Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 30 страниц)

38
17.10.83 (21 година 27 хвилин)

Повідомлення з Прес-центру про те, що в Торремолінос, на віллі «Каса нуева», в ліжку знайшли тіла Анжеліки фон Варецькі, вдови Леопольдо Граціо, й наглядача будинку Ернесто Суретті, передали Шору пізно ввечері.

Він закурив, потер лоб пальцями, потім зняв трубку, подзвонив у поліцію Малаги й сказав, глухо покашлюючи:

– Будь ласка, надішліть мені детальний звіт про розтин, їх же отруїли, і нехай ретельно зроблять відбитки пальців, хоч я, на жаль, певен, що їх кинули в ліжко, надягнувши заздалегідь гумові рукавички.

Він вислухав поштиву відповідь іспанського комісарі, який погано розмовляв французькою, й закінчив:

– Я свідчитиму, що їх убили, бо я був останній, хто розмовляв з Анжелікою фон Варецькі, в мене є дані, щоб підтвердити це, колего…

– У такому разі ви докладно розкажете нам, про що ви розмовляли з сеньйорою фон Варецькі-Граціо, чи не так, пане Шор?

– Ні, не так. Я не даватиму вам ніяких свідчень доти, поки не закрию справу, яку веду, а ви прекрасно знаєте, яку я веду справу.

39
Ретроспектива VI (місяць тому, літо 83-го)

«Прем’єр Санчес. Громадяни міністри, я дозволю собі сумарно викласти ту коротку програму дій, яку маю намір – якщо ви її схвалите – винести на обговорення нації. Я не роздавав текст, вважаючи, що буде багато корективів, очевидно, доцільніше розмножити більш-менш єдиний варіант… Немає заперечень?

Міністр фінансів. Ти хочеш запропонувати для обговорення статистичні таблиці? Будуть цифри?

Прем’єр Санчес. Ні, тільки загальний абрис.

Директор Національного банку. Тоді, мабуть, можна й без тексту.

Прем’єр Санчес. Спасибі… Отже, я виходжу з тих даних, що диктатура так скалічила людей, що нам необхідно насамперед визначити економічну доктрину, бо лише вона гарантує надійне й відносно швидке лікування нації. Ті аморфність, неробство і лінощі, які й досі спостерігаються скрізь, декретом, це зрозуміло всім нам, не вилікуєш, потрібні такі стимули, що піднімуть людей на діяльність, ініціативу, відповідальність, підприємництво, сміливість. Думаю, було б розумно – після того як міністерство фінансів ще раз підрахує всі резерви платіжного балансу, якщо ви погодитесь з моїми пропозиціями, – негайно оголосити підвищення заробітної плати робітникам і пеонам не менше як на сто процентів…

Міністр енергетики й планування Прадо. Це утопія, Мігель!

Прем’єр Санчес. Дай мені закінчити, потім ти аргументовано заперечиш… Я ще не договорив: негайне підвищення заробітної плати на сто процентів за умови, що ледарів і демагогів буде звільнено, звичайно, погоджуючи кожен окремий випадок з профспілками й робітничим контролем на плантаціях, фабриках, в готелях та майстернях… Ждати справжньої творчості від людей, які одержують кожного місяця стільки, аби не вмерти з голоду, – оце й є утопія. Так, лише продуктивність праці, її ефективність зможе витягти нас з болота. Я розумію, що підвищення заробітної плати викличе загальну радість, але жорстка вимога віддачі всіх сил сподобається далеко не кожному: багато крикунів, що примкнули до нас у перші дні, уявляють собі революцію як негайну панацею від злиднів. Це химера! Революція зобов’язана гарантувати роботу, вимагати продуктивної праці, щедро винагороджувати за чесний труд і жорстоко карати нероб, тільки тоді настане національне оздоровлення. Я вважаю за доцільне винести на обговорення законопроект, за яким робітники й пеони одержуватимуть певний процент від реалізації виробленого ними продукту; чим вищий прибуток підприємства, тим більше грошей ми платимо всім, хто працює в тій чи іншій галузі… Чути голоси про створення сільських кооперативів у тих районах, де ми виробляємо какао-боби. Це розумні голоси, але головне, щоб добре діло не обернулося на благо мітингуючих ледарів, проти ретельних хазяїв. Нам треба зразу ж домовитися про принципи: якщо я, Мігель Санчес, вступаю в кооператив із своїм гектаром плантацій, десятком свиней, півсотнею курей, а Пепе Суарес має лише півгектара й трьох свиней, то при розподілі прибутку я, Санчес, повинен одержати десять процентів від прибутку, а Пепе лише два. Треба довести Пепе Суаресу, що ці два проценти будуть, принаймні, у кілька разів більші, ніж його теперішні сто процентів. Але ми зустрінемо стіну нерозуміння, якщо зразу ж, негайно, з завтрашнього дня не пошлемо в село студентів, – що зрозуміє грамотна людина, те відкине той, хто живе під давнім тягарем звичок, що в’їлися в свідомість. І коли ми в цій справі можемо сподіватися на допомогу студентства, то питання про охорону здоров’я я виділив би в особливу тему. Ми поки що не маємо права піти на те, аби медицина, як і освіта, стала безплатною… Ми ще страшенно бідні, а лікарі одержували великі гроші при диктатурі. Ми мусимо зберегти їхню заробітну плату, й урядові доведеться взяти на себе дотацію; приблизно сімдесят процентів за візит до лікаря оплачуватимемо ми, це дасть економію кожній сім’ї, правда, незначну, та все ж таки економію. Ми не маємо права перетворювати медицину в фікцію; за копійки лікарі працювати не будуть; ми можемо штовхнути їх на шлях підпільної практики, корупції, хабарництва. Коли профспілки зміцніють, коли прибутки галузей промисловості зроблять їх фінансово самостійними, вони зможуть узяти на себе весь тягар безплатного медичного обслуговування; ми, уряд, неспроможні зараз зробити це. Ми повинні далі чесно сказати, що збільшуємо податки на тих, хто працює в сфері сервісу, прийнявши якусь частину витрат у цій надзвичайно важливій галузі, гаранті стабільності, на себе: доведеться поставляти підприємцям в кредит соковижималки, міні-трактори, кофейні агрегати для барів, меблі, якими обставлятимуть квартири-пансіонати, пральні й швейні машини… Ми мусимо піти на те, щоб знизити орендну плату за підвали й горища тих будинків, які належать муніципалітетам, – нехай там відкривають ательє, кафе, пральні, бари. Необхідно пояснити дрібним підприємцям, що підвищення податків конче потрібно для будівництва доріг, вокзалів, аеродромів, клінік, пляжів, шкіл, будинків для престарілих… Ми повинні відверто сказати, що ми зараз не маємо змоги збільшити заробітну плату службовцям таких міністерств, як сільського будівництва та лісового господарства, енергетики й продовольства, але ми йдемо на те, щоб відраховувати цим колективам процент з річного прибутку галузі; це міцно зв’яже чиновників зі щоденною практикою; не переписування паперів, а живе діло; вмієш проявити себе, ініціативний, сміливий, діловитий – одержуй гроші, ти їх заслужив, це не завдасть збитків бюджетові, не викличе інфляції, заробіток підтверджено товаром, який можна придбати в магазинах… Я не побоявся б винести на всенародне обговорення питання про концесії… В прикордонні області, не зв’язані з центром шосе й залізницями, можна й треба запрошувати тих, хто підніме ці землі – під нашим контролем, звісна річ, тільки на певний період і, безумовно, за нашою участю. Я наважився б сказати людям, що ми згодні субсидувати тих селян, які живуть на узбережжі, аби тільки вони розширювали свої будинки, щоб прискорити приплив туристів: шістдесят процентів валюти відчисляють державі, сорок беруть собі. Туризм дає Іспанії майже чверть бюджетних прибутків, туризм нерозривно об’єднує всі райони країни, це індустрія майбутнього… Тільки після того, як програму буде схвалено і вона ввійде в повсякденну практику, ми наблизимося до наступного етапу: до вивчення науки парламентської демократії, до вільних виборів, до переходу влади в руки депутатів, які формують уряд… Ось, власне, начерк звернення до народу… Я готовий відповісти на ваші запитання, громадяни міністри…

Директор Національного банку. Ми не маємо грошей на дотації дрібним підприємцям, Мігель, ми не маємо грошей на те, щоб узяти на себе сімдесят процентів оплати за візит до лікаря…

Міністр оборони Лопес. Мігель, я гадаю, тобі треба звернутися до армії: коли ти чесно поясниш, що немає змоги збільшити плату офіцерам, тебе, гадаю, зрозуміють патріоти. Не сказати про це нашим товаришам по боротьбі з диктатурою я вважаю неправильним і недостойним тебе.

Ад’ютант прем’єра по BMC капітан Родрігес. Санчес мусить дуже чітко розтлумачити ситуацію морякам, на плечі яких зараз покладено найважче завдання – охорона наших океанських кордонів… Саме там ми відчуваємо найбільші труднощі, саме по воді праві ультра одержують воєнну допомогу від потенціальних агресорів.

Міністр фінансів. Я не готовий до детального обговорення. Пробач мені, Мігель… Я повинен сісти за комп’ютер і як слід порахувати. Бюджет в жахливому стані, громадяни, ми ледве зводимо кінці з кінцями… Якщо республіка не одержить позики, яку обіцяв Леопольдо Граціо, ми збанкрутуємо… І це питання не далекого майбутнього, це справа тижнів, найбільше місяців… Я розумію, як це неприємно чути, але я говорю правду…

Прем’єр Санчес. Ми одержимо позику через два тижні. Тільки-но надійшла шифротелеграма від Граціо, він повідомляє, що всі деталі відрегульовано, його підтримали «Креді де Женев» та «Дрезденер банк».

Міністр громадської безпеки. Саме цього бояться наші противники, Мігель… Коли вони дізнаються про точну дату можливої згоди, то треба чекати посилення збройної боротьби проти нас на півночі. Не виключена спроба путчу в столиці; ми поки що тримаємо під контролем дві найсерйозніші підпільні групи, але їхня активність загрозливо зростає.

Міністр фінансів. Пора покласти край цій діяльності… Чекати нерозумно.

Міністр громадської безпеки. Передчасний удар – доти, поки ми не знатимемо всіх учасників, – не врятує становища.

Міністр оборони Лопес. Армія готова включитися в твою роботу.

Міністр громадської безпеки. Я сподіваюсь на твою допомогу, але ще рано, Лопес.

Міністр оборони. Як би не було пізно.

Начальник генерального штабу Діас. Я згоден бути певною сполучною ланкою між силами безпеки і армією.

Міністр громадської безпеки. Добре, ми обговоримо це в робочому порядку.

Міністр енергетики і планування Прадо. Мігель, розумієш… Я побоююсь, що нас після твого виступу почнуть цькувати, як марксистів… Північний сусід битиме в усі дзвони…

Міністр оборони Лопес. Нам нічого оглядатися на янкі, Енріке! Ми суверенна держава. Ряд аспектів урядової програми я зробив би ще жорстокішими і, можливо, торкнувся б питання про націоналізацію земель, захоплених янкі…

Директор радіо і телебачення. Мабуть, мій виступ здається вам дивним, але я не можу погодитися з проектом Мігеля… Він занадто прагматичний… «Діло, діло, діло…» Це не програма, а батіг якийсь… Я голосуватиму проти. Наші люди тільки-но одержали найвищий дар – свободу… Вони нарешті можуть відкрито й без страху говорити й думати, збиратися на мітинги…

Прем’єр Санчес. І третину робочого часу стрясатимуть повітря словесами, красиво говоритимуть про свободу і загрозу імперіалізму…

Міністр оборони Лопес. Але ж вона існує…

Прем’єр Санчес. Так. Але свободу треба захищати не словом, а ділом; час балаканини скінчився… І не вчора, а, принаймні, півроку тому… Правити – не означає загравати; правити – значить планувати можливості.

Директор радіо і телебачення. Я не перебивав тебе, Мігель.

Прем’єр Санчес. Пробач.

Директор радіо і телебачення. Розумієш, той престиж, який уряд дістав у народу, поваливши криваву диктатуру і дарувавши свободу, може похитнутись… Нам буде важко працювати… Якщо ми введемо те, що ти пропонуєш, в дію, нам напевне нагадають фразу, що, мовляв, революція – це коли гальорка міняється місцями з партером, а на сцені продовжується той самий старий фарс…

Міністр охорони здоров’я. Так, Мігель, це правда, нагадають.

Директор радіо і телебачення. Якщо кабінет прийме проект, мені не лишається нічого іншого, як піти у відставку, я не зможу організувати будь-яку дійову пропаганду для підтримки твого нового курсу, жорсткого курсу…

Прем’єр Санчес. В чому ти вбачаєш його жорсткість? В тому, що ми вимагатимемо працювати? Добре – з одержаних прибутків – за працю платити? І карати, так, нещадно карати всіх тих, хто базікає і по три години спить після обіду?

Директор радіо і телебачення. Мігель, пробач, але ти ріс в гасієнді й катався, ще хлопчиком, на автомобілі… А я народився в бідонвілі… Я був голодранцем, Мігель, жебраком… Я пригадую, як люди, зачаївшись, говорили вночі. А тепер вони дістали право говорити вдень, голосно, без страху…

Прем’єр Санчес. У них ніхто не забирає цього права… Але його заберуть, силою заберуть, якщо ми перетворимося в республіку вільних базік! Лікарні для народу будує сам народ і школи теж, і дороги, і готелі, і бібліотеки… Те, що ти кажеш, демагогія!

Міністр охорони здоров’я. Гаразд, а якщо першим пунктом твоєї програми, як пропонує Лопес, ми назвемо негайну націоналізацію всіх банків, іноземних фірм і компаній? Це приймуть добре, під це можна підверстати жорсткі пункти програми…

Прем’єр Санчес. По-перше, з яких пір правда стала визначатися як «жорсткість»? По-друге, хто сказав, що революція скасовує таке поняття, як «вимогливість»? І, по-третє, ти впевнений, що, оголосивши про націоналізацію, негайну й повну, ми одержимо позику, без якої нам не зрушити з мертвої точки? Позика дасть нам змогу підняти економіку, побудувати базу незалежності, а вже тоді ми націоналізуємо банки й землі іноземних фірм. Першим актом уряду було оголошено ревізію всіх договорів іноземних фірм з нашими пеонами, адже ми взяли під захист пеонів, хіба не так? Ми поклали кінець безсовісній експлуатації; рух тільки тоді остаточно переможе, коли він буде поступовим і послідовним… Доти, поки ми не матимемо енергії, достатньої для того, щоб стати цивілізованою країною, будь-яка ура-революційна фраза насправді буде фразою контрреволюційною…

Директор радіо і телебачення. І все-таки я піду у відставку, Мігель, якщо ти збереш голоси і кабінет підтримає тебе…»

Дейвід Ролл, президент спостережної ради «Ролл бенкінг корпорейшн», закінчив читати цей секретний стенографічний звіт про засідання уряду Гаривасу, походив по своєму маленькому кабінету, розміщеному на сорок другому поверсі будинку, збудованому ще його батьком, довго милувався невеличкою картиною Шагала, потім повернувся до столу, натиснув кнопку селектора і сказав:

– Зайди до мене…

… Коли прийшов його шурин – він любив не так його, як молодшу сестру Дезі, на якій той був жонатий, – Ролл дав йому текст.

– Ану, назви, хто з цієї команди служить мені? Це екзамен на те, чи готовий ти до своєї майбутньої діяльності…

40
17.10.83 (20 годин 25 хвилин)

Коли Шор, відповівши на більшість запитань, оголосив журналістам, які його атакували, що він попросив італійських колег допомогти йому затримати для допиту як свідка жителя міста Палермо синьйора Вітторіо Фабріні, котрий протягом двох років був охоронцем Леопольдо Граціо, але при цьому контактував з Доном Валлоне, якого підозрюють в належності до мафії, телефонні лінії, що зв’язували Прес-центр в Шьоньофі з Римом, виявились зайнятими.

На всі запитання журналістів в Римі відповідали якнайкоректніше:

– Ми запропонували синьйору Вітторіо Фабріні, місцеперебування якого невідоме, добровільно здатися властям; ми гарантуємо йому честь і достоїнство; ми не маємо поки що достатніх підстав підозрювати цю людину, але наша глибока повага до синьйора Шора зобов’язує нас допомогти йому.

41
17.10.83 (21 година 00 хвилин)

О дев’ятій вечора Мішель подзвонила Бреннеру в кабінет; його телефон не відповідав, секретарка вийшла до головного редактора; Бреннер сидів в досьє, переглядав документацію стосовно Граціо; годину тому з Шьоньофа з ним зв’язався Степанов, назвав кілька імен; цікаво, є над чим подумати; захопився. Коли Бреннер приїхав додому о пів на одинадцяту, на столі лежала записка: «Любий! Я чекала тебе, як і домовлялися, до дев’ятої, бо ми, як ведеться в кожній щасливій сім’ї, збиралися сьогодні поїхати на маленьке торжество до Бернара і Мадлен. Якби ти подзвонив чи доручив це зробити одній з твоїх редакційних молодичок, я затрималася б, вибачившись перед нашими друзями. До побачення. Мішель».

Бреннер пішов на кухню, відчинив величезний холодильник; харчів там вистачило б на цілий місяць, така містка була морозильна камера, взяв йогурт[17]17
  Кефір.


[Закрыть] з суницями, вершки, два шматочки шинки, поставив каву, нашвидку попоїв, повернувся до кабінету, набрав номер Бернара, там, звичайно, ніхто не відповів; тільки божевільні при нинішній дорожнечі влаштовують вечоринки вдома; набагато дешевше посидіти десь поблизу в невеличкому ресторанчику і випити вина; тримати прислугу, яка готує їжу й миє посуд, тепер можуть тільки мільйонери.

«Поїздити по кабачках навкруг їхнього дому? – подумав Бреннер. – Шукати? А якщо вони рвонули в «Куполь»? Або в «Клозері де Ліла»? Чи кудись у Латинський квартал? Там зараз досить дешеві італійці, дуже смачно годують, вино казкове, чудовий вибір сирів… Ні, все-таки характер у Мішель дуже страшний… Я, звичайно, теж не мед, але не можна ж так, працюю до кривавого поту, невже вона не розуміє?! Не розуміє, – сказав він сам собі, – бо вона ніколи не працювала, не знає, що це таке, хоч би як я намагався їй пояснити. Досвід, хай живе досвід, тільки він може примирити людину зі світом, отже, з тими, хто цей світ населяє…»

Бреннер любив Мішель, і всі його випадкові, а тому швидкоплинні зв’язки з жінками були наслідком домашніх сцен; уперше це сталося через одинадцять місяців після весілля; подзвонив Франсуа і сказав, що хотів би побачитись; «Знаєш, я приїду з моєю нареченою, з Лолою, ми одружуємось, вона, виявляється, добре знає Мішель, училися в одному коледжі». – «Мішель, – вигукнув тоді Бреннер, – до нас їде Франсуа з Лолою, це твоя подруга!» – «Якщо ця баньката сволота приїде сюди, – дуже спокійно, тільки з закам’янілим обличчям, відповіла Мішель, – я піду з дому». Бреннер прикрив трубку долонею, щоб цієї розмови не почув Франсуа. «В чому справа, Мішель? Франсуа на ній жениться, я не можу відмовити другові, він же тебе любить, як сестру». – «Я сказала, – так само спокійно мовила Мішель, – якщо він привезе цю дівку, яка вважала себе найгеніальнішою в класі й витріщала на всіх свої голубі блюдця, думаючи, що вона найвродливіша, я, вже сказала, піду з дому, можеш їх приймати сам». Бреннер шепнув Франсуа: «Давайте, дорогі мої, Мішель чекає вас», – поклав трубку і поспішив у спальню ублажати дружину. Та одягалась. «Ну що з тобою? – спитав він. – Не можна ж так, рідна… Як ти не любиш її, то не будь жорстокою з Франсуа». – «А ти не будь жорстокий зі мною». – «Але чому?! – закричав він. – Поясни мені, чому така впертість?! Вона зрадила тебе? Відбила коханого? Отруїла батька?» – «Ні, просто я не можу її бачити, та й годі. Коли мені можна повернутися додому? Скільки часу ти сюсюкатимеш з ними?» – «Мішель, ну навіщо ти так? Зрештою, постався до цього візиту як до потрібного! Франсуа дає мені роботу, за яку добре платять, на ці гроші я утримую тебе так, як ти до цього звикла!» – «Не смій мені дорікати!» – «Я не дорікаю, просто намагаюсь тобі пояснити, чому цей візит не можна відмінити!» Мішель вийшла в передпокій, накинула плащ; Бреннер зняв з неї плащ; сказав, що зустріне Франсуа біля під’їзду; розлютований ходив по вулиці, чекаючи, поки той під’їде… Франсуа вискочив з машини радісний: «Познайомся: у найщасливіший для нас день ми вирішили приїхати до Мішель і до тебе». Лола держала в руках величезний букет троянд. «Мішель була найкрасивіша й найрозумніша в класі, – сказала вона, – я перед нею схиляюсь, та хіба тільки я? Всі, всі без винятку!» – «Ми замовили столик в «Секті», – мовив Франсуа, – заберемо Мішель і побенкетуємо». Бреннер, відчуваючи ненависть до себе, став принижено брехати, нібито Мішель чекає лікаря, піднялася температура, її морозить, хоча б не кір, зараз, кажуть, епідемія, вона боїться вас заразити, просила поцілувати Лолу. «Я привезу лікаря, – запропонувала Лола, – мій друг Патрик, ти його знаєш, Франсуа, чудовий спеціаліст з інфекційних захворювань». – «Ні, ні, – розгубився Бреннер, – спасибі, я вже запросив лікаря, я подзвоню пізніше, я неодмінно зв’яжуся з вами, друзі, поздоровляю тебе, Франсуа, радий; що в тебе така красива й добра подруга, Мішель боготворить Лолу, вона розповідала про неї дуже багато хорошого…»

Він повернувся додому, але на душі було гидко: який же ти нікчемний, жалюгідний підкаблучник, справжній мужчина ніколи не зробив би такого. «Ти задоволена? – спитав Бреннер. – Я не пустив їх». – «Ах, яка мужність, – озвалася Мішель. – Не пустити в сімейний дім шлюху!» – «Але вона говорила про тебе так, як можуть говорити тільки про подругу». – «Ну, звичайно, я мегера, а ця особа – найкраща в світі людина, тобі завжди подобались блондинки». – «Ти з глузду з’їхала? Чи починаються місячні?» – «Мерзотник, – сказала Мішель, – не приплутуй сюди фізіологію!»

Бреннер вийшов з дому, грюкнувши дверима так, що посипалась штукатурка.

Грошей не було, він ще не заробляв тоді, ледве зводив кінці з кінцями, попросив у Люсьєна триста франків, поїхав на Кліші, добре випив, сторгував стару повію у високих лакових чоботях, зайшов у її номер на третьому поверсі невеличкого пансіону, нашвидку поспав з нею, аби погасити в собі гнів і гостре відчуття неприязні до Мішель, потім поїхав до тітки, вона жила біля Ейфелевої башти, випив віскі й сказав, що залишиться ночувати, якщо йому дозволять лягти на дивані у вітальні. Він прокинувся о третій годині ранку, побачивши прекрасне обличчя Мішель над собою; витер сірника, бо забув, де вимикач, одягся й пішов через весь Париж додому; Мішель сиділа на кухні в сльозах, добра й беззахисна; вони помирились; Бреннер ненавидів себе за ту бридку зраду зі старою повією; зібрав грошей, повіз Мішель на море; перші тижні все було чудово, але потім їх запросили в компанію і Мішель знову страшно й несподівано зненавиділа якусь жінку, сказала, що хвора й пішла до себе в номер, а коли Бреннер з друзями, випивши сухого вина, привезеного з гір, став танцювати, Мішель вискочила й надавала йому ляпасів; тієї ж ночі він поїхав, поїхала й Мішель; він послав до неї адвоката, щоб оформити розлучення; з клініки подзвонив її батько, він уже все знав: «Послухай, – сказав він, – дівчинка чекає дитини, в цей час вони стають дурними, прости її, я зліг із стенокардією через цю вашу колотнечу».

Півроку минуло спокійно, примирення було щирим, хоча дитини вона не народила, зробила операцію. «Мені потрібен тільки ти один, коханий мій».

Але згодом до Бреннера приїхав професор з Польщі, Мішель не було вдома, він не встиг її попередити про цей візит, тому попросив хазяїна сусіднього ресторанчика принести кілька антрекотів і хорошого сиру – йти в ресторан їм не з руки, бо треба було попрацювати над рукописами, поляк привіз із собою манускрипт.

Мішель повернулася від батька; Бреннер вийшов їй назустріч. «У нас гість, я відрекомендую зараз його тобі, надзвичайно цікава людина, я годую його антрекотом». – «Навіщо ж тобі потрібна я? – Мішель зблідла, так бувало завжди, коли в неї починалися приступи гніву. – Якщо можеш його годувати сам, то й годуй, при чому тут я? Краще я піду в перукарню». – «Але я сказав, що познайомлю його з тобою! Це негарно!» І все-таки вона пішла, і тоді вперше Бреннер подумав, що Мішель хвора, так було з дружиною Скотта Фіцджеральда, про це писав Хемінгуей, вона дуже красива й здорова, мене їй не вистачає, це шизофренія, сумнівів бути не може. Коли Бреннер запропонував їй піти до психіатра, вона вчинила новий скандал; він кохав її, не міг зважитися на розлучення, примирення були солодкі, принаймні п’ять медових місяців на рік; потім він поринув у роботу, сказавши, що сімейне життя для нього скінчилося, крах, катастрофа; жінки, з якими він був близький, не могли замінити йому Мішель, його вабило до неї…

А її нема…

Вона вийшла заміж за нього випадково, якось надто вже швидко і тільки згодом, через місяць, зрозуміла, що це не той, хто їй потрібен; спочатку, як і радив батько, вдалася до психотерапії, стримувала себе, але чим далі, тим важче було їй, цнотливій і чесній натурі, котра звикла до батьківської незаперечної твердості, жити разом з Бреннером, який здавався їй занадто легковажним, проворним, поверховим, а тому жалюгідним. До його успіхів у газеті вона ставилася байдуже, вважаючи це випадковістю; життя стало чеканням; але часом в ній з’являлася жалість до чоловіка, яка, однак, минала відразу, як тільки вона прислухалась до його спритних розмов з безконечними компромісами.

Тому зараз, у «Куполі», куди її запросили Бернар і Мадлен, вона з особливим інтересом придивлялася до вольового обличчя Клода Гіго, професора математики, величезного на зріст чоловіка з гострими, пронизливими очима.

Він говорив фразами, які так пасували всій його подобі, – рубленими, сильними:

– В основі будь-якого світового відкриття, яке визначає філософію епохи, лежить випадок, тобто доля. Плід, що впав на землю, дав змогу англійцеві сформулювати свою ідею, а вже з неї виникло динамічне світорозуміння, що стало альфою й омегою структури західного духу… Але кожне велике відкриття, що його віддав світові геній фізика, астронома чи математика, згубне для тієї правди, яку воно собою являє. Так, саме так. Слово є виразом влади. Сказавши, тобто визначивши суть, я наклав на неї свою руку. Але ж протистояння існує не тільки в світі музики, коли стикаються в суперечці послідовники Глюка й Моцарта, не тільки в літературі.

В науці такі ж свари. Велика ідея, що владно бажає підштовхнути світ у тому напрямку, яким його бачить геній, породжує другу велику ідею. Саме Ньютон викликав до життя Ейнштейна, а Ейнштейн, сформулювавши теорію відносності, в якій минуле може бути майбутнім і навпаки, самим фактом відкриття породив свого ворога, котрий, можливо, ще й не з’явився на світ. Все, що почато, приречено на смерть. Тілесне зачаття – це перший акт до тієї трагедії, яку називають життям, а закінчується ця трагедія лише одним – смертю. Я назвав дитину, дав їй ім’я, отже, я дістав над нею владу. Маги древності могли послати смерть лише тоді, як мали ім’я того, кого треба звести з світу; без слова вони були безсилі. Через слово виражається знання, а саме знання є вищим проявом влади.

Мішель слухала математика зачаровано; він, здавалося, не помічав її; Бернар схилився до неї й шепнув:

– Бійся цього математичного Казанову.

– Він дуже талановитий? – так само пошепки спитала Мішель, хоч в її запитанні було більше ствердження.

Бернар знизав плечима.

– Говорить гарно, та тільки жодної теореми ще не відкрив…

Гіго, не звертаючи уваги на те, що за столом шепталися, вів своє, впершись важким поглядом зелених очей у надбрів’я Мішель:

– Математика любить таємницю. Вона не розгадує її, а лише створює все нові й нові загадки. Саме тому філософія так боїться нас, саме тому філософія народилася з почуття страху перед недосяжним розумові смертних. Тому філософські школи почувають потяг до схеми, вони силкуються зробити контур думки, привести його в систему, але ж нам, математикам, легше зруйнувати накреслену систему, бо завжди зручніше руйнувати створене вже, дуже легко знайти ваду в явному. Зараз філософи намагаються поставити знак рівності між поняттями «число» і «час». Це наївно. Урок малювання в школі є акт живопису. На запитання «коли?» не можна відповісти, бо всі люди – піддані цього слова. Лише математики мають право відповісти на запитання «що?». Доти, поки кожна людина на землі не навчиться відповідати сама собі на це запитання, світ буде нещасний, незадоволений, бентежний. Треба вичислити стосунки з коханим, відкинутим, тим, до кого ти відчуваєш ніжність, і, навпаки, з тим, хто неприємний тобі, дратує тебе, робить твоє життя маленьким і тому нудним…

Виголосивши останню фразу, Гіго перевів нарешті свій важкий погляд з надбрів’я Мішель на її очі й замовк. До кінця вечора він не зронив жодного слова, тільки пильно дивився на неї й багато пив; коли одягалися в гардеробі, сказав так, немов це було давно вирішено:

– Я проведу вас, бо ви дуже сумні і вам не хочеться йти додому.

Вона повернулася о третій ранку; Бреннер працював у кабінеті; подивився на Мішель з подивом.

– Я дзвонив у поліцію…

– Покійників відправляють у морг, – Мішель посміхнулася й співчутливо подивилася на нього: бідолашний маленький чоловічок, живе марною надією, світ його ефемерний і суєтний; боже милостивий, яке сліпе перше кохання, кого я любила?!

Вона прийняла душ, лягла в постіль, заплющила очі, й перед нею зразу ж постав Гіго, то вивергаючий думки, наче вулкан, а то важко мовчазний, і в цьому мовчанні була така ж владність, як і в усьому його образі; як батько, величезний і сильний, слову такого мужчини солодко підкорятись…

А Бреннер ще довго сидів над паперами, намагався читати їх, але писав на полях одне й те ж: «все, все, все».

Потім він допив холодну каву, викурив сигарету й зрозумів, що треба виїжджати в пекло; так він тікав од себе, од скандалів, од відчуття безвихідності; після Кампучії, Ольстера, війни на кордоні між Іраном й Іраком, де він провів три місяці, після Фолклендських островів, куди він прилетів на другий день після кризи, його стосунки з Мішель якось налагоджувалися, хоч і ненадовго.

Гаривас, мабуть, найгарячіше місце, сказав він собі, треба тікати туди, де стріляють. Чи розлучатись. А що тоді буде з нею? Що вона може без мене? їй здається, що вона все розуміє, але ж я знаю, що це не так. Вона загине, а я ж кохаю її…

… І все-таки вранці Бреннер сказав:

– Мішель, мабуть, нам треба розлучитися. Коли ми зробимо це?

– Коли? – вона всміхнулася. – Хоч сьогодні… Тільки це не те запитання – «коли?», любий мій… Ти спочатку постарався б відповісти на інше запитання, найчесніше: а чому ти хочеш розлучитися? Чому?

– Захопилася філософією? – спитав він, посміхнувшись. – Ну-ну… Я вилечу днів через два, в тебе є тиждень для того, щоб дати відповідь на моє запитання. А я трохи пізніше відповім на твоє конче потрібне «чому?». Домовились?