Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 30 страниц)

19

Директор ФБР ще раз перечитав запис телефонної розмови й спитав у свого помічника, який відав спостереженням за вищими чиновниками адміністрації:

– Ви впевнені в тому, що Майкл Велш крутить свій бізнес у Гаривасі без санкції боса?

– Підтвердити цього я не можу. Я кажу лише те, що він зустрічається з людьми Уолл-стріту, дотримуючись усіх законів конспірації. А від своїх, якщо є санкція боса, не конспірують.

– Почекаємо, – подумавши, мовив директор ФБР. – Уміння чекати – це більше, ніж наука чи талант, це покликання… Звичайно, оптимальним вирішенням цієї цікавої справи була б організація прослухування бесід Веліла… Я розумію, що ми не маємо права записувати його розмови без санкції боса, але ж можна продумати, як підкрастися до нього через його співрозмовників…

– Ви дасте мені санкцію на прослухування розмов Баррі Дігона? – Помічник директора ФБР посміхнувся. – Я вважатиму цей день першим у новому часовому відліку…

– Порадьтеся з нашими фінансистами, – сказав директор ФБР. – З тими, хто контролює банки і зв’язаний з опозицією у конгресі. Може, вам підкажуть якусь несподівану зачіпку, пов’язану з вивозом капіталу, чи щось у цьому дусі… Можливо, в них є щось на людей Дігона, тоді ми матимемо право послухати дідуся… Мені потрібен привід, найменший привід, нічого, крім приводу…

20
14.10.83

Майкл Велш завжди прокидався о шостій ранку; кілька хвилин лежав, не розплющуючи очей, намагався згадати сон; він вірив у сни, і дуже часто вдень з ним траплялося те, що виділося уночі; та ще, коли ніч була порожньо-темна, коли зовсім відключався, він готував себе до початку дня, чітко визначав основні завдання і тільки після цього вставав з кушетки (спав у бібліотеці, перед сном звичайно читав, іноді серед ночі сідав до столу, не хотів турбувати Маггі, вона спала дуже чутко; перебирався в кімнату дружини тільки на «уїкенд», тоді дозволяв собі розкіш вимикати телефон чи, ще краще, виїжджати з нею на ферму) і йшов робити гімнастику. Він розминався недовго, радів, що настав день; усі ті тижні, що він на свій страх і риск грав у «Кориду», були такі тривожні й ризиковані, що вечорами він не знаходив собі місця, мріяв, аби швидше минула ніч і почалася щоденна круговерть, яка засмоктувала, заколисувала, давала звичне відчуття надійності.

Під час гімнастики він без упину чув у собі музику з фільму «Роккі», коли одержимий Сталлоне – ой, який прекрасний художник, як багато всевишній відпустив одній людині: і режисер, і актор, і драматург, та й боксер чудовий – біг по Філадельфії і піднімався по щаблинах храму Закону; його оточували болільники, і він скакав, як молодий жеребець, а коментатори так його й називали «жеребець»; усе-таки дивна ми нація, те, що в інших, особливо в Іспанії чи в Росії, звучить як образа, у нас цілком пасує справжньому мужчині. и– Потім Велш приймав холодний душ і йшов на кухню, це був найулюбленіший куточок у домі: Маггі вже приготувала вівсянку на вершках, можна десять хвилин побалакати, поки прийде машина, випити кави, послухати сина. Дік по-справжньому захопився нейрохірургією, з нього будуть люди; якщо з «Коридою» все піде так, як задумано, можна допомогти йому придбати ліцензії на клініку, широке поле для експерименту, своя рука – владика. Люсі бігла до школи перша; в цьому році треба вирішувати, в який коледж варто вступати, дівчинку цікавить міжнародне право, будь воно тричі неладне, права немає взагалі, тим паче міжнародного, у кого більше сили, той і переможе, а цю перемогу, хоч якою безчесною вона не була б, припудрять правознавці, їм за це й гроші платять. Як відрадити її від цього наміру? Сказати в лоб не можна – гріх топтати ілюзії молодості, все своє приходить у строк, хай живе еволюція думки, поступовість і ще раз поступовість; дівчинка має на це право, бо я прийняв на себе важкий тягар гри з часом, будь-яке прискорення небезпечне, але й зволікання також… Люба моя дівчинка, вона вже назбирала грошей на перший курс, як-не-як дві тисячі доларів…

(Справді, Люсі минулого року працювала місяць в універмазі пакувальницею, а потім помічником продавця у відділі дитячих іграшок; зимові канікули розділила на дві частини: різдво святкувала вдома, а потім найнялася мийницею автомашин на бензозаправній станції, платили добре, не скупились.)

По дорозі в Ленглі, коли вже машина вихоплювалася з міста, Майкл Велш закурював свою першу сигарету, глибоко затягуючись; з великою насолодою відчував сухий аромат «Лакі страйк», оце вже воістину солдатські сигарети, справді в них прихована якась надійність… Уперше він закурив ці сигарети, коли сімнадцятирічним хлопчиськом з військами Паттона ввірвався в невеличке німецьке містечко й побачив штабелі трупів – розстріляні військовополонені, худющі, самі кістки; гримаса жаху й водночас полегшення на обличчях; вороння кружляє, і білі ганчірки на будинках – «здаємося»… Вдруге він закурив ці самі сигарети – ними постачали армію, – коли його підрозділ захопив золотий запас третього рейху; приїхали офіцери; мішки з золотом розкривали, зважували кожен брусок, упаковували заново, прибивали сургучні печатки (запах чимось нагадував ладан, у нього був друг Іван Восторгов, разом ходили в російську церкву, відтоді в пам’ять запав цей незвичайний, загадковий запах) і вантажили в «студебеккери». Його приголомшив і образив вигляд товарного золота; якась сірятина, нічого романтичного, диявольського у цьому металі не було, якщо не дивитись на страшне клеймо свастики. Тільки на другий день, коли колона грузовиків поїхала, Велша охопило дивне почуття. Це була не образа, ні, скоріш здивування, а може, розуміння несправедливості: вони, солдати, відбили це золото, виставили охорону, берегли як зіницю ока, як-не-як воєнний трофей, а потім приїхали мовчазні старики в формі, що сиділа на них, як на корові сідло, і, навіть не подякувавши за службу, не видавши ні цента премії, не поставивши жодної пляшки віскі, повезли скарб у невідомому напрямку, ку-ку, мимо…

Коли він почав працювати в Центральному розвідувальному управлінні, ще при Аллені Даллесі, ритм роботи захопив його; він щиро вірив: усе, що йде з Ленглі, присвячене лише одному: боротьбі за демократію, за ідеали вільного світу, проти червоної тиранії, яка методично, не зупиняючись ні на день, пульсуючи, розросталась, проникаючи в усі регіони світу.

Після того як Даллес звернув на нього увагу (Велша залучили до розробки операції проти Кастро на Плайя-Хірон, діло планувалося особисто Даллесом, хоч він розумів, що Кеннеді не заперечуватиме, і все-таки він звик свої коронні операції задумувати й розробляти сам), молодий розвідник швидко пішов угору. Коли Даллес після провалу його операції змушений був піти, бо Кастро – несподівано для всіх – легко й упевнено переміг, боротьба проти інтервентів стала справді всенародною, сподівання на виступ опозиції не виправдались, він рекомендував Велша своєму наступникові – директори можуть (і повинні) мінятися, служба не має права на припинення.

Велш перейшов у той сектор, який організовував надійні дахи для «благодійних фондів»; його особистим дітищем був фонд «Американські друзі Середнього Сходу». Спочатку газетярі – в глибині душі він захоплювався ними, ненависті в ньому не було, «нехай переможе сильніший», а він себе слабким не вважає, змагання потрібне для прогресу – дістали інформацію, що фонд фінансує Кейлан, і це була правда, небажана правда, бо люди знали, що ще під час війни той був «богом фінансів» і проводив карколомні операції по фінансуванню акцій ВСС[11]11
  Нинішнє ЦРУ.


[Закрыть] у Мадріді й Португалії, під боком у нацистів… Тоді ж він налагодив досить міцні зв’язки в Північній Африці, звідти з Близьким і Середнім Сходом; було створено таємний пул – товариство фінансистів та промисловців, в основному з Техасу, які зацікавлені в надійних контактах ЦРУ, бо сподівалися мати точну інформацію з перших рук, Ленглі надійніше за страхову компанію, за наймогутнішу; гроші потекли рікою, Велш легко платив, перекуповуючи на пні редакторів газет, місцевих шейхів, вождів племен, генералів; скандал у пресі пощастило погасити; йому довелося попрацювати над операцією «прикриття», підняти всі матеріали; його підлеглі – він це спочатку відчував, лише потім переконався в правоті свого відчуття – не хотіли віддавати всього, дещо берегли, приховували, і не так заради корисливого інтересу, таких даних Велш не зумів роздобути, не пійманий – не злодій, як з міркувань оперативної доцільності на майбутнє. Але він підрахував, який прибуток мали з «фонду» три нафтові компанії Техасу – понад сімдесят мільйонів доларів; ця сума здалася Велшу астрономічною, і тоді вперше виникла думка: «Ось на кого я працюю… Що означають мої скромні сто тисяч на рік у порівнянні з їхніми десятками мільйонів?!»

Згодом, коли він став начальником відділу і розробляв «варіант» під кодовою назвою «Соло» («варіантів» було чотири), його визнали найточнішим: завербований серед ультраправих військових офіцер організовує замах на прем’єра Італії, документи про те, що він справді таємний комуніст, зразу ж надходять у газети, куплені ЦРУ; скандал розростається, почато кампанію «нагнітання кризової ситуації», обивателя залякують неминучістю комуністичного путчу і воєнною інтервенцією Москви; після цього особливі підрозділи військової контррозвідки заарештовують лідерів комуністів та соціалістів, до влади приходить уряд військових, гру зіграно.

Коли цей план став тріщати – і не з вини Велша та його апарату, а через витік інформації в Римі, – довелося ще раз спішно провести операцію «прикриття»; імітували самогубство полковника Рока, який керував ключовим відділом військової розвідки. Головного свідка ліквідовано, все, що було потім, не так важливо.

Аналізуючи причини невдачі «Соло», Майкл Велш прийшов до висновку, що свара американських фінансистів, які націлились на італійські ринки, така очевидна, пристрасті так розпалилися – ще б пак, в гру вкладено величезні гроші, – ділери на біржах так притаїлися перед початком «Соло», що провал можна було передбачити. І Велш удруге подумав про несправедливість світу: якби він переміг у Римі, ніхто про це все одно не дізнався б, принаймні, в цьому столітті, та й особистого виграшу немає, тоді як банки Уолл-стріту поклали б у свої сейфи сотні мільйонів доларів.

І коли йому пощастило здобути перемогу в Греції й привести до влади «чорних полковників», Велш уперше натякнув директорові «Бенк інтернешнл», який передав у «Фонд свободи й спокою Середземномор’я» триста тисяч доларів перед початком операції в Афінах, що «люди мого апарату мають бути зацікавлені в кінцевому результаті своєї ризикованої й благородної праці».

Його зрозуміли й передали чек на сто тисяч доларів, щоб «містер Велш міг відзначити найдостойніших рицарів розвідки».

Коли готували операцію в Біафрі, Велшу підказали, куди треба вкласти гроші, які фірми можуть дістати прямий профіт від успіху зовнішньополітичної операції США, що її планує ЦРУ; він купив акцій на п’ятдесят тисяч доларів; прибуток був, за його масштабами, величезний – майже сорок процентів.

Однак при розробці комбінації, коли комп’ютери досліджували всі заготовлені «варіанти», він переконався, що його прибуток до смішного мізерний, бо ті фірми, яких йому навіть не назвали, мали сімсот двадцять чотири проценти доходу. Саме тоді він і прийшов до думки (крутилася вона в ньому ще з часів «Соло»), що ставити на одну силу недоцільно, треба грати. Ризиковано? Безумовно. Але хто виграє, не ризикуючи? Перерозподіл прибутків не санкціоновано законом і все-таки, тим же законом, і не заборонено, а поняття «хабар» до людей, що піднялися на верхні поверхи влади в Ленглі, не застосуєш, честь мундира вище за все.

… Він приїхав у Ленглі рівно о дев’ятій, відразу попросив секретаря приготувати каву, спитав, як здоров’я його сина – хлопчик температурив уже другий тиждень, хоч був веселий, жвавий і не скаржився на біль; пообіцяв улаштувати консультацію в професора Ребіна – прекрасний педіатр, любить дітей, але не сюсюкає з ними і зовсім не старається догодити батькам, через те й ставить чудові за своєю точністю діагнози, – сів на дивані й заходився переглядати невідкладну інформацію, що одержали за ніч.

Московська резидентура не повідомляла нічого цікавого; після того як люди КДБ викрили надзвичайно цінного агента Тріанона, звідти йшли чутки, ніякої серйозної інформації не надходило. Досить цікаві новини передавав резидент в Каїрі, треба зразу послати телеграму в Тель-Авів, перевірити ще раз, можлива комбінація, цілком перспективна. Повідомлення з Центральної Європи він проаналізував дуже ретельно, головним чином інформацію з Ніцци, Берна і Палермо, присвячену, здавалося б, подіям, що не мають якогось серйозного значення: реакція на загибель Леопольдо Граціо і докладний звіт про пересування людей, зав’язаних на оточенні найбільш відомого кінопродюсера й бізнесмена Дона Валлоне.

Після цього він подзвонив у шифроуправління, спитав, чому немає нової інформації про Гаривас, запросив до себе начальника сектора, який відав розробкою відомостей на біржах, обговорив з ним імовірності, допустимі в зв’язку з погіршенням обстановки на ірано-іракському кордоні, страйками в Чілі й економічними труднощами Гаривасу, викликаними тим, що припинено реалізацію енергопроекту, задуманого полковником Санчесом; на ленч він запросив одного з керівників відділу валютного управління по контролю за іноземним капіталом, порадив йому (сугубо секретно) негайно зажадати арешту активів Граціо, тому що цілком перевірені джерела вважають, що він збанкрутував, у цьому й причина самогубства, а вже потім, повернувшись до кабінету, зняв трубку телефону, що з’єднував його з директором, і, заздалегідь прокрутивши розмову з ним (виходячи з аналізу психологічного портрета свого шефа), сказав, затягуючись солодкою, виготовленою на меду «Лакі страйк»:

– Я все-таки вирішив спробувати кілька варіантів з Гаривасом… Ситуація така, що ми, особливо нічим не ризикуючи, можемо мати все…

Він так сформулював цю фразу, вона здавалася йому такою литою й нерозривною, що, думав Велш, відповідь шефа буде однозначна, йому нічого не лишиться, як сказати «згоден».

Однак директор відповів не зразу, запитав чомусь, чи не тисне на скроні у Велша, синоптики погрожують різким падінням барометра, порадив постійно пити сік шовковиці, а ще краще – їсти натщесерце ці дивовижні чорні ягоди, «розріджує кров»; поцікавився, чи не бачив Майкл нової стрічки Френсіса Копполи, «страшенно талановитий, б’є в дошкульні місця, честь йому за це й хвала», і тільки потім ліниво й без усякого інтересу сказав:

– А щодо «варіантів» подумайте… Підготуйте записку на моє ім’я, нехай буде під рукою, я при нагоді погляну…

– Втратимо час… Без вашої санкції всі озиратимуться, ждатимуть вашого слова…

– Так ви всі й ждете мого слова, – засміявся директор, – так я вам і повірив…

На цьому розмова закінчилась, і тон її здався Велшу дивним.

Він досить довго прослухував кожне слово директора, ввімкнув автоматичний запис розмови (всі розмови, навіть по внутрішньому телефону, записуються), не знайшов чогось загрозливого для себе, але все одно якийсь осадок лишився на душі, і він поринув у роботу, тільки вона й давала йому втіху.

21
14.10.83

У бібліотеці Сорбонни було ще тихо й порожньо; Степанов сів біля вікна; працював з довідниками й підшивками газет з захватом; пристрасть до документа – поглинаюча пристрасть; коли вона по-справжньому захопила людину, то вийде книга під назвою «Історія Пугачова» і водночас «Капітанська дочка». Але Пушкін був тільки один раз, більше не буде, відтоді ніхто не зміг так зрозуміти документ, як він, подумав Степанов, такі, як Олександр Сергійович, народжуються раз на тисячоліття. Він застерігав владу, коли писав «Пугачова», але потрібна розумна влада, для того щоб збагнути тривожне передчуття генія, а звідки їй було взятися тоді в Росії…

Степанов копався в довідниках про американські корпорації; британська школа аналогів здавалася йому цікавою і не до кінця ще зрозумілою сучасниками.

Чому, думав Степанов, і Марі Кровс на словах, і кілька провінціальних американських газет у статтях з різних сторін, виходячи, мабуть, з різних посилань, зачіпають ім’я Дігона саме в зв’язку з Гаривасом?

Він шукав і знайшов у старих документах справу Чарлза Уїлсона, міністра оборони в кабінеті Ейзенхауера. Довірена людина групи Моргана, один з блискучих президентів «Дженерал моторе», різко змінив свій попередній курс, виступив за обмеження гонки озброєнь, звинуватив у політичній сліпоті своїх колег в уряді, а потім подав у відставку.

Причина несподіваної зміни орієнтирів стала зрозумілою значно пізніше – це була одна з форм прихованої боротьби за владу у Вашінгтоні між імперіями Морганів і Рокфеллерів. Якщо людина Моргана наполягає на необхідності «мирних переговорів» з росіянами, на розвиткові з ними добрих відносин, на припиненні воєнного психозу, отже, логічно, що саме Моргани дуже добре відчувають настрій народу, виходить, їм належить одержати ключові позиції в адміністрації; ніщо «просто так» за океаном не робиться, за всім, коли пошукати, криється глибокий і таємний зміст.

Степанов знайшов документи і про одного з лідерів республіканців Гарольда Стассена. Зв’язаний з тим же Морганом, саме він, Стассен, почав у свій час гучну кампанію проти братів Даллесів – державного секретаря Джона й директора ЦРУ Аллена. Причиною цього скандалу, в який утягли найвідоміших політиків і журналістів, була знову ж таки боротьба Морганів з Рокфеллерами.

Але це бійка на Уолл-стріті. А є ще глибинне могутнє протиборство банкірів Півдня й Середнього Заходу проти твердинь банківського Нью-Йорка. Група Джаніні вимагає повороту Вашінгтона до Латинської Америки за рахунок західноєвропейської активності. Чому? Мабуть, банки Півдня і Середнього Заходу не встигли закріпитися в Західній Європі, їм потрібен новий ринок – Латинська Америка і Азія, вони хочуть одержати свій профіт, вони готові воювати проти «старих монстрів» Уолл-стріту, які захопили все, що можна було захопити, і в цій їхній боротьбі зі старими заручилися підтримкою і генерала Макартура, і могутнього сенатора Тафта.

«Дігона виштовхують на перший план, – подумав Степанов, – надто вже його виставляють напоказ. Кому це вигідно? Спробуй знайди; не знайдеш, старина, таке стає ясним тільки після того, як закінчено діло, коли воно стало історією».

Степанов раптом згадав, як Гете пояснював пейзажі Рубенса. Його співрозмовники вірили, що таку красу можна намалювати лише з натури, а великий німець посміювався й здвигав плечима; таких викінчених картин, заперечував він, у природі не побачиш, усе це плід уяви художника. Рубенс мав феноменальну пам’ять, він природу носив у собі, і будь-яка її дрібничка була до послуг його пензля, тільки тому й виникла ця правдивість деталей і всього полотна; нинішнім художникам бракує поетичного відчуття світу…

«Чи маю я право у цьому конкретному випадку з Лиском, який чомусь – так, принаймні, твердить Марі Кровс – підняв голос проти дігонів, уявляти можливість якоїсь колізії, в котрій до кінця не впевнений, бо не маю під рукою фактів? Мабуть, ні. Адже я не пейзаж малюю, – подумав Степанов, – я намагаюсь вибудувати концепцію, через що сталося все те, що так цікавить мене, і чим далі, тим більше».

Він хмикнув: ніщо так не загострює і страждання, і водночас найбільшу насолоду, як активна робота розуму, будь вона тричі неладна; добре живеться кабану – наївся, поспав, потішився з кабанихою, та й усе…

22
14.10.83 (9 годин 05 хвилин)

Інспектор Шор підсунув фрау Дорн, секретарці покійного Граціо, чашку кави.

– Я заварив вам міцної… Хочете молока?

– Ні, дякую, я п’ю без молока.

– З сахарином?

– Мені не треба худнути, – сухо, якось завчено відповіла жінка.

– Тоді заждіть, я пошукаю, може, десь є цукор…

– Не треба, інспекторе, я п’ю гірку каву…

– Фрау Дорн, я запросив вас для секретної розмови… Однак коли у ваших відповідях з’явиться те, що може допомогти розслідуванню, я змушений буду записати ваші слова на плівку. Я попереджу вас про це. Ви згодні?

– Добре.

– Будь ласка, постарайтесь, по можливості детально, передати вашу останню розмову з Граціо.

Жінка відкрила пласку сумочку з крокодилячої шкіри («франків триста, не менше, – подумав Шор, – а то й усі чотириста»), витягла сигарету, закурила; її тонкі випещені пальці злегка тремтіли.

– Він подзвонив мені десь близько одинадцятої і попросив негайно першим же рейсом вилетіти у Цюріх, там мене зустрінуть, йому потрібна моя допомога, прибувають люди з-за океану, розмова буде надзвичайно важлива… Оце, власне, і все.

– Які люди мали прилетіти з-за океану?

– Здається, він згадав «Юнайтед фрут», але я можу й помилитися…

– Спасибі. Далі, будь ласка…

– Це все…

«Це не все, – подумав Шор, – розмова тривала понад сім хвилин».

– Який у нього був голос?

– Звичайний голос… Його голос… Тільки наче трохи стомленіший, аніж завжди… Пан Граціо дуже стомлювався останні місяці…

– Скаржився на хворобу?

– Ні… Він був дуже скритний… Якось він мені сказав, що в нього з’явилося серцебиття, особливо перед різкою зміною погоди… Але потім лікарі провели курс югославського компламіну – і йому значно покращало…

Він не скаржився на здоров’я, коли ви зустрічалися з ним останній раз?

– Ні.

– Отже, попросив вас прилетіти ранковим рейсом, і на цьому ваша розмова скінчилася?

– Так.

– Ви живете одна?

– З мамою.

– А хто підійшов до телефону, коли він подзвонив вам? Мама чи ви?

– Я, звичайно. Мама рано лягає спати.

– Фрау Дорн, я змушений увімкнути диктофон і попросити вас повторити розмову з містером Граціо ще раз.

– Будь ласка… «Добрий вечір, дорога…» Ні, ні, ми ніколи не були близькими, – немов угадавши можливе запитання Шора, поспішила запевнити жінка, – просто пан Граціо був ввічливий з тими, кому вірив і з ким довго працював… «Чи не могли б ви завтра першим рейсом вилетіти до мене, вас зустрінуть в аеропорту. Якщо ви захочете орендувати в «авісі» машину, рахунок буде, звичайно, оплачено; прилітають люди з-за океану, намічається складна робота, будь ласка, виручіть мене…» От і все.

– А що ви йому відповіли?

– Сказала, що зараз же замовлю квиток і прилечу першим рейсом; на всякий випадок, я попросила, нехай концерн вишле машину; гадаю, що за кермом буде Франц, я пам’ятаю його «ягуар»…

– Ясно… Дякую, фрау Дорн, я вимикаю запис… Розкажіть, будь ласка, коли ви почали працювати з Граціо?

– Давно, інспекторе… Років сім тому.

– Як ви до нього потрапили?

– Я прийшла по оголошенню… Витримала конкурсний екзамен і почала працювати в його банківській групі… Знаю італійську й англійську, вивчила французьку… Якось довелося стенографувати засідання спостережної ради, на якому були представники італійських та американських фірм… Пану Граціо сподобалась моя італійська, відтоді я часто з ним працювала…

– Ви стенографували всі важливі наради?

– Так. Особливо коли збиралися представники різномовних країн…

– Пан Граціо запрошував вас коли-небудь на вечерю?

– Тільки з компанією.

– Ви знали його близьких друзів?

– Як вам сказати… По-моєму, близьких друзів у нього не було, інспекторе. Я знаю, що він їздив відпочивати – днів на п’ять, не більше – на свою яхту в Палермо… Там ніхто не бував з його службовців… Він ставився до всіх добре, приязно. Ні, я не знаю його близьких друзів.

– А які в нього були стосунки з панами Бланко та Уфером?

– Це його… Як би сказати… Я не впевнена, чи були вони його компаньйонами, та, мені здається, він довіряв цим людям і робив з ними серйозний бізнес.

– Який?

– Пан Граціо ніколи й нікому не розповідав про свій бізнес, інспекторе, це не прийнято.

– Ви добре знайомі з цими людьми?

– Ні. Поверхово.

– Ви добре ставились до покійного?

– Дуже.

– Чи не хочете ви допомогти мені встановити істину?

Жінка знову закурила; пальці її вже не тремтіли, але обличчя було бліде, очі тривожні.

– Я згодна допомагати в усьому, інспекторе.

– Мене цікавить будь-яка деталь, будь-яке міркування про те, що сталося… Може, вас гнітить щось, ви підозрюєте когось?

– Ні.

– Ви вважаєте, що в Граціо були справжні причини для самогубства?

– У кожної людини є своя таємниця.

– Ви не помічали якихось аномалій у його поведінці за останні тижні чи місяці?

Жінка похитала головою.

– Вчора по телефону ви говорили: все, що сталося, – це страшно, це неможливо, він так любив життя і таке інше… Пан Граціо був людиною настрою?

– Ні, він був людиною діла, там настрої неможливі…

– Чому пан Граціо міг зважитися на такий жахливий крок, фрау Дорн?

– Я не знаю…

– Скажіть, будь ласка, на останніх засіданнях вашої спостережної ради не було тривожних сигналів про близьке банкротство?

– Якби ці розмови й були, то я не відповіла б вам, інспекторе, бо підписала зобов’язання не розкривати таємниці концерну протягом десяти років після закінчення роботи…

– Я розумію вас, фрау Дорн… Коли ви розмовляли з паном Граціо перед його останнім телефонним дзвінком?..

– Це було… Мені здається, днів вісім тому… Він дзвонив з…

– Звідки?

– З Гаривасу…

– І що ж?

– Продиктував пам’ятку…

– Це секрет?

– Думаю, ні… Про подробиці я вам не говоритиму, але стосувалася ця пам’ятка – тільки для членів спостережної ради – енергопроекту для Гаривасу…

– В ній не було нічого тривожного? Пробачте, але я змушений поставити запитання саме так, фрау Дорн.

– Ні, – трохи подумавши, відповіла жінка. – Я сказала б…

– Що? – подався вперед Шор. – Що ви хотіли б сказати?

– Я сказала б, що тон пам’ятки був цілком… оптимістичний…

– Ви можете припустити, що штовхнуло пана Граціо на самогубство?

– У кожної людини є своя таємниця… Я вже сказала…

Шор відкинувся на спинку крісла, кинув під язик м’ятну таблетку, потягся і, натиснувши на одну з кнопок селектора, запитав:

– Як там з розшифровкою запису розмови? Готова?

– Так, – відповіли йому.

– Дуже добре. Почитайте мені, будь ласка…

– Але ж…

– Ні, вона не почує, я переведу розмову на трубку, читайте.

Він не дивився на жінку, він дививсь у вікно, де її відображення було чітким; і зразу ж помітив, як вона простягла руку до сумки й нервово закурила.

Шор сидів, немов закам’янілий, тільки розплющував і заплющував очі, іноді обличчя його перекошувала гримаса…

Через кілька довгих томливих хвилин він сказав:

– Спасибі, Папіньйон, молодець.

Поклавши трубку, Шор обернувся до фрау Дорн і посміхнувся, не розтуляючи рота.

– Ви все зрозуміли?

– Ні-і…

– Фрау Дорн, ви багато читаєте, у вас дома чудова бібліотека, в ній здебільшого детективна література, не треба брехати мені… Оскільки я не дуже вірю в самогубство вашого боса – кажу вам про це відверто, ви не маєте права передавати мої слова будь-кому, – мені довелося взяти під опіку й контроль усіх тих, хто був близький до Граціо… Від гріха… У ваших же, до речі, інтересах… Якщо Граціо справді вбили, то й вас шльопнуть, як муху… Ясно?! Про що ви говорили з тим чоловіком, який подзвонив вам у готель о дев’ятій і прийшов о десятій вечора? Я хочу, щоб ви це сказали на диктофон, бо інакше я спрямую записану моїм помічником розмову з цим чоловіком проти вас! Ви приховуєте правду від слідства! Отже, ви покриваєте тих, хто винен у загибелі Граціо! Ну, починайте!

– Я не знаю цього чоловіка… Я не знаю, я нічого не розумію, – жінка заплакала. – Тим більше, що вам уже все відомо…

– Повторюю, я не хочу вас ославити… Одне – ви самі розповіли мені все і зовсім інше, коли я викличу вас у суд як людину, котра приховує правду! Говоріть, фрау Дорн, можете говорити так, як вам зручно сказати, я маю право подати слідству запис, а можу й не подавати, просто передати ваші скориговані показання.

– Я не знаю цього чоловіка, – повторила жінка, – він подзвонив і сказав, що йому конче потрібно побачитися зі мною за дорученням пана Раффа…

– Хто це?

– Мій колишній шеф.

– Де він?

– Він віце-президент філіалу «Кемікл продакшнз» у Франкфурті.

– Далі…

– Рафф ніколи не став би турбувати мене марно… Значить, щось трапилося…

– Продовжуйте…

– Цей пан відрекомендувався його новим помічником; сказав, що звуть його містер Вакс… Говорив, що довкола загибелі пана Граціо починається скандал… Втягнуто темні сили… Одним словом, я не повинна давати ніяких свідчень, аби не накликати небезпеку на життя мами і моє…

– Далі.

– Це все.

Шор похитав головою.

– Будь ласка, детальніше, фрау Дорн.

– Я кажу – це все! – вигукнула жінка. – Ви можете звірити з вашим записом!

– Пам’ятаєте телефон Раффа?

– Триста сорок чотири тринадцять сімдесят.

Шор подивився в телефонній книжці код Франкфурта-на-Майні, набрав номер; відповіла секретарка, як завжди, співуче, завчено:

– «Кемікл продакшнз», добрий день, що я можу для вас зробити?

– З’єднати мене з паном Раффом.

– У пана Раффа зараз переговори, з ким я розмовляю?

– Інспектор кримінальної поліції Шор. Дзвоню в дуже невідкладній справі, пов’язаній із загибеллю Граціо.

– Скажіть, будь ласка, чи не зможете ви почекати біля апарата?

– Мені нічого іншого не лишається, як чекати біля апарата, – пробурчав Шор.

У трубці клацнуло, настала дзвінка, відчутна тиша.

Прикривши мембрану тонкою, дівочою долонькою, Шор спитав:

– Цей самий містер Вакс передав вам листа від Раффа?

– Візитну картку.

– Де вона?

Жінка відкрила сумочку, вийняла помаду, два аркушики паперу, пласку коробочку пудри, візитну картку, простягла її Шору.

Той узяв картку, гмикнув, показав жінці – на глянсовому папері не було жодної літери.

– Зрозуміли, чому ми за вами стежили? Це ж фокуси. Ткнули візитку, надруковану так, що шрифт сходить через п’ять – вісім годин…

В очах жінки з’явився переляк, і Шору стало жаль її.

«Скільки ж вас із такими ось крокодилячими сумочками сідало в моє крісло, – подумав він, – які ж ви всі були спочатку неприступні, як точно дотримувались того, чого вас навчили юристи, коханці, ворожки, сутенери, чоловіки, чорти, дияволи, а я знав, що мушу вирвати у вас зізнання, добитися правди, і я добивався її, але як же мені було жаль вас усіх, боже ти мій, якби хто знав, як мені було вас жаль…»

У трубці клацнуло.

– Тут Рафф. Слухаю вас, пане інспектор Шор.

– Насамперед хочу вас попередити, пане Рафф, що наша розмова записується на диктофон, так що ви можете відмовитись од бесіди зі мною.

– Все залежить від ваших запитань, пане інспектор Шор. У тому разі, якщо вони мене не влаштовуватимуть, я зв’яжу вас з моїми адвокатами, вони відповідатимуть вам.

– У мене поки що єдине запитання, пане Рафф: ви знаєте фрау Дорн?

– Звичайно! Вона була моєю секретаркою… Щось трапилось?

– На щастя, ні. Коли дозволите, друге запитання, пане Рафф: у зв’язку з чим ви послали містера Вакса вчора ввечері до фрау Дорн?