Текст книги "Прес-центр"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 30 страниц)

31
З бюлетеня Прес-центру:

«Як стало відомо, представники «Континентл фуд індастрі», яку контролює фінансова група Дігона, що прилетіли на зустріч з Граціо у той день, коли він покінчив життя самогубством, зустрічались з ним до цього тричі протягом останнього тижня в Лондоні, Далласі та в Гонконзі. Переговори вели при закритих дверях, в обстановці цілковитої секретності, але оглядачі, близькі до фінансово-промислових кіл, твердять, що метою цих зустрічей було втримати Леопольдо Граціо від підписання угоди з режимом Санчеса в Гаривасі про будівництво енергосистеми; оплата гарантувалася завдяки реалізації урожаю бобів какао, який, як підтверджують, передбачається дуже високий.

Граціо категорично відмовився торпедувати свій проект; ситуація на переговорах загострилась, однак комюніке для преси, як завжди, були вельми обтічні, сповнені запевнень про «єдність і спільність поглядів з усіх питань, що обговорювались».

Гадають, що зустріч, призначена на день смерті Леопольдо Граціо, мала стати вирішальною. Можна припустити: якби італійський мультимільйонер відмовився підкоритися тиску «Континентл фуд індастрі», проти його концерну була б оголошена війна, до того ж не тільки на Американському континенті, а й у Європі.

Передбачити кінець битви гігантів ніхто не міг до того дня. поки Граціо не покінчив з собою, бо його позиції були надзвичайно сильні як у Європі, так і в третьому світі, і на його думку доводилось зважати чим далі, тим серйозніше».

32
Ретроспектива IV (за два місяці до вбивства Граціо)

На кожну «тривожну» країну Латинської Америки в Центральному розвідувальному управлінні – в різних його підрозділах – зберігаються закодовані, під сургучними печатками, в підземних сейфах так звані варіанти.

Це опрацьовані до найменших дрібниць, по частковостях давно відрепетирувані, але до певного часу не зведені воєдино плани повалення урядів, організації воєнних переворотів, захоплення урядових установ, аеропортів, радіостанцій, казарм, тюрем, сенатів, портів, банків; тут же зібрані відомості про тих людей, яких треба усунути чи, навпаки, привести до влади, причому для кожного «варіанта» визначено свого кандидата на лідерство; співробітники, які готували «варіант № 1», навіть не здогадуються, що існує «варіант № 7», він передбачає негайне знищення людини, затвердженої у них на керівництво путчем.

Право знати всі «варіанти» має тільки директор ЦРУ.

Велш, розуміючи, що настав час зводити «варіанти» воєдино, добре усвідомлюючи, що гру він, перший заступник директора, почав на свій страх і риск, саме тому вирішив підстрахуватись і, таким чином, дістати санкцію на продовження розпочатої роботи, по-перше, і, по-друге, дізнатися про всі «варіанти».

Він попросив директора прийняти його; той відразу погодився і призначив зустріч на вечір; ніхто не заважатиме; метушня закінчилась, можна випити віскі з льодом, попоїсти солоного мигдалю і, не поспішаючи, без телефонних дзвінків, які вимотують душу, поговорити тридцять-сорок хвилин.

Розмову з директором Майкл Велш почав не прямо; спочатку він розповів йому, як служба вичислила французького резидента в Брюсселі, дуже потішався над деталями; і раптом став зосереджений, згадав молодого співробітника в Парижі Френка По, якого він використав у цій операції, і той показав себе блискуче.

– Він не родич Едгара По? – спитав директор.

– Мені чомусь таке навіть на думку не спало, – усміхнувся Велш. – Але я неодмінно попрошу довідатись.

– Було б добре, коли б він виявився якимось правнуком родоначальника нашої детективної літератури… Ми могли б це обіграти в пропагандистському плані.

– Після його виходу на пенсію…

– Заради такого діла ми його розсекретили б, нехай собі виступає в телевізійних шоу… Придумали б йому два-три подвиги в Кампучії чи Гаривасі.

От спасибі, зрадів Велш, ти сам мені допоміг, згадавши Гаривас; після цілоденного мотання нервів не так легко в’язати кільця, щоб не натискуючи підійти до діла, ти сам мені допоміг, бос, дякую тобі.

– До речі, про Гаривас, – мовив Велш. – У мене є деякі цікаві плани, якось я говорив вам про них, але не хотів надокучати подробицями…

– Чому? – директор знизав плечима. – Це навіть приємно, коли ви надокучаєте подробицями, я дилетант, а ви професіонал, є чому повчитися…

Велш не чекав, що директор так відповість йому, тому він заговорив повільно, зважуючи кожне слово, намагаючись у паузах обдумати кілька позицій наперед.

– Санчес є Санчес, він не потребує коментарів… Той «варіант», який я візував – його опрацювали в секторі аналізу і планування, – передбачає початок кризової ситуації у грудні цього року, коли урядові Гаривасу доведеться піти на деякі підвищення цін після одержаної позики від європейського концерну Граціо… Автори «варіанта» виходять з того, що позику все-таки одержать і робота по енергопроекту почне розкручуватись… Через те, що там люди стояли осторонь від машинної цивілізації, міського робітничого класу практично не існує, в основному сільськогосподарські орендатори й дрібні підприємці, зайняті в сфері сервісу, звичайно, можна припустити, буде зрив графіків будівництва, псування обладнання, яке надто дорого коштує; почнеться ломка звичного життєвого спокою, виникне незадоволення серединного елемента, виникнуть економічні чвари, уряд розділиться на дві групи, які боротимуться одна проти одної, праве крило, мабуть, очолить міністр енергетики. І планування, дипломований інженер Енріке Прадо, який увійде в блок з Лопесом, ми маємо змогу допомогти створити такий блок; на лівому крилі будуть міністр закордонних справ Малунде і начальник генерального штабу Діас, Санчес намагатиметься балансувати, але сектор дослідив можливість створення кризової ситуації, наймовірніший вихід з неї у проведенні плебісциту, який закінчиться або переходом влади до Енріке Прадо, це мирний пасаж, або ж, у тому разі коли агентура повідомить про можливу перевагу сил вліво, майор Лопес захопить палац, ставши президентом; крісло прем’єра буде передано Прадо…

Директор приніс віскі, дві склянки, банку з льодом, солоний мигдаль і сказав:

– Взагалі я пригадую цей варіант, Майкл… Ви говорили про цікаві накреслення… Я думав, ви принесли мені щось нове…

– Резидентура повідомляє про підвищення інтересу Баррі Дігона до подій у Гаривасі… Причому, і це досить забавно, його люди начебто йдуть по наших слідах…

– Ви припускаєте витік інформації?

– Це виключено…

Директор посміхнувся.

– Значить, Дігон і його люди такі ж розумні, як наші співробітники… Що ви пропонуєте?

– Мені здавалося б доцільним звернути увагу на активність містера Дігона… Можливо, його дії у Гаривасі якимось чином підштовхнуть розвиток ситуації у вигідному нам напрямі, прискорять процес. Мені невідомі всі варіанти, але, я гадаю, що серед них є й такі, котрі передбачають початок кризи не на грудень, а на ближчий період…

А втім, директор не відповів так, як чекав того Велш, він не сказав, як хотілося б йому, що, мовляв, ознайомтеся з усіма варіантами, подумайте, що можна зробити, а чому б і ні… Він дивився в склянку віскі своїми водянистими пронизливими очима й мовчав важко і, як здалося Велілу, насторожено.

– Чи ви вважаєте, що в нинішній ситуації треба, затаївшись, чекати? – не витримавши паузи, спитав Велш.

Він не міг і не мав права говорити зараз про свій контакт з Дігоном, бо за цим міг стати очевидним його особистий інтерес; він зобов’язаний був примусити директора підштовхнути його до такого контакту чи хоча б витягти з нього слова, які потім можна було б тлумачити як санкцію на дії.

– Я шаную діалектику, – озвався нарешті директор. – Коли варто ждати, то треба ждати, а коли виникне потреба форсувати події, що ж, будемо форсувати…

– Активність Дігона, мені здається, може форсувати ситуацію в Гаривасі… Певна річ, на нашу користь…

… Директор чекав, що Велш скаже про контакт з Дігоном, пояснить свій задум, і тоді питання про тривожну телеграму Ульріха вирішиться саме по собі, однак перший заступник, ас розвідки, кращий професіонал управління мовчав, більше того, він хитрував, і чим далі хитрував, тим зрозумілішим ставало директорові завдання, яке Велш мав намір вирішити.

– Ви хочете просити в мене санкції на якісь дії? – спитав нарешті директор. – На які саме?

– Якби ви дозволили мені зустріч з Дігоном, щоб вичислити імовірність використання його людей у Гаривасі, я думаю, це не завадило б нам у майбутньому.

– Взагалі ви з ним знайомі?

Такого прямого запитання Велш не ждав, тому відповів не зразу, трохи загальмовано:

– Ми, здається, зустрічалися з ним на коктейлях…

Директор випив свою склянку до кінця, зрозумівши, що Велш бреше йому. Що ж, у нього в такому разі розв’язані руки, він дістав право на вчинок, і нехай потім ніхто не звинувачує його в провокації.

Так, він веде свою гру, подумав директор, пригощаючи Велша сигарою, він не хоче ділитися ідеєю навіть зі мною, я вже не кажу про адміністрацію, що ж, нехай нарікає на себе…

33
15.10.83

Вольф Цорр прокидався ще до світання. Він довго ніжився під величезною, не дуже легкою периною, солодко відчуваючи тіло; якось він згадав жарт свого приятеля Герберта Аша, з яким крутив діла в Мюнхені в останні місяці війни: «Якщо людина, якій виповнилося шістдесят, прокинувшись, не відчуває набряку чи кольок під лопаткою, значить, вона вмерла».

Цорр прокидався, немов хтось штовхав його в бік; він не зразу розплющував очі; спочатку обережно, невідомо чому, боязливо ворушив пальцями; починав з мізинця; коли був молодим, ще п’ятдесятирічним, завжди просив мадемуазель Сізі робити незвичайний манікюр на лівому мізинці – ростив ніготь, тільки не такий уже страшенно довгий, а на особливий манер, лопаточкою. Згадував, як Герда любила, коли він лоскотав цією лопаточкою у неї за вухами, там, казала вона, в неї ерогенна зона: «Я млію, як кішка, любий».

Переконавшись, що всі пальці рухаються, особливого хрускоту в суглобах немає, Цорр підводився, робив собі легкий масаж, старанно розминав литки, надівав тренувальний костюм і відправлявся бігати.

Він міг би бігти підтюпцем із заплющеними очима, маршрут був йому знайомий до найменших дрібниць; Цорр знав, коли фрау Тузен викине перини на балкончик свого дому, можна не дивитись на годинник – сім двадцять п’ять; о сьомій двадцять її чоловік, начальник пошти, їхав на велосипеді в контору; син Паульхен ішов до школи; коли хлопчик наближався до крислатого куща обліпихи, ні раніше, ні пізніше, фрау Тузен починала прибирання кімнат.

Він знав по запаху – бензин тут, у невеличкому приміському селищі на схилі гір, відчувався далеко навкруги, – що годинник на кірсі проб’є сім сорок п’ять, бо саме в цей час фрейлейн Гізен починала прогрівати «фольксваген»; вона прогрівала його чотири хвилини й направлялася в свій дитячий садок.

З гером Вюрстом він завжди перемовлявся кількома фразами, той виходив у садок о сьомій п’ятдесят і поливав квіти; троянди він продавав лише кільком клієнтам, вирощував чайні, жовті, важкі.

Для Цорра тепер було цілою подією, коли він на дорогах селищ зустрічав якусь нову людину; особливо радувала його зустріч з незнайомою жінкою; він ще дужче втягував живіт і підіймав плечі, уявляючи себе з боку; гордовито думав, що ніхто й ніколи не давав йому сімдесят сім, максимум шістдесят, а те, що сивини багато, то зараз вона в моді, навіть жінки почали фарбувати волосся в біло-голубий колір, дуже елегантно.

Повернувшись додому, він приймав холодний душ, розтирався кольоровим – неодмінно з дитячим малюнком – рушником (спеціально їздив в універмаги на розпродаж, вибирав такі, на яких були зображені голенькі пустуни, перев’язані ниточками-складочками, з білими, попелястими кучериками чи дівчатка у ванночках з ляльками в руках), надівав білий светр, еластичні спортивні брюки, що обтягували ноги, кеди фірми «Роміка», на товстій підошві, теж неодмінно білі, і йшов на кухню, до фрау Курс, сусідка з котеджу навпроти готувала йому сніданок (платив справжню дрібницю – триста франків на місяць).

Він привчив себе їсти тільки порідж; англійці не дурні, правильно роблять, що починають робочий день з цієї каші на воді, додаючи в неї чверть склянки вершків, з’їдав трохи меду із Шварцвальда й випивав півчашечки кави.

Потім він ставив собі в особливому щоденнику оцінку за ранок; у тому разі, якщо біг підтюпцем не сорок хвилин, а лише півгодини, виставляв мінус; так само, як і в неділю, коли дозволяв собі розкіш – кусочок шинки і шматок сьомги.

А тоді вже переходив до кабінету, підіймав жалюзі й заглиблювався у читання ранкових газет.

Переглянувши пресу, Вольф Цорр ішов у невеличку кімнату, де жили його улюблениці, Ізольда й Анжеліка, сіамські кішки, руда й голуба; він нікому не довіряв готувати їжу для малят, сам готував їм сніданок; вважав варварами тих, хто купував у крамницях спеціальну котячу їжу; безсовісно годувати тварин мороженою їжею, другосортицею; коли ти вже завів у домі цих безсловесних довірливих тварин, приручив їх, то й стався до них як до рівних собі; хіба вони винні, що творець не дав їм щастя мови? Подивися в їхні очі, там прихована думка й туга за словом, якого вони позбавлені. Звичайно він розігрівав для Ізольди й Анжеліки курячий бульйон, насипав грінки та ще трохи сиру; печінку він давав їм дрібно нарізану, змішану з огірками – допомагає обмінові речовин.

Потім він вигулював малюків у внутрішньому дворику свого будинку – кидав їм тенісні м’ячики, щоб м’язи сіамочок були ще яскравіше виражені й шкіра вилискувала, а вже після цього сідав за щотижневі журнали; перш за все він відкривав ті сторінки, де була добірка «Відповідаємо на ваші запитання»; найбільше його цікавив західнонімецький «Квік»: «Якщо ви не можете самі розв’язати свої проблеми, то негайно звертайтеся до нашої редакції, вам відповість лікар-психолог і дипломований спеціаліст з питань сім’ї і одруження доктор Хане Нігенабер з Мюнхена».

Вольф Цорр періодично посилав у «Квік» свої замітки з приводу рекомендацій дипломованого психолога доктора Нігенабера; сьогодні його обурив лист якогось К. Н. Любека, котрий скаржився, що його дружина через п’ятнадцять років щасливого сімейного життя поїхала на відпочинок в Барселону й фліртувала там з молодим іспанцем. «Я страждаю, втратив спокій; крах, кінець щастя, перекреслено минуле. Що мені робити?» Дипломований психолог відповідав К. Н. Любеку, що в багатьох сім’ях п’ятнадцятирічне партнерство може бути піддано такому випробуванню, почуття стерлися, потрібен допінг. «Ця подія мусить мобілізувати вас, – радив терапевт, – і коли ви відверто обговорите з вашою дружиною все, що сталося, з’ясуєте деталі флірту й змусите себе бути таким, як були, а може, ще винахідливішим партнером вашої коханої, щастя повернеться і те, що сталося, виявиться ще одним імпульсом у вашому сексуальному житті і щасливій сімейній згоді».

Він витяг з шафи друкарську машинку й надіслав у «Квік» відповідь, навіть не передруковуючи начисто, такий був роздратований: «Шановний пане редактор Ганс Вагнер! Кожен має право писати в журналі все, що йому заманеться, але «Квік» як могутня зброя пропагандистського впливу не має права відповідати брехнею на запитання обманутого чоловіка, над почуттям якого позбиткувалася оскаженіла самка. Про яку «мобілізацію» може йти мова, коли дружина віддалася молодому іспанцеві?! Добре відомо, що іспанці, будучи жертвою кровозмішання з семітським племенем арабів та євреїв, занадто сексуальні, і надія на те, що «винахідливість» чоловіка вб’є в його жінці пам’ять про темпераментного коханця, абсолютно химерна. Не варто обманювати довірливих читачів, пане редактор Вагнер! Ви втратите передплатників!»

Ще дужче розлютила його відповідь психолога на лист фрау Бергкамен; та скаржилася, що після родів уже три місяці її чоловік не буває з нею близьким, дома майже не з’являється, п’є.

«Справжній мужчина завжди відчуває себе владним господарем, – наставляв дипломований доктор, – саме тому ви повинні приділяти чоловікові ще більше уваги, ніж приділяли до родів; і неодмінно він має бачити, що важливіший для вас, ніж безсловесне дитя – пискля, лише в такому разі ви зможете зберегти сім’ю. Батько починає цікавитися дитиною, коли та підросте, до того часу він не розуміє її».

Другий лист до редакції був зовсім різкий: «Яке паскудство! Яке падіння моралі, пане редактор Вагнер! Дитина завжди має бути першою і головною в сім’ї! Любов до дитини свята, любов до чоловіка гріховна! Не можна спонукати жінку на те, щоб вона ублажала самця, забувши про найголовніше своє покликання: виховувати дитину, наше майбутнє!»

Після цього Вольф Цорр поспішав до ресторану Вольфганга; хазяйка фрау Анна не питала навіть, що він їстиме; столик біля вікна був заздалегідь сервірований; чашка супу з бичачих хвостів, антрекот з квашеною капустою (а кожної п’ятниці варена риба і нічого більше), а на десерт сир (кожного вівторка, середи та суботи); у всі інші дні морозиво чи малиновий сік із збитими вершками.

Потім він повертався до себе, спав до п’ятої і йшов у купальний басейн; у важкій зеленкуватій воді він відчував своє тіло особливо радісно; порівнюючи себе з молодими, сорока– чи п’ятдесятилітніми чоловіками, не бачив великої різниці; його роки, здавалося Цорру, можна визначити лише по в’ялих зморшках шиї; живіт, руки й ноги були гладенькими, ніякої патології, властивої тим, хто здався.

(Двічі на місяць він їздив у Західну Німеччину; там «будинки кохання» були цілком надійні, справжня індустрія здоров’я. Він приходив туди о п’ятій годині, перед вечерею; відвідувачів було ще мало; дівчата в купальниках стояли в темному залі, курили, перемовлялися про щось своє; не приставали, досить виховані, можна було не кваплячись вибрати партнерку; в молодості Цорр любив огрядних жінок; на старість потягло на мініатюрненьких. Правда, тепер він до цього ставився як до необхідного фізіологічного відправлення, такої собі терапії від старіння. Вибравши партнерку, йшов мимо пильних сторожів, які сиділи між першим і другим поверхами, в невеличку кімнатку із дзеркальною стелею і стіною біля ліжка; звичайно на відвідувача тут відпускалося не більше двадцяти хвилин; піднімаючись по сходах, обговорював з партнеркою вартість без неодмінного тут запобіжного засобу; як правило, хазяйка забороняла це своїм підопічним – небезпека венеричного захворювання, удар по престижу будинку і таке інше. Дівчата, правда, йшли на порушення; це коштувало йому ще тридцять марок.)

… О шостій годині Вольф Цорр заварював собі каву, а потім вирушав на прогулянку в ліс. Він звик ходити швидко, тихенько наспівуючи пісні молодості; кілька разів ловив себе на тому, що найчастіше думав про «Лілі Марлен», хоч він ніколи не служив в армії. Просто, мабуть, маршовий ритм допомагає вечірньому моціону.

А о восьмій годині після легкої вечері сідав біля телевізора, заздалегідь переодягшись. Як завжди, надівав чорний костюм; о дев’ятій, після передачі останніх вістей, Цорр готував собі легкий аперитив; шукав найцікавішу програму, добре, що можна слухати передачі з Італії, Франції, Федеративної Республіки плюс три свої, національні канали.

Останні сім років, після того як його змусили піти на пенсію, розпорядок дня був раз і назавжди заведений, заколисливий, але водночас саме такий, що давав би змогу Цорру відчувати себе немовби одірваним від плину чару, він наче законсервувався, не зважав на свої роки і був – чим далі, тим більше – впевнений у тому, що попереду його ждуть справжнє, незнайоме досі щастя, боротьба й перемога.

Єдине, що він забороняв собі, – це спогади.

Цорр боявся пам’яті; майже всі ті, з ким він ріс, працював, мужнів, померли; він жив у пустелі, самотній.

Тому, коли о дев’ятій вечора пролунав дзвінок і віддалено знайомий голос пророкотів у трубку: «Добрий вечір, дорогий Вольф, щасливий чути вас», він спочатку злякався; відчуття таке, ніби дзвінок з того світу.

– Хто це? – спитав він, відкашлявшись. – Будь ласка, відрекомендуйтесь… Щось дуже знайоме, але…

– Ах, Вольф, як сумно, коли ми забуваємо один одного! Невже ви забули Берлін сорокових років, наші дружні вечірки, гулянки на Кудамі й білявеньку красуню Хельгу?!

– Боже мій! Невже це ви? Ви ж, як я чув…

– Так, так, – швидко перебив його співрозмовник, – це я, на все інше не по телефону! Я можу прислати за вами машину, давайте вип’ємо й згадаємо молодість, як?

Дзвонив Вольфу Цорру, колишньому представникові концерну «Нестле» у третьому рейху, заступник керівника «європейського відділу» міністерства пропаганди Ганс Епплер; від арешту його врятував генерал Гелен, допоміг перебратися в Іспанію; американці морщились, в «Управлінні стратегічних служб» працювало багато євреїв, але Гелен довів розумність використання свого багаторічного агента на Близькому Сході. «В ряди національного руху треба заздалегідь вводити наших людей, – переконував начальник розвідки Федеративної Республіки, – вони будуть незамінні в роботі з екстремістами, одержимими реанімацією ідеї «остаточного вирішення єврейського питання», саме ці люди дадуть нам право проникнути в Єгипет, щоб ми мали можливість уберегти світ від нової кривавої різні. А ніхто, крім Епплера, не зможе дати нам привід, він налагодить таку антисемітську пропаганду, яка навіть Геббельсу не снилась, це й буде підстава, щоб скомпрометувати керівництво, вивести на сцену вірних людей і зміцнити наші демократичні позиції в арабському світі!»

Американська секретна служба допомогла Епплеру в Іспанії, де він спершу відсиджувався, боячись, що його видадуть Радам як нацистського злочинця, потім перебрався до Єгипту. Там узяв собі нове прізвище, Салах Шаффар, і почав працювати в «Ісламському конгресі», ставши консультантом у «відділі психологічної війни проти євреїв.

Після семиденної війни Гелен змушений був передати контакт з ним воєнній розвідці Пентагону, хоч залишив за собою право одержувати від Салаха Шаффара річні огляди діяльності «Ісламського конгресу».

Пентагон дуже цінив Салаха Шаффара, його робота оплачувалась безпрецедентно високо; курирував його особисто шеф близькосхідного сектора воєнної розвідки полковник Ісаак Голденберг; вони періодично зустрічались, найчастіше у Швейцарії; після того як племінник Голденберга, тридцятилітній Абрахам, став працювати в зовнішньополітичному департаменті «Ролл бенкінг корпорейшн», цим джерелом надзвичайно зацікавилась спостережна рада – треба було дослідити можливість гарантованих вкладів капіталу в розвиток судноплавства по Нілу. З тих пір зустрічі Ісаака Голденберга з Салахом Шаффаром відбувалися не тільки в Швейцарії, а й у Відні шість разів на рік.

Саме після такої зустрічі Салах Шаффар, побачившись і недовго проговоривши з якимось Ламські, котрий був у контакті з резидентом ЦРУ, і подався в Базель для розмови з Вольфом Цорром.

Вони розійшлися опівночі, спогади про ту пору, коли вони були тридцятилітніми хлопчаками, зробили їх добрішими, лагідними.

Цорр з радістю взявся виконати прохання Шаффара. Чек на три тисячі доларів прийняв легко, як візитну картку, поклав у портмоне і ніби забув про нього. Попросив тричі повторити те, що він мав зробити з тією інформацією, яку йому передали, – саме в той момент, коли до нього подзвонять, але тільки після того, як назвуть по переданому йому телефону ім’я людини, котра до нього звернеться.