Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 30 страниц)

– Похитрувати хочеш? – спитав він, подаючи Санчесу кий з монограмою. – Стомився?

– Трохи, – відповів Санчес, – як завжди, твоя правда, дорогий Бейліс.

(Якось Рамірес розповів йому про російського майстра Ніколу Березіна, котрий обігрував усіх підряд; його називали Бейліс, бо в Києві він грав так ризиковано, що програвся до нитки, зробив останню ставку ца свій костюм і його позбувся; професіонали зібрали йому гроші на піджак та штани; у Києві тоді проходив процес Бейліса, якого чорносотенці звинувачували в ритуальному вбивстві російського хлопчика. Тому теж збирали гроші за «підписними листами»; відтоді Березіна називали Бейлісом, і Санчесу дуже сподобалася ця історія. Взагалі Рамірес знав страшенно багато різних пригод. Санчес слухав його зачаровано. «Ти дуже добра людина, Малюк, – сказав йому одного разу Рамірес, – ти вмієш слухати. А це велика рідкість у наш час – добра людина на посту прем’єра».)

– Скільки даєш фори, в’єхо? – спитав Санчес.

– І не соромно тобі брати у старого фору, Малюк?

– Зовсім не соромно, бо ти граєш у десять разів краще за мене.

– У сім. У сім, а не в десять. Наша партія буде коштувати десять песос, о’кей?

– О’кей.

– Я дам тобі десять очок фори, синку, і цього досить, ти став класним гравцем…

Рамірес легко підкотив кулю до піраміди, ще раз помазав кий синьою крейдою й сказав:

– Ну, давай…

Санчес ледь торкнув «своїм» піраміду й спитав:

– Дуже мене лають твої аристократичні гості?

– Перепадає, – відповів Рамірес. – Я спробую зіграти п’ятірку від двох бортів у куток, Малюк. – Він майстерно поклав кулю. – А лають тебе дуже люто, виходить, наступаєш декому на п’яти. Чи потрібно так різко? Може, як я вчу тебе на піраміді, не слід так поспішати? Почнеш свої реформи пізніше, коли люди повірять, що це не насильство заради насильства, а присилування для їхнього ж блага. Десятку до себе в куток.

Спостерігаючи, як Рамірес зосереджувався перед ударом, Санчес відповів:

– Твоя правда, треба вміти ждати, але ще страшніше запізнитись. І потім ті, кому ми наступаємо на п’яти, мають змогу бувати в цьому чудовому клубі, а дев’яносто п’ять процентів нашого народу навіть не знають, що вдень, у спеку, тут можна відпочивати при температурі двадцять градусів, коли гуде кондиціонер і ти маєш право викликати чіко, який принесе віскі з льодом, або ж роздягтися й залізти у мармуровий басейн… Якби бодай чверть нашого населення жила хоч у трохи пристойніших умовах, в’єхо, можна було б почекати, та коли більшість живе в злиднях, доводиться наступати на п’яти тим, кого не тривожить доля їхніх співгромадян…

– Диви, – зітхнув Рамірес. – Ти надто сміливо махаєш червоною ганчіркою перед мордами дуже міцних биків, кілограмів на п’ятсот кожен, і роги в них гострі, як шило… Гляди, Малюк…

Рамірес промахнувся цього разу, куля зупинилась біля лузи, і Санчес красиво поклав її, а потім поклав ще дві кулі й відчув, що почалася кладка.

– Слухай-но, Малюк, мій онук Пепе, я розповідав тобі про нього багато разів, непогано співає… Ти говорив у своїй останній промові по телебаченню, що маєш намір відкрити театр для народу… Він мріє проспівати тобі кілька пісень, може, його приймуть у трупу?

– Я поганий цінитель, в’єхо, – відповів Санчес, але, помітивши, як засмутився старий, сказав: – Нехай прийде наступного разу, нехай проспіває… Якщо мені сподобається, я скажу йому чесно, нехай тоді йде в театр і, не посилаючись на мене, запишеться на конкурс.

(Агент ЦРУ Орландо Негро по-справжньому працював з Пепе Раміресом останні три місяці за планом, розробленим у Ленглі. Він доводив хлопцеві, що час художнього кіно скінчився, зараз настала пора хроніки, документального кадру, тріумф Якопетті і таке інше. Зіркою екрана й сцени можна стати, зробивши щось незвичайне, про яке заговорить увесь світ. Пепе на це клюнув. «А що, по-твоєму, може зацікавити світ?» Орландо відповів: «Ну, не знаю… Людина входить у клітку до левів, вистрибує з літака, що потрапив у катастрофу, і врятовується, лізе у вулкан, що вивергає лаву, чи бере участь у заключному акті революції, коли герой усуває тирана». Орландо побачив страх в очах Пепе. Той спитав, понизивши голос: «Якого тирана ти маєш на увазі?» «Сальвадорського, – відповів Орландо. – Чи гватемальського. Ти ж не вважаєш нашого Санчеса тираном?» – «Він друг мого діда, а дід не став би дружити з тираном». – «Санчес – не тиран, смішно навіть говорити про це, а ось ти дурень. Використай це знайомство, він підштовхне тебе коліном під зад на сцену. Я дам тобі двох найкращих гітаристів з Мексіки, підготуй номер і попроси діда зробити так, щоб тебе послухав прем’єр. Про це через годину дізнаються на телебаченні, назавтра ти виступиш солістом у нічній програмі».

Гітаристами з Мексіки були хлопці з групи «завершальних операцій» ЦРУ.

Палац охороняють сили безпеки, вірні Санчесу; тому штурмувати його неможливо.

Компрометувати майора Лопеса не входило в план Майкла Велша, бо Лопес мав проголосити себе наступником справи Санчеса, він зобов’язаний був поклястися у вірності загиблому герою.

Лишалося одне – ліквідувати прем’єра повинні фанатики з спеціальної групи, яким буде сказано, що «червоні береги» з охорони дадуть їм можливість без перешкод вийти з «Клаб де Пескадорес», а на пірсі на них чекатиме потужний катер.

У свою чергу Лопес проінструктує «червоні берети» про особливу пильність – після того, як діло буде зроблено, Пепе й гітаристів зрешетять кулями, ніяких слідів.

Це був один з проектів ліквідації Санчеса. Крім цього проекту існувало ще дев’ять, опрацьованих і відрепетируваних до дрібниць.)

– Коли ти приїдеш до мене знову? – спитав Рамірес. – Я попередив би Пепе…

– Не можу сказати, в’єхо… Я б’ю чотирнадцятого наліво в куток…

Старий витяг з кишені сорочки алюмінієвий циліндр, відкрив його, вийняв товсту сигару «Упман» і зауважив:

– Погано цілиш, бери вліво.

– Спасибі, в’єхо, – Санчес влучно поклав кулю. – У мене зараз багато справ, розумієш… Та, може, в п’ятницю я вирвусь до тебе. Чи в суботу. Попередь Пепе, щоб чекав твого дзвінка… Вісім до себе на середину.

– Не варто. Занадто ризикована куля.

– Хто не ризикує, той не виграє.

– Це в політиці. В більярді все інакше.

Санчес промазав, розсміявся.

– От я й відпочив у тебе, в’єхо.

– Це правда, Малюк, що ти збираєшся одружитися з балериною Кармен?

– І про це говорять?

– Ще й як… Дев’ять ліворуч у куток.

– Ми просто друзі з нею, одружуватися я не збираюся ні з нею, ні навіть з тією, яку кохаю, в’єхо, бо не можна себе ділити: я належу цій країні, а коли зі мною буде кохана, я віддаватиму їй надто багато серця…

Рамірес поклав десятку й зітхнув.

– Малюк, мені страшенно жаль тебе… Коли ти був лейтенантом, тобі жилося легше й безтурботніше… А за цей рік ти став сивий, і хоч у газетах пишуть, що в тебе молоді очі, але ж я пам’ятаю, якими вони були, коли ти був справді молодим…

8
11.10.83 (23 години 06 хвилин)

Останній раз Леопольдо Граціо подзвонив з готелю «Континенталь», де, як завжди, зупинився в президентському п’ятикімнатному люксі.

Він попросив фрау Дорн, свою секретарку з франкфуртського філіалу корпорації, прилетіти першим же рейсом у Берн; ніхто, крім неї, не вмів оформляти стенограм найважливіших нарад; завтра мала відбутися саме така нарада з представниками американської «Юнайтед фрут» і «Ройял Шелл».

Потім Леопольдо Граціо замовив собі ромашкового чаю – ніщо так не допомагає травленню; попросив метрдотеля приготувати йому на сніданок шматок напівсирого м’яса і авокадо з ікрою, та ще й пожартував:

– Бюнюель назвав свій фільм, звернений проти нас, замучених бізнесменів, «Велике обжерство», але ж ви знаєте, що я дозволяю собі шикувати лише у виключних випадках…

– О, так, – шанобливо згодився метрдотель, нічого не сказавши, що автором фільму «Велике обжерство» був зовсім не Бюнюель, – вони всі лютують на цей світ, оті режисери, повна безвідповідальність.

Поклавши телефонну трубку, метрдотель спересердя плюнув: як і всяка людина, що змушена бути лакеєм, він у глибині душі ненавидів тих, кого обслуговував і чиєю милістю жив у достатку, а може, і в розкоші.

9
11.10.83 (23 години 07 хвилин)

– Мосьє Лиско, через три ходи я оголошу вам мат, – сказав Серж, хазяїн невеличкого кафе, куди радянський журналіст приходив майже щовечора – випити чашку міцного чаю й зіграти кілька партій у шахи.

Він жив у цьому ж будинку на Рю Курньоф; квартиру займав маленьку: редакція зрізала бюджет на житло; самотній, цілком вистачить двох кімнат, кабінет можна обладнати й під вітальню, холостякові можна обійтись без їдальні, тим паче, що багато іноземців знають, що москвичі приймають часом гостей по-домашньому, на кухні, найбільш обжитий куточок у домі, навіть тахту умудряються поставити, аби телевізор було зручніше дивитися.

– Через два ходи ви погодитесь на нічию, мосьє Ньо, – відповів Лиско замислено.

В кафе нікого не було, тільки хлопець у паризькій синьо-червоній кепочці з помпоном смоктав свій «пастис»[4]4
  Ганусівка.


[Закрыть], примостившись біля запотілого вікна так, наче збирався тут ночувати.

– Може, ще одну чашку солодкого чаю? – спитав Серж. – Щоб не дуже відчувалася гіркота поразки?

– Я згоден почастувати вас чаркою кальвадосу, щоб не було надто сумно, коли доведеться просадити виграшну партію, мосьє Ньо.

– Поясніть, мосьє Лиско, чому в Росії не можна грати в шахи в таких кафе, як моє?

– Це важко пояснити. Я за те, щоб грати в наших кафе в шахи. А втім, культури побуту досягають не одразу; мій покійний батько вперше побачив телевізор у п’ятдесят першому році, і екран був завбільшки, як консервна бляшанка, а мій п’ятнадцятирічний племінник народився в домі, де вже стояв кольоровий ящик, і це вважалося само собою зрозумілим. Як і те, що я міг тільки мріяти про мопед, а він гасає на ньому в технікум… Колись доживемо й до того, що станемо в кафе грати в шахи…

– Ви мислите дуже чітко, а все-таки програєте в шахи, мосьє Лиско. Я обіцяв вам мат?

– Обіцяли.

– Може, ви хочете здатися?

– Ніколи, – відповів Лиско, розуміючи, що партію він програв. Йому дуже подобалося це французьке «жаме»[5]5
  Ніколи (фр.).


[Закрыть], воно здавалося йому таким же абсолютним, як і наше «ніколи»; це слово йому особливо сподобалося, коли він, ще юнаком, побачив його на кіноафішах, – фільм Поженяна так і називався «Ніколи»; все-таки талант не може не бути сміливим, так і треба, ось я не талановитий, тому й сміливості в мене ні на копійку немає, подумав він і, підвівшись, пішов до телефону, що стояв на стойці бару.

– Отже, ви здаєтесь, – торжествував Серж, – чи не так, пане червоний комуніст?

– Я програв цю конкретну партію, пане дрібний буржуа, але загальний рахунок все-таки на мою користь.

Набравши номер, Лиско сказав:

– Марі, я закінчив справу. Ти приїдеш до мене завтра вранці? Шкода, я почну диктувати перший шматок о десятій, хотілося, щоб ти переглянула все начисто… А коли? Добре, я спробую перенести розмову з редакцією на годину… Чому в тебе сумний голос? Ну-ну… Ну, обіймаю тебе, на добраніч… Що? Не знаю…

Хлопець у паризькій синьо-червоній кепочці з помпончиком кинув на стіл п’ять франків, голосно позіхнув і вийшов з кафе.

Серж налив собі трошки кальвадосу, неквапливо випив терпку яблучну горілку і прибрав фігури у велику інкрустовану шухляду.

Лиско повільно опустив трубку, посміхнувся і, побажавши мосьє Ньо на добраніч, пішов до себе, хоч спати йому не хотілося – він нетерпляче чекав завтрашнього ранку…

10
12.10.83 (8 годин 45 хвилин)

Поліцейський інспектор кримінальної поліції Шор довго сидів на білому стільці з високою позолоченою спинкою, розглядаючи Леопольдо Граціо; голову його розірвало кулею, величезне ліжко залите темно-бурою кров’ю; пістолет валявся на білому пухнастому килимі; коли експерт підвів на інспектора очі й заперечливо похитав головою, Шор зняв телефонну трубку й набрав номер шефа, комісара Матена.

– Відбитків немає.

Матен довго мовчав, потім сказав сухо, карбуючи кожне слово:

– Ніяких контактів з пресою! Постарайся зробити все, щоб інформація не потрапила у вечірні газети!

– Не обіцяю, – буркнув Шор. – Занадто помітна фігура.

– І все-таки я покладаюсь на твій досвід, Шор.

11
12.10.83 (8 годин 45 хвилин)

Степанов завжди зупинявся тут, на авеню Сімплон, коли видавець викликав його з Москви правити верстку. Хазяйка невеличкого пансіону мадам Брюн подавала хороший сніданок (на відміну від інших готелів і пансіонів – сир, шинку, яйця по-віденськи, а не тільки джем та каву), тому в неї були постійні клієнти і ціни за номери не підвищувались так швидко, як в інших готелях.

Степанов прокидався ще до того, як починало розвиднюватись, снотворне не допомагало; він уставав не зразу, лежав, закинувши руки за голову, стомлено розглядав стелю, обклеєну ситцевими шпалерами, такими ж, як на стінах і на підлозі; мадам Брюн полюбляла завершеність у всьому, навіть у тому, щоб маленьку кімнату зробити коробочкою, затишок насамперед.

«Чим старші люди, а особливо жінки, – подумав Степанов, – тим більше їх вабить закінчена обмеженість простору… Невже це вроджене прагнення до того, щоб не було страшно лягати в ящик? Все одно страшно. На цьому страху й склалася нова риса у Толстого, та хіба тільки в нього одного?»

Він повернувся на бік і почав лічити до ста, раніше йому це допомагало заснути бодай на півгодини; день у нього мав бути клопітний: треба було іще раз зустрітися із славним журналістом з «Суар» Бреннером (про нього багато говорили після його циклу інтерв’ю з фінансистами та політиками Європи й Азії), о четвертій годині, зразу ж після ланча, чекали на телебаченні – він хотів подивитися зйомки фільму в павільйоні, тут уміли робити це майже в одній декорації, дуже швидко й дешево; ввечері Алекс запросив у «Гран серкль», там крім смачної риби й вина з Провансу було невеличке казино, грали тузи, Степанову треба було подихати тим повітрям, у голові зріла нова книжка, відчувалася потреба сцени в гральному домі, один раз він був у Монте-Карло, кілька разів у Баден-Бадені, але все, що відбувалося там, здавалося оперетою: старі жінки в шиншилах, прудкі араби в розкльошених брючках, що туго обтягували стегна, алкоголіки в галстуках, узятих напрокат при контролі, – в казино не можна без «метелика» чи галстука, традиції насамперед, пристойність і ще раз пристойність, навіть стрілятися дозволено лише в туалеті, аби тільки не псувати загальної картини…

Коли набридло лічити і він хотів уже встати, на нього навалився тривожний, важкий сон; снилося щось бридке, якийсь чорно-білий пес з рогами качався на траві, – мабуть, перед зміною погоди, та й взагалі, коли Степанов бачив уві сні собак, це не на добре.

Прокинувшись, він аж стрепенувся, хотів відігнати снище, але воно було видимим, як настирливий візитер з рукописом, який конче потрібно прочитати, дати відгук, написати передмову й порекомендувати в журнал. «Хоч би Бембі послухала мене, – подумав він. – Хоч би не поспішала, така ж уперта, однак довірлива, як маленьке оленятко, довірлива, але й скритна, все в собі носить, дурненька, ніколи всього не розкаже… А ти, – запитав він себе, – хіба не такий?»

Крізь жалюзі пробивалося сонце, його було багато, але воно було особливим, паризьким, холодним, навіть коли жарко; чомусь паризьке сонце поєднувалося у Степанова зі словом «етранже», таким поширеним у Франції; іноземців, «етранже», тут не дуже полюбляють, солдат Шовен, з ім’ям якого пов’язане поняття «шовінізм», народився не де-небудь, а саме тут…

Згодом промені сонця стали схожими на форель, яка довго, зачаївшись, нерухомо стоїть у ковбанях біля кам’яних порогів на річці, що біля Раквере, на сході Естонії, у білі ночі. Форель зникала, якщо її «сполохати», так само нереально, як і з’являлася; просто неможливо було помітити ту мить, коли замість великої риби з синіми й червоними цяточками на боках залишалися повільні кола на воді. Промені сонця на стелі миттю зникали й знову виникали несподівано, наче хтось невидимий закривав щілину на бордовій портьєрі.

«Блакитні – для затишку, червоні – для хтивості» – так, здається, у Маяковського, – подумав Степанов, згадавши «Клопа». – Чи навпаки? Вчителі завжди ставили мені двійки за те, що я помилявся в деталях. Я вже все це пережив, а бідолашна моя Ольга ще й досі страждає. За що ж їй Зіна вліпила двійку? Ага, я сказав Ользі, що Чехов написав: подробиця – сестра таланту. А Чехов, виявляється, говорив, що «стислість – сестра таланту». Взагалі ж одне лише підтверджує друге: подробиця мусить бути короткою, інакше це вже не подробиця, а вільна описовість».

Степанов почув кроки в коридорі. Ступали тихо й швидко – мадам Брюн, яка сама прибирала ці три кімнати на мансарді, ходила в тапочках, підшитих повстю, щоб не тривожити гостей свого пансіону; її друг і коханець мосьє Рабефф любив повторювати: «Ми не можемо поставити нашим пожильцям телефонний апарат у клозеті, як це роблять тепер у «Жорж Санк», але ми гарантуємо кожному вісім годин сну в будь-який час доби».

Степанов виліз з-під товстої, але легенької пухової ковдри, підійшов до вікна й зачинив кватирку – кімнату за ніч вихолодило, мосьє Рабефф економив на опаленні, радіатори були як завжди нагріті лише наполовину – і знову ліг.

Ліжко ще зберігало тепло його тіла; Степанов натягнув ковдру до підборіддя, взяв зі столика «голуаз», глибоко затягся й знову став спостерігати за сонячними променями, які, здавалося, завмерли непорушно лише для того, щоб спружинитись, набрати якнайбільше сили й зникнути – наче форель.

«Ми старіємо непомітно, – подумав Степанов, – і відзначаємо віхи часу, лише коли зникають прізвища фаворитів від футболу. Був у ЦБЧА Григорій Федотов – помер. А потім грав його син. Ага, значить, відстукало двадцять років. Чи вісімнадцять – футболісти на відміну від дипломатів рано починають і так само рано закінчують… Я дуже постарів. Навіть страшно подумати, як я постарів. Коли б мені хтось сказав десять років тому, що я ніжитимусь під ковдрою на мансарді в Парижі о дев’ятій ранку, я навіть не розгнівався б, хоч добряче лютую, коли за мене вирішують чи придумують мої вчинки… Чого це я знову зводжу рахунки з Надією? – посміхнувся він. – Даремно. Зводити рахунки треба з ворогами; з жінкою, яку кохав, не можна, це боягузтво. Підстраховка чоловічої гордості – зводити рахунки подумки, щоб, боронь боже, не повернутися одного чудового дня. А може, це протиотрута від ревнощів. Гаразд. Годі про це. Як кажуть наші класові вороги: «Но коммент…» Якби я приїхав до Парижа десять років тому чи навіть п’ять, я лягав би о третій, а прокидався о п’ятій і був би весь час на вулицях. Париж належить до тих міст, які спочатку розумієш через вулицю, а вже потім через людей. Проте люди тут схожі на масовку в декорації, що її зробив Леонардо; не вони визначають обличчя Парижа, а скоріш Париж милостиво дає їм право називати себе парижанами. Як ми, росіяни, ховаємося в літературі під шатро, яке поставили Пушкін і Толстой, так і тутешні жителі несуть на собі відблиск величі свого міста. Це справді так… Я помітив, як учора Бреннер знайомив мене з Шарлем Бісо. Він не міг приховати презирства: «Бісо з Вандеї». Між іншим, навіщо Джордж Мельцер так напоїв мене віскі? А втім, він перший напився. Хотів, щоб я, напившись, признався йому, що мій кодовий номер в КДБ «007»? Але бояться нас лише не дуже розумні люди. Особливо ті, хто в дитинстві відставав з літератури і захоплювався спортом. Вони читали Гоголя в «Золотій бібліотечці», що видається в «Оксфорд прес»; ті «Мертві душі» вміщуються на двадцяти сторіночках, і про Собакевича там сказано, що він «скупий і негостинний старик». До речі, як доїхав Джордж? Він був на машині. Та в нього ж дипломатичний номер. Журналіст з дипломатичним номером. Сам він шпигун, сучий син. А дівка з ним була славна. Сам шпигун, тому й вважає, що навколо теж самі шпигуни. В нього очі завжди перелякані. І тільки коли напивається й знімає свої димчасті окуляри, видно, що очі в нього якісь молочні, і взагалі він, мабуть, у дитинстві любив ловити метеликів великим сачком».

Степанов раптом побачив – чітко, немов кадр з кольорового фільму, – величезний луг, порослий жорсткою жовтою травою, і синіх коників, що літали, видаючи якесь дивне стрекотання, наче далекий тріск вертольота. Але тоді, в піонерському таборі газети «Известия», діти ще не знали, що незабаром вертольоти стануть побутом, і не знали вони, що їх вивозитимуть звідти, під бомбами, ніхто ще нічого не знав, бо було літо тридцять восьмого року. Степанов згадав, як тоді, бігаючи з великим сачком за кониками, він раптом злякався чогось невідомого, спинився, потім ліг на жорстку траву, відчув її важкі сонячні пахощі й раптом заплакав нестримно, як жінка, яку образили, зовсім не по-дитячому, довго ке міг зрозуміти, чого ж він так плаче, і, тільки коли семирічна Алка Блат стала гладити його по плечах і заспокоювати, він раптом збагнув, що злякався смерті, уявивши собі, як колись зникне цей жовтий, висушений луг і сині коники, і сонце, і все довкола зникне, бо помре він сам…

«Все-таки курити натщесерце, – подумав Степанов, – типова російська звичка. Американці п’ють склянку сирої води, французи поспішають одержати свою каву, а ми хапаємо сигарету. Жаль, що в нас перестали продавати маленькі пачки «Дуката» за сім копійок. Найкращі були сигарети. Вони з’явилися року сорок шостого – перші наші сигарети. До цього були папіроси «Норд», «Біломор» і «Казбек». Батько, правда, курив «Північну Пальміру», поки не перейшов на «Герцеговину Флор». Його відновили в партії і на роботі в перші дні війни; о четвертій годині ранку до нас додому подзвонив Поскрьобишев, помічник Сталіна, й сказав батькові, що сьогодні ж треба виїхати в Смоленськ – заздалегідь готувати партизанські друкарні… Так, років п’ять тому я, звичайно, в Парижі не вдавався б до спогадів, а їздив би в метро – ранкові поїзди в будь-якому місті світу схожі на соціальну анкету, встигай тільки аналізувати інформацію: хто як одягнений, що читають, як розмовляють одне з одним, чи багато сміються, чи штовхаються у дверях. Кажуть, у нас штовхаються. Де там у біса! Це тут штовхаються, а в нас вершина галантності, диво, а не пасажири. Тільки у наших старих жінок особливі лікті, наче в них не кістки, а дерев’яні протези. «Радянські старі жінки – найстаріші бабусі в світі!» Отож, з погляду соціології, в цьому теж є свій прекрасний смисл…»

– Мосьє Степанофф! – проспівала мадам Брюн, ледь торкнувшись дверей пучками своїх товстих пальців. – Мосьє Степанофф! Вас до телефону.

Постукати вона не наважилася – дуже різкий звук, постоялець може сполохнутись від несподіванки; лагідність, у всьому лагідність, гостеві треба догоджати. Але Степанов усе-таки сполохнувся. Він нікому не давав номера телефону, вважав, що краще дзвонитиме сам.

– Я сплю.

– Я знаю, мосьє Степанофф, я сказала про це абоненту, але він негайно вимагає вас до апарата.

«Мабуть, Джордж. Він міг дізнатися, в якому готелі я зупинився».

– Хто дзвонить?

– Якийсь радянський пан.

– Мадам Брюн, не дивіться на мене, я голий.

Брюн засміялась, наче розсипала по столу гудзики.

«В моїй варварській французькій мові вона зрозуміла лише те, що я голий, – подумав Степанов. – Наш самовчитель нікуди не годиться».

Телефонний апарат стояв у невеличкому коридорі, обклеєному ситцевими, в квіточках – на німецький манір – шпалерами.

Мадам Брюн стояла біля телефону й тримала в руці Трубку.

– Я думала, ви справді голий, – сказала вона, – мені було б так цікаво побачити голого червоного.

– Ще побачите, – пообіцяв Степанов, і мадам Брюн пішла крученими сходами вниз, вихляючи задом, величезним, як аеродром. – Слухаю, – сказав Степанов, проводжаючи поглядом могутні тілеса мадам Брюн.

– Дмитре Юрійовичу, посол просить вас приїхати до нього о десятій.

– А котра зараз?

– Спали ще?

– Чому ви так думаєте?

– Мадам сказала, що ви голий.

– Он як… Коли ж це вона встигла?..

– Вони проворні… Зараз дев’ять п’ятнадцять…

– Добре, я буду о десятій.

Степанов нашвидку прийняв холодний душ, кинув у склянку води таблетку аспірину – французи запевняють, що аспірин треба пити профілактично кожного дня, щоб розріджувати кров, а після пиятики тричі на день; заїв кислу воду твердим несмачним червоним яблуком і, тільки пустившись униз, здивовано подумав: навіщо він, приїхавши сюди цього разу правити коректуру своєї книжки, а не за журналістським мандатом, міг знадобитися так несподівано?