Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 28 страниц)

Харрі не відповів.

– А може, вони просто бояться, – сказала вона і повернулася до нього, – бояться подивитись у дзеркало і побачити в ньму карликів.

– Про кого ви говорите, фру Албу?

Вона знову повернулася лицем до затоки:

– А хто його знає? Може, про Анну Бетсен. Про Арне. Про себе саму. Таку, якою стала.

Ґреґор лизнув Харрі руку.

– Я знаю, як убили Анну Бетсен, – сказав Харрі. Він дивився їй у спину, але ніякої реакції не помітив. Він прикурив сигарету з другої спроби. – Вчора після обіду з криміналістичної лабораторії мені передали результати дослідження чотирьох склянок із кухонного столу Анни Бетсен. На них і мої відбитки. Я, очевидно, пив колу. Але ніколи в житті не додумався б запивати нею вино. А один із винних келихів виявився чистим. І найцікавіше, що у склянці з-під коли виявлені сліди гідрохлориду морфіну, що зазвичай іменується морфієм. Вам відомо, як діють великі дози морфію, чи не так, фру Албу?

Вона подивилася на нього. А потім поволі похитала головою.

– Невже? – сказав Харрі. – Повний колапс і втрата пам’яті з моменту прийому, сильна блювота і головний біль після повернення свідомості. Іншими словами, такі ж симптоми, як при глибокому сп’янінні. І так само, як рогіпнол, використовується насильниками для присипляння жертви. А нас зґвалтували. Всіх. Чи не так, фру Албу?

Над ними пролунав скреготливий крик чайки.

– Знову ви? – сказала Астрід Монсен, видала короткий нервовий смішок і впустила його до квартири. Вони пройшли в кухню, і господиня відразу заметушилася, почала заварювати чай, поставила на стіл торт, куплений у «Кондитерській Хансена», за її словами, на випадок, якщо хто в гості загляне. Харрі ж бурмотів якісь банальності щодо снігу, що випав учора, бідкався, що світ сильно не змінився, хоча всім здавалося, що він мав звалитися разом із баштами Всесвітнього торгового центру на телеекранах. І лише коли вона розлила чай і сіла, він запитав, як вона ставилася до Анни. Астрід застигла з розкритим ротом.

– Ви її ненавиділи?

У тиші, що настала потім, було чутно, як в іншій кімнаті дзвякнув комп’ютер.

– Ні, не те слово, – вона стиснула в руках величезний кухоль із зеленим чаєм. – Просто вона була… інша.

– Яка – інша?

– Її життя. Манера триматися. Вона вміла бути такою… такою, якою хотіла бути.

– А вам це не подобалося?

– Я… не знаю. Ні, напевно, все-таки не подобалося.

– Чому?

Астрід Монсен подивилася на нього довгим поглядом. Усмішка пурхала у неї в очах, немов метелик.

– Тут не те, що ви думаєте, – сказала вона. – Я заздрила Анні. Захоплювалася нею. Бували дні, коли я мріяла стати такою, як вона. Вона була моєю протилежністю. І ось я сиджу зараз тут, а вона…

Астрід втупилася поглядом у вікно:

– Вона одягалася так, ніби залишалася голою, і так виходила в світ, – ця Анна. Чоловіки з’являлись і йшли геть, вона знала, що їй їх не утримати, і все-таки любила. Вона не вміла писати олією, але виставляла свої картини на загальний огляд. Зі всіма вона розмовляла так, ніби мала підставу вважати, що вона їм подобається. І зі мною теж. Траплялися дні, коли мені здавалося, що вона вкрала характер, який по ідеї мусила мати я. Але я знала – нам разом на цьому світі місця немає, і мені слід чекати своєї черги. – Вона знову засміялася нервовим сміхом. – Але вона померла. І тоді виявилося, що я помилилась. Я не можу стати нею. І ніхто не може стати нею зараз, – вона перевела погляд на Харрі: – Ні, я не ненавиділа її. Я її любила.

Харрі відчув, як у нього застукало в потилиці.

– Ви можете розповісти, що ж усе-таки відбулося того вечора, коли ви підібрали мене на сходах?

На губах у неї загуляла усмішка, мовби світло в несправній люмінесцентній лампі, а в очах затанцювали щасливі вогники. У Харрі з’явилося відчуття, що він був греблею, яку трохи прорвало.

– Ви були жахливі, – прошепотіла вона, – але не огидні.

Харрі звів брову:

– М-м. Коли ви мене підняли, від мене тхнуло перегаром?

Вона здивувалася, наче таке їй узагалі й на думку не спадало:

– Ні. Зовсім ні. Від вас узагалі не пахло.

– Нічим?

Вона густо почервоніла:

– Нічим… особливим.

– Я на сходах нічого не загубив?

– А що ви могли загубити?

– Мобільний телефон і ключ.

– Який ключ?

– Ось про це я і хотів у вас запитати.

Вона похитала головою:

– Мобільного телефону не було. А ключ я підібрала й поклала назад вам до кишені. А ^юму ви мене про це запитуєте?

– Тому що я знаю, хто вбив Ганну. Просто спочатку хотів перевірити ще раз деякі факти.

44

Патрін

Наступного дня розтанули останні залишки снігу, що випав два дні тому. На вранішній планерці Іварссон підтвердив: просунутися в розслідуванні справи Забійника їм найлегше, якщо він піде на чергове пограбування, на що вони всі сподіваються. Проте припущення Беате про те, що Забійник весь час скорочує проміжки між пограбуваннями, на жаль, не виправдалося. На загальне здивування, Беате не звернула особливої уваги на приховану критику в свою адресу, але впевнено повторила, що Забійник обов’язково зробить нову спробу і це тільки питання часу.

Увечері того ж дня на парковку перед Музеєм Мунка заїхав поліцейський автомобіль. Із машини вийшли четверо чоловіків – двоє в поліцейській формі і ще двоє в цивільному, що, як могло показатися здалеку, йшли під руку.

– Вибач за заходи безпеки, – сказав Харрі, показавши очима на наручники. – Але інакше мені б дозволу на зустріч не отримати.

Расколь знизав плечима:

– Здається, Харрі, те, що ми скуті одним ланцюгом, більше пригнічує тебе, ніж мене.

Процесія пройшла через парковку в бік футбольного поля і житлових вагончиків. Харрі знаком велів поліцейським почекати їх, а потім вони з Расколем увійшли до вагончика.

Симон уже чекав їх. Він поставив на стіл пляшку кальвадосу і три склянки. Харрі похитав головою, розстебнув наручники й сів на диван-ліжко.

– Дивно знову тут опинитися?

Расколь не відповів, і Харрі дав йому можливість роззирну-тися. Харрі бачив, як його погляд зупинився на фотографії двох братів над ліжком, і йому здалося, що м’які губи Расколя злегка здригнулися.

– Я обіцяв повернутися в «Ботсен» до опівночі, так що перейдімо до справи, – сказав Харрі. – Анну вбив не Альф Гуннеруд.

Симон кинув погляд у бік Расколя, який втупився в Харрі.

– І не Арне Албу.

Настала тиша, і Харрі здалося, що шум руху на Фіннмарк-гате посилився. Цікаво, чи жалкував Расколь, що не чує його, коли лягав спати в камері? Що не чує звуків із іншого ліжка, не чує рівного дихання брата в темряві, не відчуває його запаху? Харрі повернувся до Симона:

– Ти можеш залишити нас наодинці?

Симон кинув погляд на Расколя, і той коротко кивнув. Симон зачинив за собою двері. Харрі склав руки і підвів погляд. Очі у Расколя блищали, ніби у нього піднялася температура.

– Адже ти припускав, що так станеться, вірно? – тихо запитав Харрі. Расколь склав долоні, мабуть бажаючи показати, що спокійний, але бліді кінчики пальців говорили про протилежне.

– Анна, можливо, читала Сунь-цзи, – сказав Харрі, – і знала, що головний принцип будії-якої війни – обман. Проте вона підказала мені рішення, ось тільки я не зміг код розгадати. Вона підписувалася так: Се, решітка, еш і еп. Вона навіть підказала мені, що мені слід, аби зрозуміти значення літер, прочитати їх задом наперед, як у дзеркальному відображенні, нібито тому, що так сприймає їх сітківка ока.

Расколь заплющив очі. Здавалося, він молиться.

– Мати її була красива, але навіжена. Й Анна така ж.

– Здається, ти давно вже розв’язав анаграму, – сказав Харрі. – Давай подивимося: С, потім решітка, що означає riss, тобто до-діез. Потім М і N. А тепер напиши все літерами, і вийде ciss-em-en. І прочитай слово з кінця: Nemessic. Nemesis. Немезида. Жінка-месник. Відплачує людям згідно з їхньою провиною. Анна прямо про це говорила. Це і є її шедевр. Завдяки якому її пам’ятатимуть.

Харрі сказав усе це без ніякого торжества в голосі. Просто із ствердною інтонацією. У тісному вагончику, здавалося, стало ще тісніше.

– Розкажи решту.

– Та ти сам усе можеш додумати.

– Розкажи! – прошипів Расколь.

Харрі подивився на кругле, повністю запітніле віконце над столом. Ілюмінатор. Космічний корабель. Йому раптом уявилось, як він протре зараз віконце і з’ясується, що вони в космосі, два самотні астронавти, що перетинають туманність «Кінська Голова» на борту вагончика, що летить. І це було 6 не фантастичніше, ніж історія, яку йому належало розповісти.

45

The Art Of War^[65]

Расколь випростався, і Харрі почав свою розповідь.

– Улітку мій сусід Алі Ніязі одержав лист, автор якого повідомляв, що жив у цьому будинку кілька років тому і начебто має заборгованість по квартплаті. Алі в будинковій книзі такого прізвища не знайшов і відписав, що приводів для неспокою у нього немає. Прізвище відправника було Еріксен. Вчора я зателефонував Алі й попросив його знайти той лист. Виявилося, що відправник мешкав на Соргенфрі-гате, сімнадцять. Астрід же підтвердила, що влітку на поштовій скриньці Анни декілька днів висіла ще одна табличка з прізвищем Еріксен. Навіщо їй знадобився цей лист? Я зателефонував до АТ «Замки». їм дійсно надходило замовлення на виготовлення дубліката ключа від моєї квартири. Мені переслали всі папери факсом. Я відразу ж звернув увагу, що замовлення зроблене за тиждень до смерті Анни. Причому замовлення було підписане Алі, головою нашого житлотовариства і відповідальним за виготовлення дублікатів. Підпис на бланку замовлення був підроблений бездарно. Неначе бездарна художниця намагалася змалювати підпис, наприклад, із надісланого їй листа. Але в майстерні підпис визнали справжнім і замовлення на виготовлення дубліката ключа від квартири Харрі Холе негайно передали в «Тріовінг». Проте Харрі Холе мав сам з’явитися до майстерні, пред’явити посвідчення особи й залишити розписку про отримання дубліката. Він так і зробив. Вважаючи, що розписався за запасний ключ від квартири Анни. Померти можна зі сміху, вірно?

Судячи з виразу обличчя Расколя, він цілком тримав удар.

– У проміжку між тією зустріччю та обідом в останній вечір вона все підготувала. Замовила абонемент на номер мобільного Харрі Холе на одному з серверів у Єгипті і внесла до ноутбука тексти всіх повідомлень, запрограмувавши дати і час їх відсилання. Якось удень вона проникла в підвал і відшукала мою комірку. Тим же ключем вона відчинила двері моєї квартири: їй потрібно було що-небудь із моїх особистих речей, те, що я б одразу визнав. Аби потім залишити цю річ у квартирі Гуннеруда. Вона зупинилася на моїй із Сестринцем фотографії. Наступним пунктом програми значилися відвідини свого колишнього коханця та штовхача. Цілком можливо, Альф Гуннеруд злегка здивувався, побачивши її знову. Чого вона хотіла? Напевно, купити або позичити у нього пістолет. Адже вона знала, що у нього є ствол, один із тих пістолетів зі збитими номерами, якими в той момент Осло був буквально завалений. Вона пішла до туалету, а він у цей час дістав із тайника «Беретту-М92Р». Ймовірно, він думав, що Анна у нього довше затримається, але… вийшовши з туалету, вона раптом заквапилась і сказала, що їй час іти. У будь-якому разі ми можемо уявити собі, що саме так і було.

Расколь зціпив щелепи,так що губи у нього, як помітив Харрі, стали тоншими. Харрі відкинувся на спинку дивана:

– Потім, згідно із планом, їй належало проникнути до заміського будинку Албу і залишити запасний ключ від своєї квартири у шухляді нічного столика. Особливих труднощів це не складало, адже вона знала, що ключ від вхідних дверей лежить у ліхтарі. Крім того, вона вирвала із фотоальбому фотографію Вігдіс із дітьми й узяла її з собою. На цьому підготовка закінчилася. Тепер залишалося тільки чекати. Чекати, що Харрі прийде на обід. У меню значилися ямс із японе-чилі та кола із гідрохло-ридом морфіну. Останній інгредієнт користується особливою популярністю серед насильників, оскільки він леткий, відносно позбавлений смаку, його легко відміряти і діє він передбачено. Жертва прокидається з провалом у пам’яті та в усьому винить алкоголь, переживаючи всі симптоми страшного похмілля. І в якомусь сенсі можна сказати, що мене зґвалтували. У мене був такий густий туман у довбешці, що їй не склало ніяких труднощів витягнути з моєї кишені мобільник, а потім виштовхати мене за двері. Коли я виїхав, вона пішла за мною, проникла в мою комірку в підвалі й підключила мобільник до ноутбука. Повернувшись додому, вона прослизнула по сходах до себе. Астрід Монсен чула її кроки, але вирішила, що це була фру Гундерсен із четвертого поверху. Тим самим вона повністю підготувала свій останній вихід, перш ніж самій написати епілог. Вона, зрозуміло, виходила з того, що я так чи інакше займусь її справою, призначить мене начальство чи ні, й тому приготувала для мене ще два попереджувальних знаки. Вона взяла пістолет правою рукою, адже я знав, що вона лівша. А ще поклала фотографію в туфлю.

Губи у Расколя здригнулись, але він не вимовив ані звуку.

Харрі провів рукою по обличчю:

– Останній мазок на свій шедевр вона нанесла, натиснувши на спуск.

– Але чому? —прошепотів Расколь.

– Анна була людиною крайнощів. Вона вирішила помститися всім, кого вважала винним у тому, що втратила сенс свого життя. Любов. А винними були Албу, Гуннеруд і я. І ви, тобто сім’я. Кажучи коротко, перемогла ненависть.

– Bullshit^[66], – сказав Расколь.

Харрі обернувся, зірвав із стіни фотографію Расколя і Стефана й поклав її на середину столу:

– Адже у вашій сім’ї завжди перемагала ненависть, чи не так, Расколю?

Расколь закинув голову, осушив склянку і широко всміхнувся.

Події наступних секунд відклалися в пам’яті Харрі мовби під час прискореної зйомки. Після закінчення цих секунд він виявився лежачим на підлозі в залізних обіймах Расколя, що обхопив його за шию. Очі палив виплеснутий в обличчя кальвадос, від його смороду було не продихнути, а до горла приставлена пляшка з відбитою шийкою.

– Знаєш, що може бути гіршим за високий тиск, Спіуні7 – прошепотів Расколь. – Тільки дуже низький. Отже лежи тихо.

Харрі глитнув і спробував щось сказати, але Расколь іще сильніше стиснув йому горло, і він зміг тільки застогнати.

– Сунь-цзи вельми прозоро говорить про любов і ненависть, Спіуні. У війні перемагають і ненависть, і любов. Вони нероздільні, мовби сіамські близнята. А програють лють

і співчуття.

Расколь іще більше підсилив хватку.

– Моя Анна ніколи б не вибрала смерть, – голос його здригнувся. – Вона любила життя.

Харрі нарешті вдалося вимовити, вірніше, прошипіти кілька слів:

– Так само – як ти – свободу?

Расколь трохи ослабив хватку, і Харрі з хрипом наповнив повітрям ниючі легені. Стукіт власного серця віддававсь у нього в голові. Але принаймні він знову чув шум машин, що проїздили мимо.

– Ти зробив вибір, – прохрипів Харрі. – Ти здався властям, аби спокутувати провину. Ніхто тебе не зрозумів, але це твій вибір. Те ж саме зробила Анна.

Харрі спробував поворушитись, але Расколь сильніше притиснув пляшку до його горла:

– У мене на те були свої причини.

– Я знаю, – сказав Харрі, – інстинкт спокутування провини такий же сильний, як і інстинкт помсти.

Расколь не відповів.

– А ти знаєш, що Беате Льонн теж зробила свій вибір? Вона зрозуміла, що ніщо вже не поверне їй батька. Лють її пройшла. Вона просила передати тобі привіт і сказати, що прощає тебе. – Уламок дряпнув його по шкірі. Пролунав такий звук, немов поряд хтось писав на грубому папері. Поволі виписуючи свої останні слова. І залишалося тільки поставити крапку. – Отже тепер твоя черга вибирати.

– Між чим вибирати, Спіунії Залишити тобі життя чи ні?

Харрі перевів дихання, прагнучи не втрачати витримки:

– Звільнити Беате Льонн. Розповісти, що ж сталося того дня, коли ти застрелив її батька. І звільнити себе самого.

– Самого? – Расколь засміявся своїм легким сміхом.

– Я знайшов його, – сказав Харрі. – Тобто його знайшла Беате Льонн.

– Знайшла кого?

– Він живе в Йотеборі.

Сміх Расколя миттєво урвався.

– Уже дев’ятнадцять років, – вів далі Харрі. – Відтоді, як дізнався, хто справжній батько Анни.

– Ти брешеш! – крикнув Расколь і заніс руку з пляшкою над його головою. У Харрі пересохло в роті, він заплющив очі. А коли знову розплющив, зустрів засклянілий погляд Расколя. Обидва важко дихали.

Расколь прошепотів:

– А… Марія?

Харрі зумів відповісти тільки з другої спроби:

– Від неї немає ніяких вістей. Хтось говорив Стефану, що кілька років тому її бачили разом із бродячим табором у Нормандії.

– Стефану? Ти говорив із ним?

Харрі кивнув.

– Із чого б це він почав говорити з таким спіуні, як ти? Харрі спробував знизати плечима, але в нього не вийшло:

– Сам у нього запитай.

– Запитай… – Расколь недовірливо втупився у Харрі.

– Симон привіз його вчора. Він у сусідньому вагончику. В поліції до нього є претензії, але у наших хлоп’ят вказівка не чіпати його. Він хоче поговорити з тобою, Расколю. Отже тобі вибирати.

Харрі просунув долоню між шиєю і гострим краєм пляшки. Але Расколь цього разу не намагався перешкодити йому піднятися. Тільки запитав:

– Навіщо ти це зробив, Спіуні?

Харрі знизав плечима:

– Ти подбав про те, щоб суд у Москві не відняв у Ракелі Олега. А я даю тобі шанс не втратити єдиного, хто залишився з твоїх. – Він поклав наручники на стіл. – Незалежно від твого вибору, вважаю, що ми квити.

– Квити?

– Ти допоміг мені з дружиною і сином. А я тобі – з братом.

– Я чув, що ти сказав. Але що це означає?

– Це означає, що я викладу все, що мені відомо про вбивство Арне Албу. І ми переслідуватимемо тебе всіма можливими способами.

Расколь звів брову:

– Тобі простіше не вплутувати мене в цю справу, Спіуні. Сам знаєш, вам на мене нічого не повісити, так навіщо ж старатися?

– На те, що ми поліцейські, – відповів Харрі, – а не хихот-ливі наложниці.

Расколь довго дивився на нього. Потім коротко кивнув.

У дверях Харрі озирнувся. Зігнувшись, худорлявий чоловік сидів за пластиковим столом, і тінь приховувала його обличчя.

– Часу у вас до полуночі, Расколю. Опівночі хлоп’ята відвезуть тебе назад.

Сирена «швидкої» прорізала шум вуличного руху на Фіннмарк-гате, то підвищуючи, то знижуючи звук, немов намагалася відшукати вірний.

46

Медея

Харрі обережно штовхнув двері до спальні. Він немов би відчув запах її парфумів, але такий слабкий, що, можливо, він просто сплив у нього в пам’яті. Величезне ліжко підносилося посеред кімнати, немов давньоримська галера. Харрі сів на матрац, поклав руки на прохолодну білосніжну білизну, заплющив очі й відчув, що він немовби погойдується на довгих ледачих хвилях. Чи тут Анна чекала на нього того вечора? Пролунав різкий дзвінок. Він подивився на годинник. Рівно сьома. Це виявилася Беате. Еуне подзвонив через кілька хвилин. Обличчя його з подвійним підборіддям добряче почервоніло після підйому по сходах. Важко дихаючи, він привітався з Беате, і вони втрьох пройшли до вітальні.

– Отже, ти можеш визначити, хто зображений на цих пор третах? – запитав Еуне.

– Арне Албу, – сказала Беате й показала на портрет і:і лівого боку. – Альф Гуннеруд у центрі, а Харрі – пра воруч.

– Блискуче! – захоплено вигукнув Еуне.

– А, дурниця, – заперечила Беате. – Мурашка розрізши всіх своїх побратимів по купі. Пропорційно вазі тіла веретеноподібна звизина у неї працює набагато ефективніше :іл мою.

– Боюся, по відношенню до моєї ваги ефективність моєї звивини наближається до нуля, – сказав Еуне. – Ти що-небудь можеш розгледіти, Харрі?

– Зараз, принаймні, трохи більше, ніж тоді, коли Анна показувала мені їх уперше. Я знаю, що цих трьох вона звинувачує, – Харрі кивнув на жінку з трьома світильниками: – Немезида, богиня відплати і справедливості.

– Яку римляни поцупили у греків, – підхопив Еуне, – залишили терези, замінили батіг на меч, зав’язали їй очі й назвали богинею правосуддя. – Він підійшов до торшера. – Коли приблизно за шість сотень років до Різдва Христового почали розуміти, що система кровної помсти діє неефективно, і вирішили зробити відплату не особистою, а суспільною справою, саме ця жінка стала уособленням сучасної правової держави. – Він провів рукою по прохолодній бронзовій жіночій фігурці. – Холодна справедливість. Сліпа відплата. Наша цивілізація стоїть у неї на руках. Хіба вона не красива?

– Красива – як електричний стілець, – сказав Харрі. – Помсту Анни не можна назвати сліпою.

– Вона була і сліпа і усвідомлена, – виправив його Еуне. – Навмисна і несвідома. Анна була, мабуть, вельми чутливою натурою. Очевидно, з порушеннями психіки, але ми всі такі, по суті, йдеться лише про серйозність цих порушень.

– І які порушення були в неї?

– Я ж її ніколи не бачив, так що можу тільки здогадуватися.

– Тоді здогадайся, – сказав Харрі.

– Оскільки вже ми заговорили про стародавніх богів, то, сподіваюся, ви чули про Нарциса, грецького юнака, який Настільки закохався у своє дзеркальне відображення, що був не в змозі від нього відірватись. У психології поняття «нарцисист» увів Фрейд. Воно означає людину самозакохану, з перебільшеним усвідомленням власної винятковості, схиблену на думці про те, що вона має добитися величезних успіхів. У нарцисистів потреба в помсті тим, хто уразив їх самолюбство, часто превалює над усіма іншими потребами. Це так зване «нарцисичне шаленство». Американський психоаналітик Хайнц Кохут описав, як така особа будь-якими засобами намагається помститися за уражене самолюбство, навіть у тих випадках, коли нам здається, що йдеться про справжні дрібниці. Наприклад, виражене заперечення повсякденності зазвичай призводить до того, що людина з маніакальним завзяттям прагне відтворити внутрішню рівновагу, хай це кінець кінцем і спричинить смерть.

– Смерть кого? – запитав Харрі.

– Та кого завгодно.

– Але це ж безумство! – вигукнула Беате.

– Ну, я по суті про це і говорю, – відрізав Еуне.

Вони пройшли до їдальні. Еуне спробував сісти на один зі старих стільців з прямими спинками, що стояли біля довгого вузького дубового столу:

– Таких більше не роблять.

– Але невже вона позбавила себе життя тільки для того… щоб помститися? – простогнала Беате. – Адже є й інші спо соби.

– Зрозуміло, – погодився Еуне. – Але самогубство часто само по собі є помстою. З метою викликати у тих, хто тебе зра див, відчуття провини. Анна просто зробила на крок більше, ніж необхідно. Крім того, є всі підстави вважати, що вона насправді не хотіла більше жити. Вона була самотня, вигнана з сім’ї, їй не таланило в любові. Кар’єра художниці не задалася, вона удалася до допомоги наркотиків, але це не могло розв’язати її проблем.

Коротше кажучи, це була глибоко розчарована й нещасна жінка, і вона, холоднокровно все обдумавши, віддала перевагу самогубству. І помсті.

– Зовсім не думаючи про мораль? – запитав Харрі.

– Питання про мораль, звичайно, цікаве. – Еуне склав руки на грудях. – Адже суспільство накладає на нас моральний обов’язок жити й тому відкидає суїцид. Але Анна явно захоплювалась античністю і, не виключено, дотримувалася думки старогрецьких філософів: людина вільна вирішувати сама, коли їй помирати. Ніцше теж вважав, що людина має повне моральне право позбавити себе життя. Він навіть використовував термін «Freitod», тобто «добровільна смерть». – Еуне підніс вказівний палець. – Але перед нею виникла інша дилема. А саме – життя або помста. У будь-якому разі Анна сповідала християнську етику, а та забороняє мститися. Парадокс, зрозуміло, полягає в тому, що християни вірять у Бога, який сам по собі – грізний месник. Якщо ти щось робиш наперекір йому, значить, горіти тобі вічно в пеклі, а така відплата несумірна з величиною гріха, швидше це справа Міжнародної амністії. І якщо…

– А може, це просто ненависть?

Еуне й Харрі поврнулися до Беате. Вона перелякано подивилася на них, немов ці слова зірвалися з її губ помилково.

– Мораль, етика, – прошепотіла вона. – Життєлюбність. Любов. Та все ж найсильніша ненависть.

47

Світіння моря

Харрі стояв біля відчиненого вікна і слухав далеке завивання сирени «швидкої», що поволі тонула в шумі Улоговини^[67]. Будинок, успадкований Ракеллю від батька, височів над нею, і Харрі як на долоні бачив те, що відбувається там, під світловим покривом, щоправда, лише те, що міг розгледіти серед величезних дерев, що стояли у саду. Він любив цей краєвид. Думка про те, скільки вже років вони ростуть тут, заспокоювала його. І про міські вогні, світло яких нагадувало морське світіння. Морське квітіння Харрі бачив лише раз у житті, коли дід одного разу вночі взяв його з собою в човен, збираючись на лов крабів у районі Свартхольмена. Всього одна ніч. Але цей краєвид він не забував ніколи. Одна з картин, які з кожним роком ставали в пам’яті все більш ясними і реальними. Так було далеко не зі всіма його спогадами. Скільки ночей він провів із Анною на цьому ліжку, скільки разів на борту судна капітана Еспера вони вирушали в плавання по бурхливих хвилях? Йому й не згадати. А незабаром і решта забудеться. Сумно? Так. Сумно, але необхідно.

Та все ж дві картини, пов’язані з ім’ям Анни, ніколи, він знав це напевно, ніколи не зітруться у нього з пам’яті. Дві майже однакові картини. Її густе волосся віялом розкидане по подушці, очі широко розкриті, однією рукою вона міцно стискає біле-біле простирадло. Різниця тільки в положенні пальців іншої руки. У першому випадку вони сплетені з його пальцями. А в іншому – стискають рукоять пістолета.

– Ти вікно не зачиниш? – почув він за спиною голос Ракелі. Вона сиділа на дивані, підібравши під себе ноги, з келихом червоного вина. Олег уже вирушив спати, задоволений своєю першою перемогою над Харрі в тетріс, Харрі вже боявся, що його ера безповоротно канула в минуле.

Новини не містили ніяких новин. Рефрени, що набили оскому: хрестовий похід на Схід, відплата Заходу. Вони вимкнули телевізор і поставили платівку «Стоун Роузес»^[68], яку Харрі, на свій подив і задоволення, виявив у її зібранні. Часи юності. Тоді більше за все піднімали йому настрій зухвалі англійські хлопчаки з гітарами і театралізованими ефектами. Тепер йому подобалися «Kings of Convenience»^[69], мелодії в них хай і повільні, але хоч трохи не такі тужливі, як у Донована^[70].І «Стоун Роузес» на малій гучності. Сумно, але факт. А можливо, необхідно. Життя розвивається немов по спіралі. Він зачинив вікно і дав самому собі обіцянку за першої нагоди взяти з собою Олега в море ловити крабів.

«Down, down, down, – чулося з динаміків бурмотіння «Стоун Роузес». Ракель нагнулася і відсьорбнула вина.

– Це стародавня історія, – прошепотіла вона. – Два брати закохані в одну жінку, адже це само по собі сюжет для трагедії.

Вони сплели руки і мовчки прислухалися до дихання одне одного.

– Ти кохав її? – запитала вона.

Харрі довго думав, перш ніж відповісти:

– Не пам’ятаю. Я тоді жив… як у тумані.

Вона погладила його по щоці:

– Знаєш, яка думка мене пригнічує? Що ця жінка, яку я ніколи не зустрічала і не бачила, пробралася до твоєї квартири й бачила нас трьох на фотографії з Фрогнерсетерена на твоєму дзеркалі. І при цьому знала, що все зруйнує. Адже ви, судячи з усього, кохали одне одного.

– М-м. Вона спланувала все ще до того, як дізналася про вас із Олегом. Підпис Алі опинився у неї ще влітку.

– До речі, уяви собі, як їй, лівші, важко було підроблювати підпис.

– А я про це навіть не думав. – Він обхопив голову руками. – Давай поговоримо про що-небудь інше. Що, коли мені попросити батька здати нам на літо будинок в Ондальснесі? Погода там зазвичай лайно, та зате є елінг і весловий човен – від діда залишилися.

Ракель засміялась, і Харрі заплющив очі. Він любив її сміх. І подумав: якщо більше не наробить дурниць, йому, можливо, пощастить чути цей сміх іще дуже довго.

Харрі прокинувся ніби від поштовху. Схопився з ліжка, намагаючись угамувати дихання. Йому щось приснилося, але сон не запам’ятався. Серце билося так, немов замість нього встановили якийсь скажений барабан. Чи то він знову опинився під водою у басейні в Бангкоку? Чи перед убивцею в люксі сасів ського готелю? Голова розламувалася.

– Що сталося? – пробурмотіла в темряві Ракель.

– Нічого, – прошепотів Харрі. – Спи!

Він пройшов у ванну і випив склянку води. Із дзеркала на нього дивилося змарніле, мертвотно-бліде обличчя. За вікном здійнявся вітер. Гілки величезного дуба шмагали стіну будинку. Били його по плечах. Лоскотали потилицю, так що волосся встало дибки. Харрі знову наповнив склянку і поволі осушив її. Тепер він пригадав. Пригадав, що йому приснилося. Хлопчак, який сидить на краю даху і теліпає ногами. Він не пішов на урок. Твори за нього писав молодший брат. Він показував коханій брата ті місця, де вони гралися дітьми. Йому приснився сюжет трагедії.

Коли він знову забрався під ковдру, Ракель спала. Він утупився поглядом у стелю і почав чекати настання досвітніх сутінків.

Годинник на нічному столику показував 05.03, коли він не витримав, підвівся, подзвонив у довідкову й дізнався номер домашнього телефону Жана Хуе.

48

Генріх Ширмер

Беате прокинулася після третього дзвінка. Вона перевернулася на бік і подивилася на годинник. Чверть на шосту. Вона залишилася в ліжку, вирішуючи, як краще – встати і послати його до дідька чи прикинутися, що її немає вдома. Пролунав іще один дзвінок, такий наполегливий, що стало ясно – він не вгамується.

Вона зітхнула, встала з ліжка, наділа халатик і підняла слухавку домофону.

– Так?

– Соррі, що дзвоню так пізно. Або, вірніше, рано.

– Забирайся до біса, Томе.

Настала довга пауза.

– Це не Том, – мовив голос. – Це я, Харрі.

Беате тихенько вилаялась і натиснула кнопку.

– Сил не було валятися без сну, – сказав Харрі, ввійшовши до квартири. – Мова про Забійника.

Він улаштувався на дивані, а Беате тим часом зникла у спальні.

– А історія з Волером, як уже було сказано, мене абсолютно не колише! – крикнув він у відчинені двері спальні.

– Як ти сам говориш, це вже було сказано! – крикнула вона у відповідь. – Крім того, його усунено.

– Я знаю. Мене викликали на допит до Служби внутрішньої безпеки на предмет моєї участі у справі Альфа Гуннеруда.

Вона повернулась із спальні в джинсах і білій майці з короткими рукавами й зупинилася перед ним. Харрі підвів на неї погляд.

– Малося на увазі, що я його усунула, – сказала вона.

– Що-о?

– Він останнє лайно. Але хоч ти і маєш рацію* це ще не означає, що ти можеш розповідати про це кожному зустрічному.

Харрі схилив голову набік і заплющив одне око.

– Мені повторити? – запитала вона.

– Та ні, – відповів він, – мені здається, я все зрозумів. А якщо не кожному зустрічному, а другу?

– Кава? – Беате не встигла повернутись у бік кухні, як її обличчя зашарілося. Харрі підвівся й рушив за нею. Біля столика на кухні стояв тільки один стілець. На стіні висіло дерев’яне плаке, на якому рожевими літерами було виведено одну з «Промов Високого»: