Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 27 страниц)

V

Туман уже піднявся високо і, наче сірий пух, клубочився над дахами й деревами. А сонце, імлисте й ласкаве, висіло над вибоїстою вулицею села Вестгофен, мов лампа в серпанковому абажурі.

Хоч би туман не розвіявся, думали одні, сонце може припалити нам стиглий виноград. Хоч би туман швидше розвіявся, думали інші, нашому винограду перепало б іще трохи тепла.

Проте в самому Вестгофені це мало кого обходило. Тут вирощували не виноград, а огірки. Трохи осторонь від шосе, на Лібахській луці, стояв оцтовий завод Франка.

За широкою, акуратно обкопаною канавою лани тяглися аж до дороги на завод. «Виноградний оцет і гірчиця, Маттіас Франк і сини». Цю вивіску Валлау радив Георгові запам’ятати. Коли кінчиться очерет, йому доведеться повзти три метри по голій землі, а потім по канаві, лівим рукавом, уздовж ланів.

Коли він висунув голову з очерету, туман був уже так високо, що видко було купку дерев за оцтовим заводом; сонце було за спиною в Георга, і дерева, здавалося, палали вогнем. Чи довго він повзе? Його одяг став слизький, як земля. Якби він зостався тут лежати, його б ніхто не знайшов. Навколо тихо, тільки інколи чути крякання й шелест крил. Потерпіти кілька тижнів, і холодний сніг покриє все, що лишиться від нього. Бачиш, Валлау, як легко зірвати твій хитромудрий план! Валлау й у голову не клав, яке буде заважке Георгове тіло, що мовби ввібрало в себе всю трясовину. І тепер він змушений був тягти його по голій землі, опираючись на лікті. З Лібахської луки почувся свист. У відповідь засвистіли так загрозливо близько, що Георг припав до землі. «Повзи, не зупиняйся, – радив йому Валлау, який пережив і війну, і бої в Рурі, і бої в Центральній Німеччині, і взагалі все, що тільки можна пережити. – Повзи вперед, Георге. Не думай тільки, що тебе помітили. Багатьох спіймали тільки тому, що вони подумали, ніби їх побачили, і тому наробили дурниць».

Георг виглянув крізь зів’ялі кущі, що росли на краю канави. Вартовий стояв так близько, там, де дорога, що проходила по огірковому полю, виходила на шосе, і так неймовірно близько, що Георг навіть не злякався – його охопила лють. Вартовий стояв так близько на тлі цегляної стіни, що ховатись було нестерпно, так і хотілося кинутися на нього. Вартовий повільно рушив повз завод до Лібахської луки, а в спину йому вп’ялися з сіро-коричневої долини дві гнівні цятки очей. Георг подумав, що вартовий неодмінно повинен обернутися, бо серце йому стукотіло, наче млинове колесо, але насправді воно від смертельного страху тріпотіло тихо, мов пташине крило. Георг поповз по канаві далі, майже до того місця, де тільки що стояв вартовий. Валлау казав, що канава тут проходить під дорогою. Але як і куди вона далі стелеться, цього Валлау й сам не знав. Більше він не міг нічого сказати. Лише зараз Георг відчув себе зовсім самотнім. «Спокійно!» – тільки це слово ще бриніло у нього у вухах, голос друга, звук-амулет. «Ця канава, – вирішив він, – напевно, проходить під заводом і править за стік. Треба почекати, поки вартовий повернеться». Вартовий зупинився на краю канави, свиснув. Від Лібахської луки долинула відповідь. Зараз Георг міг визначити відстань між свистками, взагалі він зараз весь час щось визначав і вираховував.

Кожна клітина в його мозку працювала, кожен м’яз був напружений, кожна секунда заповнена, все життя було надзвичайно ущільнене, таке тісне, що дихати важко.

Коли він згодом опинився у смердючому стоку, йому раптом стало погано. Хіба тут можна повзти, тут можна тільки задихнутися. Він страшенно розлютився, адже він все-таки не щур і не тут він має померти. Але непроглядна темрява порідшала, і він побачив кільця брижів на воді. На щастя, заводський двір був невеликий, метрів сорок, не більше. Коли Георг виліз по той бік стіни, то побачив, що поле трохи піднімається вгору, до шосе, і його перерізає польова дорога. В кутку, між стіною й дорогою, було звалище. Георг не міг іти далі. Він присів і почав блювати.

Полем ішов старий чоловік з двома відрами на мотузку, перекинутому через плече. Він сподівався дістати у заводського сторожа поживок для кролів; у Вестгофені цього чоловіка прозвали Грибочок. Шість разів уже зупиняли старого на його короткому шляху. І щоразу він називав себе. Готліб Гайдріх з Вестгофена, на прізвисько Грибочок. «Очевидно, у таборі знову щось трапилося, – подумав Грибочок, шкандибаючи полем із своїми відрами під завивання сирени. – Як минулого літа, коли один з цих бідолах хотів утекти, а вони його застрелили. Сирена ще вила, а він уже був готовий. Раніше тут ніколи не було такого неподобства. І треба ж було влаштувати концтабір під самісіньким носом у селян. Правда, тепер можна щось заробити в цих краях, а раніше ледве перебивалися: кожну дрібницю треба було везти на ринок. Кажуть, що згодом селянам віддадуть в оренду землю, яку ті бідолахи осушують там, унизу… Тол не дивно, що вони тікають звідси. І орендна плата, кажуть, буде нижче, ніж у Лібаху».

Так міркував Грибочок; він іще раз обернувся, бо кортіло дізнатися, чого сидить на звалищі отой страшенно брудний чоловік. Коли старий побачив, що незнайомий блює, він заспокоївся: все-таки є якась причина.

А Георг навіть не помітив Грибочка. Він ішов далі.

Спершу він хотів був податись до Ерленбаха, подалі від Рейну, але не наважувався перейти шосе. Він змінив своє ж рішення, якщо можна назвати рішенням раптовий імпульс. Втягнувши голову в плечі й пригнувшись, він пішов полем – зараз він почує наказ: «Стій!», пролунав постріл. Він ткнув ногою в пухку землю – зараз, зараз, моя люба., «Вони гукнуть мене, – подумав він, – потім вдарить постріл». Його коліна затремтіли, захотілося кинутись на землю. Але тут йому спало на душу: «Вони стрілятимуть мені в ноги, щоб узяти живим». Він заплющив очі. Свіжий ранковий вітерець навівав таку безмежну печаль, яка людині просто не під силу. Він пошкандибав далі і нараз зупинився. Перед ним на стежці лежала зелена стрічечка. Він втупився в неї, наче вона впала з неба, потім підняв її.

Тут перед ним немов із землі постала дівчинка у сарафанчику, волосся розчесане на проділ. Вони подивились одне на одного. Потім дівчинка перевела погляд на його руку. Він легенько смикнув дівчинку за косу і віддав їй стрічку.

Тоді дівча побігло до старої жінки, бабусі, що теж раптом з’явилася на стежці.

– Тепер заплітатимеш косу мотузком, так і знай, – мовила старенька й засміялася. Георгові вона сказала: – Хоч давай їй щодня нову стрічку.

– А ви відріжте їй косу, – порадив він.

– Отаке скажете, – відповіла стара й почала його розглядати.

Тут почувся голос Грибочка, що дійшов тим часом до оцтового заводу;

– Коробочко! – Так називали стару всі жителі Вестгофена, бо вона завжди носила з собою всяку всячину, потрібне й непотрібне: липкий пластир, нитки, цукерки від кашлю. Вона помахала висхлою рукою Грибочку, з яким колись танцювала і мало не одружилась, і на її зморщеному обличчі з беззубим ротом розпливлася моторошна усмішка, якою всміхаються дуже старі люди.

А Грибочок, побачивши, що дуже брудний незнайомець – він, мабуть, усе-таки має якесь відношення до оцтового заводу – крокує, поруч із бабусею та дівчинкою, цілком угамувався, бо його весь час щось муляло. А в Георга, що ішов за бабусею й дівчинкою, з’явилося таке почуття, ніби його хоч на кілька хвилин зарахували до живих. Стежка вела не тільки в село, як гадав Георг, а розгалузилась на дві: до села й до шосе. Стара запхнула стрічку в кишеню спідниці, до іншого дріб’язку, й потягла за косу дівчинку, що ледве стримувала сльози.

Вона прошамкала:

– Ви чули, яка тут була веремія – ой, ой!.. Як гуділо! Зараз тихо. Вони його схопили. Йому не до сміху. Ой, ой! – Коробочка то скиглила, то хихикала. На роздоріжжі вона зупинилась – Дивись! Туман розійшовся.

Георг подивився навколо. Туман справді розвіявся; блідо-голубе осіннє небо сяяло, чисте й ясне.

– Ой-ой! – скрикнула стара, бо два, ні, вже три літаки, блиснувши на сонці, каменем упали з небесної блакиті й почали описувати над дахами Вестгофена, над болотом та полями широкі кола.

Георг попростував, тримаючись якнайближче до старої та її онуки, в напрямі до шосе.

Вони пройшли по шосе метрів десять, нікого не стрівши. Стара мовчала. Вона, здавалось, усе забула: Георга й дитину, сонце й літаки; вона думала про події тих давніх днів, коли Георга ще й на світі не було. Георг намагався триматися старої, він залюбки вчепився б за її спідницю.

Це ж він уві сні йде поруч із старою жінкою, тримається за її спідницю, д вона цього й не помічає. Зараз він прокинеться і почує, як у бараці репетує Логербер…

Праворуч починалася довга, обтикана зверху битим шклом стіна. Вони пройшли кілька кроків уздовж стіни, близько одне від одного, Георг був позаду. Раптом без гудка з-за їхніх спин випурнув мотоцикл. Якби стара обернулася, вона змушена була б повірити, що Георг провалився крізь землю. Мотоцикл промчав мимо.

– Ой, ой, – заскиглила стара, знову чимчикуючи по дорозі. Георг зник не тільки з її шляху, а й з пам’яті.

А Георг лежав по той бік стіни, його руки були скривавлені від битого шкла, ліву руку біля великого пальця він розпоров, його одяг був розірваний, аж тіло світилося.

Чи зіскочать вони зараз з мотоциклів схопити його? З низького червоної цегли будинку з безліччю вікон долинали голоси, дзвінкі й низькі, цілий хор задерикуватих хлоп’ячих голосів. Яке слово, яку фразу хотіли вони, щоб він запам’ятав у цю його смертну годину? З супротивного боку виринув ще оди» мотоцикл і промчав мимо – в напрямку до табору Вестгофен. Але Георг відчув не полегшення, а біль у руці; він відкусив би її вище суглоба, коли б міг.

Біля лівої стіни червоного будинку – це було сільськогосподарське училище – стояла теплиця. Головний вхід і сходи були саме навпроти теплиці. Між фасадом училища і огорожею стояв сарай, що заважав Георгові бачити всю садибу. Він переповз туди. В сараї було тихо й темно.

Пахло ликом. Скоро його очі вже могли розглядіти великі в’язи лика, Що висіли на стіні, різний реманент, кошики й одяг. Тепер усе залежало не від його кмітливості, а від того, що люди називають щастям, і він став спокійний, холоднокровний. Георг відірвав якийсь клапоть. Притримуючи його зубами, він правою рукою перев’язав собі ліву. Не поспішаючи вибрав одяг: коричневу куртку з цупкого вельвету, із застібкою-блискавкою; натягнув її на своє просякнуте кров’ю й потом дрантя. Пошукав черевиків. Черевики були розкішні, якраз до ноги, міцні. Тільки вийти він не міг. Виглянув крізь щілину в дощаній стіні. Люди у вікнах, люди коло теплиці. Хтось зійшов з ганку і попростував до теплиці. Став біля дверей обличчям до сарая. Хтось гукнув з вікна, і чоловік повернувся до будинку. Тепер зробилося тихо. На шибках і на металевих деталях якоїсь машини, що лежали напіврозпаковані біля сходів, вигравали сонячні промені.

Раптом Георг кинувся до дверей і висмикнув ключа. Він Усміхнувся до себе, сів на підлогу спиною до дверей. Він роздивлявся свої черевики. Дві-три хвилини тривав цей останній відступ всередину себе самого, коли все на світі втрачено і на все наплювати. Якщо вони зараз зайдуть, то чим ударити – сокирою чи граблями? Що його привело до тями, Георг і сам не знав, у всякому разі, то була не зовнішня причина, – можливо, біль у руді, а може, відгук голосу Валлау в його вухах. Він знову встромив ключа і виглянув крізь шпарину в дверях. Перелізти через стіну назад на шосе він не наважувався. Між обтиканою битим шклом стіною і небом виднівся коричневий горбок з виноградниками; повітря було таке прозоре, що можна було перелічити вершечки виноградних ліз в останньому ряді, що виступав над блідо-голубою смутою. Коли Георг тупо дивився на горішній ряд виноградних ліз, хтось йому несподівано дав пораду, хтось незнайомий, що його Георг уже забув: чи то був сам Валлау з Руру, чи кулі з Шанхая, чи шуцбундівець[2]2
  Член збройної організації австрійської соціал-демократії.


[Закрыть] із Відня, якйй урятувався від небезпеки тим, що ніс на плечі якусь річ і цим відвернув від себе увагу, бо такий вантаж засвідчує, що людина йде з якоюсь певною метою. І от Георгові, коли він сидів у сараї і дивився крізь шпарину у дверях на обтикану битим шклом стіну, цей порадник нагадав, що таким способом хтось у такому ж становищі уже колись урятувався – чи то з якогось будинку у Відні чи з хутора в Рурській області, чи з оточеного кварталу Чапею[3]3
  Квартал Шанхая.


[Закрыть]. І хоч Георг не уявляв собі, яке обличчя було у цього порадника – чи знайоме обличчя Валлау, чи жовте, чи коричневе, – але він одразу зрозумів: візьми машинну деталь, що лежить біля сходів. Вийти ти мусиш. Може, тобі й не пощастить, але іншого виходу немає. Твоє становище, щоправда, дуже скрутне, але ж і моє тоді…

Чи його взагалі не помітили, чи прийняли за службовця машинобудівного заводу, чи, може, за того, чию куртку він надів, але Георг пройшов між теплицею й ганком і далі крізь ворота на шлях за стіною училища. Біль у лівій руці, якою він підтримував деталь, був такий гострий, що інколи заглушував навіть страх. Георг ішов шляхом, що тягнувся паралельно шосе, вздовж невеликого ряду будинків, що дивилися вікнами на поля, а з верхніх вікон, мабуть, було і Рейн видно. Літаки все ще гули, крізь серпанок туману синіло небо; було десь під полудень.

Георгові пересох язик, шорсткий зашкарублий одяг під курткою пік тіло, мучила нестерпна спрага. На лівому плечі погойдувалась машинна деталь, на якій теліпався фірмовий ярлик. Він саме хотів поставити свою ношу на землю і відпочити, коли його зупинили.

То був, певно, один з патрульних, який помітив його з шосе в просвіті між двома будинками – постать зовсім не підозрілої людини, що йде полем з вантажем на плечі під ясним полуденним небом. Патрульний зупинив його тому, що зупиняв кожного. І зразу ж відпустив кивком, як тільки Георг показав фірмовий ярлик. Можливо, Георг міг би спокійно дійти аж до Оппенгайма або ще й далі – так йому й радив учинити той порадник, що допоміг йому вийти з сарая. Георг навіть чув тихий, але наполегливий голос, який наказував: йди далі, йди далі! Але окрик патрульного позбавив його мужності, і він раптом поніс свою машинну деталь далі від шосе в поле в напрямку до Рейну, до села Бухенау. Чим гучніше калатало його серце, тим тихішим ставав голос, який не радив іти польовою стежкою, і зрештою його геть заглушили шалене тьохкання його серця і опівденний дзвін в Бухенау – гучний сумний дзвін. Над селом, в яке він входив, нависло шкляне небо. Він уже й сам збагнув: тут пастка.

Він минає двох вартових. Відчуває у себе на спині їхні пильні погляди. Ледве він вийшов на вулицю села, як почув свист, тонкий свист, що пронизав усю його істоту.

Нараз село завирувало. Чути свистки з краю в край.

Лунає команда: «Всі по хатах!» Широкі ворота риплять.

Георг поставив свою ношу на землю, прослизнув у найближчий двір і сховався за штабелями дров. Село оточили.

Це сталося небавом по полудню.

Франц щойно зайшов до їдальні в Грізгаймі. Він саме дізнався, що Оклецька заарештовано. І от Антон хапає його за руку і розповідає усе, що знає.

Цієї хвилини чабан Ернст постукав у кухонне вікно Мангольдів. Софі відчинила йому й засміялася. Вона повненька і міцна, але з тонкими руками. Він просить Софі підігріти йому картопляний суп, бо його термос зіпсувався. Софі каже, щоб він зайшов і поїв укупі з усіма. Адже вівці може постерегти й Неллі.

Його Неллі, говорив Ернст, не собака, а справжній янгол! Але він має совість, і йому недурно платять гроші.

– Софі, – сказав Ернст, – принеси-но мені гарячого картопляного супу в поле і не дивись на мене так. Коли ти так зориш на мене своїми золотавими оченятками, я сам не свій.

Він пішов полем до своєї будки на колесах. Вибрав місце на сонечку, простелив кілька газет, зверху поклав пальто. Сів і почав чекати. Він задоволено дивився, як наближається Софі. «Мов те яблучко, – думав він, – кругленька, соковита, і на гарненьких черешках».

Софі принесла йому суп, а від себе картопляники з грушевою начинкою. Вони разом училися в шмідтгаймській школі.

Вона сіла біля нього.

– Дивно, – сказала вона.

– Що?

– Що саме ти – чабан.

– Вони мені недавно те ж саме сказали там, унизу, – промовив Ернст. Він показав на Гехст. – «Ви молодий і дужий, природа призначила вас для чогось кращого. – Ернст дуже швидко міняв вираз обличчя і голос – це був то Майєр з бюро праці, то Герстль з «Трудового фронту», то Крауз – бургомістр Шмідтгайма, і лише зрідка сам Ернст. – Чому б вам не віддати своє місце старішому одноколінникові?» Тоді я відповів, – продовжував Ернст, похапцем проковтнувши кілька ложок супу: – «В моїй родині професія чабана спадкова, починаючи з Вілігіса».

– З якого Віллі… – спитала Софі.

– Це саме й вони мене спитали там, унизу, – сказав Ернст, уминаючи картопляники з грушевою начинкою. – Ах, у школі ви, мабуть, усі прогавили це. Потім вони мене спитали, чому я не жонатий, адже інші вже жонаті і в них в діти, хоч їм куди важче заробляти свій хліб.

– Що ж ти сказав? – спитала Софі трохи захриплим голосом.

– Ах, – відповів Ернст з невинним виглядом, – я сказав, що справа вже лагодиться.

– Як? – зацікавлено спитала Софі.

– Бо я вже заручений, – промовив Ернст, опустивши очі, причому помітив, що Софі трохи зблідла і наче зів’яла. – Я заручений з Маріхен Віленц з Боценбаха.

– A-а, – промовила Софі, низько нахиливши голову і розгладжуючи спідницю на колінах, вопа ж іще школярка, твоя Маріхен Віленц із Боцелбаха.

– Нічого, – відповів Ернст, – я почекаю, поки моя наречена підросте. Це дуже довга історія, я тобі її колись розповім.

Софі вирвала травинку, розправила її і прикусила зубами. Вона промовила заразом сумно і глузливо:

– Закохані, заручені, одружені…

І Ернст, що навмисно дражнив її, – він уважно стежив за нею і все бачив: і зміни її настрою, і тремтячі руки, – поставив вилизані тарілки одна на одну й сказав:

– Дякую, Софі. Коли ти все так добре робиш, як картопляники, то для чоловіка ти чистий скарб. Подивись на мене ще разочок. Коли ти так поглядаєш на мене своїми чудовими оченятками, я можу забути Маріхен хоч би й навіки.

Він подивився услід Софі, що йшла додому, брязкаючи тарілками, потім гукнув:

– Неллі!

Собачка стрибнула Ернстові на груди, стала лапками йому на коліна й дивилася на хазяїна – чорний клубочок безоглядної відданості. Ернст притулився обличчям до собачої мордочки, ніжно погладив руками її по голові й сказав:

– Неллі, а ти знаєш, кого я найдужче люблю? Ти знаєш, як звуть ту, що мені найбільше подобається на всьому світі? Її звуть Неллі.

Сторож сільськогосподарського училища імені Дарре задзвонив на обід не опівдні, а на п’ятнадцять хвилин пізніше. Один з підлітків, Гельвіг, учень-садовод, побіг спершу в сарай, щоб узяти з гаманця у вельветовій куртці двадцять пфенігів. Він був винен ці гроші товаришеві за два білети лотереї зимової допомоги. Цілий рік при училищі працювали курси, головним чином, для синів і дочок навколишніх селян. При училищі було також своє дослідне господарство, де, крім курсантів, на звичайних договірних умовах працювало ще кілька садоводів і учнів.

Учень Гельвіг, високий, білявий, кмітливий хлопчина із жвавими очима, спершу здивовано, потім схвильовано й сердито оглянув весь сарай, шукаючи куртку. Цю куртку він придбав минулого тижня, після свого першого побачення з дівчиною. Він би не купив її, якби не одержав невеликої премії за перемогу в конкурсі. Він покликав своїх товаришів, які вже сиділи за столом. Світла їдальня з чисто вимитими дерев’яними столами була гарно оздоблена: на стінах висіли обвиті квітами й свіжим листям портрети Гітлера, Дарре і кілька краєвидів. Спочатку Гельвіг подумав, що товариші пожартували з нього. Вони дражнили його, що він, мовляв, купив собі завелику куртку, бо думає ще підрости, і заздрили йому, що в нього така хороша дівчина. Молоді хлопці із свіжими простодушними обличчями, в яких уже проглядало щось доросле, як і в самого Гельвіга, – запевнили його, що не чіпали куртки, і одразу ж заходилися шукати її. Незабаром почулися крики:

– Що це за плями?

– У мене відірвали підкладку! – вигукнув котрийсь.

– Тут хтось був, – сказали хлопці. – Твою куртку, Гельвігу, вкрали. 1 Гельвіг ледве стримував сльози. Нарешті з їдальні прийшов черговий. Що вони там роблять, ці хлопці? Гельвіг, блідий від люті, розповів, що у нього вкрали куртку. Покликали чергового вчителя й сторожа. Широко розкрили двері. Тоді всі побачили плями на одягу і розірвану підкладку старої куртки, забризкану кров’ю.

Ах, якби з його куртки теж тільки вирвали підкладку!

В обличчі Гельвіга уже не лишилося нічого дорослого.

Від гніву й кривди воно стало зовсім дитячим.

– Якщо знайду, я його вб’ю, Ц заявив він. Його анітрохи не втішало те, що Мюллер не знаходив своїх черевиків. Він єдиний син багатих селян і може купити собі нові. А йому, Гельвігу, тепер знову доведеться без кінця відкладати.

– Заспокойся, Гельвігу, – сказав йому сам директор, він саме обідав, і сторож покликав його, – заспокойся і якнайточніше опиши свою куртку. Цей пан з кримінальної поліції лише тоді зможе її тобі повернути, коли ти її точно опишеш.

– А що було в кишенях? – ласкаво спитав маленький незнайомий панок, коли Гельвіг кінчив описувати куртку; сказавши «і внутрішні застібки-блискавки», хлопець мало не розплакався.

Гельвіг подумав.

– Гаманець, – сказав він, – у ньому марка і двадцять пфенігів… носовичок… ножик.

Йому ще раз усе прочитали і дали підписатися.

– А де я можу одержати свою куртку?

– Тобі скажуть, мій хлопче, – сказав директор.

Правда, все це анітрохи не втішило Гельвіга, та все-таки йому було не так прикро, бо його куртку вкрав не звичайний злодій. Шкільний сторож, як тільки оглянув сарай, одразу ж зрозумів зв’язок між подіями. Він тільки спитав директора, чи не подзвонити куди слід.

Коли Гельвіг зійшов униз – слідом за ним Мюллеру довелося описувати свої черевики, – всю ділянку між училищем та заводською стіною вже було оточено. Вже знайшли місце, де Георг перескочив через стіну і пошкодив плодові дерева. Коло стіни й сарая стояли вартові.

А біля них юрмилися вчителі, садоводи, учні. Обідню перерву довелося продовжити; гороховий суп у великих казанах узявся жирною плівкою.

За кілька метрів від есесівців літній садівник, очевидно, зовсім байдужий до всієї цієї метушні, вирівнював доріжку. Він був з того ж села, що й Гельвіг. Бліде Гельвігове обличчя розпашілося – він старанно й поквапно відповідав на всі запитання; хлопець зупинився біля літнього садівника, либонь, тому, що той його ні про що не питав.

– Кажуть, що мені повернуть куртку, – промовив Гельвіг.

– Он як? – озвався садівник.

– Мені сказали описати її дуже детально.

– І ти її описав дуже детально? – спитав садівник Гюльтшер, не підводячи очей від своєї роботи.

– Звичайно, мені ж так сказали.

Сторож удруге подзвонив на обід. В їдальні все почалося знову. Уже пішла чутка, що в Лібау і Бухенау членам гітлерюгенду[4]4
  Фашистська молодіжна організація.


[Закрыть] дозволили взяти участь у розшуках. Всі знов почали розпитувати Гельвіга. Але тепер він мовчав.

Здавалося, він боровся з новим, ще сильнішим приступом смутку. Раптом він згадав, що в куртці лежав членський квиток гімнастичного товариства Бухенау. Чи не треба додатково повідомити про це? «Навіщо тому злодієві квиток? Він може просто його спалити сірником. Але де втікач візьме сірника! Він може роздерти квиток й викинути в нужник. Але хіба втікачеві так легко зайти, куди він схоче? Він просто затопче шматки десь у землю», – подумав хлопець і чомусь утишився. Після обіду він спеціально пройшов ще раз мимо старого садівника. На цього чоловіка, свого односельця, він звертав не більше уваги, ніж підлітки взагалі звертають на старих людей; про них тільки й поговорять трохи, коли вони вмирають. І тепер Гельвіг без жодної причини зупинився за спиною старого Гюльтшера, що садив біля дороги цибулю. Хлопець мав добру репутацію і серед членів гітлерюгенду, і серед учнів-садоводів, і досі у нього все було гаразд. Це був щирий, міцний і спритний хлопець. В тому, що людям, ув’язненим у таборі Вестгофен, там і місце, як божевільним у будинку для божевільних, – в цьому він був переконаний.

– Послухай-но, Гюльтшере, – озвався він.

– Чого тобі?

– У куртці в мене був ще й членський квиток.

– Ну то й що?

– Чи не треба заявити ще й про це?

– Ти ж уже все розповів, тобі ж так сказали, – промовив садівник. Він уперше підвів очі на хлопця і додав – Ти не турбуйся, куртку тобі повернуть.

– Ти так думаєш? – спитав хлопець.

– Атож. Вони його напевне впіймають, може, навіть іще сьогодні. Скільки вона коштувала?

– Вісімнадцять марок.

– Значить, добра річ, – сказав Гюльтшер, наче знову хотів роз’ятрити хлопцеве горе. – Одягнеш, коли підеш гуляти із своєю дівчиною. А той, – він невиразним жестом показав кудись удалину, – той уже давно буде мертвий.

Хлопець зморщив лоба.

– Ну то й що? – спитав він брутально й задирливо.

– Та нічого, – відповів старий Гюльтшер – зовсім нічого. «Чого це він на мене так дивно поглянув», – подумав малий Гельвіг.