Текст книги "Сьомий хрест"

Автор книги: Анна Зегерс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц)

– А чом би й ні?

– Це для нього був би тепер удар…

– Для мене теж багато чого було ударом, – сказала Еллі.

– Врешті, він все-таки твій чоловік.

– З цим покінчено назавжди, – сказала Еллі.

– Вам зовсім не треба сидіти у кухні, – сказала господиня, – коли подзвонять, я покладу шніцелі на сковорідку.

Еллі пішла до себе. Біля її ліжка стояло дитяче ліжко, сьогодні порожне. Гість уже, власне, мав би прийти, та Еллі не збиралася гаяти час на марне чекання. Вона розгорнула пакунок, помацала вовну і заходилася плести.

З Генріхом Кюблером, якого вона зараз чекала, хоч і не дуже, вона познайомилася випадково. Випадок, коли йому справді дати волю і не чинити перешкод, зовсім не сліпий, як кажуть, а навпаки, розумний і винахідливий.

Треба тільки цілком здатися на нього. Якщо йому заважати або підганяти, завше буває щось не гаразд, а потім люди нарікають на випадок. Коли ж здатися на нього і в усьому його слухатися, то він приведе вас до мети швидко і найкоротшим шляхом.

Приятелька умовила Еллі піти на танці. Спочатку Еллі шкодувала, що пішла. За її спиною кельнер упустив шклянку. Еллі обернулася. Водночас обернувся Кюблер, що саме проходив через залу. Це був високий, чорнявий чоловік з міцними зубами; його усмішка і хода нагадали Еллі Георга, і на її обличчі промайнув вираз, від якого воно стало іще вродливіше. Кюблер вгледів її, зупинився й підійшов. Вони танцювали до ранку. Правда, зблизька він зовсім не був схожий на Георга, зате поводився цілком пристойно. Він частенько водив Еллі на танці, а в неділю возив на Таунус. Вони цілувались, і їм було добре в парі.

Еллі якось розповіла йому про свого чоловіка.

– Мені не пощастило, – ось що сказала вона тепер про свій шлюб.

Генріх умовляв її зовсім позбутися Георга. Вона вирішила сама все владнати.

Якось вона одержала дозвіл на побачення в таборі Вестгофен і зразу побігла до батька. Вона вже давно не питала в нього поради.

– Ти повинна поїхати, – сказав шпалерник, – я теж поїду з тобою.

Еллі не клопоталася про побачення, вона навіть зовсім його не хотіла. У гестапівців були свої причини для цього виклику.

Ні катування, ні голод, ні одиночка не могли зламати цього в’язня, і тому вирішили покликати його жінку.

Жінка й дитина – на багатьох це впливає.

Отож, Еллі і Меттенгаймер взяли відпустку. Від родини вони приховали свою невеселу поїздку. По дорозі Еллі мріяла про те, як хороше було б лежати зараз з Генріхом на лужку на Таунусі. А Меттенгаймер мріяв про свої шпалери. Коли вони, зійшовши з поїзда, попростували поруч дорогою і вже минули кілька сіл, де вирощували виноград, Еллі раптом схопила батька за руку, наче знову стала маленькою дівчинкою. Рука була суха і мов нежива. В обох лежав на душі тягар.

Коли вони проминали перші будинки Вестгофена, люди співчутливо дивились їм услід, – так дивляться на тих, хто йде до лікарні чи на кладовище. По селах кипіла робота, панувало радісне збудження. Якого болю завдавали їм ці картини… Чому ми не живемо тут? Чому не можу я котити цей чан через вулицю до бляхаря? Чому я не ота жінка, що чистить сито на підвіконні? Чому не можу я допомогти людям полити подвір’я, перш ніж поставлять давило для винограду? Натомість треба йти мимо, почуваючи себе такими чужими й нещасними.

Хлопчина з великою, по-літньому підстриженою головою, більше схожий на човняра, ніж на селянина, підійшов до них і сказав серйозно й спокійно:

– Вам треба обійти горою, через поле.

Стара жінка, мабуть, його мати, виглянула з вікна і кивнула головою. «Вона хоче мене втішити, – подумала Еллі. – А мені тепер байдуже до Георга». Вони пішли вгору полем, пройшли вздовж стіни, обтиканої битим шклом. Зліва вигулькнув маленький завод «Маттіас Франк і сини». Вони побачили ворота табору й вартових.

Ворота виходили на дорогу саме в куті, що його утворю вали стіни так званого внутрішнього табору. Десь поблизу протікав Рейн, але його не було видно. Мертві стоячі озерця тут і там виблискували на бурій землі.

Меттенгаймер вирішив зачекати на Еллі в садку біля шиночка. Далі вона пішла сама, і їй стало страшно. Але вона умовляла себе, що її більше з Георгом ніщо не в’язатиме. Їй здавалося, що її вже не зворушить ні його сумна доля, ні таке знайоме обличчя, ні погляд, ні усмішка.

Георг уже давно сидів у Вестгофені. Він пройшов через десятки допитів, через такі муки й страждання, що їх вистачило б на ціле покоління, яке перенесло війну або якесь інше велике лихо. Ці муки триватимуть і далі, завтра, а може, навіть наступної хвилини. Георг уже тоді знав, що тільки смерть може визволити його. Він знав, яка страшна сила знівечила його молоде життя, і знав також свою власну силу. Він побачив, на що він здатний.

У першу хвилину Еллі здалося, що до неї привели чужу людину. Вона торкнулася руками вух – звичний рух, яким вона завше перевіряла, чи на місці її сережки.

Потім руки її безсило опустилися. Вона вражено втупила очі в незнайомого чоловіка, що стояв між двома штурмовиками. Георг був високий, а цей – низенький, майже такий, як її батько, із зігнутими в колінах ногами. Потім вона все-таки пізнала його по усмішці. Так, то була його колишня усмішка, напівніжна, напівзневажлива. Так він усміхався їй під час першої стрічі. Правда, зараз йому треба було вирішити щось зовсім інше, і думав він не про те, як відбити молоду дівчину у щирого друга.

Одна-єдина думка ворушилася в його змученій голові. Навіщо привели сюди цю жінку? Чого цим домагаються?

Він боявся, що через свою кволість, через свої фізичні муки не помітить чогось важливого, якоїсь пастки.

Георг дивився на Еллі, і вона теж здалася йому якимсь дивним створінням; її кокетливий фетровий капелюшок, кучеряве волосся, сережки. Він уважно розглядав її.

Потім спробував згадати, що було між ними спільного?

Дуже мало. П’ять чи шість пар очей стежили за кожним порухом його обличчя, іще вкритого синцями після останнього допиту. «Я мушу щось сказати цьому чоловікові», – подумала Еллі й сказала:

– Хлопчик здоровий.

Він насторожився. Його погляд став гострий. Що вона хотіла цим сказати? Напевно, в неї було щось на меті, може, вона передає якусь звістку. Георг боявся, що він надто кволий і не зрозуміє її. Він запитливо промовив:

– Он як?

Тепер вона пізнала його і по погляду. Він дивився на її напіврозтулені губи так само невідривно й палко, як у перший раз. Яку він зараз почує звістку, що знову сповнить його життя силою й енергією? Після довгої болісної паузи – Еллі, мабуть, шукала потрібні слова, – вона сказала:

– Хлопчик уже незабаром піде в дитячий садок.

– Так, – сказав Георг.

Яка мука – напружувати безсилий мозок, міркувати швидко й вірно. Що вона хоче сказати цим дитячим садком? Мабуть, це пов’язане з перебудовою роботи, про яку розповідав Гагенауер, коли його привезли сюди чотири місяці тому після арешту партійного керівництва останнього складу.

Георг усміхнувся трохи впевненіше, Еллі спитала:

– Хочеш, я покажу тобі його фотографію?

Вона пошукала в сумці, на яку, крім очей Георга, дивились тепер ще й очі вартових. Вона вийняла маленьку, наліплену на картон фотографію хлопчика, що грався з брязкальцем. Георг нахилився над фотографією і від напруження зморщив лоба, намагаючись побачити щось важливе. Він підвів очі, глянув на Еллі й знову на фото. Знизав плечима. Він так похмуро подивився на Еллі, наче вона з нього глузувала. Наглядач крикнув:

– Побачення закінчено.

Обоє здригнулися. Георг швидко запитав:

– Як там моя мати?

Еллі відповіла:

– Здорова.

Вона вже з півтора року не бачила цієї жінки, що завжди здавалась їй чужою й неприємною.

Георг крикнув:

– А менший брат?

Здавалося, він раптом прокинувся. Він тремтів усім тілом. Еллі лякало те, що він з кожною секундою ставав усе більш схожий на колишнього Георга. Він ще крикнув:

– А як там…

Але його підхопили з обох боків, повернули й вивели.

Еллі не могла пригадати, як повернулася до батька.

Вона пам’ятала тільки, що він пригорнув її голову до себе, що поруч стояли хазяїн шинку, його дружина та ще дві жінки і що їй усе було байдуже. Одна жінка легенько поплескала її по плечу, друга погладила по голові. Господиня підняла з підлоги її капелюшок і здула з нього порох. Ніхто не сказав ані слова. Надто близько була ота стіна. Німе було горе, і така ж німа була розрада.

Коли вони приїхали додому, Еллі сіла й написала Генріху листа. Вона просила його не заходити за нею в контору і взагалі забути її.

Генріх все ж таки ждав її біля контори. Він почав розпитувати: може, Георг знову справив на неї враження?

Може, вона знову покохала його? Може, його жаліє? Чи думає вона повернутися до нього, коли він вийде? Еллі здивовано вислухала всі ці туманні й безглузді здогади про те, що тільки вона сама точно знала. Вона спокійно відповіла: ні, вона більше не любить Георга і ніколи не повернеться до нього, навіть якщо його випустять. З цим покінчено назавше. Але відтоді, як вона побачила Георга, в неї пропало бажання зустрічатися з Генріхом, просто їй не хочеться, оце й усе.

Але Генріх не відступився від Еллі, як кілька років тому відступився Франц, коли Георг відняв її у нього.

Генріх не був дуже поважною людиною і не вірив у серйозність її рішення. Ну який у цьому смисл? Якби вона ще любила Георга! А так, яка користь Георгові від того, що вона залишиться сама? Він і не знатиме про її вірність, та й не повірить, якщо вона колись розповість йому про це. Навіщо вона сама ускладнює собі життя?

Відтоді теж минув майже рік. А сьогодні вона запросила Генріха до себе. Для нього приготувала шніцелі, замісила пудинг. Для нього вона причепурилась. «Як, власне, це знову почалося? – думала Еллі. – Чому я знову уподобала його?..» І не треба було ні довго міркувати, ні приймати тяжких рішень. Не сталося нічого особливого.

Просто минув рік. Було нудно щовечора сидіти самій. Навряд чи вона створена для цього. Вона звичайна жінка, Генріх мав рацію. Нащо все це, та ще й заради чоловіка, що став уже зовсім чужий для неї? Минув рік, і майже стерлося з пам’яті те страшне побите обличчя! Правду казала мати і всі старі люди: час усе загоює, навіть розпечене залізо остигає.

У глибині свого серця Еллі все-таки трошечки надіялася, що Генріха щось затримає і він не прийде. Вона, правда, не розуміла, що змінилося б від цього, – вона ж сама його запросила.

А внизу, в кондитерській, Франц дивився на вулицю.

Засвітилися ліхтарі. Хоч який теплий був день, зараз ясно відчувалося, що літо давно минуло. Маленька кондитерська була погано освітлена. Жінка за стойкою бряжчала посудом. Вона, очевидно, хотіла, щоб ці два впертих відвідувачі пішли. Раптом Франц учепився обома руками за столик. Він не вірив своїм очам. Там, між ліхтарями, до під’їзду Еллі простував Георг з квітами в руці. Всі почуття в душі Франца закрутилися в шаленому вихорі: переляк і радість, лють і страх, щастя і ревнощі. Та коли той чоловік підійшов ближче, все минулося. Франц заспокоївся і вилаяв себе. Цей чоловік тільки здалека трохи скидався на Георга, та й то лише тому, що Франц саме думав про Георга.

Тим часом хазяйка кондитерської позбулась одного з відвідувачів. Молодий чоловік кинув на стіл гроші й вибіг. Франц замовив собі ще кави і ще одну пухку булочку.

Коли задзеленчав дзвоник, обличчя Еллі все-таки засяяло. За хвилину Генріх уже був у її кімнаті. З гвоздиками в руках, він розгублено дивився на молоду жінку, що сиділа на краю ліжка. Вона, видно, не дуже чекала на нього і тепер не могла підвестися через мотки барвистої шерсті, що лежали в неї на колінах. Еллі глянула на гостя, схопила сумку і збентежено запхала в неї своє плетиво. Вона підвелася і взяла у Генріха гвоздики. З кухні вже долинав запах смаженого м’яса. Яка вона хороша, пані Мерклер.

Еллі мимоволі всміхнулась. Але Генріхове обличчя було таке серйозне, що усмішка її враз зникла. Вона відвернулася від його пильного погляду. Він узяв її за плечі і міцно стиснув; тоді вона знову повернула голову і подивилась на нього. Забувши про все, Еллі подумала: «Все-таки добре, що він прийшов».

Цю мить у під’їзді і на сходах почулися голоси й хода.

Чи хтось справді крикнув, чи це тільки здалося: «Гестапо!» Руки Генріха опустилися, його обличчя скам’яніло, скам’яніло й обличчя Еллі, наче воно ще ніколи не всміхалось і ніколи вже не всміхнеться.

Хоч Франц міркував і не дуже швидко, але все-таки він легко зіставив між собою події, що відбулися за кілька хвилин перед вікном кондитерської.

У тихій вуличці почалась якась метушня, правда, зовсім не помітна для перехожих. На розі зупинилася чиясь велика темно-синя автомашина. Одночасно до дверей будинку, де жила Еллі, під’їхало таксі. Потім підкотило ще одне таксі і, загальмувавши, зупинилося за першим.

З першого таксі вийшло троє молодих людей в цивільному одязі. Вони зайшли в будинок і незабаром вийшли, ведучи з собою четвертого. Франц не міг би заприсягтися, що четвертий був той чоловік, якого він недавно порахував за Георга, бо його супутники завбачливо чи, може, випадково затуляли його собою, коли він проходив від дверей до машини. Але Франц помітив, що хлопець ішов не вільно й спокійно, а похитувався з боку на бік, мов п’яний або хворий. Коли вони від’їхали – мотора так і не зупиняли, – до дверей підійшло друге таксі. З нього вистрибнуло двоє чоловіків, вони зникли в будинку і скоро повернулися, ведучи між собою жінку.

Дехто з перехожих зупинився. Можливо, хтось виглянув із вікон. Але освітлений ліхтарем шматочок бруківки біля ганку був чистий, на ньому не трапилося ніякої катастрофи, його не забризкало кров’ю. Якщо в людей і виникли якісь підозріння, – вони понесли їх у глибину своїх родин.

Франц чекав кожної хвилини, що і його заарештують.

Але він щасливо виїхав на велосипеді з міста. «Отже, Георг теж утік, – сказав собі Франц, – вони стежать за його рідними, за його колишньою дружиною і, напевно, за його матір’ю. Вони думають, що він у місті.

Може, Георг і справді ховається тут. Як же він думає вибратися звідси?»

Хоч він і чув розповіді колишнього в’язня, Франц не міг би уявити собі нинішнього Георга, того Георга, якого бачила Еллі. Зате в його пам’яті раптом постав, мов живий, колишній Георг. Він побачив його перед собою так виразно, що мало не скрикнув. Він бачив юнацьке Георгове обличчя, його сміливий і сумний погляд, його густе темне волосся, що красиво спадало на лоб. Він бачив схилену над столом голову Георга, голову живої людини, голову – річ, голову – приз. Франц так помчав уперед, немов йому самому загрожувала небезпека.

Украй збентежений – на щастя, це не дуже відбилося на грубуватих, нерухливих рисах його обличчя – приїхав Франц до Германа. Але йому не пощастило: Герман ще не повернувся додому з роботи.

– У них збори, – сказала Ельза, дивлячись на стривоженого Франца своїми круглими, цікавими й невинними очима.

Відчуваючи, що Франца якось треба втішити, вона почастувала його смоктунцями з коробки. Герман частенько купував їй ласощі – коли він уперше приніс їй якусь дрібничку, його дуже зворушило її личко, що аж засяяло від задоволення. Франц, що теж ставився до неї, мов до дитини, погладив її по голові і зразу ж пожалкував про це, бо вона зніяковіла й зашарілася.

– Отже, його нема, – сказав Франц мало не в розпачі; він так глибоко поринув у свої думки, що аж застогнав.

Вона дивилася йому вслід, коли він повів свій велосипед угору і, мов справжня дитина, глибоко пройнялася його горем, якого не розуміла.

Марнети трохи почекали на Франца, потім сіли вечеряти без нього. Його місце заступив чабан Ернст. Зараз він поніс Неллі кістку. Коли він вийшов з жаркої, душної кухні в поле, обличчя його змінялось і він дихнув на повні груди.

Туман сьогодні не густий. Далеко навкруги видно вогні багатьох сіл та міст, семафорів та заводів, хімічних заводів у Гехсті, автомобільних заводів Опеля в Рюссельсгаймі. Впершись однією рукою в бік і тримаючи в другій кістку, Ернст спокійно милується краєвидом.

Його обличчя прибирає виразу радості й зарозумілості, наче він прийшов сюди на чолі своїх військ з одбіглої давнини і оглядає тепер цілком підкорену країну, її ріки й мільйони вогнів. Він кам’яніє, як підбійник, що бачить завойоване. А хіба він і справді не прийшов сюди на чолі своїх людей з сивої давнини, не підкоряв собі цю країну, її пустельні простори й річки?

Раптом він чує якийсь дзенькіт у полі. То велосипед, Франц веде його вгору. І обличчя чабана, що хвилину тому було ясне і мало не величне, грає цікавістю і лукавством. Чому Франц так спізнився і чому він їде з цього боку?

– Твою порцію з’їли, – говорить Ернст.

Своїми зухвалими, гострими очима він уже помітив, що Франц чомусь невеселий. Ернстові зовсім не жаль Франца, просто йому кортить узнати, в чому справа, і вираз його обличчя немов говорить: який же ти маленький, Франце, і яка, мабуть, маленька муха, що тебе вкусила.

А Францові, хоч вони більше не сказали один одному жодного слова, огидний і цей хлопець, і його холодна насмішкуватість, яка раніше його веселила. Францові огидна його байдужість, йому заздалегідь огидна байдужість людей, серед яких він зараз сидітиме і їстиме свій суп, і байдужість зірок, що миготять у нього над головою.

VII

Землю огортали сутінки, такі тихі й туманні, що Георга, здавалося йому, годі й знайти. З кожним кроком він казав собі, що наступний буде останнім. Але кожний новий крок був лише передостаннім. Зразу за Момбахом Георгові довелося зійти з машини. Мостів тут уже не було, але біля кожного села був перевіз. Георг минав їх один по одному. Іще не час переїжджати на другий берег. Коли всі сили людини спрямовані на щось одне, її застерігають і інстинкт, і розум.

Як і вчора ввечері, він утратив почуття часу. На Рейні в густому тумані вили сирени. По дорозі, прокладеній на невисокій дамбі вздовж Рейну, чимраз рідше проносилися вогники. Насунувся порослий деревами острів і закрив од Георга воду. За очеретом заблищали вогні якогось хутора, але він не відчув ані страху, ані довір’я. Здавалося, то мандрівні вогники, така безлюдна була місцевість.

Можливо, острів, що закрив від нього воду, тягнувся далі, а може, й закінчився. Можливо, вогні світять з якогось судна або з протилежного берега, і цей берег, можливо, закриває не лісистий острів, а туман. Тут можна легко загинути просто від виснаження. От аби зараз побачитися з Валлау, хоч на дві хвилини, нехай навіть у найжахливішому пеклі…

Якщо Валлау пощастить добутися до одного прирейнського міста, то є надія, що звідти його переправлять за кордон. Там на нього чекають, дальший етап його втечі вже підготовлений.

Як Валлау заарештували вдруге, його дружина зрозуміла, що більше вже його не побачить. Коли всі її прохання про побачення були брутально, навіть з погрозами, відхилені, – вона сама приїздила у Вестгофен клопотатися про дозвіл з Маннгайма, де тепер жила, – жінка вирішила будь-що врятувати свого чоловіка. Вона вхопилася за цю думку, мов одержима, – так жінки беруться до виконання нездійсненних планів; вони втрачають при цьому здоровий глузд, який підказує людині, чи здійсненне те, що вбна задумала. Дружина Валлау збудувала свій план не на чиємусь досвіді, не на розповідях людей; її надихали вдалі легендарні втечі: Баймлер утік з Дахау, Зеегер – з Оранієнбурга. Адже і в легендах є якийсь досвід, якісь вказівки. Вона знала також, що її чоловік з усією силою людини, наділеної ясним розумом, жадає жити, жити ще, і зрозуміє найменший натяк. Її небажання обміркувати усе в цілому, визначити, що можливе, а що ні, не заважало їй діяти в багатьох випадках розумно, дуже розумно.

Для встановлення зв’язків і передачі звісток вона використовувала своїх двох синів, особливо старшого, якого ще батько багато чого навчив. Мати розповіла йому про свій план, і син палко поривався допомогти. Темноокий, відважний хлопчик у формі гітлерюгенду; вогонь, що палав у його серці, скоріше спопеляв, ніж осявав його.

І ось другого дня ввечері пані Валлау дізналась, що втеча з табору вдалася. Вона не могла знати, коли її чоловік добереться до Вормса, до куреня на городі, де для нього приготовлено гроші й одяг; може, він уже побував там минулої ночі. Курінь належав родині Бахманів. Чоловік був за трамвайного кондуктора. Жінка Валлау й жінка Бахмана тридцять років тому разом ходили до школи, ще їхні батьки були друзі, а згодом і їхні чоловіки. Обидві жінки однаково зазнали всіх труднощів звичайного життя, а за останні три роки – і незвичайного. Правда, Бахмана лише один раз заарештували на початку тридцять третього року, та й то ненадовго. Відтоді він жив і працював спокійно, його не чіпали.

На свого чоловіка, трамвайного кондуктора, і чекала зараз пані Бахман, в той самий час, коли пані Валлау чекала на свого чоловіка. Пані Бахман страшенно хвилювалася – її руки судорожно й дрібно тремтіли. Адже йому лише десять хвилин треба йти з трамвайного парку до їхньої квартири в місті. Можливо, йому довелося залишитися на другу зміну, тоді він прийде годині об одинадцятій. Пані Бахман почала укладати дітей і трохи заспокоїлась. «Нічого не може статися.», – в тисячний раз казала вона собі, – ніщо не може розкритись. Аби щось і вигулькнуло на поверхню, ніхто не зможе довести нашої найменшої провини. Гроші й одяг він міг просто вкрасти. Ми живемо тут, у місті, вже кілька тижнів ніхто з нас не бував на городі. Якби тільки можна було глянути, чи лежать іще речі на місці. Як усе це тяжко. І звідки у пані Валлау береться стільки сил!»

Вона, пані Бахман, сказала тоді жінці Валлау:

– Знаєш, Гільдо, наші чоловіки дуже змінились, я просто не пізнаю їх.

– Мій Валлау не змінився, – відповіла Гільда.

Тоді пані Бахман сказала:

– Коли людина по-справжньому глянула в очі смерті…

Але пані Валлау спинила її:

– Дурниці! А ми? А я? Народжуючи старшого хлопця, я мало не віддала богові душу. А через рік народила другого.

– Там, у гестапо, знають усе про кожного, – промовила пані Бахман.

– Дурниці! – відказала пані Валлау. – Вони знають лише те, що їм кажуть.

Коли пані Бахман лишилася сама, її руки знову затремтіли. Вона почала щось шити. Це заспокоїло її. «Нас ні в чому не можна звинуватити. Ми скажемо, що це звичайна крадіжка».

Почулися кроки. То пробирався сходами її чоловік. Нарешті!.. Вона підвелася й поставила на стіл вечерю. Він мовчки ввійшов до кухні. Вона ще й не глянула на чоловіка, але відчула не тільки серцем, а й цілою істотою, ніби з його приходом температура в кімнаті впала на кілька градусів.

– Щось трапилося? – спитала вона, побачивши його обличчя. Чоловік нічого не відповів. Вона підсунула йому повну тарілку супу. Пара підіймалася йому в обличчя.

Отто, – сказала вона, – ти недужий?

Він знову нічого не відповів.

Дружину пойняв смертельний страх. «Це не має відношення до куреня, – думала вона, – адже він тут. Просто, його гнітить ця історія: хоч би хутчій, усе скінчилося».

– Ти зовсім не хочеш їсти? – спитала вона.

Чоловік нічого не відмовив.

– Не треба весь час думати про це, – сказала дружина. – Якщо весь час думати, можна збожеволіти. У напівсклеплених чоловікових очах була страшна безнадія. Але пані Бахман вже знову заходилася шити.

Коли вона глянула на чоловіка, очі його були заплющені.

– Що з тобою? – спитала жінка. – Скажи мені, що з тобою?

– Нічого, – відповів чоловік.

Але як він це сказав! Так, наче дружина спитала його: невже в тебе вже нічого не лишилось на світі, а він сказав правду: нічого.

– Отто, – промовила вона, продовжуючи шити:, – а може, все-таки щось трапилось?

Але чоловік відповів спокійним, якимсь безбарвним голосом:

– Ні, зовсім нічого.

І коли вона, відірвавшись од шитва, швидко глянула йому просто у вічі, вона зрозуміла, що справді – нічого.

Він втратив усе, що колись мав.

Жінці аж мороз пішов поза спиною. Вона зіщулилась і сіла боком, наче біля столу сидів не її чоловік, а… Вона шила, шила, ні про що не думала і ні про що не запитувала, бо відповідь могла зруйнувати все її життя.

І яке життя! Правда, звичайне життя із звичайною боротьбою за хліб і панчохи для дітей. Але заразом і життя, сповнене вогню й відваги, палкої цікавості до усього, чим варто цікавитись. А якщо додати до цього те, що вони обидві чули від своїх батьків, коли були ще маленькими дівчатками з кісками й жили на одній вулиці!.. Чого тільки не чули їхні стіни, – боротьба за десяти-, дев’яти– і восьмигодинний робочий день, промови, які читали навіть жінкам, коли вони штопали воістину жахливі діри на панчохах, промови – від Бебеля до Лібкнехта, від Лібкнехта до Димитрова. «Вже ваші діди, – з гордістю розповідали вони дітям, – сиділи у тюрмах за те, що страйкували і виходили на демонстрації». Правда, тоді за це ще не вбивали і не катували. Хороше, чисте життя! І ось усе це гине через одне-єдине запитання, через одну-єдину думку. Ціле життя зраджено… Ось вона вже, та думка.

Що з її чоловіком? Пані Бахман – проста жінка, вона віддана чоловікові. Колись вони були закохані одне в одного, вони давно живуть у парі. Вона, звичайно, не така, як пані Валлау, та багато чого навчилась. Але цей чоловік коло столу – зовсім не її чоловік. Це непроханий гість, чужий, від його присутності стає моторошно.

Звідки він прийшов? Чого він повернувся так пізно?

Він чимось карається. Змінився він уже давно. З того часу, як його раптом відпустили. Вона тоді раділа, кричала від щастя, а його обличчя було втомлене й нерухоме. Невже ти хочеш, щоб з ним було те саме, що з Валлау? «Ні!»– мало не скрикнула пані Бахман. Але голос, набагато старіший, ніж вона, і водночас набагато молодший, уже відповів: «Так, це було б краще». «Я не можу дивитися на його обличчя», – подумала жінка. І чоловік, немов почувши, підвівся, підійшов до вікна і став спиною до кімнати, хоч віконниці були зачинені.

Георг, певно, прошкандибав уже повз кілька таких сараїв, як той, куди він, нарешті, зайшов. Там лежали лише купи старих лозових кошелів, що віддавали цвіллю. «Тепер спати, – подумав Георг, – більше нічого». Він поповз у куток і зачепив стос кошелів; вони попадали.

Від страху в Георга прояснилося в голові. Туман розвіявся. М’яке, мов сніг, місячне сяйво крізь порожній отвір дверей падало на вичовгану ногами долівку. Було виразно видно чиїсь старі сліди і свіжі сліди Георгові.

Потім Георг заснув. Очевидно, він спав усього кілька хвилин. Йому приснилося, що він прийшов до Лені. Він зарився пальцями в волосся Лені, воно було густе й шелестіло. Він припав до нього обличчям, вдихнув його запах і відчув, що все це, нарешті, не сон, а справжня дійсність. Він намотав волосся на кисть руки, щоб Лені не могла піти від нього. Георг щось штовхнув ногою, задзвеніли скалки. Він прокинувся від жаху. «Справді, – подумав він, дуже вражений, бо наяву він про це ні разу не згадав, – я ж тоді щось перекинув – лампу». Її сміх і голос були трохи хриплуваті, коли вона знову, й знову, з настирливістю п’яного, запевняла його: це ж на щастя, Георге, на щастя.

Голову йому пронизав такий гострий біль, що він мимоволі помацав рукою, чи немає крові. Про сон Годі було й думати. А вірив, що на цей час уже добереться до неї…

Хоч як Георг напружував мозок, він ніяк не міг зібрати докупи своїх думок. Порожнеча в голові доводила його до розпачу.

Вдалині щось заворушилося, людина чи тварина; поволі наближаючися по м’якій землі, зашелестіли короткі, легкі кроки. Георг загородився кошелями, мішками. Тікати вже було пізно. Хтось заступив вхід, у сараї стало темно» Тінь жінки: він розрізняв край спідниці. Вона прошепотіла:

– Георге?

Георг мало не скрикнув. Йому перехопило подих.

– Георге! – повторила дівчина, трохи розчаровано.

Потім сіла на долівку біля дверей. Георгові було видно її туфлі, товсті панчохи, а між колінами спідницю з грубої тканини, на якій лежали її руки. Його серце калатало так гучно, що він боявся – ось вона почує і скочить з місця.

Але вона прислухалася до чогось іншого. Почулись упевнені кроки. Дівчина радісно скрикнула:

– Георге! – Вона стулила коліна і натягнула на них спідницю. Тепер Георг побачив і її обличчя. Воно здалося йому дуже гарним. Та хіба може бути не гарне обличчя, залите місячним сяйвом і сповнене сподівання любові!

Нахиливши голову, увійшов другий Георг і зразу ж сів біля неї.

– Ну, бачиш, ось і ти, – сказав він і вдоволено додав – А ось я! – Вона тихенько обняла його, притулилася щокою до його обличчя, не цілуючи і, мабуть, не бажаючи поцілувати. Вони про щось заговорили між собою так тихо, що Георг не міг нічого розібрати. Потім другий Георг розсміявся… Тоді знову стало так тихо, що Георг чув, як другий Георг гладить рукою її волосся, її блузу. При цьому другий Георг промовив:

– Моя кохана. – Потім тихо додав – Ти для мене – все на світі.

Дівчина відказала:

– Це неправда.

Він міцно поцілував її. Кошелі розкотились, крім тих, що Георг понаставляв перед собою.

Дівчина сказала трохи зміненим, дзвінким голосом:

– Якби ти знав, як я тебе кохаю!

– Справді? – сказав другий Георг.

– Так, над усе… Ні! – крикнула вона раптом.

Другий Георг розсміявся. Дівчина сказала сердито:

– Ні, Георге, тепер іди.

– Я вже йду, – сказав другий Георг, – скоро ти зовсім позбудешся мене.

– Як це? – збентежено спитала дівчина.

– Наступного місяця мене беруть до війська.

– О боже!

– Чому? Це непогано. Нарешті кінчиться ця муштро щовечора, жодної тобі вільної хвилини.

– Там тебе ще більше муштруватимуть.

– Ну, це вже зовсім інше, – сказав хлопець. – Там, нарешті, станеш справжнім солдатом, а тут ми тільки граємось у солдатиків. Альгайєр теж так каже. Послухай-но, а чи не ходила ти минулої зими з Альгайєром до Гайдесгайма на танці?

– Ну то й що? – відповіла дівчина. – Я ж тебе ще й не знала. Та з ним не було так, як у нас тепер. Інший Георг розсміявся.

– Не так? – сказав він.

Він міцно її обійняв, і дівчина вже нічого не казала.

Згодом вона промовила сумно, наче втратила свого коханого в темряві серед бурі:

– Георге!

– Еге, – весело відгукнувся він.

Вони знову сиділи як перше, дівчина, піднявши коліна, тримаючи руку хлопця в своїх руках. Вони дивилися f далечінь крізь розчинені двері, в повній злагоді між собою, з полем і тихою ніччю.

– Он там, пам’ятаєш, ми гуляли, – сказав другий Георг. – Ну, мені вже час додому…

Дівчина сказала:

– Я боятимуся, коли ти підеш.

– Я ж іще не йду на війну, – сказав він, – поки що тільки до армії.

– Я не про те думаю, – сказала дівчина. – Коли ті? підеш від мене зараз.

Другий Георг розсміявся:

– Дурненька. Я ж можу завтра прийти знову. Тільки не плач. – Він почав цілувати її очі й обличчя. – От ти із знову всміхаєшся, – сказав він.

Дівчина відповіла:

– В мене сміх і сльози – все разом.