в Німеччині за п’ять років гітлерівського панування, письменниця мала заглянути в саму гущу німецького життя, показати різні прошарки народу в їхньому ставленні до фашистського режиму.}

_{Це було важко, неймовірно важко зробити за умов еміграції, але Зегерс все-таки зуміла спевнити своє завдання: «Хоч би де я була, – згадує вона, – і у Франції, і в інших країнах, куди я виїздила, в Австрії, Чехословаччині, Іспанії, Бельгії, Швейцарії, – всюди я зустрічалася з людьми, які нещодавно приїхали з Німеччини, працювали там, утекли звідти. Я розпитувала їх, записувала їхні розповіді. Все це допомогло мені написати «Сьомий хрест».}

_{Заслугою Анни Зегерс є те, що вона розповіла своєму читачеві саме всю правду про ті часи, надзвичайно тяжкі для її батьківщини, але й не приголомшуючо-безнадійні: в роки найвищої передвоєнної стабілізації націстського режиму письменниця за сліпучою декорацією «тисячолітньої імперії» зірким поглядом реаліста зуміла побачити історичну приреченість фашизму.}

_{Досить відбутися незначній, здавалося б, події, що порушує раз і назавжди встановлений порядок у гігантській тюрмі, на яку було перетворено Німеччину, – і цей порядок одразу ж захитується. Такою подією в романі є втеча семи в’язнів з концентраційного табору Вестгофен. Анна Зегерс далека від того, щоб приписувати їй якесь надзвичайне значення, Щоб спрощувати ситуацію, підмінюючи дійсне бажаним. Ні! Це – не революційний вибух, не акт колективного опору режимові; це – звичайна втеча семи різних людей, які випадково зібралися разом. Двоє з них і загинуло, чотирьох спіймано й знову повернено до табору, де їх по-звірячому вбивають; і лише сьомому вдається ціною нелюдських зусиль перебратися через кордон.}

_{Щасливий збіг обставин? Випадковість? І так і ні!}

_{Саме тому, що письменниця глибоко розуміє діалектичне співвідношення між випадковістю і необхідністю, їй поталанило розгорнути цю просту ситуацію в неперевершений за своєю силою сюжет реалістичного роману про німецький фашизм та шляхи боротьби з ним. Звичайно, Георга Гайслера могли спіймати, як і інших утікачів. Але його все-таки не спіймали, і це не тільки наслідок того, що йому надзвичайно щастить, а й результат дії певних історичних та психологічних закономірностей.}

_{Коли б Німеччина була справді такою, якою прагнули зробити її націсти, а німці – тією слухняною і бездумною отарою, на яку гітлерівці намагалися їх перетворити, то Гайслер був би приречений. Ніщо – ні мужність, ні сила волі, ані талан не врятували б його. Однак він не загинув!}

_{В ідеальну організованість націстської системи до цієї втечі непохитно вірили не тільки комендант табору Фаренберг та його підручний Цілліх. У це вірили, вірили з гіркотою і болем, люди, що сховались у свої обивательські нори, люди, яким здавалося, що всяка боротьба, всякий опір – марні. Колись давно вони були порядними і чесними громадянами своєї країни, а деякі з них навіть свідомими представниками робітничого класу, соціалістами, комуністами. Але гестапо вистежило і заарештувало їхніх керівників; поступово вони розгубили свої старі зв’язки, перестали довіряти один одному, застигли в німій нерухомості.}

_{І ось раптом, як виходець з іншого, давно забутого світу, до їхнього життя вдерся Георг Гайслер, гнаний, змучений, зацькований, але непереможений Гайслер. У них не було часу на те, щоб розмірковувати, зважувати, вагатися. Треба було діяти, діяти швидко й рішуче. І вони почали діяти, можливо навіть – якось несподівано для самих себе. Георга врятовано; він одержує гроші, документи і переправляється до Голландії. Роман на цьому закінчується, але залишений Георгом слід не зітреться: зв’язки підпільної групи поновлені, вона, певно, функціонуватиме й надалі…}

_{Проте зустріч з Георгом Гайслером пробуджує до дії не тільки колишніх підпільників. Пауль Редер, юний Гельвіг, лікар, священик, Меттенгаймер, так чи інакше стикаючися з головним героєм роману, виявляють, що в їхніх спустошених, а частково й отруєних душах лишилося місце для порядності, мужності, людяності.}

_{Деякі критики свого часу дорікали Зегерс за те, що вона нібито переоцінила реальні сили антифашистського підпілля. З цим аж ніяк не можна погодитися. Тепер ми все більше й більше довідуємося про факти внутрішнього опору націзмові: група Антона Зефкова і група Роберта Уріга, організація Роберта Бюхера – Отто Готше і «Червона капелла» Шульце-Бойзена – Харнака.}

_{І скільки їх було ще – мужніх людей, які у глибокому підпіллі під постійною загрозою викриття боролися проти ненависного фашизму!}

_{Коли Анна Зегерс писала свій роман, ще майже нічого не було відомо про існування внутрішнього руху Опору в останні роки Третього рейху, але чуття комуніста і великого художника підказало їй, що народ навіть у найтяжчі і найганебніші періоди свого життя не може бути весь отруєний, поставлений на коліна!}

_{Звичайно, вірна ідейна спрямованість – це дуже важливо, але не вона одна робить мистецтво мистецтвом. І «Сьомий хрест» не став би найпопулярнішим твором Анни Зегерс, якби бракувало йому художньої досконалості. Не випадково саме цей її роман перекладений на багато іноземних мов (якщо не рахувати початкових розділів книги, надрукованих мовою оригіналу в часописі «Інтернаціонале літератур», вона навіть видана була вперше в англійському перекладі); не випадково саме за мотивами цього роману в часи війни в США було поставлено кінофільм. Нехай у цьому фільмі використано переважно пригодницький бік твору, але й голлівудським ділкам не залишилося нічого іншого, як пристати на його гуманістичну, антифашистську лінію, і це виховувало громадянські, політичні почуття простого американця.}

_{Художня переконливість – ось у чому сила «Сьомого хреста», і без неї найкраща світоглядна ідея багато б не важила.}

_{У будові твору Анні Зегерс пощастило подолати певні композиційні вади, притаманні, наприклад, «Шляхові через лютий» і, ще більшою мірою, «Супутникам». Ідеться про своєрідну нецільність, розхитаність архітектоніки, відсутність об’ємних і глибоких людських характерів, навколо яких міг би «обертатися» відтворений письменницею світ. І панорама життя інколи розпадалася, перетворюючись на строкатий калейдоскоп.}

_{У фокус «Сьомого хреста» поставлено одного героя (Георга Гайслера) і навіть одну подію (його втечу з концтабору). Всі оповідні лінії тягнуться до цього героя та цієї події і з них, так би мовити, виходять. Бо безпосередня дія триває не десять і не двадцять п’ять років, а лише сім діб (це число в романі майже «сакраментальне» – не випадково лоно навіть винесене в назву). Але в ретроспекції все розтягується знов-таки на довгі роки. І тепер уже можна «монтувати» окремі і короткі епізоди, без ризику розтрощити ціле, оскільки і хронологічна невпорядкованість, і ретроспекції підкорені внутрішній логіці, мають центр тяжіння.}

_{Однак, зрозуміло, справа не в тому, що в романі є одна особа і одна подія. Вирішальне – сутність особи і сенс події. Про ідейно-символічне значення події вже говорилося. Залишається сказати ще кілька слів про особу Гайслера. Він – не лише «втілення» певного ідейного задуму. Він – жива істота, багатогранна, навіть суперечлива. І ця багатогранність та суперечливість дозволяють пов’язати з ним усі лінії роману і всіх його персонажів, розгорнути картину гітлерівської Німеччини якомога ширше і водночас подати її сконцентровано.}

_{У своїх поки що останніх великих творах – у «Рішенні» та «Довір’ї» – Зегерс повернулася до тих архітектонічних принципів, за якими будувалися ще «Супутники». Тому «Сьомий хрест» залишається шедевром, нею самою ще не перевершеним.}

_{Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ}

СЬОМИЙ ХРЕСТ

Цю книжку присвячено мертвим і живим антифашистам Німеччини

Анна Зегерс

ДІЙОВІ ОСОБИ:

ГЕОРГ ГАЙСЛЕР утік з концентраційного табору Вестгофен.

ВАЛЛАУ

БОЙТЛЕР

ПЕЛЬЦЕР

БЕЛЛОНІ теж утекли.

ФЮЛЬГРАБЕ

АЛЬДІНГЕР

ФАРЕНБЕРГ комендант табору у Вестгофені.

БУНЗЕН лейтенант у Вестгофені.

ЦІЛЛІХ шарфюрер у Вестгофені.

ФІШЕР

ОВЕРКАМП поліційні комісари.

ЕРНСТ чабан.

ФРАНЦ колишній Георгів друг, робітник на хімічних заводах у Гехсті.

ЛЕНІ колишня Георгова подруга.

ЕЛЛІ Георгова дружина.

Пан МЕТТЕНГАЙМЕР її батько

ГЕРМАН Франців друг, працює у Грізгаймі у залізничних майстернях.

ЕЛЬЗА його дружина.

ФРІЦ ГЕЛЬВІГ учень садівника.

Д-р ЛЕВЕНПІТАЙН лікар, єврей.

Мадам МАРЕЛЛІ кравчиня, шиє костюми для артистів.

ЛІЗЕЛЬ РЕДЕР

ПАУЛЬ РЕДЕР Георгові друзі юності.

КАТАРИНА ГРАББЕР Редерова тітка, власниця гаража.

ФІДЛЕР Редерів товариш по роботі

ГРЕТА його дружина.

Д-р КРЕСС

Пані КРЕСС

РАЙНГАРДТ Фідлерів друг.

Офіціантка.

Голландський човняр, який багато чим ризикує.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Мабуть, у нашій країні ще ніколи не зрубували таких незвичайних дерев, як ті сім платанів, що росли побіля бокової стіни барака номер три. Їхні верхівки спиляли ще раніше, а чому – буде видно далі. На висоті плеча впоперек стовбурів поприбивали дошки, тому-то здалека платани скидалися на сім хрестів.

Новий комендант табору на прізвище Зоммерфельд звелів негайно порубати все те на дрова. Він був не схожий на свого попередника Фаренберга, вояку-ветерана, «завойовника Зелігенштадта», – його батько ще й досі утримує там на Ринковому майдані технічну контору. Новий комендант табору був до війни «африканцем» – офіцером колоніальних військ, а після війни разом із своїм колишнім майором Леттов-Форбеком брав участь у поході на червоний Гамбург. Про все це ми дізналися набагато пізніше. Попередній комендант був жорстокий самодур, з несподіваними вибухами люті, зате новий – людина розважлива, і всі його вчинки ми могли вгадати наперед. Від Фаренберга можна було щохвилини чекати, що. він раптом накаже всіх розстріляти, а Зоммерфельд міг звеліти вишикувати нас у шеренги і кожного четвертого розстріляти. Цього ми тоді ще теж не знали. А якби й знали!

Хіба від цього розвіялося б почуття, що пойняло нас, коли зрубали шість дерев, а потім ще й сьоме! Мізерна перемога, звичайно, адже ми так і лишилися безпорадними арештантами. І все-таки перемога, завдяки якій кожен знову відчув у собі силу, ту силу, яку ми так довго недооцінювали, наче вона була одною із найзвичайніших сил на землі, що їх можна виміряти й обчислити; насправді ж це єдина сила, що може нараз вирости безмірно й безконечно.

Того вечора в наших бараках вперше протопили. Погода саме змінилася. Тепер я вже не зовсім певний, чи кілька полін, кинутих до нашої чавунної грубки, справді були з тих дров. Але тоді ми гадали, що це саме так.

Ми збилися навколо грубки просушити наше манаття; незвичне видовище вогню збадьорило наші серця. Вартовий штурмовик повернувся до нас спиною, він мимоволі задивився у загратоване вікно. Легка, мов туман, сіра мряка раптом обернулася в зливу, шалені пориви вітру з дощем шмагали по стінах барака. Зрештою, і штурмовик, навіть найзапекліший штурмовик лише один раз на рік бачить, як починається осінь.

Поліна потріскували. З-під них вихопилися два сині язички полум’я – це розгорілось вугілля. Нам дали тільки п’ять лопаток вугілля, яке могло нагріти барак, де тягло холодом з кожної шпарки, лише на кілька хвилин, навіть одяг не просохне. Але ми про це ще не думали. Ми думали тоді про дрова, що згоряли на наших очах. Ганс, скоса зиркнувши на вартового, промовив тихо-тихо, самими губами:

– Потріскує.

– Сьомий, – сказав Ервін.

На всіх обличчях з’явилася гірка, якась дивна усмішка, що поєднувала непоєднанне: надію й зневіру, безсилля й мужність. Ми затамували віддих. Дощ порощав по дощаних стінах і по бляшаній покрівлі. Наймолодший з нас, Еріх, прижмуреним поглядом, єдиним скупим поглядом висловив усі найзаповітніші думи й сподівання, свої й наші. Де то він тепер?

І

На початку жовтня пунктуальний Франц Марнет на кілька хвилин раніше, ніж звичайно, виїхав на велосипеді з обійстя своїх родичів, що належало до громади Шмідтгайм у Таунусі. Франц був кремезний чоловік середнього зросту, років тридцяти, із спокійним обличчям, що на людях набирало якогось сонного виразу. Але зараз, коли він їхав такою любою йому дорогою, що круто спускалася серед ланів до шосе, обличчя його сяяло щирою радістю. Можливо, згодом дехто й дивуватиметься, як міг Франц за таких обставин бути задоволений. Проте він справді був задоволений, бо навіть радісно скрикнув, коли його велосипед підстрибнув на двох вибоїнах.

Отару овець, що від учора угноювала поле їхніх сусідів Мангольдів, завтра мали перегнати на велику яблуневу ділянку його родичів. Тому вони хотіли сьогодні обірвати всі яблука. Тридцять п’ять сучкуватих дерев простягали у блідо-голубе небо свої міцні віти, рясно обвішані золотим парменом. Яблука були рум’яні й стиглі, і зараз, під першим вранішнім промінням, вони сяяли, мов незліченні маленькі сонця.

Проте Франц не шкодував, що не збиратиме яблук. Він доволі вже накопирсався в землі за мізерну платню. Втім, він мав чого радіти після стількох років безробіття, а жити в дядька, спокійної, статечної людини, все-таки було у сто разів краще, ніж у трудовому таборі. З першого вересня Франца, нарешті, прийняли на завод. Його родичі теж тішилися з цього, бо тепер він цілу зиму платитиме їм комірне.

Коли Франц проїздив повз садибу сусідів Мангольдів, ті саме орудували драбинами, жердинами, кошиками під високою грушею. Софі, старша дочка, міцна, грубенька, але моторна дівчина з гарними руками й стрункими ногами, перша вилізла на драбину, щось крикнувши при цьому Францові. Він не почув її слів, але швидко обернувся й засміявся. Його охопило почуття, що він тут свій. Людям млявим і обмеженим важко його зрозуміти. Для них бути своїм – означає належати до якоїсь родини, громади, перебувати з кимось у любощах-милощах. Для Франца це означало просто жити в цьому краї, серед тутешніх людей, їхати в Гехст разом з ранковою зміною і, насамперед, – взагалі жити.

Коли Франц минув Мангольдову садибу, перед ним розіслалися спадисті поля, оповиті густим туманом. Трохи далі, нижче шляху, чабан саме відкривав загороду. Отара поволі вийшла і збилася одразу ж купою біля підніжжя, нагадуючи хмарину, котра то розпадається на менші хмаринки, то знову густішає й розбухає. Чабан – він був із Шмідтгайма – теж гукнув щось Францові Марнету. Франц усміхнувся. Цей Ернст, чабан у яскраво-червоному шарфі, був досить зухвалим хлопцем; він анітрошечки не скидався на чабана! Морозяними осінніми ночами до його будки на колесах бігали жалісливі селянські дівчата. За спиною в чабана поля стікали вниз широкими спокійними хвилями. І хоч Рейну звідси ще не видно до нього з годину треба їхати залізницею, – але й розлогі зорані схили, і фруктові сади, а трохи нижче – виноградники, і дим від заводів, що доноситься аж сюди, і залізничні колії, й шосейні дороги, які повертають на південний захід, і світлі мерехтливі плями в тумані, і навіть чабан у яскраво-червоному шарфі, котрий стоїть, упершись рукою в бік та виставивши вперед ногу, неначе перед ним ціла армія, а не звичайнісінькі вівці, – все це ознака того, що Рейн уже недалеко.

Це той край, про який кажуть, що тут снаряди останньої війни вивертають із землі снаряди передостанньої війни. Ці пагорби – ще не справжні гори. Кожна дитина в неділю ранком може піти до своїх родичів у село по той бік горбів на каву із пухкими смачними булочками і до вечірнього дзвону повернутися назад. Проте це пасмо горбів було колись ніби краєм світу, по той бік починалась глушина, незнана земля. Вподовж цих горбів римляни спорудили вал. Стільки поколінь стекло кров’ю відтоді, як римляни спалили тут, на горбах, олтарі кельтів, що поклонялись сонцю, стільки відгриміло битв, що люди вже могли вважати себе господарями цієї землі. Але місто там, унизу, зберегло на своєму гербі не орла і не хрест, а сонячне колесо кельтів, те сонце, від якого наливаються соком яблука Марнетів. Тут стояли табором легіони, а з ними були всі боги світу: міські й селянські, іудейський бог і християнський бог, Астарта й Ізіда, Мітра й Орфей. Глушина кінчалася тут, де зараз стоїть біля своїх овець Ернст із Шмідтгайма, виставивши вперед ногу і впершись рукою в бік; він стоїть собі, і кінець його шарфа надимається так; наче без упину віє вітер. У долині позад нього в м’якому, затуманеному сонячному сяєві вирувало життя народів. Північ і південь, схід і захід вливалися сюди, але ні з ким не зріднилася земля, хоч усі лишали тут щось від себе. Наче мильні баньки, виникали царства і майже одразу лопалися. Після них не зосталося ні захисних валів, ні тріумфальних арок, ані воєнних шляхів, лише поламані золоті обручки з ніг жінок. Там, де шосе вливається в автостраду, збиралося військо франків, що шукало переправи через Майн. Сюди, між садиби Мангольдів і Марнетів, у гори, в пущу – тоді ніхто ще не наважувався переступати цього рубежу – їхав верхи на ослику чернець, кволий чоловічок, закований у панцер віри, озброєний мечем спасіння; він ніс людям євангеліє і вміння щепити яблуні.

Чабан Ернст обернувся до велосипедиста. Йому стає жарко в шарфі, він зриває його і кладе на стерню, наче бойовий прапор. Ернст робить це так, наче за ним стежить тисяча очей. Але чабана бачить тільки його собачка Неллі. Ернст знову прибирає своєї неповторної насмішкувато-гордовитої пози, але тепер він стоїть спиною до шляху, обличчям до рівнини, де Майн впадає в Рейн. При гирлі лежить Майнц. Це місто давало архієпіскопів Священній Римській імперії. А коли обирали імператора, вся рівнина між Майнцом і Вормсом устелялася наметами.

Щороку в цьому краї відбувалося щось нове і щороку те саме: від м’якого сонячного світла й туману і від дбайливої людської праці достигали яблука та виноград. Вино було потрібне всім і для всього: епіскопам і поміщикам – щоб обирати імператора; ченцям і рицарям – щоб засновувати ордени; хрестоносцям – щоб спалювати євреїв – чотириста чоловік зразу на майдані в Майнці, який і досі зветься майданом Вогню; духовним і світським князям, коли Священна імперія розпалась і панські бенкети стали іще бучніші; якобінцям – щоб танцювати навколо дерев свободи.

Через двадцять років на майнцському розвідному мосту стояв на варті старий солдат. І коли вони проходили повз нього, останні з «великої армії», обшарпані й похмурі, солдат згадав, як стояв тут на посту тоді, коли вони входили в місто із триколірними прапорами та «правами людини», і голосно заплакав. Цей караульний пост теж зняли.

Стало спокійніше навіть тут, у цьому краї. І сюди дотяглися роки тридцять третій і сорок восьмий – двома тоненькими гіркими цівками крові. Потім знову була імперія, яку тепер називають Другою. Бісмарк наказав поставити прикордонні стовпи не навколо цієї землі, а впоперек, щоб захопити шмат для пруссаків. Бо тутешнє населення хоч і не бунтувало, але все-таки здавалося надто байдужим, як люди, що вже багато чого бачили і ще побачать.

Невже то справді школярі чули гуркіт битви під Верденом, коли за Цальбахом прикладали вухо до землі, чи то лише двигтіла земля під залізничними ешелонами і важкими солдатськими чобітьми? Багато хто з тих хлопчаків згодом опинився на лаві підсудних. Дехто за те, що побратався з солдатами окупаційної армії, інші за те, що підкладали їм під рейки вибухові патрони. А на будинку суду майоріли прапори міжсоюзницької комісії.

Не минуло й десяти років, як ці прапори зняли і натомість повісили чорно-червоно-золоті, що тоді ще були кольорами імперії. Навіть діти пам'ятали, як 144-й піхотний полк знову переходив міст під грім оркестру. А який фейєрверк був увечері! Ернст бачив його звідси. Місто за річкою сяяло вогнями й галасувало. Тисячі маленьких свастик відбивались у мерехтливій воді. І як тільки палахкотіли бісівські вогники! А вранці, коли річка за залізничним мостом текла геть від міста, її сиза блакить була спокійна, як завжди. Скільки вона вже занесла бойових знамен, скільки прапорів! Ернст свиснув собачці, і вона притягла йому в зубах шарф.

Тепер ми тут. Те, що відбувається тепер, – це наше життя.