Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 30 страниц)

75
26.10.83 (18 годин 05 хвилин)

Пепе поклав трубку і вийшов до сусідньої кімнати, там він поселив своїх нових гітаристів Ромеро й Боніфасіо; хлопці були мовчазні, двох слів за день не почуєш, сидять собі на стільцях та щипають струни; відчувають один одного надивовижу, навіть співати починають одночасно, неначе вгадують біотоки шкірою; грають чудово – немов водоспад, кожен струмінь окремо, а все одно разом, зграйно, моноліт.

– Збирайтеся, хлопці, – радісно сказав Пепе, – їдемо, Санчес послухає мене.

Ромеро й Боніфасіо відклали гітари; мулати були здоровенні, біцепси наче виліплені; Боніфасіо сів перед невеличким трюмо й став причісуватись; він робив це старанно, неквапливо, гладячи кучеряве волосся долонею, наче стримував його, так хазяїн гладить злого пса; Боніфасіо, здавалося, нікуди не збирався, сидів собі й причісувався; Ромеро потягся з хрускотом, узяв з маленького столика книжку, ліниво перегорнув сторінки і так само ліниво спитав:

– У чому поїдемо, Пепе? Я вважаю, нам треба бути в національних костюмах, у вас люблять, коли люди носять народне вбрання, воно строкате.

– У мене в машині нема кондиціонера, – сказав Пепе. – Ти змокрієш у пончо, Ромеро.

– Зате сподобаюсь твоєму прем’єрові… Станеш зіркою, поїдемо в гастрольне турне, неодмінно в Англію, там дівки необходжені, сонця немає, суцільні тумани, звідки ж візьметься сила в мужиків… Любиш біленьких, Пепе?

– Я різних люблю, – засміявся Пепе. – Збирайтеся мерщій, надіну кремові брюки й поїдемо…

Він вийшов до своєї кімнати, що була водночас спальнею, їдальнею і вітальнею, скинув сині джинси, прийняв таблетку аспірину, бо останні дні доводилося щодня виривати, – з гітаристами приїхав Вентура, моторний непоказний чоловічок, який займався аранжуванням; до того ж рін імпресаріо, кожного дня їздив по Гаривасу, розмовляв з власниками казино та ресторанів, прикидав, де можна вкласти хороший контракт на сезон; потім повертався й відразу вимагав пляшку іспанського віскі; інших не тернів; ляскотів без упину і так само, як Боніфасіо, раз по раз причісувався, тільки в дзеркало не дивився й волосся ре пригладжував.

Тим часом Боніфасіо й Ромеро поклали гітари в чохли з цупкої шкіри, швидко перевірили маленькі «шмайсери» р потайних кишенях футляра, перезирнулися; Ромеро підняв праву руку, перевернув кисть унизу й виставив великий палець; Боніфасіо мовчки кивнув, щось подібне до усмішки торкнуло його повні синюваті губи, він підійшов до телефону, набрав номер, спитав, «чи дома сеньйорина, а якщо нема, то коли буде», і пообіцяв ще раз подзвонити через півгодини. (Пароль для ланцюга: «Починаємо роботу, страхуйте».)

Вони знали своє діло, знали його добре, брали участь у двох операціях: одну провели на кордоні Сальвадору і Гватемали, другу в Федеративній Республіці; на Кубу їх не посилали, бо вони втекли звідти, проливши людську кров, відстрілюючись; там їм винесли вирок заочно; берегли для коронного діла в Центральній Америці; і час настав.

Відправляючи терористів до Гаривасу, Адольфо, їхній інструктор, сказав, що після повернення на Майямі їм вручать по десять тисяч доларів; авіаквитки в Європу оплачує контора; коли ж хлопчики зможуть осісти в Бонні, влаштувавшись у нічний клуб (кілька адрес підготували, інформація на хазяїв закладів цілком надійна, є підходи), їх знайде Вентура, який приїде туди з документами на ім’я Нельсона Бардесіо; добре було б знайти квартиру, краще на перехресті доріг, гроші перекажуть, як тільки буде схвалено обраний варіант.

Розглядаючи план майбутньої операції в Гаривасі, Адольфо ще раз обчислив на секундомірі кожну фазу пересування з більярдного залу – негайно після акту – по доріжках клубу до пірса.

З «об’єктом» у більярдному залі буде лише один чоловік, начальник охорони майор Карденас, повторив Адольфо, його також треба усунути, а старого – зберегти, будьте дуже обережні, не травмуйте Пепе, ми маємо намір працювати з ним, коли привезете його сюди; катер який чекає вас, броньований; зразу ж падайте на палубу, можуть стріляти «червоні берети» з машини охорони «об’єкту», голів не піднімайте, бортики надійні, на відхід у безпечну зону потрібно буде три хвилини сорок дев’ять секунд.

… Коли Пепе повернувся, Ромеро й Боніфасіо перезирнулись; хлопця не можна було впізнати – в розкльошених світлих брюках, у шовковій завуженій у талії сорочці, він був надзвичайно красивий.

– Поїхали, – сказав Пепе. – Пора.

У машині Ромеро потер обличчя жорсткою, немов наждачною долонею і мовив:

– Тільки не поспішай з першим куплетом, Пепіто… Пісні революції не повинні бути суєтними…

– Я знаю, – відповів Пепе. – Але на них не дуже покажеш свій голос.

– Покажеш, якщо постараєшся, – посміхнувся Ромеро. – Твоя правда, революційні пісні краще співати хороші, але в «Бодегіта дель медіо», що в Гавані, на Кавалерії, вміють це робити й сольно.

– Ти був на Кубі? – спитав Пепе.

Ромеро похитав головою.

– Розповідали…

(Він працював у «Бодегіта дель медіо», найпопулярнішій таверні старої Гавани, аж до шістдесят першого року; саме тоді його завербували; перейшов на нелегальне становище.)

– Хлопці, – спитав Пепе, – чому ви ніколи не всміхаєтесь?

– Зморщок боїмося, – відповів Боніфасіо, – обличчя старіють…

Пепе скрушно похитав головою.

– Ох, чорт, як хвилююсь… Просто ціпенію, коли хвилююсь, і в горлі дере.

– А ти розслабся, – порадив Боніфасіо, – накажи кожному своєму мускулу відпочивати, вели кожному біцепсу: «Миленький, ну, будь ласка, відпочинь, візьми з повітря кисень і жени його по крові, я зараз маю співати перед прем’єром, від цього залежить моє майбутнє, коли сподобаюсь йому, мене візьмуть у театр і на телебачення, я їздитиму по світу, знайду собі білу дівку, зароблятиму великі баки, а не сидітиму на шиї діда, про мене писатимуть у газетах, на тих сторінках, де друкують знімки Бельмондо, Аль Пачіно й Бе Бе, а потім який-небудь янкі напише для мене шоу в Голлівуді, і я заткну за пояс Белафонте». Отак треба розмовляти із своїм тілом… Годі, веди машину і не заважай нам з Ромеро розслабитися, нам також хочеться сподобатись полковникові Санчесу…

76
26.10.83 (18 годин 05 хвилин)

Френк По завжди відбувався жартом, коли його питали про родинні зв’язки з великим письменником.

– Я неодмінно тоді надрукував би свої візитні картки «Френк Едгар По-молодший…» На жаль, ми навіть не однофамільці. Мій дід приїхав у Штати з Афін, його звали Попандопулос, і всі янкі через це сміялися з нього, спробуй вимов, от він і перетворився з грека Мікіса Попандопулоса на американця Майкла По…

У Західну Європу Френк По приїхав два роки тому після семи місяців роботи в американській розвідці й п’яти місяців практики у Венесуелі під дахом ЮСІА.

Оскільки він дістав освіту в Гарварді (їхню сім’ю підтримував клан Онассіса), спеціалізувався з новітньої історії, закінчив семінар професора Ренкса, присвячений ліворадикальним рухам, відвідував лекції Герберта Маркузе, його після тримісячної перевірки службою контррозвідки призначили в підрозділ, зорієнтований на укорінення в середовище лівих і крайніх лівих груп; поступово Френка По готували для пересунення у той «сектор планування», де формували лівацькі організації, підбирали людей для поповнення партизанських з’єднань, які мали виступати з лозунгами «повалення імперіалізму», оголошувати терор «єдиним засобом боротьби з прогнилим світом капіталу й радянського гегемонізму» й навертати молодь Західної Європи до безорієнтирного бунту; така конструкція давала змогу стратегам ЦРУ не тільки таємно підтримувати правих екстремістів, ай – це було найголовніше – ставити на вірних їм політиків «жорсткої руки», які можуть загнуздати «безвідповідальних адептів тероризм, крайніх правих радикалів та агентів світового комунізму».

Однак робота в цьому підрозділі – свята святих ЦРУ – була наступною фазою для Френка По; спочатку йому доручили налагодити контакти з лівою професурою й керівниками студентських радикальних організацій у Західному Берліні, Парижі та Римі.

Шеф відділу, Дік Лоббс, інструктуючи його перед вильотом, говорив стомлено, кволим голосом:

– Ви повинні зрозуміти, Френк: ми працюємо під прицільним вогнем старих тюхтіїв з Капітолія, а їм аби покрасуватися перед телекамерами, подбати про демократію і зайвий раз звинуватити нас, розвідку, в тому, що втручаємося в зовнішньополітичні справи країни… Отже, ви не застраховані, як і всі ми, від можливого удару в будь-який час, з будь-якого боку… Ворог уміє працювати, він тримав в руках такі приводні паси, які й не снилися нам… Ви повинні жити в Європі так, щоб у вас були завжди напружені всі мускули, ви їдете в лігво, Френк… І постарайтесь витравити з себе цю нашу традиційну американську м’якотілість… Жорсткість, Френк, тільки жорсткість – суха, коректна, насторожена; майте на увазі, на вас цілком можуть вплинути чари тих, з ким вам належить зіткнутися… Але затямте: немає нічого страшнішого від перевертнів… Ви їдете до перевертнів, до безжалісних монстрів…

Однак заступник Лоббса, веселий і відвертий Нелсон Періфуа-молодший, проводжаючи Френка на аеродром, інакше напучував його, задумливо, з болем:

– Наш шеф – сам монстр, Френк… Він чудовисько, перелякане чудовисько. А ті, проти кого ви їдете працювати, – такий собі лакмусовий папірець, на якому проявляється настрій найталановитішої частини європейської молоді. Подумайте ще раз, чому ліва тенденція, дуже сильна в Європі, та й не тільки там, а далі, повірте мені, стане ще могутнішою? Бо ми тримаємося за старі догми, а прогрес відкидає догми. І ніякі не перевертні ці ліваки, а чесні бентежні люди, які не хочуть закривати очей на правду… Ваше єдине завдання полягає в тому, щоб не дати їм об’єднатися з Москвою, це головне, Френк, настройтесь саме на такий камертон, відкиньте зоологізм нашого нещасного шефа, він віджиле покоління, людина школи Гувера… Не думали про це?

– Ні. – По засміявся, закинувши свою красиву патлату голову.

– І бога ради, не сперечайтесь, не роздувайте ніздрі, а смійтесь разом з тими, хто об нас витирає ноги… Я ще застав той час, коли ми держали пальці на кнопках усього ліворадикального руху на заході Європи, ми диригували процесом, а тепер відгризаємося, підвиваємо президентові, який, по-моєму, став психом за часів Маккарті, коли слухали справи режисерів та письменників Голлівуду в комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності. Тоді він був босом акторської гільдії Штатів, відстоював чистоту мистецтва, топтав кремлівських агентів, таких як Чаплін, Брехт і Артур Міллер…

Френк По похитав головою, зітхнув.

– На одному полюсі шеф, який вимагає безпощадності, на другому – ви, його цілковита протилежність… Я попав у велику скруту, Нелсон.

– Це прекрасна скрута, Френк, вам можна позаздрити, є поле для маневрування; метатиметеся між різними полюсами, жвавіше працюватиме думка… Де можна буде, підтримаю я, коли знадобиться, поплачетесь шефу, йому подобається, коли плачуться, бо вони такі сльозливі, ці мумії, люблять сповіді… Тільки не признавайтеся йому, коли трахнете якусь гарненьку лівачку. Емансипація, фемінізм і так далі, він вам цього не простить, він, по-моєму, жодного разу не зрадив дружину, тому що зоологічно боїться своєї шкарбанки і ридає на недільних проповідях, чортів пуританин… Отже, сміливість, Френк, сміливість, тільки сміливість… А ще доброзичливість до тих, кого ми поки що називаємо противником… І риск… Ніколи не бійтеся рискувати, переможця не судять… Чим більше друзів ви матимете серед лівих, тим більше цінитимуть вас у Ленглі, це вже повірте мені… Найголовніше – довести свою компетентність… Потім настане час – і ви диктуватимете свої умови тим, хто змінить нашого з вами старого дурня… А тепер скажіть мені правду: ви розумієте, що наша країна охоплена кризою, переживає дуже важкий час?

Френк По відповів не зразу, обличчя його напружилось.

– Розумна людина, мабуть, відбулася б жартом, а я ще молодий, тому ладен погодитися з вами – так, країна справді переживає важкий час…

Шеф відділу Дік Лоббс, прослухавши запис розмови з Френком По, який зробив Періфуа-молодший у машині, підвів очі на свого заступника й посварився пальцем.

– Ну, добре, нехай я «старий дурень», добре, але те, що моя Патрисія – шкарбанка, цього я вам не прощу…

Він підсунув Періфуа чашку з міцним китайським чаєм і, помовчавши, сказав:

– Я думаю, оцей По втягнеться, хлопець мислячий… Нехай вважає себе ідеологом… Потім пройде хрещення на ділі; якщо витримає, буде толк, у нього очі розумні, і ще я бачу в ньому пильність… Справжнім розвідником, кого слід просувати на верхні поверхи Ленглі, може бути той, хто зумів відкинути друга в ім’я нашої справи… Сподіваюсь, після вашої напутньої поради він безстрашно заведе друзів серед тих, хто нас найбільше цікавить… Дякую, Нелсон, я щасливий, що працюю з вами, старому дурневі є чого повчитися в молодої змії…

У Західній Європі По почав діяти під дахом репортера маловідомої газети «Стар»; її купила на пні ЦРУ, видавалась у Міннесоті, біс туди доїде, а право на акредитацію дає в будь-якому прес-центрі.

Френк поселився в Парижі, найняв невеличку мансарду на рю Лемуан, там, де жив молодий Хемінгуей; нужник був у холодному довгому коридорі, старовинний; сидіти доводилося орлом, навпочіпки, а він так не вмів, тому весь час боліли литки; взимку знизу, з нальоту, страшенно дуло, дуже боявся підхопити радикуліт, тим паче це родинна хвороба, батько з жахом чекав осені, його, бідолаху, завжди скорчувало в кінці жовтня і відпускало в середині березня, коли з океану вже тягло теплом.

Керівник Френка По в паризькій резидентурі, подивившись на його костюм, хмикнув:

– І в цьому вбранні ви збираєтесь іти в американську бібліотеку Роберта? Вас вивезуть на тачці. У вас з вух пре американська традиційність, так не можна…

– Я екіпірувався тут, – заперечив Френк, – у Парижі, за їхньою модою…

– А що таке тутешня мода? Знаєте?

– Не дуже. Буду вдячний, якщо поясните.

– Коли текстильний бос затоварюється і стоїть на грані краху, він відстібує кілька десятків тисяч директорові журналу мод, платить сотню тисяч продюсерові Бельмондо та імпресаріо групи АББА, щоб ті доручили костюмерам пошити для улюбленців Європи розкльошені штани і широченні спідниці, стадо попре за зірками, ох, ох, паризькі законодавці, в журналі мод з’явиться новий фасон, і, таким чином, надлишки затовареного матеріалу збуто. А коли, навпаки, погано з баранами і немає вовни, чи страйкують ткачі, чи неврожай бавовни, тоді цей самий текстильний дядя заряджає того самого директора журналу мод, платить за рекламу на телебаченні зіркам журналістики, знову ткне в лапу продюсерам Софі Лорен, Ланкастера і Алена Делона, ті знімаються у вузеньких штанцях, платтячках в обтяжку, – нову моду впроваджено, а в підоснові, Френк, зелененькі старого діда, котрий павуком сидить у своєму текстильному офісі й стриже купони з довірливих жителів планети Земля… Поїдьте, любий, на Монмартр, у дешеві крамниці, де торгують араби й євреї, чистий Інтернаціонал, у них і одягніться, тоді вас приймуть на набережній у Роберта, він же воював у бригаді Лінкольна, в нього онука Хемінгуея виступає, закликаючи до революції, у них галстук – символ буржуазного розкладу, а ви… Тільки не здумайте податися на Блошиний ринок, там зараз деруть утридорога, там тепер жінки мільйонерів одягаються… Мода, так її розтак… І в посольство більше не приходьте, тутешні фліки вміють ставити стеження… В разі чого я вас знайду сам, а так поринайте в море пригод, центр визначив вашу програму як вільну…

… Френк По назавжди запам’ятав той день, коли Роберт запропонував йому – після того, як він акуратно повернув книжки, які брав уже три місяці підряд, – залишитися на вечір, прийдуть цікаві люди, якщо у вас є інтерес до філософії часу, сказав він, вам буде приємно послухати, тільки не пишіть у вашу газету, це не для останньої полоси, а для душі.

В маленьку кімнатку Роберта набилося багато людей; Френк упізнав режисера Рауваля з Барселони, професора Жовіса, той вів курс основ соціалізму в Страсбурзі; особливо багато було молодих американців, які навчалися в Сорбонні, і німців, які приїхали з Вільного університету в Західному Берліні.

Гості скинулись, Роберт попросив прибиральницю Хосефу піти до крамниці, вона принесла десять пляшок дешевого червоного вина, сир і чотири довжелезні батони; гості посідали на старенькій тахті, підвіконнях, на підлозі: виступав Фріц Тузенберг, магістр з Аахена; а втім, це не був виступ у звичайному розумінні слова, тут збиралися однодумці, ті, хто не згоджувався, сподівався знайти свою правду в цьому світі, який занапащає сам себе в очманілій, нікому не потрібній метушні.

– Оскільки античність не знала археології, – говорив Тузенберг, – так само, як і літочислення, а плинність життя вимірювалась лише чергуванням Олімпіад, то там не існувало чіткого уявлення про тривалість, тобто про надійність буття. І оскільки не було роздумів про майбутнє, була відсутня й така категорія, як пам’ять.

– А Цезар? – роздратовано заперечив професор Жовіс. – Як-не-як він реформував календар, тобто зафіксував фактор часу, історії, пам’ять…

Тузенберг похитав головою.

– Календар Цезаря – свідчення зовсім іншого роду, адже він мав намір заснувати династію, повстав проти традицій республіки і за це його вбили… Рим, мабуть, інтуїтивно боявся часу, не хотів думати про нього, прагнув до індійської культури, до таїнства нірвани, яка відкидає саме поняття хвилин, днів, років… У цьому головна відмінність античності від нашої, європейської культури; там – відторгнення години, спроба жити поза часом; а в нас кожна хвилина значима, в цьому сенс Європи.

– У такому разі, – сказав директор бібліотеки Роберт, – відчуття часу найбільш застосовне до Штатів; формула «час – гроші» знайшла себе саме в нас.

– Ця формула містифікує «час», – заперечив Тузенберг. – Історію не можна оцінювати, вона поза поняттям грошей, товару і ваги… В пам’яті поколінь залишаться ваші Джефферсон, Вашінгтон і Лінкольн, з їхніми постулатами американської демократії, а не прагматична ідентифікація часу з грошима… Годинники на соборах європейських міст б’ють кожні чверть години, зв’язуючи минуле з майбутнім. Механічні годинники винайшли у нас в Європі, коли склалася могутня держава саксонських імператорів… Владі потрібно стежити за часом, у ньому реалізуються велич, у ньому фіксується безсмертя, тобто пам’ять людська… На шляху до демократизації Європи сталася ще одна зовні непомітна подія: стиль барокко – легкість і розкованість – дав Європі кишеньковий годинник, перший символ пробудження самосвідомості індивіда. Саме тоді, в пору барокко, Європа й почала шанобливо ставитися до часу. Саме тоді ми вперше відчули швидкоплинність нашого життя, саме тоді народилася сповідь як нова риса європейської літератури, тривожна потреба очистити себе. А потім звершилося чудо і було створено перший в історії людства музей, це ж символічно, бо це є неусвідомлене повернення Європи до філософії Стародавнього Єгипту, де на відміну від античності, яка спалювала пам’ять на вогнищах – якщо людина вмерла, вона мусить зникнути, – пам’ять муміфікувалася, ми маємо можливість досі бачити обличчя фараонів. Але ж імена багатьох правителів Афін чи Риму просто зникли з пам’яті людства… Таким чином, кишенькові годинники і музеї знаменували народження нової епохи європейської історії, яку визначала філософія турботи… Чому так? Відповідаю: якщо античність споруджувала пам’ятники фалосу, тобто миттєвості, не пов’язаній ні з минулим, ні з майбутнім, сама лише насолода, безпам’ятство, забуття довколишньої дійсності, то європейська культура, котра зрозуміла смисл часу і будувала палаци, де зберігалася пам’ять минувшини, викликала з небуття Рафаеля, щоб той створив людству Сікстінську мадонну. Віднині матір, яка пригортає до себе немовля, стала символом турботи про майбутнє роду людського. Відтоді Європа повернулась до початку, до філософії Стародавнього Єгипту з його пориванням у грядуще. Цю динаміку розвитку світу свого часу припинили Рим і Еллада, де не існувало плану навіть на день уперед, де держава трималася на насильстві, пограбуванні сусідніх країн, заграванні з плебсом у дні перемог і найжорстокішому терорі, коли держава балансувала на межі війни і миру… Тенденція відповідальності властива тепер у Європі насамперед соціалізмові, котрий, як ніяке інше вчення, ставить в основу основ питання усталеності економічних відносин між індивідами, країнами й континентами…

… Сперечалися гаряче; Френк По мимоволі любувався одержимими обличчями людей, у них була якась особлива довірливість, зацікавлена впевненість. Правда, в глибині душі він напружено чекав моменту, коли якийсь червоний стане підкрадатися до сперечальників, підштовхуючи їх до того, заради чого він, Френк, почав свою роботу тут, – до змови проти Штатів, проти ідеї вільного світу; але ніхто не робив цього, просто кожен говорив про те, що непокоїло його.

«Нелсон Періфуа правду казав, – думав Френк, повертаючись до себе на мансарду рано-вранці; пахло смаженими каштанами і квітучими липами, – в бібліотеці в Роберта збираються чисті люди, вони гостро відчувають хисткість сьогоднішнього світу, тільки тому й говорять про соціалізм як про панацею проти катастрофи і лише тому на перший план висувають свою Європу. З ними треба працювати, вони ще не втрачені для майбутнього».

… На другий день він подзвонив Тузенбергу, запросив його випити кави й запропонував виступити з циклом статей у «Стар» – дістав у резидентурі інформацію, що хлопець бідує, живе впроголодь, наймає кімнату в гуртожитку за сорок кілометрів од Парижа.

Тузенберг з радістю погодився; через два дні приніс п’ятнадцять сторінок тексту. Три дні вони над ним працювали; Френк По обережно правив; Тузенберг сперечався; суперечка була дружня; прийшли до компромісу; найнебезпечніші місця вдалося переписати, скоротити, прокоментувати; через півроку Френк (вже після того, як завів зв’язки у світі європейських журналістів) проштовхнув два його есе в журнали Нідерландів та Швеції; знову лаялися до хрипоти, і знову Френк переміг; потім він допоміг Тузенбергу організувати невеличкий тижневик у Гейдельберзі; так він закріпився у ліворадикальному виданні, редактором якого став його друг, який друкував час від часу ті матеріали, що просив його опублікувати Френк По, за дружбу треба вміти платити; Тузенберг робив це, знову ж таки сперечаючись, іноді злився, але робив.

Потім через Тузенберга «лівий американець», як називали тепер Френка, просунув у крайній радикальний іспанський журнал «Ла революсьйон» Анхеля Алегріа з Мадріда; публікації його були такі хльосткі, спрямовані як проти англійського «традиційного імперіалізму», так і проти Кремля, що незабаром відкрили філіал журналу в Італії, видання стало рентабельним, дуже добре розходилось серед студентської молоді.

Про Френка заговорили в Ленглі як про людину по-справжньому перспективну. Отоді в європейську резидентуру ЦРУ і надійшла вказівка готувати його до перевірки на злом.

… Саме тому шеф Паризької резидентури ЦРУ, слухаючи в машині (він запаркував її неподалік від будинку Верньє) розмову Верньє з дочкою, дедалі більше переконувався, що операцію, яку все-таки доведеться (а йому цього не хотілося) провести сьогодні ж, щоб не допустити розголосу такої небезпечної інформації, треба доручити не комусь, а саме Френку По.

«Ризиковано, – сказав він собі, – за ці два роки хлопець звик вважати себе ідеологом, та якщо Ленглі вимагає перевірити його на злом, то сприятливішого моменту для такого іспиту навряд чи я діждусь…»

І, слухаючи через мікронавушник убиваючі слова Верньє, шепіт Гала про те, що чай готовий, чиркання сірників Марі, її дзвінки в пансіон, де вона шукала «мосьє Степанофф», шеф увімкнув рацію, попросив негайно знайти Джорджа (псевдонім Френка По) і встановити, де зараз перебуває Племінник (кличка довіреної особи Дона Валлоне, з яким через складний ланцюг була зв’язана тутешня резидентура).