Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 30 страниц)

56

«Дорогий Дмитре!

Радий був твоїй вісточці, хоч тепер я живу не в «Плазі», але мені переслали. Я побудував собі двоповерхову квартиру з ліфтом, як у Саскайнда і Трумена Капоте, це у нас вищий шик. На старість, якщо в людини не було ні юності, ні зрілості, ні середніх літ, її вабить до супер-комфорту, аж до розкоші. Я згоден з твоїм улюбленим Монтенем, який запевняє, що філософ Аркесілай аж ніяк |не принизив себе в його очах, коли їв з срібного та золотого посуду; Монтеню навіть імпонувало, що Аркесілай користувався цими благами з гідністю й виділявся серед інших щедрістю. Не знаю, чи можна назвати щедрістю те, що я влаштував пиятику при переїзді у свій дім, але впився так, думав, ранком мене відправлять до крематорію, а не в мою рідну «Нью-Йорк таймс».

З приводу Дігона й Гаривасу. (Лиска я не знаю, запитав про нього інформацію, вона дуже коротка. Спеціаліст з економіки, кандидат наук, багато писав про міжнародні банківські корпорації, що з ним трапилось, тут невідомо.)

Наша газета не висувала версії про зацікавленість Баррі Дігона розвитком ситуації в Гаривасі (я маю на увазі можливу дестабілізацію режиму Санчеса). Було б добре, якби ти мені написав, хто виступав з такою концепцією, я зміг би підказати, звідки вітер віє, вгадавши вплив певної банківської групи на той орган преси, який дав такі відомості.

Якщо хочеш знати мою думку, то будь ласка: як тобі відомо, десять років тому Дейвід Рокофеллер (у вас чомусь його називають Рокфеллером) створив «тристоронню комісію», над проектом якої працював мій друг, а твій ворог Збігнєв Бжезинський (страшенно спритний, навіть ви в ньому цього не можете не визнати). Об’єднались ми, захід Європи і Японія. Великий бізнес і банки розробляли в цій комісії рекомендації для політиків. Саме тут було сформульовано концепцію про «неможливість включення лідера італійських комуністів Берлінгуера в уряд»; незабаром після цього загинув Альдо Моро, демохристиянин, який стояв на протилежній позиції. «Тристороння комісія» висловилась проти включення до французького кабінету людей з компартії Марше. Але Міттеран не піддався натискові; тоді почалася атака на франк; тепер інфляція страшна, всі, хто може, перекачують гроші з Парижа до нас і в Швейцарію. Я допускаю, що «тристороння комісія» або її філіал уже сформулювали концепцію щодо Гаривасу, і політики обдумують, як реалізувати її в житті. Але Баррі Дігон не ввійшов до комісії, він вовк серед вовків, однак завжди був сам по собі, хоч я здогадуюсь про його зв’язки з Алленом Даллесом у перші післявоєнні роки, коли Дігон активізувався у Західній Німеччині.

Не було Дігона і в списках членів «Більдерберзького клубу», хоч це також вельми престижний форум бізнесменів, куди входили три шефи ЦРУ, якого ви так не любите (але й не заперечуєте, що воно всезнаюче), – Донован, Уолтер Бедел Сміт (після повернення з Москви, де він був нашим послом) і Аллен Даллес.

А взагалі Дігон завжди намагається триматися в тіні, але при цьому, як правило, опиняється в найгарячіших місцях. Тому, здається мені, на нього легше, ніж на будь-кого, можна начепити чорного кота.

І зразу ж запитую себе: кому це може бути вигідно?

Переглянувши ряд матеріалів, я переконався, що позиції Рокфеллерів в Центральній Америці похитнулися; їхні хлопці аж надто відкрито застосували там больові прийоми; в епоху стрімкого зростання престижу третього світу це так просто не проходить. Подекуди може утворитися вакуум, а природа, як відомо, не терпить порожнечі. Допускаю, що Дігон вирішив погратися в Центральній Америці; коли це справді так, його діяльність не могли не зафіксувати банківські філіали Рокфеллера. Звичайно, ті зроблять усе, аби не допустити старого в свою вотчину. Тому його прізвище й стало з’являтися в такому контексті, який викличе цілком певну реакцію в іспаномовній Америці.

І все-таки я став передивлятися наше досьє, щоб дізнатися, чи немає за цим випадковим згадуванням Дігона когось предметнішого, очевиднішого.

Поки що не маю підстав зв’язувати Граціо й Дігона в один вузол.

Радив би тобі простежити, чи не перехрещуються інтереси Дігона, західних німців та італійців у сфері кіно-бізнесу й виробництва паперу, старий під кінець життя вдарився в «ідеологічний бізнес».

Мені тут назвали ім’я професора Верньє (справжнє ім’я Піке). Вважають, що він зараз найавторитетніший експерт у тому питанні, яке тебе цікавить. Якщо хочеш, я подзвоню йому й попрошу проконсультувати тебе.

Твій лист був сумний. Я старший за тебе на чотири роки. Давай поживемо, поборемось і подружимо ще шість років, потім можна повторити Ерні Хема – дуло в рот, мить жаху і цілковитий спокій навіки.

Обнімаю, твій Харрісон».

57
20.10.83 (10 годин 02 хвилини)

Будинок Вольфа Цорра насилу вдалося знайти; як завжди, у таких районах приміської зони вулички маленькі, покручені, зачаєні.

– Цорр призначив Степанову зустріч легко, але кілька разів перепитав прізвище, попросив «пропеленгувати»[25]25
  На Заході заведена манера вимовляти слова по літерах.


[Закрыть] його, поцікавився, де той працює, дуже здивувався, дізнавшись, що не працює – в широкому розумінні – ніде, письменник; спитав, чи не емігрант, висловив подив, бо він був переконаний, що в Росії письменники мусять ходити на службу, повідомляючи в партію про кількість написаних за день слів; докладно пояснив, як краще знайти його будинок, але це скрупульозне пояснення ще більше заплутало Степанова: він звик орієнтуватися по головному напрямку: ліворуч чи праворуч, угору чи вниз, подробиці заважали йому, звик шукати швидко відтоді, як був репортером, мабуть, найщасливіша пора життя…

В Базелі сіявся дрібний дощ; настрій через це був похмурий, нервозний; до того ж Степанов боявся проскочити кордон і опинитись у Федеративній Республіці, кордон тут проходить вздовж Рейну, в самому центрі міста, паспортний контроль умовний, але для нього, звичайно, безумовний, потім, спробуй, доведи…

Як завжди, побідкався, що забув у Москві парасольку; коли відлітав, було сонячне бабине літо; людина живе сьогоднішнім днем, якось не хочеться думати, що ось-ось зарядить непогода, почнеться мряка, холод, не встигнеш оглянутись, як і святки… а там, дивись, і Новий рік… сніг іде, сніг іде… вкритий снігом пішохід, задивовані рослини – тільки Пастернак зміг так відчути цю трагічну пору переходу природи до зимової сплячки, справді, зима – це ніч року, і Олександр Яшин прекрасно написав про те, що всі, хто хворів, знають, які тяжкі нічні хвилини, вранці не вмирають, вранці живуть, живуть, і Джон Стейнбек відчував це саме, коли закінчив свій роман «Зима тривоги нашої»; боже, яка маленька наша земна кулька, які схожі почуття людей і які вони водночас роз’єднані!

Поки Степанов шукав будинок Цорра, кожанка його промокла, стала вогка, хоча б не простудитись, коли повертатимусь назад; а втім, у поїздах тут тепло, та й светр з ангори, нічого. Світла пам’ять Марку Соркіну, врятував від туберкульозу, а сам загинув ще зовсім молодим…

Двері відчинив Цорр; він був у сірому костюмі, сорочка світло-блакитна, туго накрохмалена; елегантний сірий метелик, м’які мокасини; він не приховав свого подиву, побачивши кремезного Степанова в коричневій шкіряній куртці, светрі, джинсах і важких, на каучуку мокроступах.

– Пан Степанов? – уточнив він і, тільки почувши ствердну відповідь, зняв ланцюжок з дверей. – Ласкаво прошу, будь ласка, проходьте.

Порядок у домі був клінічний. Степанов уже звик до того, що в квартирах і в котеджах німців та швейцарців завжди панував дух чистоти, ніде ні пилинки, кожна вазочка, квітка, не кажучи вже про стілець, немов були прикріплені надпотужним магнітом до свого місця; але в Цорра порядок якийсь зовсім неживий, металевий.

– Каву? – спитав Цорр. – Чи хочете погрітись? У мене є російська горілка «Смірнофф».

– Кави вип’ю охоче, – відповів Степанов. – А може, й горілки.

– А каву ви вип’єте до розмови, пане Степанов, чи коли розмовлятимемо?

– Краще до.

– Мене навчили готувати за турецьким рецептом – крім цукру трошечки лимона й щіпку солі, дуже смачна. Не боїтеся таких різких контрастів?

– О ні, – відповів Степанов. – Я пив таку каву на Кавказі, в Сухумі, справді дуже смачно.

– Я бував у Сухумі, чудове місто, але немає жодного нічного ресторану, ніде потанцювати, абсолютно не продумана сфера сексуального обслуговування туристів…

– Так, – посміхнувся Степанов, – з оцим туго, бідолашні туристи… Але якось влаштовуються, інакше б не їздили…

Цорр заварив каву в скляному кофейнику, зовсім рідку, спитав, чи не хоче Степанов сахарину, той відповів, що не може – хворі нирки, приніс тоненьку, з чудового фарфору цукорницю, запросив його сісти в крісло біля стереосистеми, легко закинув ногу за ногу і, сьорбнувши маленький ковток, спитав:

– Чим зобов’язаний вашому візитові?

– Пане Цорр, я чув, у вас є матеріали, пов’язані із злочинами нацистів…

– Звідки у вас така інформація, пане Степанов?

– Мені не хотілося б відповідати на це запитання, пане Цорр… Доведеться брехати, а це завжди неприємно…

– Добре, – кивнув Цорр, – я теж прихильник того, щоб говорити правду… Сформулюю мій інтерес інакше, якщо дозволите, вужче, вам тоді легше буде сказати правду… Ця інформація надійшла до вас не з банківських кіл? Ще конкретніше: не з тих, хто входить в орбіту Баррі Дігона?

– Ні.

– Я задоволений, пане Степанов… Річ у тім, що його люди звели наклеп на мене, звинувативши у зв’язках з мерзотником Ейхманом, начебто я винен у тому, що есесівці погубили брата Дігона Самуеля… Вони прогнали мене із служби, вони хотіли, щоб я зник з лиця землі, та, як бачите, правда перемогла… Я ніколи не був зв’язаний з нацистами, ніколи, хоч і працював у рейху, це правда, але там працював і Самуель Дігон зовсім відкрито до тридцять восьмого року… Більше того, я завжди був антинацистом і чим міг допомагав нещасним… Саме тому, що я був противником жорстокості, в мене збереглися деякі матеріали з трагічного єврейського питання… Пробачте, ви самі…

– Я росіянин…

– Дуже добре… Так от, тільки тому, що я був противником нерозумної жорстокості, я й погодився допомогти встановити контакти між німцями й американцями у сорок третьому році… Я керувався не корисливими цілями, а співчуттям…

– Контакти між ким і ким? Конкретно?

– Між князем Гогенлое і Алленом Даллесом.

– Але контакт було встановлено в сорок четвертому році, пане Цорр.

– У сорок третьому.

– У вас є якісь документи про це?

– Так.

– Можете познайомити мене з ними?

– У тому разі, коли ви пообіцяєте сказати правду про мою роль у цій справі… Знаєте, Герінг був великою свинею, але на суді в Нюрнберзі він, я чув, сказав непогану фразу, мовляв, не боїться позбутися голови, але боїться втратити обличчя… Найстрашніше – незаслужена образа, згодні?

– Цілком, пане Цорр, але яким чином я можу сказати правду про вашу участь у цій справі, якщо в мене немає документів, а є лише одностороння інформація? Правда завжди посередині, на зіткненні протилежних точок зору…

– От бачите! Абсолютно правильно! Я не хочу образити вас, але ви повинні погодитись, що у вашій пропаганді з приводу німців теж були перебільшення…

– Не можу погодитися, пане Цорр. Не було перебільшень. Була правда.

– Ну, гаразд, а Геббельс говорив бог знає що про вас… Ви ж вірно сказали, правда на зіткненні протилежних точок зору.

– Геббельс – це не точка зору, це патологія і кримінал. Коли я говорив про зіткнення, я зовсім не мав на увазі саме цей аспект питання: нацизм і правда – поняття взаємовиключаючі.

– Але ж ви не заперечуватимете, пане Степанов, що при Гітлері побудували чудові автостради, покінчили з безробіттям і…

– І ввели карткову систему, пане Цорр. А тих, хто не хотів будувати автостради, відправили в концтабори, заборонили книжки Толстого, Манна, Брехта, Маяковського, заборонили навіть згадувати ім’я Альберта Ейнштейна… На кожного німця завели облікову картку в гестапо… І ніяких гарантій, все підкорили волі психічно хворого злочинця.

– Я побоююсь, якби моє правдолюбство, – зітхнув Цорр, – не здалося вам пронацизмом, мені дуже цього не хотілося б…

Він встав, підійшов до стелажа, відімкнув особливим плоским позолоченим ключем важкі двері вмонтованого в стіну сейфа, витяг кілька різнокольорових папок, узяв синю, решту поклав назад, підійшов до крісла й простяг Степанову кілька сторінок.

– Я справді сприяв появі на світ цього документа. Прочитайте і скажіть, чи винен я в тому, що він існує? А втім, не я, то хтось інший допоміг би цьому… Ще кави? Поки ви читатимете, я зварю нам по чашечці, га?

– Добре, дякую…

– Можете зробити виписки, – сказав Цорр.

– Якщо дозволите, я надиктую цей текст на мій диктофон.

– Будь ласка. – Цорр легко мазнув поглядом по маленькому, завбільшки як записна книжка, апаратику, що його Степанов вийняв з внутрішньої кишені куртки.

Він проглянув сторінки й почав диктувати:

– Двокрапка, відкрити лапки. «На початку бесіди «гер Бауер» заявив «містеру Робертсу», що прибув сюди як сугубо приватна особа на настійну вимогу свого друга. Він додав, що не тішить себе надією з приводу можливих результатів цих переговорів, бо не має спеціальних повноважень. Однак як патріот своєї країни він ладен відповісти на будь-яке запитання, щоб, коли виникне потреба, усунути зайві непорозуміння і нерозуміння.

«Містер Робертс» зауважив, що він цілком згоден з цим і для нього надзвичайно важливо зрозуміти погляди представника молодого покоління націонал-соціалістів, не розбещеного пропагандистськими теоріями.

В ході розмови з’ясувалося, що «містер Робертс», приємна зовні людина, йому приблизно п’ятдесят років, напрочуд добре поінформований про проблеми Центральної Європи, і «геру Бауеру» весь час доводилося бути напоготові.

«Містер Робертс» почав розмову, висловивши думку, що Німеччина зробила величезну помилку, довівши справу до війни. В процесі мирного розвитку всі країни Східної Європи швидко опинилися б у руках Німеччини, бо ні Великобританія, ні Америка не мали наміру – без достатнього приводу – перешкоджати цьому силою зброї.

Якби в таких умовах Німеччина захопила ті країни, їй було б легко вести війну проти Росії. Громадська думка Великобританії та Америки в подібних обставинах не заважала б Німеччині здобути перемогу над Росією.

Далі «містер Робертс» сказав, що Німеччина має більше підстав, ніж Сполучені Штати, жалкувати за тим, що події розвивалися не таким саме шляхом, а інакше. Він не міг збагнути, чому націонал-соціалісти так наполегливо ломились у відкриті двері, в результаті чого, а також через їхню жорстоку позицію в єврейській проблемі вони настроїли проти себе весь світ.

Що стосується його особистих почуттів у цьому питанні, то він не любить євреїв, йому не подобається, що вони можуть тепер прикрасити свою шестикутню зірку ще одним мученицьким вінком. Однак незрозумілі й намагання винищити євреїв або, наприклад, поляків. По закону природи обрізана гілка росте швидше. Хвиля ненависті до німців і симпатії до їхніх жертв поставили під сумнів досягнення Німеччиною її мети.

Чому Німеччина не діяла уміліше в єврейському питанні? Наприклад, так, як англосаксонські країни. У цих країнах євреїв просто не допускають на ключові пости й на практиці, хоч про це нічого не кажуть, з успіхом впроваджуються виражені в процентах граничні норми допуску їх в інститути й установи. Можливо, це фарисейський англосаксонський метод, але він дав змогу досягти практичних результатів, не викликаючи галасу і не створюючи причин для обвинувачень.

«Гер Бауер» відповів на міркування «містера Робертса» з допомогою відомих аргументів, намагаючись не дратувати його, лагідно відхилив усі його докази, хоч він, звичайно, неспроможний був переконати «містера Робертса», але довів йому, що ці проблеми, а також висновки, які випливають з них, можуть бути витлумачені інакше. Наприклад, євреї самі викликали суворі заходи проти себе, і ці заходи було продиктовано не жорстокістю німців, а потребою захищати свої життєві інтереси.

«Гер Бауер» відзначив, що у війну загинуло менше поляків, ніж свого часу індійців у Сполучених Штатах чи ірландців в результаті застосування англосаксонських методів.

Але ці обидва випадки були проявом відвертого імперіалізму, тоді як Німеччина зіткнулася з необхідністю вести боротьбу за життєвий простір. Однак оскільки Німеччину цікавлять не англосаксонські проблеми, а насущні питання, було б добре, якби англосаксонські країни виявили таку ж мудру стриманість і припинили розпалювати пристрасті своїми егоїстичними ідеями про вдосконалення світу, а також пред’являти до інших більші вимоги, ніж до самих себе.

Далі «гер Бауер» торкнувся критичних зауважень «містера Робертса» про довоєнну політику Німеччини на сході. Він відкинув твердження про те, що Німеччина добровільно обрала курс, який проводила на південному сході. Сказав також, що саме американці з цілком зрозумілих причин були перепоною будь-якому замиренню між Німеччиною й Великобританією. Навіть Мюнхенську угоду розцінювали як виклик. Всі успіхи Німеччини досягнуто в боротьбі з відкритою чи прихованою протидією англосаксів. Для англосаксів Мюнхенська угода не була кінцевою метою. Вони розглядали її як тимчасовий захід, необхідний для того, аби одного чудового дня, виждавши й озброївшись, вжити ефективніших заходів проти Німеччини.

А окупацію Праги було викликано ворожими настроями чехів, яких підтримували англосакси. Німеччина несла відповідальність за розвиток цих районів і згодна нести її також надалі.

Адольф Гітлер вирішив діяти так після тривалих спроб добитися мирної угоди, але йому не вірили, і нічого не було зроблено для збереження надій на мирне урегулювання.

Тепер англосакси зіткнулися з таким Гітлером, якого вони й заслужили. Цілком зрозуміло, вів далі «гер Бауер», чому англосакси його не люблять. Але в очах німців це скоріш перевага, ніж вада.

«Містер Робертс» не повинен себе тішити надіями, що в Німеччині знайдуться могутні й впливові групи, які захочуть вести переговори з противником.

«Містер Робертс» погодився з цим, зауваживши, що війна триватиме довго, що Німеччина не має бодай якихось розумно діючих груп, з якими можна вести успішні сепаратні переговори. Щодо цього Америка не має ніяких ілюзій. Але кінець кінцем Німеччину буде переможено, бо, незважаючи на дії її підводних човнів, безпека морських перевезень союзників гарантована, а можливості Америки в суднобудівництві практично не обмежені. Невдовзі німців виженуть з Туніса. Дипломатичні відносини з Туреччиною для них назавжди втрачено, а Болгарія починає вагатися.

Він не згадав про Італію, тому що, на його думку, тепер ця країна не має серйозного значення.

Америка має в своєму розпорядженні чималий запас часу, грошей, людських ресурсів для того, щоб вести тривалу війну. Допускаючи психологічні прорахунки, Німеччина лише сприяла єдності та згоді в рядах союзників.

Настроївши проти себе соціалістів, євреїв, масонів і малі країни, вона тепер досаждає християнській церкві. Німеччина начебто старається зробити все можливе, аби тільки стати непопулярною.

Америка не має наміру воювати кожні двадцять років і прагне до міцного й тривалого урегулювання, у якому, зважаючи на гіркий досвід минулого, вона хоче відігравати вирішальну роль.

Можна лише жалкувати, якщо Німеччина не візьме участі в урегулюванні, бо ця країна відіграє, безумовно, важливішу роль, ніж будь-яка інша в Європі.

«Містер Робертс» сподівається, що Німеччина все-таки, як і раніше, залишиться стабілізуючим фактором, хоч зараз йому неясно, як цього домогтися. Ненависть, яку вона викликала до себе, – обставина, на котру доводиться зважати. У цей момент громадськість союзних країн не погодиться ні на який компроміс.

Він гадає також, що англосакси не примиряться з особистістю Гітлера, підпис якого не вселяє тепер ні найменшого довір’я.

У відповідь «гер Бауер» заявив, що німецький народ підтримуватиме Гітлера і його цілі, незалежно від того, який кінець судила йому доля. У Німеччині всі знають – боротьба буде тяжка й жорстока. Однак є підстави й для оптимізму. Європа перебуває в руках німців, просування росіян зупинено, англосакси не в змозі висадитися на континенті; їхні тилові комунікації під постійною загрозою. Геній і твердість фюрера – великий козир у руках Німеччини, відмовлятися від якого вона не має наміру.

Взагалі німці не такий народ, щоб співати «осанну» своєму фюрерові в дні тріумфу і «на хрест його», коли настають важкі часи. Ні один порядний німець не зробить цього, незважаючи на те, націонал-соціаліст він чи ні. Небезпека більшовизму також згуртовує німців.

Звичайно, допускалися й помилки, хоч їх було менше, ніж у противника. В жодній окупованій країні німці не поводилися так нерозумно, як англосакси в Північній Африці.

«Містер Робертс» знову погодився, що останнє слово ще не сказано. Він попросив «гера Бауера» не думати, ніби він, Робертс, недооцінює сили противника. Гармати говоритимуть доти, поки не виникне реальна перспектива закінчення війни. Можливо, в ході битви зміняться воля й настрій народів з обох сторін і вони відмовляться од війни. Ніхто не може нічого передбачити. Не виключено, що настане день, коли можна буде прискорити закінчення битви з допомогою своєчасно встановлених контактів, які сприятимуть усуненню непорозумінь і суперечностей.

«Гер Бауер», у принципі, не відкидаючи думки, висловленої «містером Робертсом», усе-таки сказав, що він не бачить такої можливості в найближчому майбутньому.

В кінці розмови «містер Робертс» запросив «гера Бауера» наступного дня повечеряти разом з його шефом, «містером Буллом». Підкреслив, що «містер Булл» – права рука президента з питань, які стосуються Європи, – радий буде зустрітися з «містером Бауером», щоб чесно й відверто обговорити існуючі проблеми. Він дав слово джентльмена, що ця їхня розмова залишиться в таємниці».

Степанов сховав диктофон, повернув документ Цорру.

– Цікаво. «Гер Бауер» – це штандартенфюрер СС князь фон Гогенлое?

– Саме так. «Містер Робертс» – людина Аллена Даллеса чи сам Даллес, а він очолював фірму «Салліван і Кромуел», що представляла інтереси концерну Баррі Дігона в гітлерівському банку Шредера, будучи при цьому резидентом американської розвідки! І цей Баррі Дігон посмів шантажувати мене тим, нібито я сприяв одному з його людей у контакті з наївним ідеалістом Гогенлое, якого після замаху на фюрера кинули до тюрми разом із дружиною… А в чому його провина?! В чому? Чи, тим більше, моя?! Але я вмію постояти за себе, пане Степанов, у мене є сили, щоб узяти реванш, я візьму його дуже скоро, стежте за газетами! Дігон не підніметься, це я рам кажу, а я не кидаю слів на вітер, вузол «Граціо – Гаривас» розв’яжу я, і то буде день мого тріумфу…

– Мабуть, ви не захочете розповісти мені про цей вузол?

– Поки що рано. Лишилися дні, пане Степанов, лічені дні до того, коли я відправлю тризну по Дігону… Публічно звинувачу його в причетності до загибелі Граціо, доведу документально, чому Дігону так заважав Граціо в Гаривасі. Нехай собі базікають про його самогубство, я знаю правду, всю правду… А втім… Спробуйте зустрітися з Бенджаміном Уфером… Поставте йому тільки два запитання: «Ви вірите в самогубство Граціо? А якщо ні, то кого ви можете звинуватити в його загибелі?» Ви інакше конкретизуйте предмет свого інтересу: «Кому на користь загибель Граціо?» І послухайте, що він вам відповість. Коли в ньому лишилась бодай крапля людської гідності, він скаже вам, що загибель Граціо вигідна лише одній людині – Баррі Дігону. Бо старий таємно лізе в Гаривас, а там були сильні позиції Граціо. Якщо Уфер вам не відповість, значить, і його, залякавши, перекупили. Тоді повертайтесь до мене через тиждень, і я відкрию те, що так чи інакше стане гласністю, але нехай він тільки посміє не відповісти вам!

– Пане Цорр, ви самі розумієте, якщо я писатиму, то робитиму це в радянській пресі… У нас не дуже люблять безіменні матеріали… Ви дозволите мені згадати ваше ім’я? Послатися на вас?

Цорр на якусь мить завмер, тінь розгубленості промайнула на його обличчі, і він сказав:

– Я маю порадитися з моїм адвокатом, пане Степанов. Ви знаєте, як можуть тут поставитися до мого співробітництва з червоними… А втім… Та ні, я мушу обговорити цю пропозицію… Без посилання на мене – будь ласка, я даю вам право, не може бути двох думок…

– Скажіть, а чим було викликано удар Дігона проти вас?

– Як чим?! – Цорр здивовано знизав плечима. – Знанням. Моїм знанням. Тим, що я знав більше, ніж інші.

– Коли про це стало відомо Дігону?

– Дігону, можливо, про це невідомо й досі, він вершина піраміди, але тисячі людей служать йому, зв’язані з ним, живуть його успіхами й бояться краху. Тому есе, що виходить з його концерну, для мене визначається єдиним ім’ям – Дігон!

– Звичайно… Однак мене цікавить дата… Коли Дігон зрозумів, що ви знаєте про нього й таке, що є його таємницею?

– За два тижні перед тим, як проти мене почали кампанію в пресі. Я мав необережність сказати в товаристві, що чистенькі, такі, як містер Дігон, на словах за чесний бізнес з усіма партнерами, а насправді укладають угоди з тими, кого вони ж створили, з маріонетками… І нагадав, як він підштовхував Америку до інтервенції в Домініканську Республіку після того, як скупив акції цієї маленької країни тут, у нас, напередодні катастрофи… Ви думаєте – це не фіксується тими, хто тримає руку на пульсі сечової економіки? А економіка знає, як диктувати поетикам потрібні рішення…

– Дігон справді був причетний до інтервенції в Домініканську Республіку?

– Найбезпосередніше. Трухільйо, домініканський диктатор, давав хабарі потрібним людям у Вашінгтоні, аби розв’язати собі руки… Він дозволяв двом американським фінансовим імперіям робити все, що вони хочуть… А ті втратили над собою контроль, спонукавши цього божевільного на організацію замаху на президента Венесуели Ромуло Бетанкура… А той рискнув зробити так, щоб нафта належала його країні, а не йшла до Рокфеллера… Це був скандал… І Дігон постарався, щоб Білий дім відкинув Трухільйо… Треба було міняти статиста, Дігон поставив на це і виграв би, якби не загинув Кеннеді… Ліндон Джонсон – людина південної орієнтації, і Дігон програв. У нього слабкі позиції на заході й на півдні Штатів, але відтоді він просто рветься в країни Центральної й Південної Америки, я доведу це. Довів це, – уточнив Цорр, – як білий день, і мене зламали… Ні, неправильно, не мене, а мою кар’єру в бізнесі… Цього у нас не прощають, містер Степанов, тільки тому я не наполягав відповідати, хто назвав вам моє ім’я… Я мушу помститися, а моя помста – де правда про Дігона, не хочу нічого іншого…

У поїзді Степанов сів біля вікна; пасажирів майже не було; всі економлять час, їздять на машинах, бензин знову трохи подешевшав, повний бак коштує стільки, скільки зимові хутряні чоботи, всього лише; раніше, півтора року тому, ціну так роздули, що можна було купити дві пари чобіт, справжнє розорення, подумав Степанов, жаль, Ідо наші пропагандисти не переводять ціни в реалії, зрозумілі читачам.

Він усе ще згадував свою розмову з сивим паном; мабуть, той казав правду, він добре себе продав, ознайомивши мене з переговорами Даллеса – Гогенлое, вирішив Степанов, заявив свою ціну, а потім перейшов до Дігона, немов здогадуючись, що Марі й мене цікавить цей пан. Чому він так зробив?

Степанову доводилося зустрічатись і з старими нацистами, і з тими, хто був з Даллесом; ті розмовляли обережно, на запитання відповідали з оглядкою, старанно зважуючи кожне слово.

«А цей? – спитав він сам себе. – Хіба цей не зважував? До того ж він не назвав жодного імені, жодної цифри… Ні, неправда, він сказав про Бенджаміна Уфера… Той американець, котрий розповів про вбивство Нго Дінь Дьєма, взяв з мене чесне слово, що я не писатиму про деталі, не згадаю його імені протягом двадцяти років, і я пообіцяв йому, він розповів мені все, що знав… Чому Цорр не вимагав того самого? Тому що, – заперечив сам собі Степанов, – та людина була кадровим офіцером ЦРУ, який вийшов на пенсію. А Цорр начебто не з розвідки, цілком респектабельний бізнесмен… Колишній бізнесмен… Але хіба це заважає йому працювати на чиюсь розвідку?.. Добре, заспокойся, не лякай себе марно… Спочатку треба побачити Уфера, а там буде видно… Ми любимо ярлики клеїти, коли щось не зрозуміємо, відразу лякаємо себе чужою розвідкою… Шору я теж спершу не вірив, а саме він назвав мені ім’я цього пана… І взяв слово, що мовчатиму про це… Так, але Шор сказав також і Марі про Цорра… Правильно, судячи з того, як його жорстоко вивели з діла, Шор відчував щось, тому й заряджав інформацію в усіх напрямках… А що саме він відчував? Не обмовився жодним словом… Хотів усе сказати очима, а це не той шлях… Коли настає криза, треба називати все своїми іменами, треба говорити на повний голос без недомовок, карти на стіл, інакше пізно буде… Так і сталося… Якщо його врятують, ще сяк-так, а коли забере усе з собою? Фу, як грубо ти зараз сказав, – засоромився Степанов, – як недобре, старик, не можна так, діло є діло, все правильно, але ж у клініці лежить людина… Непритомна… Шор худенький, слабий, з тонкою шиєю… Я чітко уявляю, яким він був дитиною. Час братися за матеріали про Домініканську Республіку… Цорр недарма натискав на цю тему, в минулому є дуже багато такого, що дає змогу краще зрозуміти можливості майбутнього… Треба попросити Марі знайти Бенджаміна Уфера… Звичайно, якби до Цорра поїхала вона, було б корисніше для справи… А чому вона відмовилась? Вона не пояснює, чому відмовляється чи погоджується, просто говорить «так» або «ні». І все. Як ріже. І я їй вірю. Але Марі не каже всього, вона знає більше. Що ж, це її право. Я теж знаю немало, але ж не виходжу на перехрестя і не кричу на все горло. Ти пишеш, – заперечив він сам собі, – це зовсім інша річ. Намагаєшся писати книги, і не тобі вирішувати, що виходить, ти брав те, що знаходив – легенду, анекдот або сюжет, подібний до того, який враз розкручується на твоїх очах, – і продовжував діалог минулого з майбутнім… Тільки читач має право вирішити, вийшов у тебе діалог чи ні, він один цінитель і суддя в останній інстанції. Ні, – подумав Степанов, – на жаль, не він один. Критик. Критика. Різниця між тобою й критиком у тому, що ти працюєш, створюєш щось, а він споглядає… Від критика залежить, буде процес споглядання тривалим чи короткочасним. Ти написав, тобто створив, і ти закінчив, а читати можна сотні разів, десятки років… Головне в тому, чи вийшов ти на людей. Чи допомогли тобі в цьому критики? Скільки у нас заважали Конан Дойлю і Ремарку, але ж, незважаючи ні на що, вони пробилися до читача… Знову ти про критиків, – подумав він, – досить, скільки можна… А втім, що в кого болить, той про те й говорить. Яку я написав людину, такою вона й залишиться… Якщо залишиться, – поправив себе Степанов, – дуже не заносся, не можна… Коли б ти міг писати так, аби всі твої герої стали образами, людьми, а не схемами, носіями ідей і почуттів, ти переміг би смерть, буття розчинилося б у творчості… Стоп, – сказав він собі, – краще думай над тим, що почув зараз, і приймай рішення, як бути далі… А ще постарайся зрозуміти, чому ти так розгубився, вислухавши Цорра… тільки тому, що він розповідав – без підказування й навідних запитань – про те, що так цікавить тебе тепер, чи щось інше є причиною цього відчуття?»