Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 27 страниц)

II

Займався новий день, але світло його поглинав туман, що повивав села. Лампа ще горіла у кухні одного з будинків край Лібаха, коли з нього вийшла дівчина з двома цебрами. Щулячись від холоду, вона підійшла до воріт і поставила цебра долі. Обличчя її було спокійне: вона чекала на хлопця, що вважався її нареченим.

Вона здригалася від холоду. Туман швидко проникав крізь одяг; усе стало сірим, навіть хустинка на її голові, їй здалося, ніби вона вже чує хлопцеву ходу, ось-ось він увійде в ворота – вона вже простягла руки. Але нікого не було. Вона анітрішечки не стривожилася, тільки ледь здивовано глянула на ворота і продовжувала чекати. Щоб зогрітися, дівчина поплескала себе обапліч руками. Вона вийшла за ворота і глянула вниз, на дорогу. Туман був такий густий, хоч ножем ріж! Підніметься він чи спаде?

Ось на дорозі показалися дві тіні, одна з них, напевне, Фріц. Напевне, але це не він. Тіні зникають у будинку, що сам теж як тінь. Дівчина відвертається. Вперше на її обличчі з’являється вираз розчарування. Ну що ж, тоді він прийде в обід. Вона бере цебра, несе їх у хлів, повертається з порожніми цебрами в дім. У кухні вже тричі гасили світло, але щоразу знову засвічували, бо ні в окулярах, ні без окулярів бабуся не може перебирати сочевицю. Старша кузина перемелює ріпу, молодша вимітає сміття. Мати швидко наповнює обидва цебри, які їй підсовує дочка. З чотирьох жінок жодна не завважила, що Фріц не прийшов. Дівчина думає: «Нічогісінько вони не помічають».

– Обережніше, – каже мати, бо трохи пійла пролилося на підлогу.

Коли дівчина з цебрами вдруге проходить двором, далеко-далеко дзеленчить дзвіночок на дверях крамниці.

Він дзеленчить, тому що садівник Гюльчер зайшов купити собі тютюну. Фріц чекає біля дверей. Вчора він одержав нову повістку. В нього знову хочуть щось спитати про куртку.

– Так, але ж це зовсім не твоя? – здивувалася мати.

Він і їй сказав, що то не його куртка.

Цілу ніч Фріц думав, що в нього можуть знову спитати.

Ранком він увімкнув радіо. Саме описували прикмети втікачів. Їх лишилося тільки двоє – його мов жаром обсипало. Вони вже, можливо, піймали того, кого він називав своїм. Його втікач, може, сказав: так, це та сама куртка.

Чому він раптом відчув себе таким самотнім? Він не міг порадитися ні з батьком, ні з матір’ю, ані з близькими друзями. Він не міг порадитися навіть з своїм шарфюрером Мартіном, якому сліпо вірив. Минулого тижня все було гаразд, на серці – тихо й спокійно, і в усьому світі все йшло, як треба. Якби його шарфюрер Мартін минулого тижня наказав стріляти у втікача, він вистрелив би. Якби шарфюрер наказав йому чатувати в сараї з кинджалом у руці і заколоти втікача, коли той прийде украсти куртку, Фріц заколов би його, не дозволив би йому і пальцем торкнутися куртки!

Фріц побачив на дорозі садівника Гюльчера і побіг до нього. Гюльчер – літній чоловік, він цілий день буркоче і палить люльку. Йому можна багато що сказати.

– Мене знову викликають.

Гюльчер швидко глянув на хлопця. Вони мовчки дійшли до крамниці. Фріц зачекав біля дверей. Гюльчер вийшов, набив люльку, і вони пішли поруч. Фріц зовсім забув про свою кохану, наче її ніколи й не було. Він сказав:

– Чого вони мене знову викликають?

– Якщо це й справді була не твоя куртка…

– Я ж їм пояснив, чим моя куртка не схожа на ту.

А може, вони вже піймали того, що взяв куртку. Вони ж тепер тільки двох шукають!

Гюльчер мовчав. Той, хто нічого не запитує, дістає найвичерпніші відповіді.

– А що, коли він скаже: так, це моя куртка…

Тепер Гюльчер відповів:

– Можливо. Вони могли так на нього натиснути… – Він примружив очі й пильно подивився на хлопця: він уже два дні стежив за ним.

Фріц насупив брови.

– Справді? Ти так думаєш? А як же я?

– Ах, Фріце, на світі є сотні таких курток.

Вони йшли вгору до училища, впевнено ступаючи в тумані. Не одна, а цілий вихор думок промайнув у голові садівниковій. Він не міг би сказати, чим відрізняється цей хлопець, що йде поруч, від своїх товаришів. Він навіть не був певний, що він справді відрізняється. І все-таки щось тут було не так! Садівник так само, як і Оверкамп, думав, що в цій історії з курткою щось не гаразд. Він згадав про своїх синів. Вони належали наполовину йому, наполовину гітлерівській державі. Дома вони належали йому. Дома вони погоджувалися з ним, що і за Гітлера пани лишилися панами, а бідняки – бідняками. Але поза домом вони ходили в формених сорочках і кричали «хайль». Чи старався він пробудити в них протест? І не подумав! Де загрожувало загибеллю родині, каторгою; він мусив би офірувати заради цього своїми синами. Йому довелося б зробити вибір, віддати все, що було йому дороге. І не тільки йому, Гюльчеру, а й багатьом іншим.

Та хіба людина може зважитися на такий вибір, віддати все, що вона має? Та все-таки є люди, які йдуть на це, є і в його країні, а за кордоном ще більше. От хоча б ті, що борються в Іспанії; кажуть, що їх переможено, але, певно, вони – й досі борються. Вони нічого не пожаліли! Сотні тисяч! І всі вони – колишні Гюльчери!

А якби куртку вкрали в одного з його синів, що б він порадив йому? Чи має він право давати поради Фріцові, не його синові? Які питання! Який світ!

Садівник сказав:

– Усі готові куртки дуже схожі одна на одну. Для того, щоб у цьому переконатися, гестапо досить подзвонити на фабрику. Застібки-блискавки всі однаковісінькі, кишені такі ж. Але коли, наприклад, у тебе в підкладці дірка від ключа чи від олівця, то гестапо тут нічого не доведе.

Отаку різницю ти й повинен обстоювати.

III

Тієї ночі у Вестгофені Фюльграбе п’ять разів тягали на допит саме в ті хвилини, коли він засинав від утоми.

Добровільно повернувшись у табір, він ясно довів, що єдиним стимулом усіх його вчинків був страх; тепер уже легко було примусити його коритися, коли він починав упиратися. Нарешті таки пощастило Оверкампові натрапити на Гайслерів слід, після всіх цих сумнівних розповідей свідків і не знати чиїх курток. Правда, коли доходило до зустрічі з Гайслером, Фюльграбе упирався ще й під час п’ятого допиту, хоч про цю зустріч він сам розповів, коли його погрозами примусили пригадати, що він робив після втечі, година за годиною. Фюльграбе тремтів і совався на стільці. Щось раптом наче загальмувало машину допиту, яка досі працювала бездоганно. Здавалось, якась чужорідна речовина долучилася до страху, що змащував усі звивини його мозку. Фішерові досить було зняти телефонну трубку і назвати ім’я Цілліха, як воно вже саме вплинуло на нього, що той сепаратор. Почуття страху враз відокремилося від побічних почуттів. Уявлення про мученицьку смерть відокремилося від уявлення про життя.

Нинішній Фюльграбе, сивий і тремтячий, відокремився від іншого, давно забутого Фюльграбе, який ще знав спалахи мужності, надії. Марні хитрощі відокремилися від протокольної точності.

– …У четвер, під полудень, я зустрівся з Гайслером біля Ешенгаймської башти. Він повів мене до лави у сквері, на першій доріжці ліворуч від великої клумби айстр.

Я умовляв його повернутися в парі зі мною. Та він про це і слухати не хотів. На ньому було жовте пальто, фетровий капелюх, черевики з шнурками, не нові, але й не стоптані.

Я не знаю, чи він мав гроші. Я не знаю, чому він опинився в Ешенгаймському сквері. Я не знаю, чи він чекав на когось. Він лишився сидіти на лаві. Тепер я думаю, що він там на когось чекав, бо він мене повів саме до цієї лави і потім лишився там. Я ще раз обернувся і побачив, що він сидить.

Міська адміністрація вже дістала відповідні вказівки, коли Пауль Редер рано-вранці вийшов з своєї квартири.

Деякі квартальні уповноважені теж дістали такі вказівки, але ще не передали їх двірникам. Адже події, пройшовши крізь репродуктори і телеграфні проводи, знову підпадають під владу людей.

Двірничка страшенно здивувалася, чому Редер так рано пішов на роботу. Вона сказала про це своєму чоловікові, коли він вийшов у під’їзд з цеберкою рідкого мила, щоб підлити їй у таз. Ні вона, ні чоловік не мали нічого проти Редерів; от тільки пожильці іноді скаржилися, що пані Редер співає в недозволений час, а загалом ці Редери були симпатичні, добродушні люди.

Посвистуючи, Редер пройшов туманними вулицями до трамвайної зупинки. П’ятнадцять хвилин туди, п’ятнадцять хвилин назад, лишається ще півгодини, щоб забігти в два місця – якщо в першому він зазнає невдачі.

Лізель він сказав, що сьогодні піде з дому раніше, бо йому треба побачитися з своїм приятелем Мельцером, воротарем бокенгаймської футбольної команди.

– Ти вже доглянь Георга, поки я повернуся, – попросив він.

Цілу ніч він пролежав поруч з Лізель без сну і тільки удосвіта задрімав.

Редер перестав свистіти. Він не випив кави, у нього пересохло в роті. І тьмяний світанок, і спрага, навіть бруківка, – усе здавалося йому похмурим і загрозливим: стережися, зваж, на що ти йдеш!

Редер повторював про себе: «Шенк, Мозельгасе, дванадцять; Зауер, Таунусштрасе, двадцять чотири». До цих двох людей він мусить зайти до роботи. Георг вважав обох за стійких і незламних. Вони повинні допомогти йому й допоможуть, дадуть пораду і притулок, документи й гроші. Шенк працював на цементному заводі, коли Георга іще не заарештували. То був врівноважений, ясноокий чоловік, ні в його зовнішньому вигляді, ні у внутрішньому складі не було нічого особливого. Він не здавався ні відчайдушно хоробрим, ні дотепним. Але мужність позначалася на всіх його вчинках, розум – на всіх словах. Для Георга він був символом усього, що було пов’язане з комуністичним рухом, усього, що стало для нього змістом життя. Аби рух внаслідок якоїсь страшної катастрофи був знекровлений, аби він завмер, то один Шенк мав би в собі сили продовжувати боротьбу. Аби лишилася хоч тінь руху, Шенк був би там, і аби існували хоч рештки керівництва, то Шенк, либонь, знав би, де його знайти. Так принаймні Георгові здавалося тієї ночі.

Редер майже нічого не зрозумів; можливо, згодом, коли Георг матиме час, він йому все пояснить. Та буде час чи не буде, зрозумів він чи ні, – Редер узявся допомогти.

З цього ранку вони втрьох були в руках Редера; не тільки Георг, але і Шенк, і Зауер.

Зауер лише за місяць до Георгового арешту влаштувався після п’яти років безробіття в конторі будівництва шляхів.

Він був іще нестарий чоловік, талановитий архітектор, і вимушене неробство доводило його до розпачу. Через сотні книг, мітингів, лозунгів, виступів і промов, через сотні бесід розум привів його, нарешті, туди, де він зустрівся з Георгом. Георг вважав його за таку ж надійну людину, як і ІПенка. Зауер у всьому слухався свого розуму, а розум ніколи не зраджував його в тому, що було для нього істиною. Розум Зауера був непідкупний і непохитний, хоч серце часом радило йому поступитись, іти туди, де легше живеться, а згодом, відпочивши, знайти для себе виправдання. «Зауер, Таунусштрасе, двадцять чотири, – повторював у думці Пауль, – Шенк, Мозельгасе, дванадцять».

Тут з-за рогу вийшов той самий Мельцер, про якого він наплів Лізель.

– Гей, Мельцере, як добре, що я тебе зустрів! Чи не міг би ти дістати, для нас дві контрамарки на неділю?

– А чого ж, можна, – сказав Мельцер. «А ти справді віриш, Паулю, – прозвучав у Редеровій душі тихий і єхидний голосок, – що в неділю тобі потрібні будуть контрамарки?»

– Так, – сказав Пауль уголос, – вони мені будуть потрібні.

Мельцер почав розводитися про те, який, на його думку, буде результат змагання команд «Нідеррад» – «Вестенд».

Несподівано він заквапився: додому, мерщій додому, поки не прокинулася мати; він іде від своєї нареченої, робітниці фірми Газелла, а мати, власниця маленької крамнички канцелярського приладдя, терпіти її не може. Пауль знав цю крамничку, знав і дівчину, і матір; він знову почувався спокійним і впевненим. Із сміхом дивився він услід Мельцерові. Потім знову почув тихенький єхидний голосок: «Цього Мельцера, ти, можливо, більше ніколи не побачиш». Розлючений Редер сказав собі: «Дурниці! Тисячу разів бачитиму! І на весіллі в нього погуляю!»

За п’ятнадцять хвилин він уже йшов, посвистуючи, по Мозельгасе. Зупинився біля будинку номер дванадцять.

На щастя, надвірні двері вже відімкнули. Він швидко побрався ца п’ятий поверх. На табличці незнайоме прізвище – Редерове обличчя витяглося. Стара жінка в нічній кофтині відкрила двері квартири навпроти і спитала його, кого йому треба.

– Хіба Шенки вже не мешкають тут?

– Шенки? – перепитала стара. Якимсь дивним тоном вона сказала до когось у квартирі: – Тут питаються про Шенків.

Нагорі через поруччя перехилилася молодша жінка, стара крикнула їй:

– Тут питаються про Шенків!

На втомленому, одутлому обличчі молодшої жінки відбилося збентеження. На ній був барвистий халат, а під ним великі обвислі груди. «Як у Лізель», – подумав Пауль.

І взагалі цей під’їзд був дуже схожий на під’їзд його будинку. Його сусід Штюмперт – такий самий лисий літній штурмовик, як оцей чоловік у формі; тільки на цьому розстебнута куртка і шкарпетки: мабуть, не роздягаючись, упав на ліжко після нічної муштри.

– Кого вам треба? – спитав він Редера, наче не вірив своїм вухам.

Пауль пояснив:

– Шенки винні моїй сестрі гроші за крам на сукню.

Мене прислала сестра… Я прийшов так рано, бо в такий час усі ще вдома.

– Пані Шенк уже три місяці не живе тут, – сказала стара.

Чоловік додав.

– Вам доведеться поїхати у Вестгофен, коли ви хочете одержати від них гроші.

Де й поділася його сонливість. Йому довелося докласти немало зусиль, перш ніж він застукав Шенків, коли вони слухали заборонені радіопередачі. Але, нарешті, йому таки вдалося піймати їх на гарячому. «А вдавали з себе таких святих та божих. Тільки й чути було: «Хайль Гітлер!» Але мене не обдуриш, якщо люди живуть зі мною поряд».

– Ах, боже мій! – вигукнув Редер. – Ну, хайль Гітлер!

– Хайль Гітлер! – відповів чоловік у шкарпетках, трохи піднісши руку; його очі сяяли від приємних спогадів.

Спускаючися по сходах, Редер чув за собою сміх. Він витер лоба і здивувався, що лоб мокрий. Вперше після того, як він знову побачив Георга, навіть вперше після дитячих років Пауль почутив у своєму серці холод, який він і зараз ще не називав страхом. Скоріше то було почуття, що йому, завжди такому здоровому, загрожує заразна хвороба. Дуже неприємне почуття, і він намагався перемогти його. Пауль щосили затупав по сходах, щоб позбутись огидної кволості в колінах. На нижньому майданчику стояла двірничка.

– Ви до кого приходили?

– До Шенків, – сказав Редер. – Мене послала сестра.

Шенки винні їй за тканину на сукню.

Жінка з горішнього майданчика спускалася вниз із помийницею в руках. Вона сказала двірничці:

– Він приходив до Шенків.

Двірничка окинула Редера поглядом від голови до ніг.

Уже виходячи з під’їзду, Пауль чув, як вона крикнула комусь у своїй квартирі:

– Тут хтось приходив до Шенків.

Редер вийшов на вулицю. Витер обличчя рукавом.

Ніколи ще люди не дивилися на нього так дивно. Який диявол підказав Георгові думку послати його до Шенка?

Невже він не знав, що Шенк у Вестгофені? «Пошли під три чорти цього Георга, – радив йому тихий внутрішній голосок, – тобі буде легше. Пошли його під три чорти, він тебе занапастить». «Але ж Георг не знав, – подумав Редер, – то не його провина». Посвистуючи, він простував далі. Вийшов на Мецгергасе. Його обличчя повеселішало. Він зайшов у відчинені ворота. У великому дворі, оточеному з усіх боків високими будинками, містився гараж транспортної контори, що належала його тітці Катаріні. Тітка стояла посеред двору і лаялася з шоферами.

Пауль чув від родичів, що до заміжжя Катаріна була зовсім іншою. Одружившись з власником контори Граббером, страшним п’яницею, Катаріна теж почала пити, стала брутальна і похмура. У родині Редерів розповідали й іншу історію – про дитину, яку тітка Катаріна несподівано народила під час війни, через одинадцять місяців після останньої відпустки чоловіка. Всіх страшенно цікавило, що робитиме Граббер, коли, нарешті, знову приїде у відпустку. Але він більше не приїхав, бо загинув. Дитина, мабуть, теж довго не прожила, бо Пауль її ніколи не бачив.

Редера завжди вабила до тітки якась незбагненна цікавість. Він любив життя і з цікавістю дивився на її велике сердите обличчя, на якому життя лишило тяжкі й глибокі сліди. На якийсь мент він забув і про Георга, і про себе самого і слухав, посміхаючись, як жінка лаялася такими словами, Котрих навіть він ніколи не чув. «Не хотів би я в неї працювати», – подумав Пауль. А тим часом він думав попросити її, щоб вона взяла до себе на роботу одного з братів Лізель – в бідолахи після аварії забрали шоферські права. «Про це я встигну і ввечері поговорити», – подумав Пауль.

Йому страшенно хотілося пити, і він зайшов через чорний хід у пивну; тітці Редер тільки помахав рукою, він навіть не знав, чи помітила вона його. Старенький чолові чок з, червоним носом, що докінчував, а може, розпочав нову порцію пива в задній кімнаті, підійшов із своїм кухликом:

– Твоє здоров’я, Паульхене! «Сьогодні ввечері, – подумав Пауль, – якщо впораюся з цією справою, я вип’ю ще чарчину».

Міцна горілка обпекла йому порожній шлунок. Вулиці заповнилися. Лишалося мало часу. А в душі у Пауля попискував тоненький єхидний голосок: «Так, якщо впораєшся з тією справою! Ех, дурню! А вчора в цей час ти ще був щасливий!»

Учора в цей час він швиденько біг до булочної купити для дружини кілограм борошна. «А бабки вона так і не спекла, – подумав Пауль. – Мабуть, спече сьогодні». Він дійшов до будинку номер двадцять чотири, увійшов і здивувався. Під’їзд був розкішно оздоблений, мідні прути притримували доріжки на сходах. Редера пойняв сумнів: хіба нашому братові, робітникові, допоможуть в такому будинку?

Редер зітхнув з полегшенням; він ще зі сходів побачив прізвище, вигравіруване на металевій табличці готичними літерами. Пауль здивовано помацав табличку рукою: «Зауер, архітектор». Потім подзвонив. Редер розсердився на себе за те, що серце його так калатає. Двері відчинила гарненька жінка в білому фартушку – не господиня, а служниця. Потім вийшла і пані Зауер, теж молода і вродлива, тільки без фартушка, така ж безсумнівна шатенка, як перша – блондинка.

– Що? Зараз? Мого чоловіка? Так рано?

– У справі, лише на дві хвилини. – Серце Пауля заспокоїлося. Він подумав: «Цей Зауер непогано живе».

– Заходьте, – сказала пані Зауер.

– Прошу сюди, – почувся голос архітектора.

Редер озирнувся навколо. Він був цікавий від природи.

Навіть зараз його увагу привернула засвічена лампа-трубка на стіні та нікельовані ліжка.

Невиразне уявлення, що все в житті варто помацати, оглянути й відчути на смак, заважало йому зосередитися на чомусь одному. Він пішов на голос у другі двері. Хоч як йому було важко на серці, Пауль усе-таки уважно оглянув низьку ванну, в яку треба не залазити, а опускатись, і трельяж над умивальником.

– Хайль Гітлер! – мовив Зауер, не обертаючись.

Редер побачив його у дзеркалі – навколо шиї був обмотаний рушник. Піна з мила, наче маска, вкривала незнайоме обличчя. Лише очі в дзеркалі пильно й насторожено дивцлися на Редера. Редер шукав потрібних слів.

– Прошу, – сказав чоловік. Він дуже старанно почав направляти бритву. Редерове серце калатало, і серце Зауера також калатало. Цього чоловіка Зауер ніколи в житті не бачив. Він ніколи не заходив у контору будівництва шляхів. Незнайомий відвідувач у незвичний час – це могло означати що завгодно. «Треба триматися так, наче я нічого не знаю. Нікого не знаю. Не дозволити, щоб тебе захопили зненацька».

– Я слухаю вас, – знову заговорив він. Його голос був хриплий, але ж Редер не знав його звичайного голосу.

– Вам пере дає привіт наш спільний друг, – сказав Пауль. – Не знаю, чи ви пам’ятаєте його. Він колись разом з вами так чудово катався на байдарці по Нідді. «Цікаво, – думав другий, – поріжусь я чи ні?» Легкими рухами почав голитися. Він не порізався, і рука не тремтіла. «І чого він переді мною прикидається, – подумав Пауль, – чому не витре обличчя і не поговорить зі мною по-людському. Напевно, він звичайно не скребе свого обличчя так довго. Мабуть, раз-два – і годі».

Зауер відповів:

– Я вас не розумію. Чого вам від мене треба? Хто переказує мені привіт?

– Ви з ним разом каталися на байдарці, – повторив Редер. – На байдарці «Анна-Марія». – Він перехопив косий Зауерів погляд, який той кинув на нього поверх дзеркала. Крапля мильної піни впала Зауерові на повіку, він витер її кінчиком рушника. Потім продовжував голитися.

Він промовив крізь зуби:

– Я не розумію ані слова. Пробачте. Я дуже поспішаю.

Ви, певно, переплутали адресу.

Редер ступив один крок наперед, він був набагато нижчий від Зауера. Тепер він бачив у дзеркалі ліву половину обличчя архітектора. Він намагався розглядіти його крізь піну, але бачив тільки худу шию й випнуте підборіддя.

Зауер подумав: «Як пильно він дивиться на мене! Але я йому не дам розглянути моє обличчя. Нехай собі дивиться.

Як вони натрапили на мій слід? Виходить, щось підозрівають… Виходить, за мною стежать… А це щуреня щось винюхує!» І Зауер сказав:

– Очевидно, ваш приятель дав вам неправильну адресу. Я дуже поспішаю. Прошу, не затримуйте мене більше! Гайді!

Пауль здригнувся. Він не помітив, що їх було троє. Біля дверей стояла дівчинка, покусуючи тоненький золотий ланцюжок; вона, мабуть, весь час стежила за Редером.

– Покажи йому, як вийти!

Йдучи за дівчинкою, Редер думав: «Стерво! Він чудово все зрозумів. Не хоче ризикувати, можливо, через оцю шмаркачку. А хіба в мене немає дітей?»

Коли Редер зачинив за собою двері, Зауер миттю витер обличчя, саме так, як і думав Редер. Він підскочив до вікна спальні, дуже схвильований, і поквапливо підняв штору. Він побачив, як Редер переходив вулицю. «Чи правильно я поводився? Що він скаже про мене? Спокійно! Я, певно, не єдиний. Вони, мабуть, сьогодні перевіряють йе один десяток підозрілих людей. А який безглуздий привід! Скористатися з цієї втечі! А втім, привід не такий уже й безглуздий. Щось навело їх на думку, що я раніше був зв’язаний з Гайслером. Чи, може, вони всіх питають про одне й те саме?»

Раптом у нього мороз пішов поза спиною. А що, як це правда, а не витівка гестапо? Що, як цього чоловіка справді прислав Георг? Що, як він не продажний агент? А, дурниці! Коли Георг Гайслер справді ховається у рідному місті, він знайде інший спосіб зв’язатися з ним, Зауером.

Цей кумедний чоловічок просто щось винюхував. Незграбно і невміло! Зауер перевів подих і знову підійшов до дзеркала, щоб зачесатися. Його обличчя зблідло, як бліднуть смагляві обличчя – їх шкіра наче в’яне. З дзеркала на нього дивилися світло-сірі очі, вони зазирали в його душу глибше, ніж могли зазирнути чужі очі. «Як душно!

Це кляте вікно завжди заліплене!» Він ще раз швидко намилив обличчя. «В усякому разі, вони недурно прислали до мене оцю нишпорку. Невже треба тікати? Але якщо я втечу, я наражу на небезпеку інших».

Він знову почав голитись, але тепер уже його руки тремтіли. Зауер одразу ж порізався і вилаявся. «Ах, я ще встигну зайти до перукаря. Вирок трибуналу —і капут, через два дні після арешту. Не треба побиватися так, люба. Уяви собі, люба, що я загинув під час повітряної катастрофи».

Він зав’язав краватку. Здоровий, худорлявий, статечний чоловік років під сорок. Він відігнав від себе похмурі думки. «Ще минулого тижня я сказав Германові: «Ці добродії швидше втратять роботу, ніж ми. Я ще збудую хороші шляхи вздовж і впоперек нової республіки».

Зауер знову підійшов до вікна у спальні і глянув на безлюдну вулицю, якою щойно пройшов низенький чоловічок. Зауера почало морозити. «Він зовсім нб був схожий на шпика. У нього й манери зовсім не такі, та й голос лунав щиро. Як інакше міг би Георг зв’язатися зі мною? Так, це він послав до мене цього чоловіка».

Тепер Зауер був майже переконаний в цьому. Але що ж він мав робити? У незнайомого це було ніяких доказів.

Навіть коли він хоч трошечки сумнівався, він мусив відіслати цього чоловіка. Він сказав собі: «Я ні в чому не винен».

Для Георга він зробив би все, що міг. Він не тільки хотів, як дехто, бути таким, але й був таким. Де, у яких чотирьох стінах чекає Георг на відповідь? «Зрозумій мене, Георге. Я не мав права діяти наосліп».

Потім він знову подумав: «І все ж таки це міг бути й шпик. Назва човна? Вони вже давно могли дізнатися про неї. Але це ще не значить, що їм відоме моє прізвище. Георг, напевне, нікого не виказав».

У двері постукали.

– Пане Зауере, кава на столі.

– Що?

– Кава на столі.

Зауер знизав плечима й швидко надів піджак, до якого були прикріплені свастика й залізний хрест першого ступеня. Він оглянувся, наче чогось шукав. Бувають хвилини, коли знайома кімната і вишукана обстава перетворюються на звалище нікому не потрібного мотлоху. Зауер з огидою узяв свій портфель.

Коли двері грюкнули вдруге, пані Зауер, що сиділа з дівчинкою за столом, спитала:

– Хто це?

– Мабуть, пан Зауер, – сказала служниця, наливаючи в чашки каву.

– Не може бути, – сказала пані Зауер.

І все-таки це був він! «Ні, цього не може бути! – по думала жінка. – Не випивши кави, не попрощавшись?»

Вона опанувала себе. Дівчинка мовчки подивилася на матір і нічого не сказала. Вона одразу відчула, яким крижаним холодом повіяло від веснянкуватого чоловічка.

Редер стрибнув у трамвай і встиг вчасно пройти через контрольну будку. Він без упину лаяв Зауера. Він лаяв його і подумки, і півголосом, аж поки не обпік собі руки.

Цього вже давно з ним не бувало.

– Іди мерщій до санітара, – порадив йому Фідлер. – А то тобі нічого не заплатять, якщо тобі стане гірше. Я тим часом попрацюю за тебе.

– Замовкни! – сказав Редер.

Фідлер вражено подивився на нього крізь захисні окуляри.

До них обернувся Меллер:

– Гей, ви!

Редер, закусивши губи від болю, продовжував працювати. «Чого цей негідник кричить на них? І як він тільки примудрився стати майстром? Адже він на десять років молодший за мене». «Трохи швидше постарів», – сказав Георг. «А він тепер чекає на мене вдома, чекає й чекає. Хоч би Лізель спекла бабку. Хоч би не забула», – подумав Пауль. Міцна стуливши губи й пильно поглядаючи на стрілку індикатора, він заливав рідкий метал у труби.

Коли Фідлер подав йому сигнал, що труби вже заповнилися, він відкрив їх, швидко піднявши ліву ногу – зовсім не потрібний рух, який, проте, виробився у нього вже давно. Серед усіх цих напівголих, дужих, рослих чоловіків Пауль здавався маленьким, працьовитим гномом невиразного віку. Всі його любили, він частенько кепкував з товаришів і не ображався, коли вони жартували з нього. «Двадцять років я розважав вас, – сердито подумав Редер, – а тепер шукайте собі іншого жартівника. Я збожеволію, якщо не вип’ю чого-небудь. Невже тільки десята година?» Раптом до нього підійшов Бойтлер, спритно помазав рану маззю і перев’язав шматком марлі.

– Дякую, дякую, Бойтлере.

– Немає за що! «Це його Фідлер послав, – подумав Редер. – Всі вони гарні хлопці, і мені не хочеться нікуди йти звідси. Я волію й завтра стояти на своєму місці. Цей проклятий Меллер, аби він тільки знав про мене! А Бойтлер?.. Коли б йому сказали, хто сидить у мене вдома?.. Бойтлер гарний хлопець, але до пори, до часу. Він перев’язує мене, а якби він сам обпікся?.. А Фідлер? – Пауль кинув на нього блискавичний погляд… – Так, цей не такий», – подумав Редер, наче раптом, з одного погляду, помітив у Фідлерові щось нове, хоч цілий рік працював з ним поруч. «Ще ціла година до перерви, – подумав Редер трохи згодом. Якщо Георг не придумає нічого кращого, то йому доведеться й сьогодні переночувати в мене. А ще вірив цьому Зауерові, як самому собі. Що б він робив без мене!»

– Хоч би місив тісто однією рукою, коли вже не можеш робити нічого іншого, – сказала Георгові Лізель. – Держи миску між колінами.

– А що це буде? Я завжди люблю знати, що роблю.

– Бабка. Бабка з ванільним соусом.

– Тоді я ладен місити хоч два дні підряд, – на те їй Георг.

Та тільки-но він заходився місити, як його зразу почав заливати піт, такий він ще був кволий. Минулу ніч, хоч яка вона була спокійна, він теж збавив у тяжкому напівзабутті. «Одного з двох, Шенка чи Зауера, – думав Георг, – Пауль, безперечно, знайшов. Шенка чи Зауера, – Місив він, – Шенка чи Зауера». Знадвору почувся гуркіт – по вулиці котили бочки – і старовинна дитяча пісенька-лічилка:

 
Хрущ, літай у вишині!
Батько й досі на війні.
Мати в Померанії.
А країна спалена.
 

Коли це йому так хотілося бути дорогим гостем у звичайнісінькому домі? Ось коли: він стояв у темному підворітті в Оппенгаймі на Рейні і ждав шофера, який потім зігнав його з машини.

А тим часом Лізель перебивала подушки, вичитувала одному хлопчикові, вчила другого лічити до десяти, шила щось на машині, співала; вона налила води в чайник, вгамувала дитину, яка зайшлася плачем, за десять хвилин майже десять разів їй уривався терпець, і вона знову десять разів заспокоювалася – і все з якогось невичерпного джерела… Хто вірить, той терпеливий. У що ж вірить Лізель? Залежно від обставин. Але насамперед у те, що вона робить дуже корисне діло.

– Іди сюди, Лізель, поштопай панчохи, посидь трохи біля мене.

– Зараз? Штопати панчохи? Треба спершу прибрати в цьому свинюшнику, а то тут просто нічим дихати.

– Вже досить місити?

– Міси, поки тісто не почне пухиритися. «Що б вона зробила, аби знала, звідки я прийшов?

Прогнала б мене? Може, прогнала б, а може, й ні. Такі змучені жінки, звиклі до всяких життєвих знегод, здебільшого мужні».

Лізель зняла з плити бачок і поставила на табурет, потім взяла пральну дошку і так заходилася терти об неї білизну, що на її повних руках виступили жили.

– Чого ти так квапишся, Лізель?

– О, це, по-твоєму, квапитися? Ти що думаєш, що я відпочиваю після кожної пелюшки? «Я принаймні ще раз побачив усе це зсередини, – подумав Георг. – Виходить, життя йде собі вперед! І завше так воно буде?» Лізель уже почала розвішувати в кухні чисту білизну.

– Готово! А зараз дай-но мені миску; бачиш, оце пухирці.

На її добродушному грубуватому обличчі був вираз дитячої радості. Вона поставила миску з тістом на плиту й накрила рушником.

– Навіщо це?

– Тісто любить тепло, ти хіба – не знаєш?

– Я забув, Лізель, я вже давно не бачив, як учиняють тісто.

– Візьміть свого пса на шворку! – закричав чабан Ернст. – Неллі, Неллі!

Неллі аж тремтить від люті, коли зачує Мессерового собаку. У Мессера рудий мисливський собака. Він зупиняється на узліссі, крутить хвостом і повертає гостру морду з довгими вухами до свого хазяїна, пана Мессера.

У Мессера нема шворки, та вона й не потрібна, бо собаці байдуже до Неллі і її хвилювання. Він набігався й радий, що повертається додому. Старий товстопузий Meccep обережно переступає через дріт, що відділяв його власну ділянку від шмідтгаймського лісу. Шмідтгаймський ліс – буковий, із смужкою ялин на узліссі. На ділянці, що належить Мессерові, самі ялини. Вони тягнуться окремими рідкими купками аж до будинку, над яким височать їхні верхівки.