Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 30 страниц)

29
15.10.83 (19 годин 49 хвилин)

– Він дріб’язковий, боягузливий сластолюбець, – дуже тихо сказала фрау Елізабет Піке доктору Кроллю. – Я прожила з ним дев’ятнадцять років, бачила, як він не раз попадав у халепу… Всі ті роки, що ми були разом, я, по суті, чекала, коли він піймається у лапи якійсь повії. Діти – ні Марі, ні Ганс – не вірили мені, любили його дужче, ніж мене, бо він хороший актор… Тепер нарешті вони переконалися в моїй правоті, тепер вони зі мною…

– Але карти кажуть, що він був щирий з вами, – сказав доктор Кролль, торкнувши довгими пальцями з обгризеними нігтями чирвового туза. – А втім, я згоден подивитися за старонімецьким розкладом, рейнський варіант незамінний у таких колізіях… Ви народилися в невеличкому селі, що спускалося ущелиною до берега Рейну, чи не так?

– Так, саме там, – відповіла Елізабет Піке, і у великих красивих очах жінки з’явився переляк, і тому вони стали беззахисними. – Мені казали, що ви знаєте все про тих, хто до вас приходить, але я не могла уявити, що ви можете вгадати навіть місце народження…

– Це просто, – відрубав доктор Кролль. – Я настроївся на вас, я виконую свою роботу, фрау Піке, за яку до того ж досить добре платять, я розслаблюю свої магнітні поля і віддаю вашим полям свою енергію. Я навіть побачив зараз, яким колись було ваше село: всього двадцять, тридцять дворів, не більше; тільки два чи три нові будинки, решта старого типу, з дерев’яним каркасом, дуже багато червоної герані на вікнах, хіба я неправду сказав?

– Так, – жінка зачаровано кивнула, – у нас в селі справді було лише три нові будинки…

Доктор Кролль повільно розкладав карти, відкинув сім карт убік, закурив, співчутливо запитав:

– Ви ще любите його? Чи карта бреше?

– Не знаю. Часом ненавиджу, а іноді мені таки жаль його…

– А як бути з трефовим королем, що біля вас?

– Це інше.

– Ну, добре, і що ж це? Як пояснити це інше? Ви захоплені ним? Чи звичайна данина природі?

– Не знаю. Мабуть, мені потрібна поруч саме така людина.

– Ви схиляєтесь перед ним? Він розумний? Сильний? Надійний? Багатий? Чи він підкорив вас чимось іншим? Дев’ятка чирвова, що лежить між вами і цим королем, дивна карта, у такому рейнському розкладі вона показує по-різному, це як тлумачити. Ви хочете, щоб я зупинився на цьому аспекті вашого сьогоднішнього й майбутнього?

– Я згодна, – трохи помовчавши, відповіла Елізабет Піке. – Хоч я живу в минулому, я не вірю в майбутнє, його, по суті, нема вже для мене…

– Це як сказати… Як сказати… – Доктор Кролль відкрив карти, що лежали під піковою дамою, розклав їх віялом; перші були дев’ятка, десятка і король пік. – Випала смерть, фрау Піке, ні, ні, не вам. Скоріш загибель когось із ваших близьких… Ви ще вважаєте вашого чоловіка своїм близьким?

– Не знаю.

– Якщо хочете, я можу направити цей удар на того, хто є вашим ворогом… Вам вирішувати… Чи все-таки ви хочете повернути його?

– Так, я хочу його повернути… Не для себе – для Ганса, хлопчик, власне кажучи, любить батька…

– Розкажіть мені, – тасуючи карти, спитав доктор Кролль, – на що гостріше реагує ваш колишній чоловік? На ласку чи на силу? На страх чи на радість? Що найдужче може на нього вплинути?

– Він боягуз, страшенний боягуз, я пригадую, що він говорив мені, коли ми були молоді, у нього немає стрижня…

– Одним словом, вам здається, коли я спробую вжити певних заходів у ваших інтересах, то це треба робити без еківоків, зразу, навідліг?

– Тільки так.

– Розкажіть що-небудь, за що можна було б зачепитися… Коли ви справді хочете просити мене повернути його вам… Що може злякати його?

– Не знаю, – розгублено відповіла жінка. – Я знаю про нього все, але не знаю, чим його можна злякати… Я думала, він повернеться, коли діти перестали зустрічатися з ним… Мабуть, йому стане дуже страшно, якщо він не зможе й далі утримувати Ганса, допомагати йому.

– Він любить дітей?

– Мені так, власне, здавалося інколи…

Доктор Кролль знову розклав карти, посміхнувся трефовій десятці, що лежала біля чирвового короля, і спитав:

– У нього немає капіталу, який зберігається в банку?

– Мабуть, є.

– Ви впевнені в цьому?

– Мені так здається… Він багато заробляє…

– А які його витрати?

– Ах, він ніколи не лічив пфенігів…

– Але карти кажуть, що ви живете на його кошти…

– Ви ж знаєте, доктор Кролль, які тепер витрати, ціни ростуть, ця жахлива інфляція, звичайно, він утримує нас, але він так багато друкується в газетах, читає лекції… Ні, він багатий, це точно…

– Ви коли-небудь працювали, фрау Піке?

– Ні. А втім, я вела дім… Ця робота важча за всі інші…

– Ви не мали від неї насолоди? Мені здається, це найвище щастя жінки – вести дім, не всім воно дається.

Доктор Кролль швидко викинув кілька карт; йшли в основному піки; обличчя фрау Піке було відчуженим, на колоду й на пальці мага вона дивилася зачаровано.

Нарешті доктор Кролль спитав:

– А кого він найбільше цінить?

– Він завжди говорив, що я, власне кажучи, напрочуд авторитарна… Ні, це він авторитарний, сам же боїться авторитету, особливо коли людина суха й різка! Він лякається наказів, я ж пам’ятаю його, я пам’ятаю його, я пам’я… Він цінить тих, хто при владі, я так вважаю…

– А як він ставиться до слова й думки дітей?

– Я ж сказала, мені здавалося, він любить їх…

– А коли син ще раз зажадає, щоб він повернувся до вас? Я уважно вивчив фотографію вашого сина, він схожий на вас, і добре, що ви привезли мені його сорочку, я зможу вплинути на нього, хлопчик піддасться мені, моїй енергії, він поставить перед ним дилему: або – або.

– Але я вже була у… – фрау Піке затнулась і замовкла.

– Ви вже були в іншої людини мого фаху, і вам не допомогли, я розумію… Розкажіть, коли ви почали вперше сваритися? Чому? Хто був винен у цьому? Тільки розповідайте як на сповіді, фрау Піке, не собі і не дітям, і не подругам, а богові, без поблажливості до себе…

– Це було через два місяці після того, як ми одружилися. До мене на вулиці підійшла жінка… В неї були величезні синьо-чорні очі, і вона сказала, що я буду нещасна з тим, кого люблю. Вона говорила про те, що мене чекає, і мені стало дуже страшно, як ніколи ще в житті не було… Я просила цю стару облишити мене, дала їй десять марок, але вона йшла поруч і говорила, немов читала, немов знала; як я вірю картам, немов відчувала, як чоловік завжди сміявся з моєї таємної пристрасті дізнатися сьогодні про те, що жде нас завтра… Вона так говорила про нас, що мені здалося, ніби вона й справді знає і його, і мене багато років.

(Фрау Елізабет, сказавши це, була близька до істини; дядя, у якого вона виховувалась, був проти її одруження з Гансом Йоганном Піксом; він найняв цю жінку, її звали Магдалена, норвезька циганка, вона брала багато, довго готувалася до удару, але вміла бити напевне.)

– Далі сталося те, що вона вам пророкувала, – сказав доктор Кролль. – Вона обіцяла вам, що чоловік пізно прийде з гулянки, так і трапилось, ви не стримали себе, а потім стали критися й стежити, почалося взаємне відчуження, потім сварки, хіба не так?

– Справді, так усе й було, до того ж я чекала дитини і не знайшла в собі сили розлучитися з Піксом.

– Чому він не пішов від вас?

– Не знаю. В мене був дім, машина, я була забезпечена, а він тільки починав, мабуть, тому я й була йому потрібна і він терпів…

– Може, він любив вас?

Обличчя жінки на якусь мить стало лагіднішим; Кролль вгадав у ній боротьбу, потім побачив, як перемогло оте глибинне, своє, що суперечить логіці й памяті.

– Ні, – вона похитала головою, – він мене ніколи не любив…

– Але він терпів сцени, скандали, образи?

– І я терпіла… Так, власне, буде чесно, коли я скажу, що терпіли ми обоє…

– Фрау Піке, ви хочете, щоб він пішов?

– Як? – тихо спитала жінка. – Я не…

– Ви хочете, щоб він зник? Розрив серця, автокатастрофа… Карта лежить так, що я можу це зробити. Принесіть мені його речі, ви ж щось зберігаєте дома. Я допоможу вам… Чи ви сподіваєтесь на інший кінець? Тоді я працюватиму з вашими дітьми… Вони зроблять йому дуже боляче, і життя його перетвориться на муку…

… Через дві години резидент БНД, який курирував цей район, знав усе, що йому було доручено дізнатись про характер Пікса та його дітей; насамперед, звичайно, цікавила Марі.

Доктор Кролль одержав звичайну в таких випадках грошову винагороду, плюс до цього служба просунула його оголошення про сеанси провидіння в ті газети, де працювали вірні контррозвідці люди; економія досить відчутна; справді, інфляція, ціни підвищуються, доводиться берегти кожну марку; одержуючи гонорар, доктор Кролль повернув вручену йому напередодні фотографію села, де народилася фрау Піке; але резидент повідомив у Пуллах[14]14
  Штаб-квартира БНД.


[Закрыть] про те, як доктор Кролль помітив, що фотографія ця не зовсім вдала, знято лише частину села, ліву; «принаймні, тих восьми будинків, які спускаються крутою вулицею до Рейну, тут немає». На запитання резидента, звідки йому це відомо, доктор Кролль відповів, що йому поталанило, бо він чесно виконує свою роботу і серйозно ставиться до свого хисту.

– Можете перевірити, – сказав він. – Крайній будинок пофарбовано в жовтуватий колір, його побудували на початку п’ятдесятих років, і належить він старій жінці, у якої хворі ноги.

Перевірили.

Доктор Кролль сказав правду, немов сам побував у цьому селі, хоча він там ніколи не був…

… Одержавши – через три дні після зустрічі Елізабет з доктором Кроллем – страшного листа від сина, Верньє відчув страшну порожнечу; кілька днів мовчав, на розпитування Гала не відповідав, потім став пити, лютуючи на себе, що не може працювати, а робота його – це ж не просто так, це заради Марі, заради дівчинки, саме ця його робота може врятувати те, що дороге й потрібне їй, це захист. Він кілька разів брався за перо, щоб написати відповідь сину, але так і не зміг, розуміючи, що істинною відповіддю буде його діло, присвячене Марі, та і йому, Гансу, а вже потім правді…

30
15.10.83 (20 годин 03 хвилини)

У Торремолінос було душно; всю дорогу з Малаги інспектор Шор просидів біля відчиненого вікна в таксі, жадібно вдихаючи повітря, що, як йому здавалося, пахло морем.

Перед тим як вилетіти сюди на зустріч з удовою Граціо, він прочитав проспект про новий іспанський курорт; звичайно, в красивому глянсовому виданні писали про море, мікроклімат, пляжі, басейни, ресторани ста національних кухонь, бари, концерти фламенко, кориду в Малазі; отут відпочити б з тиждень, подумав Шор, нема нічого прекраснішого, як запах моря, я спав би на березі перші три дні, вихаркав би тютюновий сморід і не кашляв би ранками.

Але Шор так і не відчув запаху моря, самі тільки випари бензину; іспанські водії мчать із страшенною швидкістю, незважаючи на повсюдні обмеження й пости дорожньої поліції.

«Тому, мабуть, вони так відстали в своєму розвиткові, – подумав Шор. – Не можна силоміць обмежувати швидкості у вік, коли люди відкрили еру космічної направленості в просторі. Еліта – Гагарін і Армстронг – літала з невідомими раніше швидкостями, а їхніх земних братів примушують не перевищувати стокілометрової позначки спідометра на таких потужних машинах. І виникає певна трагічна вольтова дуга: необхідні прогресові швидкості в небі протиборствують з жорстокими обмеженнями на землі. А чим тихше їдеш, тим менше встигнеш, тобто пізнаєш, тим менше у тебе можливості зробити, але ж це найголовніше у ритмі нинішнього життя – зробити…»

З другого боку, заперечив він собі, вчені підрахували, що надлишок бензинового гару дуже високий при великих швидкостях, забруднюється навколишнє середовище, але ж воно незмірно більше забруднюється під час вибуху однієї водневої бомби… Обмеження ці не врятують навколишнє середовище, тільки людей покалічать, адже водій, який змушений проїжджати селище зі швидкістю, що не перевищує п’ятдесяти кілометрів, два роки тому служив у армії, у танкових чи автодесантних військах, і його привчили люто проноситись через населені пункти, агресії вигідна стрімкість, вона подібна до випаду на рапірі…

А їх знову ламають… Ні, подумав він, люди, звичайно ж, некомунікабельні і роз’єднані за своєю суттю, всі спроби звести їх в одну спільність, розписану за графами законів, ні до чого, крім горя, не призведуть…

… Шор подзвонив фрау фон Варецькі перед вильотом; голос у вдови Граціо був красивий, низький, дуже рівний; ні, я не змогла вилетіти звідси, бо в мене був гіпертонічний криз, це вже не вперше, я не пережила б похоронів; так, звичайно, я згодна прийняти вас, готель «Палома», п’ятий поверх, я лягаю пізно, особливо зараз, так що можете прийти хоч опівночі.

Торремолінос надзвичайно вразив Шора; яскраво освітлені вулиці цього міста, що виросло в дюнах за останні двадцять років, заповнені народом; видно, що вдень люди пеклися на пляжах, такі вони були засмаглі; Шору навіть здалося, що він відчув запах кокосової олії; що ж, хоч так, подумав він, нехай не море, нехай олія для засмаги, все одно атрибут відпочинку; треба закінчувати цю справу й повертатись сюди, к чорту, стомився, досить.

(Шофер таксі сказав, що слово «палома», тобто «голуб», так само поширене в іспанських готелях, як у Німеччині «мове» – «чайка» – в дорожніх ресторанчиках. «Я бував у Західній Німеччині й Швейцарії, підробляв там, – пояснив шофер, – самі «чайки», а моря немає, хіба Північне море може вважатися морем, бррр, вітри задимають щодня, в мене там нежить не проходив».)

Від номера, який забронювала йому фрау фон Варецькі, інспектор відмовився; в кишені лежав квиток на шестигодинний рейс до Женеви, відісплюся в літаку, вирішив він, «Ер Франс» – хороша компанія, смачно годують, вип’ю доброго вина і дві години солодко подрімаю.

… Анжеліка фон Варецькі прийняла Шора в холі; величезний, трикімнатний апартамент, доларів двісті за день, не менше, зразу прикинув Шор, з жиру біситься, а в неї ж тут особняк, чому б не жити там?

Жінка була вродлива, хоч їй уже за сорок; а втім, помітити це можна лише по зморшках на шиї та ще по злегка брезклому обличчю.

В ній не було нічого підкреслено траурного; це сподобалось Шору, він не любив, коли переживанням (якщо такі справді були, а найчастіше сама лише видимість, додержання правил пристойності) надавали певного кольору й формну все підкорено пам’яті, вона й диктує манеру поведінки; найлицемірніші люди – плакальники, відслужують горе…

– Хочете випити з дороги? – спитала жінка.

– Ні, дякую, розкисну.

– Від такого вина, як тінто, не розкиснете.

– Спасибі, я краще вип’ю води. У вас тут страшенно душно.

– Я скажу, щоб кондиціонер поставили на «холод», але можна простудитись.

– Ні, не треба, а то зразу схоплю нежить, я кажу, що душно на вулицях, у нас безперестану мрячить дощ, а перед ранком у парках просто холодно…

Жінка посміхнулась.

– Я живу тут сьомий рік, і мені раптом після ваших слів дуже захотілося назад, у цю саму мокрінь… Це ж прекрасно, коли у вологих парках перед ранком відчувається холод, студений, передзимовий… Тут не бував зими…

– Чому ви не живете у себе, фрау фон Варецькі?

– Бо той дім побудував Граціо… Він там завжди був присутній… І зараз присутній… Мені страшно там, пане…

– Шор.

– Так, пробачте, в мене дуже погана пам’ять на імена, навіть такі прості, як у вас…

– Я розумію… Це хвороба віку, занадто збільшився обсяг інформації, в голові лишається найнеобхідніше, решту ми пропускаємо мимо, щоб не заважало марно…

– У вас є запитання, пане Шор? Я готова відповісти.

– Спасибі… Ви можете не відповідати мені на ті запитання, які вам здаватимуться… Ну, не знаю, неправомірними абощо.

– Пане Шор, я кожного вечора дивлюсь телевізор… Тому закони детективного жанру мені відомі… Я згодна відповісти на всі ваші запитання…

– Тоді почну з головного. Ви вірите в те, що Граціо покінчив самогубством?

– Ні.

Шор задоволено кивнув і спитав:

– У вас можна курити?

– Звичайно.

– Дякую… Значить, ви вважаєте, що офіційна версія необ’єктивна?

– Це ж ваша версія…

– Тільки в якійсь мірі… Якби, я тримався її до кінця, я не прилетів би до вас, фрау фон Варецькі.

– Я дзвонила Леопольдо за три дні до… Я казала йому… В мене боліло за нього серце… Але він був одержимий, незвичайний, пане Шор, один з найпрекрасніших на цій землі.

«Все-таки жінок не збагнеш, – подумав Шор, глибоко затягуючись, – я був певен, що вона покотить його по грудках через коханок…»

– Куди ви йому дзвонили і в зв’язку з чим, фрау фон Варецькі?

– На яхту. В Сіцілію. Словом, мені стало страшно за нього після того, як він провів конференцію з Дігоном, Роллом та Труссеном…

– Чому? Мені здається, ця зустріч продемонструвала їхню приязнь.

– Ви хитруєте зі мною, пане Шор… Не треба мене втягувати в розмову, я до неї й так готова, я рада, що ви до мене прилетіли.

– Тоді поясніть, що сталося на цій зустрічі? Я маю на увазі якраз те, що викликало у вас страх за Граціо.

– Мене налякала демонстрація приязні, пане Шор, саме те, що вас так розтулило…

– «Розчулення» – не те слово, яке можна пов’язувати з учасниками цієї зустрічі, – не втримався Шор.

– Граціо почав з нуля, він сам себе зробив, він ніколи не був причетний до торгівлі зброєю, він займався енергетикою, хімією, черевиками й папером.

– Я також почав з нуля, більшість починає з нуля, фрау фон Варецькі, але вони на нулі й залишаються…

– Це їхня біда. Значить, у них нема такого таланту, як у Леопольдо…

Жінка хлюпнула собі у високу важку склянку віскі, поклала довгими пальцями з дуже красивими, коротко обрізаними нігтями без лаку шматок льоду, долила трохи содової води, випила; на очах раптом забриніли сльози; вона по-дитячому шморгнула носом.

– Пробачте… Щоб ви зрозуміли, яким був Леопольдо, я мушу пояснити, чому ми з ним розсталися… А може, вас це не цікавить?

– Мене цікавить усе, пов’язане з ним, фрау фон Варецькі.

– Я його дуже любила… І зараз люблю… Мабуть, дужче, ніж раніше… Усе прекрасне особливо пізнається на відстані, та ще на такій, через яку не переступиш… Він був, як пружина, розумієте? Згусток енергії, завжди немов у польоті… Але при цьому дуже добра людина… Ніжний… І ще він не вмів брехати… Так, так, я знаю, що кажу. Як у кожного мужчини, у нього були подруги, і його пригнічувало те, що ці зв’язки треба було приховувати від мене… Його мати хворобливо ревнувала батька… Мабуть, тяжка шизофренія… Батько страждав через це, умер молодим від розриву серця, тому в Леопольдо був комплекс – страх перед домашніми сценами… Крім цього, він нічого не боявся в житті… Його незалежну позицію в бізнесі підтримав у свій час Енріке Маттеї, якого вбили, коли він вирішив зробити Сіцілію цивілізованою державою, частиною Італії… Знаєте це ім’я?

– Так. Він був шефом нафтового концерну, його літак підірвали…

– Правильно. Саме Маттеї націлив Леопольдо на енергетику… Адже нічого так не об’єднує людей, як світло… Я говорю сумбурно, не сердьтесь… Словом, я не хотіла бути тягарем для нього і не вміла терпіти, коли він захоплювався жінками, тому й запропонувала йому свободу… Ми ж не розлучені з ним… Ми лишилися друзями… Я мріяла, що він повернеться до мене… Рано чи пізно… Сюди, в мій дім, він привозив Мігеля Санчеса, коли той ще не був прем’єром Гаривасу, і вони два дні говорили про майбутнє, потім Санчес повернувся до своєї подруги в Бонн, до Марі Кровс, а Леопольдо сказав мені: «Якщо цей хлопець переможе, тоді ми втремо носа дяді Сему і доведемо третьому світові, що саме з великим бізнесом Європи можна й треба мати справу». Я була з ним не згодна… Я не вірила, що дядя Сем простить це… Гаривас – їхня вотчина… А він відповів, що все це дурниці, що боягуз не грає в карти і що годі всім жити з оглядкою на Білий дім… Чоловіки знають, жінки відчувають, ось чим ми різнимося… Коли я прочитала в газетах інтерв’ю Баррі Дігона після їхньої зустрічі, мені стало страшно…

– Я теж читав це інтерв’ю, фрау фон Варецькі, але я не відчув такого страху…

– Тому що ви не знаєте їх… Ролл і Дігон – жорстокі люди… Їхні інтереси замкнулись на Латинській Америці… Труссен з його західнонімецькими монополіями завжди стояв осторонь… Він обережна людина, а Леопольдо своїм енергопроектом для Гаривасу хотів допомогти цій нещасній країні, змінити її, дати людям світло, звільнити їх від принизливої ручної праці, замахнувся на інтереси тих американців, які зробили ставку на південь їхнього континенту…

– Отже, останній раз ви розмовляли з Граціо за три дні до загибелі?

– Так.

– Ви його просили про щось?

– Як завжди, тільки про одне – бути обережним.

– Що він відповів?

– Він пообіцяв мені прилетіти сюди на кілька днів після того, як укладе контракт у Гаривасі. Він був такий ніжний і добрий, бідолашненький, так дотепно жартував…

Жінка знову налила собі віскі, поклала лід, води не доливала; випивши, зітхнула:

– Я, мабуть, говорю зовсім не те, що вас цікавить, пане Шор?

– Ви говорите саме те, що мене цікавить насамперед… Як ви ставитесь до пана де Бланко?

– Він миша… Маленька миша… Чому ви спитали про нього?

– Тому що фрау Дорн, Бланко і Бенджамін Уфер бачили і розмовляли з Граціо останні…

– Ні, – жінка похитала головою, – не вони… Останні бачили його ті, що вбили…

– Хто міг його вбити?

– Ви знаєте, що після загибелі Енріке Маттеї він два роки жив під постійним наглядом охоронців?

– Ні, я цього не знав. Чому?

– Тому що Леопольдо фінансував розслідування обставин вбивства Маттеї. Тому що він не приховував, що не вірить у версію авіакатастрофи. Тому що він відкрито говорив: нафтові концерни Далласа були зацікавлені в Сіцілії і зв’язані з американською мафією, а Маттеї став їм поперек дороги…

– Що ж змінилося за ті два роки, котрі він прожив під охороною? Зникла мафія? Чи пан Граціо став іншим?

– Ні те, ні те… Просто Леопольдо за ті два роки дуже зміцнів…

– Ви допускаєте якусь угоду про перемир’я, вкладену ним з мафією?

Жінка зітхнула.

– Допускаю.

– З ким конкретно?

– Він ніколи не говорив того, що могло загрожувати мені чи моїм близьким… Він був дуже відвертий, але вмів мовчати про те, що могло завдати мені горя…

– А де охоронці Граціо?

– Один, Ернесто, живе на моїй віллі… Другий виїхав до Сіцілії.

– Я можу поговорити з Ернесто?

– Марно. Він нічого не скаже.

– Чому?

– Тому що він сіцілієць. Та й сам нічого не знає… Він уміє лише охороняти, стежити за тими, хто йде по вулиці, стріляти й різати…

– Силач величезного зросту?

– Ні, Ернесто якраз невеличкий на зріст. Величезний був Вітторіо, котрий виїхав до Катаньї…

– Чому?

– Закінчився контракт… Прокурор республіки запевнив Граціо, що небезпека минула…

– Як прізвище того Вітторіо?

– Фабріні.

– В нього дуже великий розмір взуття, правда ж?

– Так, сорок п’ятий…

Шор знову закурив.

– Мені все-таки дуже хотілося б поговорити з Ернесто…

Жінка встала з низького сап’янового овального дивана, підійшла до перламутрового, старомодного телефонного апарата, набрала номер, довго чекала відповіді, пояснила, що Ернесто рано лягає спати, вони такі соньки, ці сіцілійці, так люблять спати…

– Алло, Ернесто, вибачте, що я потурбувала вас пізно… Тут у мене…

Шор підніс палець до губів, прошепотів:

– Не кажіть про мене! Просто попросіть приїхати…

Жінка кивнула.

– Ви не змогли б зараз приїхати сюди? Ні, ні, нічого не сталося… Добре, дякую, я чекаю…

– Тільки не кажіть йому, що я з поліції, – попросив Шор, – він тоді не розмовлятиме зі мною ні про що… Скажіть, що я намагаюся зрозуміти причину загибелі Граціо…

– Пана Граціо, – поправила жінка. – Він не розмовлятиме з вами, коли ви скажете про Леопольдо просто «Граціо»…

– Пан Бланко теж дуже стежить за тим, аби його прізвище називали неодмінно з «де».

– Він миша, – повторила Анжеліка, – він тільки грає у великих, він ніщо.

– А Уфер?

– Теж миша, але дресирована, знає все про біржу, Леопольдо вірив йому як собі… Він може догадуватись, хто проти концерну Леопольдо в Гаривасі, він знає пружини… Після того, як Леопольдо не стало, Санчесу недовго лишилося жити, і Уфер і Бланко знають це…

– Ви погодитесь під присягою повторити те, що сказали зараз?

– Звичайно.

– У вас вистачить грошей, щоб держати трьох охоронців, фрау фон Варецькі?

– Я не люблю, коли лічать мої гроші, пане Шор. Ви запитали, я відповіла. І годі.

– Прошу вибачити, але я насмілився запитати вас про охоронців тому, що розумію ту небезпеку, яку особисто накличу на вас після такої заяви… Ми не зможемо дати вам охорону, а вона буде необхідна, в цьому я не маю сумніву.

– Я сказала те, що вважала за потрібне. Які у вас ще запитання?

– Пан Граціо називав вам тих, кого він підозрював у загибелі Енріке Маттеї? – спитав Шор, подумавши, що більше не може називати покійного просто Граціо. Жінка зуміла коректно, але твердо нав’язати йому своє ставлення до нього.

– Його ворогами були ті, хто дуже міцно стискав на прийомах руку і голосніше за інших клявся в дружбі.

– Пробачте, але така відповідь надто загальна.

– Іншої не знаю.

– Постарайтесь згадати: вам ніхто не підказав – подружньому, мимохідь – переїхати з вашого будинку сюди, в «Палому»?

Жінка нахмурилась, знову потяглася до пляшки, очі її стали прозорі, водянисті, і здавалося, що в них завжди стоять сльози, хоч очі зараз були сухі…

– Мені дзвонила фрау Дорн… Обіцяла прилетіти до мене… Спитала, чи не дуже мені тяжко в домі самій… Але вона нічого не радила…

– Коли це було?

– Коли Леопольдо не стало.

– У вашому домі е сейф?

– Так.

– Ключі від нього у вас?

– Так.

– Там зберігаються документи пана Граціо?

– Ні. Лише мої папери.

– Коли пан Граціо був у вас востаннє?

– Весною, п’ятнадцятого квітня…

– Він був сам?

– Так.

– Працював?

– Ні. Відпочивав. Звичайно, він багато дзвонив по телефону, він умів чудово працювати по телефону, але нічого не писав… Хоча ні, щось писав, все це лишилося в нього на столі, я зберігаю всі його папери, він не любить… він не любив… Стривайте, ви питали про його ворогів… Ви чули про Дона Валлоне?

– Так.

– Ну, й що ви про нього чули?

– Те, що він великий мафіозі, зайнятий у кінобізнесі…

– Леопольдо якось сказав, що це найстрашніша людина, яку він будь-коли зустрічав у своєму житті… Будинок Леопольдо стоїть поряд із замком Дона Валлоне… В Палермо… Зовні вони були дуже дружні, але я ніколи не забуду, як мені сказав про нього Леопольдо… Сказав пошепки, а він же не знав, що таке страх…

… Ернесто од віскі відмовився, подивився маленькими колючими очима на Шора, вислухав Анжеліку фон Варецькі про те, що цей пан хоче з’ясувати обставини загибелі її чоловіка, обачно присів на краєчок крісла, стиснув у кулаки товсті маленькі пальці, порослі темними волосинами, й сказав:

– Я згоден допомогти панові в його справі, як же інакше?

– Де Вітторіо? – спитав Шор. – Було б добре, якби ми поговорили вчотирьох…

– Ви служите в поліції? – ствердно уточнив Ернесто.

– Я приватний детектив.

– А ваше прізвище часом не Шор?

– Ну, а коли моє прізвище справді Шор? Що тоді?

– Тоді я не поспішатиму розмовляти з вами, поки ви не викладете всю правду про пана Граціо…

– Вам дзвонив хтось з приводу цього? Давав поради?

– Пане Шор, я вже сказав, що не поспішатиму розмовляти, ми люди неквапливі, вміємо ждати своєї пори… – Він обернувся до Анжеліки фон Варецькі, – Мабуть, я поїду, а то пси виють, погодую…