Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 30 страниц)

12
12.10.83 (10 годин)

Посол Андрієнко був сивий, моложавий, на диво моторний; із Степановим їх зв’язувала давня дружба; різниця у віці – двадцять років – що далі, то більше стиралася; особливо після того, як Степанов провів півроку військкором у джунглях В’єтнаму і в партизанів Лаосу, набрався лиха в Чілі, на Борнео, у Західному Берліні під час бунту «нових лівих», у Лівані, коли Ізраїль тільки-но починав планувати агресію, і той незримий розрив, що відділяв фронтовиків від усіх, хто не був солдатом Вітчизняної, дедалі стирався, хоч, звичайно, жодна з трагічних подій, свідком яких був Степанов, не могла зрівнятися з тими чотирма роками битви, учасником якої – з першого дня – був Андрієнко.

– Я не дуже порушив ваші плани? – спитав Андрієнко, коли Степанов прийшов до нього.

– А я люблю, коли порушують мої плани… Особливо, якщо вчасно і в справі. Коли мені заважають працювати, – усміхнувся Степанов, – це ще дужче акумулює добру злість, пишеться потім з неабиякою наснагою…

Андрієнко похитав головою.

– «Добра злість»? Чи не забагато тут від фокуса?

– Ну то й що? Погано, коли його мало. Фокус, як і анекдот, суть, сюжет для книжки, привід для дискусії, збудник незгоди…

– І це добре?

– Безперечно, Петре Васильовичу. Я прийшов у цей світ, щоб не погоджуватись, – здається, це Горький. Бери все під сумнів – Маркс.

– Коли так говорять мислителі, вони готують світ до нової якості, Дмитре Юрійовичу, і я з ними солідарний, але до великих часто примазується могутній прошарок ледарів, які козиряють гарантованим правом не погоджуватись в ім’я того, щоб байдикувати.

– Відлито в бронзу, – Степанов зітхнув. – Можна чеканити.

Андрієнко розгорнув червону папку, чіпким оком перебіг машинописний текст, спитав, не підводячи очей:

– Ви журналіста Лиска знаєте?

Степанов нахмурився, пригадуючи, запитав:

– Він акредитований у Франції?

– Ні, в Шьоньофі, це європейський Прес-центр…

– Я чув, Петре Васильовичу, про нього, але з ним не знайомий. Може, зустрічалися де… Щось трапилось?

– Так. – Андрієнко простягнув Степанову два сколотих аркушики паперу. – Почитайте.

На першому аркуші повідомлялося, що вночі побили мало не до смерті й відправили непритомного на літаку Червоного Хреста до Москви журналіста Миколу Івановича Лиска, сорок п’ятого року народження, українець, неодружений; у консульстві про це дізналися від невідомого, який назвав місце, де лежить Лиско, і попередив – коли червоний ще раз посміє приставати до його коханої жінки Марі Кровс, з ним буде покінчено.

На другому аркуші повідомлялося, що Марі Кровс – журналістка із Гамбурга, акредитована при Прес-центрі, там, де працював і Лиско.

Степанов знизав плечима.

– А яке все це має відношення до Парижа, хіба тільки те, що бідолашний Лиско – наш громадянин?

– Безпосереднє, – відповів Андрієнко. – Сьогодні вранці мені доповіли: той, хто назвав себе доброзичливцем, лишив у консульстві папку, в якій зберігався запис розмови Лиска і цієї самої Кровс… Інтимні розмови…

– Ну то й що? – Степанов знову знизав плечима. – Я не пуританин.

– Ви можете дозволити собі таку розкіш, – Андрієнко теж усміхнувся. – А я, на жаль, не можу, і не стільки тому, що я посол, як тому, що я старший від вас і довше працюю тут, за кордоном… Словом, у записці, залишеній разом з плівкою, сказано, що Лиско погано поводився…

– Щось не тим пахне…

– Згоден. Саме тому я й хотів запропонувати вам цей «сюжет для невеликого оповідання»… Беретесь? Чи справ дуже багато?

– Я ж говорив: мені подобається, коли заважають.

13
12.10.83 (10 годин 45 хвилин)

Перший викид акцій гариваських какао-бобів, на які ставив Леопольдо Граціо, був наче грім з ясного неба; хтось різко знизив ціну за одиницю товару; на продаж було оголошено акцій на загальну суму десять мільйонів доларів.

Маклери взяли в облогу кабінети двох представників Леопольдо Граціо – шефа європейського бюро Хуана Бланко і спеціального консультанта у зв’язках з біржами Північної Америки й Гонконгу доктора Бенджаміна Уфера; ні того, ні другого не було; секретарі відповідали, що ждуть босів через півгодини; біржа гула, мов потривожений вулик; хтось пустив чутку, що надвечір ціна спаде ще більше; репортери передали повідомлення в «Бізнес ньюс» і «Файненшл таймс» про те, що хтось розпочав гру на зниження акцій Граціо, можлива кризова ситуація; економічний радник Гаривасу відмовився прокоментувати запитання журналістів.

14
12.10.83 (10 годин 45 хвилин)

– Ти мусиш лишити мені хоча б ілюзію свободи, – сказав Бреннер і відійшов до вікна, щоб стримати лють. – Ми живемо з тобою дев’ять років, і тобі пора вже зрозуміти мене. Я не можу їздити в Кіль, бо там, за твоїми відомостями, в мене була коханка Хельга, і в Рим – там була Вероніка. З твоєї милості Європа стала для мене дуже маленькою. Брехати тобі? Казати, що лечу в Лісабон – там у мене, здається, поки ще нікого не було, – а самому завернути в Гамбург, щоб вигідно продати цикл репортажів під чужим ім’ям, одержати гроші й смиренно привезти їх тобі? Я – чим далі, тим більше – не можу зрозуміти, чого ти хочеш, Мішель?

– Правди. Я хочу правди.

Ці сумні скандали ввійшли в їхній побут і повторювалися не менше трьох разів на місяць. Спочатку вони досить швидко мирилися, найчастіше в ліжку, але потім, чим відомішим ставав Бреннер, чим шанобливіше говорили про його політичні аналізи в газеті, чим серйозніші завдання давав йому шеф-редактор, посилаючи то в Москву, то у Вашінгтон, то в Пекін і Токіо, тим важче й прикріше було йому вдома, бо Мішель, яка не хотіла знати його справ, вимагала неможливого. Бреннер був глибоко переконаний, що вона любила не його, а свою любов до нього. Він вважав, що з Мішель справжнього художника не вийшло, хоч вона дуже талановита, тому й вимагала від тих, хто її оточував, тієї повної й закінченої гармонійності, котру, як правило, створюють живописці в своїх творіннях, але в світі такої гармонії нема й не може бути. А згодом він став думати, що їй просто не вистачає його. «Ми з тобою одного зросту, – кричав він під час чергового скандалу, що почався через якусь дрібницю, у них всі скандали починалися з дрібниць, – моє взуття тільки на один розмір більше за твоє, а тобі потрібен громило з біцепсами! Ходи в басейн! Стомлюйся! Перекопай сад! Або заведи собі когось, але так, щоб це було в рамках елементарної пристойності! Тільки не крути з мене мотузок! Якщо я здохну від інфаркту, тобі не мед буде! Я скрізь обороняюсь. У редакції – від заздрісних друзів, у поїздках – від ворогів, дома – від тебе! З тобою треба жити з позиції сили, як це роблять інші чоловіки! Купити коханку, та й годі! Не подобається – розведемось!

Хочеш жити, як живеш зараз біля мене – з машинами й поїздками влітку в Біаррід, – терпи!»

… Бреннер завжди здригався, коли дзвонив телефон. Він купив у Лондоні величезний позолочений апарат початку двадцятого століття. На відміну від сучасних апаратів (боротьба з шумами і таке інше) цей позолочений ящик видавав звук, схожий на сигнал тривоги в тюрмі.

– Так! – гнівно, немов ведучи суперечку з дружиною, вигукнув Бреннер у хитромудру трубку, що формою нагадувала йому японку в кімоно. – Хто?!

– Добрий день, можна попросити мосьє Бреннера?

Він швидко передав трубку дружині.

– Спитай, хто говорить, і скажи, щоб залишили свій номер, я у ванній…

– Алло, – проспівала Мішель. – Що передати мосьє Бреннеру? Він у ванній…

– Передайте, що дзвонить Дмитро Степанов, ми провели разом учорашній вечір.

– Вечір? – протяжним голосом засумнівалася Мішель. – Він прийшов додому о п’ятій ранку.

«Знайома пісня, – всміхнувся Степанов, – видно, я троїш підвів колегу, ми справді попрощалися опівночі…»

– Нам було так весело, мадам Бреннер, що я забув лік часові.

Мішель закрила мембрану долонею й шепнула чоловікові:

– Якийсь Стефа… Дуже погано розмовляє французькою…

Бреннер узяв у неї з рук трубку.

– Привіт вам, Степанов… Пробачте, я від усіх ховаюсь… Прочумалися після вчорашнього?

Степанов заговорив по-англійськи:

– Я вас не дуже підвів своїм дзвінком?

– Мене вже не можна підвести: я давно заніс ногу над прірвою, кохані підштовхують, але я поки що балансую, безглуздо розмахуючи руками…

Степанов посміхнувся.

– Вам не доводилось читати «Молитву для людей середнього віку», рекомендовану англіканською церквою?

– Ні.

– Там є чудовий постулат: «Збережи мій розум вільним від виливання безконечних подробиць».

– Придбаю.

– Постулати не продаються. Їх пишуть для того, щоб поширювати безкоштовно… Пропаганда…

– Тоді давайте все, що у вас є з цього англіканського пропагандистського арсеналу…

– Можу. Мені, наприклад, подобається така заповідь: «Я вже не смію просити про добру пам’ять, а тільки припадаю до ніг твоїх і прошу не робити мене самовпевненим і тому смішним при зустрічі моєї пам’яті з чужою». Або, наприклад: «Я не вмію бути святим, бо життя з деякими з них аж надто трудне для нормальної людини, але жовчні люди – одна з вершин творіння диявола».

Бреннер сумно подивився на Мішель, похитав головою і взяв сигарету.

– Слухайте-но, – мовив тим часом Степанов, – у мене до вас запитання…

– Будь ласка…

– Ім’я журналістки Марі Кровс вам про щось говорить?

– Це лівачка, яка сидить в Шьоньофі?

– Так.

– Цікава дівка.

– Може, вип’ємо кави?

– Добре, о п’ятій годині у П’єра, в Латинському кварталі.

… Та о п’ятій годині Бреннер в кафе не прийшов; до Степанова підплив офіціант Жобер, з голубих, довірливо й ласкаво поклав випещену долоню на плече гостя, низьким басом, глухо покашлюючи, сказав:

– Мосьє Бреннер просив передати, що в нього надзвичайно важлива справа, він не може приїхати і, якщо з вашим питанням не можна зволікати, то він чекатиме вас у себе в редакції десь до дев’ятої вечора, він гадає, що до того часу в нього буде вільних тридцять хвилин, а каву вам приготує його секретарка, жирна шлюха з блудливими, як у березневої кішки, очима… Я певен, вона нишком плює йому в каву, бо він перестав з нею спати після того, як вона стала гладкою, немов винна бочка… Щось питимете?

– Ні, спасибі, – відповів Степанов. – Я трохи попрацюю. Будь ласка, принесіть мені ще склянку води.

Жобер томно зітхнув і відплив до стойки – відкривати «мінераль».

Степанов витяг з кишені невеличкий диктофончик, увімкнув його і, зачаровано розглядаючи червону миготливу цятку індикатора, став неквапно диктувати, ловлячи себе на думці, що професія, тобто постійна робота зі словом, виробила в ньому якесь особливе, обережне ставлення до виголошеної фрази; воістину, вилетів горобець – не спіймаєш, хоча він розумів, що плівку можна просто стерти, слово зникне, наче й не було його, але така вже природа фаху, мабуть, людина родиться його підданою, особливо якщо цей фах став щастям, трагедією, долею.

Степанов хотів надиктувати для себе план дій на найближчі дні, виділити ті запитання, пов’язані з справою Лиска і Кровс, які здалися йому найцікавішими, – дещо він устиг дізнатися, подзвонив колегам з Рейтер, ТАРС і Юнайтед Прес Інтернешнл, – але несподівано для самого себе почав розповідати червоному індикаторові зовсім про інше: про дітей, про Плещеєве озеро й Піцунду, коли там збираються його друзі…

15
12.10.83 (17 годин 12 хвилин)

«Центральне розвідувальне управління

Майклу Велшу

Цілком таємно

Через годину після того, як у Гаривас надійшло повідомлення від агента Серхіо про самогубство Граціо, президент Санчес зібрав екстрене засідання кабінету.

Почав Санчес з пропозиції вшанувати пам’ять «убитого» Граціо вставанням і хвилиною мовчання.

Потім він сказав, що цей «злочин є перший серед тих, котрі, мабуть, сплановано як проти самостійно мислячих бізнесменів Європи, що не піддаються тискові воєнно-промислових багатонаціональних корпорацій, так і проти режимів, які відстоюють свою самостійність і національну незалежність». Він наголосив далі, що після загибелі Граціо «питання про енергопроект і позику під це гігантське – в масштабах Гаривасу – підприємство поставлено під удар. Всі мої спроби зв’язатися з Фріцом Труссеном, котрий у принципі не відмовлявся від участі в фінансуванні проекту, поки що безрезультатні. Так само безрезультатні були й спроби зв’язатися з представниками Граціо на біржах, Уфером і Бланко; телефони мовчать, секретарі не кажуть, де їх можна знайти. Я побоююсь удару по тих акціях на боби какао, які ми випустили у позику Граціо. Я боюсь фінансової кризи, що може статися найближчими годинами. В якій мірі ми готові до таких випробувань?»

Першим виступив директор радіо і телебачення, він порадив Санчесу звернутися до нації й розповісти про те, що сталося. Його підтримав міністр фінансів. Але міністр оборони майор Лопес запропонував утриматися від виступу, «в якому Санчес мусить висловити думку кабінету», а запропонував «ввести воєнний стан у країні й вивести з казарм армію, зайнявши всі стратегічно важливі вузли в містах, на узбережжі і вздовж сухопутних кордонів». Міністр громадської безпеки Пепе Ауреліо різко заперечував майору Лопесу, вважаючи, що ці заходи викличуть паніку і можуть призвести до непередбачених наслідків. «На півночі будуть раді таким жестам уряду, – сказав шеф сил безпеки, – бо це дасть змогу розпочати кампанію з приводу нестійкого становища в Гаривасі, «загрози» національним інтересам Штатів, що їх, звичайно, мають захистити не тільки всі можливі дипломатичні демарші, а й морська піхота». Ад’ютант Санчеса з військово-морських сил капітан Родрігес відкрито заявив, що вважає мільярдера з Уолл-стріту Баррі Дігона винним у цій кризі, бо «американський фінансист розгорнув активну діяльність у Гаривасі, особливо протягом останнього місяця». Він запропонував виступити в пресі з різкою критикою північного сусіда і тих його представників в особі мільярдера Баррі Дігона, які заради своїх вузькокорисливих цілей перешкоджають розвиткові нормальних відносин між двома країнами. Міністр закордонних справ висловився проти такої позиції, заявивши, що уряд не має документів про незаконну діяльність людей Дігона і це може викликати ще серйозніші ускладнення з адміністрацією Білого дому, яка чутливо реагує, коли зачіпають інтереси Уолл-стріту в Центральній Америці.

Міністр енергетики і планування Енріке Прадо вважав, що потрібно негайно послати делегації у Вашінгтон, Мадрід, Бонн та Москву, щоб на місцях внести пропозиції про фінансування енергопрограми, якщо після загибелі Граціо його концерн відмовиться проводити лінію покійного.

На закінчення Санчес поставив питання: «Чи не настав час оголосити про озброєння народу, про створення народної міліції і заразом звернутися до Міжнародного валютного фонду з проханням про негайну допомогу – на будь-яких умовах, за найвищі проценти?»

Думки членів кабінету розділилися.

Санчес запропонував наступне засідання уряду провести завтра вранці, коли, як він сказав, «ми одержимо більш-менш повну інформацію від наших послів у Європі та Північній Америці».

Резидент Роберт Бак».

Секретар, який передав Велшу цю телеграму з позначкою «терміново», спитав:

– Мабуть, копії варто надіслати директорові й помічникові президента?

Велш відповів не одразу:

– Нічого певного поки що нема, тому й нема про що інформувати… Я гадаю, начальство треба повідомляти про кінцевий результат, це хоч закарбується у них в пам’яті.

16
12.10.83 (17 годин 17 хвилин)

Бреннер справді почастував Степанова міцною кавою, спитавши при цьому:

– Любите каппуччіно?

– Це коли холодні вершки кладуть у гарячу каву і з’являється солодка темно-жовта піна?

– Саме так.

– Люблю.

Бреннер натиснув на кнопку селектора, якось дивно вклонився мікрофону, ніби вибачаючись перед ним, і сказав:

– Вів’єн, було б дуже добре, якби ви попросили когось подати нам морозиво, я хочу почастувати російського візитера італійським каппуччіно.

– Постараюсь, – відповів сухий жіночий голос, і Степанов умить збагнув, що це та сама секретарка, про яку з роздратуванням говорив офіціант у кафе; тільки ті жінки, котрі були близькі з мужчиною, можуть розмовляти з такою образою й поблажливою зверхністю, особливо коли обидві сторони розуміють, що відновити стосунки неможливо; жінка, яка сподівається на остаточну перемогу, вміє бути завжди ніжною, немов чоловікові зустрівся ангел, але чи є вони на землі?

Бреннер відключив селектор, зиркнув на Степанова розгублено – чи зрозумів той інтонацію; але нічого не відчув: відкрив нову пачку «Голуаз», невміло прикурив і, мабуть, досадуючи на себе, сказав:

– Я не міг приїхати до вас тому, що надійшла сенсація, але ми не втиснули її у випуск, ганьба, сором, кінець світу вільної журналістики!

– Щось цікаве?

– Застрелився Леопольдо Граціо…

– Хто це?

– Ну, Степанов, як вам не соромно! Або ви хитруєте, або я був про вас занадто високої думки… Леопольдо Граціо – чудо післявоєнної ділової Європи, наш ровесник, п’ятдесят один рік, початок заходу життя, але сили хоч одбавляй, коштує сімсот мільйонів доларів, президент «Констракшн корпорейшн», співдиректор Банку валютних операцій, хазяїн двох гонконзьких банків, який витрачав на себе дванадцять доларів на день і обідав у робітничих їдальнях… Правда, в нього свій «боїнг», дві яхти й сімнадцять апартаментів у найбільших готелях світу…

– Як мені відомо, в одній з найбільших столиць світу, – чомусь образився Степанов, – я маю на увазі Москву, в нього апартаментів не було.

– Я певен, що були. Через підставних осіб, на ім’я іншої корпорації, але були неодмінно! Через кілька днів я дам вам точну відповідь, повірте мені, Диметр, він був всюдисущий… Поліція вчинила підло, він застрелився вранці, а мені подзвонили тільки о пів на п’яту, після того як тираж пішов передплатникам… Я готував екстрений випуск, тому не міг до вас приїхати… До речі, чому ви цікавились Марі Кровс?

– Це пов’язано з долею нашого колеги, російського журналіста Лиска.

– Диметр, так не годиться.

– Як? – не зрозумів Степанов. – Про що ви?

– Я люблю росіян, мені це заповідав батько, він був у макі, його завіт для мене святий, але часом буває, що нічого не можу з собою вдіяти: мене гризе черв’як недовіри, коли я маю справу з вами.

– Персонально зі мною?

– Я маю на увазі червоних. Ви криєтесь, недоговорюєте, наче боїтеся самих себе…

Степанов зітхнув.

– По молодості літ буває…

– По зрілості літ також. Ви ранком запитали мене про Марі Кровс. Це було десь близько одинадцятої. Отже, ви знали про Граціо, але мені не сказали, а пішли своїм звичайним російським, кружним шляхом… Я щойно розмовляв з мадемуазель Кровс, вона знається на людях типу Граціо, зустрічалася з ним, займалася його концерном і банками, писала про нього… Отак.

– Якась чортівня, Бреннер… Я нічого не знав про Граціо, даю слово… Все зовсім інакше… Я скажу вам, у чому річ, але про це ніхто не повинен знати, добре?

– Я буду німим як риба.

– У Шьоньофі працював наш колега Лиско, молодий хлопець… Його відвезли до Москви з проламаним черепом… Просто чудом якимсь його не вбили, чудом… За те, що він нібито був дуже близький з Марі, розумієте? Ось чому я питав про неї…

– Коли його стукнули?

– Вчора.

– Вона знає про це?

– Я не розмовляв з нею… Я жду візи.

– Хочете, подзвоню я?

Степанов повагом закурив, відповів замислено:

– Чорт його знає… А чому б і ні?

– Я можу сказати їй про цього самого…

– Лиска?

– Угу, – поморщився Бреннер.

– Кажіть, як вважаєте за потрібне… І попередьте, що я приїду в Шьоньоф зразу, як дістану візу.

– Облиште ваші російські хитрощі: як тільки дістану візу… Це ваша особиста справа, коли ви дістанете візу… Її справа погодитись зустрітися з вами, призначити час і місце…

Бреннер набрав номер, відрекомендувався, попросив з’єднати його з мадемуазель Кровс, поклав долоню на мембрану й пояснив:

– Вона в барі Прес-центру… Чудове життя, так?!

– Спитайте, якої вона думки про Лиска як про журналіста…

– Коли його били за те, що він був близький з цією фрейлейн, то треба питати про інші якості. – Бреннер чомусь зітхнув, натиснув на селекторну кнопку й сказав: – Хочете чути нашу розмову?

– По-французьки я не зрозумію.

– Я розмовлятиму з нею англійською, не німецькою ж, до речі…

– Ні, але ви, французи, невиправні націоналісти…

– Маємо на це право, Диметр, маємо право…

У селекторі пролунав низький голос:

– Кровс.

– Здрастуйте ще раз, це знову Бреннер.

– Добрий вечір, містер Бреннер.

– Чи можу я поставити вам ще кілька запитань?

– Будь ласка, хоч я сказала те, що вважала за можливе сказати…

– Мова йде не про Граціо, міс Кровс. Чи відоме вам ім’я російського журналіста Ли… Ли… – Бреннер подивився на Степанова, знову прикрив долонею мембрану, але Кровс відповіла:

– Ви маєте на увазі містера Лиска?

Степанов кивнув.

– Саме так, – відповів Бреннер.

– Я не просто знаю це ім’я, ми дружимо.

– Вам відомо, що його в непритомному стані повезли до Росії?

– Що?!

– Так, на нього було вчинено напад… Йому, як кажуть його російські колеги, дуже погано… Побили його нібито за стосунки з вами…

– Он воно як? Його звинувачують у тому, що він спав з представницею бульварної преси?

– Його звинуватили в тому, що він був близький з жінкою, яку любить невідомий друг…

– Невідомий друг, звичайно, зв’язаний з корпорацією Дігона, містер Бреннер, бо Лиско вивчав ті ж матеріали, якими цікавилася і я… Точніше кажучи, він… Одним словом, у мене немає ревнивого друга, який пішов би на таке безумство…

Степанов показав пальцем на себе. Бреннер швидко закрив трубку долонею, спитав:

– Хочете поговорити?

– Так.

На якусь мить обличчя Бреннера закам’яніло; мабуть, він напружено думав, як йому пояснити Кровс про червоного; знову простяг руку по сигарету, швидко прикурив, приклавши трубку гострим плечем до вуха.

– Міс Кровс, у мене в гостях наш російський колега Степанов; він писав репортаж про партизанів Лаосу і В’єтнаму, був у Чілі напередодні трагедії і дружив з вождем РАФ[6]6
  Ультраліва організація «Роте Арме Фракціон».


[Закрыть] Ульрікою Майнхоф. Він хоче поговорити з вами.

– Будь ласка, – відповіла жінка, повагавшись. – Я слухаю.

Бреннер передав трубку Степанову.

– Добрий вечір, міс Кровс. Я жду візи, думаю, мені дадуть її найближчими днями… Ви зможете побачитися зі мною?

– Звичайно.

– Я візьму в пана Бреннера номер вашого телефону?

– Запишіть домашній. Тридцять сім, двадцять чотири, сорок дев’ять… Лискові погано?

– Так.

– Чому його не госпіталізували тут?

– Тому, що хтось подзвонив у наше консульство й погрожував йому… Тому, що його звинувачують у тім…

– Я вже чула… В мене немає ревнивих друзів, а в нього могли з’явитися серйозні вороги… Через мене, це правильно. Приїжджайте, я вам дещо розповім… Удень я звичайно в бюро чи в барі, ввечері вдома.

Коли Степанов поклав трубку, Бреннер сказав:

– Дивна історія… Концерн Дігона… Ходімо подивимося в довідник? Вона – хоч і не прямо – все-таки звинуватила цього старого… Ви ж нічого про нього не знаєте?

– Я знаю про нього, і знаю немало.

– Он як? – Бреннер здивувався. – Все-таки ви незбагненні люди! А може, ми довірливі агнці в порівнянні з вами і ви завжди граєте нами, немов дітьми?

– Якби ж то, – усміхнувся Степанов. – Кожен з нас норовить пограти іншим, що не є добре, як кажуть мої німецькі друзі.

– Ходімо в досьє, там розкажете мені про Дігона, перевіримо ці дані в наших останніх довідниках…