Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц)

Нараз хлопці змовкли й теж поглянули туди, куди цей чоловік дивився таким дивним поглядом, але анічогісінько не побачили: мабуть, птах уже полетів. Човнярова жінка почала збирати гроші за проїзд. Вони вже минули середину річки.

Вартовий пильно стежив за човном. Георг, не відводячи очей від вартового, опустив руку у воду. Всі хлопці теж опустили руки. Мана якась, та й годі! «Але як вони тебе зараз схоплять, відвезуть назад і катуватимуть, ти пошкодуєш, що не покінчив з усім так легко».

Від училища Дарре до Вестгофена машиною не треба їхати й п’яти хвилин. Думаючи про Вестгофен, Фріц уявляв собі щось жахливе. Але він побачив там тільки чистенькі на вигляд бараки, великий, старанно виметений майдан, кількох вартових, кілька платанів із зрізаними верхівками, тихе осіннє сонце.

– Ви Фріц Гельвіг? Хайль Гітлер! Вашу куртку знайдено. Ось вона.

Фріц скоса глянув на стіл. Там лежала його коричнева куртка, новенька, зовсім не брудна й не закривавлена, як він собі уявляв. Лише внизу на рукаві була темна пляма.

Він запитально глянув на комісара. Той, посміхаючися, кивнув йому. Фріц підійшов до стола, помацав рукав. Потім опустив руку.

– Ну, це ж ваша куртка, – сказав Фішер. – Правда ж? Надіньте її, – додав він, посміхаючись, бо Фріц вагався. – Ну ж бо! – Комісар підвищив голос. – Чи, може, це не вона?

Фріц опустив очі й тихенько сказав:

– Ні.

– Ні? – перепитав Фішер.

Фріц впевнено хитнув головою, всі отетеріли.

– Придивися пильніше, – сказав Фішер. – Чому це не твоя куртка? Ти бачиш якусь різницю?

Фріц, спершу не підводячи очей і заїкаючись, а потім сміливо й докладно почав пояснювати, чому це не його куртка. В його куртки і на кишені була застібка-блискавка, а в цієї на тому місці гудзик. Отут на його куртці була дірочка від олівця, а тут підкладка ціла. У цієї куртки одна вішалка з тасьми та з наліпкою фірми, а йому мати пришила дві вішалки з тканини до обох рукавів, бо вішалки з тасьми часто обриваються. І чим більше він говорив, тим більше згадував відмін, і чим детальніше він їх описував, тим легше йому ставало на душі. Нарешті його грубо перервали й відпустили. Повернувшися до училища, Фріц заявив:

– То зовсім не моя!

І всі дивувалися й сміялися з нього.

Тим часом Георг уже давно виліз із човна і, оточений хлопцями, проминув вартового. Попрощавшися з усіма, він пішов по шосе, що веде з Ельтвіля до Вісбадена.

Оверкамп усе шипів і шипів, поки у Фішера, що сидів навпроти за столом, аж руки затремтіли. Цей юнак з радістю схопив би свою куртку, за якою він так побивався.

Добре, що він чесний хлопець і не взяв куртки. А що ця куртка не крадена, то й чоловік, який виміняв її, теж не той, кого вони шукають. Виходить, лікаря Левенштайна забрали даремно. Навіть коли чоловік, якому він учора вробив перев’язку, і виміняв куртку.

Оверкамп шипів би ще дуже довго, якби не подія, що збурила весь табір. Хтось прибіг:

– Ведуть Валлау.

Згодом один з в’язнів так описував цей ранок: «Арешт Валлау справив на нас усіх приблизно таке ж враження, як падіння Барселони, вступ Франко в Мадрід або якась інша подія, коли здається, що сила ворога незламна. Втеча семи в’язнів мала для всіх нас жахливі наслідки. Ні голод, ні холод, ні тяжка праця з ранку до вечора, ні допити з катуваннями й погрозами, – ніщо не могло нас зломити, усе це ми переносили спокійно, а часом навіть з презирливою усмішкою, від чого наші мучителі іще дужче лютували. Більшості з нас ці втікачі здавалися такими близькими, рідними, наче ми самі послали їх наперед як розвідників. І хоч ми нічого не знали про їхні плани, у кожного було таке почуття, наче то він зробив щось надзвичайне. Для багатьох з нас ворог здавався всемогутнім.

Навіть найсильніша людина може іноді схибнути, не втрачаючи від цього свого авторитету, бо й найсильніша людина теж тільки людина і її помилки саме про це й свідчать. Але той, хто вдає з себе всемогутнього, не має права помилятися: він або справді всемогутній, або зовсім ніщо. І коли пощастить хоч трошечки зашкодити всемогутньому ворогові, – значить, пощастить у всьому.

Це почуття обернулося в страх, навіть у відчай, коли втікачів почали приводити одного по одному, і ловили їх досить швидко й легко, ніби знущаючись з нас. У перші два дні ми запитували себе: невже вони впіймають Валлау? Ми його мало знали. Коли його привезли в табір, він побув з нами лише кілька годин, потім його одразу ж повели на допит. Разів зо три ми бачили Валлау після допитів: він ішов похитуючись, притиснувши одну руку до живота, а другою рукою тайкома робив нам знаки, мовби хотів сказати, що все це нічого не означає і що ми не повинні занепадати духом. І тепер, коли Валлау впіймали й привезли назад у табір, багато хто плакав, як дитина. Ми тепер усі пропали, думали ми. Тепер і Валлау замордують, як замордували всіх інших. У перші ж місяці гітлерівського панування по всій країні було вбито сотні наших керівників. Декого стратили прилюдно, інших закатували в таборах. Винищили ціле покоління. Про це ми думали того жахливого ранку і вперше говорили про це вголос, говорили, що коли нас і далі будуть так винищувати, то ми не залишимо по собі ніякої зміни. Жахлива доля, якої майже не знала історія, але яка один раз уже спіткала наш народ, загрожувала стати нашою долею: між поколіннями ляже нічия земля, і досвід минулого не зможе перейти через неї в майбутнє. Коли один гине в бою, другий підхоплює прапор і теж гине, і прапор підхоплює третій і теж гине, – то це природно, бо нічого не здобудеш без офіри. А що, як нікому підхопити прапор? Просто тому, що ніхто не розуміє його значення? З землі виривають з корінням усе найкраще, що росте на ній, а дітям кажуть, що то бур’ян. Усі ці хлопці й дівчата в містах і селах, пройшовши через гітлерюгенд, трудову повинність і армію, стануть схожими на дітей з казки, яких виховали звірі, а вони потім розірвали на шматки свою рідну матір…»

III

Того ранку Меттенгаймер, як завжди, завчасно зібрався на роботу. Він вирішив, що б там не було, думати тільки про роботу. Ні вчорашній допит, ні його дочка Еллі, ні добродій в капелюсі, що й сьогодні, мов тінь, іде слідом за ним, не повинні перешкоджати йому робити своє чесне діло. Коли раптом над ним нависла небезпека, коли він відчував, що за кожним рогом ховається шпик і що його ось-ось відірвуть від шпалер, його ремесло почало здаватися йому чимсь високим і осяйним, посланим йому в цей гіркий світ тим, хто дає людям їхні професії.

А що він, прагнучи тільки одного – після вчорашнього прогулу прийти сьогодні на роботу особливо точно, уранці не встиг нічого почути або прочитати, то й не помітив поглядів, якими його зустріли штукатури. Меттенгаймер працював швидко, лише зрідка кидаючи короткі розпорядження. Всі робітники працювали сьогодні напрочуд старанно, але він цього зовсім не помічав.

Правда, людям і на думку не спадало, що вперта ретельність старого – то наслідок його роздумів про шляхетність їхнього ремесла, вона здавалася їм виявом ураженої гідності людини, в родині якої сталося нещастя.

Його кращий робітник Шульц, що саме допомагав йому, скоса глянувши на суворе маленьке обличчя старого, раптом сказав:

– Це може з кожним статися, Меттенгаймере.

– Що? – спитав Меттенгаймер.

І трохи пишномовно, але щиро – так звичайно говорять люди, коли хочуть висловити своє співчуття, але ще не знайшли потрібних слів і кажуть те, що перше спаде на язик, – Шульц додав:

– Це може трапитись у кожній німецькій родині.

– Що може трапитись у кожній німецькій родині? – спитав Меттенгаймер.

Шульц вирішив, що це вже занадто, і розсердився.

В будинку працювало десятків півтора шпалерників.

Добра половина були старі працівники фірми, і Шульц був один з них. У таких колективах люди добре знають життя одне одного. Усім було відомо, що у Меттенгаймера кілька гарненьких дочок і що найвродливіша з них проти волі батька невдало вийшла заміж. Ох і важко ж тоді було працювати із старим Меттенгаймером. Усі також знали, що подружжя розійшлося і зять кінець кінцем потрапив до табору. А сьогодні вранці радіо й газети багато про що нагадали, і, мабуть, так воно і є, бо в старого страшенно похмурий вигляд. Перед ним, Шульцом, Меттенгаймерові нема чого критися. Шульцові і на думку не спадало, що Меттенгаймер анічогісінько не знає.

В обідню перерву кілька робітників спустилися вниз до двірнички, щоб підігріти собі їжу. Вони навперебій припрошували Меттенгаймера закусити вкупі з ними.

Старий не звернув уваги на їхній тон і прийняв запрошення, бо забув дома бутерброди, а йти до кафе йому не хотілося. Сюди, нагору, чоловік у капелюсі не прийде.

Тут, у ніші під’їзду, де посідало обідати дружнє товариство молодих і старих штукатурів, він почував себе в безпеці. Робітники, як завше, дражнили малого учня і ганяли його то до двірнички по сіль, то по пиво.

– Дайте ж хлопцеві поїсти, – докірливо сказав Меттенгаймер.

Дехто з робітників вважав, що гітлерівська держава – це щось на зразок фірми Гайльбаха. Їм до всього було байдуже, аби тільки цінили їхню ретельну працю і непогано за неї платили. Ці люди мирилися з тим фактом, що вони, як і раніше, змушені за мізерну плату оздоблювати розкішні квартири для багатіїв; їх набагато більше обурювали, скажімо, релігійні переслідування. А Шульц, який хотів утішити Меттенгаймера, був, навпаки, з самого початку настроєний проти гітлерівської держави.

Він умів відрізнити, що в професійних конкурсах та інших подібних речах є обман, а що – доцільність. Він знав також, що доцільне у цих речах завше іде на користь тому, хто ці штуки затіває. І те він знав, що людину, як на приманку, ловлять на той харч, який вона вкусить. І за Шульцом стояли ті робітники, котрі відчували, що він душею не змінився. Проте вираз «не змінився» навряд чи тут доречний, бо головне не те, які заповітні думки заховані у тайнику людської душі, а те, як ці думки перетворюються у вчинки. Серед робітників був також запеклий иаціст Штімберт. Усі вважали його шпигуном і донощиком. Проте це гнітило робітників вначно менше, ніж можна було сподіватися. Просто вони були при Штімберті обережні, бокували від нього, навіть ті, хто поділяв його погляди. Робітники ставилися до нього так, як у всякому колективі, починаючи з школярів першого класу, ставляться до непоправного донощика або психопата. Але всі ці люди, що посідали обідати у ніші, напевно, накинулися б на Штімберта і добре відлупцювали його, коли б побачили, з яким виразом на тупому одутлому обличчі він позирає на Меттенгаймера. Та всі дивилися тільки на Меттенгаймера: дехто навіть забув про їжу. Старий взяв у руки газету, що випадково лежала тут, втупив очі в одне певне місце і зблід. Всі зрозуміли, що він лише зараз дізнався про те, що трапилось. Усі затамували подих. Меттенгаймер поволі підвів голову, з-за газетного аркуша виглянуло його засмучене обличчя. В очах його був такий вираз, наче він провалився в пекло. Але, глянувши довкола, він побачив штукатурів, шпалерників. Маленький учень теж сидів тут, нарешті йому таки дали змогу поїсти, та він не їв. У нього за спиною нахабно всміхався Штімберт.

Але на обличчях інших робітників був вираз суму й пошани. Меттенгаймер перевів подих. Його не кинули в пекло, він все ще людина серед людей.

Цієї ж обідньої перерви Франц у їдальні почув такі розмови:

– Я сьогодні ввечері поїду до Франкфурта, в кінотеатр «Олімпія», – сказав якийсь чоловік.

– А що там іде?

– «Королева Хрістіна».

– Мені моя кохана миліша за вашу Грету, – озвався третій.

Перший промовив:

– Це зовсім не одне і те ж – самому цілуватися чи дивитись на інших.

– І як вам може подобатися таке? – сказав третій. – Як на мене, найкраще місце – це своя хата.

Франц слухав з сонним виразом на обличчі, але серце його судорожно калатало. Знову – так йому принаймні здавалося – все заглухло. А була ж сьогодні вранці одна така хвилина, мов прорив. Нараз він здригнувся. Розмова про «Олімпію» підказала йому вихід, якого він шукав цілий ранок. Щоб побачити Еллі, доведеться піти на квартиру до її батьків. Зайти до них самому? Але вхід, напевно, стережуть шпики. А листи, мабуть, перевіряють. «От візьму й поїду після зміни до міста, – сказав він собі, – куплю два квитки, може, мені й поталанить. А як ні, то це нікому не зашкодить».

Георг ішов уперед по Вісбаденському шосе. Він накреслив собі мету: найближчий віадук. Від цієї мети не можна було сподіватися чогось особливого. Але якусь мету треба ж ставити собі кожні десять хвилин. Повз нього раз у раз проносилися автомашини: навантажені всячиною грузовики, військові автомобілі, авто з розібраним літаком, приватні машини з Бонна, Кельна, Вісбадена, машина «опель» нової, незнайомої йому моделі. Яку зупинити? Оцю? Чи зовсім не треба? І він ішов далі, ковтаючи пилюку. Вичурнула іноземна машина, за кермом єдиний пасажир, іще не старий чоловік. Георг підняв руку. Власник машини одразу ж загальмував. Він уже кілька секунд тому побачив Георга, що йшов по шосе. Під впливом нудьги й самотності – адже вони можуть в кого завгодно викликати цікавість до випадкового супутника – чужинцеві здалося, ніби він чекав від Георга знаку зупинитися. Він відсунув від себе купу пледів, плащів та різних пакунків і спитав:

– Куди?

Вони обмінялися короткими, пильними поглядами.

Чужинець був високий, худорлявий і блідий, з безбарвним волоссям. Його спокійні голубі очі з безбарвними віями не виражали нічого: ні суму, ні веселощів.

Георг сказав:

– У Гехст.

Коли в нього зірвалося це слово, він злякався.

– О-о, – сказав чужинець, – а я у Вісбаден. Але нічого, нічого! Вам холодно? – Він ще раз зупинив машину і накинув один з своїх картатих пледів Георгові на плечі. Той закутався. Вони посміхнулися одне одному.

Знову рушили. Георг перевів погляд з обличчя чужинця – за щокою в нього стирчала жувальна гумка – на його руки, що тримали кермо. Ці безбарвні й ніби безкості руки були виразніші за обличчя. На лівій виблискували два персні. Один з них Георг прийняв був за обручку, але скоро помітив, що перстень перевернутий і в нього вправлено жовтуватий плаский камінь. Георгові було неприємно, що він так уважно все це розглядає, але він не міг відвести очей від персня.

– Горою далі, – сказав чужинець, – зате красивіше.

– Що?

– Нагорі ліс, низом ближче, зате пилюка.

– Горою, горою, – сказав Георг.

Вони звернули і майже непомітно почали підніматися вгору між полями. Але забавом Георг схвильовано помітив, що наближаються вершини гір. Запахло лісом.

– Буде гарний день, – сказав чужинець. – Як по-німецькому звуться оті дерева? Ні, отам, цілий ліс. З червоним листям.

Георг відповів:

– Буки.

– Буки. Добре. Буки. Ви знаєте монастирі Ебербах, Рюдесгайм, Бінген, Лореляй? Дуже красиво…

Георг промовив:

– Нам тут більше подобається.

– Ах так, розумію. Хочете випити? – Він знову зупинив машину, порився у своїх речах, витяг пляшку, відкупорив. Георг ковтнув і скривився. Чужинець засміявся.

Його зуби були такі білі й великі, що здавалися б штучними, аби не так виразно виступали з ясен. Десять хвилин вони підіймалися доволі крутим схилом. Георг заплющив очі і вдихав п’янкі пахощі лісу. Нагорі чужинець почав охати й ахати й благав Георга помилуватися краєвидом.

Георг повернув голову, але очей не розплющив. Дивитися туди, на річки, поля й ліси він зараз не міг. Вони трохи проїхали просікою й завернули в буковий ліс. Вранішнє світло просочувалося крізь листя великими золотими краплями. Краплини світла з шелестом спадали додолу – дерева ронили листя. Георг старався подолати своє хвилювання. На чолі спливали сльози. Він дуже ослабнув. Вони їхали узліссям. Чужинець сказав:

– Ваша країна дуже красива.

– Еге ж, країна, – на те йому Георг, – Чому?

– Багато лісу, хороші шляхи. Народ теж. Дуже чисто, дуже порядок.

Георг мовчав. Час від часу чужинець поглядав на нього; як майже всі чужинці, він ототожнював окрему людину з народом. А Георг дивився на його руки: ці міцні, але безбарвні руки викликали в ньому легке почуття огиди.

Ліс лишився позаду, вони їхали між скошеними полями, а потім між виноградниками. Ніде не видно ані душі, не чути ані звуку; здавалося, немов кругом безлюдна пустиня, хоч кожен клаптик землі був оброблений. Чужинець скоса глянув на Георга і перехопив пильний погляд, втуплений у його руки. Георг здригнувся. Тоді цей клятий чужинець зупинив на мить машину, але лише для того, щоб повернути перстень каменем догори. Він показав його Георгові.

– Вам дуже подобається?

– Так, – поволі проказав Георг.

– Візьміть, коли подобається, – спокійно мовив чужинець і посміхнувся самими губами.

Георг сказав рішуче:

– Ні. – А що чужинець не зразу забрав руку, він повторив різко, наче його хто силував: – Ні, ні! – «Я міг би його заставити, – промайнуло в Георговій голові, – жодна жива душа не знає цього персня». Та вже було пізно.

Його серце калатало дедалі дужче. Уже кілька хвилин збігло, як вони, звернули з узлісся над долиною і їхали серед глибокої тиші; в його голові ворушилася думка, зародок думки, якої він сам іще не усвідомлював. Але його серце калатало й калатало, немов воно було прозорливіше за розум.

– Чудове сонце, – сказав чужинець.

Він їхав зі швидкістю п’ятдесят кілометрів на годину. «Якщо я надумаю зробити це, – думав Георг, – то чим? Хто б не був цей тип, все-таки він не з картону. І руки в нього теж не картонні; він захищатиметься». Георг поволі опустив плечі. Його пальці уже торкалися ручки, якою заводять машину, що лежала біля його правої ноги. Вдарити по голові й викинути з машини. Тут вія довгенько пролежить. Така вже його доля, що він мене і зустрів. Такі настали часи. Життя за життя. Поки його знайдуть, я драпону за кордон на цій розкішній колісниці.

Він відсмикнув руку, відштовхнув залізяку правою ногою.

– Як називається тут вино? – спитав чужинець.

Георг відповів захриплим голосом:

– Гохгаймер. «Та годі-бо тобі, – умовляв Георг своє серце, як чабан Ернст свою собачку. – Я ж цього не зроблю. Перестань, вгамуйся; гаразд, коли тобі так хочеться, я одразу ж вийду з машини».

Там, де дорога виходила з виноградників на шосе, стояв кам’яний стовпчик: до Гехста – два кілометри.

Генріха Кюблера ще не можна було допитувати: його перев’язали, сяк-так посадовили і покликали свідків. Всі свідки проходили повз нього й пильно оглядали. Він теж пильно придивлявся до них, хоч і не міг би нікого пізнати, навіть коли б був при повній свідомості. Грибочок, селянин Біндер, лікар Левенштайн, човняр, Щупачок – люди, з якими він ніколи б не зустрівся за нормальних обставин.

Грибочок лукаво промовив:

– Може, він, а може, й ні.

Те саме сказав і Щупачок, хоча точно знав, що це хтось інший. Але незацікавленим свідкам завжди хочеться, щоб справа була якось розв’язана.

Біндер похмуро заявив:

– Не він, тільки схожий на нього.

Левенштайн навів переконливий доказ:

– У нього ж здорова рука.

І справді, рука була єдине місце на тілі Кюблера, що лишилося неушкоджене.

Потім усіх свідків, крім Левенштайна, відвезли на державний рахунок туди, звідки вони приїхали. Грибочок попросив зсадити його біля оцтового заводу. Біндер через затьмарений болем світ поїхав додому у Вайзенау, на свою обтягнуту цератою канапу, де йому так чи інакше неминуче судилося померти. Щупачок і човняр попросили довезти їх до переправи під Майнцом, де вчора відбувся обмін.

Незабаром після цього було дано розпорядження відпустити Еллі, не припиняючи нагляду за нею і її кварти рою. Можливо, справжній Гайслер все-таки спробує встановити з нею зв’язок. Кюблера у його теперішньому стані не можна було відпустити.

У камері Еллі спершу наче скам’яніла. Увечері, коли їй, нарешті, дозволили лягти на тапчан, вона трохи прийшла до тями і спробувала розібратись у тому, що з нею сталося. Генріх – вона це знала – порядний хлопець, з хорошої родини, він ніколи її не обманював. Може, він накоїв щось таке, як Георг? Так, він іноді нарікав на податки і нескінченні побори, сердився, що доводиться вдовольнитися обідом з однієї страви, але ж достеменно те саме казали й інші. І її батько, і зять-есесівець, якому все це подобалось, але здавалось іще не цілком досконалим. Може, Генріх слухав у когось заборонену радіопередачу, може, хтось дав йому заборонену книжку? Але ж він не захоплювався ні радіо, ані книжками. Він завжди казав, що людина мусить бути вдвічі обережнішою, якщо вона посідає непогане становище в суспільстві, – він мав на увазі хутрову майстерню свого батька, де був за компаньйона.

Коли кілька років тому Георг покинув Еллі, він лишив їй не тільки дитину, яка росла собі помаленьку, не тільки спогади – деякі з них і досі картали її, а деякі вже потьмарилися, – а й неясне уявлення про те, чим він тоді жив.

На відміну від більшості людей, що проводять першу ніч у тюрмі, Еллі швидко заснула. Вона змучилася, що та дитина, котрій довелося пережити більше, ніж їй під силу.

І другого дня її серце защеміло лише, коли вона згадала про батька. Вона ще й досі не могла отямитись, їй важко було щось зрозуміти, вона немов чекала чогось чи щось згадувала. Ні, їй зовсім не страшно. Дитина в батьків, їй там буде добре. Усі ці думки таїли в собі – хоч і несвідому – готовність до чого завгодно.

Коли її, уже надвечір, вивели з камери, вона була сповнена бадьорості, яка, можливо, була лише прихованою безнадією. Свідчення її батька і квартирної хазяйки допомогли з’ясувати суть справи. Наказ про її звільнення було вже віддано, бо вона, на той випадок, коли б утікач усе-таки спробував зустрітися з нею, була значно корисніша на волі: та й вона, напевно, не стала б покривати свого чоловіка, якого охоче б позбулася, щоб одружитися з іншим. Їй вчинили короткий допит. На всі запитання про минуле, про знайомих її колишнього чоловіка Еллі відповідала скупо й нерішуче – не з обережності, а тому, що така вже в неї була натура, до того ж усі ці спогади майже зовсім вивітрилися у неї з голови. Спершу його справді навідували якісь друзі, але усі вони називали один одного тільки на ім’я. Незабаром ці люди, які її анітрохи не цікавили, перестали приходити до них; Гайслер проводив вечори поза домом. На запитання, де вона познайомилася з Георгом, Еллі відповіла:

– На вулиці.

Про Франца вона навіть не згадала.

Еллі сказали, що вона може йти додому, але коли вона з дурного розуму матиме якісь стосунки з утікачем Гайслером без відома поліції або приховає якісь факти, її знову заарештують, і тоді вона ризикує ніколи більше не побачити ні дитини, ні батьків.

Почувши цю новину, Еллі відкрила рота і затулила руками вуха. Коли вона зразу ж після цього вийшла на залиту сонячними променями вулицю, їй здалося, ніби вона довгі роки не була у своєму рідному місті.

Хазяйка, пані Мерклер, зустріла її мовчки. В Елліній кімнаті було страшенне безладдя. На підлозі валялися мотки вовни, дитячий одяг, подушки: повітря було насичене міцним запахом гвоздик, які приніс Генріх, – вони стояли зовсім свіжі у склянці. Еллі сіла на ліжко. Увійшла господиня. Сердито, без усякого вступу, вона заявила Еллі, що та має звільнити кімнату до першого листопада. Еллі нічого не відповіла. Вона тільки здивовано глянула на жінку, яка завжди до неї добре ставилася.

Господиня ніколи б не відмовила Еллі, коли б її так не залякували б поліції і коли б її не мучила тривога за долю єдиного сина, якому пані Мерклер допомагала; до того ж вона страшенно боялась усяких неприємностей.

Тим часом надходив вечір, Георг, діставшись до Гехста, з відчаєм у душі чекав кінця першої зміни, коли на всіх вулицях і в пивних буде повно людей. І ось він стоїть, затиснутий натовпом, в одному з перших трамвайних вагонів, що вивозять людей з Гехста.

Господиня, пані Мерклер, нерішуче стояла перед Еллі, ніби чекаючи, що їй спадуть на думку ласкаві й спів чутливі слова, які вона скаже цій милій молодій жінці, але й не занадто ласкаві, бо тоді їй доведеться робити добро, як сказано у заповіді.

– Люба пані Еллі, – сказала вона нарешті, – не гнівайтеся на мене. Таке наше життя. Якби ви знали, що в мене на душі…

Еллі й на цей раз нічого не відповіла. Задзеленчав дзвінок. Жінки страшенно перелякались і безтямно глянули одна на одну. Вони чекали, що ось-ось почуються крики, шум, почнуть ламати двері. Але натомість тільки вдруге подзвонили, тихенько й скромно. Пані Мерклер опанувала себе й пішла відчиняти. І, враз заспокоївшись, крикнула від дверей:

– Це ваш батько, пані Еллі.

Меттенгаймер жодного разу не приходив сюди, бо хоч його квартиру аж ніяк не можна було назвати ні шикарною, ні просторою, він все-таки вважав цю кімнату не досить гарною для своєї дочки. До нього вже дійшли чутки про арешт дочки, і він аж зблід від радості, побачивши, що вона жива й здорова. Він узяв її руки, ніжно потиснув і погладив їх – він ніколи не робив цього.

– Що ж нам тепер робити? – промовив він. – Що ж робити?

– Нічого, – відповіла дочка, – ми нічого не можемо зробити.

– А якщо він прийде?

– Хто?

– Та цей… твій колишній чоловік.

– Він напевно до нас не прийде, – сказала Еллі сумно й спокійно, – він про нас і не згадав.

Радість, з якою вона зустріла батька, – все-таки вона не зовсім самотня на світі, – вмить згасла, адже батько розгубився ще більше за неї.

– Хто знає, – сказав Меттенгаймер, – чого тільки не зробить людина в біді.

Еллі похитала головою.

– Ну, а як він усе-таки прийде до мене, Еллі, адже ти останнім часом жила з нами. А за моєю квартирою наглядають і за твоєю теж. Припустімо, я стоятиму біля вікна і побачу, що він іде, Еллі, що тоді? Нехай іде просто в пастку? Чи, може, якось попередити його?

Еллі подивилася на батька, їй здавалося, що він зовсім а глузду спав.

– Повір мені, – сумно промовила вона, – він ніколи більше не прийде.

Старий змовк: на його обличчі відбилося болісне душевне змагання. Еллі дивилася на нього з подивом і ніжністю.

– Боже милосердний, – Меттенгаймер вимовив ці два слова, ніби палко молився, – зроби так, щоб він не прийшов! Якщо він прийде, ми всі загинемо.

– Чому загинемо, тату?

– Невже ти не розумієш? Уяви собі таке: він приходить, я його попереджаю, подаю йому знак. Що тоді буде зі мною, з нами?.. А тепер уяви собі інше: він приходить, я бачу, що він іде, але не подаю йому ніякого знаку. Адже він не мій син, він чужий, гірше за чужого. І я його не попереджаю. Його хапають. Хіба так можна?

Еллі сказала:

– Угамуйся, любий татуню, він ніколи не прийде.

– А що, як він усе-таки прийде до тебе, Еллі? Коли він як-небудь дізнається, де ти зараз живеш?

Еллі хотіла сказати те, що зрозуміла лише тоді, коли її про це спитали: так, вона допоможе Георгові, чим би це не загрожувало. Але їй було жаль батька, і тому вона лише повторила:

– Він не прийде.

Старий замислився. Нехай лихо, нехай цей чоловік проходить повз їхні двері, нехай йому пощастить утекти або нехай його спіймають до того, як він прийде. Ні, цього він навіть ворогові не побажав би. Але чому саме перед ним мусять постати такі питання, на які він не має сил відповісти? І причина всьому, що це дівчисько так по-дурному закохалося. Він підвівся і вже іншим тоном сказав:

– А той хлопець, що був у тебе вчора ввечері, хто він такий?

У передпокої він іще раз обернувся:

– Тут для тебе лист…

Цього листа незадовго перед тим підсунули під двері j його кухні. Еллі глянула на адресу: «Для Еллі». Вона розпечатала конверт, коли батько вже пішов. Тільки квиток у кіно і чистий аркуш паперу. Мабуть, від Ельзи. Приятелька іноді діставала їй дешеві квитки в кіно. Цей зелений квиточок наче з неба впав. Без нього вона, либонь, до ночі б сиділа на краю ліжка, склавши руки на колінах. «А чи маю я право на це? – думала Еллі. – Чи можна йти в кіно, коли в тебе таке нещастя? Мабуть, не годиться.

Дурниці, для того ж і кіно, щоб у нього ходити. Тепер – тим більше».

– Ось ваші вчорашні холодні шніцелі, – сказала хазяйка. «Тепер тим більше, – думала Еллі. – Котлети тверді, як підошва, але ж у них немає отрути». Фрау Мерклер вражено дивилася, як ця тендітна й сумна молода жінка, сидячи за кухонним столиком, уминає холодні шніцелі. «Тепер тим більше», – ще раз подумала Еллі. Вона пішла до своєї кімнати, скинула з себе все, помилася з голови до ніг, наділа найкращу білизну й плаття і довго розчісувала щіткою волосся, аж поки вено стало блискуче і пухнасте. Цій гарненькій, кучерявій Еллі, що дивилася на неї смутними карими очима з люстри, життя почало здаватися трошечки легшим. «Якщо вони справді стежать за мною, як твердить батько, – думала вона, – що ж, по мені вони нічого не помітять».

– Усе це балачки, – сказав удома Меттенгаймер своїй дружині. – Еллі у своїй кімнаті, вона цілком здорова.

– Чого ж ти її не привів з собою?

Члени Меттенгаймерової родини, які ще жили під батьківським дахом, сіли вечеряти. Батько й мати, наймолодша сестра Еллі та сама кирпатенька Лізбет, яку старий вважав непридатною для ролі борця за віру, така ж лагідна і вродлива, як усі її сестри; вона одягнула до вечері чистеньку сукню; син Еллі, онук Меттенгаймера, пов’язаний цератовим фартушком; хлопчик був пригнічений мовчанкою за столом і старанно вимахував великою ложкою, щоб розігнати пару над мискою.

Меттенгаймер їв повільно, втупивши очі в тарілку, щоб дружина не розпитувала його. Він дякував богові за те, що його дружина була не така розумна, щоб збагнута весь жах навислої над ними біди.

Георг і справді був від них недалеко – усього яких-небудь півгодини ходи. Приїхавши у місто, він вийшов з трамвая і пересів у інший, що йшов у Нідеррад.

Чим ближче він був до своєї мети, тим побільшувалося в нього відчуття, що на нього чекають, що саме зараз йому готують постіль, збирають вечерю; ось його кохана прислухається до кроків на сходах. Коли він вийшов з вагона, його пойняло почуття, близьке до розпачу; він наче боявся піти наяву тим шляхом, яким так часто проходив уві сні.

Тихі вулиці з палісадниками – скільки пов’язано з ними спогадів! Думками він полинув кудись далеко, і почуття небезпеки розвіялося. «Хіба й тоді не шелестіло листя?» – запитував він себе, не відчуваючи, що то він сам ворушить листя ногами. Як опиралося його серце, як воно не хотіло, щоб він заходив у дім! Воно вже не билося, ні, воно шалено калатало; він виглянув з вікна на сходах – сюди мовби збігалися сади й двори багатьох будинків; карнизи, брук, балкони були густо всіяні листям, що безперестанку падало з крислатого каштана. В деяких вікнах уже світилося. Це настільки заспокоїло його, що він зміг піднятися вище. На дверях досі висіла стара табличка з прізвищем сестри Лені, а під нею – нова, маленька, з незнайомим прізвищем. Подзвонити чи постукати?