Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 30 страниц)

26
Ретроспектива III (п’ять місяців тому, літо 83-го)

«Директорові Центрального розвідувального управління

Підлягає розшифровці в апараті директора

Доповідати особисто директорові

Цілком таємно

Агент «Жозеф» передав учора документацію про те, що на біржах Лондона, Антверпена, Женеви й Гонконгу протягом найближчих місяців можливий бум, пов’язаний з атакою на ціни бобів какао, це треба розцінювати як удар І по режиму лідера Гаривасу полковника Санчеса.

І За не підтвердженими ще відомостями, які одержав І Жозеф від його контакту в Цюріху Андре, за майбутньою акцією відчуваються інтереси концерну Дігона. Однак Андре припускає, що не один лише Дігон зацікавлений в усуненні Санчеса для того, щоб під час хаосу, котрий наступить після цього, зміцнити свої позиції у Гаривасі. В зв’язку з наступними подіями тричі було згадано ім’я Майкла Велша.

Ульріх».

Після того як шифрувальник доповів директорові цю телеграму суперагента ЦРУ, людини, що керувала службою телефонного і радіопрослухування контррозвідки однієї із західноєвропейських країн, в надійності інформації агента сумніватися не доводилось, директор викликав свого першого заступника Майкла Велша, почастував його кавою, попросив розповісти про останні новини в Азії та Центральній Америці, вислухав стриману відповідь про те, що ніяких особливо секретних подій найближчим часом там, за його відомостями, не передбачається, поділився інформацією, котра щойно надійшла з Каїра, про можливі перестановки в єгипетському кабінеті (слід заздалегідь підготуватися до цього), спитав – між іншим, дуже легко, – чи немає відомостей з провідних бірж, які могли б стати об’єктом уваги перед завтрашньою розмовою з президентом, почув у відповідь, що ніяких тривожних симптомів агентура не зареєструвала, потім перевів розмову на ситуацію в Албанії і на закінчення з усмішкою попросив Велша розповісти, що нового на тенісних змаганнях у Лондоні. «Я останні три дні не читав газет, тріщить голова, мабуть, ляжу в госпіталь на обстеження й профілактику, так що, Майкл, вам доведеться пересісти на тиждень у мій кабінет і взяти на себе й мою – не дуже в порівнянні з вашою велику – частину роботи… За вашою вельми досвідченою спиною я почуваю себе чудово, завжди вдячний вам за те, що ви ведете всю поточну, таку виснажливу роботу з властивим вам блиском і професорською розсудливістю; виручайте і цього разу, мій друже…»

Попрощавшись з Велшем, директор попросив помічника негайно зашифрувати запит Ульріху про те, які – приблизно – ціни будуть на акції бобів какао під час кризової ситуації в Гаривасі, хто дістане профіт, якщо обставини розвиватимуться так, як того хочеться зацікавленому концерну (чи концернам), які вразливі точки в можливій на біржі комбінації і хто візьме надприбуток, коли раптом ситуація розвиватиметься не в запланованому напрямку.

Він не виїжджав з офісу, поки від Ульріха не надійшла відповідь, де було названо оптимальні ціни і дано, – правда, досить гіпотетично – аналіз тих кроків конкурент тів Дігона, які можуть завдати йому поразки на біржах і принести величезні прибутки тим, хто в останній момент поставить на акції інших концернів та банків.

Після цього директор поїхав на побачення із спеціальним помічником президента, показав йому розшифровані телеграми і протягом двох годин розробляв план майбутніх заходів у зв’язку з щойно розкритою обставиною; вона полягала в тому, що Майкл Велш здійснював такі зовнішньополітичні кроки, котрих він не мав права здійснювати без санкції Білого дому, в крайньому разі – директора.

Через двадцять хвилин після від’їзду директора помічник президента запросив до себе давнього друга Роберта Кара, провідного спеціаліста біржових операцій, познайомив його з повідомленнями, залишеними шефом ЦРУ, і попросив, дотримуючись абсолютної конспірації, продумати можливі ходи, які дадуть змогу поставити на такі акції, що принесуть максимальний прибуток тим, хто вирішить пограти, вклавши свої гроші в цю ризиковану комбінацію.

Через сорок хвилин після того, як помічник президента попрощався зі своїм другом, до нього приїхав директор ФБР.

Повернувшись до себе пізно ввечері, директор ФБР запросив двох найдовіреніших співробітників і доручив їм протягом сьогоднішньої ночі розробити план операції, головна мета якої – організувати тотальне спостереження за Майклом Велшем.

27
14.10.83 (17 годин 05 хвилин)

– Пан Хуан Мануель Марія Хайме Антоніо Бланко? – спитав Шор чемно.

– Де Бланко, з вашого дозволу, – уточнив високий млявий чоловік, – я дворянин, інспекторе.

– З вашого дозволу, пане інспектор. Я єврей, пане де Бланко, я теж люблю точність, хоча й не можу – через факт свого народження – бути дворянином.

Бланко презирливо посміхнувся.

– А Ротшільд? Адже він барон?

– Він фінансист, пане де Бланко, – відповів Шор цілком дружелюбно, – отже, він позанаціональний.

– Однак його вважають головним покровителем Ізраїлю.

– Ізраїль – це ще не всі євреї, пане де Бланко. Ейнштейн, Пастернак і Ремарк не були громадянами цієї держави… До речі, барон Ротшільд так само активно підтримував режим Саудівської Аравії, де особливо сильні антиізраїльські настрої… Але ми відійшли від теми нашої розмови… Я запросив вас як свідка у справі загибелі Леопольдо Граціо. Мені конче потрібно поставити вам ряд запитань, пане де Бланко.

– Я до ваших послуг, інс… пане інспектор.

– Хочу попередити: наша розмова записується на плівку. Якщо ви маєте намір запросити адвоката, я згоден призначити вам інший час, але не пізніше чотирнадцятої години завтра.

– Все залежатиме від ваших запитань, пане інспектор.

Шор кивнув.

– Моє перше запитання: коли і на якому бізнесі почалося ваше співробітництво з містером Граціо?

– А чому ви називаєте покійного «містер»? Він материковий європеєць, точніше, італієць, отже, його слід називати «синьйор».

– Справедливе зауваження, пане де Бланко, але його бізнес мало поширювався на Італію, а більше на Американський континент… До речі, ви були першим, хто проводив зондаж серед членів кабінету Санчеса про енергопроект?

– На це вам відповість юрист нашої корпорації, пане інспектор… Стосовно дати, коли почалося моє співробітництво з Граціо, то це, дай боже пам’ять, почалося року сімдесят п’ятого… Так, саме так…

– Тобто після смерті іспанського диктатора?

– Я не говорив би так про генералісимуса Франсіско Франко. Він не був диктатором, принаймні в останні роки свого правління… Ми, люди бізнесу, через дружину Франко, віддавши їй акції найбільших магазинів «Корт інглез», змогли ввести його в наше середовище. А нам не потрібна диктатура, принаймні, поки не виникла кризова ситуація, яка може викликати бунт черні.

– З такою точкою зору можна дискутувати, але ви заклопотані справами, пане де Бланко, і я не маю права зловживати вашим часом. Однак ви мусите погодитись, що ваше співробітництво з синьйором Граціо почалося в перші дні детанта, чи не так?

– Ви хочете сказати, що я лівий бізнесмен? – посміхнувся де Бланко. – Ні, я монархіст, тобто живу у світі реальностей. Мій брат працює у сфері бізнесу з Америкою, я – зі Сходом, дядя підтримує контакти на Європейському континенті; нормальна життєдіяльність планети неможлива без і поза надійними контактами з російським колосом, краще солом’яна згода, як золота звада.

– У Граціо був хороший бізнес у комуністичному світі?

– Про це ви запитаєте у мого юриста, пане інспектор.

– Добре, я підійду до справи, яка мене цікавить, з іншого боку… Леопольдо Граціо ніхто ніколи не погрожував? А найбільше після того, як він налагодив широкі контакти з комуністичними режимами і країнами, що розвиваються?

Бланко попросив дозволу закурити, вийняв дуже дорогі сигарети «Ротман» (без фільтра, густо-солодкі), прикурив від масивного золотого «Дюпона», а потім уже відповів:

– Мені такі факти невідомі, пане інспектор.

– А вам, особливо за останній час, ніхто не погрожував?

– Навіть якби це було, я не сказав би вам, пане інспектор, це не за правилами.

– Пане де Бланко, – повільно, карбуючи слова, мовив Шор, – я теж дію не за правилами, попереджаючи вас, що ваше життя в небезпеці. Маючи дані прослухування ваших телефонних розмов, я прийшов до такого висновку: чи будете ви відверто розмовляти зі мною, чи не зробите цього, чи поділитесь своїми міркуваннями щодо вбивства Граціо, чи, як вас просять, наполягатимете на версії його самогубства, небезпека вам загрожує повсякчасно. І це пов’язано, мені здається, з долею енергопроекту для Гаривасу. Це все, пане де Бланко, я більше вас не затримую.

Обличчя Бланко враз взялося зморшками; Шора здивувала отака зміна: щойно перед ним сидів вилощений моложавий красень – і раптом стало видно, скільки зусиль витрачає цей старик, аби триматися на людях; безупинна боротьба з літами!

– Я можу цю вашу заяву, пане інспектор, повторити представникам преси?

– Ви не наважитесь, пане де Бланко, ви ніколи не наважитесь зробити це, бо ви розумієте, у якому складному становищі перебуваєте. Ваша правда, поліція корумпована. Мегре – видумка доброго і талановитого Сіменона, це так, ми працюємо гірше, ніж злочинці, та все ж ми ще вміємо оберігати ключових свідків. А ви саме такий свідок.

– Пане інспектор Шор, ви були дуже люб’язні, даючи мені пораду вибрати правильну лінію поведінки, дякую вам щиро. Але дозвольте й мені порадити вам: знайте, на кого можна замахуватись, а на кого ризиковано. Не думайте, що вашому життю не загрожуватиме небезпека, якщо ви й надалі шукатимете правди.

– Вас уповноважили сказати мені це? Чи це ваша власна ініціатива, з добрих до мене почуттів, пане де Бланко?

– Мені імпонує ваша манера поведінки, пане інспектор. Ви дуже смілива людина, але ви ще більше беззахисні, ніж я.

Де Бланко підвівся, сухо кивнув і пішов з кабінету.

Шор зупинив його:

– Пане де Бланко, до вашого відома: чоловік, який назвав себе Роберто, так, так, той самий, що радив вам не втручатися в цю справу, прилетів сюди з Палермо, він, здається мені, з родини Дона Валлоне, з їхньої групи впливу. Ви про це знаєте?

– Ні, я про це не знав.

– Можете використати мою інформацію у ваших цілях, пане де Бланко, фрау Дорн чудово володіє італійською, вона допоможе вам в конфіденціальній розмові з Доном Валлоне, якщо ви на неї зважитесь.

28
14.10.83 (17 годин 27 хвилин)

Радник посольства з питань культури був, як завжди, дружелюбний.

– Містер Степанов, я думаю, що відповідь із столиці надійде з години на годину, у вас немає ніяких підстав непокоїтись, можете купувати квиток, сподіваюсь, ви корисно проведете час у Шьоньофі, погодьтесь, я й так порушив усі норми, адже громадянам вашого блоку потрібно чекати відповіді з міністерства закордонних справ два тижні, а я взяв на себе сміливість, і мені приємно було зробити це для вас…

Степанов відчував утому, коли йому доводилось ходити в консульства, заповнювати три анкети, бігти в універмаг, щоб сфотографуватися в кольоровому автоматі; він майже ніколи не пов’язував краватки, дипломати – люди чемні, зауважень не робили, але кректали, обрізуючи маленькі портретики, про щось перемовляючись між собою з явним незадоволенням; він уже звик до того, що йому доводилось платити за телеграми, які надсилали консульські працівники в міністерства, мотивуючи це необхідністю прискорити видачу візи; звик до того, що треба було шукати серед знайомих тих, хто знав когось у посольстві, дзвонити, пояснювати мету поїздки, просити підштовхнути, замовити за нього слово; відтоді, як він почав багато подорожувати, все це стало побутом, але таким, до якого звикнути не дано – і принизливо, і по нервах б’є.

Поклавши трубку, він чомусь згадав виїзний секретаріат російської письменницької Спілки, коли один з правдолюбців напав з трибуни – це було у Волгограді – на тих керівників господарства, хто в своїй практиці користується «бридким нашим правилом»: «Хочеш жити – вмій крутитись». А потім письменників запросили в чудовий радгосп між Волгою і Доном. Директор водив гостей по садибі; всі захоплено дивилися на гарні будинки, вкриті цинковим залізом («Товар фондовий, – посміюючись, дивувався директор, – як потрапив до нас, невідомо; в конституції записано «можна», а бюрократи вважають за краще «не можна»: у нас прибуток добрячий, хотіли відкрити музичну школу, домовилися з пенсіонерами, педагогами з міста, ті погодилися приїхати, звернувся вище – «не можна»; хотіли відкрити клініку, знайшли пенсіонерів-лікарів, на загальних зборах вирішили побудувати їм квартирку при новій лікарні, поїхали в місто – «не можна»!).

А потім директор привів письменників у величезний транспортний парк, відрекомендував гостям невеличкого голубоокого, надзвичайно прудкого чоловіка, глянув на нього з любов’ю і сказав: «Це наш транспортний геній. Якби не він, усі плани завалили б. Справжній талант, живе за чудовим принципом «час – гроші», або ж по-нашому: «Хочеш жити – вмій крутитись».

Правдолюбець, прихильник статечності, ворог спритності, ніяково посміхався, знизуючи плечима: «І сюди проникла зараза».

… Степанов навчився «крутитись», коли подорожував по світу; вперше він зіткнувся з таким фактом, коли йому треба було потрапити на антифашистський з’їзд письменників у Латинській Америці, а летіти туди можна було лоз тільки через Париж, на «Ер Франс». Французи зволікали з візою; тоді він купив квиток, сів на літак і в аеропорту Орлі одержав без будь-яких зусиль (економіка диктує закони політиці, «Ер Франс» потрібні перевозки, компанію не цікавить партійна приналежність того, хто платить гроші за квиток, компанію цікавить профіт, інакше буде страйк, нестабільність, криза) транзитну візу на сімдесят дві години, бо пасажир повинен мати гарантовану можливість зстикувати свої рейси. Але літака в Буенос-Айрес не було, точніше всі місця продано, і Степанов подався в міський поліцейський комісаріат, заповнив неодмінні анкети, подав три фотокартки і дістав право на проживання. Він міг тепер пробути тут місяць; але вилетів через п’ять днів, як тільки підійшла черга на рейс…

Сьогодні він теж крутився досить довго, поки нарешті не вийшов на Жюля Верньє, професора економіки, який займався проблемою банків; знав, як кажуть, усе про всіх фінансистів; просто так до нього подзвонити не можна було; на Заході люди дуже підозріло, а часом зі страхом ставляться до тих, хто прилетів з Москви, потрібний гарант, особисті зв’язки, хай їм грець, а втім, нічого бурчати на самого себе і на весь світ, ми ж домовились: «Хочеш жити – вмій крутитись…»

На відміну од Москви, тут, як правило, зустрічі з іноземцями призначали не вдома, а на службі чи в кафе, за склянкою мінеральної води, це в тому разі, звичайно, якщо співрозмовник не був фірмачем, який угощає обідом, але при цьому бере в офіціанта рахунок, котрий оплачує йому компанія; кожен перспективний контакт, вартий того, щоб поставити пляшку вина, шматок м’яса і салат, в майбутньому може окупитися сторицею.

… Жюль Верньє був невеличким лисим товстуном, з виснажливою задишкою; по-англійськи він розмовляв з жахливим, явно не французьким акцентом і так правильно, що Степанов тільки дивувався з такого роз’єднання фонетики й морфології.

– Містер Степанов, мені пояснили предмет вашого інтересу. Ви знайшли одну з найцікавіших тем світової літератури; якщо ви зможете зрозуміти причинність зв’язків, історію й майбутнє, поєднання золота з політикою, ви напишете чудову книгу.

Він витяг дешеву сигару, відкусив кінчик, сплюнув, поморщився; Степанов звернув увагу на зуби професора, вони були темно-жовті, як у старого-престарого коня; відсьорбнув мінеральної води й ствердно запитав:

– Ви вже вечеряли?

– Так. А ви?

– Я не вечеряю. Інакше пузо лопне, я товстію не щоднини, а щогодини, хоч і намагаюся їсти якнайменше.

– Французи – страшенні антикитайці, – усміхнувся Степанов. – Ті пропонують вечерю віддати ворогові, а ви самі їсте на ніч…

– Тварини сплять після їжі, чому ж не наслідувати природу? – Професор знизав круглими плечима і важко, з хрипом закашлявся, затягшись сухим сигарним димом. – Ви віддаєте перевагу телевізійному шоу «Запитуйте – постараємося відповісти»?

– Спочатку введіть, будь ласка, в суть проблеми.

– Прошу… Отже, що таке біржа? Коли задуману? Ким? Чому? Початок поклали в Ліоні. Потім голландці навчилися вирощувати такі тюльпани, яких не знав світ. Красою треба дорожити – тобто продавати по найвищій ставці. І ось у Амстердамі, здається, тисяча шістсот сорокового року з’явилася біржа тюльпанів, так, так, саме так. Її створення було продиктоване чисто людською потребою в гарантії, бодай сугубо відносній, але все-таки гарантії, без якої немислимий економічний розвиток суспільства. Я, Пітер ван дер Гроот, чи Матільда Нілестроль, або ж чорт з дияволом, вирощую тюльпани, я маю бути певен, що моя праця не пропаде марно, я мушу знати, що продам свої тюльпани по заздалегідь зафіксованій ціні і ціна ця, хоч би там що сталося, не впаде до того моменту, коли мої тюльпани виростуть. Скільки б тюльпанів не виростив мій сусід, я впевнений, що договір, укладений на біржі, гарантує хліб і дах мені й моїй родині. Отже, за первісним задумом, біржа була місцем угоди не на вироблений товар, а на зобов’язання виробити товар. І ту біржу я вважав і вважаю розумним інструментом господарювання… Але біржа в Голландії склалася не зразу, це не було винаходом генія від економіки, це був пошук тяжкий і ризикований, бо протягом тридцяти років спекулянти роздували ціни до тисячі процентів за одну цибулину; тюльпани приводили країну на грань бунту, економічного краху, громадянської війни… А втім, ні тоді, ні зараз у Нідерландах немає громадян, там були і є піддані… Однак у Голландії уже в ті часи Існував перший у світі банк векселів, було пущено в обіг перші акції Нідерландської ост-індської компанії, тобто там були економічні передумови, аби упорядкувати хаос торгу… Смисл акцій цієї компанії полягав у тому, щоб виробничники й спекулянти не підтримували підвищення цін, не залежали від шахраїв; заздалегідь визначалася тверда ціна, я ж кажу, починалося все на благо прогресу. Якщо хочете, тюльпанова біржа була певним плануючим органом на товар – наперед, на певний період… Я також вважаю розумними Чікагську і Нью-Йоркську біржі, створені в середині минулого століття, це були цілеспрямовані біржі – зерно й худоба… Але тут уже смисл полягав не в гарантії ціни, а в логіці ціноутворення. Звідси ціна на хліб та на м’ясо нав’язувалась світові; знаєте, американський менталітет – пристрасть до пріоритету, бажання домінувати скрізь і в усьому… А втім, тоді ціни складати було легше, на землі жив лише один мільярд людей, а тепер кожні п’ять днів народжується більше мільйона. До речі, за останні півстоліття людство дістало такий обсяг знань, який воно здобуло за минулу тисячу років. Але це так, помітки на полях, нота бене… Справа в тім, до чого ми прийшли зараз. У чому смисл сьогоднішньої біржі? її сучасний смисл жахливий, бо це продаж паперів… Запам’ятайте, будь ласка, ходовий термін теперішньої біржі «комодіті»… Знаєте, що це таке?

– Серія товарів? – спитав Степанов.

Верньє відпив ковток води, очі його стали колючими.

– Мені сказали, що ви абсолютний профан у біржових справах… Мабуть, дещо ви все-таки знаєте, коли вам знайоме поняття «комодіті»… Може, й про тюльпанову біржу знали раніше?

Степанов легко збрехав:

– А ось про це я почув уперше.

– Так от, тепер біржі продають «комодіті», це благословенна біржою спекуляція, гірше, ніж. спекуляція, це смертельний покер – або мільйон, або куля, яку треба пустити собі в лоб, якщо програв ставку. У вісімдесятому році нинішнього століття товарного золота, котре можна було купити й продати, налічувалося приблизно тисяча шістсот тонн, а на біржах Лондона, Штатів і в Цюріху «комодіті» на золото було куплено на вісімдесят тисяч тонн, можете собі уявити?! Таким чином, біржа тепер стала місцем, де відбувається купівля і продаж паперів, тобто неіснуючого! Коли раніше вирощувач тюльпанів страхував свій труд у серйозних торговців, то зараз між садівником і тим, хто фінансує виробництво, стоять від двадцяти до сорока посередників, тобто поки товар іде від виробника до споживача, ціна на нього підскакує від двадцяти до сорока процентів – залежно від кількості спекулянтів-причеп, що грають на біржі… Для вас це нове?

– Трохи чув, але ваша концепція для мене нова. Спасибі, містер Верньє… Я хотів попросити вас пояснити мені значення ряду термінів, ходових на біржі… І не просто пояснити їхню суть, а й проілюструвати, коли можна, як біржа пов’язана з політикою…

– Та це ж зрозуміло! Кожен із сорока посередників має зв’язки! Не можна жити без зв’язків у світі бізнесу, а особливо біржі… А зв’язок – це ланцюг, що замикається на тій людині, котра – корисно чи по-дружньому, але виходячи з міркувань кар’єрних – може впливати на політичні рішення… Археолог Шліман, який відкрив Трою, деякий час жив у Санкт-Петербурзі, грав на біржі й купався в розкошах, бо мав дуже широкі зв’язки в урядових колах, підказуючи ті чи інші ходи міністрам; проекція на минуле в політиці ціниться – набагато вище, ніж вправи футурологів… Політики бояться нового, їм зручніше жити за британським принципом аналогів…

– Що означає біржовий термін «рулетка»?

– Це гангстеризм, гра на риск, це несерйозно…

Степанов не стримався:

– Містер Верньє, у вас дуже дивна англійська – правильна, тільки акцент явно не французький…

– Німецький, містер Степанов, німецький, я німець, Верньє – мій псевдонім, насправді я Піке, ковбасник, і платить мені гроші Аксель Шпрінгер… Ні, ні, я не поділяю його переконань, просто він платить так добре, що в мене лишається час написати дому кілька оглядів і на свої книжки…

– Чому ви живете в Парижі?

– Но комент, – відрізав Верньє, – як кажуть американські президенти, цього питання я не коментую…

– Огляди Верньє ми читаємо, – зауважив Степанов, – вони розумні…

Верньє посміхнувся.

– Давайте ваші запитання, відповім з радістю… Між іншим, ви знаєте, що вашого Распутіна охороняли дві служби: таємна поліція звичайно, а ще краще – приватні детективи банків. Ті оберігали його як зіницю ока, він же впливав на політиків… Назрівав путч… Механіка змови прочитується абсолютно…

– А біржа може бути причетною до змови?

– Безпосередньо… Тільки, звісна річ, не так, як пишуть комуністичні пропагандисти.

– А як вони пишуть? – спитав Степанов. – Мені не доводилось читати книжок комуністичних пропагандистів про біржу…

Верньє крякнув.

– Ви хороший співрозмовник, і мені приємно розповідати вам, бо людство втратило вміння з інтересом слухати, суцільні вулкани, всі самовиражаються, а за душею анічогісінько немає, виригають зім’яту вату… Ви спитали про зв’язок біржі з політикою… Доведу на прикладах… Тільки все-таки вип’ємо кави, га?

– І трохи «пастис». Я вгощаю.

– Ви мій гість.

– Ми з вами обидва гості Парижа, та я вже одержав гонорар за книжку, а ви поки ще ні.

– Мені казали, що росіяни ображаються, коли їм пропонують стіл по німецькому рахунку: кожний платить за себе…

– Не те що ображаються… Не дуже це розуміють…

– Ну, добре, платіть, згоден. І слухайте, що я вам розповідатиму… Отже, я ділер…

– Що таке «ділер»?

– Крупний біржовий ділок з хорошими зв’язками… Припустимо, хазяїн однієї з найбільших корпорацій, який засідає в спостережній раді свого концерну разом з братом віце-президента чи племінником державного секретаря, або ж з чоловіком особистої стенографістки прем’єр-міністра, повідомляє ділеру, що йому точно відомо: через три місяці два дні і вісім годин в якійсь африканській республіці, багатій на срібло, буде скинуто уряд і замість президента «ікс» сяде новий президент, «містер ігрек», котрий пообіцяв у подяку за те, що я президент корпорації, і мої контакти в тому чи іншому уряді, приведемо його до влади, продавати мені срібло чи олово, чи банани, якими багата його країна, по ціні, вигідній моєму концернові. Ясно?

– Поки що ясно.

– Чудово. Тільки уважно стежте за логікою розвитку моєї думки… Діставши гарантії сильних світу цього, що через три місяці два дні і вісім годин до влади прийде «ігрек», фінансист викликає свого брокера – на кожного з них в картотеці розвідок світу й концернів є найдокладніше досьє – і пропонує йому почати якусь одну гру: або «шорт», або «лонг»…

– Ось тепер я нічого не розумію.

Верньє задоволено кивнув.

– Якби ви й це зрозуміли, то я упевнився б у тому, що вас сюди прислало чека… Що таке «шорт»? Це гра на короткий час і в стрімко точному часі… Я починаю гру на зниження…

– Не зрозумів.

Верньє знову кивнув.

– «Містер ігрек» підписав зі мною, головою концерну, таємний контракт, за яким він зобов’язаний продавати мені срібло чи банани, наприклад, по п’ятсот доларів замість двох тисяч за одиницю, по котрій зараз ідуть акції цього товару, що належать якійсь іншій корпорації. По моїй команді мій брокер починає продавати акції на срібло чи банани за тисячу дев’ятсот доларів. Мої люди організовують пресу – в газетах з’являються статті про майбутній крах тих компаній, які вклали свої збереження в акції срібла, бананів чи сосисок, яка різниця куди! – раптом розсердившись, різко сказав Верньє. – Починається паніка, ціни катастрофічно падають, усі продають акції, які вимагають термінової реалізації, ціна знизилась до тисячі доларів… Продають «комодіті», тобто папери, затямте це собі. Я, шеф концерну, який зміг купити «містера ігрек», затаївшись, чекаю; мої брокери насторожі. І як тільки одержую повідомлення, що «ігрек» переміг, мої брокери на всіх біржах світу швиденько скуповують акції, які вимагають термінової реалізації, по тисячу доларів. Скуповують тотально, роблячи мене монополістом товару. Збивши спочатку ціну з двох тисяч до тисячі, я був певен, що одержуватиму від «ігрека» реальний товар, а не папери, і не за тисячу доларів, а за п’ятсот. А діло моїх брокерів знову підняти ціну – тепер уже під царюючого «містера ігрек». Словом, з кожної одиниці товару я одержав п’ятсот доларів прибутку. А коли нажену ціну, мій прибуток становитиме півтори, дві тисячі за одиницю товару. Це сотні мільйонів доларів чистого баришу, якщо не мільярд… При цьому, звичайно, я заздалегідь таємно, через третіх осіб скупив увесь реальний товар у «містера ігрек» по п’ятсот доларів, тобто став реальним хазяїном товару заздалегідь. Риск? Безумовно. В тому разі, якщо «ігрек» не прийде до влади, я стану коли не банкротом, то втрачу позиції в світі бізнесу.

– Справді, сюжет дивовижний.

– Це не сюжет, містер Степанов, це життя, а воно завжди трагедійне. Простежте, як танцювали акції багатьох компаній напередодні перевороту в Чілі. Або проаналізуйте, як ртутно скакали ціни на акції Родезії перед приходом до влади національного уряду; за спиною, так би мовити, цих скачків стояли клани, інтереси яких тайні, могутні й некеровані ніким, крім двох-трьох стариків, які хворіють на виразку шлунку чи страждають гіпертонічними кризами…

– Дуже цікаво простежити зв’язки між людьми, втягнутими в криваву гру, я це мав на увазі, коли говорив про сюжет…

– Тоді є сюжет ще сильніший… Інтереси політиків і банкірів переплітаються ще очевидніше – при всій секретності діла, – коли починається гра на підвищення.

– А це як?

– А так: я ставлю на того ж «містера ігрек». Як і у випадку «шорт», я знаю, що він прийде до влади двадцять п’ятого травня о дев’ятій ранку, саме вранці, бо я повинен почати гру на біржі в той момент, коли «ігрек» сяде до мікрофона в президентському палаці, в крісло, залите кров’ю вбитого попередника, і звернеться до нації зі словами привітання з нагоди позбавлення її від тиранії комуніста «ікса» чи націоналіста «зета», чи правого екстреміста «даблью». Ясна річ, я поставив умову перед приходом «ігрека» до влади, що протягом найближчих двох років він не продаватиме своє срібло чи марганець жодній корпорації, а візьме у Міжнародному валютному фонді кредит під майбутній товар з розрахунку дві тисячі п’ятсот доларів за одиницю товару. Я заздалегідь підписую договір з «ігреком» про те, що він тільки мені продаватиме товар через два роки за п’ятсот доларів. І я починаю через своїх ділерів роздувати ціну. Починаю купувати за тисячу доларів, тисячу двісті, тисячу чотириста… Розгорається бум, усі кидаються купувати акції, які пішли в ціні… «Ігрек» узяв владу. Товар нікому не продає, тільки мені. І через два роки я пускаю на біржі акції президента «ігрека» по моїй, монопольній, ціні.

– Містер Верньє, мені було дуже цікаво слухати вас, багато що прояснилося, спасибі… Останнє запитання… Один наш з вами колега, точніше одна – йдеться про журналістку – висуває версію можливого зв’язку концерну Дігона з убивством Граціо… Як ви ставитесь до такого припущення?

– Журналістку звуть Марі Кровс, чи не так? Річ у тім, що ця версія не так її, як моя, по-перше. Я висунув її місяців чотири тому, коли ми були нерозлучні з Марі, по-друге. І, по-третє, ця версія базується не на припущенні, а на тих фактах, які я вам відкривати не маю наміру.

– Чому?

– Та тому, що мені вас шкода. Вас знищать, коли дізнаються про те, що ви знаєте. Мене, між іншим, також, тому я й мовчу.