Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 27 страниц)

Анна Зегерс
СЬОМИЙ ХРЕСТ
Роман

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{ШЛЯХ ЧЕРЕЗ XX СТОРІЧЧЯ}

_{Відомий антифашистський публіцист Карл фон Осецький, аналізуючи на сторінках редагованого ним журналу «Ді Вельтбюне» роман Людвіга Ренна «Війна» (1928), писав між іншим, що «автор цієї книги – столяр», який навряд чи знову візьметься за перо: «Тепер він, мабуть, комуніст і працює в глухому закуті».}

_{Осецький помилявся, бо (як тепер добре знає кожний більш-менш освічений читач) під псевдонімом Людвіг Ренн писав саксонський аристократ і кадровий офіцер армії кайзера Арнольд Фіт фон Гольсенау. Але помилка ця по-своєму зрозуміла: з настільки глибоким проникненням у душу солдата написаний роман «Війна», що навіть такий цінитель, яким був Осецький, не вагаючись ототожнив автора з героєм – робітником за професією.}

_{Схибив Осецький і в своїх прогнозах: з-під пера Людвіга Ренна вийшло ще багато книг, він став одним із найвидатніших письменників революційної, нової Німеччини.}

_{Лише в одному не помилився редактор «Ді Вельтбюне»: Фіт фон Гольсенау, що писав під ім’ям Людвіга Ренна, справді незабаром вступив до лав Комуністичної партії.}

_{Осецький дав славнозвісній книзі «Війна» дуже високу оцінку.}

_{Проте, може, найзнаменніше в його рецензії – це саме те непорозуміння, яке перетворило дворянина на столяра. Тут ніби від дзеркалилася важлива прикмета доби і той всесвітньоісторичний зсув, який був зумовлений Великою Жовтневою революцією та її впливом на суспільне життя західноєвропейських країн.}

_{І помилка, аналогічна помилці Осецького, ставала можливою і стосовно інших німецьких письменників, які тільки-но починали свій творчий шлях наприкінці першого повоєнного десятиріччя.}

_{Дехто із знайомих благополучної бюргерської родини Рейлінгів, певно, був досить здивований, коли дізнався, що письменниця Анна Зегерс, котра 1928 року видрукувала першу свою книгу – повість «Повстання рибалок Сан-Барбара», – це не хто інший, як Нетті Рейлінг, дочка управителя художнього майна Майнцського собору і власника антикварного магазину. Рейлінги, щоправда, були настроєні досить ліберально – їм ніяк не імпонували ані кайзер Вільгельм, ані розв’язана ним світова війна. Але це швидше були настрої антипруссацькі (досить поширені серед передової інтелігенції на заході країни), ніж послідовно антиімперіалістичні. І, потім, навіть від таких настроїв до того оспівування повстання знедолених і гноблених, яке було в повісті Анни Зегерс, – відстань досить далека. Долати цю відстань майбутній письменниці довелося самій, власними силами: родина дала їй освіту і культуру, про світогляд подбало інше, він сформувався у вирі соціальної дійсності.}

_{Улюбленими письменниками гімназистки Нетті, як і більшості її товаришок, були Лессінг, Гете, Шіллер, брати Грімм, Клейст, Гельдерлін, Келлер. Серед цих звичних імен, може, трохи незвично могли прозвучати лиш двоє: Бюхнер і Гейне.}

_{По закінченні гімназії Нетті Рейлінг з 1919 року студіює історію мистецтв, філологію і навіть синологію в Кельнському, а згодом у Гейдельберзькому університеті. Коло її літературних інтересів розширюється: тепер до нього входять і письменники інших народів, у першу чергу, французькі і російські – Бальзак, Гоголь, Тургенєв, Достоєвський, Толстой, Горький. Велике значення для її подальшої письменницької долі мало і ретельне вивчення живопису – в першу чергу нідерландського.}

_{Дисертація, написана нею на закінчення університету, присвячена Рембрандту. Але особливо кохалася Нетті Рейлінг у творчості голландського гравера Еркюля Зегерса – майстра вітчизняного ландшафту, що писав у тверезо-реалістичній, на перший погляд майже байдуже-описовій манері. Ім’я цього митця і стало пізніше літературним псевдонімом письменниці. В середині 20-х років у газеті «Франкфуртер цайтунг» було вміщено її оповідання «Грубеч» і невеличку новелу романтико-фантастичного характеру, дія якої відбувалася в Голландії і героїня якої звалася Анна Зегерс.}

_{Але університетські роки не були лише роками учнівства, літературного і мистецького. Майбутня письменниця бере участь у діяльності прогресивних, навіть революційних студентських гуртків, де, зокрема, стикається з політичними емігрантами – в першу чергу польськими та угорськими комуністами, супротивниками режиму Пілсудського чи бійцями за Радянську владу в Угорщині.}

_{Один із цих останніх – письменник і соціолог Ласло Радвані – стає згодом (1925 року) чоловіком Анни Зегерс.}

_{По закінченні університету Зегерс подорожує по Бельгії, Франції, Австрії, Іспанії, Швейцарії, навіть відвідує Америку та острів Мартініку. Це збагатило її життєвий і культурний досвід, сприяло розширенню світоглядних обріїв.}

_{То були буремні роки. Нещодавно відгриміла перша світова війна, під впливом революції в Росії спалахнули революції та повстання в багатьох європейських країнах. Силам реакції вдалося потопити в крові ці сміливі виступи народу. Однак це при зводило до ще більшого загострення імперіалістичних суперечностей. У Польщі, Угорщині, Болгарії до влади прийшли уряди відверто профашистського типу. Муссоліні підкорив собі Італію. Але боротьба не припинялася, вона швидше розгорталася, набираючи інших форм. Росли і зміцнювалися комуністичні партії в країнах капіталу і, усвідомлюючи помилки, долаючи упередження сектантського характеру, ставали більш зрілими ідеологічно, розширювали свій вплив на трудящий люд та прогресивну інтелігенцію.}

_{Хоча часи повоєнного руйновища і химерної інфляції залишилися позаду, «стабільність» економічного і суспільного життя Німеччини була лише ілюзією «батьків» так званої «веймарської демократії»: ознаки наближення нової – на цей раз загальної – капіталістичної кризи ставали все виразнішими.}

_{За таких умов прискорене розмежування не тільки політичних сил, але й літературно-мистецьких програм, художніх, естетичних уподобань було чимось цілком природним.}

_{У 10-20-і роки в німецькій літературі та й мистецтві взагалі провідною течією був експресіонізм – напрямок, покликаний до життя в першу чергу неясним, але непозбутнім передчуттям того, що світ прямує до якихось неуникненних, трагічних, однак водночас і необхідних, оздоровчих змін. Світова війна, що вибухнула 1914 року, була немов підтвердженням цього на перший погляд «містичного», а насправді історично обумовленого передчуття, бо було воно нічим іншим, як інтуїтивною, можна б сказати, суто мистецькою формою проникнення в таємниці соціальних процесів, що назрівали, а подекуди вже й точилися в світі, який вступав у еру пролетарських революцій. Звідси й ті притаманні експресіонізмові риси – з одного боку, певна невпорядкованість, розбурханість, переважаюча «експресивність» художнього вислову, «космічна» узагальненість, абстрактність образів, піднесеність, гіперболізована патетичність, надто подекуди ускладнений символізм, а з другого боку – щирий і войовничий гуманізм, зненависть до війни, до гноблення людей і народів, вірність ідеалам свободи й рівності. Тим-то більшість експресіоністів (принаймні напочатку) з ентузіазмом вітала Жовтневу революцію, хоч і досить своєрідно, інколи навіть викривлено уявляла собі її мету і значення. Багато хто з представників так званого лівого крила німецького експресіонізму (з нього вийшли такі визначні поети, як Йоганнес Бехер, Еріх Мюзам, Ернст Толлер) став до лав Листопадової революції 1918 року в Німеччині.}

_{Експресіоністські мотиви ще досить довгий час надихали соціалістичну поезію Бехера, вони назавжди, мабуть, лишилися невід’ємною складовою частиною реалістичної прози Леонгарда Франка, навіть значно пізніше – більш як через чверть століття – певною мірою відродилися у драматургії та новелістиці Вольфганга Борхерта. А все ж загалом уже наприкінці 20-х років експресіоністський вибух почуттів, символічне пророцтво кінця світу і початку світу поступалися перед хвилею так званої «нової Предметності» – напрямком, усередині якого існували як охоронницький натуралізм, так і реалістично тверезе бажання осягнути суперечливе навколишнє життя.}

_{Наприкінці першого повоєнного десятиліття в німецькій літературі великої ваги набуває роман про першу світову війну.}

_{Ще 1920 року Ернст Юнгер видав книгу «Серед сталевих бур», де війна поставала як подія страшна і кривава, але гідна «справжнього німця», як велике переживання і випробування нації, що гартує волю і серце. І чим далі, тим більше з’являлося в Юнгера послідовників – письменників шовіністичних, профашистських.}

_{Слід назвати тут і Вернера Беймельбурга з його «Дуамоном» (1922) та «Загородним вогнем навколо Німеччини» (1929), і Едвіна Еріка Двінгера з його «Армією за колючим дротом» (1929), і Йозефа Магнуса Венера з його «Сьомою під Верденом» (1930). Але в першу чергу сюди належить, звичайно, Ганс Грімм з його «Народом без життєвого простору» (1926). Хоча книга ця має своєю темою не першу світову війну, а німецькі колоніальні завоювання в Африці, вона, проте, виправдовувала «німецьке право» на війну, так би мовити, у принципі, і її назва стала згодом гаслом націонал-соціалістів.}

_{Як своєрідна відповідь на цю жахливу повінь літературного мілітаризму, 1928 року з’являються «Війна» Ренна і «Суперечка про унтера Гришу» Арнольда Цвейга, а 1929-го – «На західному фронті без змін» Еріха Марії Ремарка.}

_{Книги Ремарка і особливо Ренна написані майже в такій самій, що й повищі, манері «нової предметності», але війну в них змальовано як антилюдське, протиприродне явище. Письменники показують солдата істотою, обдуреною і зрадженою своїми вчителями, командирами і всією тією бюргерською Німеччиною, що окопалася у глибокому тилу і наживається на крові своїх синів.}

_{Ще складніша проблематика «Суперечки про унтера Гришу».}

_{Тут в узагальнено-символічній формі ставиться питання про неможливість існування держави, яка перетворилася на машину вбивства і гноблення інших народів.}

_{Все це з особливою переконливістю доводить, що антивоєнний роман у Німеччині кінця 20-х років не був лише спробою осягнути минуле, а був – і, може, навіть у першу чергу – відповіддю на політичні явища національної сучасності.}

_{Німецький імперіалізм, генеральний штаб, військова промисловість, реакційне пруссацтво знов починають «консолідувати» сили, проводять ідеологічну мобілізацію своїх резервів.}

_{Ще 1923 року у Мюнхені було розіграно так званий «пивний путч» Гітлера. Хоча фюрер тоді не досяг успіху і, опинившись у тюрмі, змушений був поки що вдатися до роботи «теоретичної» (диктував своєму ад’ютантові Рудольфу Гессу «Майн кампф»), – лише людям короткозорим могло здатися, ніби путч цей – щось на зразок комічного інциденту, абсурдної недоречності історії.}

_{І Ліон Фейхтвангер, створюючи свій роман «Успіх» (1930), уже добре розумів, про що насправді йшлося. Він передбачив, як із мюнхенського ембріона визріватиме моторошна націстська рептилія. «Успіх» містив у собі розгорнуту картину Веймарської республіки, за демократичними лаштунками якої підносила свої драконові голови тоталітарна диктатура. «Веймарську демократію» (зокрема беззаконність її юстиції) піддає нищівній критиці і Якоб Вассерман у «Мавріцієвій справі» (1928); її кризисну неусталеність, приховану злочинність і духовну готовність її суспільства перевтілитися в отару баранів, що слухняно йдуть за своїм поводарем на бойню, викрив у «Берлін-Александер-плаці» (1929) Альфред Деблін. А Леонгард Франк у романі «Оксенфуртський чоловічий квартет» (1927) вказав на загрозу, яка іде від самовдоволеного німецького бюргерства, і протиставив цьому міщанству свої наполегливі пошуки справжньої людини. Генріх Манн у романі «Голова» (1925) продовжував розпочатий ним ще перед війною – у «Вірнопідданому» – аналіз німецького імперіалізму. А його брат Томас Манн у «Чарівній горі» (1924), підходячи до буржуазного життя з іншого, так би мовити, духовного боку, розкривав глибоку, невиліковну кризу всього суспільства. Так лучилися поміж собою твори, що засуджували світову війну, з тими, які мали до діла з перед – чи повоєнним «миром» у країні, відданій на поталу жахливим силам деструкції. При всій своїй строкатості то був єдиний фронт критичного реалізму.}

_{Однак, хоч і протистояли вони потокові шовінізму, хоч і застерігали свого читача як від самозаспокоєння, так і від повного відчаю, а все ж таки багато хто з цих письменників і сам перебував у полоні бюргерських ілюзій і схильний був переоцінювати можливості «веймарської демократії», а у фашизмові, що поступово завойовував собі «життєвий простір» на національному грунті, бачити лише вияв якогось стихійного метафізичного зла, якийсь підсвідомо ірраціональний струмінь людської абсурдності.}

_{На правильних світоглядних позиціях стояла в ті роки лише молода пролетарська, революційна література Німеччини. Хоча її традиції і сягали ще в минуле сторіччя, до Веерта, Гервега, Фрейліграта й усієї тієї соціалістичної та буржуазно-демократичної літератури, яка постала у зв’язку з революційною ситуацією}

_{1848 року і групувалася навколо молодих Маркса і Енгельса, – було це історичною закономірністю, що пролетарська література Німеччини як впливовий мистецький напрямок формувалася саме після Жовтневої революції в Росії та Листопадової – в Німеччині, що зростала вона разом з Комуністичною партією і під її впливом.}

_{В ті роки один за одним виходять романи Карла Грюнберга «Палаючий Рур» (1929), Віллі Бределя «Машинобудівний завод і К°» (1930), «Вулиця Розенгоф» (1931), Ганса Мархвіци «Штурм Ессена» (1930), «Боротьба за вугілля» (1931) та твори інших письменників-робітників, письменників-комуністів, що приходили в літературу з партійної журналістики чи навіть від безпосередньої організаторської роботи в масах. Спираючись на свій великий революційний досвід, вони висвітлювали боротьбу народу і партії та сприяли вихованню марксистської свідомості.}

_{Лави німецької пролетарської літератури поповнювалися тоді переважно у два способи. З одного боку, то були постаті типу Віллі Бределя – кадрового робітника, ветерана-спартаківця, учасника гамбурзького повстання, редактора партійної газети «Гамбургер Фольксцайтунг». З другого – вихідці з дворян чи буржуазії на зразок Ренна або Зегерс (вони майже водночас прийшли в літературу і в Комуністичну партію: обоє стали її членами 1928 року, тобто того самого року, коли були надруковані їхні перші визначні твори). Шлях Йоганнеса Бехера, який був визначним експресіоністським поетом ще до того, як прийшов у революційну літературу, – не був для Німеччини 10-20-х років типовим.}

_{Це вплинуло на характер молодої німецької пролетарської літератури. Вона, як правило, малопрофесійна. В цьому були і свої переваги, і вади. Непрофесійність надавала їй певної свіжості, але водночас бракувало подекуди мистецької впевненості, а інколи і справжньої художньої культури. І долати це відставання було тим важче, що за часів Веймарської республіки лінії розвитку пролетарської літератури і критичного реалізму майже не перехрещувалися. Певною мірою тут завинила взаємна упередженість: недовіра прихильників усталеного і традиційного до нового і безкомпромісного – з одного боку, та молоде, завзяте «лівацтво» – з другого.}

_{Лише в тяжкі, трагічні роки гітлерівської диктатури, об’єднана спільною емігрантською долею і спільною метою антифашистської боротьби, прогресивна німецька література всіх напрямків почала розвиватися в процесі плідної взаємодії і справжнього взаємозбагачення. Це – одна з важливих причин її феноменальних успіхів і перемог. І справді: саме за умов, здавалося б, найменш сприятливих (бо була вона відірвана від живого національного грунту, бо бракувало їй і свогомовного читача, і відповідної видавничої бази) емігрантська література Німеччини залишилася і національною літературою (оскільки лише вона репрезентувала свій народ, хоч народ цей її і не знав), і всесвітньою (може, навіть ще більшою мірою, ніж у 20-і роки). Але ж було в неї те, чого, мабуть, не мала жодна література тогочасного Заходу: ясна, майже кінцева визначеність мети перед лицем скаженого ворога – не тільки власного, національного, а й ворога всього людства, кожного трудівника на всій великій землі. І це ламало всі кордони – зовнішні і внутрішні. Антифашистські емігранти різних гатунків разом видавали журнали, разом готували конгреси на захист культури, навіть разом воювали в Іспанії не тільки проти Франко, а й проти Гітлера. Отож і художня творчість їхня не могла не зазнати впливу їхнього спільного діяння. Стіна упередженості впала: один вчився у свого нового супутника ідейної сили й гарту, а цей переймав у того багатства віковічної культури. Так зростав новітній німецький реалізм. Звичайно, він і надалі не являв собою якоїсь літератури безконфліктного «єдиного потоку», але між соціалістичним і критичним началами в ньому вже не існувало більше нездоланної прірви.}

_{Однак усе це сталося трохи пізніше. А в момент, коли молода Нетті Рейлінг під ім’ям Анни Зегерс щойно виходила на літературну путь, ситуація була ще така, як ми її накреслили вище.}

_{Найперші, зовсім ще юнацькі спроби її пера («Найкращі легенди про розбійника Войнока», «Легенди про Артеміду», «Три дерева») майже не збереглися, бо хоча письменниця через багато років і видрукувала їх у збірках своїх оповідань, але, мабуть, у вигляді значно зміненому. Можна про них сказати лише, що були то твори досить романтичні, перейняті поезією і фантастикою, – одне слово, зовсім не з тими прикметами, які притаманні зрілій Анні Зегерс. Певною перехідною ланкою до цієї зрілості були дві новели: вже згадувана – «Грубеч» – і ще одна – «Ціглери», написана приблизно в той самий час, що й перша, але надрукована лиш 1930 року у збірці «На шляху до американського посольства».}

_{Грубеч – таємничий волоцюга, що сіє навколо себе хаос і розклад, постать майже ірраціональна, створена під впливом як експресіонізму, так і фрейдистського психоаналізу. Але вже тут багато цілком реальних подробиць і епізодів, та й загальна картина – це відбиток того злиденного і злочинного життя, яке характерне для самісінького сйоду великого капіталістичного міста.}

_{Схожа тема розвивається і в «Ціглерах»: ідеться про занепад напівпролетарської-напівремісницької родини.}

_{Похмурий, майже хворобливий колорит відрізняє ці два твори від найперших, а навмисне неемоційна, стримана манера оповіді споріднює з наступними. Водночас характер цих наступних оповідань, їхня загальна світоглядна орієнтація свідчать про напрочуд швидку еволюцію письменниці.}

_{У згаданій збірці поряд з «Грубечем» і «Ціглерами» вміщені й написані між 1926–1929 роками оповідання «По дорозі до американського посольства» та «Селяни з Грушова». В першому змальована картина пролетарської демонстрації, що протестує проти суду над Сакко і Ванцетті; у другому – особливо цікавому для українського читача – розповідається про революційні події в закарпатському селі, які розгортаються під впливом Великого Жовтня.}

_{Проте найбільш показовою для першого етапу творчості Зегерс є повість «Повстання рибалок Сан-Барбара».}

_{Ані місце дії, ні її час точно не окреслені, хоча, виходячи з деяких побічних прикмет, їх можна віднесли до Бретані минулого сторіччя. Однак усе це не має вирішального значення. Найважливіше – це типовість ситуації, її, сказати б, злободенність саме для часу, в який письменниця створювала повість. Страйк рибалок закінчується поразкою: роз’єднані внаслідок хитрих маневрів підприємців, змучені голодом, вони виходять у море, так нічого і не домігшись. І все ж вони твердо вірять: «У наступному році або через кілька років за ними, безперечно, підуть і рибалки інших областей».}

_{Оглядаючи пізніше творчий шлях уже вславленої письменниці, літературознавець Пауль Рілля зазначив: «Тут уже накреслений мотив, про який можна сказати, що він назавжди залишиться лейтмотивом цього художника. Бо про що б вона не розповідала, це буде розповідь про вирішальні бої… Придушене повстання є запорукою переможних революційних виступів завтрашнього дня».}

_{Однак повість цікава не тільки цим. Хоч у ній ще відчувається деякий вплив експресіоністської манери, написана вона загалом фарбами улюблених авторкою нідерландських майстрів – темнуватими, чіткими і водночас глибокими. Вже майже сформувався особливий стиль Анни Зегерс: здатність розмовляти спокійно, ледь не «байдуже», не накидаючи нам своїх суб’єктивних симпатій і антипатій, але водночас із якимось незбагненним умінням викликати ті симпатії і антипатії в нас самих.}

_{За повість «Повстання рибалок» та оповідання «Грубеч» письменниці було присуджено Клейстівську премію – одну з найзначніших у тогочасній Німеччині. Навряд чи слушно вважати цю премію нагородою за «буржуазні хиби» письменниці, – а так інколи вважала надто «ортодоксальна» критика. Ні, швидше то було визнання (може, в чомусь і несвідомо вимушене) літератури, що породжувалася новою добою. З цього погляду Зегерс (уже на початку свого письменницького шляху) являла собою щасливий виняток серед своїх літературних однодумців.}

_{Того ж таки 1928 року славетний режисер Ервін Піскатор поставив у СРСР фільм за мотивами першої повісті Анни Зегерс.}

_{Ще виразніше звучить підкреслений Паулем Рілля лейтмотив творчості Зегерс у романі «Супутники» (1932). Тут показана небезпечна і не завжди переможна боротьба комуністів» різних країн – Угорщини, Польщі, Китаю, Болгарії тощо – у важке для всього інтернаціонального робітничого руху десятиліття 1919–1929 pp., у період, коли капіталізм тимчасово стабілізувався і реакція знову піднесла голову. Проте книжка ця – аж ніяк не реквієм, а, навпаки, оптимістичний гімн мужності й солідарності світового пролетаріату.}

_{Те ж саме знаходимо і в романі «Шлях через лютий» (1935).}

_{Книга присвячена шуцбундівському повстанню 1934 року в Австрії – одній з найдраматичніших сторінок в історії робітничого руху нашого сторіччя. Написанню книги передувала напружена дослідницька праця. Зегерс виїздила до Австрії, на місця колишніх боїв, розмовляла з їх самовидцями та учасниками, виЬчала документи. По свіжих слідах цієї дослідницької роботи вона написала документальне оповідання «Остання путь Коломана Валліша» (1935). Валліш, соціал-демократичний бургомістр містечка Брук-на-Мурі, перед повстанням – опортуніст і супротивник комуністів, коли ж воно спалахнуло, визнав свої помилки і взяв активну участь у спільній боротьбі. Його відчайдушну спробу на чолі решток робітничого загону пробитися через гори, щоб продовжувати боротьбу за кордоном, і описала Зегерс.}

_{Завдяки всім цим попереднім студіям романові «Шлях через лютий» притаманна була не тільки чиста і переконлива правда, а й майже документальна достеменність.}

_{Зегерс показала зародження, хід і трагічний фінал шуцбундівського повстання. Зраджений правосоціалістськими лідерами, австрійський робітничий клас зазнав поразки. І все ж таки ми бачимо, як загартовувалася в цих суворих і кривавих боях Комуністична партія країни, як багато хто з рядових соціал-демократів, пересвідчившись у зраді своїх вождів, переходив до її лав.}

_{І в «Супутниках», і в «Шляху через лютий» письменниця вдається до композиційного прийому, який за аналогією до кіномистецтва дістав назву «монтажу». Окремі невеличкі епізоди швидко змінюють один одного. Дія немовби одночасно розгортається у багатьох місцях. Цей прийом притаманний більшості найпопулярніших творів письменниці. Це – її манера вести дію, мабуть, у чомусь закономірна, враховуючи не тільки її власні смаки, а й поставлене нею собі ідейне і мистецьке завдання. Бо ж до цієї форми вдавалися і Еренбург у своїх романах 40-50-х років, і Луї Арагон у «Комуністах».}

_{У «Супутниках» та в «Шляху через лютий» нема ні центрального героя, ні чітко окресленого, так би мовити, індивідуального сюжету. Багато хто з персонажів не знають один одного, один з одним не стикаються. Присвячені кожному з них сцени зв’язані між собою лише загальною темою та ідейним письменницьким задумом.}

_{Зразу ж після приходу націстів до влади Зегерс, як і майже весь цвіт німецької культури, залишає країну. Справа не тільки в тому, що жити в гітлерівському рейху для неї небезпечно, але й у тому, що боротися з цим рейхом вона – письменниця – може, тільки перебуваючи за його кордонами.}

_{Вона живе в Парижі, але не як бездіяльна і скорботна вигнанка (серед німецьких емігрантів було немало саме таких), а як невтомний діяч і боєць. Вона виступає на конгресах і численних зборах разом з Віландом Герцфельде, Оскаром Марією Графом та Яном Петерсеном, який нелегально живе в Німеччині, видає антифашистський часопис «Нойє дойче блетер», що виходить у Празі. Але, звичайно, головна її зброя – художня творчість, один із зразків якої – «Шлях через лютий» – уже тут розглянутий. Однак ще показовішими для цього етапу її творчості є романи, присвячені буттю її батьківщини.}

_{Німеччина була країною найміцнішої в Західній Європі комуністичної партії – партії Ернста Тельмана. Але Німеччина ж була і тією країною, де внаслідок змови остельбських юнкерів, рурських промисловців і генералів рейхсверу до влади прийшла найзлочинніша і найкривавіша з усіх реакційних диктатур – диктатура Гітлера. Колючий дріт концтаборів, моторошні, на середньовічний лад аранжовані процесії оскаженілих садистів, вогнища, складені з книг, потоки брехні і наклепів – усе це не тільки жахало деяких буржуазних гуманістів старої Німеччини, але й позбавляло їх віри й надії. Опинившися в еміграції, такі письменники вдалися в безпросвітний розпач, втратили всяку надію на порятунок батьківщини і свого багатостраждального народу від фашизму.}

_{Курт Тухольський, Йозеф Рот, Ернст Толлер заподіяли собі смерть. Герман Кестен болісно зітхав: «Німецької літератури більше не існує». Стефан Цвейг похмуро заявив: «Настав час прийняти рішення – з Німеччиною не можна мати нічого спільного, – я спалюю за собою мости», – і в 1941 р. покінчив життя самогубством.}

_{У цій обстановці з трибуни Паризького Конгресу на захист культури (1935) пролунав дзвінкий і рішучий голос письменниці-комуністки Анни Зегерс: «…Коли ви чуєте величні слова «любов до своєї вітчизни», спитайте спочатку, що люблять у цій віїчизні? Хіба священні багатства країни можуть утішити незаможних? Хіба свята земля вітчизни може втішити безземельних? Але той, хто працював на наших заводах, хто йігіов із демонстраціями по наших вулицях, провадив боротьбу нашою мовою і разом з тим не любить нашої країни, – той не людина».}

_{Саме з таким розумінням батьківщини і підходить Зегерс до зображення ганебних та похмурих сторінок її історії.}

_{У повісті «Оцінена голова» (1933) письменниця показала, як націзм канчуком і пряником здобував свої позиції в німецькому селі. Поруч центрального героя, близького до комуністів юнака Йоганна, який переховувався від переслідування поліції Веймарської республіки, вона змалювала образи бідняків Цілліха, Кесліна та інших, які сп’яніли від фашистської демагогії і перетворилися на слухняне знаряддя гітлеризму.}

_{Свого часу частина емігрантської преси навіть звинувачувала Зегерс у тому, що вона змалювала в повісті надто похмуру картину німецького села в переддень гітлерівського перевороту. Але при уважному читанні книги стає зрозуміло, що в цьому нібито зовсім покірному націстам селі вже накреслилися суперечності, які в майбутньому неминуче стануть розхитувати Третій рейх: більшість селян іде за Гітлером з-під палки, а ті, що сліпо йому вірять, чекають від нього кардинальних економічних реформ, яких він і не збирається проводити.}

_{В романі «Порятунок» (1937) зображено життя шахтарів у роки, які безпосередньо передували фашизмові. Письменниця показала роз’єднаність, самотність пригнічених кризою і безробіттям людей, аполітичність, пасивність значної частини німецького робітничого класу, тобто все те, що певною мірою сприяло перемозі націстів. Але все-таки і головний герой роману Бенч, і молодий робітник Лоренц, і кадровий гірник Янауш поступово запалюються ідеями комунізму, втягуються до підпільної роботи. Причому все це змальовано так психологічно точно і художньо переконливо, що читач розуміє: Зегерс не намагалася прикрасити німецьку дійсність напередодні захоплення влади націстами. Ні!}

_{Саме в цій важкій, навіть – як багатьом тоді здавалося – безпросвітній обстановці письменниця зуміла побачити і підкреслити непереможність революційних традицій народу.}

_{Обидва ці твори написані в трохи інакшій, ніж «Супутники» чи «Шлях через лютий», манері. Хоча і тут (особливо в «Оціненій голові») письменниця не зраджує прийому «монтажу», оповідь стала набагато сконцентрованішою. Місце дії майже стале – це маленьке село в «Оціненій голові», місто в «Порятунку». Причому в останньому творі головні сцени f Збуваються в тісному просторі кухні родини Бенчів. В «Оціненій голові» накреслюється досить чіткий сюжет, зосереджений навколо «полювання» на Йоганна – тут уже вгадується та колізія, яка трохи згодом зведе докупи всю дію «Сьомого хреста». «Порятунок», навпаки, розвивається у незвичному для Зегерс уповільненому, інколи майже млявому темпі.}

_{Однак це зумовлене заглибленням у психологію героїв, що теж має важливе значення для подальшого творчого розвитку письменниці.}

_{Анні Зегерс судилося бути самовидцем фашистської окупації Парижа, але потім їй пощастило втекти, і разом зі своїми двома дітьми вона пережила всі злигодні й поневіряння в потоці біженців, що, шукаючи порятунку, то з відчаєм, то з надією котився на південь, у неокуповану німцями частину Франції, аж до жаданого Марселя, звідки ще вирушали кораблі в далекі країни, де не було ні війни, ні Гітлера.}

_{Деякий час Зегерс перебуває поблизу табору Верне, де був інтернований її чоловік, а потім живе в Марселі, домагаючись звільнення Ласло Радвані і відповідних паперів на виїзд із країни.}

_{За допомогою «Ліги американських письменників» їй це нарешті вдається, і разом з усією родиною вона виїздить до Мексіки.}

_{І тут на неї чекала та ж сама робота й боротьба, що і в Парижі. Вона працює разом з Егоном Ервіном Кішем, Людвігом Ренном, Бодо Узе, Олександром Абушем. Їм допомагає Пабло Неруда – тоді чілійський консул у Мехіко. Зегерс очолює антифашистський клуб імені Генріха Манна, друкує численні статті і розвідки політичного змісту в емігрантській газеті «Фрайєс Дойчланд». Але ні на мить не припиняє і своєї основної, письменницької діяльності. Цікаво, що латиноамериканське оточення надихає її на створення кількох оповідань, присвячених впливові французької революції на боротьбу негрів за своє визволення: «Весілля на Гаїті», «Відновлення рабства на Гвадалупі» тощо. Надруковані вони були 1948 року, після повернення письменниці на батьківщину.}