Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 30 страниц)

48
18.10.83 (12 годин 01 хвилина)

Шор увімкнув приймач, довго шукав Москву, якось дивно підморгнув Степанову й спитав:

– Хочете почути рідні голоси?

– Та я ж не розумію французької, навіть коли текст читають російські диктори…

Передавали концерт естрадної музики; співала Пугачова.

– Абсолютно європейська співачка, – сказав Шор, трохи збільшивши звук.

– А Шаляпін? Чайковський? Європейці? Чи варвари? – Степанов не вважав за потрібне приховати роздратування.

– На заході я теж поділяю художників на європейців і варварів, пане Степанов, – заперечив Шор. – Повірте, я не належу до породи сліпців чи шовіністів.

– Це те саме.

Шор закурив, знизав плечима.

– Мабуть, так. Не сердьтесь.

«Хитрує, – подумав Степанов. – Він кудись гне, а от куди? Слава богу, його англійська схожа на мою, цією мовою найлегше розмовляти іноземцям».

– Якщо ви хочете допитувати мене, пане інспектор, я буду змушений викликати працівника нашого консульства.

– Ні, я не збираюся вас допитувати, пане Степанов, ні в якому разі… Я хочу поставити вам кілька запитань, які не фігуруватимуть у справі. Згодні?

– Будь ласка.

– Я не читав ваших книжок, але встиг подивитися в американських літературних довідниках, що вони про вас пишуть… Тому я поставлю вам перше запитання: ви вірите в те, що Леопольдо Граціо покінчив життя самогубством?

– Я прочитав у «Інтернешнл геральд» вашу відповідь на це ж запитання, поставлене журналістами… Ви говорили на американський манір: не коментується…

– Якби я вірив у його самогубство, то відповів би однозначно, пане Степанов.

– Ну, добре, а чому вас цікавить моя думка про це?

– Бо ви самі ним цікавитесь, по-перше, а по-друге, як написано в американських літературних довідниках, ви працюєте в жанрі політичних книжок, отже, неспроста включилися в цю справу.

– У нас є дитяча гра, пане інспектор: «Чорного й білого не називати, «так» і «ні» не говорити…»

– Як це? – здивувався Шор.

– Дуже просто… Я вас питаю: «Хочете випити чарку хорошої російської горілки?» Що ви відповідаєте?

– Хочу.

– А ви любите ікру?

– Звичайно.

– Краби?

– О так!

Степанов усміхнувся.

– Ви програли, пане інспектор. Ви сказали слово «так». А воно за умовами цієї гри заборонене.

– Платити штраф?

– Я ж учив вас… А з учнів ми не беремо… Тільки наступного разу обачніше поводьтеся зі словом «так».

– Пане Степанов, я навмисне ввімкнув радіо… Не лише літератори живуть відчуттями, іноді сищики, подібні до мене, теж відчувають дещо… Розумієте? Дещо… Допоможіть мадемуазель Кровс почати скандал у пресі… Я ще козирюся, пане Степанов, але цілком може статися так, що справу Граціо від мене заберуть… І здадуть в архів… А це нечесно.

– Чому ви кажете про це мені? Іноземцеві? Тим паче росіянину?

– Я кажу про це саме вам, тому що росіяни врятували у Тюрінгії моїх близьких друзів… А я поки що вмію пам’ятати добро… Як, до речі, й зло… Хочу назвати вам одне ім’я… Вольф Цорр… Він працював у концерні «Нестле», представляв тут інтереси молочних королів Гітлера… Вольф Цорр – це ім’я може вам знадобитися, він живе у Базелі… Ось і все, про що я хотів вам сказати, ви вільні, пане Степанов, ваш візит до поліції не зафіксовано в документах… Мадемуазель Кровс я затримаю на п’ять хвилин, не більше, почекайте її в кафе навпроти, там чудові марципани…

– Мадемуазель Кровс, ви відмовилися відповідати на запитання, коли ми розмовляли по телефону, і це, безперечно, ваше право… Ви можете відмовитися розмовляти зі мною й зараз, ми, слава богу, живемо не в тоталітарній країні, і я не можу піддати вас превентивному арешту… Хочу лише поставити запитання, я, як ви розумієте, не зможу його зафіксувати, так само, як і вашу відповідь, через перешкоди, – він кивнув на радіоприймач, досі настроєний на хвилю Москви. – Чому ви вважаєте, що Граціо вбито?

– У вас свої таємниці, пане інспектор, у мене свої.

– Добре… Я відкрию вам свої таємниці… Вони зводяться ось до чого. Перше: на пістолеті, з якого було вистрілено у Граціо, немає відбитків пальців. Друге: кватирка в його спальні була відчинена. Третє: його номер знаходився на четвертому, тобто передостанньому, поверсі готелю, а на останньому поверсі займав номер чоловік, який пред’явив портьє дуже сумнівні документи, так, так, ми не змогли знайти його за тією адресою, яку він продиктував, коли знімав апартамент… А втім, пошуки тривають, можливо, хтось устигне підготувати за ці години алібі для об’єкта, який мене цікавить. Але цей секрет знаєте тільки ви і я, розумієте?

– Чому ви говорите про це мені?

– Тому що ви єдина людина, яка відкрито заявила про вбивство Граціо. Тому що на вас через це почнуть тиснути. Тому що, нарешті, ви взагалі багато знаєте, але не хочете зі мною говорити…

– Не з вами особисто, пане інспектор Шор…

– Просто «інспектор»… Терпіти не можу словесної лузги, економте час, я сказав Степанову, що затримаю вас не більше як на п’ять хвилин.

– Справа не в вас, інспекторе. Просто я зштовхнулася з поліцією в шістдесят восьмому році в Західному Берліні, потім два місяці лікувалась, мені тоді було п’ятнадцять, і в мене був шок, розумієте?

– Це коли там улюлюкали «нові ліві»[19]19
  Послідовники ультралівої групи Баадера – Майнхоф.


[Закрыть]?

– Я була просто лівою, інспекторе…

– Ви комуністка?

– Ні, я не належу ні до якої партії, просто дотримуюся лівих переконань… Повторюю, я впевнена в тому, що Граціо вбили… Він приймав мене, дав інтерв’ю… Розумієте? Він узяв з мене слово, що я поки не публікуватиму це інтерв’ю повністю… Він попередив, що мені подзвонить пан де Бланко і скаже, коли й де можна друкувати матеріал… Я чекаю…

– Ви сказали лише частину правди, мадемуазель Кровс. – Шор, зітхнувши, похитав головою. – Я добре розумію, чому усунули російського журналіста Лиска. Ви розповіли йому те, що становило для когось загрозу… Ну, може, я сказав занадто різко… Припустимо, я назву це м’якше. Незручність – так, мабуть, точніше?

– Я все-таки не буду відповідати вам, інспекторе Шор… Я розмовляю з вами, а на душі коти шкребуть: «Не вір йому, він же флік…»[20]20
  Сищик (фр.).


[Закрыть]

– Ну й не треба, коли коти шкребуть. На прощання моя порада. Перше: не ждіть дзвінка від де Бланко, він не подзвонить вам… Так мені, принаймні, здається… Друге: починайте скандалити, якщо хочете, щоб мене змусили вести далі цю справу… Третє: коли відчуваєте, що у вас нічого не вийде, спробуйте використати Степанова…

Марі пильно роздивлялася Шора своїми довгастими зеленими очима, потім, закуривши, сказала:

– Я пробувала робити щось у цьому дусі не раз і не два, інспекторе Шор… Тому й виник Лиско… Якщо вам справді так важко жити, як ви мені по секрету сказали, то мені живеться разів у сімсот сорок важче.

– У сімсот сорок? Ви належите до тих жінок, яких слухаєш із загостреною увагою… Ви утаїли якийсь смисл у цій сумі превалюючих труднощів – я маю на увазі «сімсот сорок»?

– Я перестала вірити в мудрість «каббали»[21]21
  Релігійно-містичне вчення, основане на тлумаченні Ветхого завіту.


[Закрыть], інспекторе Шор… Життя навчило мене прагматизму й гумору… Так що «сімсот сорок» можна легко замінити на «тридцять чотири»… От, коли у вас буде хороший настрій, посмієтеся з моєї гри в цифри…

– Посміюсь, – пообіцяв Шор, – неодмінно посміюсь… У грудні, під час відпустки… А тепер я назву вам кілька імен і ви їх запам’ятаєте… Це в ваших інтересах…

… Степанов сидів на заскленій веранді невеличкого кафе; сонце було гаряче, літнє, ніколи не скажеш, що вже жовтень; ліниво курив (возив з собою радянські «Мальборо», найкращі, як він вважав, у всякому разі поки що, сигарети в світі; митники Франції довго хитали головами і все-таки пропустили п’ять блоків, не вимагали заплатити мито); згадав усю розмову з Шором; дивний чоловік, в ньому є щось від дикої кози, такі ж бистрі очі й зачарованість у рухах; Степанов часто спостерігав за ними в Темному лісі під Ставрополем під час осіннього полювання на кабана.

«Але він крутить, – думав Степанов. – Або не все каже. А втім, я на його місці робив би так само. А може, ставить пастки? Не всі злочинці – паталогічні потвори; Шелленберг був красенем, і очі в нього були сумні, а як добре відчував музику, плакав, коли Гейдріх, шеф СД, грав скрипкові концерти. Шор явно хоче втягнути мене в їхню справу з Граціо, інакше навіщо він згадав якогось Цорра? Наш Лиско не дуже його цікавить… Якщо господь воістину створив людину, то для чого він наділив її такою рисою, як хитрість? А втім, хитрість – це розум дурних, не можна ж усіх зробити однаково розумними, тоді кінець світу. Соціальна нерівність – це погано, а от нерівність інтелектів – річ, виправдана всією логікою еволюції…

… Розум протилежний хитрості, боягузству протистоїть мужність, розкованій діяльності – лінь…»

Степанов подивився на годинник – вже минуло п’ятнадцять хвилин, а Марі ще не було.

«Ні, все-таки він крутить, замислив якусь гру, – сказав собі Степанов, – а якщо гра, то це проти тебе і тих, кого ти любиш. Як це у вірші? «Я – інше дерево». Цей Шор – «інше дерево».

Степанов вийняв з кишені блокнотик, хотів записати те, над чим варто подумати: ручка звичайно не писала, «радянське – значить чудове»; якщо перо золоте, то гумовий резервуар ні к чорту не годиться; з прекрасного матеріалу робимо сідла, а не пальта; скільки пишемо про це, скільки говоримо, швидше налагодити б прямий зв’язок: завод – магазин – покупець; показник – прибуток; все дуже просто, ану спробуй…

Він струснув ручку, чорнило капнуло на скатерку, слава богу, що паперову. Зразу пригадав, як один командировочний приїхав з-за кордону в середині п’ятдесятих, коли нейлон тільки-но входив у моду, привіз подрузі нейлонову кофточку, купив на добові, які нелегко було приховати від своєї доскіпливої жінки; витяг ручку, хотів написати на листівці: «Коханій – сувенір на згадку»; ручка, звичайно ж, не писала; стріпнув перо, чорнило капнуло на кофточку; чоловік, охоплений жахом, почав замивати її милом; пляма розпливлася, стала величезною; і він, анітрохи не вагаючись («Хімії в побуті» і згадки не було, тоді багато чого не було з того, що є тепер скрізь; безпам’ятні ми, прогресу бачити не вміємо), налив у тазик ацетону, поклав туди кофточку, і від неї лишилися тільки гудзики – розчинились зекономлені добові. Невдатний коханець з жахом пішов у туалет, вилив ацетон з гудзиками в унітаз, присів у розпачі на стільчак, закурив, сірник, як і годиться, кинув в унітаз… Привезли бідолаху в клініку Скліфосовського з обпеченим задом і розбитим до крові лобом.

Степанов, згадавши це, засміявся; він усе ще сміявся, коли прийшла Марі.

– Чого це ви?! – спитала вона здивовано.

– Просто так, – відповів він. – Покійний батько вчив мене, що в складних ситуаціях треба настроюватися на смішне, це як хороший масаж для нервів, думається чистіше.

– Слухайте, – сказала Марі, – або я нічого не розумію, або він втягує нас у якусь темну справу… А, може, в що я мало вірю, він чесна людина? Пропонує почати скандал… І дозволив мені сказати вам про це відкрито.

– Мені він дозволив те ж саме… Я готовий. А ви?

Марі обернулася до бару, підняла руку, попросила офіціанта:

– Будь ласка, каву!

– Я вже замовив вам, – сказав Степанов.

– Не треба. Я звикла платити за себе сама.

– У нас це не прийнято, який би там не був, але все-таки я мужчина.

– А я жінка, – відрізала Марі. – У вас це не прийнято, там і вгощайте, а тут живіть, як живуть усі.

– А чого ви така жалюча?

– Коли ти не вжалиш, тебе вжалять, навіщо підставлятись? Словом, я передала Лискові матеріали, пов’язані з чутками – серйозними чутками – про те, що на біржі хтось готує бум, спрямований проти Граціо… Тобто проти Санчеса…

– Хто такий Санчес?

Марі нахмурилась, закурила, обличчя її стало жорстоким.

– Ви справді не знаєте, хто він?

– Справді не знаю.

– Полковник Мігель Санчес…

– А, це лідер Гаривасу?! Марі, у росіян зовсім недавно стало звичкою називати тільки одне прізвище, без імені, а добре було б і без по батькові… Якщо ви читали наших письменників, наприклад Достоєвського, то дуже часто він називає героїв повним ім’ям і по батькові – Порфирій Петрович, пригадуєте? Або в Тургенєва – Аркадій Миколайович? Національне мислення, нічого не вдієш… Звичайно, я знаю про полковника Мігеля Санчеса.

– Слава богу, інакше я перестала б вам вірити… Не вам, звичайно, а Бреннеру, він ас журналістики, його рекомендація – це ваша візитна картка, просто з Степановим я не стала б розмовляти, хіба мало Степанових…

Він розправив плечі:

– Дмитро Степанов – усе-таки один…

Марі посміхнулась.

– Це в Росії, а в нас ніхто про вас не знає…

– Ну й погано. – Він уже не жартував, відповів роздратовано: – Навіщо хизуватися невіглаством? Треба знати бодай тих, кого знають в іншій країні.

– Ну, добре, ваша правда, досить про це! Я хочу сказати вам зовсім інше… Мігель… Полковник Санчес розповів мені дуже багато важливого, розумієте? Ми дружимо з ним… Але мені не вдалося всього надрукувати… З цілого ряду причин…

– Яких саме?

– Якщо я не сказала, то не вважала за потрібне говорити, невже ви не розумієте? Так от, я передала ці матеріали Лискові… В наших лівих виданнях друкувати немає сенсу, цього просто не помітять, ошельмують як комуністичну пропаганду і таке інше… Лиско глибоко копав… Він зустрівся з біржовиками, опитав багатьох людей, які знають діло і вміють відчувати, коли пахне смаленим… Цим і живуть… От… Його через це й усунули з дороги… І матеріали вкрали… А я друкую без копірки, дурепа… Всі мої матеріали були в нього… Так, дурна, що тепер зробиш?! Коли я розмовляла з Граціо, він говорив мені: «Чекайте подій, Європа ще скаже своє слово, і містер Дігон, хоч він і міцний старик, цього разу програє…»

– Ваш батько відмовився ознайомити мене з його матеріалами… Може, ви до нього звернетесь?

Марі змахнула з чола руде пасмо, очі її розширились, стали прозоро-зелені.

– Я тепер не смію до нього звертатись.

– Чому?

– Тому що я паскудна людина.

– Випити хочете?

– Ні! Я тоді почну втішатися, і це буде, як і в кожної жінки, солодким і не одноденним процесом… Я у гіпнотизера лікувалась, не можна мені пити, розумієте?

– Не сердьтесь, – попросив Степанов. – Не треба сердитись марно… В мене є пропозиція… Давайте – кожен по-своєму – пошукаємо, що допоможе нам краще збагнути те, що відбувається… А завтра зустрінемось… Хочете, у мене в готелі? Там чудовий ресторанчик, можна повечеряти й обмінятися новинами. Згодні?

49
Ланцюг (ілюстрація № 2)

Центральне розвідувальне управління

Майклу Велшу

Строго конфіденційно

З абсолютно надійних джерел одержано інформацію, що Марі Кровс, відома управлінню, може мати дані про певний інтерес банківської групи Дігона до коректування ситуації, яка склалася нині в Гаривасі. Вважають, що батько Кровс (Піке) має в своєму розпорядженні цінні матеріали, пов’язані з діяльністю корпорації Дігона в Європі.

Можна сподіватися, що в сферу інтересу Кровс попаде російський письменник і журналіст Степанов.

Резидент Джон Хоф».

«Джону Хофу.

Подумайте, як можна дезавуювати ймовірні виступи М. Кровс і її російського колеги Степанова в плані компрометації Баррі С. Дігона. Продумайте можливість компрометації Кровс і Степанова. Які у вас є підходи до Пікса (Верньє)?

Майкл Велш».

Відправивши цю шифротелеграму, Велш пішов у медичну частину, зміряв тиск, попросив перевірити легені – «Дуже кашляв уночі», сказав помічникові, що поїде відпочити; дома переодягнувся, прийняв кінську дозу вітаміну, сів за кермо машини старшої дочки (пошарпаний «шевроле», куплений на бензоколонці за триста доларів) і поїхав на зустріч.

50
18.10.83 (18 годин 41 хвилина)

Президент спостережної ради «Ролл бенкінг корпорейшн» Дейвід Ролл ознайомився з останніми повідомленнями, які передала розвідка його концерну з Гаривасу, переглянув секретну інформацію, одержану з бірж Лондона, Чікаго, Цюріха, Гонконгу, і запросив до себе одного з найдовіреніших помічників, Роберта Біма, що відав контактами з Пентагоном.

– Ми правильно робили, що вичікували. – Він зазирнув у шифродонесення. – Звичайно, комуністів у Гаривасі немає, зв’язки Санчеса з Кастро міфічні; якщо грати лише ту карту, наші друзі з ЦРУ знову дадуть пресі привід для нападок на Штати. Питання буде розв’язано однозначно і тільки єдиною силою – морською піхотою… Не сердьтесь, що я не відкривав вам подробиць, було ще рано… Тепер треба їхати в Пентагон, вас чекають, і обговорюйте там усе, пункт за пунктом. На цей раз ЦРУ лише розімне глину, а ліпитиме Пентагон, так надійніше. Після того як у Гаривасі почнуться події, треба організувати досить-таки гучну блокаду нашого посольства, це привід для висадки десанту; необхідно врятувати дипломатів, їхні сім’ї в небезпеці, діточки плачуть, мамочки в істериці. Майора Лопеса скинуть; цю фазу теж ретельно сплановано, в крісло прем’єра сяде поки що нікому невідома людина, ця людина й звернеться до нас по допомогу. Контакт з Білим домом налагодять пізніше, напередодні акції. За вами максимально конспіративне вирішення питань у всіх деталях. Наша акція буде несподівана, а найкраща несподіванка – це та, яку наперед сплановано. Я поїду на дві години, не шукайте мене, пообідаємо разом і обговоримо вашу інформацію.

… Після цього Дейвід Ролл дав вказівку «управлінню по роботі на біржах» підійти через заздалегідь підготовлені зв’язки до Бланко або Уфера і провести розмову (підтверджену фінансовою угодою), смисл якої має полягати в тому, щоб ні в якому разі не піддавалися паніці, не змінювали стратегії Граціо, а навпаки, незважаючи на удар Дігона по какао-бобах, почали скуповувати папери, викинуті на біржу. Гроші – в сумі сто мільйонів доларів – будуть у їхньому розпорядженні, про це вже дано вказівку.

Дванадцята доля процента від можливого виграшу йде на їхню користь – десь близько ста тридцяти тисяч доларів чистого прибутку. Нехай Дігон продає, нехай намагається збити ціну, ми через підставних осіб скупимо все.

А потім Дейвід Ролл поїхав в одне з передмість Вашінгтона, на територію, закриту для в’їзду; там його чекав Майкл Велш. Про мету його візиту не знав ніхто, жодна жива душа. Велш просто нікому не міг дати такої можливості дізнатися про це, бо весь час він грав проти Дігона разом з Дейвідом Роллом; той думав масштабніше, сміливіше; йому ж тільки сорок три роки, в самому розквіті, та й імперія його могутніша, ніж Дігона.

(Свій план Ролл сформулював, вислухавши розповідь Велша про його першу розмову з Дігоном, коротко, з усмішкою:

– Починайте діяти, Майкл. Нехай майор Лопес пообіцяє Дігону ціну на боби какао тисячу доларів замість двох з половиною, котру Санчесу гарантував Граціо, нехай собі. У мене є молодий капітан, який, коли де буде потрібно, націоналізує всі плантації, що їх купив Лопес через підставних осіб, і призначить ціну вісімсот доларів. Водночас він звернеться до нас з проханням про допомогу: «Не можу стримати натовп, можливий інцидент з посольством, пришліть морську піхоту для евакуації вашого персоналу». А там, де з’явиться морська піхота, буде порядок, і це – на нашу користь.

Велш тоді сказав:

– Дігон не простить мені цього.

– Гірше, коли я вам чогось не прощу. Як-не-як наша дружба і ділове співробітництво підтверджено роками, Майкл, а ми вміємо захищати друзів.)

… І ось тепер, зустрівшись на території, що охоронялася, Велш стомлено посміхнувся.

– Настав той час, коли вам треба захищати мене: в Європі просочилася інформація, там дізналися про активність Дігона у Гаривасі…

Реакція Ролла була несподіваною.

– То це ж чудово, – він здвигнув гострими плечима, – я на вашому місці надав би цій інформації ще більшого розголосу… Нас з вами це влаштовує… Адже поки ще не базікають про те, що ви, саме ви перебуваєте в блоці з Дігоном і ваші хлопці мають зробити гучне «бах-бах»?!

– Поки ще ні, та…

– Що «та»?

– Як дізнаються, скандал буде некерований, гірше ніж після операції Даллеса в Затоці свиней… Для мене, в усякому разі, це може кінчитися крахом…

Ролл потер обличчя, потім махнув рукою.

– Гаразд, Майкл… Це не за правилами, те, що я зараз роблю, але мені жаль вас, бідолаху, ви аж змарніли… Тому я відкрию вам одну з моїх карт… Це наші люди організували розголос інформації про Дігона, розумієте?

– Ні, – здивовано відповів Велш, насупився, лоб укрили глибокі зморшки – Не розумію.

– Все дуже просто. Мої планувальники склали досить витривалу й мобільну модель розвитку ситуації… Розголос – це маневр відвертання уваги… Зрештою ми з вами граємо одну партію, серйозно граємо її – і, нема чого гріха крити, граємо на полі Гаривасу, але саме проти Дігона… Розголос зроблено цілком професіонально. Нехай Дігон відмивається… До речі, я на вашому місці сприяв би скандалові… Є така можливість?

– Є. Але що це дає?

– Багато що. Ось послухайте мене… Цими днями преса, яку контролюють мої люди, розпочне атаку проти майора Лопеса, це буде зроблено обачливо, ясна річ, але вже треба готувати наступні ходи, нехай у Гаривасі виникне бійка між своїми, це в наш кошик, повірте моїм колегам, вони досить довго все планували.

– Дейв, це шлях до некерованого скандалу, – повторив Велш. – Я не доповідав адміністрації про розгорнутий план операції у Гаривасі… Директор займає вельми дивну позицію… Я не певен, що президент погодиться з планом… Повторюю, справа може закінчитися моєю відставкою…

– Ну й чудово… Я допоможу вам придбати адвокатську контору, яка займатиметься моїм бізнесом на Латиноамериканському і Африканському континентах, живе діло, без оглядки на перестрахувальників з Білого дому…

– Стривайте, Дейв… Поясніть мені до пуття, що дасть нам скандал?

– Скандал дасть нам те, що усунення майора Лопеса буде актом законної відплати головному змовникові. Це дасть те, що саме мій капітан підніме прапор закатованого ставлеником Дігона полковника Санчеса, в старі міхи ми заллємо нове вино, наше вино.

– Тоді навіщо вводити в операцію Пентагон? Навіщо морська піхота? Якщо ви впевнені у вашому капітані… До речі, хто він?

– Капітан Рамірес, ад’ютант Санчеса по ВПС, – неохоче відповів Ролл. – А морська піхота потрібна для того, щоб «евакуювати паршивих янкі», «викинути їх з Гаривасу»… Евакуація може тривати і тиждень, і півроку – вистачить часу, щоб закріпити позиції. Рамірес обіцяв карт-бланш.

Велш зітхнув.

– На капітана Родрігеса, а не на Раміреса, ад’ютанта по BMC, а не ВПС, на якого ви поставили і якого намагаєтесь від мене приховати, управління веде досьє останні сорок два дні; ми одержали інформацію про перший контакт ваших людей з ним через дев’ятнадцять годин після того, як цей контакт відбувся.

Ролл підвівся, заходив навколо крісла, де сидів Велш, згинаючись від сміху, потім, знесилений, упав на тахту і, віддихавшись, сказав:

– Це називається «злодій у злодія», Майкл! Ну й бестія ви! Люба моя бестія, якою я не стомлююсь захоплюватись… Отже, ви все знали про моїх хлопців?

Велш кивнув.

– Чому ж ви мовчали?

– Тому що вони діяли правильно.

– А коли допустили помилку?

Велш похитав головою.

– Вони помилки не допустили; її допускаєте ви, бо хитруєте зі мною й зараз; а часу на хитрощі не лишилось, кожна секунда дорога… Словом, у мене на контролі вся ваша активність, я прокоректував би вас, Дейв, помітивши перебої в роботі вашого апарату, але пропозицію розкрутити скандал проти Дігона напередодні операції я все-таки не дуже тямлю…

– Треба готувати громадську думку, Майкл, по-перше. Треба організувати розумну кампанію в пресі з приводу нестійкості ситуації в Гаривасі, по-друге. Треба, по– третє, мати, вибачте мені за грубість, козла відпущення: «Дігон – людина старої імперіалістичної школи; він почав аферу з приватної ініціативи, спровокував ситуацію, а урядові доведеться вводити морську піхоту, щоб урятувати життя американцям, ні в чому не винним спеціалістам, патріотам співробітництва між нашими країнами». Нехай президент відмивається, Майкл, нехай докоряє Дігону, – очі Ролла звузились, – нехай відповідає перед журналістами; він змушений буде взяти під захист акцію морської піхоти, а це непопулярно, всі пам’ятають В’єтнам, Ліван, Сальвадор, не кажучи вже про Домініканську Республіку, на цьому Джонсон набив собі на лобі добрячу гулю…

Велш закурив, потягся, зітхнув:

– Як я зрозумів, ви ставите на противника нинішнього президента, Дейв?

– Ви вичислили мій задум до кінця точно. Так, наш президент мене не влаштовує, і, коли ви скажете, що він влаштовує вас, я дозволю собі не повірити вам, друже мій. Так, я хочу спробувати його на міцність, у Гаривасі працюють дев’яносто сім моїх співробітників, я маю повне право просити його врятувати життя американцям… У тому разі якщо він відмовить, нація піддасть його остракізму…

– Я ніколи не додумався б до того, що ви по-справжньому затіяли, Дейв… Навіть не міг припустити, що ви почали боротьбу проти президента… Знаєте, мені зараз стало жаль себе: маленьке ягня в порівнянні з вами, хоч за своє життя в розвідці спланував кілька цікавих комбінацій… Яку це адвокатську фірму ви мені обіцяли?

– «Лоренц енд Жабінські»…

– По-моєму, в нас є там свої інтереси, щось близько трьох мільйонів доларів.

– Чотири мільйони сорок дві тисячі доларів справді належать ЦРУ, – уточнив Ролл. – Але весь капітал фірми становить дев’ять мільйонів сімсот чотири тисячі і сорок два центи… Отже, ви власник контрольного пакета, зможете підтримувати прямий контакт з тим директором ЦРУ, який прийде після того, як ми провалимо вашого шефа, – Ролл хмикнув, – мабуть, разом з вами, така вже доля перших заступників…

– Дейв, – сказав Велш замислено, – ще не пізно дати відбій, справа дуже ризикована, ви замахнулись не на щось там, а на Білий дім. Знаєте, як по-іспанськи звучить «Білий дім»? «Каса бланка»… Дуже гарно, краще, ніж у нас…

Ролл посміхнувся чомусь, потім посмутнів.

– Батько привчив мене прати шкарпетки й штопати їх, коли мені виповнилось сім років, не дозволяв покоївкам прибирати в нас, у кімнатах дітей, примушував мене няньчити Дезі, коли та почала ходити; нові черевики були для мене таким самим святом, як і для нещасного негреняти з Гарлема… Коли я навчився натирати підлогу, готувати їжу, підсапувати полуниці на нашому ранчо і в оранжереях тут, у Вашінгтоні, він послав мене в Рим вивчати латинь, штудіювати древніх. «Ти повинен тепер доторкнутися, – напучував батько, – до святої науки логіки; в нас її не розуміють; талмудизм нинішньої філософської школи логіки йде не від древніх, і мені це не подобається; бізнес живе за законами Риму і Греції, так, так, саме так, бо в часи античності найбільше цінили дух відповідальності, відданість тому, що існує, і схиляння перед тим, що вище за тебе…» Ось так, Майкл… Я логік, я тільки граю роль плейбоя, це зручно, але я прокручую операції – особливо таку, на яку відважився зараз – дні і ночі, довгі місяці, перш ніж скажу собі: так!

– Тоді останнє запитання: у вас була вже ділова зустріч з кандидатом у президенти?

Ролл похитав головою, обличчя його змінилося, стало жорстким, неспокійним.

– Кандидат мене влаштує в тому разі, коли він гарантуватиме, що віце-президентом стане чоловік моєї молодшої сестри Дезі…

– Ну що ж, – сказав Велш, – ця відповідь мене задовольняє. Дамо можливість скандалові розростися…