Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 28 страниц)

– Розумію, Гретте, це нелегко, – сказав він. – Але може, саме зараз час зняти з себе ту червону куртку.

Під вечір хмари розсіялися. Дорогою додому від «Шрьодера» в кінці Доврегата Харрі зупинився, задер голову і подивився на небо. У безмісячній вишині тихо мерехтіли зірки. Один вогник – літак – поволі плив на північ у бік Гардерму-ена. Туманність «Кінська Голова» в сузір’ї Оріон. Туманність «Кінська Голова». Оріон. Хто ж йому про це розповідав? Невже Анна?

Увійшовши до квартири, він насамперед увімкнув центральний канал, аби послухати новини. Різні героїчні історії про мужність американських пожежників. Довелося вимикати. Знизу з вулиці доносився чоловічий голос, що викрикував жіноче ім’я. Судячи з голосу, чоловік був п’яний. Харрі порився в кишенях у пошуках клаптика паперу з новим номером телефону, який дала йому Ракель, і раптово виявив усе ще лежачий там ключ із ініціалами АА. Він прибрав його подалі в шухляду телефонного столика, а сам набрав номер. Відповіді не було. Тому, коли пролунав дзвінок, він був упевнений, що передзвонює Ракель. Замість цього крізь потріскування він почув голос Ейстейна:

– От чорт, як же вони тут водять!

– Не варто так кричати, Ейстейн.

– Чорт мене забирай, та вони тут усі – просто вбивці на шосе! Із Шарм-ель-Шейха взяв таксі просто до місця. Я-то думав, відмінна прогулянка – через пустелю, ніякого транспорту, пряма дорога. Та ба. Присягаюся тобі. Це диво, що я все ще живий. А ця спека! А коників тутешніх чув? Цвіркуни пустелі! Цвірчать вище за всіх у світі. Маю на увазі висоту звуку. Всі мізки навиворіт вивернули, чорти. Ось що тут добряче – так це море! Вода – шик! Абсолютно прозора, з трохи зеленкуватим відливом. А температура – як температура тіла, так що її навіть не помічаєш. Виліз учора з моря, так віриш, чорт мене забирай, не міг зрозуміти, купався я чи…

– Біс із нею, з водою, Ейстейн. Ти знайшов сервер?

– І так і ні.

– Що це означає?

Відповіді Харрі не отримав. Мабуть, на іншому кінці дроту зав’язалася дискусія, з якої до Харрі долітали лише фрагменти типу «the boss» і «the money».

– Харрі? Вибач, у хлопця тут параноя. Та й у мене також. Усе бісова спека! Але я знайшов, як мені здається, той самий сервер. Звичайно, є шанс, що хлопець мене, обдурює, але завтра я, схоже, побачу й саму машину, і господаря. Три хвилини роботи біля клавіатури – і я точно знатиму, чи це те, що нам потрібно. Тоді останнє – лише питання ціни. Принаймні сподіваюся. Зателефоную завтра. Бачив би ти, які ножі у тутешніх бедуїнів.

Сміх Ейстейна звучав глухо, як із бочки.

Перш ніж згасити світло, Харрі погортав енциклопедію. Туманність «Кінська Голова» виявилася темною туманністю, про яку мало що відомо. Як, утім, і про Оріон, який, проте, був названий одним і найкрасивіших сузір’їв. Також указувалося, що Оріоном звався якийсь міфологічний персонаж – титан, мис-ливець-велетень. Він був спокушений богинею зорі Еос, після чого Артеміда в гніві вбила його. Харрі ліг спати з таким відчуттям, що хтось про нього згадує.

Коли наступного ранку він розплющив очі, в голові у нього був щонайповніший безлад: усі думки перемішались і сплутались, у свідомості проносились якісь смутні відчуття та уривки напівзабутих спогадів. Неначе хтось зробив у нього в мізках обшук і тепер вміст, до того акуратно розсортований по різних полицях і ящиках, був звалений в одну велику купу. Мабуть, уночі йому щось снилося. Телефон у передпокої дзвонив не вгаваючи. Харрі, зробивши над собою зусилля, підвівся й узяв слухавку. Це знову був Ейстейн. Він говорив із якоїсь контори в Ель-Торі.

– У нас проблеми, – сказав він.

24

Сан-Паулу

Кутики губ у Расколя опущені так, що здається, ніби він весь час злегка всміхається. Ось і тепер неможливо визначити, чи то він і справді всміхнувся цією своєю легкою усмішкою, чи то ні. Харрі вибрав останній варіант.

– Значить, твій приятель перебуває зараз у якомусь єгипетському містечку й намагається роздобути якийсь телефонний номер, – сказав Расколь, і з його тону Харрі так і не зрозумів, він сказав ущипливо чи просто констатував факт.

– В Ель-Торі, – уточнив Харрі і провів долонями по ручках стільця. Він відчував неприємну тяжкість у шлунку, і не тільки через те, що знову довелося навідатися в цю голу кімнату для побачень, просто його нинішня місія не викликала в нього позитивних емоцій. Він обміркував усі інші можливості для виходу з ситуації, що склалася. Наприклад, самому взяти позику в банку. Або познайомити зі справою Бьярне Мьоллера. Або ж продати «Форд-ескорт» власникові майстерні, де він і так стоїть без руху. Останнє – єдиний реальний вихід, єдине логічне рішення. Але це ж цілковите безумство.

– Це не просто номер телефону, – мовив Харрі. – Він виведе нас на абонента, який надіслав мені листа по електронці. І з цього листа можна судити, що його авторові відомі конкретні деталі смерті Анни, яких він не міг мати у своєму розпорядженні, якби не побував у неї перед самим убивством.

– І твій приятель говорить, що власники сервера зажадали шістдесят тисяч єгипетських фунтів. Скільки це?

– Приблизно сто двадцять тисяч крон.

– Які ти хочеш отримати від мене.

– Нічого я не хочу, просто розповідаю, яка склалася ситуація. Вони вимагають гроші, а таких грошей у мене немає.

Расколь провів пальцем по верхній губі:

– Але чому ти вирішив, що це моя проблема, Харрі? Адже у нас домовленість, і свої зобов’язання я виконав.

– Я теж виконаю свої, тільки без грошей це займе більше часу.

Расколь похитав головою, сплеснув руками і пробурмотів щось, як вирішив Харрі, циганською мовою. У голосі Ейстейна, коли той телефонував, відчувалися нотки відчаю. Ні, не було ніяких сумнівів, що вони вийшли на потрібний їм сервер, але він очікував виявити допотопний, такий, що чхає від старості, проржавілий апарат в якому-небудь сараї, де баришник у тюрбані попросить у нього трьох верблюдів і пачку американських сигарет на додачу за повний список абонентів. На ділі ж він опинився в офісі з кондиціонером, де молодий єгиптянин у костюмі, розглядаючи Ейстейна крізь окуляри в срібній оправі, сказав, що не йдеться про «торгову операцію» і тому гроші слід виплатити готівкою, щоб операцію не можна було прослідкувати по банківській звітності, і що пропозиція діє протягом трьох днів.

– Гадаю, ти продумав усі наслідки на випадок, якщо стане відомо, що ти, перебуваючи на службі, взяв гроші у такої людини, як я.

– Я не на службі, – сказав Харрі.

Расколь притиснув долоні до вух:

– Сунь-цзи говорить, що той, хто втрачає контроль над розвитком подій, сам стає їхнім заручником. А ти втратив контроль над подіями, Ступі. І це означає, що ти зробив помилку. А я не можу покладатися на людей, які помиляються. Тому в мене є інша пропозиція. Ми спростимо справу для обох сторін. Давай так: ти повідомляєш мені ім’я цієї людини, а я поклопочуся про останнє.

– Ні! – Харрі вдарив долонею по столу. – Не хочу, щоб його самим найпідлішим чином пришив хто-небудь із твоїх мордо-воротів.

– Ти дивуєш мене, Спіуні. Якщо я правильно тебе розумію, ти і так уже перебуваєш у делікатному становищі у зв’язку з цією справою. Так чому ж ти не хочеш, аби акт справедливості відбувся так безболісно, наскільки це взагалі можливо.

– Ніякої вендети. У цьому сенс нашої домовленості.

Расколь усміхнувся:

– А ти міцний хлопець, Холе, мені це подобається. І я поважаю домовленості. Але якщо ти починаєш робити помилки, то як я можу бути впевнений, що це саме та людина, яка нам потрібна?

– Адже ти сам порівнював ключ Анни з тим, що я знайшов у нього в заміському будинку, і переконався в їх ідентичності.

– І тепер ти знову хочеш прийти мені на допомогу? У такому разі скажи, що тобі ще відомо.

Харрі глитнув:

– Я виявив фотографію в туфлі Анни.

– Продовжуй.

– Здається, вона заховала її туди перед самою смертю. А на фотографії – сім’я вбивці.

– Це все?

– Так.

Расколь похитав головою. Перевів погляд на Харрі й знову похитав головою:

– Не розумію, хто з нас виглядає дурнішим. Ти, якого ошукує твій же друг? Твій приятель, який сподівається сховатися після того, як поцупить мої гроші? – Він тяжко зітхнув: – Чи я, який дає гроші?

Харрі думав, що відчує радість або хоч би полегшення. Але замість цього вузол у нього в животі затягнувся ще тугіше:

– Яка інформація тобі потрібна?

– Тільки ім’я твого приятеля і назва банку в Єгипті, де він зніме гроші з рахунку.

– Повідомлю за годину. – Харрі підвівся.

Расколь потер руки так, немов із нього щойно зняли наручники.

– Сподіваюся, ти не думаєш, що розумієш мене, Спіуніу – сказав він тихим голосом, не підводячи очей.

Харрі зупинився:

– Що ти маєш на увазі?

– Адже я циган. І на моєму світі все може бути поставлено з ніг на голову. Ти знаєш, як буде «Бог» по-циганськи?

– Ні.

– Девел. Забавно, чи не так? Якщо хочеш продати душу, Спіуніу непогано б знати, кому ти її продаєш.

Халворсен не забув проїхатися з приводу виснаженого вигляду Харрі.

– А що таке «виснажений»? – запитав Харрі й відкинувся на спинку офісного стільця. – Хоча гаразд, не турбуйся.

Коли ж Халворсен поцікавився, як пройшло побачення, а Харрі попросив його визначити значення слова «побачення», той покинув кабінет, щоб купити щасливий квиток у кіоску в Елмера.

Харрі набрав номер, який повідомила йому Ракель, але знову ж таки хтось, як зрозумів Харрі, по-російськи відповів, що він не туди потрапив. Тоді він зателефонував Б’ярне Мьоллеру і спробував створити у шефа враження, що він влучив у точку. Судячи з голосу співбесідника, спроба виявилася безуспішною.

– Мені потрібні хороші новини, Харрі. А не звіти про те, на що ти витрачаєш свій робочий час.

До кабінету ввійшла Беате. Вона проглянула запис іще разів десять, і тепер у неї вже не залишилося сумнівів в тому, що Забійник і Стіне Гретте знали одне одного:

– Здається, в останню мить він сказав їй, що зараз вона помре. Ти можеш прочитати це по її погляду, він у неї одночасно відчужений і запитливий. У точності як у підпільників із військових фільмів, коли вони стоять перед строєм розстрільної команди.

Виникла пауза.

– Гей! – Беате помахала рукою перед очима в Харрі. – Зовсім вимотався?

Харрі набрав номер Еуне:

– Це Харрі. Слухай, як поводяться засуджені до смерті в останню мить перед стратою?

Еуне кашлянув.

– Вони фокусують увагу, – нарешті вимовив він, – на часі.

– А страх? У паніку вони не впадають?

– Це багато від чого залежить. Про яку страту йдеться?

– Про публічну. Про вбивство в приміщенні банку.

– Я подумаю. Передзвоню тобі за кілька, хвилин, гаразд?

В очікуванні дзвінка Харрі дивився на годинник. Він прозвучав через сто десять секунд.

– Відхід із життя так само, як і поява на світ, – процеси суто інтимні, – сказав Еуне. – Людина в таких ситуаціях інстинктивно прагне приховати свої відчуття від оточення не лише тому, що відчуває себе фізично уразливою. Смерть у присутності інших людей, як у випадку з публічною стратою, сприймається засудженим як подвійне покарання: адже це грубе вторгнення в найпотаємніші сфери життя особи. От чому завжди вважалося, що публічна страта – набагато ефективніший превентивний засіб у боротьбі зі злочинністю, ніж виконання вироку в одиночній камері без сторонніх очей. Зрозуміло, вживалося певних заходів для полегшення долі засудженого – наприклад, кати вершили свою справу в масках. І це не для того, щоб, як думає багато хто, приховати особу ката, адже всі знали місцевого забійника худоби або канатника. Маску на ката надягали заради засудженого – щоб він не відчував такої близькості з чужою людиною в момент своєї смерті.

– М-м. Грабіжник теж був у масці.

– Психологи ефектом маски практично не займаються. Наприклад, сучасні уявлення про те, що маска закріпачує нас, – цілковита нісенітниця. Адже маска знеособлює людину, і в ній вона, цілком імовірно, почувається вільнішою. Чим, по-твоєму, пояснюється популярність балів-маскарадів у вікторіанські часи? Або чому маски використовуються в сексуальних іграх? Хоча у грабіжника, зрозуміло, були більш приземлені причини для того, щоб з’явитись у банку в масці.

– Можливо.

– Можливо?

– Я не знаю, – зітхнув Харрі.

– Ти якийсь…

– Та замотався просто. Гаразд, бувай.

Сонце поволі віддалялося від того місця на земній кулі, де перебував Харрі, та й сутінки тепер що не день наставали все раніше й раніше. Коли Харрі піднімався до будинку по Софієс-гате, лимони на деревах перед магазинчиком Алі світилися, ніби маленькі жовті зірочки, а по асфальту безшумно мжичив дощ. Усю другу половину дня він займався переказом грошей у Ель-Тор, що, втім, особливих труднощів не становило. Він переговорив із Ейстейном, дізнався номер його паспорта і адресу найближчого до його готелю відділення банку й передав по телефону інформацію в редакцію газети ув’язнених «Двійник», де Расколь сидів і писав статтю про Сунь-цзи. Тепер залишалося тільки чекати.

Харрі підійшов до воріт, але ключі дістати не встиг, тому що за спиною у нього пролунав тупіт великого собаки, що біг по тротуару. Він не обертався.

Поки не почув слабке гарчання.

Узагалі-то він навіть не здивувався: коли підкладаєш до жару вогню, чекай неприємностей.

Морда у пса була чорна, немов ніч, і лише зуби біліли в розкритій пащі. У тьмяному світлі ліхтаря виблискувала цівка слини, що стікала з величезного ікла.

– Сидіти! – мовив знайомий голос із-під даху над в’їздом до гаража на іншому боці вузької тихої вулички. Ротвейлер неохоче опустив свій могутній м’язистий зад на мокрий асфальт, не спускаючи з Харрі карих блискучих очей, вираз яких ніяк не нагадував того, що зазвичай асоціюється із собачим поглядом.

Тінь од крисів капелюха приховувала обличчя чоловіка, що наближався.

– Добрий вечір, Харрі. Ти що, собак боїшся?

Харрі подивився прямо в червону розкриту пащу пса. У мозку раптом сплив спогад. Десь він читав, що римляни використовували предків ротвейлерів при завоюванні Європи.

– Та ні. А тобі що від мене потрібно?

– Просто хочу зробити тобі пропозицію. Пропозиція, від якої ти не… як це там мовиться?

– Чудово! Озвуч пропозицію, Албу.

– Пропоную перемир’я. – Арне Албу трохи підняв капелюх і спробував зобразити хлоп’ячу усмішку, але тепер вона вийшла не такою природною, як минулого разу. – Ти не чіпаєш мене, а я тебе.

– Забавно, Албу. А що ти можеш учинити проти мене?

Албу кивнув у бік ротвейлера, який не стільки сидів, скільки

готувався до стрибка:

– Є у мене свої методи. Деякі можливості маю у своєму розпорядженні.

– М-м, – Харрі простягнув було руку до кишені піджака за сигаретами, але, почувши грізне гарчання пса, відсмикнув її – Вигляд у тебе аж надто змучений, Албу. Що, біг так вимотав?

Албу похитав головою:

– Та це не я бігаю, Харрі, а ти.

– Що? Ти погрожуєш поліцейському просто на вулиці. Здається, це ознака втоми. Чому ж ти не хочеш продовжити гру?

– Гру? Ти так це називаєш? А ставки в цій грі – людські долі, так, чи що?

Харрі побачив гнів в очах Арне Албу. Вилиці ходили ходором, а на скронях і лобі роздулися жили. Він був у відчаї.

– Ти взагалі-то розумієш, що ти накоїв? – ледве чи не прошепотів він і вже не робив спроб усміхнутися. – Вона пішла від мене. Вона… вона забрала дітей і пішла. А все через якусь нікчемну історію. Анна для мене вже нічого не означала.

Арне Албу впритул наблизився до Харрі:

– Ми з Анною зустрілися випадково. Один із моїх друзів показував мені свою галерею, Анна ж якраз улаштовувала там вернісаж. Я і купив дві її картини, навіть не знаю навіщо. Сказав, що для офісу. Я їх, природно, ніде не вивішував. А коли наступного дня прийшов за ними, ми з Анною розговорились і я раптом запросив її на ленч. Потім ми ще раз пообідали разом, а через два тижні з’їздили на вік-енд до Берліна. Я немов у вир упав. Мене ніби ланцюгом до неї прикували, і я навіть не намагався звільнитися. Аж поки Вігдіс про все здогадалась і пригрозила піти.

Голос у нього злегка затремтів.

– Я сказав Вігдіс, що зробив дурницю, закохався по-ідіот– ськи, мов хлопчисько, як це іноді буває з мужиками мого віку, коли вони зустрічають молоду жінку, що нагадує їм, якими вони були колись. Молодими, сильними і вільними. А зараз ми вже не такі, в усякому разі, що стосується свободи. Ось матимеш дітей – сам усе зрозумієш.

Голос у нього зірвався, він важко задихав, але потім засунув руки в кишені пальта і знову заговорив:

– Ця Анна така пристрасна. Я 6 навіть сказав, ненормальна, їй у ліжку всього було мало. Мені буквально вириватися з її обіймів доводилось. Одного разу вона мені навіть піджак у дверях порвала, коли я намагався від неї втекти. – Здається, ти розумієш, про що я. Адже вона мені розповіла, що з нею творилося, коли ти її кинув. Для неї немовби життя скінчилося.

Харрі був дуже збентежений і нічого не відповів.

– Але мені було жаль Анну, – продовжив Албу. – Інакше я не погодився б знову зустрітися з нею. Я відверто сказав, що між нами все скінчено. Але, за її словами, вона збиралася всього лише повернути мені кілька дрібниць. І я ж не міг знати, що у цей момент заявишся ти і почнеш гнати хвилю. Подаси справу так, що… що ми відновили наші зустрічі. – Він опустив голову. – Вігдіс мені більше не вірить. Каже, що більше ніколи не повірить мені. Ні-ко-ли!

Він підняв голову, і Харрі побачив відчай у його очах:

– Ти забрав єдине, що у мене було. Вони – єдине, що у мене є. І я не знаю, як їх повернути. – Обличчя його спотворила гримаса страждання.

Харрі пригадав про підлитий в масло вогонь. Це було зовсім недавно.

– У мене один-єдиний шанс залишився, якщо ти… якщо ти не…

Харрі інстинктивно зреагував на рух руки Албу в правій кишені пальта. Він ударив його збоку по нозі, і той опустився колінами на тротуар. І коли ротвейлер у ту ж секунду кинувся на нього, Харрі виставив руку, захищаючи обличчя. Він почув звук розірваної матерії, відчув, як зуби ротвейлера встромилися йому в руку. Але всупереч очікуванням, породження пекла ослабило хватку, і Харрі спробував ногою відштовхнути від себе це нагромадження м’язів, які ховалися під чорною шерстю, але промахнувся. І тут же почув скрегіт кігтів об асфальт готового до нового стрибка звіра і побачив перед собою його розкриту пащу. Хтось розповідав йому, ніби вже в тримісячному віці ротвейлери знають, що жертву найлегше вбити, перегризши їй глотку. І ось тепер, коли п’ятдесятикілограмова гора м’язів уже пролетіла повз його руки, він, використовуючи інерцію руху після невдалого випаду ногою, розвернувся, і тому щелепи пса зімкнулись у нього не на горлі, а ззаду, на шиї. Але це зовсім не розв’язувало його проблем. Він схопив руками щелепи пса і щосили спробував їх розтискати. Але порвати йому пащі він не зміг, навпаки, хватка посилилась, і зуби собаки занурилися в шию Харрі ще на декілька міліметрів. Здавалося, ніби жили і м’язи у ротвейлера зі сталевого троса. Харрі відступив назад і спиною кинувся на цегляну стінку. Він почув, як у пса хруснуло ребро, але щелепи той так і не розтискав. Харрі відчував, що впадає в паніку. Адже йому відомо, що таке мертва хватка, він чув розповіді про гієн, що вчепилися в горло мертвого лева: їхні щелепи не можна було розтиснути через тривалий час після того, як їх самих убили левиці. Він відчув, що кров теплою цівкою стікає у нього по спині, і виявив, що стоїть навколішки. Невже він непритомніє? Але де ж люди? Софієс-гате, звичайно, тиха вулиця, але Харрі здавалося, що ніколи ще вона не було така порожньою, як зараз. Він раптом зрозумів, що все сталося в щонайповнішій тиші, не було чутно ні криків, ні гавкоту – тільки звук тіл, що стикаються, і шкіри, що роздирається. Харрі спробував було крикнути, але не зміг видобути із себе ні звуку. В очах у нього потемніло, і він зрозумів, що сонна артерія перетиснута і в мозок надходить недостатньо крові. Лимони, що світяться, перед магазинчиком Алі померкнули. Щось чорне, пласке, мокре і важке ударило йому в обличчя, і він відчув смак асфальту. Звідкись здалеку донісся до нього голос Арне Албу:

–Фу!

Він відчув, що пес ослабив хватку. Але сонце поволі віддалялося від того місця на землі, де перебував Харрі, й навколо було зовсім темно, коли він почув над собою чоловічий голос:

– Ти живий? Чуєш мене?

Потім просто біля його вуха пролунало металеве клацання. Зброя. Затвор пересмикує.

– Ох, ч… – Почувся слабкий стогін, потім шльопання блювоти об асфальт. Знову металеве клацання. Знімає із запобіжника. За кілька секунд усе буде скінчено. Так от що людина переживає в такий момент. Не відчай, не страх – і навіть не жаль. А всього лише полегшення. Начебто втрачати їй було нічого. Але Албу дав йому час. І його виявилося достатньо, аби Харрі усвідомив, що йому все ж таки є що втрачати. Деякі справи залишились у нього тут, на землі. Він набрав повні легені повітря. Насичені киснем кровоносні судини стали поштовхами подавати кров у мозок.

– Ну так… – заговорив було чоловік, що схилився над ним, але тут же замовк, отримавши від Харрі удар кулаком у гортань.

Харрі піднявся на коліна – тільки на це у нього вистачило сил. Він постарався не знепритомніти в очікуванні останньої, вирішальної сутички. Минула секунда. Дві секунди. Три. Сморід від блювоти на асфальті забивав ніздрі. Нарешті йому вдалося сфокусувати погляд на світлі ліхтаря, що висів над ним. Вулиця була порожня. Абсолютно порожня. Тільки якась людина в дутику, з-під якого вибивався комір сорочки, схожої на піжамну куртку, лежала поряд із ним, і в горлі у неї щось клекотіло. Світло ліхтаря відбилося від металевого предмета. Це був не пістолет. Це була запальничка. І лише тепер до Харрі дійшло, що лежача на асфальті людина – зовсім не Арне Албу. Це був Тронн Гретте.

Харрі поставив чашку з гарячим чаєм на кухонний стіл перед Тронном, який усе так само жадібно хапав ротом повітря, видаючи при цьому якісь скреготливі звуки. У погляді його витріщених, майже вилізлих із орбіт очей читався панічний страх.

У самого Харрі паморочилася голова, він відчував нудоту і пульсуючий біль у потилиці, немов від опіку.

– Пий, – сказав Харрі. – Тут багато лимона, а він заспокоює біль у м’язах, вони розслабляться, і тобі стане легше дихати.

Тронн послухався. І на великий подив Харрі, напій подіяв, Тронн зробив декілька ковтків, двічі при цьому закашлявшись, але нарешті його бліді щоки злегка порожевіли.

– Жафвивий вифлят, – ледве не прошипів він.

– Що-що? – Харрі опустився на один із двох стільців, які стояли на кухні.

– Жахливий у тебе вигляд.

Харрі всміхнувся і поторкав рушник, який обмотав навколо шиї. Він уже наскрізь промок від крові:

– Тебе через це вирвало?

– Не виношу вигляду крові, – признався Тронн. – Я зовсім… – Він звів очі догори.

– Гаразд. Могло бути набагато гірше. Ти врятував мене.

Тронн похитав головою:

– Адже я далеко був, коли вас побачив, і просто крикнув. Не впевнений, що саме тому він наказав псові відпустити тебе. Номер машини я, вибач, не запам’ятав, але в усякому разі вони змилися на джипі «Черокі».

Харрі протестуюче махнув рукою:

– Я його знаю.

– Що-що?

– Цей тип у мене в розробці. Але краще розкажи, що ти робив у цьому районі, Гретте?

Тронн задумливо повертів у руках чашку:

– Тобі б треба до травмопункту – з такою раною.

– Із цим я сам розберуся. Ти як, надумав що-небудь розповісти мені відтоді, як ми бачилися востаннє.

Тронн злегка кивнув.

– Ну і що скажеш?

– Що я більше не можу допомагати йому. – Харрі так і не зрозумів, чому Тронн вимовив останнє речення пошепки – чи то через біль у горлі, чи то з якоїсь іншої причини.

– То де ж твій брат зараз?

– Я хочу, аби ви самі сказали йому, що я вас повідомив про це. Він зрозуміє.

– Домовилися.

– У Порту-Сеґуру.

– Ну-ну.

– Це муніципалітет у Бразилії.

Харрі наморщив лоб:

– Чудово. І як нам знайти його?

– Він тільки сказав, що там у нього будинок. Адреси він мені не повідомив, дав лише номер свого мобільного.

– А чому? Він же не в розшуку.

– Щодо останнього я не впевнений. – Тронн зробив іще один ковток. – В усякому разі, він сказав, що мені краще його адреси не знати.

– Гм. Це велике місто?

– За словами Лева, майже мільйон жителів.

– Точно. А інших відомостей у тебе немає? Ти не знаєш кого-небудь із його знайомих, хто може повідомити адресу?

Тронн зачекав, а потім похитав головою.

– Давай викладай, – сказав Харрі.

– Ми з Левом пили каву, коли зустрілися в Осло. Він сказав, що кава була ще гірша, ніж зазвичай. Що кращої кави, ніж кафезіньйо в тамтешній ахві, не знайти.

– Ахва? Це ніби арабська кав’ярня?

– Вірно. А кафезіньйо – це крутий бразильський варіант еспресо. Лев сказав, що він майже щодня там буває. П’є каву, курить кальян, грає в доміно із власником кав’ярні – сирійцем, із яким він мовби як подружився. Я запам’ятав його ім’я. Його звуть Мохаммед Алі. Точно як знаменитого боксера.

– І як п’ятдесят мільйонів інших арабів. Брат сказав тобі, де ця кав’ярня розташована?

– Напевно, але я не запам’ятав. А що, по-твоєму, в бразильському містечку повно таких кав’ярень?

– Напевно, не багато, – Харрі замислився. У будь-якому разі є конкретні відомості – з ними можна попрацювати. – Він хотів прикласти руку до лоба, але щойно підвів її, відразу відчув біль у потилиці.

– Гаразд, Гретте, останнє питання. Що ж змусило тебе розповісти мені про це?

Тронн все крутив і крутив чашку в руках.

– Я знав, що він приїхав в Осло.

Харрі відчув, що рушник стискається навколо його шиї, немов канат:

– Тобто?

Тронн довго чухав підборіддя, перш ніж відповісти:

– Ми з ним більше двох років не спілкувались. І раптом він дзвонить мені й говорить, що він у місті. Ми зустрілися в кав’ярні й довго розмовляли. Під каву.

– Коли це було?

– За три дні до пограбування.

– І про що ж ви говорили?

– Про все. І ні про що. Коли знаєш один одного так довго, як ми, великі проблеми стають такими величезними, що в основному говориш про дрібниці. Наприклад, про… батьківські троянди й тому подібне.

– І що це за величезні проблеми?

– Те, чого не потрібно було робити. І те, про що не варто говорити.

– Значить, замість цього ви говорили про троянди.

– Я успадкував батьківські троянди, коли нам із Стіне дістався рядний будинок. Будинок, у якому ми з Левом виросли. Мені хотілося, щоб і наші діти виросли в цьому будинку. – Він прикусив губу і втупився поглядом у клейонку – єдине, що Харрі дісталось у спадок від матері.

– Про пограбування він нічого’не говорив?

Тронн похитав головою.

– А ти розумієш, що пограбування до того моменту було вже сплановане? І що йшлося про банк, де працювала твоя дружина?

Тронн важко зітхнув:

– Якби все було так, як ти говориш, я б знав і міг би йому перешкодити. Річ у тому, що Лев із задоволенням розповідав про вчинені ним пограбування. Йому вдалося дістати копії відеоза-писів, які він зберігав на горищі в Дісенгренді, й іноді він примушував мене дивитись їх разом із ним. Отже я бачив, як уміло діяв мій старший брат. Але коли я одружувався із Стіне й вона влаштувалася на роботу, я сказав йому коротко і ясно, що більше нічого не хочу знати про його подвиги. Адже це могло поставити мене у вельми делікатне становище.

– М-м. Так значить, він знав, що Стіне працює в банку?

– Я згадував, що вона працює в «Нордеа», але в якій саме філії, йому не говорив.

– А вони були знайомі?

– Бачилися кілька разів. Сімейні свята і таке інше. Лев цих посиденьок не полюбляв.

– І як вони ладнали?

– Добре. Лев міг кого завгодно зачарувати, коли хотів. – Тронн криво посміхнувся. – Ми, що називається, поділили з ним на двох один набір генів. Мені подобалося, що він хотів показати їй себе з кращого боку. І коли я розповів їй, як він може поводитися з людьми, яких не поважає, вона відчула себе вдоволеною. Вперше, коли він нас відвідав, він узяв її на прогулянку по окрузі й показав усі ті місця, де ми з ним гралися в дитинстві.

– Але напевно, пішохідний місток не показував?

– Ні, звичайно, – Тронн підняв руки і в задумливості почав розглядати долоні. – Ні, ти не думай, що він старався себе вигородити. Лев узагалі-то з превеликим задоволенням розповідав про все погане, що зробив. Але тут він розумів, що мені не сподобається, якщо Стіне дізнається, який мій братик насправді.

– Гм, а ти не думаєш, що в душі твій брат зовсім не такий благородний, як ти розписуєш?

Тронн похитав головою:

– В душі у Лева є і світла, і т£мна ггордна. Як, втім, у всіх у нас. Він на смерть піде за тих, кого любить.

– Але не у в’язницю?

Тронн розкрив рот, але відповіді не було. Під оком у нього затремтіла жилка. Харрі зітхнув і насилу підвівся зі стільця:

– Доведеться викликати таксі до травмопункту.

– Я на машині, – сказав Тронн.

Тихо гудів мотор. Харрі дивився на вуличні ліхтарі, і йому здавалося, ніби світло їх відбивається від чорного неба й висвічує приладову дошку і на кермі праву руку Тронна, на мізинці якої матово блиснув діамант.

– А щодо персня, що в тебе на руці, ти мені збрехав, – прошепотів Харрі. – Такий маленький діамант на тридцять тисяч не потягне. Думаю, коштує він тисяч п’ять, не більше, і купив ти його для Стіне в ювелірному салоні тут, в Осло. Чи не так?

Тронн кивнув.

– Ти зустрічався з Левом у Сан-Паулу, вірно? І передав йому гроші?

Тронн знову кивнув.

– І грошей цих вистачило на перших порах, – сказав Харрі. – Принаймні на авіаквиток до Осло. Адже він вирішив повернутися сюди і знову взятися за роботу.

Тронн не відповів.

– Лев усе ще в Осло, – прошепотів Харрі. – Мені потрібний номер його мобільника.

– Розумієш, – сказав Тронн, обережно звертаючи праворуч до площі Александра Х’єлланна, – вночі мені приснилося, що Стіне прийшла до мене в спальню, аби поговорити зі мною. На ній було ангельське одіяння, але не справжнє, а бутафорське, яке надягають на карнавал. Вона сказала, що не знайшла собі місця там, нагорі. А прокинувшись, я пригадав Лева. Як він сидів на краю шкільного даху і теліпав ногами, поки ми всі поспішали на наступний урок. Знизу він здавався невеликою плямочкою, що розпливлася, але я пам’ятаю, про що подумав того разу. Про те, що там, нагорі, йому саме місце.

25

Бакшиш

У кабінеті Іварссона їх було троє. Іварссон сидів на високому стільці за чисто прибраним столом, а Беате і Харрі розташувалися перед ним на стільцях нижче. Цей трюк із стільцями у спілкуванні з підлеглими настільки широко відомий, що можна сплохувати, вважаючи, ніби він уже не використовується, але Іварссон дотримувався іншої думки. Досвід підказував йому, що основоположні методи роботи ніколи не виходять із ужитку.

Харрі поставив свій стілець злегка навскоси, щоб можна було поглядати у вікно. Воно виходило на готель «Плаза». Круглі хмари нависали над скляною баштою та містом, але дощем усе не проливалися. Харрі зовсім не спав уночі, хоча прийняв болезаспокійливе, після того як у травмопункті йому зробили протиправцевий укол. Його розповідь про бездомного собаку, що напав на нього, була дуже оригінальна, щоб прозвучати достовірно, і настільки близька до істини, що його версія нікого не переконала. Шия в нього розпухла, і краї жорсткої повязки врізалися в шкіру. Харрі знав, як боляче йому буде, якщо він спробує повернути голову в бік просторікуючого Іварссона. Але так само точно він знав, що не став би цього робити, навіть якби це не заподіяло йому взагалі ніякого болю.