Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 30 страниц)

83
26.10.83 (19 годин 33 хвилини)

У крітському ресторанчику Папаса на рю Муффтар було безлюдно; в туристський сезон тут не протовпишся, всі хочуть побувати на вулиці, яку згадує Хемінгуей у своїй найсумнішій, пронизливій і безутішній, як минула молодість, книжці про те свято, яке завжди з тобою.

Марі, Верньє і Гала посідали ближче до вогню, в самій глибині залу; Папас підійшов до них з меню, великими, як міжурядові договори, й такими ж червоношкіряними.

– Якщо дозволиш, Марі, я замовлю те, що тобі напевне дуже сподобається, – сказала Гала. – Ти дозволиш?

– Звичайно, – Марі вимучено всміхнулася. – Спасибі.

– Будь ласка, Папас, приготуйте ваш чудовий крітський салат з мідіями, – попросила Гала. – Тільки спочатку принесіть якийсь плед, наша дівчинка замерзла… Тобі холодно, Марі, правда?

– Ні, ні, Папас, не турбуйтеся, мені тепло.

– Їй холодно, – повторила Гала, – я бачу.

– Вона попросить сама, коли їй стане холодно, – роздратовано сказав Верньє.

– Але тоді буде пізно! її протягне, вона така бліденька.

Верньє всміхнувся до дочки.

– Я її вчу не нав’язувати добро… Нічого не можна нав’язувати, а особливо добро, це не прощається… Пора від слів переходити до діла й бити по щоках, а не умовляти – на півдні Франції і Італії на цьому тримаються сім’ї.

– Зараз я посунуся, щоб тобі було зручніше вдарити, – засміялася Гала, – тільки спочатку я замовлю найсмачнішу їжу для Марі…

– Все-таки я принесу плед, – сказав Папас, – я відчуваю, як дме, такі дощовиті дні, просто дивно, обіцяли, що жовтень буде теплий, а тут дощ, наче грудень надворі. Я підкладу більший пеньок у вогонь, стане тепло…

– Що ти хочеш замовити? – спитав Верньє. – Марі не любить риби.

– Але ж тут особлива риба, Марі, може, ти покуштуєш маленький шматочок?

Марі похитала головою.

– Ні, спасибі… Ніхто так смачно не готує рибу, як моя мама, та й у неї я відмовляюсь… Не знаю чому…

– Тоді нехай Папас зробить м’ясо у виноградному листі, так, Верньє?

– Справді смачно, Марі, – підтвердив Верньє. – Раджу покуштувати…

– А пригадуєш, як ти вперше почастував Ганса кукурудзою? – Обличчя Марі на якусь мить стало лагідним, розгладилися зморшечки круг рота, очі стали добрі, ласкаві.

– Звичайно, пригадую… Гансі тоді був товстий, побіг до старої туркені, яка продавала гарячу варену кукурудзу, і гепнувся, бо не помітив сходинки, здер шкіру на колінах і гірко заплакав, а був уже дорослий хлопець, дванадцять років…

– Від образи, – пояснила Марі. – Націлився на кукурудзу, про яку ти йому так багато розповідав, побіг, і замість ласощів – зідрані коліна… Знаєш, як прикро, коли бачиш радість, ось вона, тільки простягни руку, а поспішиш, шльоп, і коліна в крові!

– А пригадуєш, – сказав Верньє, – як ми поїхали в Іспанію і ти сердилася на мене, та все завішувала своє вікно в машині шаллю, щоб не загоріти, ти дуже боялася загоріти, тоді була мода на блідих…

– Ну, тату, не треба, – обличчя в Марі стало таке сумне, що у Верньє защеміло серце.

– А якось ми з тобою страшенно посварились, бо ти не хотіла, щоб я купив тобі туфельки марки «коледж», – зітхнув він, – тобі дуже хотілося носити високі каблуки, а мені це не подобалось, ти була ще маленька, точніше, мені здавалося, що ти маленька…

– Задерикувата. Ти просто нас дуже балував…

Гала закурила.

– Та це ж чудово, коли батько має можливість балувати дітей… Нас теж балували, поки була жива мама… Ми щороку їздили в село, там було багато фруктів, і такі дешеві, що ми з братами просто об’їдались, а потім мама померла, і ми вже жодного разу не виїжджали з міста…

Марі поклала свою м’яку, ніжну долоню на холодні руки Гала; на якусь мить очі Марі спалахнули, вона подивилася на батька й шепнула:

– Таточку мій…

Повернувся Папас, укрив Марі легким пледом, схилився, приготувався вислухати замовлення; він ніколи не записував, бажання клієнта – закон, а закон треба пам’ятати.

– Що питимемо? – спитав він.

– Марі, тут чудове рожеве вино. Папас, будь ласка, принесіть пляшку, тато розповідав, як ти, ще маленькою, випила рожеве шампанське й стала танцювати на столі…

– І розбила фужер, – додала Марі, – навіть зараз пригадую цей дзвін, фужер був кришталевий…

– Ну й попало тоді тобі від… – Верньє обірвав себе, бо попало їй від Елізабет, а він не хотів говорити про неї погано, тієї рівноваги, про яку мріяли всі ці місяці, досягнуто, найстрашніше – порушити її, нічого не можна порушувати в цьому ламкому світі, все й так приречене, хистке, ненадійне…

– А пригадуєш, – пожвавішала Марі, – як Ганс зображував полювання на кабана, коли ми вчотирьох їздили на теплі озера, у мами тоді був радикуліт?

– Пригадую… Маленький товстощокий шибеник, а замість рушниці паличка… Він страшенно любив лякати себе, ти помічала?

– То це ж дуже цікаво, – засміялася Марі. – Я теж любила себе лякати. А ви любили, Гала?

– Ні. Я любила мріяти й дуже цього боялася, бо коли поверталась із мрій у нашу буденність, ставало так тяжко, що жити не хотілось…

– А Гансові було так добре в татовій буденності, що він себе лякав… Вам не набридло слухати наші спогади, Гала?

Та всміхнулась.

– Я все знаю… Тато часто розповідає про вас, про кожен ваш день… Особливо коли дивиться на ваші фотографії… Він згадував, як ти маленькою відпочивала на морі й дуже пустувала, не слухалася, тоді мама сказала, що одведе тебе в гори і там покине, ти заплакала: «А я камінчиків назбираю і кидатиму, й по них до тебе повернуся…»

– А тато розповідав вам, як він ударив мене?

– Та ти що?! Ні.

– О, тато вміє бути дуже жорстоким, – сказала Марі, – ви, мабуть, ще не мали змоги в цьому переконатися… В мене була няня, така собі невеличка товста шведка, яка любила мене, правда, тату?

– Дуже, – підтвердив Верньє. – Така славна дівчина…

– Ну от, а діти завжди знають, хто їх любить, бо коли люблять, то все прощають, і я вдарила якось няню по обличчю не зозла, а так, граючись у «пані-служанку», і тато зняв ремінь і вперіщив мене, я пережила такий жах, якого більше ніколи не довелось пережити… Але це був потрібний урок, еге ж, татку? і – Якщо ти так вважаєш, – Верньє витяг з кишені коробочку з судинорозширювальними ліками, поклав таблетку під язик.

– Що? – спитала Марі. – Тобі погано?

– В нього без упину стрибає тиск, – сказала Гала, – а найдужче, коли хвилюється…

– А тут ще я зі своїми справами…

– Він дуже тривожився, поки тебе не було, Марі. Він жив тим, що ти до нього приїдеш… Як це чудово, що ти приїхала…

– А завтра після лекції тата почнуть лаяти, відберуть кафедру й перестануть друкувати…

– Вже не друкують, – озвався Верньє, – але це дрібниці, нікуди вони не дінуться… Головне, ми з тобою точно придумали, як діяти завтра, це буде красивий удар…

– Пригадуєш, – Марі трохи повеселішала, – як ми привезли бабусю у Дюнкерк і сказали їй, що це Біскайська затока, і наша сліпенька компанійська бабуня стала розпитувати всіх на пляжі, що це за новий Дюнкерк з’явився тут?

– Пригадую. Все пригадую, будь я тричі неладний.

– І я, – кивнула головою Марі.

– А я частіше хочу забути те, що було, – сказала Гала. – Марі, будь ласка, поправ плед, я відчуваю, як тут дме…

Марі закуталась; Верньє хмикнув.

– Дівчинка стала схожа на шотландського стрільця.

– Знаєш, про що я думала останні сім годин, тату?

– Ні.

– Я думала про те, яке ж це триклятуще слово «власність». Бідолашний Томмазо Кампанелла, як він мріяв про «місто сонця»… А таке неможливе… На жаль… Хіба я так металася б, якби не відчувала, що мій Мігель під ударом? Не металася б… Мій, та й годі…

– Але ж ти прощаєш йому любов до Гаривасу?

– Різні поняття.

– Чому? Просто ти його ще дуже шануєш… Ти ж нікому не дозволиш сказати про нього поганого слова? Звичайно, не дозволиш… Ти нікому не дозволиш обговорювати його слова, справи, вчинки, ти переконана, що він робить усе правильно, любить тих, кого треба, оточує себе тими, в кому впевнений… Добре, не гнівайся, не буду, пробач… Просто я дуже старію, а тому зразу легко ображаюсь…

Папас приніс вино, налив Верньє, той покуштував.

– Пречудове.

Лише після цього неодмінного ритуалу Папас налив у бокали дамам і спитав:

– Поставити нашу крітську музику? Чи хочеться побути в тиші?

– О, будь ласка, поставте вашу музику, – відповіла Марі.

– Я з вами потанцюю, – пообіцяв Папас, – я завжди танцюю з моїми постійними клієнтами, правда, Гала?

– Він її в мене відіб’є, – поскаржився Верньє дочці, – вони завжди переглядаються за моєю спиною.

– Не відіб’є, – запевнила Марі. – Тільки дурна жінка може піти від такого красивого, розумного й доброго, як ти…

– Розумієш, подруго? – Верньє гордо подивився на Гала. – Папас, ще дві пляшки, я сьогодні хочу від душі пити.

– І цілу ніч потім ковтатимеш ліки, – з докором мовила Гала.

– Вас позбавили слова, мадемуазель, – сказав Верньє. – Шат ап![39]39
  Замовкни (англ.).


[Закрыть]

– Марі, хочеш устриць? – похопилася Гала. – Тут навпроти допізна продають їх, зовсім забула! Я зараз!

– Не треба, Гала! – але та вже пішла до виходу, натягуючи на ходу пальто.

– Я зараз, – і вибігла.

– Чи не забагато ти розмовляєш лише зі мною? Про те, що нам близьке, про нас з Гансом? Гала може образитись.

– Я всі ці місяці тільки про вас і говорив з нею, з ким же ще?

– А з самим собою?

– З самим собою я не розмовляв. З самим собою я плакав, голубонько моя…

– Якщо все добре скінчиться, давай поїдемо всі разом у Гаривас, як?

– Запрошуєш?

– Звичайно. Купимо тур і поїдемо на два тижні… Він буде щасливий…

– Ти його любиш, Марі? Чи ти любиш свою любов до нього?

– А хіба це не те саме?

Верньє похитав головою.

– Ні, маленька, зовсім не те саме.

– Я говорила про це з одним росіянином,

– Його прізвище Степанов?

Марі засміялась.

– О, який ти хитренький, таточку! Звідки ти знаєш?

– Він був у мене…

– І розповідав… Ви чимось дуже схожі…

– Ну, ще б пак… Консерватор Верньє і комуніст Степанов…

– Ви схожі тим, як любите своїх дітей…

– Давай вип’ємо за Ганса?

– Давай. Тільки почекаємо Гала.

– Марна річ. Вона півгодини вибиратиме тобі найсмачніші устриці і десять хвилин торгуватиметься, Щ96 купити їх за півціни… Давай вип’ємо за те, щоб Гансі швидше приїхав сюди і ми посиділи б отут, у Папаса, погуляли і ви нарешті обжили б свої кімнати…

Верньє вийняв ключ від квартири, простяг Марі.

– Я замовив тобі цей ключ з особливої бронзи, ти ж любиш, коли все красиво…

– Бідолашна мамочка…

– Мені теж її дуже шкода, але що я міг зробити, Марі?

– Ви такі різні… Чому ти одружився з нею?

– Тому що я дуже кохав її, я нікого так не кохав, як її…

– Давай вип’ємо за неї?

– Давай.

– Нехай у неї буде так, як їй хочеться…

– Дай їй боже…

– Ми з Гансом завжди мріяли, щоб ви хоч трохи зберігали видимість сім’ї, це так важливо для дітей, та ще маленьких…

– Я згоден був, Марі…

– Знаю… Але ти справді любив маму?

– А ти думаєш, я одружився з нею, щоб переселитися з мого підвалу в її чудовий будинок над Рейном?

Марі нічого не відповіла, цокнулася з батьком і повільно випила.

Гала повернулася з коробочкою устриць.

– Такі жирні, просто чудо! Найкращі устриці – жовтневі! Прошу, Марі, це все тобі! Боже, яку я зараз бачила страшну людину! Весь у чорному, сидить на своєму мотоциклі, а очі білі, як вата… Він подивився на мене й крикнув: «Піф-паф, пташко!» В мене навіть мурашки по спині побігли…

– Накурився, ідіот, – сказав Верньє, – скільки ж таких нещасних!

Папас приніс лимон, ножик, щоб відкривати устриці, й увімкнув музику. Зазвучав знайомий голос: бритоголовий актор Савалас заспівав сумну пісню, його грецька була жахлива, все-таки він тепер працює в Голлівуді, думає англійською, а коли думаєш іншою мовою, втрачаєш правду рідної мови.

– Марі так апетитно їсть, – Верньє бачив, як дочка смакувала устрицю, – аж мені захотілося.

– Я куплю ще! – Гала підвелася з стільця.

– Сядь, – зупинив її Верньє. – Відкрий мені кілька раковин, я цокнусь з Марі… Пам’ятаєш, маленька, як я нагодував вас з Гансом бульйоном з мідій на Капрі?

– Я все пам’ятаю, таточку, і тому мені страшенно хочеться випити з тобою ще один бокал…

84
26.10.83 (18 годин 34 хвилини)

Мішель Бреннер зачудовано слухала Гіго; вона тепер не могла пробути без нього жодного дня; відразу поривала з тими, хто говорив їй про Гіго погано; вона зовсім розчинилася в його владній силі.

– Ми живемо в епоху тиранії розуму, – повагом попиваючи віскі, говорив Гіго. – Це ж вияв старості нашої культури. Ми живемо в час кінця цієї цивілізації, настане нова. Ти не можеш не відчувати, як повсюдно виявляється прихована боротьба проти науковості; її першим апологетом був великий скептик Ніцше. Поглянь, чим живе фізика наших днів. Дивує скромність її завдань, обмеженість питань, які вона перед собою ставить. Кожна культура існує тим, що вірить у своє безсмертя. Історія не знає дня, коли почалася загибель Еллади, але ж Еллада загинула. Принцип збереження енергії, який був абсолютом у дні моєї шкільної молодості, відкинуто, бо ми твердимо тепер, що енергія є нескінченне в нескінченному просторі Ньютон стверджував необхідність постійної маси. Тепер цей постулат відкинуто. Ми знаємо рух нашої планети відносно Сонця, але нам невідомо про абсолютний рух Сонячної системи в просторі. Час руху світла втратив властивість абсолютної величини. Рано чи пізно буде усунено постійність фізичних величин, у визначення яких входить час…

Гіго підвівся, став роздягатись; Мішель любила дивитись, як він ліниво, недбало кидає на спинку стільця сорочку, штани, труси; її завжди дратував маленький акуратизм Бреннера, його пристрасть до порядку; в ньому не було польоту, він ніколи не міг бачити й відчувати світ так, як його розуміє Гіго, тривожно й широко. Та ще поблажливо, як це достойно в мужчині, поблажливість і спокій, як хочеться пройти крізь невидимий бар’єр, пригорнутися до нього, до цього величезного, але податливого, і водночас владного чоловіка, відчувати те, що ти потрібна йому, розчинитися в цьому відчутті, зазнати блаженного спокою, тиші…

Бідолашний Бреннер, мені все-таки його шкода, подумала Мішель, яке ж мале його життя, обмежені інтереси, суєтні вчинки, як мені було гірко й принизливо підстроюватись до нього всі ті роки, що ми жили разом, але я мушу бути вдячна долі й за це, бо після пустих і нецікавих років прийшов Гіго…

Вона тепер наймала цю квартирку неподалік від дому; грошей, що залишив їй Бреннер, цілком вистачало на оплату оренди; з Гіго зустрічалися щодня; готувала йому обід, напихала холодильник пляшками, він любив віскі з льодом, без води; могла безупинно слухати його; він говорив про те, що мав зробити в житті; говорив захоплено; Бреннер завжди мовчав, уткнувшись у книжки, і писав ночами свої репортажі, бідолашний, бідолашний, а світ цей суєтний, він на грані краху, культура кінчилась, канула б небуття, і нас не обмине ця доля.

– Обніми мене, – прошепотіла Мішель, – обніми мене міцно, рідний…

– Почекай, – відповів Гіго, – я хочу послухати останні вісті.

Він увімкнув ящик; диктор розповідав про те, що в Гаривасі почалися події, які саме, поки невідомо, перервано зв’язок.

– Знову метушаться люди, – посміхнувся Гіго, – вони ніяк не можуть без метушні…

Мішель поцілувала його в шию.

– Я хочу подарувати тобі лаванду.

Він спитав:

– Що, смердючий?

– Люблю тебе, – сказала Мішель, – дуже люблю, коханий мій, всякого люблю, смердючого, п’яного, злого, тільки будь зі мною…

Диктор прочитав повідомлення про погоду.

– Ну, вимикай, – прошепотіла Мішель, – іди до мене, вони обіцяли дощ, а нам з тобою тепло, чи не так?

– Буде жарко, – всміхнувся він.

85
26.10.83 (19 годин 34 хвилини)

Ромеро вдарив старого Раміреса по шиї; той упав; у цю саму мить Боніфасіо прошив Санчеса чергою, схопив Пепе за плече; той був як істукан, не міг поворухнутись; Ромеро підштовхнув його дулом «шмайсера».

– Швидше, хлопче! Швидше!

Вся операція пройшла, як і було заплановано, за двадцять сім секунд.

Через п’ятдесят вісім секунд Ромеро, Боніфасіо й Пепе, який ще нічого до кінця не збагнув, і, заціпенівши, повторював одне й те слово «навіщо? навіщо? навіщо?!», були на пірсі; катер здавався крихітною цяточкою на воронованому, з блакитними закрайками плесі океану.

Через дев’яносто вісім секунд усіх трьох зрешетили кулями, випущеними з короткоствольних автоматів, затиснених у спітнілих долонях «червоних беретів».

Через дванадцять хвилин Ганс Лібіх і Йоганн Шевц висадили в повітря машину міністра оборони майора Лопеса, який їхав на телебачення оголосити про загибель героя національної революції полковника Санчеса і про те, що він приймає на себе весь тягар влади в країні.

(Цією акцією директора ЦРУ банківській групі Баррі Дігона було завдано матеріальних збитків на суму 156 мільйонів доларів – зі смертю Лопеса таємна угода, укладена з ним, виявилася звичайнісіньким папірцем.)

Через двадцять сім хвилин розстріляли начальника генерального штабу, директора Національного банку і міністра громадської безпеки.

Через двадцять дев’ять хвилин вбили ад’ютанта Санчеса по зв’язках з ВМФ капітана Родрігеса.

(Цією акцією директора ЦРУ банківській групі Дейва Ролла було завдано матеріальних збитків на суму 217 мільйонів доларів; зі смертю Родрігеса таємна угода на продаж бобів какао, укладена з ним представниками Ролла в обстановці цілковитої секретності, нічого вже не була варта.)

Через тридцять одну хвилину по телебаченню виступив новий прем’єр-міністр Гаривасу, дипломований інженер Енріке Прадо:

– Кривавий злочин, вчинений лівими екстремістами, не залишиться безкарним… Ті, хто підняв руку на незабутнього героя національної революції полковника Санчеса, зазнають заслуженої кари… Один з них, майор Лопес, уже поплатився за зраду… Я закликаю народ до спокою… В разі якихось ексцесів буде введено воєнний стан з усіма наслідками, що з цього випливають… Завоювання нашого руху ми захищатимемо залізною рукою, без найменших вагань… Я звертаюся до офіцерів та солдатів центральних казарм з вимогою припинити опір… У тому випадку, якщо вони відмовляться виконати наказ уряду, ми перейдемо до дій, за наслідки яких відповідатимуть ті, хто підтримує бунт і анархію…

Через п’ятдесят дві хвилини група лівоекстремістської молоді блокувала приміщення американського посольства; пролунали постріли (її керівник Серхіо був на зв’язку s агентом ЦРУ Хорхе Вісто на кличку Чіко; практику проходив у Португалії і в Західному Берліні, його ввели в редакцію лівоекстремістських газет, він писав есе про необхідність «світової революції», звинувачував Кремль у «зраді інтересів пролетаріату», твердив, що американський імперіалізм – «паперовий тигр», і наполягав на тому, що лише терор – єдиний шлях до перемоги).

Через сімдесят дві хвилини Енріко Прадо звернувся в Білий дім з пропозицією негайно евакуювати технічний персонал посольства, забезпечивши йому надійну охорону.

Через дев’яносто дев’ять хвилин кораблі BMC США з контингентом морської піхоти на борту вирушили до берегів Гаривасу.

(Ця акція адміністрації дала матеріальний прибуток групі Роберта Кара на суму 293 мільйони доларів.)

86
26.10.83 (21 година 49 хвилин)

Жюль Бреннер даремно намагався подзвонити в Париж; зв’язок було перервано; «фантоми» завдали вже три удари по Гаривасу; бомбардували ті казарми в центрі міста, де війська зберігали вірність Санчесу, не вірячи в те, що полковника немає в живих.

Потім кинули десант; «червоні берети» оточили казарми; на вулиці вийшли танки; стріляли в упор; після того, як казарми взяли штурмом, підрозділ «особливого призначення» почав прочісувати готелі; американських підданих виводили вниз, у хол; перевіривши документи Бреннера, вибачились за вторгнення: «Тут ховаються наші противники, не ображайтесь»; коли солдати вийшли, до нього зайшов непоказний худорлявий чоловічок у цивільному, з вусиками, підстриженими на іспанський манір, попросив показати рукописи, швидко переглянув їх, похитав головою, згріб зі столу й спитав:

– Де це ви наслухалися таких небилиць про змову янкі? Маєте намір публікувати?

– А ви хто такий, щоб ставити мені запитання? – здивувався Бреннер, відчуваючи якусь веселу байдужість до всього, що відбувалося.

Чоловік нічого не відповів, запхнув рукописи в портфель і вийшов.

Через двадцять хвилин Бреннера знайшли у ванній кімнаті з простреленою головою; за мить до смерті, зрозумівши, що його зараз уб’ють, він побачив прекрасне обличчя Мішель і встиг подумати: «Бідолашна моя дівчинка, як же ти житимеш без мене?! Прости мені, любов моя, все, що я робив, було зроблено заради тебе…»

87
26.10.83 (23 години 17 хвилин)

Френк По повернувся до себе на рю Лемуан пізно; його добряче хитало; піднімаючись крутими дерев’яними сходами, він мугикав пісню італійських комуністів «Аванті, пополо».

В маленькій квартирі було холодно, по брудних шибках сльозилися крапельки дощу; за стіною кричала Ісабель; її коханець, араб з Тунісу, доводив жінку до шаленства майже щоночі; саме в цей час починався випуск останніх вістей по телебаченню; Френк скинув плащ, повісив його на вішалку, ввімкнув електричну грубку, потім узяв зі столу автоматичний пульт управління ящиком, увімкнув першу програму, відкрив холодильник, витяг пляшку білого вина, випив прямо з пляшки, вийняв троє яєць і кукурудзяну олію, ввімкнув плиту.

«Чорт, – подумав він, – як завжди, в каструлі перегоріла олія… Треба завести постійну дівку, найгірше в холостяцькому житті це мити посуд, а смажити на чорній, перегорілій олії, як робить Анатоль, це не для мене, печія замучить».

Він увімкнув невеличку газову колонку, гаряча вода буде за п’ять хвилин; одламав шматок батона, намазав часниковим маслом, розірвав пакетик, відрізав кусок кров’яної німецької ковбаси, допив з пляшки, обсипаючи светр крихтами, закусив і хотів був відкрити ще одну пляшку, але в цей час диктор сказав першу фразу про те, що годину тому при виході з крітського ресторану на рю Муффтар убито журналістів Марі Кровс та професора Верньє, а також якусь мадемуазель Гала Оф, особа якої ідентифікується.

На екрані виникла фотографія: крупно – солом’яне волосся Марі, розметане на мокрому асфальті, залите кров’ю обличчя, поряд – Верньє, сидить біля стіни, голову знесено майже наполовину, а трохи віддалік – жінка в синьому плащі, мабуть, мадемуазель Гала.

Френк опустився на стілець, серце спинилося десь у горлі, закриваючи дихання; це ж ти, Френк По, підготував цю передачу, сказав він собі й відчув, як щоки його взялися вогнем, немов хтось ударив навідліг; це зробив ти, ідеолог і борець за свободу людства, якому загрожують наївні діти, схильні шукати порятунок у комуністичній утопії…

Френкові стало моторошно, бо він явно відчув теплу й суху долоню Марі в своїй руці, йому здалося, що він навіть бачить, яка глибока й довга лінія життя була в цієї незвичайної дівчини, котра називала його народ так ласкаво – америкашки… Але ж її вбили мафіозі, почув себе Франк По, і голос його йшов десь здалеку, ніби крізь повсть, слова невиразні, немов хтось душить їх долонею, теплою, м’якою, з довгою й глибокою лінією життя… Мовчи, тварюко, які мафіозі?! При чому тут мафіозі?! Ти сам сказав мафіозі, кого треба прибрати на рю Муффтар, і ти розумів те, що робив, тому ти й напився, і прийшов сюди, і вирішив приготувати собі яєчню, аби зажерти нею ще одну пляшку, а потім спуститися вниз і нализатися до нестями, виблювати на вулиці, тільки б забути… Але ж я лише передав сивому те, що мені вручив резидент… Аякже, ти ж не забув Нюрнберг, не забув есесівців Олендорфа і Ейхмана, вони також лише передавали, та й усе, вони не входили в камери і не пускали газ у лазні, напхані дітьми… Стривай, сказав він собі, це істерика, стривай… Випий… Відкрий пляшку й випий. Все одно ти вже не зможеш сп’яніти. Що? До чого тут погода на завтра?! Про що вони говорять, ці сучі диктори?!

Він замолотив кулаками в стінку до Ісабель, загорлав:

– Годі вам! Годі, я кажу!

За стіною стало тихо, він почув кроки, потім відчинились двері на сходи і тунісець хрипко спитав:

– Вам погано?

– Мені добре! Сука! – вигукнув Френк. – Мені дуже добре! Іди звідси! Іди геть до своєї сучки! Іди геть, а то вб’ю тебе!

Він дихав важко, і лице його аж палахкотіло, здавалося, що вся кров прилила до голови; ану, візьми себе в руки, сказав собі Френк, ану, не будь квашею. А ким же мені бути? Співробітником Центрального розвідувального управління, яке захищає батьківщину від ворогів? Він примружився, знову побачив прямо перед собою мертве солом’яне волосся Марі і її вивернуту руку; чому мертві лежать у таких неприродних позах, як же їй було боляче, бідолашненькій, коли…

Френк По сунув голову під кран; вода вже нагрілася, хай їй грець, можна мити сковорідку… Він пішов у маленьку ванну, підставив голову під крижану воду; але обличчя не охолонуло, воно все ще палало, і Френк раптом закричав, охоплений жахом, бо заплакав, а досі він ніколи не плакав, він у всьому брав приклад з Арістотеля Онассіса, адже той був таким сильним, він же свого батька витяг з тюрми, коли був ще дитиною, він.

Френк став навпочіпки; він тяжко, з жовчю виблював; голова запаморочилась, скроні скував тупий біль. Він примусив себе встати, ввійти в кімнату, почав кидати в чемодан речі з маленької старої шафи, потім відіпхнув чемодан ногою, надів мокрий дощовик і вибіг з квартири; двері зачинив, але не замкнув; ключ від квартири кинув у проліт; спустившись униз, витер сірника, знайшов ключ, затиснув у кулаці, вийшов з під’їзду, пошпурив його в провулок, що вів до «Інвалідів», а потім зайшов у ресторан до Кастропоса, той уже підраховував виручку, хоч у залі ще були гості.

– Ей, брате мій, – сказав Френк По грецькою мовою, – скажи мені, що таке сука?

– А я й не знав, що ти вмієш розмовляти по-нашому, – здивувався хазяїн ресторанчика.

– Та й не повинен був про це знати… Ти скажи мені, що таке сука? Чи побоїшся?

– Чого мені боятися, хлопче? Сука – це кішка або собака жіночого роду… Або шлюха, яка наділила тебе гонореєю. Чи друг, який спить з твоєю дівкою…

– Налий мені склянку віскі, – попросив Френк По. – По самі вінця.

Той плеснув йому на дно, Френк повторив:

– По самі вінця.

– Ти й так уже хильнув, хлопче.

– Я що кажу?!

– А гроші в тебе є?

– Одноплемінникам дають без грошей, тим паче, що я хочу відповісти тобі, що таке сука.

Він випив віскі до краплі; пив важко, відчуваючи нудоту, бажання обблювати цю дубову стойку, але, мабуть, почався спазм кишечника, бо заболіло внизу животу.

– Сука – це я, Френк По, зрозумів мене? Запам’ятай те, що я тобі зараз сказав: Френк По – брудна самозакохана шлюха, ідеолог, добрий хлопець, борець за свободу людства, ось що таке сука…

Він витяг з кишені стофранковий папірець, потім витяг другий, поклав на стойку й вийшов на безлюдну, вкриту пузирчастими калюжами рю Муффтар, пішов униз, до Сени, там є невеличкий пансіон, вони мене не знайдуть, хоч, напевне, шукатимуть уже сьогодні, головне, щоб не знайшли до ранку, бо я подзвоню цьому старому задрипанцю, «серу Все», який збирає факти у Прес-центрі, і розповім йому про себе, я ж борюсь проти зла, хіба не так, я зобов’язаний боротися до кінця, а в солом’яної дівчинки така тепла долоня і вона нічого не хотіла, аби тільки знайти свою правду, а ми саме це й хочемо дати людству, саме те, щоб кожен без страху шукав свою правду і не боявся говорити про це вголос…

Він зупинився і крикнув:

– Уголос! Це кажу я, Френк По, сука!

Нехай вони не надрукують мене, вони ж усі такі сміливі в барі преси і такі без’язикі у кабінеті редактора, але я все одно розповім їм про «Пті серкль», і про те, як я сидів у машині резидента на рю Вашінгтон, і про грека в сірому з гвоздиками; це байдуже, що ніхто не надрукує, важливо сказати вголос, інакше треба повіситися прямо зараз, отут, на ремінці, він же в мене з такої гарної шкіри, іспанської, з малюнком, витісненим у Памплоні, ох і мерзота ж ти, Френк По, ти все знав, усе, але ти був тверезий і не міг собі уявити, як мертве солом’яне волосся розметається по мокрому брудному асфальту…