Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 30 страниц)

60
21.10.83 (16 годин 09 хвилин)

– Але, пане Уфер, це просто неймовірно! – Марі безпорадно сплеснула руками. – Ви працювали з Граціо сім останніх років, ви відповідали за зв’язок його концерну з біржами. Про це написано в довіднику «Хто є хто»! Як же ви нічого про нього не знаєте?! Ви боїтесь розмовляти зі мною? Але я даю вам слово! Я не надрукую нічого з того, що ви мені розповісте, без вашої на те санкції!

– Тоді навіщо вам зі мною розмовляти, коли ви не друкуватимете це? – Уфер знизав плечима і ще більше зіщулився в своєму великому шкіряному кріслі, став схожий на маленького гномика. – Ви ставите запитання, на які важко відповісти, фрейляйн Кровс. Ви питаєте, кому була потрібна смерть Граціо… Невже ви не розумієте, що моя відповідь на ваше запитання означає появу таких ворогів, які мене зітруть на асфальті?

– Отже, ви відповіли мені, що комусь його смерть була бажана, пане Уфер… Якби я не дала вам слова, цього для мене було б досить.

– І для мене, фрейляйн Кровс, теж. Для того щоб притягти вас до суду за дифамацію. І посадити за грати.

– Мені казали, що вас зв’язувала дружба з Граціо, пане Уфер… Невже ви здатні так легко зрадити пам’ять друга?

– Вибирайте слова, фрейляйн Кровс! – Уфер стукнув маленькою долонькою по полірованому столу; запітнілий слід від неї був схожий на відбиток руки первісної людини. – Коли ви вважаєте, що Леопольдо справді вбито, будь ласка, наведіть факти. Тоді, у тому разі якщо факти будуть серйозні, я розмовлятиму з вами. Тоді розмовлятиму, – немов комусь іншому повторив Уфер. – Але доти, поки ви представляєте другу дуже древню професію, яка профітує на чужому горі, я краще мовчатиму.

– Отже, ви вірите в самогубство Граціо?

– Ми повертаємось до старої пісні. Я вже відповів вам на це запитання. Нічого нового додати не можу.

– Гаразд, але ви можете хоча б розповісти про останню зустріч Граціо й Санчеса? Ви ж були, коли вони бачилися востаннє, тільки ви.

– А чому вас цікавлять їхні стосунки? Ви з розвідки?

– Саме тому, що я не з розвідки і дуже… добре знаю Санчеса, вже п’ять років його знаю, мене цікавить це… Не як журналістку навіть, повірте, просто як людину…

Уфер висунув шухляду з стола, вийняв довжелезну пачку сигарет «Мор», довго відкривав її, так само довго прикурював, потім різко спитав:

– Вас цікавить це як людину чи як жінку?

Марі відповіла сумно:

– Як жінку, пане Уфер, ви правильно відчули.

– Я нічого ніколи не відчуваю. Я знаю або не знаю.; Я знав про це і ждав, що ви мені відповісте.

– Як ви могли знати про це? Донесли служби?

– Ні. Мені служби не доносять, я боюся зайвої обізнаності, вона зобов’язує багато до чого, а взамін дає мало, а життя може поламати і оком не змигнеш… Просто я бачив ваші фотографії в домі Санчеса…

– Він вам казав щось про мене?

Уфер раптом усміхнувся, і ця несподівана усмішка змінила його обличчя – воно, виявляється, могло бути живим, а очі сумовитими і зморшка між бровами різкою, злітною.

– Ні, він нічого не казав, хоч, мені здається, хотів сказати щось дуже ніжне…

– Чому ви так думаєте?

– Тому що я починав брокером на біржі і мусив бачити очі всіх своїх конкурентів, а їх більше як триста, мені треба було за одну мить збагнути, чого вони хочуть і що треба тій фірмі, якій я служу. В нього дуже виразні очі, у цього полковника, йому б не військовим бути і не лідером уряду, а літератором чи живописцем… Так от, Санчес дзвонив мені позавчора… І сьогодні теж… Мій апарат прослухується, отже, особливої таємниці я вам не відкриваю… Він просив прилетіти до нього в зв’язку з тим, що відбувається на біржі… Ви ж читаєте бюлетені вашого Прес– центру і тому знаєте: почалася гра проти Гаривасу…

– Але хто?! Хто грає?!

– Хто? Хто грає? – повторив Уфер. – Скажіть мені, фрейляйн Кровс, хто грає проти Санчеса?! Я заплачу вам хороший гонорар, бо зрозумію, як мені треба поводитись у цій колотнечі. Я не знаю! Мене поки що не перекупили… Я не лідер, не Граціо, не Санчес, не Рокфеллер… Я просто компетентний спеціаліст і чітко виконую вказівки тих, з ким підписав контракт. Коли б ви сказали мені, що маєте намір – у серйозному, звичайно, органі преси – звинуватити того й того у тому й тому, коли б почався скандал і я дістав реальну можливість продумати свої ходи хоча б за тиждень наперед, я міг би ввійти з вами в тимчасовий альянс, бо це допоможе мені запропонувати свої послуги серйозному клієнту, який подібно до Леопольдо зуміє гарантувати мені достаток… А з чим ви прийшли до мене? Я погодився на розмову лише тому, що ви дочка Верньє, який знає все, але нікому про це своє знання не говорить. Я погодився на зустріч тому, що вас любить Санчес. І, нарешті, ви були першою, хто відкинув офіційну версію загибелі Леопольдо. Я ждав від вас інформації. Ви мені її не дали, ви зажадали інформації від мене… Фрейляйн Кровс, я біржовий ділер, я все роблю на грунті взаємності, вивіряючи цінність одержаного кон’юнктурою сьогоднішнього дня… Я живу за принципом: бог дасть день, бог дасть їжу. Не лайте мене за цинізм, але я не хочу брехати вам…

– Пане Уфер, – стомлено сказала Марі, – вам дзвонили, погрожуючи? На це запитання ви можете мені відповісти?

– В моєму світі немає наївних простаків, фрейляйн Кровс. У нас не погрожують. У нас прямо кажуть, що моя позиція, коли вона стане такою-то й такою-то, заважає певній силі; коли ви переконані, кажуть мені, що сила, якій ви служите, могутніша, можете боротись, коли ж ні, постороніться. Після того як пішов від нас Леопольдо, за мною немає сили. Я жду пропозицій.

І Марі заплакала… Обличчя її не змінилось, тільки по щоках текли сльози, безутішні, справді дитячі; я не повинна, умовляла вона себе, я не смію говорити йому про те, що мені сказав Санчес про Дігона, цей Уфер такий маленький і немічний, він зрадить, якщо на нього натиснуть прокляті брокери, він ховає страх за цією вдаваною жорстокістю, в нього ж міняється обличчя, хіба не так? А який секрет я видам, коли скажу про Дігона? Кого я можу підвести? Санчеса? Ні, я ж не пошлюся на нього, та й потім, я не приховувала цього, я вже говорила про Дігона відкрито… Та Степанов вважає, що тепер усе складніше…

– Я думаю, за вбивством Граціо стоять люди Дігона, – мовила нарешті Марі, побачивши раптом, яке змучене стало обличчя Уфера.

– Факти? – повторив він. – А я, наприклад, судячи з коливання цін на акції, схильний звинувачувати в його загибелі ще одну корпорацію, але в мене немає фактів, розумієте? Я припускаю, що Дігон – головна фігура… Ні, неправильно… Одна з головних фігур у цій трагедії… Але ж не один він! А щоб дізнатися, хто саме, потрібні факти. Свідчення тих, хто бачив; думка того, хто не боїться зробити заяву для преси; розписки; рахунки в готелях, чеки з борделів. Ясно? Якщо у вас з’являться факти, які дадуть можливість вважати трагедію з Леопольдо кримінальним злочином, тоді можна наступити ногою на горло Дігонові. А що у вас є? Що, крім відчуття? Любов передбачає дієвість, фрейляйн Кровс. Дія мусить бути подвійною: з одного боку – жорстка, з другого – піддатлива.

– Я не розумію вас, пане Уфер.

– Зрозуміти мене неважко; ви, мабуть, мало використовуєте свою головну зброю – жіночність. Ви йдете напролом, ви розчинилися в професії, це ваша помилка…

– Чи не хочете ви відкрити мені те, що знаєте, коли я запрошу вас до себе на чашку кави сьогодні ввечері?

– Яз радістю прийняв би вашу пропозицію, фрейляйн Кровс, але боюсь ославитися – вкрай закомплексований щодо своїх чоловічих достоїнств… Ні, я маю на увазі зовсім інше, ви зрозуміли мене аж надто прямолінійно… Ви атакуєте мене запитаннями, а треба просити… Розумієте? І не бійтеся частіше пускати сльозу, це поки ще впливає на чоловіків.

– Мої сльози на вас вплинули?

– Вплинули…

– І що ж ви мені відкрили?

– Я запропонував вам союз… На тих умовах, які щойно перелічив…

– Але підкажіть, у якому напрямку шукати?!

– У всіх.

Уфер підвівся, маленький, весь якийсь скуйовджений, обійшов свій стіл, провів Марі до дверей, чемно розчинивши їх, виглянув у приймальню, вимучено посміхнувся секретарці й попросив:

– Того, будь ласка, принесіть з аптеки щось від головного болю.

Висока випещена красива жінка зразу ж підвелася й мовчки вийшла; саме тоді Уфер і прошепотів самими губами, беззвучно й відчужено:

– Дон Валлоне.

І, обернувшись, не кивнувши навіть Марі, пішов до себе.

61
22.10.83 (10 годин 15 хвилин)

– Доброго ранку, будь ласка, мосьє Жюрі.

– Хто його просить?

– Степанов.

– Одну хвилинку.

В трубці зазвучала музика Гершвіна.

Степанов подивився на годинник-хвилина в хвилину, він дзвонить точно. Добре було б через годину, а найбільше через дві виїхати. Слава богу, що є віза назад у Францію, не треба бігти в універсам і робити чотири кольорові фотокартки, всміхатися консульським чиновникам, дзвонити радникові культури, шукати тих, хто дружить з послом і може гарантувати, що мета його, Степанова, поїздки полягає зовсім не в тому, щоб висадити Лувр чи викрасти військові таємниці.

– Алло, ви слухаєте, – проспівав жіночий голос, вони всі співучі, ці французькі секретарки, – мосьє Жюрі буде о дванадцятій.

– Він нічого не просив мені передати? Я пропелінгую моє прізвище: «С», як Судан, «Т», як Тріполі, «Е», як Еверест, «П», як Париж, «А», як Алжір…

– Далі я знаю, – відповіла жінка, – мосьє Степанов. У вас дуже важкий початок прізвища, кінцівка звучить значно простіше, ні, він нічого не просив вам передати, до побачення.

Найстрашніше для Степанова (не було б тільки чогось ще страшнішого) – це чекати. Він радісно писав, але болісно чекав того моменту, коли прочитає редактор, прийде коректура, з'явиться журнал; відгуки не дуже хвилювали його, бо він знав усю міру тенденційності критики; найважливіше, читають тебе чи ні; все інше – від лукавого; казка про голого короля була найулюбленішою його казкою; зрештою оцінку роботи дає не критик, а час, що проявляється через читачів, тобто через пам’ять; скільки голих королів, творчість яких підносили до небес, пішли в безпам’ятне небуття, а ті, кого критика не дуже балувала, не залежуються на полицях бібліотек чи, ще приємніше, видаються лише в читальному залі під паспорт.

«Ще годину сорок п’ять хвилин чекати, – подумав Степанов, – будь ви прокляті ці година сорок п’ять хвилин, у моєму віці час починаєш відчувати так близько, так бачиш його необоротну плинність, що навіть на секундну стрілку страшно дивитися: тремтливі цифри кварцового годинника назавжди відкидають ту мить, яка була щойно, і вже нема її, вона не повториться, без вороття пішла від рас. А якщо цей самий мосьє Жюрі хоче мені відмовити? – спитав він раптом себе. – Ні, він цілком міг це зробити вчора, але ж виявив такий інтерес, та й потім, я віддав йому процент з нового видання, а це не півтори тисячі франків, а добрячих п’ятдесят».

Степанов вірив відчуттям і дуже боявся цього, бо вважав, що це може завдати багато горя людям; чим сильніша й вища людина, яка покладає надії на почуття, тим це небезпечніше; правильно говорили філософи: тільки практика, тільки факти потрібні людству, і аж ніяк не ті глибинні, не збагнуті ще наукою почуття, які породжують недовір’я, ревнощі, сліпе захоплення чи злобну неприязнь.

Він намагався не піддаватися тому, що часом пробуджувалося в ньому, гнав це, чекаючи моменту, коли почуття набуде форми логічного посилання, до кінця зрозумілого йому самому; завжди повторював сам собі історію про те, як хтось, виходячи з театру, штовхнув чоловіка, який ішов прямо, нікому не уступаючи дороги. Чоловік дивно посміхнувся й сказав: «Тільки не бийте мене по обличчю, я сліпий».

Степанов довго не погоджувався з давніми друзями, коли ті говорили про якогось нового його знайомого: «Він погана людина, не вір йому». Степанов іноді помилявся в людях, визнавав правоту своїх близьких, та в глибині душі був певен, що зробив правильно: в кожному треба намагатися побачити добро, не можна жити упереджено, краще один раз переконатися самому, ніж сто разів почути від інших.

Але зараз він абсолютно точно відчув, що мосьє Жюрі в себе, просто не хоче брати трубки; може, ще не готовий до ділової зустрічі, виправив себе Степанов, хоч набагато простіше відверто сказати мені про це, я ж попередив, що часу в мене обмаль; вони тут такі лякливі; кажуть, у нас усього бояться, чорта з два, нічого в нас не бояться, а тут зважують кожне слово, кожен крок, коли йдеться про спілкування з іноземцем звідти.

Він зняв трубку, набрав номер видавництва, змінив голос, як-не-як знімався в «Солярисі», його попросили зіграти роль американського професора, працювали без репетиції, з ходу, і на своєму американському сленгу попросив до апарата містера Жюрі: «З ним хоче говорити віце-директор «Юніверсал паблішінг хауз».

І знову музика в трубці, цього разу не Гершвін, а стилізований Римський-Корсаков, «Політ джмеля» в джазовому виконанні, дуже гарно, ніякої тобі наруги над класикою, просто в старі міхи влили нове вино; звичайно, когось із наших традиціоністів це може шокувати, але ж їхніх предків ще більше шокували Рахманінов і Скрябін, а тепер вони ж зарахували їх до лику святих, і правильно зробили, однак через яке невизнання ці генії ішли до слави!

– Алло, – голос мосьє Жюрі був воркітливий, поважний, сповнений, як завжди, доброзичливості.

Степанов хотів було сказати йому по-своєму: «Чого ж ти від мене тікаєш, сука», – але вирішив цього не робити, не плюй у криницю, бо пригодиться води напиться.

Обережно поклавши трубку на важіль, він знову заходився гортати свою телефонну книжку; ніколи й ніде, а особливо на Заході, не можна робити ставки лише на одну можливість, тутешній світ побудований на множинності спроб, у чужий монастир зі своїм уставом не сунься, у прислів’ях не буває неправди, це катехізис людського розуму, перевірено досвідом тисячоліть.

Дональд Епштейн, Париж, кінопродюсер, друг Кармена, славний хлопець, воював проти Гітлера, його збили над Німеччиною, у концтаборі мали розстріляти, врятувало російське більшовицьке підпілля; чорт, чому ж я не подзвонив йому, все це пусте, що було мало часу, для хороших людей час треба знайти, а ти ще й досі гаєш тьму-тьмущу хвилин на суєту, на обов’язкові (а саме через це зовсім необов’язкові) дзвінки, зустрічі, ленчі, вечері.

– Алло, будь ласка, містера Епштейна.

– Містер Апштейн не живе тут більше, він переїхав на південь Франції.

– Будь ласка, дайте мені його новий телефон.

– Але містер Апштейн не залишив нам свого нового телефону, мосьє…

(«Апштейн», ясно. Я зовсім забув, що він просив саме так вимовляти його прізвище», – згадав Степанов.)

Професор Герберт Краузе. Стоп, цей може допомогти, він часто приїздить до Москви, я там орендую йому машину чи віддаю свою, а тут він мене виручить.

Степанов набрав номер і почув командний голос:

– Двадцять три двадцять шість!

(Професор писав до багатьох журналів та газет, тому ховався від марних дзвінків, називав лише номер свого телефону; ті, хто йому потрібен, знають цю хитрість.)

– Нуль сім нуль один, – відповів Степанов.

– Пробачте?

Степанов засміявся.

– Гутен морген, Карл Іванович!

– Але ж я не Карл Іванович, – здивувався професор, – я Герберт Васильович.

«Ні, все-таки німець завжди німець, – подумав Степанов, – я ж йому пояснив про «Карла Івановича», невже пам’ять почала зраджувати?»

– Я знаю, що ви Герберт Васильович, а от ви забули, як я розповідав вам про персонаж із Толстого, про доброго старого гувернера, «гутен морген, Карл Іванович»…

– А, Дмитро Юрійович, добрий день, мій дорогий! Звідки ви?! Я хотів був вам дзвонити, але більшовики відключили автоматичний зв’язок, розмову доводиться чекати майже добу!

– Нічого, підвищимо тариф на розмови і знову включимо автомат, – легко пообіцяв Степанов. – Я зараз недалеко від вас, у мене незвичайне прохання.

– Так, будь-ласка, мій до-р-рогий (звідки така «горлова здатність», встиг подумати Степанов, я зв’язки порвав би, якби мені довелося так вимовляти літеру «р»), яке ж у вас прохання?

– Спочатку скажіть: ви збираєтесь до Москви?

– Якщо дадуть візу, то неодмінно! Я вже замовив через моє туристичне бюро в Штутгарті номер у «Націоналі» на сімнадцяте березня.

«А зараз жовтень, – подумав Степанов, – ну й німці, ну й організатори свого часу, вчитися треба в них і вчитися!»

– Вам у Москві машина потрібна?

– Це було б ідеально.

– А мені дуже потрібна машина тут… Днів на три-чотири… Давайте домовимось: я вам даю свою машину в Росії, а ви мені наймаєте лайбу тут.

– Пробачте?! Що я вам тут повинен найняти? – голос у професора став на якусь мить переляканий.

– Лайба – це автомобіль… На жаргоні.

– Ах, он як! І що це за жаргон?

– Молодіжний, я сказав би.

– Ага, добре, дуже цікаво… Звичайно, я готовий вам допомогти… Залишіть мені свій телефон, я передзвоню через п’ятнадцять хвилин.

Він подзвонив через дванадцять хвилин, сказав, що треба піти на вокзал і в «авісі» взяти малолітражний «сітроєн», попросив прислати записочку, бажано німецькою мовою, що машину орендовано для спільної роботи над новим рукописом професора.

– Це для податкової служби, – пояснив він, – якщо я їм дам довідку, ніби ви працюєте разом зі мною, назвіть себе моїм редактором чи консультантом, як хочете, то з мене цих грошей не стягатимуть з податків по гонорару і, таким чином, ви не почуватимете себе боржником… Яка у вас тема поїздки?

– Граціо.

– Пробачте?!

– Мене цікавлять деякі обставини, пов’язані з загибеллю Леопольдо Граціо.

– А, цей мільйонер, експлуататор і спекулянт?! – професор засміявся. – Не зачіпайте нас дуже, Дмитре Юрійовичу, ми теж уразливі.

– Дуже не буду, Герберт Васильович, спасибі вам величезне. Що мені взяти з собою для «авісу»?

– А нічого. Права. Я продиктував клерку номер свого рахунку, він уже перевірив у банку, так що сідайте за кермо і їдьте.

Спустившись униз, Степанов віддав портьє ключ, той метушливо простяг йому аркушик паперу.

– У вас весь час було зайнято, вам кілька разів дзвонила дама з аеропорту…

Степанов прочитав: «Я полетіла на Сіцілію в справі нашого спільного друга. Повернуся, точніше, повинна повернутися завтра вдень. Марі».

«Ми з нею їдемо по одній дорозі, – подумав Степанов, розплачуючись за готель, – жаль, що вона до мене на заїхала. А може, це й на краще».

Він помітив у кутку холу молодого чоловіка, що аж надто зосереджено читав газету, але судячи з того, як його ліва нога відбивала такт, було зрозуміло, що новини його не дуже хвилюють, мабуть, недавно працює в таємній поліції, тільки-но почав оволодівати високим мистецтвом зовнішнього спостереження…

62
22.10.83 (14 годин 47 хвилин)

Машин на дорозі було мало, вільні три ряди, швидкість обмежена до ста тридцяти кілометрів, більше ані-ні, тутешня поліцїя безпощадна, двадцять франків, і ніяких розмов; ховаються, як і наші, рідненькі, з радарчиком за крутим поворотом, без пояснень, гроші на бочку.

Степанов поспішав проїхати якнайбільше до четвертої години, потім дорога захрясне машинами, на щастя, закінчився туристський сезон, немає тисяч машин з причепами, катерами, байдарками, клітками з поні, немає забарливих голландців, шалених водіїв з Рима, жорстких французів, які їздять хвацько, але нічого не скажеш, строго по закону; вимогливих німців, які впираються мордою свого потужного «мерседеса» в аад твоєї машинки, спробуй не дати йому дороги – промчить мимо на двохсоткілометровій швидкості, і сліду нема…

Степанов і в дорозі не припиняв роботи, умудрився працювати і на автомагістралях: кермом управляти легко, друга рука вільна, тримай собі диктофончик і наговорюй сюжети, замітки, заготовки розділів до наступної книжки.

Він. знав, що до Цюріха автострада нова, прекрасна, можна працювати з насолодою; потім дорога увіллється в місто, через кожні сто метрів покажчики, які допомагають водієві не збитися з дороги, але тут уже не подиктуєш, хоч пішохід дисциплінований, бабусі не біжать під колеса, червоне світло – закон, порушити його просто неможливо, бо це викличе таке здивування у перехожих, що людина готова крізь землю провалитись (мабуть, подумав Степанов, найвища повага до закону досягається тоді, коли людей дивує вчинок, що суперечить прийнятим у суспільстві правилам, а подив передбачає відторгнення чужака від суспільства).

Берн проїжджати не довелося, дорога легко обгинає маленьку столицю мальовничої країни., а звідти він уже погнав до Сен-Готарда, промахнув довжелезний тунель і опинився в італійській частині країни; передачі по радіо йдуть італійською, змонтовані по-іншому, ніж у цюріхсько-німецькому регіоні і лозанно-французькому: музика, без упину музика, яка переривається захопленими коментарями дикторів – чи то реклама прального порошку, чи повідомлення про воєнні сутички в Сальвадорі, чи інформація про новий роман секс-бомби Бріжіт Бардо.

Степанов знову ввімкнув диктофон, почав повільно наговорювати план наступної роботи.

В Аскону він приїхав, коли смеркалося, збився спочатку з дороги, поїхав у Лугано, подивувався, як це місто різниться від інших швейцарських міст, немов шматочок Італії перенесли сюди; навіть регулювальники на площах картинні, наче опереточні статисти чи відставні політики, яких гризе потайна пристрасть – хоч чим-небудь, аби керувати.

Тут було набагато тепліше, ніж у Лозанні, не кажучи вже про Цюріх і Берн; пахло морем, хоч його не було, але мертво-чахла сталева гладінь озера; височіла Монте-Веріта, гора правди, де на початку століття оформився як рух європейський авангард; родоначальниками його були російські художники; переморгувалися вогники на набережній; все ще лунала музика; у тратторіях та піццеріях було повнісінько людей, але мова переважно німецька, італійської майже не чути.

Степанов лишив машину неподалік від набережної, спустився у піццерію, замовив спагетті по-неаполітанськи, з підливкою із шампіньйонів, з сиром і помідорами, поклав на стойку бару монету і попросив дозволу подзвонити: вусатий хазяїн у накрохмаленому фартусі підсунув телефон, поцікавився, яке вино питиме гість, Степанов відповів, що не питиме вина, воду; попросив довідкову книгу, легко знайшов телефон Софі Сфорца-Руїджі, набрав номер, почув співучий італійський голос, відрекомендувався і попросив призначити зустріч.

– Але я погано розмовляю англійською, – відповіла синьйора Сфорца-Руїджі. – І потім, про що ви хочете з нами розмовляти?

– У мене є пропозиція для вашого чоловіка…

– Сценарій?!

– Так.

– Але він уже не працює, він хворий…

– Тоді, може, сеньйор Руїджі порадить, з ким мені варто переговорити. Джульєтта сказала, що він дасть дуже розумну рекомендацію.

– Але Джульєтта не дзвонила нам…

– Добре, я спробую ще раз поговорити з нею.

Він познайомився з Джульєттою, чарівною актрисою, в Мадріді на телебаченні; вони вдвох вели передачу, подібну до тієї, яка називається в нас «Доброго ранку»; потім часто дзвонили одне одному; в голосі Софі Сфорца бринів страх; Степанов зрозумів, що без рекомендації його не приймуть, а йому необхідно побачити цих людей, він просто не має права їх не побачити.

… Джульєтта, на щастя, була вдома, в Римі, обіцяла відразу подзвонити Сфорца.

… За годину Степанов зупинив машину біля невеличкого особняка в горах, над озером; цокотіли цикади; він спершу навіть не повірив вухам своїм, усе-таки жовтень; якась дивна пташина співала в ліанах; господи, як усе схоже на Абхазію, подумав він, тільки тут немає доброго Алябрика, веселого й галасливого бармена з пансіонату «Апсни».

Він подзвонив у двері; в передпокої спалахнуло світло; хтось припав до вічка; холодно клацнув замок; другий; на порозі стояв високий, ще молодий чоловік у білому костюмі.

– Проходьте, – сказав він чудовою англійською, – ми чекаємо на вас.

У великому холі було похмуро, одна лише настільна лампа; двері на веранду відчинені; там сиділа жінка, як дві краплини води схожа на покійну Франческу, тільки сива, хоч обличчя молоде. В її довгих, дуже тонких пальцях був затиснутий довгий мундштук, сигарета теж довга, яскраво-жовтого кольору; пальці ледь тремтіли, хоч вона старанно намагалася це тремтіння приховати.

– Сідайте, синьйор Степанофф, ми згодні послухати сюжет вашого сценарію, – сказала вона. – Мій чоловік пообіцяв Джульєтті проконсультувати вас. Ви справді з Росії?

– Так.

– І збираєтесь туди повернутись?

– Безумовно, – Степанов усміхнувся.

– Але ж там зараз неможливо жити, такий терор.

Степанов знову посміхнувся.

– Нічого, переживемо, тут теж не без терору, однак ви не збираєтесь виїжджати…

– Хочете випити? – спитав Руїджі.

– Ні, дякую, хіба що склянку води.

– З газом?

– Та якої завгодно, аби холодна була…

Руїджі приніс води, сів біля дружини, зітхнув з хрипом, прокашлявся.

– Давайте ваш сюжет, я весь – увага.

– Скільки часу ви мені відпускаєте?

– Все залежить від того, якою мені здасться історія.

– Здасться, – впевнено сказав Степанов, відчуваючи напруженість Софі і її чоловіка. – Вам здасться… Мова йде про політичний злочин… У якомусь місті в президентському апартаменті[26]26
  Так на Заході називають найдорожчі номери з трьох-п’яти кімнат.


[Закрыть] готелю знайшли труп мільйонера…

– Це вимисел чи факт? – спитав Руїджі.

– А вам як хотілося б?

– Мені хотілося б вимисел, – відповів той.

– Добре, – погодився Степанов, – тоді я не називатиму вбитого Леопольдо Граціо, а назву його просто Леопольдо.

– Не сходиться, дуже близько, і потім Граціо, як мені відомо, не вбили, він покінчив життя самогубством, бо йому загрожувало банкротство.

– Тоді назвемо покійного Джоном, перенесемо дію в Штати.

– Це хороша пропозиція, – озвалася Софі Сфорца; О люб’язна усмішка була вимучена, тонкі пальці все ще дрібно тремтіли.

– Так от, Джона, бізнесмена й політика, знайшли мертвим у його номері; службовці готелю, між іншим, ще не під присягою, заявили, що ніхто з сторонніх до нього не входив; на пістолеті, знайденому вранці поліцією, не було відбитків пальців; почалося слідство; але всіх тих, хто міг дати свідчення в зв’язку з обставинами, які передували загибелі мільйонера, зайнятого в сфері енергетичного, аж ніяк не воєнного бізнесу, усунено; всі, хто намагається продовжити розслідування на свій страх і риск, відчувають на своїй спині очі, холодні нерухомі очі людей, котрих найняли ті, хто не може дозволити відкритися правді. Та коли все-таки правда випливе, а для цього треба не так уже й багато, показання двох свідків, того спрута, який замишляє і втілює в життя злочини, можуть розчавити. Як сюжет?

– По-моєму, цікаво, – сказав Руїджі. – Але це не для мене, синьйор Степанофф, це для Даміані, «Зізнання прокурора» і таке інше, тим паче, я вже не працюю в кінематографі, я тепер на пенсії.

– Вистачає на прожиття? – усміхнувся Степанов, очима спитавши у жінки дозволу закурити.

– Так, цілком вистачає, я був добре застрахований.

– І ви не рветесь назад у мистецтво?

– Це моя турбота, а не ваша, синьйор Степанофф.

– Отже, ви впевнені, що боротьба з Доном Валлоне неможлива?

Руїджі обернувся до дружини, всміхнувся.

– Я ж казав тобі, дорога… Все мало кінчитися саме цим іменем.

Софі Сфорца зім’яла довгу сигарету у великій черепашці, фіолетово-чорній, не середземноморській, напевне, з карібського регіону.

– Синьйор Степанофф, – сказала вона своїм співучим глибоким голосом, – ми готові обговорювати з вами вашу ідею, вона справді цікава, і, якби Руїджі був здоровий, я порадила б йому попрацювати з вами, та ви згадали ім’я Дона Валлоне… Я чула про нього, але що саме, зовсім не пам’ятаю… Чи не розповіли б ви про нього детальніше?

Степанов усе зрозумів; страх; вони нічого не скажуть; тільки згаяв час; спочатку їх налякали, а потім купили; дуже просто.

– Імена замінити? – спитав він з усмішкою. – Чи все-таки вашу сестру можна називати її справжнім іменем – Франческа? А того, хто фінансував її фільм, – Доном Валлоне?

– Можете не замінювати імена псевдонімами, – відповів Руїджі. – А коли говоритимете про Франческу, не забувайте, що перед вами її сестра.

Степанов відчув, як кров прилила до обличчя, він не вважав за потрібне стримувати себе.

– Яка, природна річ, не може не хотіти того, щоб винних у загибелі її сестри суворо покарали… Звичайно, і ви, її колега по мистецтву, хочете цього ж, ви не можете бути байдужим до трагедії художника, талановитої молодої жінки, яка так загадково в розквіті сил пішла з життя…

– Яке ви маєте право так розмовляти? – сухо спитав Руїджі. – Хто дозволив вам так розмовляти?

– Як? – спитав Степанов. – Я образив вас? Згоден написати все, що я сказав. Слово, зафіксоване на папері, – документ, і, коли ви знайдете те, що підходить під категорію образи, притягніть мене до суду, я ладен дати свідчення… навіть після автокатастрофи… Якщо оклигаю, приїду, це я вам обіцяю… Звичайно, якщо уколошкають, тут уже не моя вина, замовкну…

Софі Сфорца зблідла, навіть у сутінках було помітно, як її щоки стали сірі, ніби' цементні; вона легко підвелася, змусила себе посміхнутися.

– Дуже приємно, що ви знайшли час провідати нас, синьйор Степанофф, по-моєму, ваш сюжет може принести славу; якщо вдасться написати його так, як ви задумали, ми з Руїджі молитимемо бога, щоб вам пощастило. – Вона обернулася до чоловіка: – Хіба не так, любий? Вибачте, але я мушу йти, мене мучить мігрень…

Степанов кивнув, побажав доброї ночі, пішов до дверей; замки були особливі, наче в тюрмі, двері оббиті залізом, ланцюжок з нержавіючої сталі.

Руїджї відімкнув замок, кашлянув, награно знизав плечима.

– Ми, люди Заходу, звикли до діла з першого слова, синьйор Степанофф, ми не візантійці, а римляни, через те найбільше цінимо, коли людина зразу ж бере бика за роги, а не ховає головне за декорацію, чи то міфічний сценарій, чи роман, а чи репортаж для комуністичної газети.

– Якби ви не зрозуміли головного, синьйор Руїджі, – відповів Степанов, – навряд чи ваша дружина так раптово занедужала б. Та й потім, мабуть, безтактно ставити запитання: коли й хто так зміг вас залякати, що ви простили загибель Франчески?.. Я готовий продовжити нашу розмову на вулиці, якщо ви боїтеся вести її в домі, де можуть бути вмонтовані чужі вуха.

– Обережніше руліть нашими дорогами, – відповів Руїджі з дивною усмішкою, – вони дуже вузькі, а наші водії – лихачі. Бажаю вам доброї ночі і щасливої творчості…

«Ну й що? – подумав Степанов. – Ну й нехай цей Дон Валлоне дізнається про те, що я йду по сліду. Це навіть добре. Тільки треба встигнути надиктувати й відправити додому інформацію, яку вже зібрав. Правда складається з зерняток знання, пошук істини – подолання сходинок, а не всіх сходів зразу, з наскоку; такого не буває, навіть слово для цього спеціальне вигадали – волюнтаризм… Мабуть, я почав не з того кінця… Мені треба знайти список тих, хто брав участь у зйомках останнього фільму Руїджі, на яких загинула Франческа Сфорца… Часом освітлювач скаже більше, ніж режисер, котрий після смерті Франчески поселився на розкішній віллі в найаристократичнішому районі Швейцарії… Пенсія… Яка пенсія у режисера? Розкажіть Хабібуліну… Хто це мені сказав? Ага, товстуха барменша в Шереметьеві, господи, коли ж це було?! Чому вдома час так різниться від того відчуття хвилин, коли літак приземлюється на чужині? З погляду логіки це нез’ясовно, але правда! Все дійсне розумне, все розумне дійсне, оце так Гегель! А от як цю філософську концепцію, прикладаючи до різноманітності відчуття часу, обчислити на ЕОМ? Ага, – спохватився Степанов, – зараз треба подзвонити у Гамбург, чорт з ним, що пізно, вибачусь перед Максом, але тільки він один може допомогти… Потрібен список усіх, хто бачив Франческу в останні дні, по-перше, і ще неодмінно треба дізнатися, хто продав цю віллу Софі й Руїджі».