Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 30 страниц)

80
26.10.83 (19 годин 33 хвилини)

– Так, мосьє Назрі, я зрозумів.

Чоловік поклав трубку телефонного апарата, зробленого під старовину – мідь і штучний янтар, – рвучко підвівся і пішов у темну спальню, таку прокурену, що повітря було гірко-кислим.

На широкому ліжку лежав невеличкий довговолосий хлопець; обличчя його було таке веснянкувате, ніби за вікном зараз квітень, а не жовтень.

– Ходімо, Серж, – сказав чоловік, – ходімо, я зроблю тобі масаж, чудовий масаж, ходімо…

Серж мляво підвівся; коли він сів на ліжку, стало помітно, яке в нього брезкле обличчя, які важкі мішки під очима; попелясті кучері, аж надто підвиті, густі, зловісно підкреслювали невідповідність з ясними великими ляльковими очима й дитячими веснянками.

Він ще повільніше встав з ліжка, сліпо пішов до дзеркальної стіни, штовхнув її долонею, частина стіни відчинилась – де були двері у простору, облицьовану чорним кахлем, ванну.

Серж скинув шорти, впав на масажний стіл, уривчасто позіхнув і сказав:

– Дуже болить шия.

– Бо там найстрашніші відкладення солі, – сказав чоловік, видавив крем на долоню, розтер і заходився масажувати спину Сержа. – Зараз ти відчуєш силу, кров приллє до шкіри, буде гостре, голчасте тепло, яке розійдеться по м’язах, вони спершу замруть, особливо оці, подовжні м’язи спини, а потім почнуть поволі стискатися, немов перед кидком, найголовнішим кидком твого життя, коли все зміниться і ти матимеш те, про що інші мріють усе життя, але так його й не мають, а тобі лишилося чекати години, лише кілька годин, і мускулам можна буде розслабитись, і ти сядеш у темне купе експреса на Марсель, маленьке купе-люкс для одного щасливчика, і витягнешся, закинувши руки за голову, й заснеш, а я їхатиму поряд… Ану, перевернись… Дай мені твою ліву руку… Права сильніша, а ліва головна, розтули долоню, ні, ще, ще… Розслабся, зовсім розслабся, ось так, ну, молодець, у тебе довга лінія життя, дивись, розсікає долоню, яка вона глибока й різка, вона й визначає все твоє єство. А ось ці бугорки, ти відчуваєш, які міцні, це бугорки Венери, це твоя життєва сила, жінки мліють з тобою, вони подібні до собачок, котрі йдуть за хазяїном, ти їхній повелитель, ох як же їм добре з тобою, ні з ким так не буде в них, тільки з тобою, Серж… А тепер опусти руки, я розігрів їх, вони твердо триматимуть рукоятку пістолета, велику й важку, обгорнуту чорною ізострічкою, рукоятку буде влито в твою долоню, ти ж добре б’єш навскидку, ти влучаєш без промаху, твій тренер був мерзотник і гад, коли віддав тебе суддям, він міг не говорити їм про укол, він мусив мовчати, а він продав тебе, нехай тепер нарікає на самого себе, його просили добром, я принижувався перед ним, а ми не прощаємо приниження, ти хіба простив би приниження, Серж? От бачиш, ти мовчиш, значить, згоден зі мною… Ану, розслаб литки, я повинен добре їх пром’яти, кожну клітинку, щоб зручніше було скинути слухняне тобі тіло в сідло «іцукі» і дати газ, і пронестися повз двох жінок і товстого старого чоловіка, і зробити три постріли, три твоїх постріли, а за рогом, як і тоді, в Палермо, стоятиме машина, і за кермом, як і там, сидітиму я, а вранці ми будемо вже в Марселі, одразу ж попливемо на яхті в море, а через три дні полюватимеш в Сіцілії, я ж знаю, як ти б’єш перепелів, і Сюзанна підсмажить їх нам на рожні, і жир капатиме у вогонь, ми питимемо з тобою кисле червоне шипуче вино і купатимемося в басейні, і тоді я дозволю Сюзанні робити тобі масаж. Я спатиму цілісінькими днями в шезлонзі й робитиму тобі укол увечері, перед заходом сонця; а зараз, після того як я тебе розігрію і дам тобі маленьку порцію найкращого героїну і ти зразу збадьоришся, тобі захочеться встати; в тобі буде легкість, весела легкість, ану, вставай, я йду кип’ятити шприц, вставай, Серж, вставай, діло…

81
26.10.83 (19 годин 33 хвилини)

Директор ЦРУ сидів біля того телефону, що зв’язував його з посольством у Гаривасі, решту перевів на секретаря.

Величезні годинники, вмонтовані у стіну його кабінету, які відповідали часовим поясам Європи, Азії, Африки, були зараз зашторені; цокав лише один, той, де секундна стрілка «лонжина» показувала час у Центральній Америці.

Дзвінок, якого директор чекав так напружено, пролунав з запізненням на три хвилини.

– Добрий день, Поль, у нас тут страшенна спека, стояв під душем, – резидент у Гаривасі сказав умовну фразу, котра означала: завершальний етап операції почався, і почався успішно.

(Згідно з корективами, які директор вніс у «Кориду» після самогубства Велша, центр ваги заключної фази операції переносився з техніки, тобто з усунення Санчеса, це питання вирішено, на перспективу; від успішного розвитку цієї фази «варіанта» залежало багато, коли не все.)

… У кабінеті міністра енергетики і планування Енріке Прадо (за десять хвилин до дзвінка резидента ЦРУ своєму шефові) з’явився водій із запискою від дружини: «Негайно приїзди, мама при смерті».

Прадо зняв трубку, набрав номер телефону; вдома ніхто не відповідав; він кинувся вниз, крикнув секретарям, що передзвонить пізніше, наказав водієві ввімкнути сирену, і тільки після цього, мерзлякувато щулячись, спитав, що сталося. Той відповів, мовляв, вдома жах: почав був розповідати подробиці, але кермо повело вбік, він загальмував, вискочив з машини, вилаявся – спустило переднє ліве колесо.

Прадо вийшов посеред вулиці; з-за повороту з’явився малолітражний автобус; Прадо підняв руку; водій загальмував.

– У мене вдома нещастя, будь ласка, громадянине, відвезіть на вулицю Куенкі, – сказав Прадо, відчуваючи тремтіння в усьому тілі, яке чим далі, тим дужче проймало його.

– Сідай, – буркнув водій.

Один з пасажирів відчинив двері. Прадо стрибнув у салон і одразу ж відчув руки людей, які намертво втиснули його в м’яке, з цупкої тканини сидіння.

– Громадянине міністр, – сказав той, що горбивсь в самому кінці салону, – ваша мама здорова, у нас є п’ятнадцять хвилин для розмови, ми не терористи, вашому життю нічого не загрожує, будь ласка, поводьтесь розумно, зараз ми приїдемо і зв’яжемо вас з вашою родиною…

– Ви мерзенні провокатори, – тихо мовив Прадо, відчуваючи, як серце калатає десь біля селезінки, немов зірвалося вниз. – Ви, мабуть, не думаєте про те, що мене почнуть шукати… І знайдуть… Хоч ви і вб’єте мене, але й самі не втечете від кулі… Санчес підніме сили безпеки, Лопес кине «червоні берети», все буде зроблено за годину чи дві, мій водій бачив вашу машину, він скаже…

– Водія вже везуть на північ, у сельву, він мовчатиме, ми проштовхували його до вас сім місяців, – усміхнувся чоловік у величезних темних окулярах, щуплий, з ледь помітним акцентом, видно янкі, хоч волосся чорне і вуса підстрижені зовсім по-іспанськи – кінчики опущені вниз, до підборіддя. – Що стосується Санчеса, то його вб’ють через кілька хвилин.

– Чого ж ви зволікаєте зі мною, брудні свині?!

– Не треба ображати мене, громадянине Прадо, – сказав цей, з вусиками, решта мовчали, впершись дулами пістолетів у спину Прадо, не люди, а манекени. – Не треба. Це все емоції, а ви логік.

Машина на великій швидкості в’їхала у ворота особняка на околиці; Прадо помітив у дзеркальці над головою водія, як чотири чоловіки відразу зачинили ворота; вони озброєні, у формі «червоних беретів», ясна річ, камуфляж, та й взагалі все схоже на якийсь поганий спектакль чи важкий сон, коли силкуєшся розплющити очі і не можеш, хочеш заплющити, та немає сили, а потім схоплюєшся з ліжка, біжиш у ванну – підставляєш руки під струмінь холодної води і змиваєш кошмар. Все кане в небуття, тільки б проснутися…

Водій різко загальмував біля довгої скляної асієнди; манекени підштовхнули Прадо пістолетами; він виліз; його ввели в просторий хол; біля величезного, на всю стіну вікна, що виходило до океану, в низькому кріслі сидів опасистий, здоровенний, рясно вкритий потом Джеймс Боу в легкому голубому костюмі «для тропіків» і брудних, на зразок американських (зразу відрізниш) черевиках. Він важко підвівся з крісла, показав на телефон.

– Дзвоніть додому, містер Прадо.

Прадо набрав номер, він ще й досі не міг угамувати тремтіння в руках; голос дружини був, як завжди, лагідний, спокійний.

– Ти присилала до мене Хорхе? – спитав Прадо.

– Ні, любий, я не бачила його, відколи ти поїхав до міністерства. На базар їздила автобусом. Щось сталося?

– Як мама?

– Покликати її? Вона в саду…

– Так, поклич, будь ласка…

Боу подивився на годинник, важкий золотий «ролекс», друга після «Патека Філіпа» престижна фірма; думай про дрібниці, сказав собі Прадо, нехай заспокоїться серце і мине тремтіння в руках, інакше виглядатимеш боягузом в очах цих бандитів із золотими годинниками.

– Я слухаю, Енріке, – обізвалася мати, і враз тіло обм’якло, відчув, як йому підставили стілець, він повалився на глянсову шкіру зебри.

– Як ти себе почуваєш, мамочко?

– Чудово, любий… У тебе дивний голос… Що з тобою?

– Ні, ні, зі мною все добре…

– Есперанса готує на обід худіас[33]33
  Юшка з квасолі чи бобів з цибулею (ісп. жаргон. – Ю. С.).


[Закрыть], ти ж любиш… І буде шматок доброго м’яса, ти, сподіваюсь, приїдеш вчасно?

– Неодмінно, – відповів Прадо. – Я неодмінно приїду, мамочко, до побачення, рідна…

– Що з тобою, Енріке? У тебе поганий голос…

– Ні, ні, я трохи втомився, це минеться, ти ж знаєш, у мене так буває…

Він поклав трубку, глянув на спітнілого товстуна в пом’ятому костюмі і величезних чорних черевиках, повільно підвівся.

– Робіть своє діло, тільки дозвольте мені помолитися перед тим, як усе скінчиться.

– Усе тільки починається, містер Прадо, – сказав Джеймс Боу. – Дозвольте відрекомендуватися: я захищаю інтереси тих, хто прагне, щоб Гаривас став стабільною державою, яка динамічно розвивається, і зорієнтованою на постійно дружні стосунки із Сполученими Штатами…

– І тому, – Прадо кивнув на вусатого, – вбивають Санчеса?

– Саме так, – зітхнув Боу. – Але роблять це не заради жадоби крові, а лише для того, щоб у крісло прем’єр-міністра сіла компетентна людина, технократ, здатний жити не лозунгами чи абстрактною ідеєю, а холодним розрахунком, який насамперед потрібен нещасному, напівголодному, неграмотному народові… Такою людиною ми вважаємо вас, містер Прадо…

– Що?! Як ви смієте звертатися до мене з цією пропозицією?! Кінчайте ваше діло! Нехай стріляють у мене ці лобуряки! Я не боюся смерті! Я боюся ганьби!

– Всі бояться ганьби, містер Прадо, – так само спокійно, віддуваючись, мляво погодився Боу, – особливо іспанці, люди, які звихнулися на кодексі честі, істинні кабальєро… У нас лишились лічені хвилини, містер Прадо, необхідно домовитись, потім ми передамо вам текст промови для виступу по телебаченню, треба прочитати його кілька разів, щоб виступати без папірця…

– Я сказав, – повторив Прадо, – кінчайте! Я не боюся смерті! Я не з породи продажних шлюх!

Він сказав це по-англійськи; Прадо вчився в Далласі, по акценту зрозумів, що товстун звідти, житель півдня; троє вийшли, а Джеймс наблизився до вікна, взяв з підвіконня тонкий, з тисненої шкіри дипломат, відкрив його, вийняв папочку, почав неквапно перегортати папери, закурив, поманив Прадо, кивнув на масивне, з чорного дуба підвіконня; той сів, товстун опустився поряд, тицьнув пальцем у сторінки.

– Тут матеріали, які ми збирали на вас останні два місяці, містер Прадо… Ви сказали, що боїтеся ганьби… Я вірю. Вас ніхто не збирається вбивати, бо ви нічим не загрожуєте нам, у вас немає честолюбних амбіцій вождя нації, ви справді технократ, а не ідеолог… Якщо ви відмовитесь від нашої пропозиції, ми дозволимо вам поїхати додому, дружина готує вам худіас, мама, до речі, забула сказати: найсмачніший суп касуела уже стоїть в духовці, ви любите касуелу, кожної суботи ви ходили в кабак «Лос пачолес» у Далласі до Дона Хоакіна попоїсти касуели, до того як… Словом, ви повернетесь додому, в нас є вибір, містер Прадо, у нас є три кандидати на пост прем’єра, і вони вже дали згоду, вони чекають у сусідній кімнаті… І коли хтось із них вирішить через кілька тижнів чи місяців притягти вас до суду, це їхня справа, ми не заважатимемо…

– Мене немає за що притягувати до суду, я ні в чому не винен…

– Містер Прадо, кожна людина на цій грішній землі у чомусь та винна… Кожна… Без винятку… Мене, наприклад, можна посадити на електричний стілець, коли заглянути в кожен день усього мого життя, хоч я не брав хабарів, не грабував банків, не гвалтував дівчат, не розбишакував на дорогах і не вбивав міністрів… Але я жив і діяв, містер Прадо, а життя – це злочин, я вже не кажу про життя, сповнене активних вчинків… Ви, наприклад, перестали ходити до Дона Хоакіна після того, як його дочка Хосефіна зробила від вас аборт, на жаль, лікар виявився малокомпетентним, і жінка стала інвалідом – безплідність, порушення циклів та інші жіночі неприємності… Ви думаєте, Дон Хоакін забув про це? Він пам’ятає, – товстун знову ткнув вказівним пальцем у скріплені сторінки, що лежали в нього на колінах. – Він з радістю дасть хоч завтра свої показання проти того, хто спокусив його дочку… Ви кажете, що боїтеся ганьби… Я вірю вам… – Боу перегорнув кілька сторінок, демонстративно слинячи товстий, неначе обрубаний вказівний палець. – Ось, подивіться, містер Прадо, це свідчення головного механіка гариваської електростанції… Ви ж працювали там директором, коли повернулися з дипломом інженера з Штатів, чи не так? Пригадуєте Хаїме Оярсабаля? Вас спонукали до цього добрі наміри, ви хотіли дати робітникам премію на різдво, але грошей не було, і ви разом з Оярсабалем зупинили два агрегати, збрехавши, ніби сталася аварія і треба поставити робітників на нічну зміну, щоб не лишилося місто без світла… А позаурочна нічна зміна оплачується вдвічі більше, і за це робітникам видають премію… Але й вам теж. Ви від неї не відмовились… Я розумію, містер Прадо, ви так зробили з добрих намірів, ви не могли відмовитись. Інакше підвели б інших, беззаконня породжує шахрайство, але ж це не доказ у судовому засіданні, це емоції, а трибунал їх не досліджує, та й суд присяжних навряд чи став би порпатися в цьому… Незаконні гроші, та й годі! Або ось… – він знову погортав сторінки. – Погляньте… Коли три місяці тому ви поїхали у Мілан для переговорів з Граціо, уряд виділив вам кошти… По статтях… На телефонні розмови, готель, транспортні засоби, на представницькі – треба ж було влаштовувати коктейлі й прийоми… Ваш секретар Габріель Пратт дав вам рахунок, на коктейлі не вистачало… І ви своєю рукою, без погодження з урядом санкціонували дрібне шахрайство: попросили одного з помічників Граціо, містера де Бланко, взяти на себе оплату готелю, але лишити рахунки вам і на ці гроші влаштувати прийом… Я знаю, ви не поклали ці нещасні три тисячі доларів собі в кишеню, я також знаю, що ви пішли на це заради справи, заради того, щоб пройшов енергопроект Санчеса, але трибунал розглядатиме документи й показання свідків, розумієте? Ось, містер де Бланко показав, – ткнув Боу в сторінку, – що він виписав чек за проживання вашої делегації в готелі… А це копії звіту, в якому ви підписали витрати за готель з коштів, відпущених кабінетом… Ну, хіба це не ганьба? Далі читати?

– Який мерзенний бруд.

– Хіба це бруд? Я не читаю вам інших документів, містер Прадо… Людина безпам’ятна, вона відкидає у минуле те, що їй не бажане чи соромно зберігати в серці… Я ж не читаю вам записів ваших розмов з дружиною в ліжку… Кожен збуджується по-своєму, в усіх нас рильце в пушку, але ж не пійманий – не злодій, а коли і цей ваш шепіт узяти та й розголосити? Дати прослухати трибуналу – а він уже прокрутить це по національному радіо, ось, мовляв, хто нами правив, – як то буде вашій мамі? Дітям? Вашій дружині…

– Дайте мені пістолет, – крикнув Прадо. – Я сам зроблю те, що мушу зробити в такій ситуації…

– Ви не зробите цього, – твердо сказав Джеймс Боу. – По-перше, ви вимовили слово «ситуація», отже, у вас іще живе логік, а не міністр Санчеса… По-друге, коли ваш друг по коледжу Ромуло Батекур публічно дав вам ляпаса за те, що ви відбили в нього Магдалену, ви ж не дали йому здачі…

Боу підійшов до стіни, де висіла картина – синьо-чорна абстракція, стрімкі, уривисті лінії, чимось схожі на нічну грозу в тропіках над океаном, – натиснув своїм страшенно товстим пальцем на раму, поманив Прадо; той устав з підвіконня і, відчуваючи ненависть до самого себе, наблизився до товстуна.

– Подивіться, – Боу кивнув на малесеньке вічко, що відкрилося на полотні. – Там ваші знайомі, дивіться…

І Прадо подивився.

У холі, майже такому, як цей, де він тільки що перестав бути колишнім Прадо, а перетворився на спустошену, байдужну до себе, розбиту, з тремтінням у ватяних ногах істоту, сиділи помічник Санчеса по зв’язках з пресою капітан Гутієрес, міністр продовольства Еухеніо і заступник міністра фінансів Адольфо; вони про щось квапливо розмовляли, і, хоч обличчя їхні були блідими, вони навіть часом посміхалися, жестикулювали, як живі люди; в жодному з них не було видно зламу, слідів тортур, боротьби…

Прадо не зміг погамувати сліз, він знепритомнів і важко впав на підлогу, викладену синьо-білими кахлями, якими звичайно прикрашають невеличкі подвір’ячка в Андалузії, особливо в Севільї, по дорозі до моря, до Малага…

82
26.10.83 (19 годин 33 хвилини)

– Я спробую покласти дев’ятий від борту ліворуч у кут, – сказав Санчес. – Як ти ставишся до цього, в’єхо?

– Негативно… Я чомусь думаю, що ти не покладеш цієї кулі, Малюк. Знаєш, я грав якось з російським поетом Маякоські в Мехіко, він приїхав туди в двадцять п’ятому… Не пригадую точно, чи в двадцять сьомому роді, Він революціонер, але грав дуже добре і одного разу засадив таку саму кулю… Тільки він дуже довго натирав крейдою кий перед кожним ударом… Знаєш, він так кумедно цілився в кулю… Виставляючи нижню щелепу, вона в нього була важка, сильна, не те що в тебе… Та ще був дуже коротко підстрижений. Ну, гаразд, бий, я помовчу…

Санчес промахнувся, зробив підставку; одинадцятий став на удар.

– Ну що, Малюк, кінець тобі? – зітхнув Рамірес. – Такого гравці не прощають… Можу пощадити, коли звелиш узяти Пепе солістом…

– Я, мабуть, не встигну послухати його сьогодні, в’єхо, – відповів Санчес. – Давай обставляй мене, і я поїду… Багато справ…

– Він зараз має бути тут…

– Тоді не поспішай мене обшахровувати, – зітхнув Санчес. – Програвати – навіть тобі – прикро.

Старий зібрався перед ударом, рука вже не тремтіла, очі стали білячі, мов бусинки; клац; куля лягла, наче в масло.

– Бачиш, як треба бити, – сказав Рамірес. – Учись, поки я живий. Хочеш, ввімкну ящик? Вранці диктори оголосили, що виступатиме твій міністр Лопес…

– Я можу тобі сказати, про що він говоритиме на телебаченні, – Санчес знизав плечима.

– Він справді проти тебе, як кажуть люди?

– Які люди це кажуть? Де? В цьому вашому клубі?

– Не тільки. В кафе на Пласа де Хінос теж говорять про це… А там збираються водії й вантажники, вони не вхожі сюди…

– Ну, а ти як думаєш?

– Спочатку я покладу сьому в середину одним дотиком, дуже красиво, відведу свою кулю для удару по десятому, а потім відповім тобі, сивий Малюк…

Він поклав кулю, одвів свою на новий удар і витяг сигару.

– Хочеш? – спитав він Санчеса. – В мене ще три штуки, дуже добрий тютюн, я полощу ним рот, укріплюю ясна… Мені здається, Малюк, зараз почався такий бардак, і збагнути щось просто неможливо, та коли вже багато говорять, виходить, таки є…

– Коли є, в’єхо, то, як правило, ніхто нікому нічого не говорить…

– Це в янкі або ж у німців, вони інші, північани, в них кров повільніше тече, а ми південці, в нас що на душі, те й на язиці… Я колись грав з людьми, які воювали проти Франко… Вони говорили, ніби знали в окопах про все, що творилося в Мадріді… Там же були анархісти, комуністи, республіканці, поумовці[34]34
  Троцькістські групи.


[Закрыть]. Всі билися за своє, і ще за тиждень до того, як змінився уряд, люди знали імена нових міністрів…

– А в Чілі нічого не знали, в’єхо…

– Це точно, – погодився старий, – там Піночет стояв на трибуні поряд з Альєнде, там було все тихо, тільки багаті жінки ходили по вулицях з каструлями… У нас теж підуть, на яловичину знову підскочили ціни…

– А хто в нас їсть її? – Санчес знизав плечима. – Ти? Так ти гравець. А вантажник?

– Той, хто вміє красти, їсть… Малюк, я тебе люблю, ти дуже добрий, хіба годиться бути добрим правителем, такого не буває, може, тобі вже пора стукнути кулаком по столу, як?

– Тепер це не страшно, всі стали сміливі, в’єхо, ми ж скасували беззаконня, тепер ніхто нічого не боїться, розумієш? І це прекрасно, бо щастя можуть побудувати тільки ті люди, які не знають страху.

– Буде бардак, Малюк, наші люди люблять суворий порядок…

– Після того, як вони прожили ці вісім місяців без страху, самою лише суворістю нічого не доб’єшся, в’єхо… Всього можна домогтися тільки тоді, коли людина йтиме на роботу з радістю і впевненістю: «Я одержу стільки грошей, що зможу не тільки купити пляшку собі й панчохи дружині, але й зекономити трохи, та ще й відкласти на відпустку або ж на те, щоб почати своє діло, чи послати свою дитину вчитися в коледж у Європу, поки в нас мало своїх…»

– Ти донкіхот, Малюк, не сердься, але люди поважають одне – силу… Ти завжди був такий сильний, а зараз наче жінка…

Санчес розгнівано поставив кий.

– Ну, чого ти хочеш?! Чого ви всі хочете?! Щоб я ввів комендантську годину?! Заборонив газети?! Хапав на вулицях за кожен жарт на мою адресу і кидав до тюрми? Вам що, треба жити, зігнувшись у три погибелі? Тільки тоді ви будете спокійні – над вами є влада?!

До залу ввійшов начальник охорони Карденас.

– Мігель, там «червоні берети» затримали трьох музикантів, вони кажуть, ти їх чекаєш…

– Я їх чекаю, – відповів Санчес. – Подзвони в палац, ми через п’ятнадцять хвилин виїжджаємо, нехай викликають Педро з його звітами… Як пройшов виступ Лопеса? Ти подивився у вітальні?

– Виступ перенесли на півгодини, я дзвонив у канцелярію Лопеса.

Санчес здивувався.

– Чому?

– Полетіла апаратура на радіостанції, закінчують ремонт, дурні нерозторопні… Зараз я приведу музикантів…

– Це мій онук Пепе, – пояснив Рамірес майорові Карденасу, – він затримає Мігеля на п’ятнадцять хвилин, послухай, як він співає.

Карденас знизав плечима, вийшов; старий підійшов до ранчеса, поклав свою вузлувату тремтячу руку на його плече.

– Не сердься, Малюк, просто ти ще не навчився цієї справи – управляти іншими – і навряд чи навчишся, така це паскудна робота… Вип’єш кампарі?

– Ні, не хочу. Вип’ю холодної мінеральної води. Чи лимонного соку… Щось мені тяжко на серці, в’єхо… Тисне, тисне… Немовби його взяли в руку і хочуть зважити…

– У мене так було, коли Пепе читав уголос книжку одного бородатого янкі про те, як наш старик ловив у морі агуху[35]35
  Меч-риба (ісп.).


[Закрыть] і як її поїдали, ходер[36]36
  Лайка (ісп.).


[Закрыть], жадібні акули… Перед ударом завжди слід трохи поговорити, тоді відчуватимеш тугу за ділом… Слово – це лінощі, Малюк, тільки удар – діло, навіть по такій нікчемній кулі, як трійка, але ж без неї не складеш піраміду…

Він красиво поклав кулю, таку саму, як і попередні, тільки з цифрою три; чорт візьми, подумав Санчес, яка, здавалося б, різниця між цією кулею і тією, тринадцятою, що тепер стоїть у Раміреса на ударі в середину, а все-таки зовсім інша якість, значенйя, вага… Варто стерти з тринадцятої одиницю, а до цієї трійки домалювати одиницю, і значення зміниться, не сотвори собі кумира, воістину так…

– Зараз я заберу тринадцяту, – сказав Рамірес. – Ти помітив, Малюк, що всі кулі на столі однакові від створення свого, а любимо ми їх по-різному?

Санчес засміявся.

– Я саме про це думав, в’єхо, прямо-таки славо в слово, як ти сказав.

– У мене це часто було з моєю мухер[37]37
  Жінка, дружина (ісп.).


[Закрыть]… Це буває, коли віриш; ми вміємо вірити і тоді починаємо думати про одне й те ж… А ти читав книжку про цього старика в морі?

– Читав, – відповів Санчес. – Того янкі, що написав книжку, звали Хемінгуей.

Саме тоді Карденас привів Пепе з гітаристами.

– Добрий день, громадянин прем’єр, – сказав Пепе.

– Добрий день, – повторили Ромеро й Боніфасіо в один голос.

Санчес усміхнувся.

– Музиканти, а говорите, як солдати, що вітають командира… Починайте, хлопці, я до ваших послуг. У мене є десять хвилин, не більше…

Гітарист Ромеро глянув на свій великий годинник, у ньому було вмонтовано передавач; коли вони йшли парком «Клаб де Пескадорес», він подивився, чи стоїть коло пірса білий катер з увімкненим движком; стояв точнісінько там, де мав стояти, на тому самому місці, яке позначено на картах, коли репетирували операцію; і капітан був той, якого їм описували: з рудою бородою, в білому костюмі, з золотим браслетом на лівій руці; з катера надійде команда, годинник пискне; це означає, треба вийняти «шмайсери» й прикінчити полковника, іха де пута[38]38
  Поширена лайка (ісп.).


[Закрыть], червоний; найманець Кремля…

Гітаристи мовчки, неквапливо й зосереджено взяли свої великі старі, а тому дуже красиві гітари з великих, важкої шкіри чохлів і водночас разом торкнулися струн; звук пролунав густий, відчутний, тремтливий…

Це була проба; Ромеро глянув на Пепе, кивнув йому, той почав; Боніфасіо підхопив: «Пісня революції…»

… Катер був уже за милю від пірса; капітан, Густаво Карерас, подивився на карту – до нейтральних вод лишалося зовсім мало; попереду, за сім миль, стояв американський сторожовик; через дві хвилини треба давати команду діяти; нехай потім шукають катер; правда, можна зняти трагікомедію, як ці мулати метатимуться по пірсу…

– Гітаристи мені дуже подобаються, – сказав Санчес. – Заспівай-но ще, Пепе… Тільки чому ти стоїш, немов аршин проковтнув? Ти ж співаєш, це таке щастя, коли людина вміє співати… Може, тобі краще ходити по кімнаті? Статика зв’язує… Ти чув таке ім’я – Станіславський?

– Ні.

Ромеро торкнувся струн, звук поплив по кімнаті. Він боявся, що ось-ось запищить годинник; сигнал; почує той бугай біля дверей; це погано, коли дві цілі в різних напрямках; звичайно, все зрепетирувано, Боніфасіо битиме в охоронця, але все-таки стріляти в одному напрямку завжди надійніше.

Боніфасіо одразу ж зрозумів Ромеро; теж торкнувся струни; полилася бурхлива мелодія.

– Станіславський був великий режисер, – вів далі Санчес. – Тобі треба почитати книжки про театр, Пепе… А то доведеться нелегко проходити конкурс… Так от, Станіславський учив своїх артистів: якщо тобі важко збагнути роль, шукай пристосування… Пригадуєш Кареніна, чоловіка Анни?

– Не пригадую, – відповів Пепе, – я зовсім не пригадую, сеньйор прем’єр…

– Толстой написав, що в Кареніна були відстовбурчені вуха… Артист мучився, вони дуже настирливі, справжні артисти… Він не відчував себе Кареніним і через те сковано рухався, мляво розмовляв… І Станіславський порадив артистові вставити сірники у вуха, той вставив, вуха відстовбурчились, і він зразу відчув себе в своїй тарілці, повірив у себе… Може, й тобі варто як слід подумати про костюм? Ти занадто модний, завужений, важко рухатись…

– Можна, я заспіваю ще одну пісню? – попросив Пепе. – Про любов у мене краще виходить.

Санчес знизав плечима.

– Ну, будь ласка, якщо про любов тобі легше…

І в цей час годинник у Ромеро пискнув.

Боніфасіо непомітно рвонув струну, вона лопнула; він скрушно похитав головою, сказав, що доведеться поміняти басову, без неї не можна, відклав гітару, потягся до футляра, відкрив потайну кишеню; за одну мить Карденас лежав на підлозі, зрешечений кулями; старий Рамірес кинувся до Санчеса несподівано для його років прудко, немов перед ударом на більярді, коли в нього переставали труситися руки, він обійняв Санчеса й закричав:

– Ні, ні, ні! Пепе! Пепе, що ти робиш?!

Боніфасіо тихо сказав Ромеро:

– Забери діда.

Санчес гостро відчув гіркий сигаретний дим, що йшов від в’єхо, особливий, старечий, беззахисний запах, дрібний дрож, який тіпав старе тіло, лункі, часті удари серця, коли Ромеро по-кошачому перескочив через край столу, схопив старого за кістляве плече й хотів відтягти в бік, але руки в того напружились, він зайшовся криком.

– Відійди, в’єхо, – прошепотів Санчес, відчув, як повільно, мертво холонуть пальці рук і ніг, – відійди, не треба тобі…