Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 30 страниц)

68
24.10.83 (23 години 41 хвилина)

Коли Степанов, виснажений восьмигодинною гонкою з Марселя до Шьоньофа, помився під душем, було вже близько півночі. І все-таки він подзвонив Марі; та попросила приїхати; в голосі її були відчай і втома; Степанов (відігнав машину в «авіс», прийшов до Марі, довго сидів з нею, відчуваючи якусь порожнечу на душі. Сказати їй всю правду він не міг, завжди треба лишати людині «три гроша надії»; заспокоїв як міг, умовився зустрітися завтра о восьмій ранку, як кажуть, ранок мудріший від вечора.

Він повертався від Марі, ледве ноги тягнучи, боліла спина, затерпли руки. На вулицях нікогісінько; світло ліхтарів здавалося розмитим, бо з гір спустився туман; кроки були лункими, відлітаючи, вони ударялися об стіни будинків, немов хтось невидимий хльоскав мокрим рушником по гальці, вкритій сріблястим інеєм.

Вперше ти виїжджав за кордон років двадцять сім тому, сказав собі Степанов, і тебе турботливо попереджували, як небезпечно виходити на вулицю, та ще й самому, після десятої вечора; ну й піклуємося ми одне про одного! Начебто справді в нас усі страшенні нетями. Зараз таких порад не дають, теж, до речі, знамення часу. Правда, щось подібне мені говорили, тільки не дома, а в Новому Орлеані років три тому в готелі, де я зупинився. Досі виразно пам’ятаю добре обличчя величезного негра в синій формі, з пістолетом при боці, охоронця мого недорогого готелю, пригадую, як він попередив, коли я вийшов з номера о дев’ятій вечора: «Не робіть дурниць, небезпечно ходити по нашій вулиці, пограбують або вб’ють. Краще викличте таксі, доїдете до центру, це всього кілометр, і гуляйте собі на здоров’я, там багато поліції. А наша вулиця небезпечна, тут ріжуть. Якщо благополучно повернетесь, неодмінно замкніть двері номера на ланцюжок і нікому, чуєте, нікому не відчиняйте, коли стукатимуть, поки не подзвоните сюди, вниз, портьє. Ми піднімемося, ви ж запам’ятали моє обличчя, подивитесь у вічко, поморгаємо один одному, тільки тоді знімете ланцюжок». А чому ти згадав про це, спитав себе Степанов. Тому, що відчув зараз щось? Хто придумав цю зовсім не наукову, зате зрозумілу всім фразу: «Відчуваю шкірою»? Нічого не можна відчувати шкірою, коли розуму нема і серце кам’яне… Мама казала про тих, кого не любить, що в них «волохате серце». Господи, який же був геніальний Толстой, ніхто не зміг краще й точніше сформулювати вселенську істину про те, що всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, а от нещасливі… Знову ти наплутав у цитаті… Мабуть, якби я написав так, то добрі редактори знайшли б цю толстовську фразу, внесли б правку перед здачею рукопису до складання, а ми їх лаємо за прискіпливість, як не соромно… Правий був Толстой: тавро нещасливої сім’ї, якщо тільки мати чи батько не змогли знайти в собі сили піднятися над собою, позначається на дітях і онуках… Десь я читав про те, як чоловік із жінкою розлучились, а в них були дві дочки. Чоловік зійшовся з іншою жінкою, він був геолог. І його колишня дружина запропонувала приховати це від дітей, поки не підростуть: «Я скажу їм, що ти працюєш на Камчатці, а ти приїжджатимеш раз на рік на двадцять чотири дні відпустки сюди, до нас, і ми житимемо в моїй кімнаті, твоє ліжко як стояло, так і стоїть там. Нехай собі дівчатка думають, ніби ми, як і раніше, разом. Я їм усе поясню згодом, і вони зрозуміють тебе, і спасибі тобі за те, що нічого не приховав від мене, а зробив так, як ми домовлялися, коли покохали одне одного; кохання – це не ярмо, а щастя; не можна тримати людину, коли кохання скінчилось, це середньовіччя, я була б дуже нещасною людиною, якби відчувала в тобі повсякденну гірку брехню». І так вони жили дев’ять років, поки діти не вступили до інституту… Брехня заради спасіння? А чи брехня це взагалі? «Сказка – ложь да в ней намек, добру молодцу урок», як сказав Олександр Сергійович… Як же добре, що в нас перестали ворушити глибоко особисте, пов’язане з ім’ям Пушкіна… «Хочу все знати!» Страшнувата рубрика, до речі, по-перше, всього знати не можна, це хвастощі, а по-друге, чи треба знати все кожному? Дослідник – властивість рідкісна, пліткар – поширена. Правильно писав письменник, твердячи, що не всяка правда потрібна людині, є така, що може зламати непідготовленого, слабкого, того, хто не має широких знань… Отже, брехня заради спасіння? Мабуть, іноді це потрібно. Але дуже гидко брехати, не погодився з собою Степанов, навіть у дрібниці. Ну що ж, мова – штука безмежна, варто змінити слово «брехня» на «компроміс», і все стане на свої місця. Якби ти міг іти на компроміс, твоє життя з надією не зламалося б ще п’ятнадцять років тому… Вона людина одного душевного настрою, ти іншого, ти прожив багато життів разом зі своїми героями, їхніми почуттями й думками, тебе розпирала множинність, а її завжди – вияв свого я; я найвища правда, бо я чесна, я люблю тебе й вірна тобі… Але ж і я був не шахрай, і я любив її, я й досі до гіркоти пам’ятаю наші чудові перші місяці, коли ми бродили вузенькими арбатськими провулками, дивилися на кольорові абажури з бахромою в маленьких віконечках старих особнячків і по них намагалися домислити життя людей, які жили в цих кімнатках… Чорт, як це страшно – тенденційність пам’яті, га?! Моя робота привчила мене до правди, до холодного логічного об’єктивізму, а в неї, напевне, кожна нова образа в суперечності з пам’яттю розчиняла її в собі… Та чого це ти без упину валиш на неї?! Чому? Оглянься на себе! А хіба я цього не роблю завжди, заперечив собі Степанов. Я знаю, що в мені багато поганого, може, більше, ніж у ній, але я знаю й те, що ніколи й нікого не любив так, як любив її, і зрадив її тільки через нестерпну образу, а що може бути дошкульнішим, ніж безкінечні підозри, коли людина вже починає вважати себе мерзотником; не віриш, покинь. А чому не покинув ти, чому не пішов у перший же рік, коли ці безпричинні підозри стали вже не епізодами, а жахливим, виснажливим душу побутом і коли ти вперше зрозумів, що вона любила не тебе, а свою любов до тебе? Хто повірить зараз, що тобі було страшно за неї, непристосовану до життя, примхливу, кохану, розпещену? Хто повірить, що ти «таке дерево», а вона інше? Знову я про вірші Поженяна, ніяк не можу відійти од тієї пори нашої молодості, коли ще не настала роз’єднаність і всі ми були разом… Так, я дурне дерево, я спочатку думаю про те, як буде комусь; а потім уже про себе, всі люди, які народилися в жовтні, отакі, за тутешніми гороскопами… І Бембї найбільше боїться образити людину, яка навіть їй не друг, але така доброта часом гірша за злочин. «Треба було вам давно розлучитися». Так дочка говорила багато разів, але вперше вона це сказала, ставши дорослою… Та пам’ять про щастя, яке було, сильна в людях і така ж у ній прихована надія, – особливо з віком, хоч як це дивно. А коли надія зникла зовсім, лишилося бажання зберегти видимість для неї ж, для маленької тоді Бембі… Годі тобі, обірвав себе Степанов, набридло! Дочка виросла… Так, виросла, але вона любить і Надю, і мене, як любила, коли була маленькою, згадай, коли розлучалися твої старі, а тобі було двадцять три роки, хіба ти був спокійним тоді? От усе й закільцювалося фразою Толстого, подумав він, усе починається з великого, ним і закінчується.

Степанов помітив, як туман, що огортав його, засвітився зсередини невиразною жовтизною, і він почув звук автомобіля, що наближався, потім біля нього скреготнули гальма, стукнули дверцята, шофер оббіг величезний «мерседес» і відчинив задні дверцята, з машини повільно виліз немолодий чоловік у легкому чорному пальті, сивоволосий, без капелюха, в жовтих лайкових рукавичках.

– Пане Степанов, учора ви мене шукали, а сьогодні я змушений шукати вас. Я Джузеппе Валлоне з Палермо, доброї вам ночі…

– Здрастуйте. – Степанов раптом відчув, як напружилися м’язи спини й гулко забухкало серце.

І тікати нікуди, подумав він, та й куди ти побіжиш по цій безлюдній вулиці вночі у незнайомому місті?

– Я затримаю вас лише на кілька хвилин, пане Степанов, – тим часом вів Дон Валлоне. – Мої помічники допустили ряд прорахунків у роботі, і мені доводиться вносити корективи на ходу… Прогуляємось?

– Будь ласка, – відповів Степанов чужим голосом і зразу ж відкашлявся, розуміючи, що Валлоне, напевно, не знає його справжнього голосу, мало від чого може зірватися голос; та годі вже, зупинив він себе, не вдавай з себе героя, голос у тебе сів від страху, аж жижки дрижать.

– Бачите, все, що говорив адвокат Ферручі, застерігаючи вас від поспішних висновків та звертання до колег у тутешньому Прес-центрі, відповідає істині. Він справді відрепетирував спектакль, зіграний для вас нашими статистами, досить грунтовно, не без таланту, дозволю собі сказати… Але сталося непередбачене… Цей самий асистент оператора, котрий заряджав камеру на зйомках Франчески… я забув його ім’я…

– Роберто.

– Ну, це одне з його імен… А втім, так, саме так він повинен був вам відрекомендуватися… Так от, Роберто повісився після зустрічі з вами… Ні, ні, ви тут ні при чому… В цьому вас ніхто не звинуватить, хоч, звичайно, є можливість ошельмувати, все-таки ми тут маємо деяку вагу… Але справа не в тому, пане Степанов… Є підстави вважати, що він надіслав свою сповідь у Голівуд і там, хоч як це дивно, йому запропонували за неї двадцять тисяч доларів… А він уже в морзі… Нічого не вдієш, вийшла накладка… Вам він дав дрібні зрізки від тих злощасних п’ятисот метрів плівки, та, коли брав їх у сховищі нашої студії, йому вдалося понишпорити на полицях, він знайшов дещо інше, значно доказовіше…

– Для чого ви розповідаєте мені про це все? – знову відкашлявся Степанов.

– Для того, що я назву ім’я людини, зацікавленої в ліквідації Леопольдо Граціо, а ви не поспішайте починати проти мене бучу в пресі, коли все-таки маєте намір Її вчинити. Повернетеся до Росії, будь ласка, а зараз почекайте…

– То кому ж вигідно було усунути Граціо?

– Ферручі вважає, що в цьому був зацікавлений містер Дігон, бо його «Контінентл фуд» було б розорено, якби Граціо зробив у Гаривасі те, що хотів зробити. Збитки, яких завдали б ділу містера Дігона, ми підрахували: сто сорок мільйонів доларів. Погодьтеся, це неабиякі гроші.

– Я можу послатися на ваші свідчення?

– Пане Степанов, я ставлюся до вас з повагою, як до серйозного противника, не треба впадати в пропагандистську лихоманку. Якщо ми укладемо джентльменську угоду, я передам вам кілька сторінок із секретної стенограми наради людей Дігона і Фріца Труссена з Леопольдо Граціо в Лондоні за п’ять днів до трагедії, що розігралася в номері покійного… У нас е підходи до його особистої секретарки фрау Дорн, тільки тому ми й маємо документ, який проливає світло на всю справу…

– Лиска вивели через це?

– Мабуть. Але, як ви розумієте, він не був ключовою фігурою. Прибрали, щоб не заважав сутичці гігантів.

– Убив Леопольдо Граціо Вітторіо?

– Можливо, – кивнув Дон Валлоне. – Інакше люди Дігона так не стривожилися б після заяви інспектора Шора. Отже, пане Степанов, я вніс свою пропозицію, слово за вами…

Через десять хвилин після того, як Дон Валлоне церемонно розкланявся з Степановим, він був уже на віллі, що належала Хасану Ареджі, який був на зв’язку з контактом резидента ЦРУ Джона Хофа.

Дон Валлоне випив грог, гріючи пальці об гарячий бокал, і тільки після цього сказав:

– Можете дзвонити вашому другу… Думаю, що людина, яка цікавить його, повірила мені.

«Центральне розвідувальне управління

Майклу Велшу

Цілком таємно

Операцію по дезинформації тих сил, які вас цікавлять, проведено успішно. Дон Валлоне чекає, що нашу обіцянку сприяти його контракту з «Ойл оф Даллас» буде реалізовано не пізніше кінця наступного тижня.

Джон Хоф».

69
25.10.83 (9 годин 01 хвилина)

Прийшло менше половини з тих журналістів, до кого дзвонила Марі.

Вона сиділа поряд із Степановим у барі Прес-центру; обличчя таке стомлене, з хворобливою жовтизною, що Степанову було тяжко на неї дивитися.

Він розумів – затія її марна; наївно думати, що тутешні аси журналістики повірять у все їй і йому, в усьому з ними погодяться, надрукують у своїх газетах та журналах те, що вони хочуть зараз розповісти їм.

За багато років, проведених за рубежем, Степанов до певної міри вивчив механіку тутешньої газетно-журнальної політики.

– Він не закривав очей на труднощі, з якими йому доводилося стикатися вдома в журналах, видавництвах, на кіностудіях. Це була б неправда, якби він сказав, що перестраховка і некомпетентність редактури не зачіпала його. Роки навчили його витримки, вміння боротися за своє, пояснювати свою позицію і зрештою друкувати те, що він як громадянин вважав за потрібне друкувати.

Тут, на Заході, журналіста ніхто не обмежував у різкості виразів, але сама структура друку будувалася надто жорстоко, подібно до футбольної команди; власник видання підбирав гравців для себе і під себе; допускалися найполярніші точки зору за формою, однак у вузлових питаннях панувало тотальне підкорення слову чи навіть невисловленій думці тренера, тобто власника діла.

Так, абсолютна свобода, але в тих рамках, які заздалегідь визначив бос і добровільно прийняли гравці; будь-яке відхилення карається штрафом, який, на відміну від нашого, остаточний і оскарженню не підлягає; втрата роботи – найстрашніше покарання.

Ситуація зараз була така, що підтримка – та ще зі слів червоного літератора і лівої журналістки – кампанії проти тих, хто готував події в Гаривасі, була просто нереальна, бо Вашінгтон чітко визначив свою позицію. Уряди й бізнес Західної Європи розуміли, що псувати стосунки з північноатлантичним партнером через країну, яка входила в сферу їхнього геополітичного інтересу, неперспективно й ризиковано; нафту Саудовської Аравії та еміратів надійно контролює дядя Сем, союзницька невірність легко карається бурхливим підвищенням цін на бензин, а це крах, бо практичною філософією Західної Європи стали швидкості в небі і на автомагістралях, без яких неможливий бізнес.

І все-таки відмовити Марі чи пояснити, як може повернутися справа на прес-конференції, яку вона скликала, вщ вважав неможливим, знову ж таки проектуючи на неї своє ставлення до дочки, яку нелегко переконати словом; нове покоління шанує свій власний досвід, якщо тільки розумні вихователі не змогли закласти з раннього дитинства вдумливе (аж ніяк не сліпе) ставлення до батьківського авторитету.

– Мало людей, – шепнула Марі. – Починатимемо? Чи відмінимо?

– Як знаєте…

– Коли б я знала… Тепер тільки розумію, що нічого не розумію.

– Починайте, – посміхнувся Степанов. – Нам втрачати нічого.

Марі встала й, судорожно зітхнувши, подивилася на присутніх.

– Дорогі друзі, спасибі, що ви прийняли моє запрошення… Кожен з нас усе розуміє одне про одного, тому я не ображусь, якщо ви не зможете надрукувати те, про що я і наш російський колега Степанов хочемо вам розповісти… Мова піде про вбивство Леопольдо Граціо, який наважився проводити свою політику щодо Гаривасу, про замах на інспектора Шора, про роль доктора Цорра, котрий звинувачує Баррі Дігона в імперіалістичній активності, про мафію, її палермську сім’ю, очолювану Доном Ва'ллоне, про його службовця, який колись «охороняв» Граціо, а тепер знайшли його вбитого, про загадкову загибель Анжеліки фон Варецькі, про масонську ложу… Пан Степанов і я – такі ж журналісти, як і ви, тому ми не готували тексту своєї заяви, але ми готові відповісти на всі запитання, і мені хочеться сподіватися, що ви поінформуєте світ про тривогу, яку ми відчуваємо, думаючи про долю нещасного Гаривасу.

Марі сіла, зразу ж потяглася до води, губи її були сухі, потріскані; Степанов помітив, що круг рота за ці дні залягли зморшки, яких досі не було.

– Відділіть злаки від плевел, – сказав кореспондент з Йоганнесбурга. – Не плутайте масонів із справою Граціо… В мене склалося враження, що ви бабахнули цей матеріал, аби притягти до себе додаткову увагу, це не професіонально, міс Кровс.

Марі зніяковіла, не знала, що відповісти, їй стало утратно, немов цей злий чоловік підслухав її розмову з професором Річардсом (він не підслухував, його просто попросили сказати це на самому початку прес-конференції).

– А чому ви так тривожитесь за Гаривас? – почав атаку один з парагвайських журналістів; Марі не знала його, він приїхав зовсім недавно.

– Бо, – . відповіла Марі, – все, що відбувається там, дуже нагадує ситуацію перед убивством Альєнде.

– Ви брали інтерв’ю у Санчеса, – знову заговорив той самий журналіст. – Це мало кому вдавалося, тільки вам та ще Жюлю Бреннеру з Парижа, який передав, що цими днями його прийме полковник. Під час інтерв’ю Санчес говорив вам таке, що просив би не розголошувати?

Степанов закурив і, повільно гасячи сірника, сказав:

– Ви не відрекомендувалися, колего… Яку газету ви представляєте?

– «Опіньйон», Парагвай, з вашого дозволу.

– Це нова газета? – поцікавився Степанов, стримуючи посмішку. – Чи добре реанімована стара?

– Нас сюди запросили ставити запитання, – розлютився журналіст. – І я ставлю свої запитання. Це за правилами. Коли я запрошу вас на мою прес-конференцію, я відповідатиму вам, а зараз я хотів би почути відповіді фрейляйн Кровс.

Марі якось запитливо подивилася на Степанова, в очах у неї він помітив розгубленість.

– Так, – сказала нарешті Марі, – деякі свої відповіді полковник Санчес просив не публікувати.

– Які?

– Він просив мене не публікувати їх… Отже, я не можу відповісти на ваше запитання.

– Ви знали полковника в ті роки, коли він вчився в Бонні?

– Так, – відповіла Марі. – Знала.

Фріц Узен підняв палець над головою.

– Фрейляйн Кровс, чому ви не публікуєте те, що знаєте?

– Ті органи преси, до яких я зверталася, відмовилися друкувати мої матеріали… Я приготувала копії, ось вони, – Марі поклала долоню на папку, – кожен може взяти їх, якщо вважатиме за потрібне, використати…

– Пане Степанов, – спитав журналіст з Голландії, – ви одержали завдання від своїх властей провадити розслідування разом з Марі Кровс?

Степанов знизав плечима.

– Тут покалічили мого колегу… І вашого, до речі, теж… Лиска… Він лежить непритомний у госпіталі в Москві… Його покалічили тому, що він узяв матеріали фрейляйн Кровс, – Степанов кивнув на папку, що лежала на столі. – Я вважав за свій обов’язок почати цей пошук, йдеться про долю і життя мого співвітчизника…

– Ви, так само як фрейляйн Кровс, переконані, – спитав журналіст з Туніса, – що вбивство Граціо, замах на Шора, на Лиска і Анжеліку фон Варецькі мають певний зв’язок з тим, що відбувається в Гаривасі?

– Думаю, що так. Особливо коли ви проаналізуєте ситуацію на біржі, а вона загадкова.

– Розкажіть про все детально, – попросив Роберт Лоппенгайм з Нью-Йорка. – В абсолютній послідовності, з самого початку…

Десять чоловік з тих, хто був на прес-конференції, послали повідомлення в свої газети й журнали.

Головний редактор «Нахріхтен», який одержав телекс із Шьоньофа від свого кореспондента, акредитованого при Прес-центрі, здзвонився з Фріцом Труссеном, банкіром, котрий, як вважали, мав намір разом з Граціо фінансувати енергопроект Санчеса: сімнадцять процентів акцій журналу належали концерну Труссена з шістдесят п’ятого року, його слово було законом, хоч він ніколи не дозволяв собі тиснути, тільки порада, роздуми вголос, не образливе, цілком дружнє підказування.

… Вони зустрілися в ресторані «Мовепік» за сніданком; розмова була, як завжди, довірлива; редактор не зразу попросив Труссена прокоментувати питання про Гаривас; обережно запитав про Санчеса, про можливий зв’язок між загибеллю Граціо й долею маленької заокеанської республіки і зробив це тільки перед кавою, коли всі основні справи обговорили й нові анекдоти розказали.

– Хочете виступити із статтею? – спитав Труссен. – Чи не завчасно? Поки що, принаймні… Коли аж надто багато чорних дірок, можлива непередбаченість… Це в однаковій мірі можна застосувати і до астрономії, і до нашої земної суєтної практики… А втім, не мені вирішувати, ви журналіст, вам і карти в руки…

Головний редактор «Ньюс» одержав інформацію Лоппенгайма, двічі прочитав її і подзвонив Баррі Дігону; той держав через третіх осіб двадцять один процент акцій його журналу; вислухавши редактора, Дігон посміявся й відповів у звичній своїй манері, з м’яким старечим гумором:

– Джордж, я не маю права вам радити, друкуйте, що вам заманеться, нехай собі, але тільки мені не зовсім зрозуміло, навіщо нам дозволяти ганити американський бізнес? Навіщо пов’язувати якогось мафіозо Валлоне з Уолл-стрітом? Годі, справді! Набридло! Нехай про це пише російська преса, а не наша… Хіба я винен у тому, що адвокат, який обслуговує один з моїх банків, найнявся захищати цього самого порнографічного магната!

– Баррі, я вважав за свій дружній обов’язок подзвонити вам.

– Спасибі, мій дорогий, повторюю, я переживу й це, але в даному випадку мені просто прикро за моїх колег з Уолл-стріту.

(Майкл Велш, вислухавши Дігона – той був розгублений, весь запас гумору витратив на те, щоб правильно провести розмову з головним редактором, – відповів, що негайно займеться цим питанням; я зроблю все, додав він, і погашу цей скандал у зародку, не хвилюйтесь, Баррі).

Директор «Уорлд інтернешнл» нашвидкуруч переглянув матеріал і здивовано знизав плечима:

– Ми вже підготували аналіз по вузлу Гаривасу, і я згоден з цим аналізом, навіщо плутати читачів, вони не люблять, коли стикаються дві протилежні точки зору… І потім, чому ми маємо віддавати свої сторінки червоним? Звичайно, цей Степанов мусить говорити те, що йому продиктував Кремль… Ні, ми цього не друкуватимемо, копію надішліть до державного департаменту, нехай ознайомляться, а нашому кореспондентові у Шьоньоф передайте, що телекс коштує грошей, великих грошей, і платимо за нього ми, а не він…

І лише газети, які таємно контролювала корпорація Ролла, дістали обачну пораду винести на першу полосу шапку: «Баррі Дігона звинувачують у змові». А втім, подробиці рекомендували випустити, ім’я Степанова зовсім не згадувати, а Кровс ні в якому разі не називати лівою, це «девальвує сенсацію». Однак в інформації було викреслено все, що стосувалося Гаривасу, хоч згадувалася мафія, Дон Валлоне, загибель Франчески Сфорца, загадка замаху на Шора. Про головне було сказано крізь зуби, легким натяком.

Тій справі, що насамперед тривожила Марі Кровс, ця публікація допомогти не могла, а навпаки – скандалу було надано світського характеру, чергова сенсація, яку до того ж треба ще документувати, хоча й Дігону доведеться розщедритися на кілька шматочків мила, щоб відмитися…

Слово, сказане Доном Валлоне, коли він дзвонив з Ніцци у Нью-Йорк, – коротке й дивне слово «скандальте», знайшло своє матеріальне вираження.

Степанов переглянув усі вечірні газети; довго з олівцем вивчав те, що було написано про Дігона, вирішив неодмінно з’ясувати, в кого контрольний пакет акцій у цих органах американської преси, і зробив висновок:

– До речі, тут може бути заритий собака…

Закуривши, Марі стомлено махнула рукою:

– Я більше ні в що не вірю… Страшно жити… Навіть дуже страшно…

– Це не по-бойовому, – дорікнув їй Степанов. – Складно – так, згоден, але не страшно… Боротися треба, Марі. Боротися далі, та ви цього не зможете зробити без допомоги батька, так мені здається…