Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 30 страниц)

34
16.10.83 (19 годин 15 хвилин)

Комісар Матен підсунув Шору чашку кави і, відкинувшись на спинку крісла-вертушки, сказав:

– Соломоне, мене зовсім засмикали, заступник міністра вимагає доповісти йому про справу Граціо, будь ласка, сформулюй стисло все, що ти обіцяв розповісти, озброй мене, інакше ці дилетанти не злізуть, ти ж знаєш їхній інтерес до сенсації, ніякого професіоналізму.

– Треба писати?

– Ні. Ти розказуєш краще, ніж пишеш.

– Ти в курсі, що на пістолеті немає відбитків пальців, вже доповідав… Я з деким поговорив, і це змусило мене полазити по горищі готелю… Знайшов там слід одного пальця… На вікні, яке виходить саме туди, де був апартамент покійного…

– Цей палець е в нашій картотеці?

– Ні.

– Слава богу.

– Я звернувся в Інтерпол.

– Чудово… Нехай шукають… Далі?

– Я знайшов там ще один слід, черевиків сорок п’ятого розміру… Послав хімікам… Вони гадають, що взуття італійське… Остаточну відповідь дадуть завтра вранці…

– Далі?

– Ну, а що далі? Далі хтось спустився по вірьовці – цього навчилися після італійських фільмів про мафію… Кватирка в номері Граціо була відчинена… Жахнули бідолаху, відкрутили безшумну насадку й кинули револьверчик ближче до ліжка, біля якого він лежав…

– Далі?

– Далі хіміки шукають слід од вірьовки з горища. Щось там знайшли, вивчають.

– А що тобі може дати вірьовка?

– Багато. Професіонали возять свої, вітчизняні. Вийдемо на країну, вже зачіпка.

– Ну що ж. Цілком можливо. Допитав усіх у готелі?

– Звичайно. Папіньйон передав мені допити сімнадцяти службовців… Ніхто нікого не бачив… Я затребував карточки всіх, хто проживав і проживає в готелі до сьогоднішнього дня… Вивчаємо…

– Коли матимеш інформацію?

– Її вже опрацьовують, шеф. Думаю, завтра ввечері будуть вичерпні дані.

– Ти вважаєш, що в нашому ділі можна мати вичерпні дані? Завидний оптимізм. Далі?

– Далі гірше. Припустимо, палець, тканина вірьовки, сліди від черевиків і таке інше приводять нас у нікуди. Як же нам у такому разі знайти ту людину, яка прийшла до Граціо абсолютно легально, через двері?

– Не знаю.

– Я знаю, що ввійти могла людина, тільки добре знайома Граціо. Логічно?

– Цілком.

– Таких тут троє.

– Хто вони?

– Сюди напередодні прильоту Граціо приїхав Бланко; з Амстердама прискакав Уфер; і, нарешті, мені щойно стало відомо, тут з’явився сусід Граціо по замку в Палермо, брат Дона Валлоне, синьйор Ауреліо, дуже серйозний дідок з вищого кола мафіозі.

– Ну і?..

– З Бланко я розмовляв, але на нього тиснуть. За Уфером і Ауреліо спостерігаю.

– Отже, коли ти дозволиш, я підведу підсумок, Соломоне… В номері «Континенталю» загинув Леопольдо Граціо… Ніяких слідів насильства, на килимі валяється пістолет, ніхто не чув пострілу, ніхто не бачив людини, яка направлялась до апартаменту покійного… Все було б ясно, якби на рукоятці пістолета ми знайшли пальці нашого бідолахи. Коди ти зайшов у номер, там до тебе вже побували директор, шеф охорони, портьє, метрдотель, що приріз на каталці сніданок, покоївка і поліцейський, який чергує біля готелю. Виникає питання: а якщо хтось з цих людей схопив – пойнятий жахом, без злого наміру – пістолет, потім злякався, що знайдуть його сліди, витер рукоятку рушником і поклав на місце? Таке допустимо?

Шор примружився, розгублено глянув на Матена, витяг з кишені пом’яту пачку «Голуаз», закурив і, глипнувши на комісара ще раз, відповів:

– Взагалі коли…

– Що «коли»?

– Коли дуже хочеться вважати це самогубством, то…

– Ти що думаєш, я підштовхую тебе саме до такої точки зору? Соломоне, що з тобою? Ти висуваєш свою версію, але і я маю право на свою.

– Преса бере в стоси не тебе, а мене, Луї.

– Так було завжди, так буде й надалі, поки ти не заміниш мене в цьому кріслі, а на твоє місце не сяде Папіньйон… Але я аж ніяк не відкидаю твоєї версії. Затям собі, я з тобою, хоч би як ти повернув справу… Як завжди, я прикриватиму тебе. Копай, Соломоне.

Через дві години після дуже короткої зустрічі з комісаром Матеном в кафе Джон Хоф націлив резидентуру ЦРУ на те, щоб журналісти, які зв’язані зі службою, поговорили з працівниками «Континенталю».

Підрозділ, який відповідав за виконання спеціальних заходів, дістав завдання організувати таку людину в «Континенталі», яка згадає, що не більше як три дні тому, приблизно за день до самогубства Граціо, викликали майстра з профілактики електропроводок на горищі, у підвальних та складських приміщеннях; приходив чоловік середніх літ, дуже кремезний, десь близько п’ятої після полудня; запросили майстра тому, що йшли дощі, дуже погана погода, сталося щось з кліматом, ці американці й росіяни неодмінно доведуть світ до нового потопу з їхньою космічною безглуздістю; майстер був з якоїсь контори, треба згадати, мабуть, десь у паперах е телефон чи відповідний запис; ні, у день загибелі Граціо цієї людини в готелі не було, ми уважно стежимо за всіма, хто входить до нашого готелю…

Через три години, після відповідної шифрограми Хофа в Ленглі, Майкл Велш надіслав вказівку римській резидентурі ЦРУ зробити все можливе, аби вплинути на потрібних у кабінеті людей і домогтися відправки телеграми в Берн з офіційним запитом про обставини загибелі італійського громадянина Леопольдо Граціо; оскільки лист має виходити з секретної служби, то, ясна річ, на цей запит мусить відповісти секретна служба Швейцарії. А відповісти на лист, не взявши в кримінальній поліції всіх документів, висновків експертів, неможливо.

Правдолюбці – це добре, але Шор вирішив пограти в це діло аж надто серйозно. Не час.

А втім лишалася ще надія на завтрашній контакт з Шором тих, кому резидентура в Берні вірить безумовно.

35
Ретроспектива V (місяць тому, осінь 83-го)

Прийом влаштували на англійському газоні перед новим будинком Дігона в Сарагоса де Вілья; пальми підсвічували лампами денного світла, і тому ніч здавалася нереальною, мабуть, занадто чорно-білою, як у режисерів перших фільмів раннього італійського неореалізму.

Дігон, як завжди, був у своєму скромному чорному костюмі; він дозволяв собі тільки одну розкіш – шофер купував йому надзвичайно дорогі черевики, невагомі, лайкові, в найшикарнішому магазині Нью-Йорка. Як і кожна людина, що піднялася на високий щабель, Дігон не надавав значення одягові, любив старі, звичні речі; але в молодості, як і всі подібні до нього, хто рвався вгору, він замовляв собі елегантні костюми, купував величезні машини, бо той, хто хотів вийти в люди, мусив уміти замилювати очі; чим менше реальних грошей, тим більше повинно бути показного багатства; тільки купивши три будинки, понад тисячу акрів землі, багатої на нафту, зав’язавши – через треті країни – надійні зв’язки з банками Саудівської Аравії, він перестав звертати увагу на зовнішнє, «женихівське», як жартував пізніше, і став, навпаки, грати в скромність; спочатку перебирав міри, і гра ця здавалася ненатуральною. Та минали літа, і особливо після сорок п’ятого року, І коли Дігон дістав доступ у Західну Німеччину через концерн Дорнброка, він жив поняттям діла – агресивного, всепожираючого, безпощадного; будь-яке виставляння напоказ багатства здавалося йому тепер смішним і безглуздим.

… Коли посол Нікльберг підвів його до міністра оборони і вони обмінялись настороженим потиском рук, кряжистий майор Лопес відчеканив:

– Наша революція проти розкошів, але цей дім має на собі печать достоїнства; свято не ріже око надмірністю, такою властивою сильним вашого світу; радий честі засвідчити свою повагу, містер Дігон, і висловити надію, що ви не тільки поправите своє здоров’я в благодатному кліматі Гаривасу, а й поміркуєте на дозвіллі, яку допомогу можете подати республіці, яка розвивається тепер так динамічно. Біля майора стояв високий холодноокий полковник, начальник генерального штабу Діас, близький друг прем’єр-міністра; Дігон зразу пригадав те, що говорив йому про Діаса Майкл Велш, коли вони зустрілися на конспіративній квартирі ЦРУ в Нью-Йорку, тому Дігон церемонно вклонився майору й відповів:

– Хоч я, не приховую цього, противник будь-якої революції, окрім американської, але все-таки, пане Лопес, мене надихає динаміка вашого розвитку і те відчуття стабільності, яке я тут помітив… Тому не бачу підстав, щоб бодай у якійсь мірі бойкотувати діяльність вашого міністра фінансів… Гадаю, колеги по спостережній раді нашого концерну підтримають моє бажання піти назустріч вашим пропозиціям…

– Ну що ж, – сухо посміхнувся майор Лопес, – якщо вони підтримають вас і дадуть нам позику, республіка дозволить їм жити тут, на березі; як їм заманеться… В розкоші то в розкоші…

Дігон пожував губами.

– В якійсь книжці, мені здається – перекладеній, я прочитав цікавий анекдот про мого юного друга Дейва і Рокфеллера… Начебто він згадав, що в одній із сусідніх з вами країн його дід купив дві милі хорошого пляжу і палац вісімнадцятого століття… Дейв послав туди кілька своїх помічників – цент треба рахувати, з нього починається долар…

Лопес різко зауважив:

– Дві милі нашого узбережжя міряють не центом, містер Дігон, а мільйоном…

– Для Рокфеллера мільйон і є цент, – усміхнувся Дігон. – Так ось, його люди прибули на двох вертольотах, побачили дивовижний замок, пальми на піщаному березі, бананові гаї, викликали управляючого і сказали: «Через тиждень сюди прилетить великий бос. Тому, будь ласка, знесіть цей помпезний замок, ми пришлемо будівельників, і вони зроблять невеликий двоповерховий котедж з гарним басейном, бомбосховищем і радіоцентром; бос не любить пальм, треба засадити два кілометри кримською сосною. А пісок посипати червоною рінню Середземномор’я, це ми доставимо літаками… Тепер так, – вів далі найдовіреніший помічник Рокфеллера, – яке сузір’я з’являється над будинком, коли сісти на пляжі, зіпертися руками об землю і задерти голову?» Управляючий відповів здивовано: «Мені здається, Південний Хрест чи щось подібне». А помічник, заглянувши в свою записну книжку, відрубав: «Ні, він не любить цього сузір’я, будь ласка, зробіть так, щоб над головою в нього був Козерог, ми заплатимо будь-які гроші…» Через тиждень прилетів Дейв, вийшов з свого надпотужного вертольота – в поношених білих джинсах, стоптаних кедах марки «пума» і випраній фланелевій сорочці, – пройшовся берегом океану, посипаним червоною середземноморською рінню, глибоко вдихнув сухе соснове повітря, яке буває, мабуть, тільки в Криму, сів, задер голову, спитав управляючого, яка зірка спалахує тут опівночі, вислухав відповідь, що тут з’явиться Козерог, зітхнув гірко й попрямував у свій невеликий двоповерховий котедж, кинувши на ходу: «Яка благодать, боже ти мій! Жити б тут і думати про вічність… Кому потрібні ці прокляті гроші?! А ми їх усе робимо та робимо… Навіщо?!»

Начальник генерального штабу Діас засміявся; посол Нікльберг теж посміявся і повів його до столика, де стояли пляшки з легким рожевим вином, привезеним з півдня Франції; полковник Діас зрозумів, що його вдало примусили залишити свого міністра віч-на-віч з Дігоном; він не хотів цього, але ж не вириватись.

Взявши майора Лопеса під руку, Дігон заговорив швидко, щоб кожне слово було литим:

– Якщо ви зможете взяти владу і мені повідомлять точну дату, коли це відбудеться, ви станете найбагатшою людиною Латинської Америки, бо я знаю біржу, ціни на боби какао і розумію силу армії. Нехай у Нью-Йорк подасться ваша людина, нехай вона стане зрадником – через неї і її ланцюг я зможу координувати всі наші кроки в майбутньому.

Дігон відчув, як закам’яніла рука майора, натиснув:

– Деталі обговорить ваш друг Луїс, ви ж вірите йому, чи не так? Мені потрібна певна відповідь, причому негайно, тут, інакше я продам це бунгало – і вважайте, що нашої розмови в природі не було.

– Коли б ви хотіли побачити тут зміни?

– Через місяць, два… Я чекаю відповіді, бо часу в нас обмаль, довше залишатися нам удвох – означає накликати на вас підозру…

– Добре, я обговорю деталі з Луїсом.

– Тоді я пускаю в діло на біржі для початку мільйонів сто, щоб повалити ціну на какао-боби. Я мушу бути впевнений, що коли ви візьмете владу, ваша ціна буде нижчою, я викину на ринок скуплені акції, а ви на цьому матимете не менш як двадцять п’ять мільйонів. О’кей?

Плече Лопеса розслабилось, права рука обм’якла, і, усміхнувшись чомусь, він відповів:

– О’кей.

– Скажіть Луїсу, куди переказати перший внесок, – закінчив Дігон і, відпустивши руку Лопеса, поспішив до полковника Діаса та посла Нікльберга, почав на ходу розповідати їм ще одну смішну історію про скупість Моргана-молодшого.

Розповідаючи, Дігон лише двічі зиркнув на гарну статуру міністра оборони, який сухо розмовляв з військовим аташе США; віддав належне манері цього майора конспірувати, точно вибудовувати лінію поведінки з різними представниками різних концепцій північного сусіда. «Чого-чого, а концепцій у нас хоч відбавляй», – подумав Дігон, переходячи до завершальної, найсмішнішої частини своєї новели; в нього був цілий набір таких новел, перевірених у його особливому бюро «психологічних розробок»; він заздалегідь знав, про що говорити з азіатами, європейцями, латиноамериканцями; було затверджено також і перелік рекомендацій для бесід на прийомах, у літаках, перед укладанням угоди, при першому зондажі, після того, як партнера зламано, під час гострої душевної кризи у людини, вимушеної – в ім’я інтересів концерну – переступити межу закону; а втім, Дігон ніколи не користувався рекомендаціями сліпо: помітивши ніяковість у бесіді з контрагентом, магнат зразу ж ламав схему, підготовлену помічниками, і легко переходив на експромт. Але цього разу він віддав належне Бейзілу, Маку і Кромі, які досліджували майора Лопеса останні три тижні якнайретельніше; спочатку Дігон заперечував проти тієї жорсткої схеми, що запропонував його штаб; хлопці наполягали на своєму; Дігон поступився неохоче: «Ви пропонуєте розмовляти з ним так, немов він прагматичний ірландець з Бостона чи проворний нью-йоркський єврей, який прийняв англіканство ще в минулому столітті! Він же іспанець! Може впасти в амбіцію – і ділу кінець». Йому заперечували: «Лопес – випускник Вест-Пойнта, прожив серед наших «зелених беретів» чотири роки, він зробив ставку на прем’єра Санчеса, зрозумівши, що до влади можна прийти тільки на гребені лівого чи хоча б центристського руху; ніщо інше неможливе на тому континенті, де такі сильні антипатії до північного сусіда; в бізнесі, у своєму таємному бізнесі, він поводиться як прагматичний ірландець і проворний нью-йоркський єврей водночас, а конспірує цю свою діяльність, наче суперагент ЦРУ. Він розуміє, що ми знаємо про нього те, що нам треба знати, і тому хоче розмови невідкладної і предметної». «А якщо фиркне? – спитав тоді Дігон. – Можливість діла розвіється як дим, а ми на грані найбільшої справи, яку концерн проводив за останні роки. Прикро». «Не фиркне, – відповів Кромі. – Всю відповідальність ми беремо на себе. Лопес знає, що його заступник з військово-повітряних сил намагається налагодити контакти з державним департаментом, він умів оцінювати можливості».

36
16.10.83 (23 години 21 хвилина)

Сенатор Едвардс прилетів у Гаривас рейсом «Ер Франс» з приватним візитом; од прес-конференції відмовився, хоч в аеропорту на нього чекало більше сорока журналістів.

– Поки немає про що говорити, друзі, – всміхнувся сенатор. – Про те, який смак у манго, говорять після того, як його покуштують.

Він приїхав у готель «Шератон», прийняв душ, подзвонив у Вашінгтон; секретарка розповіла про останні новини; потім поговорив із сином, а вже після цього усівся біля телефону в м’якому кріслі і чекав, коли з ним зв’яжеться Санчес – тільки заради цього він і опинився тут.

Санчес подзвонив, як і домовились заздалегідь, опівночі, сказав, що машина пішла, можна спускатися, біля виходу сенатора зустрінуть.

Вони побачились через півгодини в заміській резиденції уряду, на березі океану.

Однак знайомство Едвардса і Санчеса почалося не сьогодні, а чотири роки тому, коли молодий випускник Боннського університету Санчес, повертаючись на батьківщину, зробив зупинку у Вашінгтоні. Він подзвонив у сенат, в секретаріат Едвардса, відрекомендувався і попросив про побачення з ним. Едвардс, завантажений справами понад міру, навряд чи вибрав би час для невідомого Мігеля Санчеса, але напередодні в усіх газетах Штатів були опубліковані повідомлення про те, що гариваський диктатор розстріляв дванадцять професорів, які виступили з закликом про лібералізацію режиму і проведення муніципальних виборів.

Едвардс передав секретареві, що він згоден прийняти містера. Санчеса від сімнадцяти до сімнадцяти десяти; Санчес приїхав раніше, походив довгими коридорами сенату, вдихаючи солодке повітря капітолійської свободи, через три хвилини він знову ввійшов до приймальні; там було повно народу; два сини Едвардса в спортивних, досить-таки заношених костюмах розбирали кореспонденцію; секретарка, на столі якої стояла бронзова табличка з одним лише словом «смайл»[15]15
  Усміхайся (англ.).


[Закрыть], відповідала на безкінечні дзвінки стандартно ввічливим запитанням:

– Мей ай хелп ю[16]16
  Чим я можу вам допомогти?(Англ.)


[Закрыть]?

І при цьому строго виконувала вказівку, викарбувану на бронзовій табличці, зовсім невимушено посміхаючись тим, з ким розмовляла, і кожному, хто зазирав до кімнати.

– Я Санчес, – відрекомендувався Мігель, – сенатор призначив мені зустріч.

– О так, містер Санчес, він вас чекає, будь ласка, проходьте. Кабінет був не дуже великий, схожий на декорацію з американського фільму, де розповідалось про банду багатих злочинців, про бідного прокурора, який протистояв їм, і про захисника правди – сенатора; старовинні меблі, фотографії з дарчими написам, зовсім домашні штори на широкому вікні, закритому металевими жалюзі, і дуже багато книжок в заскленій шафі – переважно правознавство та історія.

Едвардс усміхнувся своєю звичайною білозубою усмішкою, пішов назустріч Санчесу, сильно трясонув його руку і запросив сісти, спитав гостя, яка в нього професія, про його наміри та про мету візиту в Штати; Санчес відповів, що він правознавець, мріє повалити диктатора в Гаривасі і хоче просити сенатора допомогти йому і його друзям у цій нелегкій справі.

Едвардс був обережний прагматик, і такої граничної відвертості йому не доводилось зустрічати з тієї пори, як він вийшов з коледжу.

– Я вкладуся в шість хвилин, сенаторе, – вів далі Санчес. – Передам вам список усіх тих, хто мучиться в тюрмах і концтаборах, скорботний листок, куди занесено прізвища розстріляних без суду й слідства за те тільки, що вони мали власну думку про те, що відбувається, я залишаю вам документи про рівень дитячої смертності, про кількість початкових шкіл у країні та ліжок у трьох лікарнях. Ви, очевидно, знаєте, що зберігання таких відомостей у Гаривасі карається двадцятип’ятирічною каторгою, розповсюдження – розстрілом, тому я прошу попередити ваших співробітників, які, можливо, вирішать перевірити ще раз мої матеріали, не посилатись на мене, бо моя загибель означатиме крах руху в країні…

Вони розмовляли сорок дев’ять хвилин; через два місяці після цієї зустрічі Едвардс виступив у телевізійній передачі компанії Сі-бі-ес і звинуватив адміністрацію в тому, що вона підтримує «відверто фашистський режим, глава якого називає себе найближчим другом Сполучених Штатів». Назвіть мені своїх друзів, і я скажу, хто ви, гласить древня мудрість; це ганьба двадцятого століття – кривава, сліпа тиранія, яка боїться правди й думки, та ще й проголошує себе «найнадійнішим партнером північноатлантичної співдружності у боротьбі проти сил агресії і зла». Те, що ми підтримуємо дипломатичні відносини з цим режимом, те, що там є наші радники, те, що поліція диктатора озброєна нашими автоматами і мінометами, а повстанців розстрілюють з «фантомів», відправлених нашими ВПС, недопустимо й безглуздо, це кидає пляму ганьби на демократію».

Едвардс був першим, хто дізнався про переворот у Гаривасі; він зразу ж надіслав привітальну телеграму Санчесу, і хоч чимало його колег, не кажучи вже про апарат державного секретаря, висловили неабияке невдоволення таким необачним жестом сенатора, Едвардс стояв на своєму і підтримував відкриті контакти з посланцями полковника.

… Санчес і Едвардс потисли руки, а потім несподівано для самих себе обнялися й поляскали один одного по спині.

– Ну що, – сказав Едвардс, – дуже пахне порохом?

– Дуже, – відповів Санчес.

– Знаю… Я в захопленні від вашого спокою в ситуації, що склалася… Я читав, що вас звинувачують у безхребетності, в невмінні й небажанні стукнути кулаком по столу, але я вважаю вашу лінію єдино правильною… Перш ніж поставити вам ряд запитань, пов’язаних з економічними проблемами, я хотів би з’ясувати головне… В разі, коли ваш енергопроект виявиться заблокованим – фінанси, таким чином, полетять к бісовій матері, виникне кризова ситуація, – ви маєте намір пустити сюди кубинців чи росіян в обмін на їхню економічну підтримку?

– Якщо ми опинимося в безвихідному становищі й усі відмовляться нам допомагати, ми змушені будемо прийняти допомогу марсіан, не те що кубинців.

– Полковнику, я маю на увазі їхню воєнну присутність.

– З правими ультра, які обстрілюють нас із сельви, ми впораємося, народ ненавидить їх… Але з американським флотом тягатися нам не під силу.

– Я поки що не маю даних про такий вихід з кризи. А ви?

– Ми пам’ятаємо Гватемалу і Санто-Домінго.

– Як це казав Маркс? – Сенатор нахмурився, пам’ять у нього була така, що можна позаздрити. – Історія повторюється двічі: один раз у вигляді трагедії, другий раз у вигляді фарсу.

– Життя вносить корективи, – зауважив Санчес. – Спочатку була трагедія у Гватемалі, потім у Домініканській Республіці, не фарс, а ще страшніша різня… А після цього Чілі… А тоді Уругвай…

– Як правило, Білий дім виявлявся втягнутим в ситуацію.

– Хто ж у такому випадку каже «а»?

– Ті, хто зацікавлений у кризі. Ті з наших великих фінансистів, кому ви і Граціо наступили на мозоль… А бідолашній адміністрації нічого не лишається робити, як покривати те, що сталося.

– У нас є підстави думати, що Білий дім уже давно згоден покрити те, що готується в Гаривасі, – всміхнувся Санчес.

– Підстави? – Едвардс незадоволено поморщився. – Ми люди однієї професії, полковнику… Дайте мені факти, і я обіцяю вам почати битву, коли повернуся до Вашингтона.

– Добре, фактів немає, але я запевняю вас, що уряд поки що не обговорював можливості укладання воєнного союзу ні з Гаваною, ні з Москвою. Я запевняю вас, сенаторе, що ми не підемо на те, щоб благословити воєнну присутність тих, хто гарантує Гаривас від інтервенції з півночі, до самого останнього моменту. Якщо ваш уряд згодиться подати нам допомогу в реалізації енергопроекту, то кризу, очевидно, буде погашено.

– Тут справа не в уряді, полковнику… Ваші люди спробували всі можливості на Уолл-стріті?

– Як мені відомо, так.

– Не певен. Зрештою далеко не всі наші бізнесмени зав’язані з воєнно-промисловим комплексом… Більшість діє саме в мирних галузях економіки.

– Сенаторе, ми готові пробувати ще і ще раз, але, погодьтесь, терпіння – не моє, я вмію терпіти, а моїх колег, які виражають думку більшості нації, – не може бути безконечним. Погодьтеся і з тим, що питання престижу в нашому іспаномовному світі має особливий, оголений, чи що, характер… У мене створюється враження, що Вашінгтон навмисне підштовхує нас до повороту на схід, аби мати розв’язані руки. Вам не здається?

– З погляду формальної логіки, не можу не погодитись з вами, але мені потрібні факти… Я згоден посильно допомогти вам у контактах з Японією, гадаю, це був би оптимальний варіант виходу з ситуації, що склалася…

– А чому не Бонн?

Едвардс зітхнув.

– Яке це має значення, Італія чи Федеративна Республіка? І та й та в Європі… Я згоден з вами: загибель Граціо була дуже вигідна вашим противникам, щоб вважати це самогубством… У нас досить сильні зараз ті групи, які аж надто ревниво ставляться до «західноєвропейської тенденції» економічної моделі… А втім, політичної також – насамперед я маю на увазі контакти Європи з Кремлем… Бонн навряд чи займе відкриту позицію в нинішніх умовах. Вони вижидатимуть. Токіо може відважитись на те, щоб зразу ввійти у ваш енергопроект…

– Ми були б щиро вдячні вам, сенаторе, якби ви нам допомогли…

– Я докладу всіх зусиль. Ви даєте мені можливість виступити у Вашінгтоні перед пресою і сказати про вашу позицію з приводу імовірної присутності росіян і кубинців?

– Безперечно…

– Добре… І ось що, полковнику… Наші повідомлення про незгоди у вашому уряді відповідають дійсності?

Санчес вийняв сигарети, простяг сенатору, закурив сам, відповів неохоче:

– Я вважаю недостойним ні себе, ні вас брехати… Тому відповім вашим же запитанням: у вас є факти?

– Нема.

Санчес запросив сенатора до столу. Вечеря була скромна, на американський манір – два шматки м’яса, багато овочів, вино.

Саме тут, поливаючи гострим соусом салат, огірки й помідори, Санчес і поцікавився:

– А як на вашу думку, тим у вас, кому не подобається експеримент, що проводиться в Гаривасі, вигідний розбрід в уряді?

– Звичайно, – відповів Едвардс. – Салат дуже смачний, назвіть мені цей соус, дома будуть щасливі, коли я привезу дві чи три банки.

– Я вже подарував вам ці три банки.

– Спасибі, – Едвардс підняв келих і мовив: – Я бажаю вам успіху у ваших починаннях, полковнику. Я ставлюся до вас з явною симпатією… Мені імпонує ваша стриманість, і я говоритиму у Вашінгтоні про те, що нерозумно провокувати ситуацію, саме так, провокувати, обіцяю вам це. Але не поспішайте, використайте все, аби заручитися підтримкою нашого бізнесу. Якщо ви звернетесь до Москви, мені буде важко захищати вас у майбутньому… Обіцяю вам також вплинути на адміністрацію, щоб утримати наші гарячі голови від нерозумної активності…

Президент, вислухавши сенатора Едвардса, коли той наступного дня повернувся до Вашінгтона, спитав:

– А чи не здається вам, що все, що відбувається в цій нещасній країні, є наслідком інтриг противників наших з ними добрих відносин?

– Я допускаю це.

– Не ми, не американська преса, а Кремль нагнітає кризові настрої…

– У мене немає таких фактів, пане президент. У мене є інші факти: в багатьох наших виданнях Санчеса прямо звинувачують в антиамериканській активності, а насправді це не відповідає дійсності. Він запевнив мене, що питання про воєнну присутність росіян і кубинців не стоїть на порядку денному, найбільше він сподівається на нашу допомогу, але всі його спроби домовитися натикаються на стриману стіну нерозуміння… Я м’яко сказав, пане президент, бо належу до тих, хто шанує коректність у політиці…

– Дякую вам, сенаторе, за те, що ви побували в Гаривасі. Ваша інформація має винятковий характер. Я негайно доручу моїм колегам ще раз якнайретельніше вивчити наші можливості нормалізувати становище в Гаривасі…

– Становище там цілком нормальне.

– Ви пробули там одну ніч, сенаторе, – зауважив президент, – а ніч не та пора, коли все можна побачити… Я рекомендував би вам знайти час для директора адвокатської фірми Роберта Корра, йому доручено стежити за ситуацією в Гаривасі, співвідносячи її з тим, що твориться на провідних біржах світу… Гадаю, ваша інформація допоможе йому виконати покладену на нього місію…

– Я це зроблю неодмінно, пане президент, але ще хотів би спитати вас: може, є смисл запропонувати комусь з ваших помічників виступити й заспокоїти громадськість з приводу «гариваських страхів»? Це високо оцінили б Санчес і його колеги.

Президент кивнув, чомусь посміхнувся і спитав:

– Всі? Чи тільки деякі з них?