Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 30 страниц)

51
З бюлетеня Прес-центру:

«Відомий оглядач Жюль Бреннер по дорозі в Гаривас, де йому обіцяли зустріч з полковником Санчесом, зупинився в Нью-Йорку, там його прийняв президент банківської корпорації «Уорлд сіті бенк» Роберт Макдоун.

Нижче подаємо скорочений запис інтерв’ю; повний текст друкується в сьогоднішньому випуску паризької «Суар».

«Бреннер. Містер Макдоун, вас знають як людину, банк якої охоче фінансує шляхове будівництво, енергетику, комплекси готелів у курортних регіонах світу і заводи по виробництву побутової хімії. Чим можна пояснити вашу прихильність до таких традиційних і не дуже прибуткових сфер вкладення капіталу?

Макдоун. Вас неправильно інформували, містер Бреннер. Ті галузі індустрії, про які ви згадали, надзвичайно прибуткові, бо вони служать миру, а не війні. Я належу до тих американців, котрі йшли з армією Бредлі через нацистську Німеччину, там я поховав брата, я нб хочу мати нічого спільного з одержимими з воєнно-промислового комплексу, прибутки моїх банків задовольняють вкладників, наш бізнес розвивається стабільно і з вигодою для Сполучених Штатів.

Бреннер. Ви підтримуєте ділові зв’язки з комуністичними режимами?

Макдоун. Так.

Бреннер. Адміністрація не ставить вам перепон?

Макдоун. Це запитання я не коментую.

Бреннер. Таку відповідь легко можна розшифрувати.

Макдоун. В армії я служив танкістом, а не шифрувальником, я відповів так, як мені здається доцільним відповісти у наш – дуже складний – час.

Бреннер. До вас звертався з проханням про позику режим полковника Санчеса?

Макдоун. У вас є його енергопроект?

Бреннер. Так.

Макдоун. Ми згодні позитивно розглянути питання про позику для Санчеса, але поки активи Граціо заарештовані і перебувають під опікою ревізорської групи фінансового управління, я безсилий щось зробити. А втім, якщо уряд Гаривасу вирішить провести з нами переговори до того, як закінчиться ревізія, ми найдоброзичливіше розглянемо його пропозиції. Ми не будемо їх «ретельно вивчати» і «по-діловому аналізувати». Ми готові до серйозної, взаємовигідної роботи.

Бреннер. Чи не здається вам, що становище на біржах тривожне?

Макдоун. Біржа є біржа. Вона – наше дитя, ми, а не адміністрація, гарантуємо стабільність цін, бодай відносну, ми, а не адміністрація, даючи позики і стимулюючи розвиток нових галузей промисловості в різних регіонах світу, намагаємося врятувати світ від безробіття… Ми реальні творці нашого світу, і я дуже не люблю, коли про найскладніший механізм біржі судять некомпетентно, а банкірів роблять якимись страховиськами…

Бреннер. Як ви ставитесь до банкірів, які спеціалізуються тільки на субсидуванні воєнної промисловості?

Макдоун. Комусь доводиться виконувати й таку роботу. Я відповідаю за себе і моїх однодумців, а ми є сила…

Бреннер. Я не спеціаліст з питань біржі, але колеги, які пишуть про фінанси – насамперед професор Верньє, – вважають, що зараз почалася прихована гра з цінами на акції бобів какао… А це монопольний продукт Гаривасу…

Макдоун. Я не компетентний в цьому конкретному питанні… Однак різка зміна цін і викиди акцій такі масовані, що я можу допустити початок гри… Звичайно, це не зачепить долі всього світу, але, згоден, інтереси декого, хто стоїть за всім цим, можна вгадати… Тим паче що ціна на гариваську валюту тільки-но впала на три пункти, це міцний удар по Санчесу, дуже міцний… Ситуація чимось нагадує мені срібну аферу, коли хтось намагався повалити мого доброго друга Ханта… Тоді теж розпустили чутки, нібито ряд банків продає срібло під позику, із збитком… Зразу ж почалася паніка, ціна впала… Але ж Хант досить довго піднімав вартість срібла – з шести доларів за унцію до п’ятдесяти, це була красива операція… Він скупив дві третини світових запасів срібла… Його план був цікавий: підняти срібло над золотом, стати імператором світу, срібним імператором… Та він піднімав ціни поступово, а його вдарили зразу… Те саме і з акціями гариваського какао… Або хтось грає, досить серйозно грає на біржі і тільки на біржі, або це політична спекуляція, яка має усунути Санчеса як нестабільну постать.

Бреннер. Може початися некерована реакція?

Макдоун. Тобто криза? Ні. Це локальна справа, вона стосується лише Гаривасу.

Бреннер. Але в режиму Санчеса є не тільки вороги, а й друзі. Як ви гадаєте, вони мовчатимуть, коли криза розростеться?

Макдоун. Якщо через какао почнеться третя світова війна, інопланетяни від душі посміються.

Бреннер. Але ж боби какао збирають люди…

Макдоун. Це патетика, містер Бреннер, це мене не обходить.

Бреннер. А чи не здається вам, що за нестійкістю на біржі, за очевидною грою…

Макдоун. Це ви кажете «очевидна»… Я сказав, що гра можлива.

Бреннер. Добре, я приймаю вашу корективу… Чи не вважаєте ви, що хтось намагається встановити контроль на боби какао?

Макдоун. Ви маєте на увазі небезпеку встановлення монопольного контролю над ринком з боку окремих осіб?

Бреннер. Звичайно.

Макдоун. Мабуть, така можливість існує… На мою думку, по-перше, хтось намагається притримати акції бобів какао, а по-друге, можу припустити, що цих акцій уже продано значно більше, ніж може бути насправді…

Бреннер. Ви здогадуєтесь, хто ті люди, які почали гру? Які банки чи концерни стоять за всім цим?

Макдоун. Знаєте, я спитав свою внучку: «Чому ти така недобра, людей ображаєш?» Вона мені відповіла: «Не знаю, треба запитати в мами…» Знайдіть їхню маму, містер Бреннер, я дідусь, а дідусі – вже нешкідливі люди, чоловіки без фантазії, що може бути нуднішим?

Перед вильотом до Гаривасу Бреннер повідомив журналістам, що після того як він передав повний текст інтерв’ю через Макдоуна в Париж, у його номері пролунав дзвінок і хтось, не відрекомендувавшись, порадив йому «притримати публікацію, бо вона може поставити вас у дуже скрутне становище, коли ви повернетесь до Парижа… Точніше, якщо ви туди повернетесь…

52
18.10.83

Верньє знав, що Марі кохає Санчеса, і тому повсякчас тривожився за долю лідера Гаривасу.

Ночами, коли, зморений роботою, він лягав у ліжко, то довго не міг заснути, відчуваючи своє батьківське безсилля; немає, мабуть, страшнішого за це переживання.

– Любий, а що, коли тобі надрукувати те, що ти знаєш? – сказала якось Гала. – Ти ж місця собі не знаходиш… Це може бути дуже небезпечно?

– Яке це має значення? – роздратовано знизав плечима Верньє. – Коли йдеться про дівчинку, страху немає… Просто мене ніхто не надрукує.

– А що ж робити?

– Не знаю… Сподіваюсь, мудрі люди зрозуміють те, що я зараз закінчую… Але цілком можливо, що я знову помиляюсь, вважаючи, ніби розумні в цьому світі мають право вирішувати…

Він домовився з пресою, яку контролює нью-йоркська група Аверелла Гаррімана, надрукувати документоване дослідження про американську агресію в Домініканській Республіці. Він думав (мріяв, сподівався, вірив, точніше сказати), що люди зрозуміють: мова насправді йде про Гаривас, про сьогоднішній і завтрашній день, про те, що там насувається кров і жах…

Верньє почав збирати матеріал про те, як Білий дім валив демократичні режими на Американському континенті, зразу ж після закінчення університету, в п’ятдесят четвертому, коли сталася трагедія в Гватемалі; те, як морські піхотинці вдерлися в Домініканську Республіку, він бачив сам, працюючи тоді на кафедрі університету Санто-Домінго; в Чілі Верньє прилетів через два дні після путчу Піночета; те, як ЦРУ підготувало переворот в Уругваї, він вивчив у Монтевідео, зустрічаючись з тими, кого ще не встигла заарештувати таємна поліція.

(Елізабет, його дружина, коли він не міг подзвонити їй із Санто-Домінго, бо телефонний зв’язок було перервано під час американських бомбардувань, влаштувала скандал: «Ти брудний бабник, валявся в однієї з своїх проституток!» Він ніколи не ображався на неї так, як тоді; йшла війна, які там проститутки, і чому саме проститутками мають бути ті, з ким зводило його життя?! Тоді він не знав, що в неї уже три роки продовжується роман з його знайомим; дізнався набагато пізніше; подивувався вкотре зі своєї довірливості й характеру дружини: ну, живеш з іншим, любиш його, то навіщо допікати мене без ніякого приводу, просто так, через давню зачаєну неприязнь?! Взагалі Елізабет була дивна людина, всі її вчинки визначали ворожки й жерці чорної магії, їхні слова для неї закон. А ще, будучи занадто типовою німкенею, вона схилялася перед видимим проявом авторитету, чи то перед думкою, висловленою в товаристві, чи перед силою.)

… Верньє розумів, що ситуація в Гаривасі небезпечна, удару буде завдано саме Санчесу, це він добре збагнув після загибелі Граціо; Верньє уявляв собі, як це повинно відбутися, але нічим не міг допомогти молодому полковникові, якого покохала Марі; дівчинка – складна людина; як кожен справжній талант, вона й розумна, і безпосередня, а як жінка – нема в неї ніякого атакуючого начала, вона добра від народження.

Верньє домовився з мадрідським щотижневиком, що там надрукують його нарис про трагедію Домініканської Республіки, написаний на сенсаційних, нікому не відомих матеріалах, давши – від редакційної колегії, не від нього – вставку, мовляв, усе, що зараз діється в Гаривасі, дуже схоже на те, що сталося в Санто-Домінго.

Іспанці, особливо після смерті Франко, набирали авторитету в Латинській Америці; демократичний експеримент короля був на догоду «поміркованим» за океаном; жандармські методи ЦРУ викликали в країні негативну реакцію; навіть путч Піночета, ще в часи фаланги, але вже перед її кінцем, громадськість сприйняла як загальне іспанське горе; через те доля Гаривасу не могла не тривожити «альма матер» Латинської Америки.

А тривожитись було чого…

Так само як і в Домініканській Республіці, де ЦРУ санкціонувало усунення фанатика й садиста Трухільйо, який компрометував Білий дім своєю дружбою, в Гаривасі знищили диктатора, схожого як дві краплі води на «корумпованого христопродавця» Трухільйо.

Так само як в Домініканській Республіці, північний сусід не зміг заздалегідь вичислити можливі емоційні повороти, пов’язані з поваленням диктатора в Гаривасі, і на зміну йому прийшов не той, кого випестив Вашінгтон, а Санчес та його друзі.

Те саме сталося і в Домініканській Республіці: на виборах, нашвидкуруч проведених після вбивства Трухільйо (під контролем проамериканських сил), народ усе-таки сказав своє слово. Новоявленого президента, ставленика ЦРУ, Рафаела Бонеллі, який займав при Трухільйо посаду шефа його таємної поліції, скинули. Переміг лівий кандидат, історик і письменник Хуан Бош. То був відкритий випад проти Вашінгтона. Незважаючи на це, в Кеннеді вистачило державної мудрості послати віце-президента Ліндона Джонсона в Санто-Домінго, щоб той особисто привітав народного обранця. Та в той час коли Джонсон тиснув руку новому президентові перед об’єктивами кінокамер, ЦРУ і державний департамент – кожен через свої канали – вже почали таємну роботу – створення єдиного блоку проти Хуана Боша. Блок утворили, армія об’єдналася з крайніми правими, звинувачення, висунуте проти Боша, було давно всім знайоме: «Лівий, він віддає країну комуністам». І законно обраного лідера скинув полковник Еліас Весін-і-Весін; зразу ж почалася вакханалія розправи. Вашінгтон, продовжуючи заплановану акцію, картинно розірвав дипломатичні відносини з Санто-Домінго; «демократія насамперед», як же інакше; було навіть заморожено економічну й воєнну допомогу; однак, коли посол Мартін прилетів до Америки і його прийняли в Білому домі, там сказали: «Взагалі ми не дуже хочемо, щоб Бош повернувся назад, незважаючи ні на що». Мартін відповів упевнено: «Так, це не президент».

Але сам факт розриву дипломатичних відносин впливав на правих стримуюче; ніхто не знав, як розвиватимуться події далі: народ нуртував, вимагаючи гарантій і законності.

У Вашінгтоні торгувалися «яструби» й «голуби»; ЦРУ і Пентагон наполягали на негайній інтервенції; але державний департамент вважав, що головне – це виграти час, укорінити в Санто-Домінго своїх людей, поставити їх на ключові пости; слово було за президентом.

Пролунали постріли в Далласі, загинув Кеннеді, став на престол Джонсон, і через три тижні після похорону він оголосив про відновлення дипломатичних відносин з режимом, обмінявшись добрими телеграмами з маріонетковим президентом Дональдом Кабралем, який правив країною під охороною армії. Та, оскільки Кабраль проголосив необхідність реформ – дуже половинчатих, які не зачіпали устоїв диктатури, – генерали, як найбільш консервативна сила, давно зв’язана з ЦРУ і Пентагоном, скинули і його. Почалася заваруха; старі військові не думали, що проти них піднімуться ліві офіцери з молодих; повернення Хуана Боша із заслання чекали з години на годину.

Весін-і-Весін, як найзавзятіший консерватор (великий аграрій, зв’язаний з «Юнайтед фрут»), наказав бомбардувальникам, яких направили від Пентагону, скинути бомби на президентський палац, де правив «тимчасовий президент» Хосе Моліна Уренья; почалася громадянська війна; посольство США в Санто-Домінго надіслало шифровку з пропозицією почати негайну воєнну інтервенцію; з столиці відповіли, що потрібен досить аргументований привід; за одну тільки ніч посол США Беннет організував телеграму Весін-і-Весіну до Вашінгтона про те, що армія не гарантує життя американським громадянам, які перебувають у республіці; наступного дня по телебаченню виступив президент Джонсон і сказав, що воєнна влада Домініканської Республіки поінформувала уряд Сполучених Штатів про те, що життя американців, які мешкають там, під загрозою. «Через те я віддав наказ міністру оборони послати туди війська й урятувати життя наших співгромадян».

Президент не сказав, що під час телефонної розмови з послом Беннетом було чути стрілянину; дипломат тремтячим голосом пояснив, що ситуація катастрофічна; а втім, стріляв офіцер безпеки ФБР, щоб створити певний шумовий ефект; посла Беннета, який таємно був зв’язаний з корпорацією Дюпона, запевнили, що після того, як у президентський палац прийде потрібна людина, він одержить відповідну кількість акцій, гра в «небезпеку» виправдовувала себе.

Але крім Дюпона в Домініканській Республіці були зацікавлені концерни Рокфеллера, Дігона, Ролла, Моргана.

Конкуренти знали, що перший раунд виграли люди Дюпона; а це не за правилами, кожен має дістати своє.

Почалася нова стадія боротьби.

В Санто-Домінго прилетів посол з особливих доручень Мартін, один із залізних «хард-лайнерів»[22]22
  Людина «жорсткого курсу» (англ.).


[Закрыть], людина з хворобливою ненавистю до всього, що здавалося йому «комуністичним».

Він був зв’язаний з противниками Дюпонів; саме він відвів кандидатуру Весін-і-Весіна, зупинившись на Атоніо Імберті, одному з учасників замаху на Трухільйо; це викликало незадоволення, бо Імберт був людиною надмірних амбіцій і мав поганий характер. До того ж, усі знали, що його давно купила імперія Ролла; це не влаштовувало ні Рокфеллера, ні Дігона, ні Моргана.

Президент змушений був зважати на натиск різних – не за ідейними позиціями, а за фінансовими й діловими інтересами – сил і послав у Санто-Домінго свого помічника Макджорджа Банді та заступника міністра оборони Сайруса Венса.

Банді поставив на Сільвестра Антоніо Гусмана, крупного аграрія, який співробітничав у кабінеті Боша; це мало влаштувати лівих. Однак Пентагон ще й досі підтримував як Імберта, так і Весіна, а не Гусмана.

Банді відкликали до Вашінгтона; його ставку на президентство Гусмана було торпедовано; імперії чекали, не називаючи своїх ставлеників; а в столиці Домініканської Республіки лилася кров; нарешті погодилися з кандидатурою Ектора Гарсіа Годоя, який гарантував максимальні вклади капіталу всім американським фінансовим імперіям.

І все-таки гра в президенти тривала; всі ці місяці в храмах стогнали дзвони за вбитими; престиж Північної Америки катастрофічно падав; настав час ударних рішень; усі хотіли певності; що ж, нехай мають собі однозначну певність; так було потім у Чілі, так провели операцію в Уругваї, так завершилося діло в Сальвадорі, і лише в Нікарагуа ситуація вислизнула з рук; у Гаривасі цього допустити не можна.

Операція, проведена в Домініканській Республіці, коли країна опинилася в стані хаосу, що дало можливість монополіям закріпитися там у всіх напрямках, сконструювавши такого «президента», який влаштовував більшість китів Уолл-стріту, стала «дослідним полем»; «ходи» політиків, розвідників та генералів було записано, вивчено, сховано в сейфи банків і корпорацій; жити треба по закону «аналога»; що ж, «домініканський аналог»– тема для роздумів на майбутнє, Санчеса усунуть, спинившись на оптимальному варіанті, вибір є.

… Напередодні Верньє зустрівся зі своїм давнім приятелем, який працював на цюріхській валютній біржі; той знав усе; він уже зробив свої гроші, тому дозволяв собі бути відвертим з тим, хто просидів з ним на студентській лаві п’ять років підряд; Верньє досить було натяку; він співставив дані, відомі тільки йому, з можливими версіями; економіка, біржа, фінанси і їх обіг були для Верньє розкритою книгою, він відчував цей предмет, як поет відчуває слово, його таїнство; він точно вичислив, хто стоїть за прагненням повернути ситуацію в Гаривасі назад. Він назве цих людей Уолл-стріту, треба тільки учути подовжні м’язи спини, повірити в їхню силу, неначе в молодості, ні, в зрілості, коли давалися взнаки насилання чорнокнижних бабусь Елізабет: аби тільки він діяв не так, як вважав за потрібне, аби тільки зробити йому боляче й погано, аби тільки настроїти проти нього дітей, поставити його в таке становище, щоб він лишався самотній, весь час самотній, кожної хвилини, секунди, аби тільки примусити його втратити себе, змиритися й перестати бути тим, ким він народився, – швабом Піксом, Георгом, сином Йоганна…

Верньє підвівся, ввімкнув нічник; уже о пів на третю.

– Що, любий?. – спитала Гала, наче й не спала. – Дати ліки?

– Ні, спи.

– Ти хочеш попрацювати?

– Так.

– Заварити каву?

– Я вже казав тобі, коли я йду вночі до столу, мовчи. Розумієш? Я попрошу, коли мені щось буде потрібно.

– Не сердься.

– Спи.

– А можна, я почитаю?

– Тоді йди в іншу кімнату, моя любов.

– Скажи ще раз.

– Навіщо?

– Можна, я тебе поцілую?

– Іди звідси, маленька, – він усміхнувся.

Потім сів до столу, відчувши, як у нього напряглися м’язи спини. Вони стали сильними, пружними; зараз я напишу це, подумав він, зараз я напишу розділ «паралелі» й додам таблицю з початком мого пошуку й аналізу коливання цін на какао-боби. І скажу, що Білий дім протягом найближчих тижнів почне інтервенцію: морська піхота, «врятування життя американців» і таке інше; статті в куплених ЦРУ газетах сьогодні слово в слово повторюють домініканське інтермеццо; змінено тільки прізвище й назву країни, текст можна лишати той самий… Бідолашна дівчинка, невже я не зможу їй допомогти? Маленьке моє зеленооке козеня, замучене нашими сварками з Елізабет, яке не простило мені тишу з Гала, як же я люблю тебе, кровинко моя, як гірко мені без тебе, та потрібен тобі не я, а Санчес, я змушений лише гарантувати виконання твоїх бажань, у цьому обов’язок батьків, тільки в цьому, в чому ж іще?!

О дев’ятій ранку Верньє зв’язався з редакцією у Мадріді.

– Я закінчив вставку про Гаривас для матеріалу про інтервенцію в Санто-Домінго, надішлю її вам «експресом», по-моєму, вдалося; у всякому разі, я вдарив навідліг…

… Об одинадцятій годині до нього подзвонили з Гамбурга; Вернер Хор, шеф фінансової служби концерну, прилітає до Парижа, треба зустріти, він належить до тих німців, які іноземні мови не вивчали, типовий мекленбуржець.

– Гала, – сказав Верньє, – приготуй обід, побільше м’яса, прилітає один з моїх босів, його треба ублажити.

– Добре, любий. Якого м’яса взяти?

– Ах, та звідки я знаю! Купи свинини. Чи баранини.

– Добре, любий, не думай про це. Я щось приготую і неодмінно натушкую капусти, він же, мабуть, як і всі справжні німці, любить капусту?

Але Хор відмовився приїхати до «гера Пікса», запропонував пообідати в баварському ресторані на Єлісейських полях, йому, бачте, сказали, що там дають справжній айсбайн[23]23
  Варена свинина (нім.).


[Закрыть] і взагалі національна кухня; у моєму віці, додав він, нічого не можна міняти, а тим паче кухню.

Офіціантка, одягнена, як і належить бути одягненою в сільському ресторанчику під Мюнхеном – біла вишита кофтина, розкльошена спідничка з криноліном і фартух, – принесла айсбайн, козячий сир і пінисте пиво у великих кухлях.

Хор їв похмуро, мляво цікавився розповсюдженням видань, пов’язаних з питаннями економіки, нафти та фінансів у франкомовному світі, якось гидко м’яв серветки; тонкі губи фінансиста викликали у Верньє неприязнь, мабуть, тому, що були масні, немов він так і жив зі шматком айсбайна за щокою, старанно пережовуючи його.

Від кави Хор відмовився.

– Бережу серце, гер Піке, і вам раджу… Ми старі, в нашому віці за здоров’ям треба стежити… Єдине, про що я благаю бога – померти враз… Нестерпно лежати з перекошеною пикою, паралізованому… Хіба не так?

– Я вже припас ціаністий калій.

– А хто вам покладе його в рот? – пожвавішав Хор. – Доглядальниця? її віддадуть під суд. Родичі? Вони теж не захочуть мати справу з законом. А ви й до столу не доповзете, де зберігаєте цю зручну смерть, бо ви паралізовані, під вас сечоприймач підкладатимуть… Але при цьому розум ясний… І без упину, з ранку до вечора, вас охоплюватиме жах, про який ви нікому не зможете повідати: гроші кінчаються, чим годувати сім’ю, онуків, обступають злидні, а що може бути страшнішим? Я зазнав злиднів, відчув їхній гніт. А ви, гер Піке?

– Я теж.

Хор похитав головою.

– Але ж це було в молодості, коли ви були одинокі, це не злидні, це лише тимчасова незручність… Трагедія неминучих злиднів відчутна по-справжньому лише тому, хто обтяжений дітьми й онуками… Звичайно, якщо він людина, а не метелик… Добре, тепер про діло, гер Піке… Ви дуже мало пишете в місцевих виданнях, ваші публікації аморфні, в них немає потрібної концерну позиції… Я уповноважений передати вам прохання керівництва… Поки що це прохання… Поки що… Або ви визначитесь, або ваш об’єктивізм більше нас не влаштовуватиме – і ми будемо змушені відмовитись од ваших послуг тут, у Парижі…

– Що не влаштовує Гамбург у моїх оглядах?

– Плазменність.

– Тобто?

– Розпливчастість, безпозиційність, зайве порпання в деталях… Одним словом, якщо ви не дасте кілька оглядів про становище в Латинській Америці, особливо про почату комуністами вакханалію хаосу в Гаривасі, про піднесення економіки Сальвадору в світлі американської допомоги, ми будемо змушені розірвати контракт, тим паче що строк його закінчується в грудні…

– Я подумаю, гер Хор…

– На жаль, нам ніколи чекати… Я маю забрати ваш огляд про Гаривас з собою, гер Піке. Огляд мусить бути пов’язаний з самогубством Граціо, який устряв в авантюру з безумним Санчесом.

– Коли ви відлітаєте?

– Як тільки одержу матеріал. Ми ж знаємо, що ви можете написати десять сторінок за день… От я два дні й відсипатимуся в готелі, страшенно стомився, нічого не вдієш, старість…

… Провівши Хора в готель, Верньє зайшов в «Клозері де Ліла», невеличке кафе, улюблене місце молодого Хемінгуея, замовив каву, закурив і подумав холодно, спокійно, без того внутрішнього дрожу, який проймав його, поки він обідав з Хором: «Це не просто початок атаки, це її кінець. Вони, мабуть, все про мене знали, вони терпіли мене, поки можна було терпіти, а зараз у них немає часу, в Гаривасі почнеться різня, їм треба заздалегідь готувати позиції… І вони знають, скільки грошей з тих, що вони мені платять, я переказую Елізабет і Гансу… Це половина всієї суми, а ще чверть іде на оплату кредиту за паризьку квартиру… Рахувати вони вміють, точно вирахували: без їхнього контракту я стану жебраком. І вони добре розуміють, що я не сутенер, не зможу жити на гроші, зароблені Галою в її салоні… Що ж, доведеться крутитись, як у молодості, коли сяк-так перебивався в десяти журналах, нічого, потроху вистачало…»

Він зайшов у туалет, розміняв у жінки, яка прибирала там, десятифранкову купюру на жетони для телефону-автомата, потім зрозумів, що буде замало, – дзвонити треба не в місто, а в Мадрід, розміняв сто франків, набрав номер, відрекомендувався, попросив головного редактора; відповіли – головний на нараді в міністерстві інформації, повернеться пізно.

– А його заступник?

– Він проводить із співробітниками огляд підготовлених матеріалів, сеньйор Верньє, що йому передати?

– Попросіть, будь ласка, до апарата Хорхе Гарденаса, він веде мій матеріал про Гаривас і Домініканську Республіку для наступного номера.

– Одну хвилинку, я спробую.

У трубці зазвучала тиха, ніжна мелодія.

«Швидко іспанці перейняли наш досвід, – подумав Верньє, – музика в телефоні – надійна гарантія від підслухування, секретарям не треба прикривати спітнілою долонею трубку, все одно окремі слова можна було зрозуміти».

– Сеньйор Верньє, ваш редактор зараз у місті, – голос сама ніжність, звичайно, бреше, – але він залишив записку… Ваш матеріал знято, його перенесли в інший номер, в який точно – поки невідомо.

– А чому? – спитав Верньє, лютуючи на самого себе: що може йому відповісти ця красуня?

– Я справді не знаю, сеньйор Верньє… Подзвоніть в кінці тижня сеньйору Гарденасу, всього найкращого…

Отак взяли тебе в шори, подумав Верньє, швидко це в них робиться… Ну, що ж тепер? Як бути? Сідати за матеріал для Хора і його команди? Ти багато років був у їхній команді, сказав він собі, і непогано тобі жилося, та й зараз ти з ними, ти ж боїшся злиднів, хіба не так? А хто їх не боїться, заперечив він собі, всі бояться, крім тих, хто по-справжньому талановитий, а таких одиниці в цьому світі, що-що, а таланти бог калькулює, як найсуворіший економіст, вважаючи, мабуть, недоцільним балувати нас, дітей своїх…

Він піднявся наверх, попросив офіціанта принести потрійну горілку, випив, відчув палюче тепло й зрозумів, що сьогодні питиме, нехай гер Хор чекає, йому ж треба відіспатися в готелі, стомився, як-не-як старість…

Він повернувся додому на набережну, у велику квартиру, яку побудував цієї зими; три кімнати з вікнами на Сену для дітей, дві для себе; випив ще, ліг на кушетку, що стояла на великому балконі, й гукнув:

– Гала, ти ніколи не жила з жебраком?

Та прийшла з кухні, сіла біля нього.

– Чому? Жила.

– Ну й як?

– Хоч хліб із водою, аби, милий, з тобою… Тобі погано? Отой німець образив тебе?

– Він мене звільнив… Я тепер жебрак, Гала, – з якоюсь невідомою, дивною радістю сказав він. – Ти житимеш з жебраком?

– Я зароблю нам на життя в салоні, – посміхнулась Гала. – Які дрібниці, не думай про це, любий… Мені чомусь везло на багатих ідіотів, так що жити з таким розумним, ніжним і коханим жебраком, як ти, це щастя…

– А як же я допомагатиму дітям?

– Я віддам тобі все, що в мене е, на перших порах вистачить хлопчикові й Марі… Не журись, я добре заробляю в салоні, ти зможеш допомагати їм, аби тільки був здоровий і лишався таким, якого я люблю… А ти? Скажи, ти ще любиш мене? Чи я набридла тобі?

– Набридла, – сказав Верньє. – Терпіти тебе не можу… Ану, дай телефон…

Він набрав номер Хора й сказав:

– Знаєте, краще все-таки вам відіспатися в літаку, я нічого не писатиму, ми з вами старі, настав час подумати про вічність, страшний суд, пекло і таке інше…

Поклавши трубку, він глянув на Гала.

– Скажи, за що ти мене любиш?

Вона посміхнулась.

– За що? Це по торговельній лінії, коли люблять за щось. Ти прожив своє життя, я своє, кожен з нас бачив багато. Але я ще ніколи в своєму житті не зустрічала таких, як ти.