Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 30 страниц)

53
Ланцюг (ілюстрація № 3). 18.10.83

О дванадцятій годині сорок хвилин Майкл Велш надіслав шифротелеграми в європейські резидентури ЦРУ, де було дано відповідні інструкції щодо «витоку інформації», про причетність Дігона до подій у Гаривасі – з одного боку і до загибелі Граціо – з другого.

О двадцять третій годині комісар поліції Матен, ознайомившись з поданням Папіньйона, цілком переконався, що Шор не піде на компроміс, по-перше, і не відкриє своїх карт, по-друге.

О двадцять третій годині сорок три хвилини про це було поінформовано Джона Хофа.

О двадцять третій годині п’ятдесят дев’ять хвилин повідомлення про все це пішло в Ленглі.

Ланцюг (ілюстрація № 4). 19.10.83

О п’ятій годині дев’ять хвилин ранку шифротелеграма від Велша надійшла до римської резидентури.

О дванадцятій годині після полудня заступник резидента ЦРУ зустрівся зі Славко Кадричем за чашкою кави в невеличкій піццерії, неподалік від Колізею (майже поряд із «стіною наочної пропаганди»: кордони Риму в пору античності; величезна територія імперії, князівства часів краху; «Велика Італія» Муссоліні і, нарешті, справляють сильне враження нинішні кордони республіки).

О п’ятнадцятій годині Славко Кадрич зупинив свій пошарпаний «фіат» у центрі Рима, піднявся по віа Венето, старанно перевірився, сів у автобус, під’їхав до вокзалу і тут, біля каси номер шість, зустрівся з Францем Шоллі; розмова тривала п’ять хвилин; він вручив Шоллі портфель, де лежав паспорт на ім’я Фрідріха Роделя, квиток на літак до Берна, посвідчення водія і п’ять тисяч доларів; портрет Соломона Шора Кадрич спалив після того, як Шоллі сказав, що запам’ятав обличчя інспектора; так само було знищено рукописну карту з нанесеним на ній маршрутом Шора, яким той повертався з комісаріату додому, а також фотографії парку, де інспектор гуляв з своєю собакою Зусі.

О двадцять першій годині невідомий на великій швидкості збив Соломона Шора, котрий ішов додому по темній невеличкій вуличці після прогулянки з собакою.

О двадцять першій годині тридцять сім хвилин Шора було доставлено в непритомному стані в міську клініку.

О двадцять другій годині сім хвилин в клініку прибув комісар Матей.

О двадцять другій годині тридцять хвилин у клініку приїхали представники преси.

О двадцять другій годині тридцять дев’ять хвилин журналісти атакували Матена запитаннями у вузькому коридорі лікарні…

… Спланований напередодні Дейвом Роллом скандал розпочався; некерованість процесу була вдаваною; можливі ходи противників заздалегідь вичислено на комп’ютерах, ендшпіль вирішено.

54
Ретроспектива IX (сім днів тому)

Джеймс Боу подзвонив директорові ЦРУ додому пізно, об одинадцятій.

– Послухай, справа варта того, щоб ми випили з тобою по склянці молока. Як ти?

– Без молока не заснеш?

– Боюся, що ні…

– Приїжджай… Тільки візьми таксі, гаразд? І зупини на розі, не доїжджаючи до будинку.

– Навіть так?

– Завжди так, Джеймс…

Він зустрів Боу на порозі, провів його до бібліотеки; на другому поверсі гриміла музика й молоді голоси; директор пояснив:

– Вечоринка у дітей, нехай уже краще бісяться вдома, ніж у дискотеках, такий бруд, таке падіння моралі, марихуана…

– Запропонуй узяти дискотеки під контроль, – усміхнувся Джеймс, – тільки де ти тоді черпатимеш кадри інформаторів?

– Ти страшенний цинік, старина. Що скоїлось?

– Дай молока, я справді не можу без хорошого молока, а в готелі від мене шарахаються – молоко тільки ранком, а ввечері пиво пий…

– Скидай піджак, зараз принесу…

Лише після того, як Боу жадібно випив цілий пакет молока, самі вершки, він витяг носову хусточку, витер лоб і ніс, розстебнув комірець вологої сорочки й сказав:

– Слухай, старина, виходить дивна штука… Навколо людей, які тебе цікавлять, особливо навколо майора Лопеса, ходять хлопці Дігона, Рокфеллера і Дейва Ролла…

– Ти перебільшуєш…

– Ні, це справді так… І вони замикаються на Майклі Велші, є в тебе такий?

– Чорт його знає, – відповів директор, – може і є, знаєш, скільки їх у мене… Ти заради цього примчав уночі?

Стривай, старина, стривай… По-моєму, ми з тобою останній раз хитрували в Канзас-Сіті, підсовуючи один одному содову, аби не пити горілки, якою нас там хотіли напоїти… Що сталося?

– Ти з глузду з’їхав! – Директор навіть закурив. – Як тобі не совісно? Я хитрую з ворогами, і мені платять за це гроші, це мій бізнес, Джеймс, але я ніколи не хитрую з своїми, не кажучи вже про друзів…

Боу ткнув у рот м’ятну сигарету і, як завжди, не прикурив, знову витяг носовик, зжужмив його в кулаці, витер з лоба і з шиї порскі, схожі на сльози цівочки поту; потім тихо засміявся.

– Добре, старина, ти так чудово відповів, ти завжди був у нас дуже спритним… Я все зрозумів… Я зрозумів тепер усе…

– Що ти зрозумів, Джеймс?

Він спитав про це так, що Боу раптом злякався; навіщо я поліз у це діло, подумав він, стара дружба, брати по коледжу, сентиментальна блювотина! Та він і від мене відмовиться так само легко, як од Велша, начебто важко взнати, хто його перший заступник! І доручить збирати дані на мене, і попросить когось третього, стороннього, написати сценарій лро мене, поки ці дані надходитимуть до нього з його резидентур…

– Я зрозумів, – неквапливо відповів Боу, – що даремно поліз у це діло, бо схожий на слона в крамниці, де торгують китайським фарфором… Ви – ювеліри, а я в дитинстві об’їжджав коней…

– Саме тому я й попросив тебе вникнути в це діло, Джеймс, – голосом, сповненим дружелюбства й простоти, вів далі директор. – Мені треба, щоб ти об’їхав диких іспанських жеребців, мої ювеліри цього не зроблять. А щодо прізвищ, котрі до тебе потрапили з числа наших фінансових спрутів, то викинь їх з голови, ними займаються інші люди, а найімовірніше це вдатно організована дезинформація, на яку клюнули мої хлопчики, віддавши за це чималу суму доларів з нашого річною бюджету… Пам’ятаєш, я обіцяв тобі назвати акції, які слід купити… Знаєш що, як найближчому другові, раджу тобі: звернись за інформацією до Роберта Кара, у цього хлопця є хватка, він дасть точну пораду, повторюю, ти застрахований від невдачі, я відповідаю…

55
19.10.83 (22 години 40 хвилин)

У невеличкому готелі, де зупинився Степанов, мешканців було мало; всі столи в ресторанчику вільні; два іспанці, що приїхали сюди на заробітки (офіціантам тут добре платять, місцеві жителі залишили собі найбільш кваліфіковану роботу), стояли біля бару, протяжно, по-собачому позіхаючи.

– Давайте сядемо біля вікна, Марі, – сказав Степанов. – Коли піде дощ, тут буде так затишно й гірко, що відразу захочеться писати…

– А мені писати хочеться в спеку.

– Кожному своє, – зітхнув Степанов. – Треба ж такі прекрасні слова викарбувати на воротах концтабору…

– «Праця робить вільним» – теж чудово звучить; але й це пришпилили туди ж мої однокровці.

– Я замовлю Москву, поговорю з дочкою, – сказав Степанов, – а тоді подумаємо разом, як бути далі, в мене є деякі новини…

– У мене також.

Степанов кивнув, підвівся, попрямував до телефонного апарата, що стояв на маленькому столику біля бару, набрав міжнародну, назвав московський номер, попросив з’єднати його якнайшвидше, звернувся до іспанських офіціантів своєю варварською кастільською, поцікавився, звідки вони, ті радісно загомоніли, вважаючи, що зустріли одноплемінника, потім, коли Степанов пояснив, що він росіянин, бував в Іспанії, любить їхню країну, заляскотіли язиками, заходилися швиденько готувати салат, томатний сік та каву.

Повернувшись, Степанов сів навпроти Марі, глянув на неї:

– Чого ви така сумна?

Та скрушно мотнула головою, руде волосся шурхотливо впало на лоб.

– Я сумна, бо мені дзвонити нікуди…

– А батько?

Вона зітхнула, повторивши з невимовною ніжністю:

– Батько… У вас скільки дітей?

– Двоє.

– А ви щасливі в подружньому житті?

– Живемо окремо вже багато років…

– А з дітьми як?

– Мої справжні друзі…

– Як же у них склалися стосунки з вашою подругою?

– У мене немає постійної подруги…

– Яєчню собі готуєте сам?

– І дуже смачну…

– Скоро заведете постійну подругу, – впевнено сказала Марі, – у вас хворі очі.

Він заперечливо похитав головою.

– Ні.

– Так… Ви себе не знаєте…

– Тільки людина саму себе й знає, всі інші люди вгадують її…

– Пригадуєте слова: де був самим собою я?

– Ні.

– «Пер Гюнт».

– Російською все звучить інакше, – сказав Степанов. – Ми звикли до хороших перекладів, не обов’язково знати оригінал… Тепер ясно. Це ви до того, що Сольвейг відповідає: в надії, у вірі і в любові моїй?

Марі кивнула.

– Справжнє лице людини зберігає той, хто любить її… Любов дітей і любов жінки – поняття різні.

– На щастя, мої діти – дівчатка.

Обличчя Марі стало якимсь байдужим, під очима залягли ранні зморшки, вилиці загострились, і обличчя стало важким, немов після нелегкого переходу в горах.

– Я також дочка і, тільки коли сама відчула втому, а потім покохала чудового хлопця, але не можу бути з ним, отже, боюся за нього, тільки тоді зрозуміла батька. Він теж, як і ви, багато років готував собі яєчню, став товстий, обрезклий, зморшкуватий і нічого не встигав робити, не міг заснути без снотворного… А потім біля нього з’явилася жінка, і він знову, знайшов себе, своє справжнє обличчя… Раніше, після того як він розлучився з мамою, обличчя не було, була маска… А я і брат… Ми виявилися…

Задзвонив телефон – довго, безперервно.

– Москва, – сказав Степанов і кинувся до апарата…

Марі подивилася йому вслід з якоюсь невимовною сумною заздрістю, покликала очима іспанця, попросила принести склянку «Розе», найсухішого, бажано італійського; прислухаючись до одноманітних степановських «алло», випила повільними ковтками терпке, трохи гіркувате вино й подумала: «Сила справжньої жінки – в умінні чекати; консерваторки, одна Тетчер чого варта, ми більше вірні усталеному, самим собі. Тому тільки ми й здатні закликати мужчину до згоди з самим собою… Батько в боргу перед тими своїми роками, коли був молодий, віддаючи себе мені й братові… А борг доводиться оплакувати. І Гала потрібна батькові не для щастя, просто р ній він реалізував самого себе справжнього, того, якого не зумів виявити через маму… Бідолашна, бідолашна мамочка не змогла себе зламати… А ми? Ну от, знову я стаю власницею, знову в мені починає недобре клекотіти слово «мій»… Я звикла до того, що батько був тільки моїм, і ніколи до пуття не задумувалась, як йому прикро прокидатися темними осінніми ночами в своїй мансарді їй варити собі каву, й сідати до столу за машинку, а потім іти до редакції, а звідти в Сорбонну, ввечері повертатися й смажити яєчню, вмикати телевізор, дивитися останні вісті й знову сідати за машинку, а після цього пити снотворне, лягати в зім’яту, і, якщо я не приїду й не викличу пральню, брудну постіль, адже він забуває про все, коли працює, йому однаково, як спати й на чому… А я жила своїм життям і дуже жаліла маму, так уже водиться, маму завжди жаліють, писала репортажі, закохувалася, їздила по світу й знала, що в мене є мій батько, коли ж з’явилася Гала і стала дбати про нього, я дозволила собі жорстокість… Маму я так не осуджувала, я щадила її…»

… Москву нарешті дали; Марі слухала чужу мову; їй здавалося, що російська чимось схожа на португальську, така ж різка, і так само перемежовувалася з дивною, незвичною для вуха мелодійністю. А потім згадала оповідання Карела Чапека про чеського диригента, який опинився в Лондоні й уночі в порту почув незнайому мову, і його слух, незвичайний слух музиканта, вловив у словах невидимих йому співрозмовників наближення горя, як же цей бідолашний музикант намагався пояснити англійцям ламаною іспанською – треба щось зробити, наближається біда, але ніхто не міг його зрозуміти – і непоправне сталося…

… Степанов повернувся до столу блідий, з глибокою зморшкою, що прорізала чоло, але на губах люб’язна усмішка («Сильна людина, – подумала Марі, – вміє себе тримати, коли треба, приховувати справжні почуття»); почав говорити про те, яка в Москві погода, були перші заморозки, випав сніг і пролежав півночі…

– У вас дома щось трапилось? – запитала Марі.

– О ні! Що може трапитись? Усе добре, – відповів він, подумавши: треба негайно сісти в літак і повернутися до Москви, бо дочка сухо заявила йому, що все-таки виходить заміж, хоч обіцяла почекати трохи, а зараз сказала: «Все, я вирішила…»

А вона така в мене, завжди каже: «Поки я сама не вирішу, мене ніхто не переконає… «Але ж переконує горе; щастя, навпаки, утверджує в правоті; хто-хто, а він знає, що це її раннє одруження може закінчитися горем, чому ж, дівчинко, ти віриш тільки собі, своїм прекрасним, але часом таким помилковим почуттям?! Так, треба летіти; звичайно, сюжет про Граціо й Дігона надзвичайний, але це їхні клопоти, нехай вони самі й розплутують, а в нього там дочка Бембі із зоряними очима; вона як тятива, натягнута, живе в своєму світі, він дав їй право так жити, взяв на себе всі турботи щодо її контактів (боже, яке невірне слово!) з світом; вона, дурненька, думає, ніби можна так жити завжди, але ж не буде такого, не буде, маленька моя…

Уявив собі, як тепер вона приїжджатиме до нього раз на тиждень, не частіше, і не одна, а з чоловіком; це здалося таким жахливим, аж серце защеміло; який же ти егоїст, заперечив він сам собі, відповідаючи Марі невлад, усе ще всміхаючись, розрізував сосиску, намазуючи її гірчицею («Так, дуже смачна, ваша правда, в Німеччині ще смачніші»), який же ти страшенний егоїст, невже ти хочеш тримати дівчинку все життя біля себе, це неможливо, їй потрібне власне життя, і дай боже, аби вона була щаслива з Ігорем, мало що він тобі не подобається, мусить сподобатись, бо ти любиш її, пишаєшся нею і, отже, віриш, що вона вибрала достойного, хіба я знаю, який він насправді? Ну й що, коли він недорікуватий і любить командувати? Всі в молодості люблять командувати, минеться; не могла ж вона вибрати дурня, вона така розумна, моя дівчинка, значить, так треба, і нема чого накручувати себе, нема нічого страшнішого за темну неприязнь, яка до того ж ще й не вмотивована як слід, а коли тобі здається, то перехрестись, як казали наші діди…

– Може, – заговорила Марі, – ми перенесемо нашу розмову на завтра? Я бачу, у вас сталося щось, ваше право не говорити мені, в чому справа… Хоч краще було б, якби, звичайно, ви могли намітити те, що ми маємо зробити завтра, і побалакати про те, що зроблено сьогодні.

Він кивнув на фужер.

– Пили вино?

– Так. Я вже заплатила.

– А чого ви така колюча? – розсердився Степанов. – Хочете ще?

– Давайте я вас почастую, як? Ви мене вечерею, а я вас напою. Віскі хочете?

Степанов покликав іспанця.

– Пляшку «Розе» дамі, мені, будь ласка, горілку. Допель[24]24
  Подвійна порція, тобто сорок грамів.


[Закрыть]. А ще краще – три порції в одному стаканчику. – Він пояснив Марі: – Ваші двадцять грамів для нас, що слону дробина, наша норма – сто з причепом… І – Що таке «причеп»?

– «Причеп» – це сто грамів плюс п’ятдесят, саме така доза входить у гранчастий стакан, п’ють крізь зуби, а закушують шматком чорного хліба з сіллю та цибулиною…

– Як смачно сказали, – зітхнула Марі, – може, й мені за компанію покуштувати?

Офіціант приніс горілку й вино, увімкнув телевізор, усівся за столиком; передавали футбольний огляд, ніякої тобі політики, все ясно від початку до кінця…

– Знаєте, у нас був поет, – сказав Степанов, – чудовий поет… Я поселився за містом, недалеко від його дачі, збулася мрія ідіота… Привіз туди дочку, – він кивнув на телефон, – дружину, думав, там, у лісі, все буде зовсім по-іншому…

– А як стало?

– Я не про це… Ви весь час щось своє гнете, я вам про поета…

– Не сердьтесь… Мені дуже цікаво почути про вашого поета… Я знаю його ім’я?

– Навряд… Ви тут запам’ятовуєте лише ті імена, які вам вигідні, а не ті, які нам дорогі… Так ось, вийшов я годині о п’ятій ранку, був травень, а він у Підмосков’ї чудовий, його тільки один Пастернак міг відчути; небо хистке, високе; берези завмерли в безвітрі, схожі на п’ятнадцятирічних дівчаток, така ж чистота в них, чекання літа… І вузенькою доріжкою попід моїм перехнябленим парканом ішов поет; у руці красива сукувата палка – він був майстер відшукувати красу в лісі, чуприна попелясто-сива і пронизливо-блакитні очі… «Привіт сусідові, поздоровляю з переселенням у село…» Я подякував йому, запросив зайти ввечері на чарку, так у нас заведено, ми це називаємо «новосілля»…

– Що?

– Це таке свято в нас… Новий дім, так, чи що, можна перекласти, хоч краще писати по-російськи, як Хемінгуей писав іспанські слова у своїх книжках, російську й іспанську перекладати важко…

– А далі?

– Далі поет усміхнувся, очі його стали прозорі, як морська вода у невеличкій бухті рано-вранці біля Мухалатки, є у нас така райська місцина в Криму, і сказав, що не треба відкладати на потім те, що можна зробити зараз. Він спитав мене тоді: «А в засіках пляшка не захована?»

– Що таке «засік»?

– Це комірчина, де тримають продукти, а може бути й погріб, – усміхнувся Степанов, вимовляючи ці слова без того жахливого англійського акценту, з яким тепер наші радіодиктори, ведучи передачі на Захід, вимовляють назви російських міст і навіть імена людські. – Я відповів, що в засіках у мене є і пляшка, і сир, і ковбаса, але ж іще рано, тільки розвидняється… Якщо ви написали хоч один рядок, відповів поет, – продовжував Степанов, відчуваючи, як заспокоюється, згадуючи ясноокого з лев’ячою чуприною чоловіка, – то ви наче на пагорок піднялися, і вам відкрилась далечінь, а всяка далечінь неозора і допомагає зрозуміти себе, отже, не гріх у такому разі випити чарочку, закусивши скоринкою чорного хліба та цибулиною, посипавши її сіллю; яка ж краса відкриється, І ми ввійшли навшпиньки в дім, прокралися на кухню, заставлену ящиками, картонками з посудом, чайниками, витягли з засіка пляшку «Столичной», нарізали чорного хліба, почистили цибулину, посипали її сіллю, випили, і я вперше в житті тоді зрозумів, як це чудово – пригубити горілки рано-вранці. Правда, того дня не написав жодного рядка, але дочку я привіз за місто, щоб вона жила в лісі й слухала, як співають пташки, не по телевізору…

Марі сказала:

– Ви усе це розповіли так сумно, що мені аж випити захотілось… Не «Розе», а чогось міцнішого… З хлібом і з цибулиною.

– Угощаю.

– Послухайте мене, будь ласка, не сердьтесь, але я терпіти не можу, коли мене вгощають чоловіки… У нас же заведено все калькулювати: якщо ти привів мене до ресторану, напоїв і смачно нагодував, то я мушу лягти з тобою в ліжко, а це ні вам, ні мені не потрібно… Тому в мене ідіосинкразія на вгощання… Ні, справді, тут усе рахують автоматично: утіха в домі розпусти коштує п’ятдесят франків, а добра вечеря з вином п’ятдесят сім, шістдесят; один в один, і ніяких тобі проблем; у мене таке відчуття, що чоловіки, які приводять у кабак молодих подружок і діловито розкладають на колінах серветки, готуються не до того, щоб витерти рот після їжі, а промокнути любовний піт, чесне слово…

– Коли мені дали Москву, ви якраз розповідали про те, як ви і брат…

– Хороша у вас пам’ять… Мені перехотілося говорити про це. Весь світ живе однаковими проблемами, одним і тим же. Словом, діти, навіть дівчатка, а може, саме дівчатка не прощають батькам їхнього щастя, особливо коли воно пізнє. Що тут переважає – образа, нерозуміння, власництво, тобто ревнощі, чи егоїзм, – не знаю… Але це так… I не дай вам боже пережити таке, але вам ще доведеться пережити, неодмінно доведеться, пане Степанов.

– Ви коли п’єте, хочете їсти?

Вона знизала плечима.

– Так ми ж п’ємо після їжі, це, кажуть, тільки росіяни п’ють перед їжею, та й коли їдять… Ми економні, всьому свій час…

– Правильно, – погодився Степанов, – ви економні, ми дурні дурнями, а проблеми, вважай, ті самі… Помирилися з батьком?

– Та як сказати… Він і не ображався на мене, він тоді написав мені: «Я чекаю, я завжди з тобою, не піддавайся чорним магіям, намагайся бути справедливою, не міряй людей своєю міркою, кожна людина – це світ, астрономи не встигають збагнути планет за все життя, а ти виносиш вирок за тиждень, чи справедливо це? Але ж то слова, – мовила Марі й знову закурила… – А слова – суть безсилля справи.

– Заносить нас у дебрі, – зауважив Степанов. – У чомусь ваша правда, дійсно, іноді слово – безсилля справи, та все ж «спочатку було слово»… Як там не крути, а в цій позиції суперечка з біблією безглузда… Інша річ, кожна людина, тобто світ, замкнута в собі, хоч і подібна до ближнього, і те, що істинне для вас, не обов’язково маю приймати я, хоч би як ви доводили свою правоту: думка висловлена є вже неправда.

– А як же бути тоді з іншим постулатом?

– Яким?

– Істина в слові, бо в ньому скрита наша індивідуальність, а на світі немає нічого оригінальнішого за індивідуальність. Згодні?

– Якщо людина змогла сказати своє слово і її слово почуте, – усміхнувся Степанов, – це інша річ… А скільки ж слів не прозвучало… Скільки думок не висловлено вголос, Марі… Мені взагалі здається, що вимушений вплив аморальний і марний; справді, виразити себе можна тільки мелодією, словом, картиною; кожна людина визначна, залежно від того, який талант митця судила їй доля…

– Ні, – Марі похитала головою, – я не згодна. Якщо людина вміє читати Гарсіа Лорку, зазнавати насолоди від Ель Греко, думати над словами Рози Люксембург, якщо людину цю наділено даром чути в собі самій музику Чайковського, тоді вона співучасник творчості, бо зберігає прекрасне, не дає йому зникнути, отже, вона теж художник.

– Ви хочете сказати, що творчість – неодмінно процес двосторонній? – спитав Степанов. – Художник не тільки той, хто звертається до читача чи слухача, а й той, хто читає й слухає?

Марі кивнула.

– Я не заперечую, – мовив Степанов. – До речі кажучи, адже часто-густо читач бачить у книзі значно більше, ніж там написано. Та це просто виняток із загального правила.

– Але ж будь-який виняток лише підтверджує правило…

– Наші з вами стосунки – виняток з правил? – поцікавився Степанов. – Чи як?

– Чорт його знає… Ви мені потрібні у моїй справі… Я пішла б в атаку з ким завгодно, аби зробити те, що я зобов’язана зробити… А тепер я придивилась до вас… І мені здається, що давно вас знаю, а це в мене буває лише тоді, коли я зустрічаю добрих людей.

– Я вже став боятися часу, – сказав Степанов. – Страшенно й завжди почав його відчувати… Міни рвуться поряд – стільки друзів пішло від нас, стільки чудових людей покинуло землю першими… І мені інколи так важко жити, я боюсь, що не встигну зробити того, що мушу; пора наговорювати сюжети ненаписаних оповідань, нехай наступне покоління літераторів реалізує…

– У них будуть свої.

– Ні, – Степанов похитав головою. – Як запевняють критики, у світовій літературі всього тридцять сім сюжетів. А мені, наприклад, давно не дає спокою один сюжет, і хочу написати дуже довгу повість лише про одну годину, але боюсь, що не зможу…

– Розкажіть.

– Розкажу, – він наблизився до Марі, і вона побачила, які в нього втомлені, напружені очі. – Уявіть собі дві лінії. Одна людина – байдуже, чоловік чи жінка, скоріш, мабуть, жінка – на вершині слави; я не знаю, в чому це проявляється – в мистецтві, в науці, чи в музиці, – але моя героїня неодмінно має бути пов’язана з творчістю… І тільки коли одна людина наважилася розкрити себе, вона зможе взнати іншу людину; взнавши іншу, її стане чути багатьом, а це й є вершина слави… І ось ця жінка, так, неодмінно жінка, сідає за кермо машини і мчить по нічній дорозі до свого друга… Чи подруги… А може, до мами, я не знаю, до кого, але до дуже дорогої їй людини, щоб розповісти про своє щастя. От… А друга лінія – це історія старика, бездомного й самотнього, який пережив самого себе, він лишився один у цьому світі, і йому страшно жити тут, він хоче піти до тих, хто був з ним у найкращі його роки, але боїться зробити це сам, потрібна мужність, щоб підвести риску, розумієте?! І, шукаючи того, хто допоможе йому, хто зробить це за нього, він кидається під колеса машини, за кермом якої сидить жінка, що зробила відкриття, котре має принести людству щастя… Ну, не знаю, може, знайшла вакцину проти раку… Або придумала, як знешкодити в повітрі атомні ракети, чи написала чудові вірші… І вона збиває цього старика… Розумієте?

– Навіщо писати гімн несправедливості?

– От бачите, – Степанов знизав плечима. – Я ще не написав, а ви вже мене розкритикували…

– Вільно поводитесь зі словом «критика». По-моєму, критика, якщо це серйозно, – сповідь, автобіографія, вигнання… Я просто висловила свою точку зору… Якби ви надрукували це, я написала б щось проти вас, вивчаючи себе, мені було б дуже боляче й прикро це зробити, але я писала б, цілісінькі ночі писала…

– Виходить, зачепив за серце мій сюжет?

Помовчавши, вона відповіла:

– Зачепив…

Степанов відкинувся на спинку високого дерев’яного стільця.

– Або ще… Навіть не сюжет, а назва: «Втома, втома, нічого, крім втоми»… Письменник давно хоче написати це оповідання, а його друг, лікар, дізнавшись про його бажання, ставить діагноз: тяжка форма діабету…

– Та ну вас!

– Добре, Машо, – Степанов усміхнувся. – По-російськи вас би називали не Марі, а Маша… Тепер про наше з вами діло…

Марі подивилася на екран телевізора, передавали останні вісті; оглядач коментував промову Рональда Рейгана; грав; аж надто старанно розставляв акценти, намагаючись при цьому зберегти почуття гумору, так заведено на заході Європи; солідаризуватися з атлантичним колосом, але при цьому ставитись до нього, як до пустотливої дитини – без догляду досвідченої няньки може нашкодити…

– Я не вірю жодному слову Шора, – сказала Марі. – Я намагалась повірити йому, але не можу, розумієте? Я дуже добре взнала поліцейських, коли ще зовсім дівчинкою ходила на демонстрації з Ульрікою Майнхоф, а потім, у Парижі, з Кон-Бендітом… Для них, для наших фліків, навіть такі актори, як Ален Делон і Алек Гіннес, – довірливі ягнята, вони їх обіграють, умить розставлять пастки, залякають, обхитрують…

Степанов закурив, побавився картонною підставочкою, на якій була реклама тутешнього пива, і спитав:

– Вам про щось говорить прізвище Цорр?

– Уперше чую.

– Він представляв інтереси концерну «Нестле» в німецькому Базелі під час війни…

– Щось ніби чула, вони співробітничали з нацистами…

– Вам так здається чи ви знаєте про це?

– Батько привчив мене у таких випадках відповідати: «В мене немає під рукою апарата, я повинен перевірити в картотеках…» Але мені здається, цей пан зв’язаний з нацистами… Був, ясна річ, зв’язаний…

Степанов повторив:

– «Був»… Зв’язок з нацизмом не має права визначатися тільки минулим часом. Якщо такий зв’язок був, він незнищенний… Словом, коли це так, то я вірю Шору…

– Даремно, – впевнено заперечила Марі. – Він весь час плутає щось…

Гарненька дикторка в окулярах виникла на фоні величезної фотографії Шора.

– Щойно в клініку доставлено непритомним старшого Інспектора кримінальної поліції Соломона Шора, – читала вона. – Стан його здоров’я, як сказав журналістам доктор Робіне, критичний. Комісар Матен заявив, що справу, яку вів Шор – про самогубство банкіра Граціо, – передано в департамент політичної поліції, а замах на Шора, якщо це був замах, розслідуватиме сам Матен, особисто, бо, зі слів комісара, їх зв’язувала з Шором братська дружба.

… Обличчя Марі стало таким жалісним, немов вона ось-ось заплаче; Марі схопилась із стільця, кинула на стіл гроші, крикнула іспанцям, що приїде по здачу, і побігла до дверей; Степанов поспішив слідом за нею.