Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 30 страниц)

Об одинадцятій двадцять він закінчив розмову з Гамбургом, записав усі адреси й телефони в свою пошарпану книжку, подивився в довіднику, де міститься італійське консульство в Лугано, знайшов телефон свого римського видавця. «Подзвоню вранці, попрошу надіслати телекс у місцеве консульство, триденну візу для туристів італійці дають зразу ж, на місці, без запиту в їхнє міністерство закордонних справ. Вийшов на набережну; тераси, де ввечері стояли сотні столиків, винесених з барів і «ристоранте», спорожніли, гасили світло, щоденне свято закінчилось; в піццерії «Дон Карло» біля стойки товпились кілька сміттярів; Степанов попросив налити подвійне віскі без води й льоду, випив, відчув запах димку, самогонки хильнути б, яку Зубаниха колись гнала на Плещеєвому озері; осінні світанки там важкі, бугай кричить тривожно, далечінь видно як на сислеївській картині, мов крізь цигарковий папір, туман шаруватий, зримий, близький, барвами схожий на церковні пахощі, що клубочаться в храмах, господи, як додому хочеться, сили немає!

– Ще віскі, – сказав Степанов і повторив прекрасне італійське «прего» – «будь ласка»; істинно вимоглива ввічливість; коли ми вже почнемо по телебаченню давати уроки етики? Петро колись почав це, а потім не до того було, та й Петра звели зі світу, а зараз саме час, адже так лаємось, стидовисько та й годі, відсутність зовнішньої культури не завжди компенсує культура внутрішня, звісно…

– Подвійне? – спитав бармен, з інтересом розглядаючи Степанова.

– Тільки так.

– Синьйор – американець?

– Росіянин.

Бармен присвиснув.

– О-ля-ля, ви перший росіянин, якого я бачу в житті! Мій батько був у вас у полоні, казав, що в Росії живуть дуже хороші люди, давали докурювати сигарети, не били і вгощали своїм хлібом чорного кольору…

– Бувало, – погодився Степанов. – За здоров’я вашого батька…

– За пам’ять батька, – виправив його бармен. – Він помер.

– У нас у Росії кажуть: хай земля йому буде пером.

– Я не дуже добре знаю англійську… Що означає «пером»?

– Ну, щоб йому було м’яко лежати…

– Дякую, синьйор, тепер я зрозумів… Ви тут у справах?

– Так.

– А хто ви за фахом?

– Літератор.

– Пишете статті в газети?

– Це теж… Ви тут давно?

– Сім років… Швейцарія – стійка країна, валюта стабільна, бізнес іде добре, особливо влітку, тьма-тьмуща туристів, піцца – саме їхня їжа, дешева і голод угамовує…

– Ваша піццерія, мабуть, дорого коштувала?

– Так, я загнав у неї всі свої заощадження… Раніше тут був бар, поганенький бізнес, на каві грошей не заробиш, люди хочуть дешево попоїсти, і щоб з національним колоритом…

– А чому колишній хазяїн продав бар?

– Старий… Німець… Він був одинокий, нацист… Знаєте, що таке «опель», який називається «Аскона»?

– Не знаю.

– Це подяка місту за те, що під час війни Гітлер відправляв сюди на лікування своїх поранених льотчиків: ніяких бомбардувань, їжі вистачало, дівки безплатні… Ні, зараз вони знають ринок, я кажу про війну… А старий був самотній, працювати треба від рання до смеркання, офіціанти вимагають великої плати з обороту, а ми всією родиною працюємо.

– Хто оформив вам купчу? Адвокат?

– Це в нього був адвокат, у синьйора Лоренца, я просто взяв і приніс гроші. Коли є готові гроші, адвокат не дуже-то й потрібен.

– Де ви уклали купчу?

– В префектурі, двадцять хвилин їзди, з цим у швейцарців легко, це тільки в Італії мордують паперами та шахрують на кожному кроці, такі вже ми люди…

Степанов усміхнувся:

– Це непатріотично – ганити свій народ…

– Чому? Навпаки. Непатріотично закривати очі на погане, дітям буде страшно жити, люди повинні говорити про свої вади відверто…

… О дев’ятій ранку Степанов був у префектурі.

О дев’ятій двадцять він одержав нову адресу колишнього власника вілли «Франческа» синьйора Жовенті.

О десятій сорок синьйор Жовенті провів Степанова до дверей своєї квартири на віа Комунале і побажав йому щасливої подорожі.

Свою віллу, яка раніше називалась «Наталі», він продав адвокатові римської кінопродукції «Чезафільм» синьйорові Ферручі.

Степанов сів у машину і погортав свої записи; все збігалося; саме адвокат Ферручі захищав Дона Валлоне, коли того викликали до суду в справі про Франческу Сфорца.

63
Ланцюг (ілюстрація № 5). 22.10.83

… Про політ Марі Кровс на Сіцілію, в Сіракузи, до Стефана Річардса, професора історії Гарвардського університету, який оселився після виходу на пенсію в Італії, ЦРУ дізналося через сім хвилин після того, як вона поклала телефонну трубку, домовившись з американцем про час і місце зустрічі.

… Через годину в філіал ЦРУ, що обслуговував шостий флот США у Середземному морі і базувався в Палермо і Катанії «під дахом» страхової компанії «Іншуренс інтернешнл», пішла шифровка, в якій службі було наказано організувати запис розмови професора Річардса і Марі Кровс.

… Тому в невеличкому залі піццерії «Лас Вегас», де Річардс призначив Марі побачення, коли вона приїхала туди, вже побували три техніки ЦРУ з портативними апаратами, які записали всю їхню розмову.

… Розшифрований запис розмови відіслали в Ленглі негайно.

«Кровс. Професоре, я вдячна за те, що ви так люб’язно припинили роботу над своєю книгою й знайшли для мене час.

Річардс. Це гріх – не відгукнутися на прохання такої чарівної дами. Кажіть, що там у вас, я постараюсь відповісти на запитання.

Кровс. Ви займалися мафією…

Річардс. Я займаюся нею, так точніше.

Кровс. Пробачте… Ви займаєтесь мафією… А мене цікавить усе, пов’язане із справою Граціо, із загибеллю його дружини, з пошуком Шора, який, правда, більше вже нічого не може шукати, і з загадковим убивством Вітторіо, колишнього охоронця Граціо…

Річардс. Ви хочете писати про це?

Кровс. Так.

Річардс. Скільки вам років?

Кровс. Двадцять дев’ять.

Річардс. Набридло життя?

Кровс. Навпаки. Я його дуже люблю, тому й хочу виступити в пресі.

Річардс. Це патетика. Вас знищать, якщо ви зараз зачепите больові точки синдикату, міс Кровс. Після того, як станеться щось, а воно, очевидно, мусить статися, публікуйте, але не раніше.

Кровс. Ви ж не боїтеся публікувати свої статті про синдикат?

Річардс. Ще й як боюсь, міс Кровс… Ще й як… До того ж я пишу історію, а не сьогоднішній день… Історикові взагалі небезпечно потикатися в сьогоднішній день, це як жорна, сліпі й спрямовані, перемелють – борошна не залишиться… Потім, я старий, я вже віджив, мій страх особливий, я боюсь не за тіло, а за те, що лишилося нереалізованим у голові, ось чого я боюсь. Що питимете?

Кровс. Будь ласка, не сердьтесь, але я завжди плачу за себе сама, я замовлю води.

Річардс. А я вип’ю пива… Добре, ми з вами обговорили ситуацію. Тепер до діла… Ви чули про Маттеї?

Кровс. Звичайно… І знаю про Дона Валлоне, і здогадуюсь про його роль у загибелі Маттеї, про тих нафтових королів Далласа, яким він допомагав…

Річардс. Міс Кровс, я американець, отже, я патріот своєї країни. Я згоден обговорювати таємниці нафтового бізнесу Далласа в зв’язку з загибеллю Енріке Маттеї, але тільки на підставі документів… У мене їх немає. Через те я говоритиму лише про факти… Ви маєте рацію, у Дона Валлоне є свій інтерес в Америці, так, справді, його бізнес у Штатах захищає адвокатська контора Уолл-стріту, але це не доказ… Я згадав ім’я Маттеї асоціативно, міс Кровс… Маттеї був особистістю, як і Граціо… Синдикат не влаштовують особистості, здатні приймати самостійні рішення, без консультації з главою сім’ї, босом усіх босів… До речі, тут не можна не зважати і на чисто італійський аспект питання… Я припускаю, що на перших порах мафія допомагала Граціо… Але, набувши сили, ставши Доном Граціо, він зрозумів: усі ці «боси всіх босів» – тільки гирі на його ногах… Цього йому не простили, але й не могли не рахуватися з ним… Ваша правда, особистість охоронця Вітторіо цікава, він, між нами кажучи, був садівником Дона Валлоне, а його племінниця, до речі, в неї інше прізвище, допомагає куховарці Валлоне на його віллі в Ніцці… З Сіцілії він перевіз її до Франції, тут він тільки відпочиває, працює в Ніцці. Чи припускаю я вбивство Граціо? Так, цілком. Граціо піднявся проти американського фінансового капіталу в Гаривасі, він повівся безрозсудно, мабуть, відмовився від компромісу. Щоб зрозуміти, чи його вбили і хто, треба знати, що йому пропонували люди Дігона і Моргана на останньому раунді переговорів. Без цієї інформації ви сліпі, міс Кровс… Так, я теж схильний вважати, що Анжеліка фон Варецькі й доглядач її вілли були усунені мафією, роботу виконано незграбно, дуже поспішали, отже, у синдикату немає часу на ретельно сплановану комбінацію… Чому? Не знаю… Хочете прокричати зайвий раз про те, що мафія – синдикат убивць? Кого це здивує? Важливо знайти пружини дійства, розіграного ними в Торремолінос і тут, у Палермо… Звичайно, усувають свідків… Але навіщо їм потрібний був замах на Шора? Що це дає? Прийде інший інспектор, і він досліджуватиме ті самі дані, які мав Шор… Я не бачу тут логіки.

Кровс. Після усунення Шора справу Граціо передано не його колегам, а секретній поліції, містер Річардс…

Річардс. Ого! Чому я не знаю про це?

Кровс. Тому що я привезла цю інформацію з Прес-центру, вона надійшла туди за півгодини до мого вильоту…

Річардс. Це цікавий факт…

Кровс. Ви можете назвати ім’я племінниці вбитого Вітторіо?

Річардс. Її звуть Анна Гуїраджі… Але вона з вами не розмовлятиме… Або скаже те, що їй накажуть сказати… У клані Валлоне – жорстока дисципліна, все побудовано на приматі жаху перед стратою за слово, зронене навіть випадково… Жодного звуку без санкції старшого, жодного слова з чужими, знати лише те, що тобі належить… Ні, ні, ви взялися не з того кінця… Я назву вам прізвище фрау Дорн… Вона, мені здається, не зв’язана з синдикатом… Ви не пробували зустрічатися з нею? Тільки в неї є відомості про останні переговори Граціо з американськими банковими групами, яким він наступив у Гаривасі ногою на мозоль…

Кровс. Невже Граціо був сильніший за Дігона? Моргана?

Річардс. Він був молодший за них… Сміливіший… Тверезіший. Потім не забувайте, Граціо – виразник «західноєвропейської тенденції» у бізнесі. Це нова якість місцевої економіки, що дуже тривожить деяких фінансистів у Штатах, особливо після того, як підписано «проект віку», так справедливо називають газопровід Тюмень – Західна Європа. Можу вам сказати, але не для публікації, – Граціо через треті фірми багато в чому сприяв реалізації цього проекту, поставленого на грань зриву через жорстоку політику адміністрації Білого дому… Мабуть, Гаривас переповнив чашу терпіння стариків з Уолл-стріту…

Кровс. І виникли головорізи Валлоне?

Річардс. Доведіть, міс Кровс. У мене немає фактів, я історик, а не журналіст… Доведіть…»

Через п’ять годин після того, як розмову вивчили в Ленглі, у сіцілійський філіал ЦРУ надіслали шифротелеграму, де була вказівка негайно підготувати «матеріали» про останні переговори Граціо – Дігона – Труссена в «необхідному для успішного продовження операції «Корида» ключі». Пропонувалося також старанно продумати, яким чином передати ці «матеріали» Кровс або Степанову. Строк виконання цього завдання був до смішного короткий – двадцять чотири години.

Шеф філіалу ЦРУ при шостому флоті США відповів у Ленглі, що не бачить можливості виконати завдання керівництва в такі стислі строки, не завдавши шкоди успіхові діла.

Відповіді на його панічну телеграму не надійшло, бо Майкл Велш доручив провести комбінацію Джону Хофу як наймобільнішому офіцерові ЦРУ в Західній Європі з досить сильною агентурою не тільки в Центральній Європі, а й у Сіцілії.

64
23.10.83 (9 годин 31 хвилина)

Шор опритомнів, немов хтось злісно штовхнув його кулаком у плече; в голові паморочилось, але думка була ясна. Він розплющив очі і вмить замружився від страху, побачивши схилені над ним обличчя; очі людей були насторожені; шкіра здавалася пергаментною, вся в зморшках, як у вампірів; халати були такі накрохмалені й жорсткі, що Шор одразу згадав день, коли його, ще хлопчика, везли на каталці коридором клініки після видалення мигдалин. Горло рвав біль, і плями крові страшно розповзалися на таких же накрохмалених жорстких халатах сестер-жалібниць. А зараз були самі чоловіки; чого їм треба від мене, нехай схиляються над своїми жертвами в операційній, там потрібні мідні руки, а тут тебе оточують дивні цокаючі прилади, на яких раз у раз спалахують мертві біло-зелені лінії, повторюючи ритм роботи твого серця й легенів, тут повинні бути жінки, вони ж сама ніжність, ех, чому я не одружився, треба жити реальністю, а не тим, що створило юнацьке уявлення; щастя мусить бути простим, маленьким, теплим, близьким, а ти шукав прекрасну даму, як же всіх нас обманює література! Кому я потрібен тепер тут, у цій клініці, кому? Цих гаспидів-лікарів я цікавлю лише як експонат, зі мною було щось страшне, я навіть боюся згадувати, але й досі відчуваю теплий запах бензину й крик жаху, коли автомобіль гнався за мною, а я тікав від нього, петляючи, як заєць, по безлюдній вулиці; я пригадую номер, він укарбувався в мою пам’ять, я весь час – і в маренні – пам’ятав його, тому мене повинні добити, не мають права лишити тепер живим, сказав собі Шор, бо номер – це ланка в ланцюгу… Я мушу прикинутися мертвим… Але не можна було прикидатися мертвим, тому що працюють апарати, на яких біло-зелені лінії, а вони не дозволять збрехати, вони ж не люди…

Він заплющив очі, затаївся, мріючи про те, аби лікарі скоріш пішли, а потім злякався, що як тільки за ними тихо зачиняться двері, сюди прослизне хтось безликий, витягне з кишені шприц, увіткне голку йому в руку – і він помре, вони ж повинні доробити те, що не вийшло; ні, я не маю права мовчати, подумав Шор, цього ні в якому разі не можна робити…

– Що зі мною було? Я впав потилицею? – прошепотів він, здивовано вслухаючись у звук свого хрипкого, кволого голосу. – Який сьогодні день?

Один з лікарів схилився над ним ще нижче; Шор побачив зуби – прокурені, дуже довгі; очі були холодні, хоч чоловік силкувався зобразити усмішку; вона здалася ІПору гримасою ненависті.

– Усе добре, – сказав лікар. – Ви перемогли смерть… Тепер небезпека позаду…

– Я зможу ходити?

– Зможете.

– Я дуже боюся самотності, – сказав Шор. – Чи не можна, щоб тут поселилась сиділка? Я заплачу… Це за мій рахунок…

– Біля вас завжди сиділка, – лікар знову розтяг рота.

Невже це усмішка, подумав Шор, а може, в нього природжений дефект обличчя, буває після інфекції, перенесеної в дитинстві, не спрацьовують м’язи, криворотість, так, здається, називають це спеціалісти чи не спеціалісти, один чорт, у мене в голові паморочиться, коли б знову не провалитися в темряву; ти не маєш права втрачати свідомість, тоді вже напевне загинеш, що робити, га? Боже всемилостивий, спаси й заступи, я ж самотній, зовсім самотній, і нікому не можна вірити, кругом вороги, я приречений…

Лікар обернувся до своїх колег; він провів біля Шора три безсонні ночі, сотворив чудо, очі його випромінювали щастя, ніякої криворотості не було, обличчя сповнене благородства, правда, стомлене й брезкле, каміння в нирках.

– Слава богу, – прошепотів лікар, – тепер йому потрібен спокій, вітаю вас, колеги, ви зробили неможливе…

Лікарі навшпиньки рушили до виходу. Шор відчув задуху, бо не знав, як повестися. Можна закричати, щоб сюди негайно приїхав Матен, нехай, зрештою, поряд з ним чергує Папіньйон, невже вони не розуміють, що йому не дозволять жити ті, хто гнався за ним темною вулицею, як за зайцем, аби збити на повному ходу, розчавити, перетворити в тепле місиво… Ні, сказав він собі, треба мовчати, нехай вони підуть, я чекатиму, цей криворотий пришле сестру, вони так завжди роблять, ну, згадай же, скільки разів ти сидів у коридорі лікарні, коли тобі треба було допитати людину, і благав лікарів дозволити ввійти в палату до того, хто тебе цікавив, чи то була жертва, чи злочинець, Матен напевне вже сидить за стіною, і Папіньйон біля нього, але вони підуть, їм скажуть, що потрібен спокій, а в тебе нікого немає, кого можна покликати, хто приготував би тобі кислий морс і напоїв з чашки, підклавши руку під потилицю, розколоту надвоє тяжким невгамовним болем, ех, чому ми починаємо думати про самотність тоді, коли залишаємось зовсім самотніми, віч-на-віч зі смертю?! Якби я міг знайти Еріха, все було б інакше, немає нічого прекраснішого за дружбу братів, особливо, коли батько й мати живуть окремо, хто, як не брат, найближча тобі людина на землі, хто, як не він, сидітиме біля тебе вдень і вночі, не стулить очей і підкладе долоню під потилицю, а ще краще під шию, як добре, коли рідна людина держить тебе за шию і не дає пролитися краплям на груди, це так неохайно, коли їжа забруднює білизну, хочеться зразу прийняти ванну, а як ти дійдеш туди, коли руки й ноги не слухаються тебе, в гіпсі, величезні й нерухомі… Чекати… Треба чекати і ні в якому разі не дозволити собі заснути, мені не можна спати, я мушу діждатися Матена чи Папіньйона, вони зроблять усе, щоб урятувати мене… Аби тільки цей криворотий лікар не оголосив журналістам, що я опритомнів… Ах, навіщо я з ним говорив?! Але ж я сказав, що впав потилицею! Хто цьому повірить, справжня хитрість має бути нехитрою, я дуже боязно брехав їм, це зрозуміє будь-хто, а тим паче ті, кому я заважав. Треба було мовчати, щоб вони вирішили, ніби в мене відбило пам’ять і мову, чому я не подумав про це, чому?!

65
23.10.83 (16 годин 50 хвилин)

Тільки з п’ятою людиною з «римського списку» Степанову вдалося поговорити, решта мовчала.

– Ой, та все це нісенітниця! – асистент оператора Роберто досадливо поморщився. – Її просто вбили. Це я кажу вам і не скажу нікому іншому, розумієте?

– Боїтеся помсти?

– Що значить помста?! Приріжуть! Помста передбачає оголошення війни, відкритість, рукавичку! А наші цього не визнають, наймуть алкоголіка чи наркомана, гроші в зуби, стилет в руки, і все! Знаєте, чому я наважився сказати вам те, що мені відомо?

– Совість мучить…

– Та годі вам! Тепер не дев’ятнадцяте століття. Я ж виховувався на фільмах «Броненосець «Потьомкін» і «Райдуга», а мого батька розстріляли нацисти в Північній Італії… Ось яка штука, розумієте, – трохи зніяковівши, вів далі Роберто. – І ще я дуже любив Франческу… Ні, я розумів, що в мене немає шансів, а до Петрарки з його лірикою я ставлюсь поблажливо, у нашу епоху шлюбні оголошення друкують у газетах, називають довжину ніг і об’єм грудей до відома майбутнього супутника життя й батька твоїх дітей… Я любив Франческу і як генія, і як просту римську дівчину, адже вона з низів, як і я, тільки я нічого не досяг, зате живу, а вона піднялася, і тому її більше немає. Словом, я скажу вам про те, що знав, і те, що відчуваю й досі… Думаю, найважливіше сказати вам міг би її адвокат Мар’яні, якщо тільки його не перекупили, знаєте, як у нас уміють перекуповувати? О, з потрухами! Ви читали сценарій того фільму, що крутив Руїджі?

– Ні.

– Можете ознайомитися з ним, він має бути в бібліотеці гільдії кінопрацівників… Досить цікавий фільм про жінку, яка сама робить своє життя: починала стенографісткою, пройшла через постіль своїх босів, одержала від них якісь там гроші, вступила в університет на юридичний факультет і взяла тему для дисертації про захист у суді тих, кого називають проститутками… Взагалі, я вважаю проститутками не тих, хто цим заробляє собі на життя… Наші матрони, які мають чоловіка, сплять з другом свого чоловіка та ще й купують собі хлопчика, – оце справжні проститутки… За сценарієм у героїні Франчески почався роман з хлопцем теж із низів, вона довірилася йому, розповіла про себе все, але він не зміг простити їй колишніх зв’язків; вона зовсім пустилася берега, знаєте, отаке очищення через повне падіння. Буває у жінок… Ну от… Матеріал був цікавий, по-справжньому цікавий. Чезаре розповів сюжет фільму газетярам, рекламу треба робити заздалегідь. Франческу люблять… Любили, ви ж знаєте… Наробили галасу… І тоді з’явився Дон Валлоне… Він хазяїн в кіно, він утримує і наш «Чезафільм», не прямо, звісно, там сам чорт не розбере, які в них зв’язки й стосунки… Словом, Франчесці запропонували величезні гроші за те, щоб вона знялася в сцені, коли з нею спить боксер, сексуальний маніяк, але без фокусів, відкрито, як у кіно кажуть, на вершковому маслі… У серйозний фільм Дон Валлоне вирішив вставити порночастину, уявляєте, скільки людей повалить на таку картину! Не прищава шлюха показує клас сексу, не якась там гультяйка, а наша красуня Франческа… Він усе правильно розрахував, цей Дон Валлоне… Ви його бачили?

– Ні.

– Викапаний пастор, такий уже скромний, такий вихований, такий тишко… Його мало розстріляти, Степанов, його треба публічно повісити, так, звичайно, негуманно, я розумію, тільки світ не має права дозволяти жити таким тварюкам, як він… Шофер Чезаре мені розповів, яким голосом Дон Валлоне назвав суму, котру вони можуть одержати, якщо ті кадри з Франческою ввійдуть до фільму… Він сказав, що це дасть, принаймні, тридцять мільйонів глядачів… Ну, а тепер лічіть самі, не знаю, якою валютою зручніше… Перші місяці, коли тільки фільм став бойовиком, ціна на квиток дорівнює десяти, а то й п’ятнадцяти доларам… Тридцять мільйонів помножити на десять доларів, ясно? Ну там процент за оренду кінотеатрів, страховка, гонорари, нічого собі, в найгіршому разі, сто мільйонів доларів чистими… Словом, Дон Валлоне запропонував Франчесці мільйон за сцену в ліжку… У нас тепер це діло звичне, та й Ватікан став простіше дивитися на таке, а то ж раніше не можна було показати голу жінку, все вистригали, охороняли моральність… А у Франчески був друг, ви, мабуть, чули?

– Ні. Про нього й про неї мовчать усі, з ким я зустрічався… Я питав і тут, у Римі, і в Швейцарії, але всі немов підписку дали не розголошувати таємниці…

– А що?! Вони дали таку підписку, повірте мені, дали, спробуй не дай… Ця сволота вміє брати підписки… Добром, погрозою, грошима… Куплять будинок – от тобі мають підписку…

– Кого ви маєте на увазі? – спитав Степанов. – Руїджі?

– Звичайно.

– Але він одружений з її сестрою…

– Її привчили до маріхуани… Все зробить заради однієї затяжки… Хоч зараз, мабуть, перейшла на героїн… Вона, як і Франческа, була дівчина з околиці… Сестра стала заробляти, а Софі нічого не цікавило, аби тільки покейфувати, купити машину, переселитися в район особняків… Якби за душею в неї була пристрасть, захоплення, тоді інша річ, а вона всього лише була сестрою генія…

– Ви почали розповідати про друга Франчески…

– Так, я збиваюся, коли згадую той жахливий день… Пальці холонуть… Як у старого… І всередині все тремтить… Її другом був Фредді Тібс, журналіст із Лондона… Він потім спився, не певен, чи ще живий… Ніхто не знає про те, що сталося того вечора на зйомці, тільки Руїджі знає, головний оператор Еусебіо і я, бо ми знімали цю сцену втрьох, усіх інших з павільйону випровадили, така була умова… Але вони щось їй дали в каву, якісь ліки, ні, ні, не Руїджі, він спочатку сам мало не збожеволів… Франческу запросили на вечерю перед зйомкою… Чезаре і якийсь його приятель, здається, адвокат…

– Ферручі? – уточнив Степанов.

– Не знаю. Я не знаю його імені, – роздратовано повторив Роберто. – Яке це має значення?

– Має. Дуже велике. Ви його бачили в обличчя?

– Бачив. Коли Чезаре і цей адвокат привезли Франческу на зйомку… Розумієте, вона не була п’яна, вона дуже серйозно ставилася до професії, але вона була сама не своя: очі горять, якось нервово сміється, рухи різкі…

– Стривайте… Ви можете впізнати того, другого, котрий був з Чезаре, якщо вам покажуть його фотографію?

– Зможу. Але не буду. Так, я мерзотник, боягуз, це правда… Та я не боротимусь, це марно.

– Я боротимусь, – сказав Степанов. – Я старий і потім іноземець, мені втрачати нічого, ви хоч для мене впізнайте, добре?

– Добре, – якось зламавшись, тихо відповів Роберто й подивився на гомінливу римську вулицю, що вела до вокзалу; вони сиділи біля вікна в маленькій траторії і пили каву чашку за чашкою; хазяїн був турок, варив за стамбульським рецептом, дуже смачно.

– Я починаю здогадуватись, що сталося, – мовив Степанов. – Чезаре був присутній на зйомці?

– Він увійшов, коли все почалося… Той тип, який мав лежати з нею під простирадлом, був справді сексуальний маніяк, а її вони напоїли зіллям чи ще чимось, це я вам кажу точно, інакше пояснити не можна… Руїджі закричав, мовляв, треба перервати роботу, а Чезаре шепнув щось оператору Еусебіо, і той продовжував крутити мотор, Руїджі знову крикнув «стоп», але Чезаре і йому сказав щось… Ні, я не знаю, що він їм сказав, бо мені він теж шепнув: «Синку, так треба, а тобі я кладу в кишеню двадцять п'ять тисяч доларів…» І поклав їх мені в кишеню… А я взяв… Ось так… Назавтра Франческа зажадала спалити той шматок плівки; вона приїхала в павільйон жовта, зовсім хвора, з величезними синцями під очима… На зйомці після всього вона заснула, і не думаю, щоб пам’ятала те, що було, я кажу, вони чимось її накачали, пообіцяли, ніби епізод буде в межах пристойності, не гірше, ніж у «Калігулі» чи «Еммануїлі»; а насправді зняли все від початку до кінця, а вона збиралася заміж за Фредді… Зрозуміли? «Неврівноваженість, артистична натура…» Нісенітниця мерзотників, які знають правду… Вони вважали, що її можна купити за мільйон, і помилилися в розрахунках…

– Вбили, боячись викриття, чи вона застрелилась?

– Застрелилась… Взагалі вони її застрелили напередодні, на зйомках або ще раніше, коли Дон Валлоне підраховував, який буде профіт з цією сценою… Їм було наплювати на неї, яке їм діло до людини, коли можна взяти сто мільйонів… Я ж узяв двадцять п’ять тисяч…

– Навіщо ж тоді вони влаштували катастрофу Руїджі, коли той їхав на процес?

– А тому, що Руїджі став немов божевільним після того, як вона застрелилась… Він побив Чезаре, він бив його в кабінеті, зламав йому носа… А той навіть не викликав поліцію; Руїджі зв’язали наші освітлювачі та пожежники… Його перекупили в госпіталі… Два місяці він був при смерті, не міг говорити, думали, його назавжди паралізовано… Отак, Степанов… А ви кажете, сюжет про те, як шльопнули мільйонера… Та біс з ними, з тими мільйонерами… От сюжет, але хіба стане у вас серця написати й зняти його?.. У мене ні…

– Плівка ціла? – спитав Степанов. – 3 тими кадрами?

– Не знаю…

– Можете дізнатися?

– Навіщо?

– Щоб помститися…

– Я вже сказав, у це діло я не входжу, я лайно, немає мені прощення…

– Та вас ніхто й не запрошує в це діло… Допомогти самому собі, щоб не так сумно було доживати, невже не хочете?

– Ви дуже страшно сказали: доживати… Що ж, я дізнаюсь… А як можна помститись, маючи на руках ту плівку?

– Це моя справа, Роберто, ви ж не хочете лізти в бійку…

– Поїхали, – Роберто підвівся, поклав на стіл м’яту купюру, сказав офіціантові, що здачі не треба, і метушливо пішов до виходу.

Через годину він передав Степанову ролик.

– Це все, що лишилось… Там було п’ятсот метрів… Їх нема… А тут зрізки… Та якщо ви коли-небудь кому-небудь скажете, що я вам їх передав, мої діти проклянуть вас…

– Скільки їх?

– Троє. А останній народився через півроку після загибелі Франчески, тільки тому я зрадив її, узяв ті гроші Іуди…