Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 30 страниц)

Юліан Семенов
ПРЕС-ЦЕНТР
Анатомія політичного злочину
Роман

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Авторизований переклад з російської Надії Орлової}

_{Переклад здійснено за виданням: Семенов Юлиан, Пресс-центр. – М.: Сов. писатель, 1985.}

1
15.09.83 (12 годин 05 хвилин)

Диктори раз у раз повідомляли про приземлення та вильоти; тут, у новому Шереметьєвському аеропорту, подумав Степанов, хороші диктори, дівчата розмовляють без акценту; у наших взагалі чудове відчуття мови, якщо тільки вони не закомплексовані; так само, як батьки завмирали, фотографуючись для Дошки пошани, так і їхні діти тепер, розмовляючи з іноземцями, кам’яніють, хоч, буває, знають про ті країни більше, ніж самі іноземці.

– Ще кави, – попросив він буфетницю. – І бутерброд з сиром…

– А ваш неодмінний фужер шампанського на дорогу? – жінка працювала тут давно, а Степанов літав часто.

– Лікарі знайшли цукор у крові. Пити можна лише горілку.

– Хочете?

– Та біс його знає.

– Отже, не хочете.

– Я-то хочу, – всміхнувся він, – але чи треба?

Коли він виїжджав із своєї майстерні, дочка сказала: «Тату, це погано, коли цукор, сиди там на дієті й не пий». – «Звичайно, – відповів він, – обіцяю тобі, Бембі», – і хоч знав, що випивати доведеться і дієти дотримуватися не вдасться, ніякого тобі режиму, просто щоденна сухом’ятка.!

Дочка вирішила вийти заміж; Степанов просив її почекати; вона заперечувала: «Ігор не може працювати, тату, він перестав малювати, зрозумій, у нас скоріш союз однодумців, і, крім того, ти знаєш це, я, як і мама, поки сам не зрозумію, що не права, не зможу нікому повірити, навіть тобі». – «Але це недобре, Бембі, у мене мабуть, тому й не склалося життя з мамою, що вона вірила тільки собі, своєму настроєві, своєму почуттю». – Не треба про це, тату». – «Що ж, твоя правда, пробач… Я ж зустрічався з твоїм Ігорем, ми з ним обідали в Будинку кіно… Не знаю, але мені здалося, що тобі буде з ним дуже важко, і може статися так, що все це ненадовго у вас». – «Чому?» – «Бо він егоцентрик і песиміст… Для нього звичайна людська радість є проявом низького настрою розуму… Хлопець аж надто багато думає про себе, так не можна». – «Що ти пропонуєш?» – спитала дочка, і Степанов зрозумів: вона нізащо не послухає його, але все-таки відповів: «Я пропоную випробувати одне одного».

Йому подобалися вирази «бой френд» і «герл френд»; уперше він почув це п’ятнадцять років тому в Нью-Йорку в домі свого колеги; той познайомив його з сином і дівчиною: «Це герл френд Роберта, її звуть Лайза». Степанову незручно було спитати, що це за термін «герл френд», хоч дослівний переклад він знав: дівчина-друг. Лише згодом довідався, що в американських родинах батьки перестали картати дітей за зв’язок, не освячений церковним таїнством одруження; нехай звикнуть одне до одного, нехай поживуть разом, найнявши собі кімнату; дорого, але нічого не вдієш, можна підробити, попрацювати вантажником чи влаштувалися мийницею посуду, зате набуваєш досвіду, а це неабищо – досвід, ніяких ілюзій, рожевих мрій при місяці стоячи і безвідповідальних словес про майбутнє щастя… Зрозуміють, що підходять одне одному, прожили рік, два, гри, ну що ж, заглянули в церкву, просто чиста формальність, хай живе досвід, вони ж перевірили себе, напутні побажання пастора – така собі гра в урочистість, нехай…

Коли Надя дізналася від дочки про цю його пропозицію, подзвонила в майстерню: «Як тобі не соромно, ти її штовхаєш на шлях розпусти, так не може вчинити справжній батько!»

Добре, подумав він тоді, нехай я буду не справжнім батьком, і це переживемо, не таке переживали, але я правильно зробив, усе-таки правильно, забравши дівчинку з восьмого класу й пославши в училище живопису; людина має робити те, що в ній живе і вимагає виходу; англійська спецшкола для татусиних діточок – це ще не щастя і навіть не фах, культурна людина сама може вивчити англійську. І тепер я правильно роблю, сказав він собі, не кожна жити самими емоціями, вони потрібні, коли сідаєш За машинку або ж береш у руки пензель… І нема чого ображатися, бо це правда, коли я сказав, що не можна одружуватися, поки не закінчили інститут: нічого собі сім’я – мама готує обід, а батько дає гроші на вбрання; самостійна любов не може існувати поза самостійним побутом…

А що буде, подумав він, коли я зломлюсь? І бракуватиме сили на те, щоб писати романи, створювати сценарії, сидіти на репетиціях п’єс, вилітати на події, смажити собі бурякові котлети, правити верстку, бігати по слюсаря, коли тектиме кран, сваритися з редакторами, допомагати друзям, стовбичити на художніх радах, їздити на техобслуговування, виступати на прес-конференціях, заходити по замовлення до Ірини в «Новоарбатський», засідати на редколегіях і привозити кістки для собаки? Що буде, коли я не зможу далі обходитися без допомоги жінки, яка візьме частину мого тягаря на себе? Як поставиться до цього моя Бембі? Вона зрозуміє, заспокоїв він себе, та й потім навряд чи знайдеться така жінка – з моїм характером, з моїм; норовом… Ну а все ж, коли так станеться, спитав він себе. Ти лише уяви собі це. Ні, ти не тікай від запитання, ти відповідай, адже ти відповідаєш самому собі. Ну то й що? Відповідати собі, коли тільки чесно, ще важче, ніж комусь іншому… Отож-то й воно, брехати не хочеш, а відповісти правду боїшся: буде велика біда, якщо дочка не зрозуміє, а, мабуть-таки, не зрозуміє, бо жаліє Надію; нещастя, як і радість, ділиться порівну між батьками, які живуть окремо; батько не має права на щастя, коли його позбавлена матір… Ну, а якщо навпаки? Коли мати щаслива, а батько нещасливий? Таке діти прощають? Не хитруй, сказав він собі, не можна з цим запитанням звертатися до всіх, ти ж поставив його сам собі, ми всі запитання проектуємо на себе, а коли ти нещирий з самим собою, чого ж ти хочеш від світу? Шекспір – геніальна людина, хоч Толстой його й не любив. Ніхто так не боявся лишитися незрозумілим, як Шекспір. Це ж треба було написати таку просту фразу, яку виголосив Гамлет, звертаючись до Гораціо:

 
То байдуже. – Гораціо, я гину;
Ти живий; скажи про мене правду
Невтоленним.
 

Англійською це звучить сухіше, а тому точніше: «Ту телл май стори»; справді, кінець усього – це мовчання, безпам’ятність, тиша… Гораціо сказав мертвому Гамлету (дай тобі боже написати щось, бодай хоч трохи схоже на це):

 
Спочив високий дух. – Спи, любий принце.
 

Але саме відтоді, як у світі з’явився Гамлет, «спокійні ночі» людство втратило, воно збентежене запитанням, на яке й досі немає відповіді: «Бути чи не бути?»

Степанов попросив офіціантку:

– Будь ласка, все-таки дайте мені чарку горілки.

– Є пляшка «Київської ювілейної», дуже добра, не хочете покуштувати?

– По-моєму, вони тепер усі однакові… Тільки й різниці – з закруткою чи без закрутки.

– Ні, коли новий сорт запускають у серію, він завжди хороший, це вже потім починають хімічити, а поки що «Київська» прекрасна, це як «розкажіть Хабібуліну»…

– Якому Хабібуліну?

– Приповідка така в мене є – із чоловіком зручно, та й з подругами… Коли вони починають мені напускати туману, то я відповідаю їм: «Розкажіть Хабібуліну» – і вся розмова…

Степанов усміхнувся:

– А що, справді зручно…

Дуже зручно, подумав він, термін – це економія часу… Будь прокляте моє відчуття часу, воно передалося Бембі, вона поспішає виразити себе і через те завжди поспішає, а я на неї ображаюсь, коли вона приїздить до мене ненадовго, я щохвилини відчуваю, як їй не терпиться повернутися до себе й стати до мольберта… А взагалі світ вичислено більше на загальне, ніж на часткове… Коли я ще можу приховати образу, то Ігор не зможе, він не готовий до того, щоб прийняти її нелегку індивідуальність… Він ще своєї індивідуальності не виділив із загального, не мучить себе чеканням тієї хвилини, коли стане до свого мольберта, він такий непоспішливий і спокійний, він так довго, докладно й нудно говорить… Справжня зануда – це та людина, котра на запитання «як поживаєш» страшенно довго розповідає… Вона пообіцяла не одружуватися з ним, і я не смію їй не вірити… Але ж її може «занести», подумав Степанов, так уже траплялося, і це була скрутна для мене пора, я не знав, як повестися, і лише мати та її давні подруги впливали на Бембі, жінка піддається жінці або ж коханому, а я батько, я власність, данність, своє…

– Увага, увага, починається посадка на літак рейсом до Парижа. Атансьйон, атансьйон…

– Підрахуйте, будь ласка, збитки, – сказав Степанов, – за мою душу…

– Одну хвилинку… Три дев’яносто… Дякую… Коли повернетесь?

– Думаю, впораюся за місяць.

– Хай щастить вам, товаришу Степанов.

– Спасибі.

– А що тепер пишете?

Степанов перегнувся через стойку бару й тихо прошепотів:

– Мені здається, муру… Списався…

2
15.09.83 (12 годин 05 хвилин)

Як завжди, в Прес-центрі на Плас де Насьйон у Шьоньофі було гамірно, багатомовно, метушливо й весело; панувала атмосфера довір’я: люди, які дотримувались найрізноманітніших поглядів і представляли як праві, так і ліві газети, підсідали один до одного без упередженості, обмінювались – звичайно ж виважено – інформацією; сперечалися, але не для того, щоб обстоювати лише свою правоту, а насамперед бажаючи послухати думку колеги, його докази; пили каву; дехто (це було видно з пом’ятого обличчя) підправлявся пивом; у холах, кафе і барах розмовляли, жартували, сперечалися, кепкували один з одного японці й росіяни, французи й американці, поляки й нікарагуанці, чехи й китайці, сенегальці й угорці; в невеличких кімнатах, орендованих найбільшими інформаційними агентствами й газетами, радіо– і телевізійними компаніями та журналами, тріскотіли телетайпи, зі скреготом викидаючи інформацію; цокотали друкарські машинки; до цієї ритміки діла швидко звикаєш і невдовзі вже не відчуваєш її неминущої насолоди; лише поїхавши звідси, починаєш розуміти, що саме тут минули чудові години, дні чи роки твого життя.

Сьогодні, як і завжди, журналісти, акредитовані в Прес-центрі, розпочинали свій день з перегляду газет та журналів, які надійшли вночі; найважливішу інформацію вирізували гострими, немов хірургічними, ножицями, решту сторінок кидали в кошики; з мільйонів слів, виданих комп’ютерною швидкістю телетайпів, спритні газетярі відзначили гнівне інтерв’ю шведського прем’єра Пальме, повідомлення ЮПІ про авіаційну катастрофу на Бермудах, коротку заяву про майбутнє республіки Гаривас, зроблену лідером нового уряду полковником Санчесом, який повалив олігархічну диктатуру, і, нарешті, повідомлення про нараду, що закінчилася в Мілані, де зустрілися представники найбільших концернів світу, які здійснювали свої проекти в країнах, що розвиваються; фотослужба Франс Прес розповсюдила знімки, на яких було зафіксовано в дружньому потиску рук магнатів Баррі Дігона, Леопольдо Граціо, Дейва Ролла і Фріца Труссена; наводилися цитати з їхніх заяв. «Ми добре й дружно попрацювали, це була конче потрібна зустріч, – сказав репортерам «Вашінгтон пост» Дейв Ролл; «Наші відверті розмови ще раз підтвердили всьому світові єдність американо-європейської концепції економічного розвитку», – підкреслив у бесіді з кореспондентом «Ді вельт» Леопольдо Граціо; «Коли я обговорював наші проблеми з моїми молодими друзями Граціо, Роллом і Труссеном, – заявив кореспондентові Ассошіейтед Прес Баррі Дігон, – мені прийшла в голову досить-таки цікава думка: «А чи не пора тобі на смітник, стара калоша? Народилося покоління нових бізнесменів, і треба сказати собі відверто: вони розумніші за тебе, мобільніші й точніші». Словом, я відлітаю до Нью-Йорка з відчуттям солодкого суму, як це буває в людей мого віку перед тим, як прийняти кардинальне рішення».

3
Ланцюг (схема)

Робота банків і корпорацій, втягнутих у систему багатонаціональних компаній, зорієнтованих на воєнний бізнес, планується – з тими чи іншими корективами – таким чином.

Керівник концерну – особливо якщо концерн став імперією – займається питаннями глобальними, намічаючи разом з найближчими помічниками) поєднання інтересів підприємства з геополітичною тенденцією держави.

Коли в світі виникає кризова ситуація, керівник визначає лінію, пропонуючи кілька імовірностей для компромісу. У тому разі, коли мирний вихід неможливий, починає працювати ланцюг.

Як же це робиться?

Заступник керівника – як правило, він відає питаннями дослідження кон’юнктури – доручає найбільш довіреному співробітникові, зв’язаному з науковими установами і університетами, запитати кілька моделей виходу з незваної кризової ситуації, де не позначені ні конкуренти, ні режими, які перебувають в опозиції щодо прагнень їхніх власників, ні партії, які виступають з критикою їхньої щоденної практики. Моделі доручають розробляти тим університетам, де на ключових постах сидять люди, зацікавлені в перемозі концерну, тому що вони або є власниками його акцій, або в концерні працюють їхні близькі, або, зрештою, вони одержують щомісячну дотацію й незриму підтримку в особистому бізнесі.

Модель – безіменна, сугубо теоретична – нікого не ставить в скрутне становище; слова «усунути», «скомпрометувати», «підвести до грані економічного краху», «сприяти інтервенції» застосовуються не до конкретних імен президентів, прем’єрів, державних секретарів чи міністрів оборони, ні, модель – вона і є модель, абстракція, фантазуй собі на здоров’я, ніяких оглядок, адже йдеться не про конкретних людей, а про схеми, твір на вільну тему, це ж цікаво!

… Після того як кілька моделей одержано, досліджено, вичислено на комп’ютерах і довірений співробітник зупинився на одній, з його погляду оптимальній, він передає свої рекомендації в непомітний тихий сектор «обліку інформації».

Один із співробітників цього сектора має постійний конспіративний контакт з фірмою, створеною на гроші, вкладені як концерном, так і синдикатом, тобто мафією.

Саме на стику цього контакту фантазія професорів з університетів та науково-дослідних інститутів на тему «усунути» набуває плоті й крові, бо помічник президента цієї фірми має, в свою чергу, таку людину, котра тримає на зв’язку тих, хто дає команду терористам.

У тому разі, коли операція пройшла успішно і бажаного досягнуто, але стався витік інформації або ж задумане з якихось причин провалюється, то і президент, і керівник концерну, і (з деякою натяжкою) директор ЦРУ сміливо дибляться у вічі телекамер, спрямованих на них у сенатських комісіях: вони нічого ні про що не знали. Коли ж їм викладають факти, то вони відповідають, що не треба плутати самодіяльність безвідповідальних співробітників «нижніх поверхів» управління, котрі самовільно, без консультацій вжили авантюрних заходів, що не мають нічого спільного з принципами, на яких будується практика адміністрації, спостережної ради, міністерства оборони, правління банку чи керівництва Центрального розвідувального управління.

Ланцюг спрацьовує так, що керівник гарантований від зіткнення з усім тим брудним, що може бодай якоюсь мірою заплямувати його престиж; завдання розфасовані по «поверхах»; цілковита відокремленість; конспірації тут навчені не поспіхом, а всерйоз.

… Коли до влади в Гаривасі прийшов прогресивний режим Санчеса, коли корпорації США засікли зростаючу активність в Гаривасі європейської фінансово-будівельної групи Леопольдо Граціо, коли підрахували можливі збитки на випадок, якщо реально оформиться блок Санчес – Граціо, – саме в той день і в ту годину ланцюг було приведено в дію.

Але не один.

Їх багато, і взаємоперетин цих ланцюгів кривавий й безпощадний.

4
І5.09.83 (21 година 05 хвилин)

«Яке щастя, – подумав полковник Санчес, милуючись Гарі Кровс, – що революція насамперед ламає усталені норми спілкування людей у країні; немає нічого прекрасного за слово «громадянин» і звертання до товариша «ти»; довір’я, як і любов, можливе тільки між рівними, а рівні лише ті, які вірять одне одному».

– Ви щасливі? – спитала Марі. – Пробач, я весь час відчуваю свою малість у цьому прем’єрському кабінеті… досі не можу звикнути, що лідера країни тут називають на «ти».

Санчес усміхнувся; його усмішка була дитячою, щирою і такою доброю, що у Марі защеміло серце…

«Господи, як же я його люблю, – подумала вона, – я нікого й ніколи не любила так, як його… Звичайно, розумом я можу збагнути, що він правду каже, що йому не простять, коли я житиму тут, у Гаривасі: лідер національної революції привіз німкеню – у нього багато ворогів, все зразу ж обіграють, а тут суворо розправляються з тими, кому перестають вірити… Він сказав, що йому потрібно два роки, потім він залишить цей пост, коли зробить те, що зобов’язаний зробити… А що може статися за ці два роки? Ми раби не тільки. обставин, а й самих себе, своїх бажань, своєї мрії, своєї плоті, зрештою… Хочемо бути ідеальними, але ж це неможливо…»

– Ти питаєш, чи я щасливий? – Санчес витяг іспанську, чорну, дуже міцну сигарету «Дукадо», закурив, подивився на плоску коробочку диктофона, що лежав на низькому столику між Марі та його помічником по зв’язках з пресою Гутієресом, і замислено мовив: – Так, мабуть, я маю право відповісти – щасливий.

– Що породило ва… твоє відчуття щастя?

– Те, що я можу здійснити свої мрії на ділі.

– Вам… Тобі важко це?

– Так..

– Чому?

– Ми прийшли до влади в країні, де панували диктатура, корупція, ледарство й свавілля. Це позначилося на всьому складі психології мислення нації, змінити його – це найголовніше завдання тих, хто взяв на себе відповідальність за майбутнє. Як змінити? Примусити працювати? Не вийде. Ентузіазмом? Так, можливо, на перших порах. Але рішучий перелом може відбутися лише тоді, коли буде створено точну економічну модель, що грунтується на принципі рівності, справедливої оплати затраченої праці і, нарешті, творчості… Ти читала книжку Мігеля Анхеля Астуріаса «Сеньйор президент»?

– Не пригадую.

Санчес похитав головою, подумав: ти не читала, люба моя; якби читала, то не могла б її забути, як же прекрасно ти засинала з книжкою, коли я залишався у тебе в Бонні, на Бетховен-штрасе, в твоїй маленькій кімнаті під самісіньким дахом, чистенькій і світлій, як слово «здрастуй», ти засинала, немов дитина, і підкладала долоньку під щоку, скручувалась калачиком і солодко чмокала уві сні, а я лежав і боявся поворухнутись, хоч мені треба було встигнути продивитись за ніч добру сотню сторінок, як би обережно я не відсовувався від тебе, ти все одно відчувала це і обнімала мене, пригорталася ще ближче, і я лежав біля тебе недвижний.

– Це чудова книга великого гватемальця, – продовжував він. – Астуріас розповів про диктатуру Естради Кабрери, він писав, що диктатура – це страшний, отруйний павук, який розбещує, підкуплює, залякує всі класи суспільства, люди стають або бездушними механізмами, або фанатиками, або гидкими пристосованцями… Дехто думає, що після диктатури прийде новий час і все стане на свої місця… На жаль, це не так. Минають роки, а дух диктатора і його системи ще довго живе. Чому? Та тому, що диктатура роз’їдає суспільство до самих кісток…

– Коли ви намічаєте провести вибори? Я маю на увазі демократичні?

– При диктатурі, яку повалив народ на чолі з армією, теж проходили «демократичні вибори»… Я проти вільного поводження зі словом «демократія». Я починаю відлік демократії з кількості грамотних жінок і здорових дітей у Гаривасі… Гадаю, що в середині наступного року пройдуть вибори, хоч головні вибори відбулися зовсім недавно і вони були загальнонародними: люди вийшли на вулиці, вони голосували, будуючи барикади й кидаючи гранати в бронетранспортери поліції…

– Як ставиться адміністрація Білого дому до практики уряду, очолюваного тобою, полковнику Санчес?

– Ми підтримуємо нормальні дипломатичні відносини з Сполученими Штатами, і в мене немає підстав, достатніх, уточнив би я, підстав для того, щоб звинувачувати північного сусіда у втручанні в наші справи.

– Але в американській пресі…

Санчес перебив:

– Я не знаю, що таке «американська преса»… Є преса Північної Америки, є преса франкомовної Канади, є газети, що виходять в Бразілії португальською мовою, є наша преса – для людей, що читають по-іспанськи.

– Пробач… Я мала на увазі пресу Сполучених Штатів… Там нині почали з’являтися статті, в яких твій режим називають прокомуністичним…

– Я за свободу друку, – відрубав Санчес. – Це їхня справа… Я досить ретельно аналізував північноамериканську пресу перед інтервенцією в Гватемалу… Якщо тебе цікавить, як готується інтервенція, почитай ці матеріали – і ти зрозумієш, коли є реальна небезпека… Адже я не ображу тебе, коли скажу, що журналістам легше друкували трухлятину? За це, видно, більше платять?

– Та ні, ти мене не образив…

– Пробач іще раз, але ж це правда, хіба не так?

– Це правда… Хто стоїть за спиною правих екстремістів, що ховаються в сельві на півночі Гаривасу?

– Я краще скажу, з кого вони рекрутуються. Певен, коли ми почнемо нашу економічну реформу, коли кожен громадянин матиме реальне право виявити себе в бізнесі – так, так, саме так, у бізнесі, спрямованому на благо всіх і відповідно до внеску кожного в цю справу – на своє власне благо, – живильне середовище для демагогів, що рекрутують правоекстремістських відщепенців, зникне.

– В чому ти вбачаєш суть економічної реформи?

– В чесній і справедливій оплаті, яка спонукала б людей до праці, до творчої праці. В чесному розподілі національного прибутку. В залученні іноземного капіталу, достатнього, щоб можна було дати країні енергію. Ти їздила по республіці й бачила, що у нас практично немає механізованої праці, жінки й діти працюють на осонні ручним способом, тоді як усе це можна робити машинами…

– А яку роботу ти даси людям, якщо зможеш провести економічну реформу, тобто від ручної праці перейдеш до машинної?

– Узбережжя… Наше узбережжя може стати таким курортно-туристським місцем, рівного якому не знайдеш…

– А після того, як ви забудуєте узбережжя?

Санчес хмикнув.

– Коли говорити про той час, коли ми побудуємо те, над чим зараз працюють архітектори й скульптори, це вже буде наступне десятиріччя, а я прагматик, я мушу думати про найближче майбутнє; ті, хто в нашому уряді працюють над проблемами перспективного планування, думають про далеке майбутнє…

– Хто працює над проектами?

– Архітектори Іспанії, Югославії і Болгарії.

– А чому не Франції і Італії?

– Досвід іспанців, болгар і югославів демократичніший – так, принаймні, мені здається…

– Хто фінансуватиме енергопрограму?

– Європейські фірми, зацікавлені в широких контактах з країнами, які розвиваються.

– Але ж американські фірми ближче?

– Ми поки що не маємо від них пропозицій… Тільки слова… Проте ми готові розглянути будь-яку ділову пропозицію з півночі, якщо вона надійде.

– Хто в Європі виявляє особливий інтерес до співробітництва з Гаривасом?

– У нас є досить надійний партнер в особі Леопольдо Граціо. А втім, я попросив би тебе не згадувати цього імені, я не до кінця розумію всю хитрість взаємозв’язків китів світового бізнесу, конкурентну боротьбу і таке інше, отже, гадаю, імені Граціо не варто згадувати в твоєму інтерв’ю. – Санчес запитливо подивився на свого помічника Гутієреса. Той кивнув. – У всякому випадку, – додав Санчес, – доти, поки я не проконсультуюся про це з ним самим… А ще краще, якщо це зробиш ти, я дам тобі прямий телефон…

– Спасибі. Я неодмінно подзвоню йому, як тільки повернусь до Шьоньофа.

– Я дам тобі прямий телефон його секретарки фрау Дорн, яка, коли їй дзвонять саме по цьому телефону, з’єднує з Граціо, де б він не був: у Лондоні, Палермо чи Гонконзі.

– Добре бути мільйонером.

– Чесним важко.

– А хіба є чесні?

– Я вважаю, так. Це люди, котрі роблять ставку не воєнно-промисловий комплекс, а на мирні галузі економіки…

– Мені здається, що комуністи поставляться до твого твердження без особливої радості..

– По-перше, я кажу те, що думаю, не оглядаючись ні кого. По-друге, треба б знати, що Ленін закликав більшовиків учитися хазяйнувати у капіталістів.

– Серед членів твого кабінету є комуністи?

– Наскільки мені відомо, нема.

– Ти кажеш: «Ми – це національна революція». Чи немає в цьому формулюванні небезпеки повороту Гаривасу до тоталітарної націоналістичної диктатури армії?

– Ні в якому разі. Націонал-соціалістська авантюра Гітлера була однією з найяскравіших форм шовінізму. Його сліпа ненависть до слов’ян, євреїв, циган мала характер маніакальний. А наша національна революція стоїть на тій позиції, що це страшенна безсоромність, коли білі в Гаривасі вважали себе за людей першого сорту, мулатів – другого, а до негрів ставилися так, як це було у Північній Америці в часи рабства – не дуже, до речі кажучи, далекі часи. Шовінізм грунтується на економічній нерівності, безкультур’ї, забобонах і честолюбних амбіціях лідерів або ж невдалих художників і літераторів. В нашому уряді пліч-о-пліч працюють негри, білі й мулати.

– Ти дозволив мені ставити будь-які запитання, чи не так?

«Я завжди дозволяв тобі це, кохана моя, – подумав він, – а ти дуже часто ставила мені лише одне запитання: «Ти любиш мене? Ну, скажи, любиш?» Я відповідав, що не вмію говорити про любов, я просто вмію любити, а ти шепотіла: «Жінки люблять вухами…»

– Так, я готовий відповісти на всі твої запитання, – сказав він і додав: – А втім, я лишаю за собою право просити про деякі скорочення в твоєму матеріалі…

– У вашому кабінеті немає розбіжностей?

– У нашому кабінеті є різні точки зору, але це не означає, що є «розбіжності».

– Дозволь нагадати тобі рядки Шекспіра… Коли Кассій каже Бруту:

 
… Чим Цезар відрізняється від Брута?
Чим це ім’я гучніше за твоє?
Їх поруч напиши, – твоє не гірше.
А вимовиш, – оба
Такі ж звучні.
И вагу мають однаку.
 

Санчес знизав плечима.

– Той не великий, хто зважує своє ім’я… Порівнювати когось з державних лідерів двадцятого століття з Цезарем неправомірно, бо його охоплювала мрія здійснити на землі цілковите прижиттєве обожнення… Це особлива психологічна категорія, властива, як мені здається, тільки античності… Все інше – погане наслідування оригіналу… А втім, мене в Цезареві приваблює одна риса: хворий лисий старик, він не боявся смерті; цей страх здавався йому неприродним, супротивним висоті духу… Одне слово, Брутом. у наш прагматичний вік бути невигідно; в пам’яті поколінь все одно залишиться Цезар, а не його невдячний син…[1]1
  Існує версія, за якою Брут був позашлюбним сином Цезаря. Згадки про це припущення є в книзі Плутарха «Вибрані біографії» і в примітках до книжки Гая Светонія Транквілла «Життя дванадцяти цезарів».


[Закрыть]

– Брут був республіканцем, полковнику Санчес… Він поважав римлянина Цезаря, але Рим для нього був дорожчий…

«Жінка завжди лишається жінкою, особливо якщо любить, – подумав Санчес. – Вона ставиться до коханого тільки як до коханого, у неї в голові не вкладається, що мої слова зараз звернені не до неї одної, а до багатьох, а як же багато серед цих багатьох – ворогів… А для матері Цезар був просто хворим хлопчиком, а не великим володарем умів і регіонів…»

– Якщо говорити про об’єктивну – на той час – необхідність монархізму, про трагедію Брута, котрий підняв руку на особистість, а вона безмежна, то я змушений буду зазначити, що він виступив не проти свого батька – імператора Цезаря, а за свободу республіки… Адже не заради марнославства Брут підняв ножа…

– Ти його виправдовуєш? – спитала Марі Кровс.

– Я міркую, а будь-яке міркування містить у собі тезу й антитезу.

– Це терміни Маркса.

– Він їх узяв у Гегеля, а той у комуністичній партії не був, – усміхнувся Санчес.

– Яку подію ти вважаєш головною, що спонукала тебе вступити до лав змовників?

– Я ніколи не був серед змовників… Бачиш, мені здається, що змова звичайно породжується честолюбством, а в ньому немає соціальної підоснови… Несправедливість у Гаривасі була кричущою, кілька чоловік пригноблювали мільйони… До людей ставились, як до бидла… Знаєш, мабуть, уперше я зрозумів свою вину перед народом, коли батько подарував мені машину в день сімнадцятиріччя і я поїхав на ній через сельву на ранчо мого шкільного друга. Його батько був лікарем з хорошою практикою, лікував дітей диктатора… І ми з моїм другом в ошатних костюмчиках поїхали до школи, а вчитель Пако сказав тоді: «Хлопчики, я вас ні в чому не звинувачую, тільки запам’ятайте: той, хто бенкетує під час чуми, теж приречений». Ми тоді посміялися зі слів Пако, але невдовзі заарештували батька мого друга, бо внук диктатора помер від енцефаліту, і мої батьки заборонили мені зустрічатися з сином людини, якої усі відцуралися… А я іспанець, зі мною можна робити все що завгодно, але не можна принижувати гордість кабальєро… Словом, я втік з дому, і мені дав притулок учитель Пако, а жив він на бідонвіллі з трьома дітьми й хворою тіткою… Безвихідь, суцільна пригніченість, в надрах якої дедалі яскравіше розгоралися жаринки гніву, – ось що привело мене в нашу революцію…

Гутієрес подивився на годинник, що стояв на великому каміні.

– Полковнику, на третю годину призначено зустріч з міністрами соціального забезпечення і охорони здоров’я…

– Я пам’ятаю, – відповів Санчес. – На жаль, я пам’ятаю, – повторив він і підвівся. – Марі, я відвезу тебе на аеродром, і по дорозі ти запитаєш мене про все, що не встигла запитати зараз, о’кей?

Він запросив Марі в гоночну «альфа ромео», сказав начальникові охорони, що іспанці, нащадки конкістадорів, не можуть відмовити собі особисто відвезти прекрасну Дульсінею в аеропорт, посадив Марі поруч, попросив її пристебнутися й різко рушив з місця.

– Слава богу, ми самі, дівчинко, – сказав він.

– Ми не самі, – мовила вона, – за нами їде машина з твоїми людьми.

– І все-таки ми самі… І послухай, що я зараз скажу… Якщо ти зумієш, повернувшись, опублікувати – крім цього інтерв’ю, в якому, мені здається, я був справжнім дурнем, – кілька статей про те, яка складна в нас ситуація і ніхто не може знати, що станеться завтра, коли ти, особисто ти, без посилання на мене, зможеш надрукувати репортаж про те, що нас хочуть задушити, ти зробиш дуже добру справу…

– Тобі так важко, рідний мій…

– Авжеж, – відповів він, – не легко. Але я мушу мовчати… Розумієш?

– Ні.

– Зрозумієш…

– Мені чекати, Мігель?

– Так.

– Може, ти дозволиш мені приїхати сюди? У мене дуже тяжко на серці там… Я акредитуюсь при твоєму управлінні преси…

– Ні.

– Чому?

– Тому, що я не зможу бачити тебе – і це краятиме наші серця, а коли ми почнемо зустрічатись, мені цього не простять, я ж казав. Піти з поста зараз через тебе, точніше через те, що я тебе кохаю, це значить дезертирувати… Пригадуєш оповідання росіянина про старого козака та його сина, котрий закохався в полячку? Це вважали за зраду.

– Він зрадив через кохання…

– У нас моє кохання теж назвуть зрадою… Я дуже вірю в тебе, Марі, я вірю в себе, та я знаю наших людей… Тут панує ненависть до тих, хто розмовляє не по-іспанськи… Думають, що це янкі… Ось почекай, у нас чудовий урожай какао, ми матимемо чимало грошей, сюди приїде багато інженерів і механіків з Європи… Тоді приїдеш і ти… А зараз ми будемо аж надто на виду, не можна, моє рудоволосе щастя…