Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 30 страниц)

37
17.10.83 (20 годин 11 хвилин)

Верньє поговорив з Френком По, який розшукав його по телефону; подумав, що зустріч з росіянином Степановим непогано було б урівноважити розмовою з американцем, це на догоду нинішній європейській концепції, а потім знову подивився на аркуш паперу, що лежав на полірованому столі, на лист Гансові; він перекреслював його уже кілька разів; усього не можна писати хлопчикові про наші стосунки з його матір’ю, все-таки йому ще тільки двадцять два, та й взагалі не можна всього відкривати дітям, хоча Елізабет відкривала сину все з самого дитинства, правди було там мало, самі емоції, а втім, хто довів, що правда не емоціональна?

– Знаєте, містер По, я зараз страшенно зайнятий… Як довго ви пробудете в Парижі?

– Та я тут живу постійно! Акредитований тут! Я згоден ждати, але не знаю, чи ждатиме розвиток ситуації в Гаривасі! Там пахне порохом, мої одноплемінники готують їм добрячу баню, не вважаєте?

– Дайте-но мені ваш номер… Зараз запишу, почекайте… Але краще подзвоніть мені самі через кілька днів у цей же час… Я поки ще не читав ваших публікацій, пришліть щось, інакше я погано відчуваю співрозмовника…

– Вишлю сьогодні ж, містер Верньє, а також ті журнали, які видавав разом з моїми німецькими й іспанськими друзями, тільки журнали ці надто ліві, ви вже не осудіть, можливо, по молодості…

Верньє виразно побачив обличчя Марі, круглі очі Ганса, милі мої ліваки, як же мені погано жити без вас, чому ви не прийняли мою подругу, добру Гала, як безумно й незбагненно все, що відбувається…

– Добре, – обірвав він розмову, – надсилайте й дзвоніть, зараз я зайнятий…

Він зіжмакав аркуш, що лежав перед ним, кинув у кошик під столом і взявся писати заново.

«Дорогий Гансі!

Ніколи мені не було так тяжко, як тепер, ніколи. Ти написав мені, повторивши, мабуть, у всьому Марі: «Або Гала, або я. Доти, поки ви разом, я не хочу з тобою бачитись і не приїду до тебе в Париж ні за що і ні за яких умов». До речі, маю сказати тобі, що ти, визнаючи свободу й чесність, тобто право людини на вибір, ти, стоячи на лівих позиціях, тобто на позиціях людської свободи, грішиш, поставивши так питання, проти самого себе; щось немає узгодження в твоїй громадянській логіці. Свобода – це насамперед шанобливе ставлення до вчинку й думки іншої людини, бажання зрозуміти мотив, смисл, мету діяння чи слова, виголошеного людиною.

Пригадую, якось ми їздили в Гренобль кататися на лижах і ти сказав про жінку, яка жила поряд з нами в номері і вчила тебе, як треба робити поворот з підскоком на найкрутіших схилах: «Тату, ось яка тобі потрібна подруга». Я тоді подумав: слава богу, він розуміє, що мені потрібна подруга, котра завжди була б зі мною; ті п’ятнадцять років, після того як ми розлучилися з мамою, я присвятив вам і роботі, а здоров’я не вічне, треба, щоб хтось допомагав жити… Чи доживати, мабуть, так точніше… Гаразд, це мої турботи… Просто ти тоді не знав того, що знав я: та жінка дуже хотіла бути біля мене, але я бачив, що вона мріє про сім’ю (а я це слово зненавидів через наші домашні сварки, воно стало мені здаватися кабальним, асоціювалось зі словами «ревнощі», «скандал», «власність», «неприйняття», «авторитарність»); про дитину (а я знаю, що на світі є тільки двоє дітей – ти й Марі, інших просто не може бути, та й потім у моєму віці якось незручно виглядати смішним); в її уяві дружба мужчини й жінки полягає в тому, щоб відокремитися від людей і належати тільки одне одному, а це чуже мені, бо я… Добре, та не хочу набридати тобі дослідженням власної персони, бог з нею… Давай без гніву й пристрасті згадаємо все, що сталося.

І ти, й Марі просили мене знайомити вас з моїми подругами; п’ятнадцять років я не наважувався на це; Гелена, яку ти любив – а ти, я помітив, дуже любиш іноземок, але таких, що добре розмовляють на нашому з тобою берлінському діалекті, – не була, як тобі здавалося, моєю подружкою; вона була мені другом, та й лишається ним і досі, приїжджає до мене в Париж, зупиняється в кімнаті, яку я (і, звичайно, Гала) називаю твоєю; іноді Гала стелить їй у бібліотеці, а це значить, що Гелена працюватиме цілу ніч і, отже, варитиме собі каву, а з твоєї кімнати на кухню треба проходити мимо мене, я ж прокидаюся від найменшого шерхоту, бо завжди чекаю вашого з Марі дзвінка в двері… Гаразд, і це сантименти… Я людина факту, завжди намагався прищепити цю властивість тобі й Марі, якщо не прищепив, значить, поганий вихователь, програв вас і немає мені прощення… Сподіваюсь, ти розумієш, що слово «програв» не з карточного лексикону… Це більше стосується Ватерлоо, Дюнкерка чи Сталінграда… Я познайомив тебе й Марі з Гала, і спочатку Марі страшенно засмутилась, а я образився за це, і вона відчула, подзвонила мені в готель (паризьку квартиру тоді ще не закінчили) о шостій ранку, ні, шостої ще не було, і сказала своїм ніжним хрипкуватим чудовим голоском, що все добре, я не повинен звертати уваги на її настрій, ми зустрінемося вчотирьох – ти, вона, Гала і я, – вип’ємо кави й поговоримо про те, як разом поїдемо до моря на тиждень, вона так мріє навчитися кататися на водних лижах… Але, сказала Марі, я поговорю з мамою, якщо вона буде проти, я не поїду, не сердься… Я дуже чекав цієї розмови, і мама сказала, що в неї уже все перегоріло і їй плювати на моїх шлюх (звичайно, жодна порядна жінка не може бути близька мені), і це дало вам право, ніяк її не ображаючи, поїхати до моря. Ви полетіли в Ніццу перші, я мав підписати три контракти, тому прилетів назавтра. Весь день перед вильотом Гала носилася по місту, шукаючи для вас сувеніри, і це було чесно, нічого показного; коли ми прилетіли і вона вам ці сувеніри віддала, Марі всміхнулася. «Знаєш, Гала належить до рідкісних людей, яким завжди хочеться зробити комусь подарунок, я таке відчуваю далеко не до всіх». Було зарезервовано два номери в Сен-Поль, один великий і один маленький. Я сказав, прилетівши, що, мовляв, переселяйтеся до мене, житимемо табором, утрьох, як завжди, а в Гала буде своя кімната, через двері від нашої. Марі відповіла, що ви чудово влаштувалися вдвох, не треба переселятися, ходімо краще вечеряти, а потім танцювати, і ми танцювали вчотирьох і говорили, як завтра вранці спустимося вниз, на пляж, орендуємо човен і почнемо вчити Марі кататися на водних лижах. Ми вчили кататися Марі, і як же гарно вона падала в море, втрачаючи рівновагу, і як сміялася, і її сміх було чути на пляжі всім, і обличчя людей від цього ставали лагіднішими, бо наша Марі незвичайна людина, таких немає більше на світі… Ми тоді добряче напеклися на пляжі, засмагли, повернулися до себе, у мене страшенно боліла голова, і Гала поміряла мені тиск; дуже підскочив; коли ми ввечері пішли в наш ресторанчик і офіціант спитав, що я питиму, чай чи каву, Гала відповіла: «Мосьє не питиме ні чаю, ні кави, він питиме сік». Мабуть, їй і на думку не спадало, що ці слова вас так образять, вона ж лише непокоїлась про те, щоб мені не стало гірше, це, я вважаю, можна було простити… Ви не простили, бо звикли, що все, завжди й скрізь я вирішував сам і ніхто не може вирішувати за мене нічого й ніколи. Але, повір, я так само все вирішую й зараз, нічого не змінилося.

Я не дуже звертаю увагу на дрібниці, особливо коли поринаю в нове дослідження, мабуть, і тоді не помітив, що вам стало неприємно, коли Гала кинулась до холодильника, готуючи для нас) у номері останню вечерю… Серце моє крає її фраза: «Я ж хотіла як краще…» Здавалося б, така проста фраза… Головне, щоб людина справді хотіла, як би зробити краще, очевидно, тоді можна простити форму заради цієї доброї суті: «Я ж хотіла як краще…» А ви потім сказали, що не хочете бути гостями у моєму домі. Хіба не можна було сказати інакше? І не мені, а Гала: «Повчися, як треба накривати для тата, ми це знаємо краще, ми знаємо все, що він любить». Але ж ви не зробили цього. Чому? А потім на пляжі, коли Гала стала на лижі й зразу ж упала в море, ви відрубали: «Ми ніколи не приїдемо до тебе в Париж, у квартиру, яку ти будуєш, якщо з тобою буде Гала». – «Чому?» – «Це все, що ми тобі можемо сказати…» Я пишу цього листа уже восьмий раз, бачу, що й цей варіант нікуди не годиться, бо я не письменник і не художник, я позбавлений хисту до слова… Що могло спонукати вас на таку безкомпромісність? Що?! Так, Гала – людина самозроблена, в неї не було тих можливостей, які були у вас, мандрувати, як ви зі мною, зустрічатися з різними людьми, мати під боком мою бібліотеку; так, вона не вміє писати, як Марі, й блискуче рецензувати роботи з археології, як це вмієш робити ти, Ганс, але вона вміє бути доброю й дбайливою подружкою, яка допомагає мені жити й працювати, не вимагаючи нічого взамін, а в наш швидкісний і жорстокий вік це рідкісний дар, повір мені, сину… Спочатку я подумав, що на тебе вплинули мамині чорномагічні бабусі, такий несподіваний злам настрою – то було все прекрасно, а то раптом жорсткий ультиматум… Потім, коли ти попросив перевести на тебе мою берлінську квартиру, коли сказав, аби я звернув увагу, яка буде реакція на це Гала, мені стало до болю прикро: невже ти дивишся на батька як на людину, до якої жінка не може ставитися з симпатією й приязню, а лише як на удатного професора економіки, котрий подвизається в добре оплачуваних виданнях? Старий, товстий, безвільний сластолюбець, об’єкт відлову модними хижачками? Хоч, заперечив я собі, видно, всі діти вважають своїх батьків стариками, які не мають права на особисте життя?

Мені соромно нагадувати тобі, але я мушу це зробити, Ганс… Пробач… Я досі чую й бачу голос і обличчя твоєї першої подружки з Гамбурга. Я пригадую всі наші розмови з тобою про те, що ця дівчина – чи хвора, чи дуже погана, хижа людина… Я вважав (та й зараз вважаю), що не можна нікому нічого категорично забороняти, будь-який ультиматум – прояв честолюбного владарювання, навіть коли в основі ультиматуму любов; до речі, найчастіше саме так і буває. Я не забороняв тобі нічого й ніколи, я чекав, поки нарешті ти не зрозумів, хто є хто… А чого мені це коштувало, пригадуєш? Або твоє перше одруження? Брррр, яке страшне слово, ненавиджу… Пригадуєш, як я просив тебе почекати, як доводив, що це крок завчасний, і ти начебто погоджувався, а потім заїхав до мене й сказав: «Тату, я завтра одружуюсь». І все. Як відрізав… Ти ж знав, що я не висуну ультиматуму, ти ж знав, що я не кину тебе, не скажу: або я, або твоя подруга… Ти це знав… І я був з тобою, я припинив роботу над книжкою, запросив тебе і твою Інгеборг поїхати на північ, у дюни, і там тобі нарешті стало страшно, бо ти переконався в моїй правоті, і я прийняв на себе весь жах твого розлучення з жінкою, яку ти так суворо і наперекір мені назвав своєю дружиною… Якщо ти певен, що Гала не просто добра до мене, що її цікавлю не я, Верньє, а мій новий паризький будинок, чому ж ви з Марі так легко кинули мене й віддали на «поживу»?! А коли б ви переконалися в своїй неправоті, приїхавши до мене сюди? Що тоді? Чи, пригадуєш, ти приїхав до мене й сказав, що професор Відеке – негідник і мерзотник, не дає тобі працювати над тією темою, яку ти обрав, а я ж знав, я ж пам’ятав, як він розповідав мені, за що любить тебе, пишається тобою… Ця прикра різниця – твоя неприязнь до нього, сліпа й безпідставна, і моє знання ставлення до тебе доброго старого Відеке – ятрила моє серце, не давала працювати, я болісно думав, як переконати тебе, довести твою неправоту, але ти був невблаганний до бідолашного Відеке, як і до мене тепер… І лише через рік, захистивши у Відеке свою роботу про розкопки в Азії, ти сказав, що він чудовий старий і що ти був неправий… Але ж на це витрачено рік… Ти не повірив мені, ти хотів сам дійти правди. Що ж, бажання зрозуміти правду – прекрасне й високе бажання, але тоді не треба виводити як примат своє право на те, щоб спочатку думати про людину погано, а потім рік іти до того, щоб цю свою точку зору змінити. Треба б навпаки, Ганс. Завжди починай з того, що людина чудова, бо всі люди народилися на світ, аби робити добро, життя їх ламає, коли вони слабкі, коригує, коли розумні й чесно кажуть собі про свої вади.

Звичайно, я можу розстатися з Гала, вона добра й розумна подружка, я можу з нею говорити про все, нічого не приховуючи, та вона й сама все бачить, розуміє, як мені тяжко, і біжить у кабінет, як тільки в бібліотеці задзвонить міжміський телефон: «Може, це діти, швидше!» Вона знає, що ви не хочете розмовляти з нею, і дуже боїться, якби я не пропустив вашого дзвінка. Я можу знову лишитися один – смішно вимагати від Марі чи від тебе, щоб ви поселилися назавжди зі мною в Парижі й міряли мені тиск, готували їжу, робили масаж, перестилали постіль, переносили правки в мої рукописи, їздили за моїми дорученнями в бібліотеки, на біржі, в досьє банків… Ти хочеш цього? Ти берешся поставити хрест на своєму житті? Присвятити його мені? Звичайно, ні. Як же тоді бути? Чи все, що сталося, – дитячий егоїзм? Але ж егоїзм – прагматичне поняття, воно містить у собі чітке усвідомлення того, що незабаром я покину цей світ, і ви залишитеся самі, і нікому буде брати на себе твої прикрості з Інгеборг і з тією химерною дівчиною з Гамбурга, і ніхто не зможе втримати тебе від розриву з добрим старим Відеке, і ніхто не зможе заряджати тебе на нову роботу, рятувати від метань, невпевненості в собі, переконувати в тому, що ти покликаний у цей світ – а втім, як і кожен, – щоб сказати своє єдине, неповторне слово… Пригадуєш, я взяв тебе в редакцію, мені хотілося, щоб ти вже в юності доторкнувся до діла, і познайомив тебе з своїм другом, добрим і галасливим Клобером? Пригадуєш? Він чомусь не сподобався тобі, і ти, нікчемне курча, навіть не подумав приховувати свою неприязнь до нього, а він так старався зацікавити тебе, з такою радістю водив по редакції, так весело знайомив з колегами… Але він тобі чомусь не сподобався, ти дивився на нього з презирством, і мені було дуже боляче за Клобера і страшно за тебе: як же ти зможеш жити з таким характером, мій хороший, мій розумний Гансі?! А потім ти прочитав книжку Клобера про його поїздку в Чілі і сказав, що він чудовий журналіст і тобі дуже хочеться піти до нього ще раз… Я одвів тебе, як же інакше, ти ж мій любий маленький синок, кров моя, все тобі прощав і прощу, захищу від усіх, допоможу всім, чим можу, а коли покину цей білий світ, хто оберігатиме тебе, хлопчику?!»

«Виходить, – подумав Верньє, відклавши ручку, – що я погрожую йому… Це жахливо… І я не маю права писати йому про те, що його мати любить другого, а до цього другого любила ще одного другого й зберігала його солоденькі пусті листи в своєму портмоне разом з портретами дітей, я, мабуть, уперше в житті дозволив собі уподібнитися їй, Елізабет, відкрив її портмоне тремтячими руками й побачив там ці листи разом з фотографіями Марі й Ганса. Але я це зробив тому, що вона розпечатувала всі мої листи, особливо якщо в графі зворотної адреси стояло жіноче прізвище… Я не маю права писати їм про те, що їхня мати полюбила другого, коли я був у Санто-Домінго, де йшла війна, якщо я напишу це, то розкраю їхні серця, хіба не так? Я не смію писати їм, що вона прощала своєму другові все, абсолютно все те, що ніколи не простила б мені… Я не можу писати їм про те, як їхня мати водить свого коханця в дім до їхнього діда і вони там трохи пожуряться за своїм життям, а потім веселяться й бенкетують, поки ми з вами подорожуємо. Хоч, звичайно, вона втовкмачила їм, що в її любовних зв’язках також винен я, скрізь і в усьому винен я, така вже в мене планида – бути винним. Чому все круг нас так дивно й гірко влаштоване, все якось зроблено, а тому нерозумно! Я міг би – самі діти спонукають мене до цього – таїти свою дружбу з Гала, розстатися з нею на той місяць, коли вони приїжджають до мене, але невже брехня вигідна навіть найближчим? А може, на них налягає Елізабет з її сонмищем старушенцій, які сплять на подушках, напханих книжками з чорної магії та ворожіння?! Я часом боюся за Ганса, його настрій міняється, як у дівчини: то каже одне, а через день зовсім інше. А ти? – сказав собі Верньє. – Хіба ти не такий же? Людська модель однакова, модифікації різні, і як багато від цього залежить у світі, коли не все… Так, я не повинен відправляти йому цього листа, бо він нечесний, бо в ньому не можна написати всього, що треба… І про те, що не можна дозволяти говорити при вас гидоту про батька, й про те, що не можна думати бридко про інших, вважаючи, що їхні вчинки породжені тільки матеріальним інтересом, а зовсім не почуттям… Я не можу докоряти Гаисові за те, як він жив усі ці роки; я приймав на себе удари, я терпів характер Елізабет, аби тільки йому й Марі жилося спокійно, аби тільки не зазнали вони того, чого зазнав я в дитинстві, – злиднів, жаху, невпевненості у завтрашньому дні… Так, у мене багато цікавих друзів, і діти хочуть, щоб усі, хто з’являється біля мене, були рівні їм інтелектом, знанням, гострим відчуттям, але ж це неможливо! Слово «рівність» вигадано для добрих ідеалістів; для прагматиків існує інше слово – «життя», воно страшніше, бо передбачає нерівність… Чому Пауль покинув Маргарет і одружився з Лоті, а його діти приїжджають до нього в гори і проводять там весело й радісно свої канікули?! Чому так багато моїх друзів розлучилися з жінками, та лишилися з ними друзями і діти не карають їх за цю розлуку?! Чому? Тому що ти сам у всьому винен, – сказав собі Верньє, – тому що ти… А що я? – загнувся він. – Чому і в цьому винен я? Чим я винен, зрештою?! Я навіть з їхньою матір’ю не розлучений, хоч вона любить іншого всі ці п’ятнадцять років і пишається ним, і схиляється перед його хистом… Хистом… Саме так, а ти консервативний професор, який уміє терпіти, ну й зараз терпи, а розірветься серце – навіть краще, може вийти заміж, головне, щоб у всьому було додержано порядку, як і належить обставинам. Ех, боже мій, народитися б мені актором чи живописцем, наділив би мене всевишній талантом виразити себе в музиці чи в камені, тоді, може, й мені дали б право на почуття, на бажання хоч колись стати самим собою… Не дали б, не простили б, – посміхнувся Верньє, – бо люди завжди трагічно плутають два поняття: лагідність і безвольність… Вони думають, що коли людина лагідна, значить вона безвольна, боже, яке безглуздя! Ні, це не безглуздя! Якщо така думка існує, значить вона розумна, а от якби ти вмів ощирятися… Стоп, а хіба я не вмію ощирятися? Ще й як умію, тільки я це вмію з тими, кого не люблю… Ні, – сказав собі Верньє, – ти й на тих не вмієш ощирятися, бо людина, яка вміє ощирятися, ніколи в цьому не признається, вважаючи себе в глибині душі найдобрішою, беззахисною і вразливою… До того ж ти безпородний, немає в тобі такої притаманної авторитарним натурам, а таких більшість, незаперечності, аристократизму, байдужості, поважності… Ти дуже гарячкуєш, коли сперечаєшся, дуже тиснеш, коли впевнений у своїй правоті, дуже лютуєш, коли бачиш несправедливість… А це в наш час погано… Треба вміти посміхатися, тоді шанобливо говоритимуть: «Людина із залізною витримкою…» ї потім ти консерватор, прибічник існуючого балансу, а це теж не модно, зараз треба бути лівим розвінчувачем або тим, хто тримає дома портрет Гітлера. Оцього твого консерватизму тобі теж не прощають, вважаючи його пристосовництвом… Ні, – твердо вирішив Верньє, – я не переписуватиму листа Гансу в котрий уже раз, все одно не зможу йому написати, краще сяду за роботу, яка допоможе Марі, вона скаже про це Гансу, якщо, звичайно, я зможу їй допомогти, і Ганс тоді подзвонить увечері й назве номер поїзда, яким він виїжджає до мене, хлопчик терпіти не може літаків, у ньому багато споглядальності, і це прекрасно, такий бачить більше, поїзд – це почуття, а ніщо так добре не западає в душу, як те, що збагнув почуттям… Я поїду на вокзал – чорт, тепер я вже ніколи не навчуся водити машини, тим паче з моїм пузом, я й на заднє сидіння ледве влажу – і зустріну його, і пригорну до себе, і згадаю ті роки, коли він був маленьким й відштовхував мене, як тільки я хотів обняти його, але він так любить матір, та зараз він не відштовхне мене, хоч і не обніме, тому що терпіти не може зовнішніх проявів любові… А які, крім зовнішніх, є в неї прояви? – подумав Верньє, встаючи з-за столу. – Внутрішні прояви такі складні й таємничі, що збагнути їх не дано нікому, навіть інколи самому собі, бо ти ж пам’ятаєш слова Ганса: «Все одно, тату, ви розстанетеся з Гала; вона молодша від тебе на двадцять років і мріє про іншого… Захоплення ніколи не буває тривалим». Ти завжди пам’ятаєш ці його слова і часто думаєш над ними, хіба не так, Верньє?»

Він хотів був порвати листа, але потім склав аркушики, засунув їх у стіл і, знявши телефонну трубку, набрав номер Френка По; в голосі цього хлопця, в його манері розмовляти було щось від Ганса; навіть серце защеміло, коли знову подумав про сина, побачив його великі, добрі, голубі очі, відчув, яке в нього м’яке біляве волосся, який гарний опуклий лоб, який смішний ніс з площадочкою на самому кінці, «аеродромчик», називав його Верньє, почув його розкотистий сміх… Дитинство належить батькам, тільки дитинство, короткі, як мить, п’ятнадцять років, потім настає нова якість батьківського буття, і ніхто неспроможний змінити це, ніхто, ніде й ніколи, а вже тим паче ти сам…

– Алло, слухаю…

– Це Верньє, можу я поговорити з містером…

– О, це я, Френк! Сиджу й вирізаю свої публікації, але все таке прісне, нецікаве, навіть соромно посилати такому метрові, як ви!

– Ну й не посилайте… Ви де живете?

– На Рю Лемуан, а що?

– Та нічого, просто я зараз іду гуляти й міг би з вами побачитися десь у кафе… Почастую вас юшкою й склянкою пива…

– Ви такі добрі, містер Верньє, скажіть, куди підійти, мені соромно вас запрошувати в мій бедлам, назвіть адресу, я біжу!