Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

77
26.10.83 (18 годин 06 хвилин)

Ганс Лібіх і Йоганн Шевц затягли один на одному куленепробивні жилети, перевірили невеличкий міномет, встановлений на балконі, поклали на підставочки карабіни з оптичними прицілами і пішли на кухню готувати обід.

(Як тільки автомобіль виїде з президентського палацу, подзвонить Сатторі; він спитає, чи не можна запросити до апарата Еусебіо; це означає, через вісім хвилин «об'єкт» буде тут, на кальє Магельянес, у зоні обстрілу.

Після того як терористи вцілять «об’єкт» у машині на ходу, вони мають за півтори хвилини збігти по східцях у двір; там чекає Здравко в автомобілі марки «фіат»; він везе їх на авеніду де Лібертад, до будинку 174; гальмує біля автомобіля «мерседес», номерний знак «ГАК-04.411»; ключ у замку запалювання; Лібіх і Шевц пересідають у цю машину і їдуть у мотель «Холідей інн»; два номери там для них забронювали; ввечері Сатторі відвезе їх у порт, де стоїть лайнер «Гамбург», що відправляється о 23.50. Сатторі вручає кожному по сім тисяч доларів; наступна зустріч у Західному Берліні, в іспанському ресторані на Курфюрстендам через сорок сім днів, о двадцять третій годині за середньоєвропейським часом.

Така легенда операції.

(Насправді ж Лібіха й Шевца мають розстріляти, як тільки вони вискочать у двір; виконавцем затверджено Франсуа, йому найняли квартиру в будинку навпроти, практику проходив у Міннесоті, на базі ЦРУ «Фрівінд 47».

Сам Франсуа сконає через п’ять хвилин після того, як виконає завдання; за сніданком Сатторі дасть йому пляшку «фанти», приготовлену в підрозділі ЦРУ, який експериментує з отрутами.)

– Поете, хочеш м’яса? – спитав Ганс.

– Ні, – Шевц похитав головою. – Я взагалі стараюсь не їсти м’яса, ти ж знаєш.

– Треба мускулам дати якнайбільше калорій, – заперечив Лібіх. – Бігати доведеться багато, як цирковому артистові.

– Ті не бігають, – відмахнувся Шевц. – У них зовсім інший вид тренування. Для них найголовніше – стрибки. Я свого часу написав поему «Цирк», її, звісно, зарубали, скрізь на ключових постах сидять ліві, агенти КДБ та євреї, вони відчувають мій дух, у них є якісь таємні пристрої, щоб визначати, в кому панує високий дух нації, а хто згоден продатися за копійки, аби лише догодити лівим, усім цим інтернаціональним нелюдам. Ти ким був раніше?

– Я був і залишусь Лібіхом… Красиво звучить – Лібіх, правда? Я люблю вимовляти своє прізвище вголос, воно схоже на морський прибій…

– Честолюбство – не наша риса, Лібіх, це не притаманне арійцям; наша сила в спільності, в підкоренні власного «я» справі національного відродження… Слухай, підсмаж мені сиру, га? Любиш смажений сир?

– Я люблю м’ясо, напівсире, з зіллячком… Знаєш, де воно найсмачніше? В аргентінців, там, кажуть, якісь незвичайні луки, вітер з океану, сонце, і тому трава дуже соковита, м’ясо вбирає в себе її силу, зберігає її…

– Стривай, – перебив Шевц, хруснувши суглобами тонких пальців з обгризеними нігтями, – а що, коли машина спізниться?

– Тоді погано. Нас з тобою заарештують і катуватимуть… О, це дуже цікаво… Тобі повільно встромлятимуть тонкі сталеві голки під нігті і заглядатимуть у вічі, і ти бачитимеш себе – скорченого, закривавленого, із сплутаним спітнілим волоссям – у зіницях людей, які обступлять тебе… Адже це так солодко – бачити страждання подібного до себе…

– Тебе катували?

Лібіх похитав головою.

– Мені доводилось це робити, коли працював у Африці… Я не дамся, – він торкнув комірець сорочки, де була зашита ампула з отрутою. – Хрусь – і в дамки!

– Тут не катують, – дивно посміхнувшись, сказав Шевц. – Ліберали. Санчес – добрий патер, він умовляє…

– Після того як ми його прикінчимо, катуватимуть, – У мене є вірші про жах… Хочеш, почитаю?

– Давай, тільки спершу я піду переверну м’ясо…

«Він схожий на мою матір, – подумав Шевц. – Стара теж могла брязкотіти каструлями або ж пихтіти, миючи підлогу, удавала, як їй важко, коли я сидів за столом і писав вірші. Точно, він такий же самозакоханий, тільки про себе думає. Може, хворий? Усі психи живуть собою, решта для них ніщо, фігури, потрібні для того, щоб слухати їхні тиради й мовчки погоджуватися з усім. Нещасний я, нещасний, у всіх матері як матері, жаліють, пишаються, а в мене…»

Не звертаючи уваги на те, як Лібіх перевертав дерев’яною ложкою криваве м’ясо, що шкварчало на великій блискучій сковорідці, Шевц почав читати приглушено, підвиваючи, рубаючим жестом лівої руки допомагав собі:

 
Велеокий жах прикритий повіками;
Обличчя тонке, дуже бліде;
Трагічний спокій, гордий спокій —
Воїн…
Вливаю жах у вас тонкими голками,
Зіниці розширені до нестями,
Крики кружляють синіми птахами,
Хворий…
Жах личить силі,
Жах – це перемога,
Жах угодний крові,
Нею вдобрено землю рейху…
Міцній свастики різкість!
Хай живе наша німецькість!
Затягнемо паски в дорозі —
Жах на порозі!
Слабкі, тихше, нижче!
Сильні – наводьте жах!
Час перемоги близько!
Час розплати гряде!
Всіх нерозп’ятих розп’яти,
Всіх непокірних до стінки,
Слабість нам зачужа,
Жах!
 

– Нічого, доладно… Ти справді віриш, що свастика – це добре? Гітлер же був псих ненормальний…

Шевц рвучко схопився зі стільця; Лібіх жартома вдарив його ребром довгої долоні по руці, гой умить відскочив.

– Як ти смієш, мерзотнику?! Фюрер підняв націю з попелу!

– Та невже, підняв… А в яке лайно він її утопив, хотів би я знати! І не здумай ще раз кидатися на мене, приб’ю… Якщо ти ідейний ідіот, то не бери грошей за діло, яке ми робимо. Теж мені Гітлер… Іж краще… Чого ж це не дзвонить Сатторі, га?

78
26.10.83 (18 годин 06 хвилин)

– Так, дівчинко, – повторив Верньє, – я домовився, і це буде завтра, о десятій ранку…

– Ти певен, що всі прийдуть? – тихо спитала Марі. – Я дуже боюся, таточку, що вони злякаються… В мене так було вчора… Злякалися… Або їх замовчали… Як лаяти американців, то всі лають, кепкувати з Рейгана всі вміють, а от чи надрукують за своїм підписом про твою завтрашню прес-конференцію?.. Сумніваюсь, довірливий мій, добрий тату, дуже сумніваюсь…

– Ну, гаразд, давай ще раз програємо ситуацію, – сказав Верньє. – Виправляй, коли тобі здасться щось не так…

… Резидент ЦРУ, який сидів у машині на рю Вашінгтон, за три квартали від будинку Верньє, жадібно слухав цю розмову. Він спантеличено глянув на свого співробітника Герберта, бо виник якийсь дивний всмоктуючий звук (Герберт спостерігав за Верньє останні сім днів, вивчив професора досить добре, пояснив резидентові: «Це він так п’є каву, смокче, як теля, що ви хочете, безпородний мужик з берлінського робітничого передмістя»).

Верньє долив собі кави, кинув ще крупинку сахарину з пласкої коробочки («Для тих, хто не хоче товстіти», – реклама така красива, навіть умираючи, ковтатимеш цей особливий, по-медичному скалькульований сахарин) і продовжив:

– Слухай, що відбувається… Я, Верньє, консерватор, чим дуже пишаюсь і ніколи ні від кого не вважав за потрібне це приховувати, запросив на завтра з санкції ректора Сорбонни провідних оглядачів, професуру, телебачення, радіо і своїх студентів на лекцію «Досвід інтервенції в Домініканській Республіці і сьогоднішня ситуація у Гаривасі»… Так?

– Так, – кивнула Марі.

– Погодься, що треба було прожити п’ятдесят шість років, і, очевидно, непогано прожити, щоб мені віддали для цієї прес-конференції зал у Сорбонні, причому безкоштовно, хоч я міг би піднатужитись і заплатити тисяч з десять франків за оренду приміщення… Мабуть, я справді непогано прожив ці мої роки, якщо на запрошення відгукнулось сто сорок чоловік… Фу, який хвалько, – розсміявся він, – просто абсолютна непристойність…

(«Чому він так часто сміється? – спитав резидент. – Зовсім без причини». – «Воно-то так, – відповів Герберт, – але він дуже щасливий, бо до нього приїхала дочка, вони посварилися кілька місяців тому». – «Через його бабу?» – «Так». – «Він що, дуже переживав?» – «Дуже. Я читав його листи до сина, просто шкода стало бідолашного товстуна».)

– Тепер далі, – тим часом продовжував Верньє. – Я пояснив усім, від кого залежить реакція преси на мій реферат, що виступаю не як противник Штатів, а, навпаки, як людина, – він усміхнувся знову, – яка на відміну від своєї дочки вірить у необхідність німецько-американської співдружності… Але водночас я вважаю, що мені, консерваторові Верньє, буде важко, прямо-таки неможливо переконати тих, хто читає мої огляди, в необхідності такого альянсу, якщо американці влізуть у Гаривас… Скільки сили нам, патріотам цієї співдружності, довелося покласти на те, щоб бодай якось приглушити жах В’єтнаму! Як важко нам зараз пояснити позицію Штатів на Близькому Сході! Ну, там теж є праві ультра, в мусульманському світі теж не ангели, до того ж існує пам’ять про гітлерівський геноцид проти євреїв, викручуємось, хоч самі знаємо, які інтереси і, головне, чиї лежать у підоснові Кемп-Девіда… Нафта, її величність нафта; гроші позанаціональні, хоч і друкують їх у всіх країнах світу по-різному… А Сальвадор? А пам’ять про Чілі? Тому моя завтрашня прес-конференція пройде під лозунгом: «Я обвинувачую!» Ні, ні, не генеральну концепцію Штатів, а тих у Білому домі, хто несерйозно ставиться до союзу з Західною Європою, хто незграбними зовнішньо-політичними пасами у Центральній Америці настроює проти себе молодь тут, у нас, та й дома також. І це говоритиме не комуніст і не соціал-демократ, а старий товстий консерватор Верньє, розумієш мій хід?

– Таточку, але ж ти сам щойно розповідав, як тебе заблокували в мадрідському журналі… Я відчуваю себе в кільці, і ти, прийнявши мою сторону, теж опинишся в кільці, бідолашненький…

– Навіщо ти все драматизуєш?! Не розслаблюватися, жени геть істерію, ми переможемо!

Марі знову закурила.

– Ну, а якщо в газетах з’явиться всього-на-всього п’ять рядків про прес-конференцію, а про твій реферат з відповідями на запитання взагалі ні слова? Замовчать, не помітять… Тоді все виявиться пострілом з гармати по горобцях…

– Отоді, дівчинко моя, я піду до комуністів, піду післязавтра, як тільки прочитаю ранкові газети, і віддам їм усі свої документи… На жаль, до слів перебіжчиків ставляться, хоча б на перших порах, із загостреним інтересом… Прочитають, повір мені, прочитають, я розголошу те, що зміг зрозуміти сам.

– А коли буде пізно, тату? – тихо запитала Марі. – Знаєш, у мене всередині все тремтить, немов мене хтось сповив, я боюсь включати радіо… Мігель дзвонив перед тим, як я сюди вилетіла… Я, мабуть, не полетіла б, коли б він не подзвонив… У нього був такий чужий голос, зовсім розпачливий, погаслий, якийсь приречений…

– Ох, Марі, прошу тебе, заспокойся! Повір, росіяни напевно засічуть рух американського флоту до Гаривасу і неодмінно зразу ж поставлять про це питання в ООН… Білий дім сьогодні вранці відкинув усі звинувачення з приводу інтервенції, яка готується, вони назвали це черговим раундом кремлівської гри проти вільного світу… Так категорично американці не говорили б, вони спритні політики, вони завжди залишають поле для маневру… І потім головне, дівчинко… Мене теж не влаштовує те, як випирає ім’я Дігона в усій цій справі… Там, мабуть, іде бійка під пледом, там ділять пиріг, і це на користь Санчесу… Коли є дві сили, які протиборствують, це дуже вибухонебезпечно, розумієш? Санчес і Дігон віч-на-віч – страшно, але в гру втягнуто не лише Дігона, це я можу довести і доведу завтра з цифрами в руках… Коли, не дай боже, щось і трапиться в Гаривасі, моя прес-конференція стане обвинувальним вироком Вашінгтону, третього не дано; або все станеться так, як я припускаю, і тоді мою правоту підтвердить біржа, тобто доля тих фірм, які піднімуться, спекулюючи на бобах гариваського какао, і тих, які прогорять, а за цим стоять люди, зв’язані з політикою, або нічого не відбудеться, Білий дім зупинить Уолл-стріт, осадить дідусів, порекомендує їм зачекати, розумієш? Та коли щось і гряне, тоді їм після того, як я обнародую результати моїх досліджень на біржі, не відмитися…

– А яке діло до всього цього Мігелю? – спитала Марі. – І мені?

– Ти не слухаєш мене, дівчинко… Або не хочеш зрозуміти… Завтра о десятій ранку я розповім громадськості, хто і чому стоїть за нагнітанням ситуації в Гаривасі. Проаналізую персонали, зв’язки, пунктири великої політики… Я приверну слухачів до дослідження певних симптомів на біржах у зв’язку з Гаривасом… Я назву імена не тільки Дігона, про нього чомусь аж надто багато говорять, організовано, я сказав би, але й Моргана, і Кун Леба, і Дейвіда Ролла, про яких мовчать, але чиї люди виявляють цікаву, хоч і «тіньову» активність на біржах, і про паси живчиків Роберта Кара, цього «барометра Білого дому», я розповім також… Коли б суд відбувався до того, як здійснено злочин, ми опинилися б у золотому віці цивілізації, хороша моя людинко… Я виголошу вирок про злочин, який ще не стався, але може статися… Невже це не зупинить тих, хто хоче плюнути в лице своїй батьківщині?

(«Що вона відповіла?» – спитав резидент, напружено вслухаючись у тишу. Герберт знизав плечима: «Мабуть, заперечливо похитала головою».)

– Добре, – сказав Верньє, – їдемо на рю Муффтар, там договоримо… Гала, де в тебе машина?

79
26.10.83 (18 годин 26 хвилин)

Френк По був трохи спантеличений, попрощавшись із шефом резидентури; зустрілися вони в його машині на рю Вашінгтон; той був знервований; це зовсім на нього не схоже; досі здавалося, що ця людина взагалі позбавлена всяких емоцій, лише розрахунок і холодний спокій у будь-якій ситуації.

Розмова тривала кілька хвилин.

. – На зв’язок ідіть, дотримуючись усіх норм конспірації, Френк; тричі перевіртесь; змініть, принаймні, два таксі; грошей на машину не жалійте, кружляйте по всьому місту, особливо, коли відчуєте, що фліки сидять у вас на хвості; в барі «Гренобль» є надійний вихід у двір, опинитесь на рю Гротт, прямо навпроти входу в метро, якщо за вами підуть, ви напевне це побачите; у тому разі, коли переконаєтесь, що все гаразд, доїжджайте до Порт Дофін, подзвоніть по телефону 542.62.69, відрекомендуйтесь Якубом Назрі, намагайтесь розмовляти з акцентом, вам запропонують зустрітися в барі «Жорж Санк»; це означає, вас чекатимуть у «Пті серкль» за столиком біля сходів на другий поверх через тридцять хвилин після того, як назвуть годину для побачення в «Жорж Санк»… Вас зустріне чоловік років сімдесяти в сірому костюмі і синьо-білій сорочці; на столі лежатимуть три гвоздики, біла, червона й рожева; скажете йому, що приїхали із Стамбула, привезли привіт і лист від Казема… Ось, візьміть ці фотографії, покажіть йому і назвіть дві адреси, тутешню, на рю Вашінгтон, і крітський ресторан на рю Муффтар.

Шеф витяг з кишені дві фотокартки, простягнув Френку; той глянув мигцем і запитав:

– Верньє і Марі Кровс?

– Ви їх знаєте?

– Її знаю добре, його теж, тільки він не входить у сферу мого інтересу, консерватор.

– А як ви до неї ставитесь?

– Славна дівка з хорошим пером, – відповів Френк.

– Ну-ну.

– Хіба не так?

– Я вам цього не сказав.

– Ні, справді, її чекає велике майбутнє, вона добра людина і чудово працює.

– Ну й нехай собі працює… Скажете вашому контакту, що в нього є час зустрітися з ними до ночі, потім буде пізно. Він ставитиме умови. Погоджуйтеся на все, не подумайте виходити на зв’язок зі мною. Повторюю, приймайте всі його умови.

– Я не дуже вмію робити діло, коли не розумію його, бос.

– Згодом зрозумієте… Це у ваших інтересах, Френк, давайте топайте, в мене багато роботи, щасливо, зосередьтесь, діло дуже небезпечне, ясно?

«От ніколи не подумав би, що йому сімдесят», – здивувався Френк По, розглядаючи сивого, дуже високого, худорлявого чоловіка, який поважно сидів за столом, ласкаво поглядаючи на три гвоздики.

Офіціантові, який підійшов, сивий сказав:

– Будь ласка, поставте квіти у вазу, інакше вони зав’януть без води.

– Ці з товстими ніжками, мосьє, – заперечив офіціант, – такі можуть довго стояти й без води, але, якщо вам хочеться, я принесу вазу. Якого кольору?

– Білого, коли можна.

– Так, мосьє.

– Спасибі.

– О, мосьє, це моя робота…

«Мені б так виглядати у сімдесят, подумав Френк. – Міцне покоління, вони й у вісімдесят ще тримаються… Пили молоко без радіації і їли натуральне м’ясо, а не хімічних бройлерів[31]31
  Курка, яку виростили на птахофабриці.


[Закрыть]… Ми не доживемо до їхніх років, вік стресів…»

Він умів відчувати час, це, мабуть, передалося від батька: перед тим, як перейти на завод по гарантійному ремонту годинників фірми «Омега», По-старший мав невеличку майстерню, в домі завжди відлічували хвилини старійшині будильники, величезні підлогові красені з вестмінстерським боєм, маленькі будиночки з зозулями, що вимірювали безтурботно роки життя, немов у віденській опереті, гігантські керамічні блюдця з іспанськими малюнками, замість стрілок ніж і виделка, яких тільки годинників не було! Навіть у школі на уроках він безупинно чув різноголосе цокання, міг визначити час з точністю до хвилини, тому ніколи не носив з собою ні «Омеги», подарованої батьком, ні «Орієнта», виданого в Ленглі (брав лише у службовій потребі, бо «Орієнт» був особливий, його можна обладнати і під передавач, і як мікрофон для запису розмов з людьми, котрі його цікавили).

Френк завжди пам’ятав, як батько, втлумачуючи йому глибоку повагу до часу, раз у раз повертався до Онассіса. «Знай, він став великим лише тому, що з дитячих років зрозумів вартість хвилини».

(Сім’ї були сусідами в Смирні; діди товаришували; Онассіс звичайно знаходив і допомагав тим, хто з одного з ним кореня.)

Батько Френка розповідав, як тринадцятирічним хлопчиком Арістотель Онассіс почав працювати на тютюновій фірмі свого батька, найбільшого комерсанта Смірни; в п’ятнадцять років він бігав по палаючому місту під час грецько-турецької різні, роблячи все, що тільки міг, аби врятувати від розстрілу батька, якого турки кинули в тюрму; примудрився давати хабарі тюремним стражникам, зав’язувати стосунки з потрібними людьми, ночами вчити англійську мову і вранці ублажати американського віце-консула, який давав перепустки для вільного ходіння по місту і в порт; міняти на борту сигарети на віскі, постачати цим віскі тюремне начальство, тих, від кого залежало – вписати ім’я батька в список на розстріл чи залишити до наступного дня; плакати, смішити, доводити, страшити, обіцяти, благати турецьких бізнесменів, аби ті замовили слово за ув’язненого грецького фабриканта; він забув, що таке нормальний сон, бо був на ногах двадцять годин на добу і зрештою таки врятував батька, вивіз його до Греції, а там старий звинуватив його в тому, що він приховав більшу частину його грошей, і сімнадцятирічний хлопець назавжди покинув рідний дім, поплив до Аргентіни, працював день і ніч телефоністом у кампанії ITT, зібрав грошей і став торгувати турецькими сигаретами…

Якось Френк, усміхнувшись, мовив:

– Тату, а чому ти обминаєш любовні пригоди Онассіса?

– Арістотель кохав і Грету Гарбо, і велику співачку Марію Каллас, і Жаклін, і прекрасну балерину з трупи Анни Павлової, але дозволив собі все це лише після того, як став могутньою людиною, а він став таким, коли йому сповнилось тридцять…

Френк засміявся.

– Тату, ти поганий вихователь… Не можна брехати учням… Адже Онассіс уперше согрішив з дочкою служниці в домі батька, коли йому тільки-но стукнуло одинадцять.

– І ти віриш побрехенькам газетних базік? – зітхнув батько. – Господи, який невдячний цей світ і злостивий….

– Таточку, мені про це розповів сам Арістотель… Він навіть сказав про те, як його батько напучував: «Спи тільки з тими, синку, зв’язок з якими не завдасть шкоди твоїй кар’єрі…»

– Не блазнюй! – обурився старший По. – Він не міг тобі сказати цього! Ти ще малий, не доріс до того, щоб Арістотель говорив з тобою так відверто!

– Мені двадцять п’ять, тату, в цьому віці Онассіс уже орудував справами.

– А ти для мене і в п’ятдесят залишишся дитиною!

– Не бути мені тоді Онассісом.

– Не бути, – погодився батько. – Таких, як він, бог дарує Греції раз у століття…

«Цей сімдесятирічний, – думав Френк, відчуваючи, що підходити ще рано, секунд сорок у запасі, а то й сорок п’ять, – чимось схожий на Онассіса, тільки той був курдупель, а цей сивий красень високий, як Ланкастер… Зрештою, – почув він свій голос і відзначив, що в голосі була тривога, – Онассіс теж мав справу з такими типами, мафія, ясна річ, але, чорт візьми, не нам же виконувати чорнову роботу; я не збираюсь нікого ні до чого примушувати, я маю справу з ідеєю, з прекрасною ідеєю нашої свободи, їй я служу, коли хтось заважає, його треба вміти примусити зійти з дороги, та й годі… Шеф не сказав мені, хто ця людина, теж конспіратор, нібито в мене дві звивини… Але ти зараз захотів випити, – зрозумів він себе, – чому тобі захотілося випити? І не просто так, як це заведено, взяв скотч[32]32
  Шотландське віскі.


[Закрыть] з льодом і смокчи його весь вечір, підливаючи соди, а по-справжньому, тягучим, довгим ковтком…»

– Добрий вечір, у вас вільне місце? – спитав Френк, підійшовши до сивого.

– Взагалі я чекаю гостя…

– Он як… А я тільки-но приїхав із Стамбула…

– То сідайте… Випийте чашку кави…

– І привіз привіт і лист від Казема…

– Я так і зрозумів, що де ви… Мене звуть П’єр Ніссо…

– А мене Якуб Назрі.

– Дуже приємно, – відповів Ніссо й звернувся до Френка чудовою турецькою мовою.

Френк похитав головою.

– Я народився на Кіпрі, жив у грецькій общині.

Ніссо заговорив по-грецькому; його словарний запас був не дуже великий, але вимова прекрасна.

Френк відповів йому на смирненському діалекті; батько не розмовляв з ним дома по-англійськи; йому подавали лише грецьку їжу, вино також.

Ніссо задоволено кивнув, закурив тонку чорну сигарету й спитав:

– Що питимете?

– Віскі.

– З льодом?

– Ні, чисте.

– О’кей. А я візьму пастис, чимось нагадує грецьку горілку, правда ж?

– Мабуть.

– Помиємо руки?

– Неодмінно.

Вони спустилися в напівпідвал, там біля будки телефону-автомата були вбиральні; вони ввійшли у тісну кімнатку, Ніссо замкнув двері, пустив воду і сказав:

– Ну, що у вас, давайте.

Френк мовчки простяг йому фотографії.

Ніссо глянув на них мигцем, змазав, так би мовити, і повернув Френку.

– Я знаю цих людей, і в нашій картотеці є фотографії кращі, ніж ваші, дуже контрасні, зроблені на чорно-білій плівці. Де вони?

– На рю Вашінгтон до восьмої. Потім будуть на рю Муффтар, у крітському ресторані…

– Добре… Тепер про діло… Я маю на увазі наше діло, містер Назрі… Мої друзі зацікавлені в тому, щоб придбати п’ять миль пляжу вздовж берега Парани у Парагваї…

– Вас цікавить фінансування?

– Ні. Ці землі належать «Юніон пасіфік»… Вони занедбані. Треба, щоб ваші друзі вплинули на босів цього концерну. Торгуватися не станемо.

– Вважайте, що ця земля ваша.

– О’кей. Мої друзі будуть задоволені такою відповіддю.

Ніссо витяг з внутрішньої кишені піджака портмоне, плоске, черепахове, легко, жестом провінціального фокусника відкрив його, вийняв аркуш тонкого паперу.

– Прочитайте й підпишіть, – сказав він.

Френк пробіг текст: «Мої друзі, а за їхнім дорученням я, гарантують, що землю по річці Парана в Парагваї, яка тепер є власністю фірми «Юніон пасіфік», буде продано протягом листопада – грудня цього, 1983 року тому, хто подасть цей папір».

– У мене немає ручки.

– У мене є, – і Ніссо простягнув Френку «паркер».

Френк підписав, не торкаючись паперу пальцями.

Ніссо похитав головою.

– І відтисніть два пальці біля вашого підпису, Назрі. Папір відповідним чином оброблено, доказ повинен бути цілковитий.

Френк згадав слова шефа: йти на будь-які умови того, хто з ним зустрінеться, подумав, що все це нікчемне, треба мати справу з тими, хто вірить слову, а не вимагає відбитку пальця; як злочинці, їй богу, нічого собі агентура!

Ніссо помив руки, побризкав злегка водою на лацкан, тільки дві краплі, але так, щоб вони були помітні, стряхнув кілька крапель на ліву штанину, вийшов з туалету, зняв телефонну трубку, закривши собою диск так, аби Френк не міг побачити цифр, набрав номер.

– Алло, це я. Мабуть, затримаюся до початку опери, їдьте без мене, ясно?