Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

І

Фаренберг лежав горілиць одягнений, ноги в чоботях звисали з ліжка. Його очі були розплющені, він прислухався до нічної тиші.

Він загорнувся з головою в ковдру. Тепер комендант принаймні чув якісь звуки – здавалось, то бурхає кров у жилах, віддаючися шумом у вухах. Не треба прислухатися! Йому так хотілося почути якийсь далекий звук, сигнал тривоги невідомо звідки, аби той звук виправдав це нестерпне прислухування. Шум мотора десь вдалині, телефонний дзвінок у канцелярії, нарешті, людські кроки між канцелярією й комендантським бараком – будь-який звук міг би покласти край чеканню. Але в таборі панувала тиша, мертва тиша відтоді, як штурмовики по-своєму відсвяткували від’їзд комісарів. До пів на дванадцяту пиячили, відтак щось із годину робили «обхід» бараків з нагоди вечірнього інциденту. А близько першої, коли штурмовики були такі ж утомлені, як і в’язні, «танці» припинилися.

Кілька разів за цю ніч Фаренберг здригався. Проїхала машина на Майнц, потім дві машини – на Вормс. По «танцювальному майданчику» хтось пройшов, але повз комендантський барак, до дверей Бунзена. На початку третьої у канцелярії задзвонив телефон, і Фаренберг подумав був, що це й є оте саме сподіване донесення, – але виявилося, що це не те донесення, яке чергові мали передати йому чи вдень, чи вночі: донесення про те, що спіймано сьомого.

Фаренберг задихався, він стягнув з голови ковдру. Яка тиха ніч! Вона не була сповнена виттям сирен, пострілами з пістолетів, ревінням моторів – цим шумом великої облави, в якій усі беруть участь. Ні, це була на диво тиха ніч, звичайна ніч між двома робочими днями. Прожектори не розтинали неба своїми променями. Осінні зірки над селами губилися в тумані. Лише м’яке, але всепроникливе сяйво щербатого місяця могло знайти того, хто хотів, щоб його знайшли. Після тяжкого трудового дня все тихо спало.

Можна було б сказати, що на землі панує мир, аби не пронизливі зойки, що час від часу долинали з табору Вестгофен; люди прокидалися, підводилися на ліжках і прислухались. І, немов відступала якась дика орда, шум іще раз прокотився хвилею і зовсім завмер. І якщо хтось тепер не спав, то не таму, що йому заважали якісь чужі голоси. «Треба заснути, – сказав собі Фаренберг. – Оверкамп уже давно прибув на місце. І навіщо я визначив певний строк, навіщо сказав про це? Хіба це моя провина, коли вони не впіймають Гайслера? Треба неодмінно поспати».

Фаренберг знову загорнувся з головою в ковдру. «А що, як він уже за кордоном! Може, його тому й не знаходять, що вже не можна знайти? А що, як він саме в цю хвилину переходить кордон? Але ж кордони охороняються, як під час війни».

Раптом він підхопився. Була п’ята година. Знадвору доносився невиразний шум. Ось воно, нарешті! Від шосе, від воріт табору долинув гуркіт моторів, різкі звуки команди. Потім почувся глухий, нерівномірно наростаючий шум, але в ньому ще не було того особливого, характерного тону, гірко-солодкуватого присмаку: кров іще не пролилась.

Фаренберг увімкнув кілька лампочок. Але світло, здавалося, притуплювало його слух, і він знову вимкнув їх.

Підійшовши до дверей, він зупинився на мить і прислухався до згуків, що долинали від воріт табору, пройнятий жагучою надією.

За останні секунди шум, який завжди супроводив доставку в’язнів, посилився. Здавалося, його здійняли не окремі люди, навіть не орда, що підкоряється якійсь вищій, хоч і сумнівній, владі, – ні, то вирвалася на волю ціла зграя скажених псів. Уже почулися й ті особливі згуки, ось уже і вони вщухли, і ця мить минула. Кров уже пролилася, і псів розчарував її смак. Гавкіт зграї стає хриплий: Фаренберг зробив звичайний людський жест. Він притулив руку до серця. Його нижня щелепа відвисла.

Обличчя скривилося від досади. Для його слуху цей шум був цілком послідовною і зрозумілою зміною згуків.

Надворі знову пролунала команда. Фаренберг опанував себе. Увімкнув лампочки, почав поратиря біля штепселів.

Коли Бунзен кілька хвилин по тому проходив через «танцювальний майданчик», він почув крізь зачинені двері, як Фаренберг кричить, мов навіжений. Цілліх саме доповів комендантові: вісім нових в’язнів. Усі – робітники заводу Опеля, вони були чимось невдоволені. Їм прописано короткий курс лікування, яке допоможе їм примиритися з новими нормами і розцінками.

Цілліх витримав цей новий шквал лайки із нерухомим, похмурим обличчям. Буря, в якій його начальник шукав розради, не збила Цілліха з ніг. Але на цей раз серед зливи лайки не було жодного слова, жодного, навіть найменшого натяку на колишні часи, на їхню відданість один одному. І він стояв у цілковитому відчаї, похиливши велику голову на груди. Цілліх, який пильно стежив за своїм начальником – він поставив перед собою завдання стежити за кожним рухом начальника, – розумів, що протягом останнього тижня ставлення Фаренберга до нього різко змінилося. В понеділок, після втечі, їх іще поєднувало спільне нещастя. Але згодом Фаренберг, мабуть, вирішив порвати з ним. Невже Фаренберг зовсім забуде його?

Назавше? Коли правда, що Фаренберга мають перевести, то що ж буде з ним, Цілліхом? Чи візьме його Фаренберг туди, куди його пошлють? Чи він залишиться сам у Вестгофені?

Близько поставлені Фаренбергові очі, які зовсім не викликали страху і були призначені природою не для того, щоб зазирати в безодні; а в засмічені каналізаційні труби, дивилися на Цілліха холодно, навіть з ненавистю.

Фаренберг і справді зараз думав, що в усьому винен саме цей йолоп. Протягом останнього тижня це вже не один раз спадало йому на думку, тепер він був у цьому переконаний.

Цілліх використав паузу, щоб промацати грунт, вияснити, наскільки начальник ще довіряє йому.

– Пане коменданте, я прошу дозволу замінити деяких людей в охороні штрафної команди…

Бунзен почув, як Фаренберг удруге почав лютувати.

Скоро вже не буде таких розваг. Правда, комісія, що перевіряла, за яких обставин сталася втеча і яких заходів було вжито, ще не оголосила своїх висновків. Проте есесівці подейкували, що старий і тижня тут не продержиться.

Знову пауза. Увійшов Бунзен, усміхаючись самими очима. Комендант відпустив Цілліха. Цілліх був схожий на бика, якому відтяли роги. Фаренберг сказав тоном начальника, влада якого безмежна і непорушна:

– На новоприбулих поширюються всі каральні заходи, яким підлягають після втечі всі в’язні.

І таким самим тоном він перелічив ці суворі заходи. «Багато з тих, хто й так зовсім знесилів, загине від цих заходів, – подумав Бунзен. – Фаренберг покаже себе на прощання».

Цілліх пішов до їдальні. Там розносили каву. Цілліх машинально сів на своє постійне місце. З тієї хвилини, коли Фаренберг проричав, що відповідальність за штрафну команду лежить тепер не на ньому, а на Уленгауті.

Цілліхові наче туман заслав очі. В їдальні сиділи молоді, дужі хлопці, що з апетитом уминали грубу здорову їжу: селянський хліб із сливовим повидлом. Все потрібне закуповували в навколишніх селах. До того ж останнього тижня табірна охорона була особливо добре забезпечена, бо зменшили, на покарання, раціон в’язнів. З одного краю стола на другий передавали великі бляшані кухлі з кавою й молоком. Вєстгофенські штурмовики частували гостей – конвоїрів, що доставили нову партію в’язнів. Хлопці їли й сміялись.

– Був серед них такий тип, – розповідав один з конвоїрів, – на диво горластий; ну, його зразу потягли в підвал, відчинили двері. А він і каже: «Яке чудове робоче місце».

Цілліх дивився просто перед себе і набивав рот хлібом.

II

Туман майже розвіявся, лише де-не-де між яблунями Марнетів і Мангольдів ще висіли невеликі клапті. Франців велосипед знову підстрибнув на двох вибоїнах, але сьогодні ці стрибки зовсім його не тішили, вони боляче віддавались у важкій від безсоння голові. Як він проїжджав крізь смугу туману, прохолодний вітер обвівав його втомлене обличчя.

Коли Франц Їхав повз садибу Мангольдів, на мить виглянуло сонце. Але тепер нічого вже не виблискує на опустілих яблунях. За садибою Мангольдів поля спадали вниз, мов безкрая пустеля. Забуваєш, що там, у тумані, – заводи Гехста, що поблизу найбільші міста країни, що зараз на дорогу виїдуть цілі рої велосипедистів. Тут пустеля. Тут одвічна тиша – за триста метрів від міської брами. А там, де пройде Ернст із своїми вівцями, земля буде ще голішою. Цю пустелю ще. ніхто не підкорив. Кожен тільки проходить по ній, кожному хочеться якнайшвидше її поминути. Коли б сьогодні ввечері вдома вже затопили грубку! Франц не дуже любить Ернста, але сьогодні Францові бракує його, наче без чабана та вівців саме життя перейшло в інше місце.

За садибою Мангольдів земля хвилями пливе у золотаво-сіру туманну далину; на цій землі так тихо, наче тут ніхто не живе. Можна подумати, що люди ще ніколи не піднімалися сюди. Тут ніколи не стояли табором легіони з їх прапорами й богами. Ніколи тут не було жодної битви.

Ніколи чернець на ослику, закований у панцер віри, не діставався сюди, щоб розвідати глушину. Ніколи тут не проїздили на вибори і свята, на війни й хрестові походи сильні світу на чолі свого почту. Невже цей оповитий золотаво-сірим туманом простір – те місце, де люди колись зважувалися на все, усе втрачали і знову йшли на штурм? Уже, мабуть, ціла вічність минула відтоді, як тут щось відбувалось, – а може, ще нічого й не починалося?

Франц думає: «От аби я міг отак їхати й їхати, аби ця дорога ніколи не приводила в Гехст!» Але він уже чує навколо себе дзвінки, а біля кіоска із зельтерською водою стоїть Антон Грайнер. «Чи доживу я до того дня, – подумав Франц, – коли цей хлопець проїде повз кіоск і нічого не купить?» На Францовому обличчі, що хвилину тому було таке спокійне й байдуже, з’являється вираз дріб’язкової досади. Потім цей вираз зникає. Обличчя його стає сумне. Подумавши про Антонову наречену, він згадав Еллі.

З вікна кіоска війнуло теплом. Продавщиця запалила в грубці. В неї ще одне нововведення – плитка, щоб варити каву для робітників з далеких сіл.

– Як ти можеш знову пити каву? – спитав Франц Антона. – Ти ж їдеш просто з дому?

– А тобі що, шкода моїх грошей? – спитав Антон.

Вони їхали униз поруч, обидва в поганому настрої.

Вони наздогнали решту велосипедистів. Раптом пролунав сигнал – один, другий, третій. Юрба велосипедистів розкололася навпіл, і дорогою промчав на мотоциклі есесівець, брат у перших Антона Грайнера.

– Цей учора розповідав дивні речі, – сказав Антон, – і про тебе запитував.

Франц злякався.

– Він питав, чи в тебе добрий настрій, чи ти смієшся в кулак?

– А навіщо мені сміятися в кулак?

– Те саме й я спитав. Він був напідпитку, а з людиною напідпитку іще важче, ніж з п’яним як чіп. Тепер це вже його мотоцикл. Він усе за нього виплатив. Усім есесівцям, що мають мотоцикли, наказали обшукувати місто. Цілі вулиці оточені.

– Чому?

– Усе ще шукають утікача.

– При такому суворому контролі, – сказав Франц, – не важко знайти одну людину.

– 1 я був такої ж думки, але брат у перших сказав, що такий суворий контроль теж має недоліки.

– Які?

– Це і я спитав. І він відповів: так багато учасників, що їх важко проконтролювати. До речі, він хоче оженитися, і знаєш з ким?

– Антон, ну чого ти до мене причепився? – сказав Франц. – Звідки я можу знати, з ким хоче оженитися твій брат у перших?

Він намагався приховати своє збентеження. Невже той есесівець справді розпитував про нього?

– Він хоче оженитися з Маріхен з Боценбаха.

– Як? Та це ж Ернстова наречена!

– Якого Ернста?

– Чабана.

Антон Грайнер засміявся.

– Що ти, Франце! Та. хіба на цього хлопця хтось зважає? До Ернста ніхто й не ревнує.

Знову щось таке, чого Франц не зрозумів, але він навіть не встиг спитати. Коли вони в’їхали на околицю Гехста, їх роз’єднали. Вулицю, по якій їхав Франц, перегороджували дві великі цистерни з бензином. Всі велосипедисти зійшли з машин і повільно рушили пішки. Обличчя робітників були такі ж сірі, як і повітря; лише на металевих предметах – на рулях велосипедів, на фляжці, що виглядала у когось з кишені, на цистернах – грали відблиски вранішнього сонця. Попереду Франца йшла група дівчат у сірих і синіх фартухах, вони тремтіли від холоду і тулилися одна до одної. Франц із своїм велосипедом проштовхувався вперед, і дівчата почали бурчати.

Здається, хтось гукнув «Франце»? Він ще раз обернувся і зустрівся з гострим поглядом чорного ока. Цю дівчину із сердито стуленими губами і пасмом волосся над спотвореним оком він уже бачив. Він зустрів її на початку тижня. Вона насмішкувато кивнула йому.

У роздягальні тишкувалися: «Оклецьок… Оклецьок…»

– А що трапилося з Оклецьком?

– Він повернувся.

– Що? Як? Сюди?

– Ні, ні! Може, прийде в понеділок.

– А звідки ви це знаєте?

– Учора ввечері я був у «Якорі», туди зайшла Оклецькова дочка, ота, кульгава. Вона сказала, що він повернувся, тоді я зразу ж зайшов до нього. Оклецьок сидів на ліжку, а дружина ставила йому компреси. На голові в нього теж був компрес. «Господи Ісусе, – сказав я, – Оклецьок, хайль Гітлер!» – «Так, хайль Гітлер, – сказав він, – це добре, що ти одразу ж зайшов до мене». – «Що ж у цьому доброго? – кажу. – Ти краще розкажи мені, що вони з тобою робили?» На це він мені сказав: «Карльхене, ти вмієш мовчати?» – «Звичайно» – «Я теж», – сказав він. Більше він не промовив ні слова.

III

Еллі не зводила карих очей з Оверкампа, який після допиту, що тривав мало не цілу ніч, уже не був для неї незнайомий.

– Будьте ласкаві, наповажтеся пригадати, пані Гайслер. Ви мене розумієте? Можливо, на самоті вам легше буде зібрати докупи свої думки, ніж коли ви гуляєте на волі. Це легко можна перевірити.

Її думки наче висохли від нестерпно яскравого світла, вона могла думати лише про те, що бачила перед собою.

Вона подумала: «Три верхніх зуби у нього, напевно, штучні».

Оверкамп підійшов впритул до неї, і різке світло лампи залляло його голену потилицю, а обличчя Еллі, нарешті, опинилося в тіні.

– Ви мене зрозуміли, пані Гайслер?

Еллі тихо промовила:

– Ні.

– Якщо ви нічого не можете пригадати на волі, – а на волі ви лишилися тільки завдяки тому, що не ладнали з Гайслером і розійшлися з ним, – то, може, вам проясниться в голові, коли ви потрапите у тюрму, а коли треба буде, то й у темну камеру. Тепер ви мене зрозуміли, пані Гайслер?

Еллі сказала:

– Так.

Коли її обличчя було в тіні, вона могла думати. «А що я втрачу, коли він мене арештує? Роботу? Щодня друкувати десятки листів до панчішних фабрикантів? Темна камера? Все-таки краще, ніж це світло, що немов крає на шматки мозок».

Її думки, звичайно напівусвідомлені й невиразні, раптом з надзвичайною ясністю осягнули все, навіть можливість смерті. Вічний мир після дочасних страждань і ударів долі – так учили її колись у школі, але ні вчитель, ні маленька учениця з каштановими косами ніколи не думали, що цей туманний вислів колись стане їй у пригоді в повсякденному житті.

Оверкамп відійшов набік. Еллі швидко заплющила очі – сліпуче біле світло забивало дух. Оверкамп не зводив з неї очей, мов палкий коханець. Сьогодні вночі він викликав до себе близько десятка людей, в тому числі Еллі Гайслер. Ця молода жінка на всі його запитання лагідно відповідала тільки «так» або «ні». Її личко, здавалося, тануло в цьому смертоносному світлі. Оверкамп знову заговорив:

– Отже, дорога пані Гайслер, почнемо усе спочатку.

Одразу ж після вашого одруження – згадайте, як цей тип ще був закоханий у вас, до речі, тут немає нічого дивного; як потім це кохання почало поволі танути, як ви сварилися і швидко мирилися, і знову були щасливі. Чи вірно я каїку, пані Гайслер? Потім вогник кохання почав згасати, і ваш чоловік від вас віддалявся, а ви усе ще любили його, і серце краялося вам від думки, що ваше велике кохання пропадає марно, – пам’ятаєте?

Еллі тихо промовила:

– Так.

– Так, ви пам’ятаєте. І як приятельки робили вам різні натяки. Як він уперше пішов з дому увечері, а потім знову і знову – до тієї жінки. Пам’ятаєте?

Еллі промовила:

– Ні.

– Що ні?

Еллі спробувала повернути голову, але сліпуче світло підкорило собі її волю. Вона тихо додала:

– Він ішов кудись, оце й усе.

– І ви навіть не пригадуєте, до кого?

– Ні, – відповіла Еллі.

Коли допит дійшов до цієї точки, в голові Еллі, як і передбачав Оверкамп, виник цілий рій неприємних спогадів. Мов нічні метелики, пурхали вони над сліпучою поліційною лампою: товста касирка, кілька молоденьких дівчат, у яких на синіх кофточках був нашитий червоний значок «Фіхте», некрасива сусідка з Нідеррада, і ще одна – Еллі уперто ревнувала Георга саме до неї, можливо тому, що для цього не було жодних підстав, – Лізель Редер. Лізель була тоді повненька золотаво-русява, весела дівчина. Як тільки Еллі спала на думку Лізель, вона одразу ж пригадала всю родину Редерів, і Франца, і все, що було з цим пов’язане.

Отже, Оверкамп, як завше, правильно спланував свій допит. Його запитання розворушили в пам’яті Еллі саме те, що він хотів розворушити. Тільки все це залишалося в душі у жінки, що мовчки й нерухомо сиділа перед ним.

Оверкамп відчув, що допит, як казали гестапівці, надломився. На таку диявольську перешкоду частенько наштовхується найхитромудріший план, через неї зазнавали невдачі найдосвідченіші поліційні: людське «я», замість того, щоб ослабнути і розпастися під ударами тисяч запитань, несподівано в останню мить немов випростується й міцніє, удари уже безвладні розбити це «я», а навпаки, воно від них тільки твердішає.

До того ж, щоб зломити сили цієї молодої жінки, їй треба спочатку дати можливість їх зібрати. Оверкамп повернув рефлектор. М’яке світло відбилося від стелі і залило майже порожню кімнату.

Еллі зітхнула з полегкістю. На підлогу під вікном – віконниці були зачинені – лягла дивна золотава смуга: світанок.

– Ідіть. Але ви можете знадобитися нам у першу-ліпшу хвилину. Сьогодні або завтра. Хайль Гітлер!

Еллі брела вулицями, хитаючися від утоми. У найближчій булочній купила теплу булочку. Вона не знала, куди йти, і машинально подалася до контори. Вона сподівалася, що там не буде нікого, крім прибиральниці, і вона зможе спокійно посидіти в куточку до дев’ятої години.

Але директор контори, любитель рано вставати, уже прийшов.

– Ранкові години – золоті години, я завжди так кажу, а золото – це ви, Еллі. Якби це був хтось інший, пані Еллі, я б заприсягнувся, що ви були на побаченні. Не червонійте так, пані Еллі. Якби ви знали, як це вас красить. Є щось таке ніжно-тендітне у кінчику вашого носика і тінях під очима! «Аби хоч один чоловік по-справжньому кохав мене, – подумала Еллі. – Георг, навіть коли він ще живий, мене більше не любить. Про Генріха не варт і думати. Про Франца не може бути й мови. Увечері після роботи поїду до батька. Він завжди радий мене бачити. Він завжди буде мене любити».

IV

«Мене забули в цьому дворі, – думав Георг. – Чи давно я вже тут? Години, дні? Ця відьма мене ніколи не випустить. Пауль більше ніколи не прийде».

З під’їздів виходили люди і поспішали в місто.

– Привіт, Маріхене! Куди це ти так рано зібрався?

Хайль Гітлер!

– Та не кваптеся так, пане Майєре, робота від вас не втече.

– Доброго ранку, моя люба!

– Отже, до вечора, Альмо!

Чому ці люди такі веселі? З чого вони радіють? З того, що знову настав день? Що знову світить сонце? Невже вони завжди такі веселі?

– Ну, – сказала пані Граббер, коли Георг не зразу вдарив молотком. Вона вже кілька хвилин стояла у нього за спиною.

Георг подумав: «А що, як Пауль про мене забуде і доведеться залишитись тут назавше, замість його шуряка? Вночі – на лаві в гаражі, а вдень – тут, у дворі».

Пані Граббер сказала:

– Послухайте, Отто! З вашим зятем Паулем я говорила про платню, – якщо я взагалі залишу вас у себе, а це ще не вирішено, – так от: сто двадцять марок… Ну? – спитала вона знову, бо Георг, здавалося, вагався. – Працюйте далі. Я побалакаю з Редером, адже він вас рекомендував.

Георг нічого не відповів. Його серце так гучно калатало в грудях, що йому здавалося, наче ціла вулиця чує його удари. Він думав: «Чи прийде Пауль до неділі? Чи ні? А що, як він і в неділю не прийде? Чи довго я маю чекати на нього? Може, треба мерщій тікати звідси?

Я не хочу думати весь час про одне й те саме. Чи довіряю я Паулю? Так. Тоді треба чекати, поки він прийде».

Пані Граббер і досі стояла у нього за спиною. Георг зовсім забув про неї.

Раптом вона спитала його: х – До речі, чому у вас забрали права?

– Це довга історія, пані Граббер, я її вам розповім увечері, звичайно, коли ми з вами поладнаємо і я ще буду тут сьогодні ввечері.