Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 30 страниц)

44
Ретроспектива VII (двадцять днів тому)

«Резидентурам ЦРУ в Гаривасі, Памі, Далласі, Мілані

Шифром директора

Тим, кого це стосується

Цілком таємно

Може бути доцільним збирання матеріалів на членів кабінету міністрів Гаривасу-майора Лопеса, Енріке, Прадо, Хорхе Крістобаля, а також на співробітників апарату прем’єра: Гутієреса (зв’язок з пресою) та Родрігеса (ад’ютант по ВМФ).

Мета? Не коментується.

Що цікавить насамперед? Зв’язки, які приховуються від сім’ї, друзів та уряду, фінансові операції, минуле, таємні пристрасті.

Чи можливі під час цієї роботи акції, не дозволені конгресом США? На розсуд керівників резидентур, які всю свою діяльність підпорядковують інтересам США і статтям Конституції.

Фінансування? Зважаючи на те, що ситуація в Гаривасі загрожує національним інтересам США і здатна викликати комуністичне проникнення в Центральну Америку, всі витрати вважаються розумними в разі, якщо запропоновані матеріали того варті.

Звіт про роботу надсилати на адресу директора ЦРУ його шифром».

Після того як цей запит пішов, директор запросив до себе Джеймса Боу, товстого, здоровенного, завжди спітнілого техасця, давнього й вірного друга, у минулому боксера, шерифа, репортера, потім адвоката, який останнім часом працював у Голлівуді, і сказав йому:

– Старина, справу, котру треба зробити, я можу доручити одному тобі… І знаєш чому? Не тільки тому, що ти тертий, а отже, розумний, у цьому будинку таких багато; не тільки тому, що я тобі безмірно вірю, тут теж є такі люди. Річ у тім, що ти не є частиною нашої проклятої бюрократичної структури, тобі не треба писати папери, нести їх одному з моїх заступників, боячись ревності другого, нарікаючи на черствість третього і лютувати від надмірної емоційності четвертого. Справа надзвичайна, Джеймс. Ти добре обкатався в Голлівуді, справжній розвідник неодмінно мусить бути хорошим актором, у геніїв це природжене, у тебе – набуте… Ось прочитай шифротелеграму, яку відправили в наші резидентури… Я познайомлю тебе з першими відгуками, напевне прийде багато мури… Твоє завдання полягатиме в тому, щоб відділити нісенітницю від головного і придумати сценарій на кожного з п’яти названих у телеграмі людей… Ти спочатку придумай сценарій на кожного, виходячи з тих матеріалів, – директор кивнув на п’ять папок, що лежали на столі, – які я вже маю… Психологічний портрет можна намалювати, хоч який там, а все-таки щось близьке до оригіналу… Я дам тобі послухати – тут, у цьому кабінеті – їхні голоси; тут же, тільки тут ти подивишся на відеомагнітофоні їхні виступи з трибун, поведінку на прийомах і навіть у сімейному колі… Подивишся також знімки їхніх друзів та близьких… Виходячи з усього цього, ти й почнеш фантазувати, Джеймс, кого і на чому легше взяти… До того ж затям, що брати доведеться не комусь, а тобі…

– Ця робота забере в мене весь час… Закрити контору в Голлівуді? Чи як?

– Закривати контору нема смислу, старий товстий хитрун… Я скажу тобі пізніше, які акції варто придбати на біржах Цюріха, Женеви, Парижа і Франкфурта… Вкладеш мільйон, я гарантую можливий програш своїми п’ятьма процентами, так чи інакше, а заробиш добре.

Джеймс Боу витер піт, який градом котився по його величезному обличчю, зім’ятим носовиком, ткнув у рот сигарету, але не прикурив, а спитав:

– Що, в Гаривасі справді пахне порохом, як про це пишуть в газетах?

Директор посміхнувся.

– Не хитруй, Джеймс. Ти прекрасно знаєш, що все це пропаганда, просто твій друг, – він тицьнув себе пальцем у груди, – не любить, коли його вважають дурнішим, ніж він є насправді…

45
18.10.83 (8 годин 06 хвилин)

Зеккер підвівся назустріч Шору, розпростер тонкі руки, по-дружньому обняв його, повів до столу, де вже стояв сніданок на дві персони.

– Любий Соломоне, дозволь мені так називати тебе, я не хотів учора говорити по телефону, тут ще живуть мерзотники, які були з Гітлером і симпатизували йому, бо всі місцеві банкіри швіци, а ніякі не євреї; запевняю тебе, твій телефон прослухують, ніде в світі, ніколи й ніхто по-справжньому нам не вірить; я замовив яйця по-віденськи, сік і хороший сир; може, ще чогось? Я не сказав тобі головного, хочу про все інформувати зараз, як, до речі, твоя коронна справа з італійцем? Безперечно, це загадка нашого століття, певен, багато хто з твоїх колег мріє захопити таку справу, на якій можна добряче підробити, повір мені! Так ти не взяв фотографії Еріха? У нас тільки дві, ті самі, що ще тоді прислав твій батько…

Шор випив склянку холодної води (навчилися в американців, ставлять на стіл, наче аспірин п’яниці чи хліб голодному), витяг сигарету і, все ще слухаючи Зеккера, який торохтів без упину, неквапливо, солодко затягся, довго розмахував сірником, спостерігаючи, як його полум’я в’ється в повітрі, примружився, уявив собі цирк, там дресувальники роблять подібні фокуси – вимикають світло й женуть крізь вогненне кільце нещасних собачок, обдаровуючи їх за це дешевими цукерками, потім уявив собі співрозмовника в іншій ролі, зрозумів те, що йому треба було зрозуміти, і перепинив того:

– Пане Зеккер, останнього разу я пив на брудершафт сім років тому з марсельською шлюхою навпроти п’ятизірчастого готелю для собак, кішок і поні, хазяї гарантують люксове обслуговування… Але я, здається, не бачив вас там жодного разу, отже, не церемоньтесь і називайте мене по-свійськи «інспектор Шор». Снідати я не буду, вранці п’ю тільки каву, дуже зайнятий і приїхав лише тому, що ви сказали, ніби маєте відомості про Еріха. Слухаю вас уважно.

Зеккер немов спіткнувся, заговорив ще лагідніше:

– Ох, Соломоне, ну, перестаньте, ми брати по крові, а нема нічого вищого за це братство, не треба ж, справді, випускати колючки, наче їжачок, у моєї внучки він живе під ліжком, дивовижне створіння з жорстокими очима, а хіба можна заборонити крихітці?! З приводу Еріха в мене е інформація, ось вона, – він витяг з кишені конверт, поклав його на стіл, озирнувся навколо, – будь ласка, сховайте в кишеню, я почуваю себе зацькованим відтоді, як зміг вирватися від Гітлера, я скрізь усього боюсь… Ти… Ви гадаєте, нам легко працювати? Це тільки здається, що нам співчувають, насправді були б раді, якби спалив нас усіх у печах єфрейтор! Так от, той чоловік, адресу якого мені вдалося роздобути, – і не думайте, що це було легко – не нацист, хоч, здається, їм симпатизував. У нього є унікальні матеріали з єврейського питання в рейху, можна знайти сліди до Еріха, цей тип швейцарець, але тобі… вам буде досить складно розмовляти з ним, він нас не любить, живе в Базелі, йому сімдесят сім, Вольф Цорр, ти прочитаєш про нього все у цьому конвертику, поспішай, поки він не вмер, якщо потрібно, натисни… Натисніть як слід, не мені вас учити, правда, є ще один пан, але підійти до нього майже неможливо. Він хоче зустрітися з вами, Соломоне, і відкрити дещо, назвати імена тих, хто знав, куди погнали євреїв з німецького Базеля у січні сорок п’ятого, однак він хоче бути впевнений, що ти… що ви введете його в курс справи з італійцем, поясните справжню ситуацію, не так, як журналістам. Він зв’язаний з Баррі Дігоном, намагався допомогти його нещасному братові Самуелю, але того вбили наці і самого Баррі теж мало не вбили. Він знав батька Граціо, а той дружив з Муссоліні, і його за це союзники кидали в тюрму, але, кажуть, він таємно допомагав євреям, цього не простили, палестинці відомстили Леопольдо Граціо, око за око, зуб за зуб, вони мстять і в третьому коліні… Той пан хоче дізнатися всю правду, він розуміє, що ти… що ви не можете говорити відкрито, але він наш, у нього болить серце за всіх, він сприятиме вам у пошуках брата, його ім’я… Ні, спочатку я повинен зрозуміти, чи хочете ви шукати бідолашного Еріха і для цього… словом, що йому передати?

Шор встав, голосно висякався і сказав:

– Кіш мір ін тухес, менш, унд зай гезунті.[18]18
  Поцілуй мене в зад, чоловіче, і бувай здорові (євр. жаргон.).


[Закрыть]

46
18.10.83 (11 годин 02 хвилини)

Марі Кровс виявилась зовсім ще молодою жінкою з вузькими зеленими очима, золотоволоса, коротко, під хлопчика, підстрижена.

– Я вас уявляла іншим, – сказала Марі, коли вони зустрілися в барі Палацу преси.

– Яким? – поцікавився Степанов.

– Росіяни дуже традиційні в одязі… Або ж, навпаки, якось до зухвалості неохайні, носять чорні штани й коричневі черевики… А ви просто-таки паризький журналіст…

– У Парижі живуть різні журналісти… Бреннер – одне, а Верньє – абсолютна протилежність йому.

Щось ураз промайнуло на обличчі Марі, в її вузьких зеленкуватих очах; «беззахисна впертість», – зауважив Степанов, дивно, чому виникло саме це словосполучення, здавалося б, взаємовиключаюче, а втім, світ ще ж не вичерпав себе, людина, вмираючи, дивується з тих відчуттів, які приходять разом з останнім зітханням. «Беззахисна впертість» – у цьому є щось від розбещеної дитини…

– Верньє – мій батько, – сказала Марі. – Будь ласка, не говоріть, що він працює на консерватора Бельсмана. Батько – чесна людина.

– Він мені також здався доброю людиною, Марі, але я навіть не міг подумати, що він ваш батько.

Очі її засяяли, але тільки на одну мить, потім знову стали насторожені, пильні, закриті.

– Вам щось відомо, як зараз Лиско? – спитала вона.

– Живий… Це все, що я знаю… Часу не було подзвонити в московську клініку. І потім, знаєте, коли людина від’їжджає звідти, де вона якийсь час жила, починають діяти закони того суспільства, куди вона повернулася…

– Вас цікавить, чому з ним так вчинили, містер Степанов?

– Заради цього я приїхав.

– Ви можете потрапити в його квартиру?

– Не знаю…

– Справа в тому, що на його письмовому столі залишалось сторінок тридцять машинописного тексту… Прочитавши цей матеріал, ви зрозумієте, хай не до кінця, кому Лиско міг заважати…

– Кому ж? Дігону?

– Так.

– У вас є факти?

– Вони були в квартирі Лиска.

– Можна від вас подзвонити в посольство?

– Хочете, щоб розмова стала відома в поліції?

Степанов посміхнувся.

– Думаєте, що ваш апарат підслуховують?

– Мені натякнули про це. Мені дав це зрозуміти інспектор Шор, який веде справу Граціо… Я намагалась узяти в нього інтерв’ю…

– Він сказав, що слухає ваші розмови?

– Не лише він один. Є приватні детективи, є ще й інші сили, науково-технічна революція і таке інше.

Степанов підвівся, поміняв у бармена монету на жетон для телефону-автомата, подзвонив у бюро, де працював Лиско, відрекомендувався, попросив ключ від його квартири.

– У нас немає ключа, товаришу Степанов, його відправляли в такому стані, що було не до ключів, попросіть у консьєржки.

– Ви гадаєте, вона дасть мені його ключ? Я й по французьки не розмовляю…

Марі, що стояла поруч, прошепотіла:

– Я розмовляю, нехай тільки вони подзвонять…

– А ви не можете подзвонити? – спитав Степанов.

– Ми не знаємо номера. Поїдьте, поговоріть, зрештою, можете звернутися в консульство…

– Ви дуже люб’язні, – сказав Степанов. – Дайте адресу, будь ласка…

Марі знову прошепотіла, немов розуміла російську мову:

– Не треба, я знаю, де він живе… де він жив…

… Консьєржка взяла подарунок Степанова, страшенно дякувала (уроки нетривалих відряджень: завжди бери з собою, коли, звичайно, зможеш дістати, баночки дві чорної ікри по двадцять вісім грамів, три квітчасті хусточки, три пляшки горілки і набір хохломських дерев’яних ложок).

Притиснувши до грудей горілку з перцем, жінка дістала ключ від квартири Лиска, сказала:

– Він завжди попереджав мене, коли їхав на кілька днів, а тепер навіть не лишив записки…

Марі й Степанов перезирнулись; консьєржка йшла перша по сходах; Марі приклала палець до губів, Степанов справді хотів спитати: «Невже ви не знаєте, що з ним сталося?» У Росії всі вже все знали б, чого б тільки не вигадали, а тут особа в целофані; є ти, немає тебе – нікого не обходить, кожен живе сам по собі, і якщо наша зацікавленість один одним іноді навіть стомлює, особливо коли це доходить аж до «підглядання в замкову щілину», то тутешня байдужість усе-таки набагато страшніша, є в ній щось від глухої безнадії, інакше як цим російським словом не назвеш.

Консьєржка обернулась, сперлася на теплі (так, принаймні, здалося Степанову) дерев’яні бильця старого будинку, вийняла з кишені фартуха носовик, витерла чоло.

– Я відчуваю свої літа, тільки коли піднімаюсь по сходах. З тих пір як почала тут працювати, а це було п’ятдесят років тому, лише в цьому році східці здалися мені трохи крутими.

Степанов несподівано для себе попросив Марі:

– Будь ласка, спитайте, скільки разів у під’їзді робили ремонт?

Марі здивувалась:

– Навіщо це вам?

– Тому що в нас немає консьєржок і ремонт роблять один раз на три, а то й на два роки…

Марі спитала стару; та, спохмурнівши, почала загинати пальці, збилася.

– Останні років п’ятнадцять, я в цьому впевнена, ремонту не було.

– А скільки їй платять щомісячно? – поцікавився Степанов.

Консьєржка покивала пальцем.

– Хіба можна називати свій заробіток, мосьє? Це моя таємниця.

Марі всміхнулася.

– Мосьє – іноземець, його все цікавить…

– Я живу дуже добре, – відповіла консьєржка, – в мене пенсія, і хазяїн платить цілком пристойно, отже, виходить десь більше тисячі двісті франків…

Степанов запитав:

– А як ви гадаєте, Марі, скільки коштує ремонт під’їзду?

Та знизала плечима.

– П’ятнадцять тисяч, не менше… Та ні, що це я, думаю, всі двадцять п’ять, кваліфікована робота дуже ціниться, фарби і таке інше… Хочете, я дізнаюсь точно?

– Дуже хочу. А я подражню тих, хто в нас у Москві займається цією проблемою… На сірниках економимо, а електрику палимо…

Марі зітхнула.

– Ви ще належите до «бунтівного покоління»?

Степанов похитав головою.

– В п’ятдесят років не бунтують, Марі, в моєму віці дороблюють недороблене.

… Консьєржка відчинила двері, запросивши Степанова і Марі в маленьку квартиру; прихожа була дуже темна, та коли старенька розчахнула двері в кімнату, Степанова здивувало величезне, на всю стіну вікно, такі бувають у паризьких художників, що живуть на Монмартрі поруч з проститутками, студентами-іноземцями та томливими сутенерами.

А біля столу, неначе вписаний у блакитний просвіток неба, сидів помічник інспектора Шора, високий усміхнений Папіньйон.

– Перші гості, – сказав він, – я вас чекаю.

Консьєржка обурилась:

– Мосьє, як ви сюди потрапили?

– Я з поліції, дію з санкції влади, а ось як сюди потрапили ці люди? І хто вони такі? А втім, мадемуазель Кровс я вже бачив. Ваші документи, мосьє, – звернувся він до Степанова.

– Я прийшов у дім свого колеги; на відміну од вас я прийшов сюди відкрито; мені потрібні матеріали мого співвітчизника, які він залишив на столі ввечері напередодні замаху на його життя.

– Тут не було ніяких документів, – відповів Папіньйон і, витягши з кишені жетон поліцейського інспектора, ввічливо показав його кожному, хто був тут. – А тепер я попрошу вас зробити те саме. Доля документів пана Лиска цікавить мого шефа також.

«Почалося, – подумав Степанов. – Отже, треба дзвонити в консульство, викликати нашого представника, поліція дутиме справу, це зрозуміло, тьху, дурниця яка… Хай живе Черчілль. «Чи радитесь ви з дружиною, пане прем’єр?» – «О так, і роблю навпаки». Все давно відомо. До того ж ця сама Марі не моя дружина, я не Черчілль, але повівся як дурень… А втім, як мені треба було поводитись?»

– Якщо ви затримуєте нас, – сказав Степанов, – мене зокрема, я викличу сюди представника нашого консульства, я росіянин…

– О? – Папіньйон похитав головою. – Он як? Ні, я поки що не затримую вас, просто я мушу ідентифікувати ваші персони.

– Мою теж? – спитала консьєржка, – Я не маю наміру підніматися сюди вдруге, будь ласка, спустіться вниз, я покажу вам свою пенсійну книжку, паспорта я не виписую, бо вже три роки як не їжджу за кордон…

Папіньйон зняв телефонну трубку, набрав номер.

– Шеф, у мене гості, без вас не розібратися, вони здалеку.

Шор приїхав через п’ятнадцять хвилин, по сходах збіг легко, наче йому було двадцять, а не п’ятдесят чотири, зразу спитав консьєржку:

– Я вимагаю від вас відповіді під присягою, що говорили вам ці люди, коли просили відчинити двері квартири Лиска? – Він показав на Марі і Степанова. – І ще: чому ви впустили їх у квартиру російського журналіста?

– Ці люди сказали, що знають мосьє Лиска, – відповіла жінка, і обличчя її раптом стало багровим. – Вони сказали, що тут лежать їхні спільні папери. До мосьє Лиска часто приходили люди, і він завжди дозволяв мені відчиняти їм двері. «Нехай підождуть, – казав він, – покажете їм, де кава, можуть почитати журнали».

– Спасибі, мадам. Мосьє Степанов, ви – офіційний представник російської сторони?

Степанов розізлився.

– Я прийшов сюди, у квартиру свого колеги, якого у вас намагалися вбити. Досі ви не знайшли тих, хто вчинив замах на нього. Я прийшов сюди з жінкою, через яку нібито його й хотіли знищити…

– А ця жінка, – сказала Марі, – вважає, що тут у Лиска залишилися матеріали, які були потрібні тим, хто в цьому зацікавлений.

– Ви не відповіли мені на це запитання, коли ми розмовляли по телефону, фрейляйн Кровс, – мовив Шор. – Чому ж ви вирішили розповісти все цій людині?

– Тому що я не вірю поліції, пане інспектор, а ця людина, – вона кивнула на Степанова, – мій колега.

– Він росіянин, – зауважив Папіньйон.

Марі знову всміхнулась.

– Достоєвський, до речі, не був швейцарським громадянином.

Шор розсміявся.

– Добре, поїдемо в поліцію, я затримаю вас на п’ятнадцять хвилин, ми повинні дотримуватися формальності…

47
Ретроспектива VIII (сім днів тому)

Майкл Велш мав стомлений вигляд, під очима залягли темні тіні, скроні без упину зрошував піт, хоч працював кондиціонер і народу зібралося в його кабінеті не так уже й багато: ЗДП – так скорочено називають в ЦРУ заступника директора по плануванню, ЗДР – заступник директора по розвідінформації, ЗДН – заступник директора по збиранню інформації науково-технічними методами та ЗДА – начальник управління аналізу й оцінки розвідданих, що їх одержує агентура ЦРУ в усьому світі; доповідав Уїльям Аксель, шеф управління стратегічних операцій.

Велш повернувся до Вашінгтона на світанку; за. два дні встиг злітати в Паму, Гватемалу, Сальвадор; провів переговори з міністром оборони та з кількома провідними політиками; три години пішло на те, щоб зустрітися з головним редактором «Епока», найбільшої газети Пами, і обговорити ситуацію в Центральній Америці, літав «під дахом» віце-президента «Стіл констракшн», у димчастих окулярах, будь вони тричі неладні, терпіти не міг гриму, але розумів, що зараз конче потрібна найвища обережність: газетярі – спритні люди, якщо його розконспірують напередодні діла, може бути завдано удару всій операції.

Як завжди, Аксель доповідав неквапливо, дуже стежив за словом, фрази будував точні, короткі, не допускаючи ані найменшої двозначності.

– До початку операції лишилося п’ятнадцять днів і сім годин. Оскільки містер Велш визначив «Кориду» як «локальний епізод», ми працюємо силами внутрішньої агентури в Гаривасі, щоб надати цьому заходові «чілійського флеру», – ніякого вторгнення, ніяких зв’язків з Пентагоном чи державним департаментом, ставка тільки на своїх людей. Перелічено всі варіанти невдачі. Їх зведено до мінімуму. Однак, якщо просочиться інформація, я маю на увазі, коли надрукують матеріали про те, що Лопес виявляє інтерес до плантацій какао-бобів, ліві угруповання почнуть галасливе розслідування. Тоді Лопес може прийти до влади не як послідовник справи Санчеса, а як диктатор, це недоцільно. Діяльність Леопольдо Граціо, як і раніше, здається мені небажаною, бо в нього дуже широкі зв’язки в Європі, він активно грає на підвищення ставок на боби какао і дуже зацікавлений у стабільності нинішнього режиму Гаривасу. Граціо двічі попереджав Санчеса про те, що в уряді полковника визріває опозиція. За нашими відомостями, кілька людей з розвідувального департаменту його концерну готуються до поїздки в Гаривас; докладну інформацію про це ми одержимо завтра опівдні, агентуру до них підведено цілком кваліфіковану. Найімовірніше, Санчеса ізолюють у «Клаб де Пескадорес», терористів потім знищать «червоні берети»; до народу звернеться по радіо та телебаченню майор Лопес, оголосить про введення воєнного стану для боротьби з силами реакції…

– Треба було б точніше сформулювати, – зауважив ЗДА. – «Сили реакції»… Це зразу зв’яжуть з нами, ліві почнуть кричати, що Санчеса вбили прокляті янкі і таке інше…

Велш усміхнувся.

– Можна подумати, що не ми усуваємо Санчеса, а дядя Іван. Живіть реальностями… В розвідці – на нашому рівні – небезпечно перебувати в світі пропагандистських ілюзій… Що стосується «сил реакції», то, мабуть, розумніше замінити на «екстремістські елементи» – це нейтральніше, просто багатозначне формулювання… Як буде усунено начальника генерального штабу Діаса і міністра громадської безпеки Пепе Ауреліо?

– Водночас з Санчесом. Група Хорхе відрепетирувала операцію в Гватемалі, на нашій базі п’ятдесят чотири нуль три, – відповів Аксель.

ЗДА закурив, обернувся до Велша.

– Майкл, у мене є чимало зауважень до тих статей, які підготовлено для публікації в пресі Гаривасу та Пами після подій, що мають відбутися… Там є кілька недодуманих пасажів… Зокрема, редакційні статті, які дадуть вранішні газети, ніяк не реагують на присутність наших воєнних радників у Гватемалі й Сальвадорі – це непростима помилка; майора Лопеса негайно зв’яжуть з нами. Потім, зовсім недостатній гнів проти тих, хто здійснив «криваве злодіяння». По-третє, ні слова не сказано про необхідність докласти всіх зусиль для проведення в життя курсу Санчеса на модернізацію економіки, жодним словом не згадується його енергопроект…

Заступник директора по науці, ЗДН, похитав головою.

– Я й досі страшенно жалкую про те, що ідею «Білої книги» по Гаривасу хтось відкинув.

– Цю ідею відкинув я, – уточнив Велш. – Як тільки з’явиться «Біла книга», весь світ чекатиме, де ми вдаримо. Згадайте Гватемалу і Домініканську Республіку, наші «Білі книги» передували операціям… Тоді ми намагалися довести радянську воєнну присутність, а що можна довести в Гаривасі? Ні, ні і ще раз ні, ми випробуємо якісно новий варіант зміни керівництва, ми робимо ставку на спадкоємність справи Санчеса.

ЗДН чомусь посміхнувся, витяг з кишені два невеличкі аркушики.

– Апаратура прослухування, яку наші люди встановили на квартирі заступника міністра фінансів Гаривасу, дала нам змогу записати його розмови… Поки що нічого тривожного… Але одна фраза насторожила, – ЗДН заглянув в аркушик, – ось вона: «Я переконаний, що Санчес розумніший, обережніший і зосередженіший, ніж про нього думають… Він анітрохи не ідеаліст, він дуже раціональний, і якщо він жде, то знає, чого жде».

Велш подивився на Акселя.

– Ви говорили про ваше джерело, близьке до Санчеса… Що воно дає?

– Я певен, що Санчес жде якоїсь дуже важливої інформації від Леопольдо Граціо…

Велш подивився на годинник.

– Нехай собі жде. Скільки часу йому залишилося ждати? Я завжди плутаю часові пояси…

Аксель відповів:

– Зараз має надійти офіційне повідомлення, що Граціо зійшов зі сцени.

– Ви переконані, що його співробітники не почнуть атакувати? – вперше за весь час спитав ЗДР. – За моїми даними, Хуан Бланко – спритний хлопець, він у ділі, він коштує мільйонів десять, він давно поставив на Санчеса, і він іспанець, людина честі, слова і так далі…

Велш запитливо подивився на Акселя; той похитав головою.

– Зараз ще рано говорити з ним. Ми це зробимо пізніше, і чомусь я переконаний у його поміркованості. Дон Валлоне має на нього вплив…

ЗДР повторив:

– За нашими відомостями, Хуан Бланко чіпкий, але мозковий трест групи Граціо очолює Бенджамін Уфер.

– Правильно, – погодився Аксель. – До нього в нас немає підходів, але, судячи з психологічного портрета, ми досить ретельно його аналізували, Уфер не наважиться на бійку. Він з породи тих, хто підспівує, а сам не може вести першої партії.

– Які є уточнення чи доповнення до проекту «Кориди»? – спитав Велш.

– Все визначиться зразу ж після того, як ліквідують Санчеса, – сказав ЗДН. – Скільки ми не плануємо, як старанно не вивіряємо деталі, машина бюрократії десь і в чомусь не спрацьовує. Принаймні, наші люди, які стежать за Лопесом, задоволені тим, як він веде свою партію: ніякої метушні, чудова конспірація, стриманість і достоїнство в стосунках з начальником генерального штабу Діасом. Тривогу, яку оголосять у частинах «червоних беретів», розквартированих у столиці, буде замотивовано трьома вибухами пластикових бомб – перед входом у наше консульство, в посольство Куби та Еквадору. Вибухи заплановано здійснити за п’ятнадцять хвилин до ізоляції Санчеса, в цьому розумінні апарат продумав план цілком точно.

Велш подивився на присутніх, кивнув.

– Спасибі. Післязавтра проведемо уточнюючу нараду. Можливі корективи, до них треба бути готовими заздалегідь. До зустрічі.

Тільки-но колеги, яких запросив перший заступник директора ЦРУ, пішли, Велш набрав номер телефону Дігона.

Старий у цей час їхав у своєму старому «кадилаку» з Нью-Йорка в парк Токсідо, всього двадцять миль від міста, а тиша, зелень, птахи, галявини, озера, переліски, маленька церква, оформлена Шагалом; повна ілюзія далекої провінції. Підстанція концерну переключила розмову на автомобіль, Дігон зняв трубку – цей номер знали лише найдовіреніші люди.

– Слухаю.

– Це я, мій дорогий друже.

– Боїтеся, що нашу розмову можуть підслухати? – посміхнувся Дігон. – Уникаєте називати на ім’я?

– Знову ваша правда, – відповів Велш. – Саме тому мені хотілося б зустрітися з вами.

– У будь-який час. І в будь-якому місці.

– Добре, я прилечу до вас.

(Директор ЦРУ вимкнув запис – кабінет Велша тепер прослухувався вдень і вночі – й запросив до себе ЗДН; шеф науки обіцяв дати «глибинний аналіз» того, що відбувається, Велша він давно не любив, повідомляв директорові геть чисто про все в ЦРУ.)

… Після легкого обіду (салат, шматок трохи підсмаженого на тефлоновій сковороді м’яса, морозиво за російським рецептом і чашка кави) Велш закінчив ділову розмову запитанням:

– Баррі, ви цілком упевнені, що європейські партнери Граціо спокійно поставляться до того, що ваші співробітники вживуть своїх заходів на біржах світу в той день і час, коли це буде визнано доцільним?

– Є підстави для непокоєння?

– Особливих нема, але містер Граціо серйозно готувався до своєї гри на підвищення акцій какао-бобів, він залучив багатьох людей…

– До речі, ви на мій задум поставили?

– У мене немає зайвих грошей, Баррі, я службовець, живу на оклад.

– Відповідаю на ваше запитання, Майкл… Зв’язки бувають прямі, бувають опосереднені. Оці опосереднені і є значно витриваліші, бо укладені на подвійній і потрійній перевірці надійності тієї людини, з якою вступаєш у діло… От хоча б ситуація напередодні світової війни і – з певною натяжкою – трагічна пора світової битви. Хто був головним об’єктом нападок нацистської пропаганди? Цей мерзенний фінансовий кровопивець Ротшільд. Але він мав – через «Брітіш метал корпорейшн» – таємні виходи на німецькі фірми «Металгезельшафт» і «Фельтон унд Гільом», а це є не що інше, як імперія Сімменса. Та, в свою чергу – через фірми із змішаним капіталом, найчастіше швейцарські, типу «Електроанлаген, Базель», – постійно підтримувала ділові взаємовигідні контакти з німецькою «АЕГ», прямо зв’язаною з нашими «ІТТ» й «Дженерал електрик». Розумієте?

– От мені й цікаво знати: чи давно Граціо зв’язаний з Рокфеллером? – з осторогою спитав Велш.

– Розмовляючи зі мною, відкривайте всі карти, Майкл… Якщо у вас є неспростовні відомості про зв’язок Граціо з імперією Рокфеллера, я мушу переглянути ряд ходів, запланованих на найближчі години…

– У мене нема доказів… Але мої інформатори в Памі назвали ланцюг, подібний до того, який ви щойно вичислили, Баррі… Цей ланцюг почався ще в двадцяті роки: «Чейз нешнл бенк» Рокфеллера, потім «Стандарт ойл», там налагоджені прямі зв’язки з «Дойче газолін», а звідти «Хьохст», з яким бізнес у Граціо. Так от – повторюю, джерело вимагає перевірки, Баррі, це скоріш чутка, аніж інформація, – на якомусь етапі люди Рокфеллера в одній з європейських, дочірніх фірм допомагали Граціо…

Дігон замислено похитав головою.

– Я не певен, що й мої люди на якомусь етапі не підтримували Граціо… По-перше, я не повинен знати всіх деталей, по-друге, це було давно, по-третє, допомагали якомусь Граціо, а не нинішньому Леопольдо Граціо… По-справжньому підтримують лише ту тенденцію, котру можна повернути на свою користь… Це безумство – підтримувати міцну самостійну силу, Майкл, це означає випустити джина з пляшки, процес може вповитись некерованим… Якби Граціо зробив те, що він мав намір зробити, я зазнав би певних збитків, це поправимо, але він стане такий могутній, що з ним потім буде важко впоратися, а це вже дуже й дуже тривожно… Я згоден з Оскаром Уайльдом: найочевидніше в світі – страждання… Саме із страждань підносились і генії, і сатрапи, саме в сутичці між ними й народжувався світ. Буденність наших справ велична, жаль, що сьогоднішнє мистецтво проходить мимо цього. Мені дуже шкода Граціо, повірте, але я найбільше в світі боюся некерованості… Граціо ще не переступив вікової зрілості, в цей час сильні люди з нестримною фантазією можуть порушити баланс, а немає нічого страшнішого, як розхитати човен, особливо коли він запливає у наші прикордонні води… Ні, я не думаю, що інтереси Рокфеллера можуть перехрещуватися з інтересами Граціо, та навіть якби вони в чомусь і перехрещувались, справу треба доводити до кінця, – якщо почав, не оглядайся.