Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 27 страниц)

– На що ти задивився, Фріце?

Фріц здригнувся. «Хто він такий, цей Цілліх? Яке мені до нього діло?

Що у нього може бути спільного зі мною? Чи правда все те, що про нього розповідають?

А може, то й справді була не моя куртка? Адже є люди, яких не можна відрізнити одне від одного, чому ж не може бути однакових курток? Може, вже впіймали всіх утікачів і мого також? Може, він уже сказав, що куртка не його. Невже цей Цілліх такий самий, як ми, як Альберт? Чи правда все те, що про нього розповідають? Яке нам до нього діло? Чого це обов’язково повинні були і мого впіймати? А чого він утік? А за що його посадили в табір?»

Фріц звертався з усіма цими запитаннями до дужої коричневої спини Цілліха. А Цілліх уже вихилив п’яту шклянку.

Раптом до шинку під’їхав мотоцикл. Есесівець, не злазячи, гукнув у двері:

– Гей, Цілліху!

Цілліх повільно обернувся. Здавалося, він і сам не знає, п’яний він чи ні. Фріц уважно стежив за кожним його рухом. Він і сам не розумів, навіщо він стежить. Його друзі просто глянули на нього і продовжували свою розмову.

– Сідай, – сказав есесівець. – Де тебе тільки не шукали. А я побився об заклад, що ти тут.

Цілліх вийшов з шинку трохи важкуватою, але твердою й рівною ходою. Його страх розвіявсь. Він потрібен, його розшукують. Він сів позаду есесівця, і мотоцикл помчав геть.

Усе це тривало не більше, як три хвилини. Фріц сів боком, щоб бачити, як вони від’їжджають. Його злякало Цілліхове обличчя, а також погляд, яким він обмінявся з есесівцем. Фріцові стало холодно. В його юнацькому серці ворухнулася тривога, якесь передчуття, щось таке, що, на думку одних, властиве людині з природи, на думку других – набувається з роками, а на думку третіх – не існує взагалі. А проте щось продовжувало бентежити Гельвіга, аж поки гуркіт мотоцикла не завмер удалині.

– Навіщо я вам потрібен?

– Через Валлау. Бунзен сам його ще раз допитував.

Вони увійшли в барак, де на початку тижня розташувалися Фішер і Оверкамп. Біля дверей юрмилися есесівці й штурмовики.

Бунзен, який, очевидно, посів Оверкампове місце, від часу до часу когось викликав. Коли він відчиняв двері, всі напружено чекали, кого він покличе до себе.

Коли Валлау вели до барака, в ньому жевріла надія, що Оверкамп ще тут і буде знову даремно допитувати його. Але він побачив лише Бунзена і цього Уленгаута, що мав стати, замість Цілліха, начальником штрафної команди. І, глянувши на Бунзенове обличчя, Валлау зрозумів, що це кінець!

Усі почуття Валлау злилися в страшну спрагу. Спрага знемагає його. Він уже ніколи не зможе її вгамувати.

Усе в ньому висохло до останньої краплі. Як жарко! Він увесь палає! Йому здається, ніби всі його суглоби димляться, все довкола немов обернулося в пару, згоряє весь світ, а не тільки він, Валлау.

– Оверкампові ти нічого не сказав. Ну, а ми з тобою якось порозуміємося. Гайслер був твоїм близьким другом. Він тобі все розказував. Живо – як звати його наречену? «Отже, вони його ще не впіймали», – подумав Валлау, забувши про свою неминучу загибель. Бунзен побачив, як блиснули очі Валлау, і дав: йому такого стусана, що Валлау відлетів до стіни.

Бунзен заговорив, і голос його звучав то тихо, то голосно:

– Уленгаут! Увага! Ну, то як її звати? Забув ім’я? Зараз я тобі нагадаю!

Коли Цілліх їхав полями до Вестгофена, Валлау вже лежав на підлозі барака. І йому здавалось, що розколюється не його голова, а весь цей несталий хисткий світ.

– Ім’я! Як її звати?.. Ось тобі ще! Ельза?.. Ось тобі! Ерна?.. Ось тобі! Марта?.. Ось тобі! Фріда?.. Ось тобії Амалія?.. Ось тобі! Лені?.. «Лені – Лені з Нідеррада! І навіщо Жорж сказав мені, як її звати? І навіщо я згадав її ім’я? І чого припинилося їхнє «ось тобі»? Невже я щось сказав? Невже у мене щось вихопилося?»

– Ось тобі! Катаріна?.. Ось тобі! Альма?.. Ось тобі! Почекайте трохи, нехай він сяде!

Бунзен визирнув крізь двері, і від іскор, що горіли в його очах, спалахнули такі ж іскри в очах усіх тих, що юрмилися біля дверей. Бунзен побачив Цілліха і махнув рукою, щоб він заходив.

Валлау сидів біля стіни, заюшений кров’ю. Цілліх спокійно подивився на нього. Кволе світло за плечима в Цілліха, маленький голубий трикутничок осіннього неба востаннє нагадали Валлау, що закони всесвіту непорушні і житимуть довіку. Цілліх на мить зупинився. Ніхто ще не дивився на нього так спокійно, так гордо. «Це смерть», – подумав Валлау. Цілліх повільно причинив за собою двері.

Була шоста година вечора. Цього більше ніхто не бачив. Але в понеділок на заводі Опеля, де Валлау був колись головою заводського комітету, передавали з рук у руки листівку: «Нашого колишнього голову виробничої ради, депутата Ернста Валлау, в суботу о шостій годині вечора замордовано у таборі Вестгофен. Коли настане день розг плати, кати не втечуть від кари за це вбивство!»

У суботу ввечері в’язні побачили, що біля дерева Валлау ніхто не стоїть, і по колоні перебіг трепет. Нестерпний гніт, що навис над табором, раптове повернення Цілліха, якийсь приглушений гамір, ціла юрба штурмовиків – усе це приготувало в’язнів до правди. В’язні не могли вже підкорятися своїм тюремникам, хоч вони й ризикували життям. Одним ставало млосно; інші не могли стояти спокійно – все це були – дрібниці, які, проте, порушували суворий порядок. На в’язнів уже не впливали ні нескінченні погрози, ні дедалі страшніші покарання, ні жорстокі розправи штурмовиків, які тепер щовечора вдиралися до бараків, бо всі вважали себе приреченими до загибелі.

Смерть Валлау немов стерла ту останню межу, яку штурмовики та есесівці ще кілька днів тому не наважувалися переступати, і їх тепер уже ніщо не стримувало.

Пельцера, Бойтлера і Фюльграбе замордували не так швидко, як Валлау, а поступово. Уленгаут, який тепер став начальником штрафної команди, хотів довести, що він не гірший за Цілліха. Цілліх хотів довести, що він усе ще Цілліх. А Фаренберг хотів довести, що він усе ще хазяїн у таборі.

Але серед вестгофенського начальства чулися й інші голоси. Дехто вважав, що в таборі склалася нестерпна обстановка. Фаренберга треба негайно зняти, а разом з ним і його поплічників, частину яких він привів із собою, а частину згуртував навколо себе тут. Ті, хто так казав, зовсім не прагнули того, щоб кінчилося це пекло і запанувала справедливість, вони лишень хотіли, щоб навіть у пеклі був якийсь порядок.

Правда, Фаренберг, хоч який він був жорстокий, скоріше дозволив, ніж наказав убити Валлау. Він уже давно звернув усі свої думки на одну-єдину людину і не міг викинути її з голови, поки ця людина була жива. Фаренберг не їв і не спав, наче то ганялися за ним самим. Що зробити з цим Гайслером, якщо втікача привезуть живого, – ось про що Фаренберг думав і вдень і вночі.

VIII

– Ну, пора кінчати, пане Меттенгаймере, – весело й бадьоро, крикнув помічник старшого майстра Фріц Шульц.

Але до цього вигуку він готувався з півгодини. Меттенгаймер відповів саме так, як Шульц і сподівався:

– Це вже моя справа, Шульце.

– Дорогий Меттенгаймере, – сказав Шульц, приховуючи усмішку, бо він любив цього старого, що сидів на драбинці з таким суворим обличчям і сумно обвислими вусами, – пан штандартенфюрер Бранд іще дасть вам орден. Злізайте! Ми справді все закінчили.

– Усе закінчили? – повторив Меттенгаймер. – Нічого подібного! Просто Бранд уже не помітить, чого ми ще не доробили.

– Ну, от іще!

– Моя робота повинна бути бездоганною, на кого б я не працював – на Бранда чи на Зондгаймера.

Шульц весело глянув на Меттенгаймера, що сидів на драбині, наче білка на дереві. Старий, очевидно, дуже пишався тим, що він чесно працює на свого вибагливого, хоч і невидимого замовця.

Коли Шульц проминув порожні кімнати, що вже мінилися яскравими барвами, і вийшов на сходи, він почув, як бурчали робітники, а націст Зімберт бубонів собі під ніс, що Меттенгаймер не має права затримувати їх так довго. Шульц запитав спокійно, сміючися самими очима:

– Невже ви не хочете попрацювати ці півгодини заради вашого штандартенфюрера?

Інші робітники теж заусміхались. Обличчя Зімберта враз змінилося. Обличчя в робітників були веселі і водночас трохи зніяковілі.

На порозі першої від сходів кімнати стояла Еллі, яка тихенько піднялася нагору. Малий учень, що підмітав сміття, стояв за її спиною й усміхався. Вона спитала:

– Мій батько ще тут?

Шульц гукнув:

– Пане Меттенгаймере, прийшла ваша дочка!

– Котра? – крикнув Меттенгаймер з драбини.

– Еллі! – крикнув йому Шульц у відповідь. «Звідки він знає, як мене звати», – з подивом подумала Еллі.

Меттенгаймер швидко, наче юнак, зліз із драбини.

Еллі вже кілька років не заходила до нього на роботу.

Він немов помолодшав з радощів й гордощів, коли побачив свою любу дочку в цьому великому порожньому будинку, що чекав на своїх господарів, – одному з тих незчисленних будинків, які він у своїх мріях опорядив для неї. Батько одразу ж помітив у її очах сум і втому, – які робили її обличчя ще ніжнішим. Він повів її по будинку і показав усі кімнати.

Малий учень перший отямився і прицмокнув язиком.

Шульц дав йому потиличника. Інші робітники сказали:

– Нічогенька жіночка! І звідки у дідугана взялася така дочка?

Шульц швиденько переодягнувся. Він пішов слідом за батьком та дочкою, що йшли поруч по Мікельштрасе.

Еллі розповідала:

– Це було минулої ночі, і вони знову викличуть, можливо, навіть сьогодні. Коли чую чиїсь кроки, я починаю тремтіти. Я так стомилася.

– Утишся, донечко, – сказав Меттенгаймер, – ти нічого не знаєш, і край. Думай про мене. Я тебе ніколи не залишу. А тепер хоч півгодини покинь думати про все це. Ходімо посидимо тут. Яке морозиво ти найбільше любиш?

Еллі радніше випила б чашку гарячої кави, але не хотіла псувати батькові радість. Він завжди частував її морозивом, коли вона була маленькою. Він сказав офіціантці:

– З вафлями, будь ласка.

Зайшов Шульц, помічник старшого майстра, і підійшов до їхнього столика.

– Меттенгаймере, ви прийдете на роботу завтра вранці?

Старий здивовано глянув на нього й відповів:

– Звичайно, прийду.

– Ну, тоді ми зустрінемося, – сказав Шульц.

Він постояв трохи, чекаючи, чи не запросить його Меттенгаймер присісти. Потім подав руку Еллі й подивився їй просто у вічі. Еллі була не проти, щоб цей симпатичний, вродливий хлопець із приємним, одвертим обличчям посидів з ними. Їй було важко удвох з батьком. Але Меттенгаймер сердито глянув на Шульца, і той попрощався.

IX

– Ви, пане Редере, певно, посварилися з жінкою, що так довго засиділися в нас? – спитав Фінк, хазяїн пивниці.

– Ми з Лізель ніколи не сваримось. Але все-таки вона мене сьогодні не пустить додому, якщо я не принесу їй контрамарок: завтра фінальний матч «Вестенд» – «Нідеррад». Тому я й зайшов до вас так рано, пане Фінку.

Пауль уже понад годину чекав на Фідлера. Він визирнув з вікна. Вже світилися ліхтарі. Фідлер обіцяв прийти о шостій, але сказав, щоб Пауль неодмінно почекав на нього, якщо він запізниться.

У вітрині стояли дві вирізані з корка пляшки – гноми з ковпачками на головах. Ці пляшки стояли тут уже тоді, коли Пауль був іще зовсім малий і приходив сюди з своїм батьком. «Яких тільки дурниць не вигадують люди», – подумав Пауль, дивлячися на ці пляшки, наче він сам уже не належав до того світу, де люди цікавляться дурницями. Пауль згадав свого батька, такого ж низенького, як і він. Батько помер, коли йому було сорок шість років, – його здоров’я було підірване малярією, на яку він захворів на фронті. «Знаєте, чого мені ще хочеться? – говорив батько. – Поїхати в Голландію, в Амеронген, і накласти купу перед дверима Вільгельма». «А я б зараз з насолодою з’їв відбивну котлету з капустою, – подумав Редер. – Та не можна проїдати гроші, призначені Лізель на неділю». Він замовив собі ще кухоль світлого пива.

Хтось пройшов повз нього і спитав:

– Ти вже тут чи ще тут? «Он іде Фідлер, – промайнуло в Паулевій голові, – він нікого не знайшов». Обличчя Фідлерове було суворе й напружене. Здавалося, він спершу не помітив Пауля.

Але, стоячи з байдужим виглядом біля стойки, він відчував на собі його пильний погляд. Лише ідучи до виходу, Фідлер нарешті підійшов до Пауля, ляснувшого по плечу і присів коло нього на край стільця.

– У вісім п’ятнадцять біля «Олімпії», там, де стоять машини, маленький голубий «опель». Ось номер. Нехай швидко сідає в машину, на нього чекатимуть… Тепер слухай, я хочу знати, чи все гаразд. Якщо до вас зайде моя дружина, то яку можна придумати для твоєї Лізель причину, чого вона прийшла?

Пауль лише тепер відвів очі від Фідлера. Він подивився перед себе, потім сказав:

– Рецепт тіста на бабку.

– Скажи Лізель, що ти дав мені покуштувати її бабки. Коли моя дружина прийде до вас по рецепт і з Гайслером усе буде гаразд, тоді нехай твоя дружина побажає нам смачного, коли ж наша справа провалиться, нехай скаже, щоб ми не їли багато бабки, бо вона може нам зашкодити.

– А зараз я піду до Георга, – сказав Пауль. – Дружину присилай через дві години.

Фідлер одразу ж підвівся й пішов. Його рука знову легенько стиснула Редерове плече. Пауль ще трохи посидів, немов закам’янілий. Він і досі відчував на собі дотик Фідлерової руки – на знак безмовної поваги, братерського довір’я, дотик, що зворушує людину глибше, ніж прояв найбільшої ніжності. Лише тепер він збагнув, яку Фідлер приніс йому важливу звістку. За сусіднім столиком якийсь чоловік скручував цигарку.

– Дай-но й мені дрібок, друже, – попросив Пауль.

Під час безробіття Пауль курив поганенькі цигарки, щоб угамувати голод, а потім, на прохання Лізель, кинув курити, щоб не витрачати грошей на тютюн. Погано скручена цигарка розлізлась у нього в пальцях.

Пауль схопився з місця. Він не схотів чекати на трамвай і пішов пішки. Йдучи залюдненими вулицями, він відчув, що теж бере участь у навколишньому житті.

Пауль постояв у темному підворітті, щоб трохи заспокоїтися. Він притулився до стіни, пропускаючи якусь компанію, що йшла до пивниці. З вулиці долинав гамір суботнього вечора. У суботу Пауль теж частенько тікав від своєї Лізель до пивниці, адже у неділю вони завжди були цілий день разом. На подвір’ї було іще більше людей, ніж учора. Пауль побачив Георга, що сидів на землі з молотком у руках і майстрував щось при світлі ліхтаря. Саме в цей час Пауль учора привів його сюди. У вікні гаража світилося – хазяйка була тут.

Георг низько нахилив голову, – він завжди робив так, коли чув за спиною кроки.

Він бив молотком по листовому залізу, яке вже давно вирівняв, а тепер погнув і ще раз почав вирівнювати. Він відчув, що хтось став у нього за спиною.

– Гей, Георге!

Він глянув угору, потім швидко опустив голову і двічі легко вдарив молотком. У Паулевому обличчі він помітив щось таке, від чого можна було збожеволіти. Минули дві нестерпно довгі секунди. Він не міг зрозуміти виразу обличчя свого друга: поєднання урочистої серйозності з великим завзяттям. Пауль опустився навколішки біля нього й помацав залізо. Він сказав:

– Усе гаразд, Георге. У вісім п’ятнадцять біля запасного виходу з «Олімпії», маленький голубий «опель». Ось тобі номер. Зразу сідай в машину.

Георг ударом молотка знову зігнув рівний край заліза.

– А що це за людина?

– Цього я не знаю.

– Не знаю, чи слід мені йти.

– Неодмінно. Не турбуйся. Я знаю чоловіка, що все це влаштував.

– Як його звуть?

Пауль нерішуче відповів:

– Фідлер.

Георг почав судорожно шукати у своїй пам’яті – перед ним простягнулася довга низка облич і прізвищ. Але цього там не було. Пауль повторив:

– Це людина певна.

Георг сказав:

– Я піду.

– А я заскочу до тітки і скажу їй, що ти підеш до мене по свої речі.

Пауль дуже зрадів, переконавшися, що пані Граббер не заперечує. Вона сиділа за величезним столом, що займав майже всю кімнату. Світло лампи, що висіла низько над столом, падало на її густе сиве волосся, схоже на біле полум’я. На столі лежали прибутково-видаткова книга, проспекти, календар і кілька листів під важким малахітовим прес-пап’є. Над усім цим височіла малахітова брила, в яку було вправлено годинник, чорнильницю – гірське джерело – і ущелину для пер та олівців. Коли тітці Катаріні було шістнадцять років, ця річ, мабуть, їй дуже подобалася. Це був звичайнісінький стіл, звичайнісінька контора. Незвичайною була тільки жінка, що сиділа тут.

З цієї контори, до якої її закинула доля, вона зробила все, що могла. Цілий двір колись бачив, як чоловік лупцював її. І цілий двір колись бачив, як вона почала давати здачі. Потім обидва загинули: і чоловік, і коханець.

І дитина, що задихнулася від коклюшу, вже двадцять років лежить на кладовищі урсулінок у Кенігсштайні. Коли Катаріна після похорону повернулася додому, вона з поглядів сусідів зрозуміла, що її таємниця всім відома.

А шофери подумали: «Навіть її скрутило!» Тоді вона затупотіла ногами й закричала:

– Вам хіба за те платять, щоб ви роти роззявляли? До роботи! – і з цієї хвилини вона нікому не давала спокою. А собі – найменше.

Тільки сьогодні вона, здавалося, трохи полагіднішала. «Навіщо забороняти цьому чоловікові йти до Редерів по свої речі? Але чому Пауль зразу не приніс їх сюди? Ну, бог з ним, хай забирає своє манаття. А щодо платні, то про це ми ще встигнемо поговорити. Він мені подобається. Я певна, що згодом він не буде такий мовчазний. Він симпатичний. Ми обоє з тих країв, де дмуть крижані вітри, і не злякаємося, коли раптом повіє холодком. Одне слово – земляки. Нехай переносить сюди свої речі. Спатиме у комірчині в гаражі. Поставить там ліжко покійного Граббера, на ньому ніхто не спить».

Пауль повернувся до Георга і сказав:

– Ну, Георге…

Георг відповів:

– Так, Паулю…

Пауль боявся залишити друга самого, але Георг сказав йому:

– Іди… іди.

Тоді Пауль, не прощаючись і не оглядаючись на Георга, швидко вийшов на вулицю. Обох пойняла глибока пекуча туга, яка поймає людей, коли вони відчувають, що вже ніколи не побачать одне одного.

Георг став так, щоб бачити годинник у пивниці. Незабаром пані Граббер вийшла до нього.

– Ну, годі на сьогодні, – сказала вона, – йди принеси своє манаття.

– Я хочу усе скінчити, – сказав Георг, – тоді я зможу переночувати у Редерів.

– У них кір.

– Я вже хворів на кір, мені це не загрожує.

Вона постояла трохи за спиною в Георга, але підганяти його не було потреби.

– Ходімо, – сказала вона раптом, – вип’ємо по чарчині за твою нову роботу.

Він здригнувся. Тільки у дворі, біля гаража, за роботою він почував себе до певної міри в безпеці. Він боявся, що в останню хвилину може щось трапитись, і сказав:

– Після тієї аварії я постановив більше не пити.

Пані Граббер засміялась:

– І чи довго ти будеш додержувати своєї постанови?

Здавалося, він замислився на якусь мить, а потім сказав:

– Ще три хвилини.

У пивниці, де було повно людей, їх зустріли веселими вигуками. Пані Граббер частенько приходила сюди. Але потім на них уже ніхто не звертав уваги. Вони стали біля стойки.

Нараз Георг помітив літніх чоловіка й жінку. Вони сиділи, затиснуті між іншими відвідувачами, обоє огрядні, з веселими обличчями; перед ними стояло по кухлю пива. «Боже мій, – подумав Георг, – та це ж Клапроди! Клапрод – власник контори, вивозить сміття. І чого вони тоді так посварилися? Мало не вчепилися одне одному в волосся, а потім накинулися на нас за те, що ми сміялись. Але тепер не оглядайтесь! От я й побачив вас ще раз, любі Клапроди. Тільки, прошу вас, не оглядайтесь».

– Твоє здоров’я! – сказала пані Граббер.

Вони цокнулися. «Тепер він уже від меле не відкрутиться, – подумала вона, – тепер уже все вирішено».

– Ну, а тепер я піду до Редерів. Дякую, пані Граббер. Хайль Гітлер! До побачення.

Він пішов до гаража й переодягнувся. Акуратно згорнув чужий комбінезон. Він подумав: «Скоро я тобі поверну твоє пальто і всі твої речі. Я знайду тебе, де б ти не був. Я піду ввечері в цирк. Подивлюся на твої фокуси, на твоє подвійне, ах ні, поки що звичайне сальто.

А потім я почекаю на тебе, і ми розповімо один одному, як ми врятувалися. Я хочу знати все про тебе, ти будеш моїм другом. Ага! Фюльграбе казав, що ти помер. Та хіба має якесь значення те, що каже Фюльграбе!»

Георг трохи постояв у підворітті перед тим, як вийти на вулицю. У нього було таке почуття, наче він щось покинув у дворі, щось важливе, без чого не можна обійтися.

Він подумав: «Я нічого там не залишив. Я вже на вулиці; минув три квартали. Я таки вийшов з цього двору. Тепер уже пізно про щось думати».

Він побачив заліплену барвистими афішами глуху стіну на розі Шефергасе; перед ним на бруківку падали червоні й голубі відблиски – зламані літери без будьякого змісту. Колись у його житті була вже така ніч, сповнена червоних і голубих вогнів. У соборі було дуже холодно, і його тоді пойняв дитячий страх.

Він пішов по Шефергасе, минув стоянку автомашин.

Побачив голубий «опель», звірив номер. Правильно, той самий! Хоч би далі усе було гаразд! Невже Пауля одурили? «Тебе, Паулю, я ні в чому б не винуватив. І хитріших за тебе обкручували кругом пальця. Просто буде шкода, якщо все загине в останню хвилину».

Коли Георг підійшов, дверцята одразу ж відчинились і машина рушила. Який тут дивний запах, – солодкий і задушливий. Вони проїхали кілька вулиць. Георг глянув на чоловіка за рулем. Той мовчки сидів на своєму місці і зовсім не звертав уваги на Георга, наче в машині нікого не було. Окуляри на довгому, тонкому носі, жовна судорожно тремтять. Це від хвилювання. «Кого, чорт візьми, все це нагадує?»

Вони їхали в напрямі Східного вокзалу. Георг нарешті зрозумів, звідки ішов задушливий запах, який чомусь схвилював його: по машині перебігло світло, і він помітив білу гвоздику – одну-єдину, у шкляній трубочці біля бокового віконця. Вони вже минули Східний вокзал. Машина йшла тепер зі швидкістю шістдесят кілометрів, а чоловік за кермом все ще мовчав, наче й не помічав, що хтось сидить поруч. «Ну на кого він схожий? – думав Георг. – Боже мій, ну, звичайно, на Пельцера! Ну, Пельцер, нам з тобою і не снилася така поїздка. Правда, Пельцеру розбили окуляри в Бухенау, а твої окуляри цілі. Чому ти нічого не говориш? Куди ми їдемо?»

Але Георг не спитав цього вголос, немов підкоряючись бажанню незнайомого. Чоловік, що сидів за кермом, ні разу не глянув на Георга, наче його й не було в машині.

Незнайомий умостився боком на сидінні, якнайдалі від Георга, немов Георг міг стати дійсністю лише тоді, коли він торкнеться його.

Вони минули й Східний парк. Георг подумав: «Зараз пастка може захлопнутись у першу-ліпшу хвилину. – І зразу ж: – Ні, людина, що хоче піймати когось у пастку, поводиться інакше, такі люди завжди бувають люб’язні, вкрадливі, намагаються обплутати тебе. Якби на місці незнайомого був Пельцер, він, мабуть, поводився б так само. А якщо це пастка, тоді…» Вони в’їхали у Рідервальдське селище. Зупинилися на тихій вулиці біля маленького кремового будиночка. Незнайомий вийшов з машини. Він навіть зараз не глянув на Георга. Він тільки злегка повів плечем, щоб Георг виліз з машини, зайшов у передпокій, а потім у кімнату.

Перше, що Георг відчув, був сильний запах гвоздики.

У півтемряві на столі білів великий букет. Кімната була низька, але простора, і лампа, що стояла в кутку, освітлювала тільки її невелику частину. З кутка вийшов хтось у блакитному халаті – чи то хлопчик, чи то дівчинка, чи то доросла жінка – господиня будинку. Вона зустріла їх не дуже привітно, з таким виразом, наче їй перешкодили читати книжку, яку вона кинула на стілець.

– Це мій шкільний товариш, він тут ненадовго, я його привіз з собою. Він може сьогодні у нас переночувати?

– Звичайно, – байдуже відповіла жінка.

Георг подав їй руку. Вони швидко глянули одне на одного. Чоловік стояв нерухомо і дивився на них, наче його гість тільки тепер став чимось реальним. Жінка спитала:

– Ви, може, хочете спершу піти до своєї кімнати?

Георг глянув на чоловіка, той злегка кивнув. Може, він уперше подивився на Георга крізь свої окуляри. Жінка пішла вперед.

Тільки-но Георг відчув себе хоч трошечки у безпеці – ні, це ще не безпека, це тільки надія на безпеку, – як йому одразу ж сподобалася і барвиста доріжка на сходах, і біла фарба на стінах, і струнка постать жінки, і її коротко підстрижене гладеньке волосся.

Просто дивно, що він може лишитися сам у кімнаті й думати! Коли жінка вийшла, Георг замкнув двері. Він відкрутив крани, понюхав мило, випив трохи води. Його обличчя у дзеркалі здалося йому таким чужим, що він більше не дивився на нього.

Приблизно в цей час Фідлер зайшов у квартиру свого тестя, де він з дружиною займав одну кімнату. Якби він жив окремо, то, мабуть, узяв би Гайслера до себе. А так він подумав про доктора Кресса. Кресс колись працював у Покорні, а потім у Казелла. Фідлер познайомився з ним на вечірніх робітничих курсах, де Кресс викладав хімію.

Вони часто бачились, і згодом уже Кресс учився в свого учня. Кресс був несмілива людина, проте в тридцять третьому році мужньо відстоював те, що вважав за правильне.

Але потім він якось сказав Фідлерові:

– Дорогий Фідлере, не приходь більше до мене із підписними листами і забороненими газетами, я не хочу ризикувати життям заради якоїсь брошури. Але коли ц тебе буде щось серйозне, тоді приходь.

І три години тому Фідлер нагадав Крессові про ту розмову. «Нарешті», – подумала пані Фідлер, коли почула кроки чоловіка на сходах; хоч вона дуже не любила чекати, але гордість не дозволяла їй іти у кухню до всіх інших.

Колись вони вечеряли всі разом, потім почалися різні непорозуміння, і було вирішено: нехай молодята сидять увечері вдвох. Тепер Фідлери, звичайно, вже не молодята, вони понад шість років як одружені. Але з Фідлерами сталось те, що сталося з багатьма людьми у Третьому райху. Не тільки все їхнє життя і взаємини стали якимись непевними й неповноцінними, у них немов ослабло почуття часу. Їм здавалось, що все це ось-ось зміниться, і вони страшенно дивувались, коли минав іще один рік.

Спочатку Фідлери не хотіли дітей, бо були безробітні, крім того, вони вважали, що на них чекають куди поважніші завдання. Вони вважали тоді, що мають бути вільні й незалежні, щоб бути готовими піти на вулицю боронити волю, коли їх покличуть. Вони ще дуже молоді і ще довго будуть молодими; їм здавалося, що все це немов ранок і вечір одного дня, сповненого світлих надій. За часів Третього райху вони не хотіли дітей, бо їх одягнули б у коричневі сорочки і зробили б з них солдатів.

Згодом пані Фідлер присвятила всю себе чоловікові.

Вона старанно доглядала його і дбала про нього, мов про дитину, яку будь-що треба виростити, – а дорослим не страшні ніякі злигодні. Останній рік вони жили особливо дружно, а це було і добре, і погано. У перший рік гітлерівської влади молоді Фідлери почували над собою загрозу однакової небезпеки, однакового холодного вітру.

У них ще не було цього якогось хворобливого бажання піклуватися одне про одного. Згодом, коли їхні колишні друзі були заарештовані або самі відійшли від роботи, пані Фідлер часто питала себе, що з її чоловіком: чи він обмірковує, як боротися далі, чи просто вичікує. Коли вона його запитувала про це, він здебільшого відповідав їй так само невиразно, як і собі. Й сьогодні ввечері, коли Фідлер так довго не приходив додому, дружина по-своєму витлумачила його колишні відповіді. Що довше вона чекала на чоловіка, то більше в ній зростала впевненість, що його затримала серйозна справа, зв’язана з їхнім колишнім життям. А їхнє колишнє життя було таке, що, здавалося, про нього досить тільки згадати – і до тебе враз повернеться молодість.

Ще в передпокої жінка помітила, що в чоловіка жваве обличчя, а очі блищать.

– Слухай-но, Грето, – сказав він, – ти зараз підеш до Редерів. Ти ж знаєш пані Редер в лице? Товстуха, з великими грудьми. Ти в неї спитаєш рецепт бабки; вона тобі напише рецепт, а потім ще скаже кілька слів, які ти повинна точно, запам’ятати. Вона тобі скаже: «їжте на здоров’я» або «Багато не їжте». Потім ти мені повториш слово в слово, що вона скаже. Про всякий випадок іди туди й назад не просто, а в обхід. Іди зараз же.

Пані Фідлер кивнула й вийшла. Отже, їхнє життя знову наповнилася змістом, поновлені старі зв’язки, а може, вони ніколи й не рвались. Як тільки вона вийшла і попростувала глухими завулками до Редерів в обхід, їй почало здаватися, ніби й інші вирушили в дорогу після довгої перерви, і тепер уже без страху і сумнівів.

Пані Редер не одразу пізнала Фідлерову дружину, обличчя в Лізель розпухло від сліз. Вона дивилася розпачливим поглядом на незнайому відвідувачку, наче втратила надію, що ця жінка може перевернутися в її Пауля.

Папі Фідлер одразу збагнула, що сталось якесь лихо.

Але повертатися додому, нічого не дізнавшись, вона не хотіла. Вона сказала:

– Хайль Гітлер! Пробачте, пані Редер, що я прийшла до вас так пізно. Здається, я невчасно прийшла. Але я тільки хотіла спитати у вас рецепт бабки. Ваш чоловік дав покуштувати шматочок моєму чоловікові. Вони ж приятелі. Я – пані Фідлер. Ви не пізнаєте мене? Хіба ваш чоловік вам не сказав, що я маю прийти по рецепт?

Та заспокойтеся, пані Редер, і сідайте. Коли я вже тут, а наші чоловіки приятелі, то я, можливо, зможу вам чимось допомогти. Ми з вами свої люди і повинні допомагати одна одній, особливо тепер, коли настали такі часи. Та годі вам плакати! Сідайте! Ну що такб скоїлося?

Вони пішли в кухню і сіли на диван. З очей Лізель капали рясні сльози.

– Пані Редер, пані Редер, – сказала пані Фідлер. – Ніколи не треба впадати в розпач. Навіть коли трапиться щось дуже погане, ми й тоді щось придумаємо. Виходить, ваш чоловік вам нічого не сказав? Хіба він не приходив додому?

– Тільки на хвилинку, – схлипуючи, відповіла Лізель.

– Його забрали? – спитала Фідлер.

– Він сам пішов.

– Сам?

– Так, – сумно сказала Лізель. Вона витерла обличчя голими по лікоть руками. – Він прийшов пізно, і на нього вже чекала повістка.

– Значить, він іще не міг повернутися, – сказала пані Фідлер. – Прошу вас, заспокойтеся.

Лізель зрушила плечима. Вона сумно промовила:

– Ні, міг. Він або повернеться, або його там затримають, його напевно затримають.

– Цього ви не можете знати, пані Редер. Просто йому довелося довго чекати. Туди викликають багатьох людей, і вдень і вночі.

Лізель сиділа, глибоко замислившися, вона дивилася просто перед себе. Все-таки на кілька хвилин вона перестала плакати. Раптом вона повернулася до пані Фідлер.

– Який рецепт вам потрібний? Бабки? Пауль мені нічого не сказав. Його страшенно налякала ця повістка, він зразу ж побіг туди.

Лізель устала і почала ритися в шухляді кухонного стола, нічого не бачачи заплаканими очима. Пані Фідлер дуже хотілося розпитати її, вона була певна, що Лізель зараз усе б їй розказала, але їй було неприємно питати про те, що чоловік приховав від неї.