Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 30 страниц)

70
Ланцюг (ілюстрація № 6). 25.10.83

Директор ФБР подзвонив Майклу Велшу додому о вісімнадцятій годині сорок хвилин, зразу після того як той закінчив вечеряти, вибачився, що змушений потривожити його, згадав, до речі, анекдот про старого діда, який записує те, що треба було зробити вранці, тільки перед тим як лягає спати, і лише потім запропонував зустрітися сьогодні ж, у будь-який час, хоч опівночі, у справі надзвичайної ваги. «Я розповів би по телефону й вислухав би ваші міркування, – посміхнувся директор, – але, оскільки в небі літають не тільки супутники НСА[28]28
  Агентство національної безпеки США.


[Закрыть], які надзвичайно точно записують телефонні розмови, а й космічні кораблі конкуруючих організацій, я побоююсь витоку таємної інформації, тож вибачайте».

Коли Майкл Велш приїхав до нього, директор відчинив сейф і поклав перед ним папку.

– Я хочу упередити нашу подальшу розмову лише одним зауваженням, містер Велш… Ми встановили за вами спостереження й з’ясували все про вашу особисту роботу по Гаривасу. Я маю на увазі ініціативи, таємно задумані разом з містером Роллом, при яких Дігона використали як фігуру прикриття.

Велш відчув у сонячному сплетенні гулку порожнечу, пальці заклякли, він відкрив папку, перегорнув сторінки; в очах рябіло, не міг зафіксувати в свідомості рядків, вони ламалися, зміїлися, ставали чорними, жахливими й безмовними крапками й тире; він зміг лише запам’ятати назву адвокатської фірми «Лоренц енд Жабінські», яку двічі згадували в рапорті; ага, в разі провалу справи і його відставки, Ролл обіцяв передати мені контрольний пакет саме цієї фірми, здається, він називав чотири мільйони з центами, дивовижна точність, але як же вони умудрилися записати все це, адже ми були самі, зовсім самі, ох, та до чого все це тепер, коли настав крах, кінець, незмивна ганьба…

Велш закурив, спробував зосередитись, але ніяк не міг збагнути, як поводитися далі; в голові проносились уривки якихось фраз, чувся сміх старшої дочки, плескіт води на водоспадах, куди він кожної весни їздив з дружиною ловити форель, і проразливе, зловісне квиління чайок у Флоріді, просто на березі, де океан особливо величний і могутність його непідвладна розумові…

– Ваші пропозиції? – спитав нарешті Велш, відчуваючи, як важко йому говорити, вилиці звело, язик став сухий і важкий, згадав оцинкований стіл у паризькому ресторанчику, де готували устриць, але зараз він бачив не устриць, перед очима виникав величезний телячий язик, такий же шорсткий і холодний, як і його, і такий же нерухомий, безпомічний, що легко піддається гострому, відточеному ножеві…

– Ви одержали гроші від Ролла? – спитав директор ФБР.

– Мав одержати, – радіючи, що може полегшити свою душу зізнанням, відповів Велш.

– А від Дігона?

– Ні.

– Вступаючи в змову з Роллом, ви розуміли, що можете через свої корисливі цілі підвести Сполучені Штати до грані війни?

– Та ми завжди перебуваємо на грані війни, – якось жалісно озвався Велш.

– Я хочу, щоб ви сказали «так» чи «ні», містер Велш… Ви розумієте, що ваша операція могла привести Штати на грань війни?

– Ну, звичайно…

– Це все, що я хотів від вас почути. Ви маєте право прийняти рішення, як вам повестися. Не смію більше затримувати вас.

Не маючи сили встати, Велш мляво спитав:

– І вам давно все це було відомо?

– З самого початку.

– З самого початку?! Чому ж мене не викликав до себе шеф?! Чому він не спитав, навіщо я це роблю?

– Думаю, він не відповість вам на це запитання, містер Велш, так само як і ви не стали б відповідати на подібні запитання своєму співробітникові, якого запідозрили в нечесності.

– Але ж мусять бути якісь норми моралі! Не годиться так жорстоко обходитись один з одним! Операцію ще можна зупинити! Є час! Ви розумієте, все ще можна зупинити! Повернути на свої місця! Я ладен це зробити з вашого кабінету! Дозвольте мені це! У нас в запасі кілька годин! Вічність!

– Містер Велш, у вашому становищі не треба думати про вічність. Я вже сказав: у вас дуже мало часу для того, щоб прийняти рішення… Вважаю, у ваших інтересах, точніше кажучи, в інтересах вашої репутації і, таким чином, репутації вашої родини це варто зробити сьогодні вночі…

Через годину після того, як стало відомо, що Велш застрелився, ФБР дало вказівку поки що не сповіщати в пресу, а завтра вранці повідомити версію про «раптову смерть через гостру серцеву недостатність».

Через три години директорові ЦРУ надійшла вказівка продовжувати операцію «Корида», яку почав Велш, але внести в неї заздалегідь обумовлені корективи.

Через сім годин біржові ділери, зв’язані з Робертом Каром, другом помічника президента, відомого спеціаліста з питань біржових ігор, дістали відповідне завдання, як поводитись, аби завдати удару Дігону й Роллу, гарантуючи таким чином максимальний виграш концернам, близьким до Роберта Кара і через нього до помічника президента, а також до тих, на кого він працював.

71
Ланцюг (ілюстрація № 7). 25.10.83

Джон Хоф одержав інформацію від санітара з клініки, купленого ще чотири дні тому, що інспектор попросив доглядальницю, яка чергувала тепер у нього постійно, подзвонити «сестрі й сказати, щоб принесла братові Соломону солоного сиру й домашнього морсу».

Ніякої сестри в Шора не було, він дав доглядальниці телефон цієї самої Марі Кровс, значить, не заспокоївся, готує удар, сволота.

Часу на те, щоб з’ясувати, чи пам’ятає він номер машини, чи йому все-таки памороки забило, вже не було. Лічильник увімкнено, діло треба зробити без перешкод, потім нехай собі пишуть і кажуть, що завгодно, головне здійснити задумане. Як не крути, перш за все діло; слово потім; будь-які слова, чорт з ними, вітер, пусте; найважливіше – це реалізація ідеї, зміцнення позиції, перемога.

Вночі, коли доглядальниця вийшла до вбиральні (їй сипонули в чай проносне), поліцейського, який тепер безперервно чергував у коридорі, покликали до телефону (це зробив Папіньйон). Поки Шор був один, до нього в палату ввійшов чоловік у білому халаті і ткнув шприц у вену, не протерши шкіру спиртом.

Шор навіть не захрипів, просто смикнувся, а потім потягся, немов очунював після довгого й солодкого сну; шия в нього стала тоненька, як у курчати, і така ж слабка.

Через сім хвилин після того, як свідка усунули, адвокатові Дона Валлоне, вірному доброму Ферручі, подзвонили по телефону і, не відрекомендувавшись, сказали:

– На добраніч..

Він підвівся з-за столу; саме цього дзвінка чекав до третьої ранку, витяг з бара пляшку джину, хлюпнув у високу склянку, неквапливо видавив лимон, стиснув його цупкими долонями, долив тоніка, неквапливо випив і лише після цього пішов до спальні; заснути не міг, на серці було тривожно.

«Дурниці, – сказав він собі, – непевність виникає тоді, коли перебуваєш в екстремальній ситуації, але дні швидко минають, за тиждень-два все скінчиться, можна буде поїхати на Багами і як слід відіспатися; нерви розгулялись; аби тільки не дати розігратися емоціям».

Однак заснув він лише перед ранком, випивши півтаблетки сильного снотворного.

72
25.10.83 (21 година 07 хвилин)

Посол прийняв Степанова, як тільки той приїхав до нього з аеропорту; було вже пізно, але Андрієнко завжди кінчав свій робочий день близько опівночі.

Степанова страшенно морозило; мабуть, усе-таки, розшукуючи Цорра, простудився; в машині, коли гнав з Марселя до Шьоньофа, продуло ще більше, температуру переходив на ногах, отже, знову всю зиму кашлятиме й доведеться лічити дні до початку весни; воістину зима тривоги нашої; тільки б пережити «свого часу останній відстрочений прихід»; господи, як же Пастернак відчував слово, він останній, ніхто тепер так не вміє.

Андрієнко, певно, помітив хворобливий рум’янець на обличчі Степанова, пішов у сусідню кімнату, повернувся з аптечкою.

– Тут чудовий антибіотик, зовсім нешкідливий…

– Реклама запевняє? – посміхнувся Степанов.

– Я, – відповів Андрієнко. – Випробував на собі, запийте боржомом і заїжте аскорбінкою.

– Добре було б аспірину випити, Петре Васильовичу.

– Будь ласка, є байєрівський… Ну, що у вас?

– У мене те, що наш Лиско – чудовий, чесний і сміливий журналіст, вийшов на найважливішу тему, зачепив больові точки, пов’язані з ситуацією в Гаривасі, за це його й прибрали, він заважав. А все, що писали про його стосунки з Марі Кровс, справжнісінький наклеп, я з нею спілкувався весь цей час, Петре Васильовичу, і нам відкрилися дуже серйозні обставини і в зв’язку із справою Граціо, і з приводу тривожної ситуації в Гаривасі…

– Я сьогодні вечеряв з послом Гаривасу, він розповів мені, що, за його відомостями, але не підтвердженими, група Дігона днями починає відкриту кампанію проти республіки…

– А я вчора зустрічався з одним лідером мафії. Хоч як це дивно, він теж назвав мені ім’я Дігона…

– Чому?

– І я думаю: чому?

Посол засміявся.

– Одне з найулюбленіших моїх слів – «чому». Коли з усіх боків різні сили підштовхують мене до одного рішення, наполегливо виключаючи можливість дослідження Інших імовірностей, я зразу запитую себе: чому?

– Дігон почав проявляти виняткову активність у Гаривасі після того, як там закріпився Граціо. А потім Граціо вбили, і хтось організував, причому того ж дня, атаку на акції какао-бобів, а Гаривас – монополіст цієї культури… Мої колеги в Прес-центрі одностайно твердять, що атаку почав Дігон. Така гра буває коротко плинною, як покер. Коли гра на біржі досягає апогею, необхідне втручання політиків. А пік у цьому регіоні однозначний: бо переворот, або інтервенція – незалежно від того, хто стоїть за біржовою спекуляцією. Словом, можливий переворот, але й не виключена інтервенція.

– Одне передує другому, – сказав Андрієнко. – Ви вечеряли?

– Ні. І не хочу.

– Бутерброд з чаєм, і не перечте, будь ласка. – Він походив по кабінету. – Згадайте всіх, з ким ви зустрічались, розмовляли, обговорювали, на кого посилались ваші контрагенти, які висували докази… Беріть папір і кресліть схему, інакше мені важко буде зрозуміти вас. Пишете ви, справді, як логік, а говорите, немов окультист.

73
26.10.83 (9 годин 32 хвилини)

Радянський посол у Гаривасі зустрівся з полковником Санчесом.

– Так, – сказав Санчес, вислухавши співрозмовника, – все збігається з нашою інформацією. Так, ситуація складна, і хтось робить усе, аби ще більше ускладнити її. Так, нас хочуть загнати в глухий кут… Сьогодні майор Лопес виступить по національному телебаченню, він говоритиме від імені уряду, щоб покласти край чуткам про змову, путч, кризу влади, економічний крах і тому подібне…

Посол попросив дозволу закурити; Санчес неуважно витяг з кишені куртки алюмінієвий циліндр з «Упманом», присунув велику настільну запальничку…

– Ви вважаєте ці чутки – провокація? – тихо спитав посол.

– А ви? – так само тихо озвався Санчес. – У вас є факти? Вас уповноважили повідомити мені про це? Я готовий вислухати.

– Мене вповноважили довести до вашого відома, громадянине прем’єр, що уряд Радянського Союзу згоден розглянути позитивно ваше звернення і, якщо ви це вважатимете за доцільне, негайно почати переговори з метою підписання договору про дружбу і взаємодопомогу.

– Це привід для північного сусіда звинуватити республіку в тому, що ми надамо вам військові бази.

– Я передав те, що мене уповноважив передати мій уряд. Але гадаю, такий договір міг би мати стримуючий вплив… І не лише на північного сусіда, а й на деякі союзні йому режими…

Санчес хруснув пальцями, підвівся, підійшов до величезного, трохи не на всю стіну вікна, припав лобом до товстої, дзеркальної, з блакитним полиском шибки й сказав з якимось болісним, як здалося послові, сумнівом:

– Я думаю, що в політиці потрібно до кінця, поки це можливо, йти обраним курсом. Я чекаю повідомлень з Європи, розумієте? Граціо, який мав укласти з нами договір, мертвий. Мої колеги розмовляли з його найближчими співробітниками… Ті вважають, що банківська корпорація Леопольдо після закінчення ревізії – ви ж знаєте, шукають, чи нема банкротства, – доведе до кінця те, що він почав. А коли ж ні… Тоді настав час приймати нове рішення… Звичайно, я сьогодні ж поінформую моїх колег про великодушну пропозицію Москви, прошу вас передати мою подяку вашому урядові, – він усміхнувся, – я не навчений протоколу, з цього, мабуть, і треба було починати… Завтра о восьмій ранку я буду готовий дати відповідь…

– Добре, громадянине прем’єр, я прийду до вас о восьмій… Хотілося б… Словом, я працював у Чілі… Не смію проводити паралелей, це справді небезпечно, однак трапляються такі години, коли не прийняте вчасно рішення обертається національною катастрофою…

– Ми ретельно дослідили чілійську трагедію, громадянине посол, але різниця полягає в тому, що в них до уряду входили соціалісти й комуністи. Це був відкритий виклик північному сусідові, а в нас немає ні тих, ні інших… Білий дім не може не розуміти, що удар по Гаривасу підійме проти Вашінгтона всю Латинську Америку. А президент США оточений штабом серйозних радників. Ви думаєте в нього буде багато шансів на успіх, якщо він наважиться санкціонувати дії проти національного, зовсім не соціалістичного руху Гаривасу?

– У Домініканській Республіці це не зупинило Джонсона.

– Та він же через це й програв кампанію, громадянине посол! Він програв! Прийшов Ніксон! Ні, все-таки мої колеги і я вважаємо нинішню кампанію актом психологічного тиску, нас хочуть забарикадувати не тільки від Куби, від вас, але й від усієї Європи, зрештою…

Коли посол Радянського Союзу пішов, Санчес подзвонив у «Клаб де Пескадорес», сказав старому Бейлісу, що приїде сьогодні ввечері. «Немає сили, в’єхо, хочу відпочити за хорошою пірамідкою, ти не проти?» – «Приїжджай, Малюк, я обдеру тебе як липку, знатимеш, як кривдити старих… Ти дозволиш мені покликати Пепе?» – «Якого Пепе?» – «Мого онука, він же щипає гітару та й співає трохи…» – «Он як… Добре, поклич, але я поганий цінитель, і хай не сподівається, що я приведу його за руку в трупу, складатиме конкурсний екзамен на загальних підставах…»

Потім він налив собі трохи «агуардьєнте»[29]29
  Горілка (ісп.).


[Закрыть], відчув гірку солодкість, що розтікалася в роті, заплющив очі; відкинувся на спинку свого високого стільця, повільно зняв трубку телефонного апарата й набрав сімнадцятизначний номер – Європа, Палац преси, Марі Кровс.

– Здрастуй, це я…

– Боже мій…

– Як ти, любов моя?

– Ти читав, що я… Мені можна говорити?

– Не знаю… Говори… Мабуть, не можна, але ти говори, я дуже хочу чути тебе, говори…

– Милий, що з тобою? Що, кохання моє?! У тебе сумний голос… Ти хворий? Скажи мені!

– Я здоровий, люба… Розкажи мені про себе, тільки не поспішай, ти завжди дуже швидко говориш, і я не встигаю натішитися твоїм голосом… Розкажи, як у тебе вдома, що ти читаєш, якого кольору абажур на лампі, що ти робитимеш увечері… Будь ласка, говори повільно, про все, немов ти поряд зі мною, ну, розповідай, я чекаю…

– Мігель, дозволь, я прилечу… У мене є гроші, я вилечу сьогодні ж…

– Спочатку розкажи, дівчинко, про те, про що я просив тебе розказати.

– Ой, я не вірю… Це ти? Назви мені свій телефон, я передзвоню, я не вірю…

– Що треба зробити, аби ти повірила?

– Не знаю… Назви свій номер…

– Хочеш, я заспіваю тобі нашу пісеньку, коли ми ходили до боннського вокзалу в маленький клуб дивитися кінокласику й наспівували з пісеньки Петера Александера, «Шьоне кнайпе ам унзерен штрассе»[30]30
  «Прекрасний бар на нашій вулиці» (нім.).


[Закрыть], так?

– Не так, але так, – Марі заплакала. – А який фільм ми дивилися з тобою останній раз?

– «Вісім з половиною».

– А що я тобі сказала в кінці?

– Ти сказала, що була закохана у Фелліні й написала йому, що він геній, а він тобі не відповів, і ти на нього дуже образилась…

– Ой, рідний мій, я прилечу до тебе, мені так страшно за тебе, у мене на серці тяжко, мені про тебе сняться погані сни, тут кажуть: насувається щось жахливе, найгірше…

– От після жахливого ти й зможеш сюди прилетіти… Ми тоді матимемо право жити разом; з милим рай і в курені, хіба не так?

– Так, так, так, коханий мій! Так! Тільки я не слухатиму тебе, я зараз їду до батька, мені треба побачити його хоча б на годину, а потім вилечу до тебе… Чому ти довчиш? Ти не хочеш цього? Скажи мені! Ти чуєш? Мігель!

– Я тебе дуже люблю, дівчинко… Ти дуже мені потрібна… Я тобою пишаюсь, я ніколи не думав, що є такі жінки, я тільки поруч з тобою зрозумів, що таке кохання, бо ти робила все для мого спокою і ніколи не думала про себе, ти завжди думала про мене, про те, що я змерз і треба швидше розтерти мені ноги, а то застуджуся, я пам’ятаю, як ти казала, що я тропічна рослина, і зігрівала кожен мій палець, і гралася з ними, з кожним, як із живою істотою, і очі в тебе були щасливі… Я цілую тебе, Марі, я тебе люблю.

– Мігель!

Він повільно поклав трубку, підвівся, вийшов до приймальні й сказав секретареві:

– Коли прийде рахунок за розмову з Шьоньофом, передайте його мені, я оплачу, це була приватна розмова, особиста, а не ділова…

І пішов через анфіладу кімнат до виходу; начальник охорони Карденас пересунув кольт зі спини на живіт і рушив услід, похмурий і чимось роздратований.

74
26.10.83 (11 годин 33 хвилини)

Усі ті сорок хвилин, що Марі летіла до Парижа на пошарпаній «каравеллі», вона змушувала себе думати не про Мігеля, а про те, яку першу фразу вона скаже батькові. «Тату, не сердься на мене», «Тату, прости мене, якщо можеш», «Тату, допоможи мені», «Здрастуй, тату, це я».

Закуривши, вона сказала собі: «Ні, у кожній фразі дуже багато «мене», «мені», «я». Так не можна. Коли мені стало погано, я вирішила повернутися, а коли йому було добре, я пішла, образивши його: «Або я і брат, або твоя Гала». Господи, як же я могла сказати таке? Які в нього були тоді очі! Як у побитого доброго собаки, і він нічого не міг мені відповісти, він так безпорадно захищав своє щастя, бідолашний мій, добрий старий татко… Я посміла забути, як він привіз мене в Памплону, і водив по місцях Домінгіна, Пікассо й Хемінгуея, і раз по раз зазирав мені в обличчя, чи щаслива я, і просив подивитися то туди, то сюди, а я його обривала: «Я бачу». Я справді бачила все те, що він хотів мені показати, але невже не можна було захоплюватися вголос, а він так щедро віддавав мені те, що знав, він боявся, аби я не пропустила чогось… Дуже часто він розповідав, як батько Бенвенуто Челліні вдарив геніального хлопчика по потилиці, аби тільки той назавжди запам’ятав полум’я в каміні, і за формою, і за кольором схоже на танцюючу саламандру… Які ж ми скупі в любові до батьків, але розуміти це починаємо лише після того, коли покохаємо самі; невже все визначає особистий досвід? Боже, як це жахливо звучить – «особистий досвід» поряд із словом «батько»…

… Стюард і стюардеса проштовхнули повз неї возика, заставленого банками з пивом, маленькими пляшечками вина, пузатими – віскі й пекуче-холодними – джинами; і на все це нема мита; марокканці купують по п’ять пляшок і по цілих блоках сигарет, чому вони так люблять «Данхіл», дуже смердючий тютюн, хіба що золотий обріз на фільтрі вабить до мішури.

«Батько любить сигари, – згадала Марі, – треба купити йому, він завжди так радіє моїм подарункам… А я сказала йому тоді: «Пришли всі мої вирізки, я не хочу, щоб вони були в домі, де живе твоя Гала». Як тільки повернувся язик?!»

– Які сигари вважаються найкращими? – спитала Марі стюарда.

– О, на ваше запитання не можна відповісти однозначно, мадам… Дивлячись кому ви хочете подарувати їх. Якщо іспанцю, то найкраще «Гавана», якщо французу, то я радив би голландський «Кондор», чудовий тютюн, на бразільській основі, ну, а німцеві подаруйте «Упман», надійність фірми, гарна реклама…

– Подарувати я хочу німцеві: саме тому дайте мені дві коробки «Кондору».

– Прошу, мадам.

– А собі я візьму пляшечку «Розе».

– Прошу, мадам.

– Це все.

– Якою валютою ви платитимете?

– Марками.

Стюард витяг з кишені сорочки тоненький, завбільшки як сірникова коробка комп’ютер і, перерахувавши марки на франки, порадив:

– Краще платити франками, мадам, курс не на вашу користь, втратите близько сімдесяти пфенігів…

– Я переживу цю втрату, – відповіла Марі й відпила ковток рожевого вина; дуже терпке, пахне гірським вітром, полином і лавандою.

«Я скажу не так, – думала вона, – я просто подзвоню й скажу: «Мій друг потрапив у біду і тільки ти, тату, можеш йому допомогти, я знаю, ти завжди любив і любиш мене, і я теж тебе завжди любила й любитиму, як же мені не любити тебе, тату! Я дуже хочу, щоб ти це знав, ну, я така, нічого не вдієш, але я завжди любила тебе, тату… Якби ти міг послухати, що я розповідала про тебе Мігелю, як пишалася тобою, коли ти виступав у газетах з оглядами… Це я в усьому винна… Я настроїла проти тебе Ганса, він ще хлопчик і дуже любить маму, як же це дико – ревнощі дітей… А тато мене не ревнував… Ні, ревнував, але ховав це в собі… Коли в мене був роман з Робертом, він хотів з ним подружитися, щоб той відчув, чим ми живемо, став часточкою нашої дружби. Він не любив його, не вірив йому, вгадував у ньому чужу нам людину, та, коли я. сказала, що все одно буду з ним, більше не сперечався і робив усе що міг, аби мені було добре, аби я була поруч, нехай навіть з Робертом… Чому ж я так незлюбила Гала? Коли це сталося? Мабуть, того вечора, як ми зібрались у батька в номері у горах, а в нього почалася аритмія й Гала сказала, що він не питиме кави, я так ніколи не насмілювалась йому сказати, і мене покоробило, але ж вона була права, вона боялася за нього… Може, я тоді стала на диби, бо Клаус розповів мені про Гала жахливе, мовляв, і з тим вона спала, і з цим, і взагалі її салон краси насправді бордель і вона мріє вийти заміж за арабського шейха й виїхати до тепла, на віллу біля Персидської затоки… А я повірила. Як же я могла так легко повірити словам чужої людини і не повірити татові, коли він казав, що жінка, як і мужчина, не відповідає за минуле, це табу, тоді краще зразу розпрощатися, минуле належить кожному зокрема, тільки сьогоднішнє й майбутнє – двом… І тим, хто їх любить… Лише один тато може допомогти Мігелю, – знову сказала вона собі. – Тато завжди допомагав і не докоряв мені цим, він просто приходив, гладив мене по голові, називав рисеням і допомагав, приймаючи на себе всі мої провини й дурощі… Коли він розлучився з мамою, я сказала, що ніколи з ним не розмовлятиму, і він не дзвонив мені, а потім надіслав листа, боже, який це був лист! Скільки в ньому було доброти, туги, гумору… Так, я ревнувала його, але ж це йшло від любові, хіба не так? Я знала, як він дружив з Джо Дассеном, вони проводили вдвох багато часу, а потім, коли до Дассена прийшла посмертна слава – так часто у нас буває з співаками, як тільки помре, так усі й починають захоплюватися ним – і випустили його посмертну пластинку й касети, на яких було записано його останній вечір, і він розповідав про своїх друзів, він згадав багатьох, але не сказав про батька, мабуть, не захотів афішувати зв’язок з консервативним журналістом: як же так, тепер у моді ліві… Я після цього перестала слухати Дассена, дуже образилась за батька… А Гала я не могла простити того, що тепер ми з Гансом повинні ділити з нею нашого тата і не буде наших вечірніх розмов – тато, Ганс і я, коли ми розуміли одне одного з півслова і сміялися від душі, згадуючи наші мандрівки, й перемивали кісточки знайомим, і завмирали, коли тато починав розповідати про те, над чим він працює… Але ж тато згодився, щоб мої друзі входили в наше коло, хоч Ганс був проти, він теж ревнував мене, як тільки може хлопчисько ревнувати сестру, а тато умовляв його й мирив з моїми друзями, бо хотів мені щастя… А я навіть не приїхала до нього й не спробувала пожити вчотирьох: він, я, Ганс і Гала; ні, сказала я, та й край… Господи, як же це страшно, коли батьки живуть окремо, ми, діти, завжди відчуваємо свою провину перед тим, хто нещасливий, і сердимося на того, кому всміхнулося щастя… Хемінгуей у своїх «Островах в океані» відмовився писати про дорослих дітей, вони були дорогі йому, поки маленькі, а потім, мабуть, вони теж не змогли простити йому кохання, жили собою, своїми мамами, з якими розлучився Хемінгуей, своїми ревнощами і образою… Хіба можна ображатися на батька? Господи, Мігель, – подумала вона, побачивши обличчя Санчеса, його ранню сивину й широко розставлені очі, добрі, беззахисні, й відчула запах його шиї, – у нього якийсь особливий запах, можна годинами лежати, пригорнувшись, і слухати його дихання, і гладити його плечі, вони в нього дуже сильні, а пальці тонкі, як у жінки, і він так само, як тато, любить гладити мене по щоці, а ранками чухати лопатки… Вперше тато почав чухати мені лопатки в горах, коли привіз у невеличкий пансіон, він був ще не добудований, крім нас там жила тільки одна сім’я, світла не було, і вбиральня на вулиці, і зорі сяяли, близькі, зелені й величезні, а мені здавалося, що круг нашого пансіону блукають рисі, і я страшенно боялась, а тато стояв біля мене, посміюючись: «Ох ти, моє полохливе рисеня…» Він брав мене з собою, коли я була ще зовсім маленька. Я лише тепер зрозуміла, чому він мене брав, хотів виробити в мені витримку і спокій, мама так піддається настроям – вранці добра, ввечері сердиться або плаче, – а він хотів, щоб у мене був стрижень твердості, вмій тримати свій настрій у кулаці, не в безповітряному ж просторі живеш… Він і в газету мене привів, щоб я навчилася жити серед людей, зберігав усі мої вірші, збирав кожну сторіночку, немов нянька, а я все хотіла їх спалити або порвати… Як він радів, коли Ганс написав своє перше: «Вітер і негода, зонтик полетів!» Тато тоді сказав, що хлопчика наділено даром, подібним до того, який вирізняє талановитих японських живописців чи поетів середньовіччя: в горах пройшла злива, і галузки вишень заіскрилися. Тато завжди повторює цей рядок середньовічного японця, і очі в нього стають зачудовані, як у Мігеля, боже мій, як чоловіки схожі на дітей, особливо коли на них дивиться жінка, яка любить… Ні, тато ніколи не здавався мені схожим на дитину, тільки Мігель; мабуть, через те я не змогла примиритися з Гала, для мене тато завжди був дуже сильним, дуже мужнім, тільки моїм… Діти – страшенні власники, вони більші власниця, ніж усі Рокфеллери і Круппи, невже це в них закладено від народження, раз і назавжди, і ніщо не зможе цього змінити? Бідолашна мамочка, – подумала раптом Марі, згадавши красиве обличчя сивої високої розповнілої жінки, – ну чому, чому ти не змогла зробити так, щоб тато лишився з тобою?! Чому не навчилася стримувати себе, прощати, чому ображалась за дрібниці, чому не бачила, як йому важко?! Не треба було мамочці говорити мені погано про тата… І він також даремно дозволяв собі це… Хоча й Мігель розповідав, як важко йому з матір’ю, вона його зовсім не розуміє, коли вони разом, смикає, а не встигне поїхати, кидається до телефону й дзвонить друзям: «Боже, як я тривожусь за хлопчика…» В нього з’явилися такі глибокі зморшки в куточках рота і так набрякають повіки, у рідного мого… Тільки б тато допоміг, він же знає все, тільки б він устиг йому допомогти, тато…»

Вийшовши з літака і поминувши паспортний контроль, Марі відчинила двері телефону-автомата й подумала, що батько знову врятував її: за ці сорок хвилин у польоті вона відійшла від безупинної тривоги за Мігеля; спогади рятують, особливо тоді, коли відчуваєш наближення чогось жахливого, непідвладного тобі, неминучого.

Набравши номер, вона почула голос Гала.

– Добрий день, – сказала Марі, – добрий день, Гала.

– Марі?! – в голосі жінки забриніла радість. – Верньє! – покликала вона. – Швидше, це Марі! Здрастуй, Марі, де ти?!

– У Парижі.

– Тато сидить у ванні й читає газети! Швидше приїжджай! Хочеш, я тебе зустріну? Ти обідала? В мене дуже смачна риба! Тато каже, ти її страшенно любиш! Він щойно знову згадував тебе…

Верньє вирвав трубку.

– Любенька моя, чудо моє, здрастуй, рисенятко, швидше приїжджай, ну, будь ласка… Чи… Ти не…

– Я їду, татку… Я щаслива, що побачу тебе…

Чоловік, який наглядав за Марі в літаку і тут, в аеропорту, дав їй змогу вийти із сфери спостереження, набрав номер і сказав:

– Вона поїхала до батька. Телефон…

Його перебили:

– Ми знаємо, спасибі.

Через двадцять хвилин, поки ще Марі не приїхала на рю Вашінгтон, двоє чоловіків піднялися на поверх, де була квартира Верньє, і прикріпили над одвірком його дверей крихітну чорну кнопку. Відтепер кожне слово, вимовлене там, буде записано на плівку.