Текст книги "Безтурботний"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 28 страниц)

– Чого треба? – запитав хлопець високим дзвінким голосом.

– Щоб ти поїхав зі мною в Управління поліції.

Хлопець зреагував вмить. Він розвернувся, відштовхнувся

від поручнів і одним стрибком опинився на нижньому майданчику. «Ей!» – крикнув Харрі,’але хлопець уже зник із очей, стрибаючи через чотирип’ять сходинок, і лише гучний стукіт його каблуків луною віддавався в під’їзді.

– Гуннеруде!

У відповідь Харрі почув тільки гуркіт вхідних дверей на першому поверсі.

Він засунув руку у внутрішню кишеню і лише тут пригадав, що сигарет у нього немає. Підвівшись, він неспішним кроком попрямував униз. Тепер справа за кавалерією.

Том Волер приглушив музику, вивудив із кишені мобільник, що запищав, і приклав його до вуха. На іншому кінці чулися швидке уривчасте дихання і шум вуличного руху.

– Алло? – вимовив нарешті чоловічий голос. – Це ти? – Дзвонив Кнехт. Судячи з голосу, він був сильно наляканий.

– Що сталося, Кнехте?

– Господи, це ти! Та тут чортзна-що сталося. Ти мусиш допомогти мені. І по-швидкому.

– Нічого і нікому я не мушу. Відповідай на запитання.

– Вони нас розкрили. Лягавий сидів на сходах і очікував мене, коли я повертався додому.

Волер зупинився перед пішохідним переходом на виїзді на кільцеву дорогу. Якийсь старий нескінченно довго переходив вулицю дивними дрібними кроками.

– І чого він хотів? – запитав він.

– А ти як думаєш? Заарештувати мене, напевно.

– Так чого ж не заарештував?

– Та я як біс звідти рвонув. Злиняв у момент. Але вони за мною по п’ятах женуться. Вже три патрульні машини мимо проїхали. Ти чуєш? Вони мене візьмуть, якщо не…

– Не кричи у слухавку. А де інші поліцейські?

– Я інших не бачив, просто втік.

– Як же ти так легко ушився? Ти впевнений, що цей тип із поліції?

– Так-так. Адже це він був!

– Хто «він»?

– Харрі Холе, хто ж іще. Він днями до майстерні заходив.

– Ти мені про це не говорив.

– Майстерня з виготовлення ключів. Там поліцейські всю дорогу ошиваються.

На світлофорі зажевріло зелене світло. Волер сигналив водієві машини, що стояла перед ним.

– О’кей, потім із цим розберемося. Ти зараз де?

– Я в телефонній будці перед, ех… будівлею в’язниці, – він нервово засміявся, – і мені тут страшенно не подобається.

– У квартирі було щось, чого не мусило бути?

– Квартира чиста. Всі причандали на дачі.

– А ти? Ти теж чистий?

– Ти ж чудово знаєш, я зав’язав. Так ти приїдеш чи як? Чорт, я весь тремчу.

– Спокійно, Кнехте! – Волер прикинув, скільки йому знадобиться часу. Трюванн. Управління поліції. Центр. – Уяви собі, що це пограбування банку. Я тобі таблетку привезу.

– Я ж кажу, що в зав’язці. – Він помовчав. – А я і не знав, що ти таблетки при собі маєш, Принце.

– Завжди.

– А що у тебе?

– Mothers arms^[58]. Рогіпнол. Пістолет «Єрихон», що я тобі дав, із тобою?

– Завжди.

– Чудово. Тоді слухай уважно. Зустрінемося в порту, в східній частині Пакгаузу. Я досить далеко звідти, так що дай мені сорок хвилин.

– Тїі що мелеш? Приїжджай сюди, хай йому біс! Негайно!

Волер не відповів, услухаючись в уривчасте дихання Кнехта.

– Якщо мене візьмуть, я тебе з собою потягну. Сподіваюся, це ти зрозумів, Принце? Я тебе здам, якщо мені за це поблажка вийде. Я, чорт забирай, не бажаю сидіти за тебе, якщо ти не…

– Ти ніби як запанікував, Кнехте. А нам паніка зараз ні до чого. Де у мене гарантія, що тебе не взяли і ти не влаштовуєш мені пастку, щоб і мене заразом утопити. Ти зрозумів, про що я говорю? Ти з’явишся туди один і станеш під ліхтарем, аби я тебе виразно бачив, коли приїду.

Кнехт застогнав:

– Диявол! Диявол!

–Ну?

– Гаразд-гаразд. Чудово. Тільки пігулки привези. Диявол!

– Біля Пакгаузу за сорок хвилин. Під ліхтарем.

– Тільки не спізнюйся.

– Почекай, іще дещо. Я припаркуюся подалі від тебе, і, коли крикну, ти піднімеш ствол угору, так, щоб я його виразно бачив.

– Навіщо? Ти що, параноїк?

– Можуть, скажімо так, виникнути непередбачені обставини, а я ризикувати не хочу. Отже роби, як я кажу.

Волер натиснув клавішу відбою й подивився на годинник. Увімкнув магнітолу на повну потужність. Гітари. Чудовий білий шум. Чудове відчуття білого шаленства.

Він звернув на заправку.

Б’ярне Мьоллер із несхвальним виглядом переступив поріг і озирнувся в кімнаті.

– Вельми затишно, чи не так? – запитав Вебер.

– Наш давній знайомий, як я чув?

– Альф Гуннеруд. Принаймні, квартира на його ім’я записана. Відбитків маса, скоро з’ясуємо, чи йому вони належать. Скло, – він показав на молодого чоловіка, який водив пензликом по вікну, – кращі відбитки завжди на склі залишаються.

– Якщо вже ви почали відбитки збирати, я можу припустити, що ви тут іще дещо виявили?

Вебер показав на пластиковий пакет, що лежав поряд із іншими предметами на вовняному підлоговому покритті. Мьоллер сів навпочіпки і засунув палець у діру в пакеті:

– Гм. На смак героїн. Та тут десь і півкіло буде. А це що?

– Фотографія двох дітей, особи поки не встановлені. І ключ від «Тріовінга», але в усякому разі до цього замка не підходить.

– Якщо це універсальний ключ, у «Тріовінгу» визначать власника. Цей хлопець на фото мені когось нагадує.

– Мені також.

– Веретеноподібна звивина, – мовив у нього за спиною жіночий голос.

– Фрьокен Льонн? – здивовано вигукнув Мьоллер. – А відділ пограбувань тут до чого?

– Це я отримала інформацію про те, що тут зберігаються наркотики. Я ж і попросила тебе викликати.

– Так у тебе і по наркотиках інформатори є?

– Грабіжники і наркомани – одна велика щаслива сім’я, ти ж знаєш.

– Хто навів?

– Уявлення не маю. Він подзвонив мені додому, коли я якраз уляглася. Ім’я своє не назвав і, як дізнався, що я з поліції, також не повідомив. Але дані настільки конкретні й докладні, що я взялася за справу і розбудила прокурора.

– Гм, – мовив Мьоллер. – Наркотики. Раніше судимий. Погроза знищення доказів. Дозвіл, сподіваюся, безпосередньо дістала?

– Можеш не сумніватися.

– Тільки ось трупів я тут щось не бачу, так чому мене викликали?

– Навідник мені ще дещо повідомив.

– Що ж?

– Нібито Альф Гуннеруд перебував у інтимному зв’язку з Анною Бетсен. Як коханець і штовхач. Потім вона з ним розірвала стосунки і, поки він термін відбував, зустріла іншого. Що ти про все це думаєш, Мьоллере?

Мьоллер подивився на неї.

– Я задоволений, – сказав він, але жоден мускул не здригнувся в нього на обличчі, – ти навіть уявити собі не можеш, який я задоволений.

Він усе не відривав од неї погляду, і врешті-решт їй довелось опустити очі.

– Вебер, – сказав він, – заблокуй квартиру і виклич усіх своїх людей. Доведеться багато попрацювати.

39

«Глок»

Стейн Томмесен уже два роки відсурмив опером у черговій частині Управління кримінальної поліції. Він прагнув стати си-щиком, а у мріях бачив себе слідчим. Тоді в нього буде нормований робочий день, власний кабінет, та і зарплата вища, ніж у старшого інспектора. Він уявляв собі, як, повернувшись додому зі служби, почне розповідати Тріне про цікаву справу, яку він обговорював із колегою по забійному і сам вважає неймовірно заплутаною. А поки він служив черговим за жебрацьку зарплатню і відчував смертельну втому, навіть коли йому випадала нагода поспати десять годин поспіль. Вислуховуючи докори Тріне, що не бажала вічно вести таке життя, він намагався пояснити їй, яке це – цілими днями розвозити тинейджерів із передозом по пунктах екстреної допомоги, пояснювати дрібним, що їм не варто брати приклад з батька, який б’є матір, і вислуховувати брудні образи від усіх, кому ненависна поліцейська форма. Але Тріне, звівши очі догори, пропонувала йому поміняти тему.

Коли старший інспектор Волер із забійного відділу зайшов до вартівні й запитав, чи не може Стейн Томмесен вирушити з ним на затримання підозрюваного, першою думкою у Томмесена було попросити у Волера поради, як йоліу діяти, щоб вибитися в слідчі.

Він заговорив про це в машині, коли вони їхали по Нюлан-нсвеєн до двоярусної розв’язки. Волер усміхнувся і попросив його черкнути декілька слів на папірці. І може, навіть він – Во-лер – замовить за нього де треба слівце.

– Дуже-дуже добре… чудово. – Томмесен поринув у роздуми, чи варто йому розсипати подяки, чи це буде сприйнято як підлабузнювання. Втім, особливо дякувати за великим рахунком поки нема за що. В усякому разі, треба не забути сказати Тріне, що він прозондував ґрунт. Ось-ось, саме так і треба сказати: «прозондував ґрунт». І більше нічого, зберігаючи таємничий вигляд принаймні доти, поки вона що-небудь відповість.

– А що за типа братимемо? – запитав він.

– Я їхав у машині й випадково почув по рації, що на Тора Ульсена виявлена партія героїну. Альфа Гуннеруда братимемо.

– А, я теж чув у вартівні. Майже півкіло.

– І майже відразу подзвонив один чувак і повідомив, що тільки-но бачив Гуннеруда в районі Пакгаузу.

– Щось інформатори сьогодні вночі активізувалися. Про героїн також повідомили по телефону. Може, це і випадковість, але забавно, що два аноніми.

– Не виключено, що це одна і та ж людина, – перебив його Волер. – Може, він за Гуннерудом стежить, може, той його обдурив або ще що.

– Можливо.

– Так, значить, ти в слідчі хочеш податися, – сказав Волер, і Томмесену почулися в його голосі нотки роздратування. Вони звернули з естакади у бік порту. – Ну що ж, можу тебе зрозуміти. Це зовсім інша служба. А в який відділ?

– Забійний, – відповів Томмесен. – Або пограбувань. А сексуальні злочини не привертають.

– Ну, це ясно, – сказав Волер. – А ми приїхали.

Вони вискочили на неосвітлений відкритий майданчик, забитий поставленими один на один контейнерами, в кінці якого виднілася велика рожева будівля.

– Той, що стоїть під ліхтарем, ніби схожий за прикметами, – сказав Волер.

– Де? – запитав Томмесен і примружив очі.

– Онде, біля цієї будівлі.

– Чорт, ну у тебе й зір!

– У тебе зброя з собою? – запитав Волер і збавив швидкість.

Томмесен із подивом подивився на Волера:

– Але ти нічого не сказав.

– Гаразд, у мене є. Ти в машині залишайся, у разі чого патрульні екіпажі викличеш, якщо він шухер підніме, о’кей?

– Добре. А ти впевнений, може, зараз треба викликати…

– У нас часу немає. – Волер увімкнув дальнє світло і зупинив машину. За прикидкою Томмесена, до постаті під ліхтарем було метрів п’ятдесят, за наслідками вимірювання під час розслідування виявилося рівно тридцять чотири метри.

Волер зарядив пістолет – «Глок-20», він клопотав щодо нього перед начальством і отримав спеціальний дозвіл на його носіння, – схопив великий чорний кишеньковий ліхтар, що лежав між передніми сидіннями, і виліз із машини. Він щось крикнув і попрямував до Гуннеруда. Саме у цьому пункті рапорти двох поліцейських про подію розходяться. Волер записав, що він крикнув: «Поліція! Покажи їх!»

Тобто підніми руки над головою. Прокурор погодився, що раніше судимому і такому, що має декілька приводів, напевно знайомий цей сленг. До того ж старший інспектор Волер, так або інакше, чітко заявив, що він із поліції. Томмесен же у своєму рапорті спочатку записав, що Волер нібито крикнув: «Привіт, це дядечко з поліції. Покажи мені його». Проте після консультацій з Волером Томмесен заявив, що версія напарника достовірніша.

Із приводу подальших подій ніяких розбіжностей не виникло. Почувши Волера, чоловік, що стояв під ліхтарем, засунув руку до кишені й витяг пістолет, як з’ясувалося згодом, «Єрихон» зі збитими серійними номерами, чому й виявилося неможливим установити його походження. Волер – який, як указано в поданні Служби внутрішньої безпеки, показав чи не кращі результати із стрільби в тирі – щось викрикнув і зробив з високою скорострільністю три постріли. Два з них уразили Альфа Гуннеруда. Одна куля потрапила в ліве плече, інша – в стегно. Обидва поранення не були смертельними, проте Гуннеруд упав. Волер із піднятим пістолетом підбіг до Гуннеруда, що лежав на спині, і крикнув: «Поліція! Кинь зброю, стрілятиму! Кинь зброю, я сказав!»

Із цієї миті в рапорті Томмесена не міститься яких-небудь істотних деталей, оскільки він перебував за тридцять чотири метри від місця подій, у темряві, й до того ж Волер загороджував від нього Гуннеруда. З іншого боку, ні в рапорті Томмесена, ні серед знайдених на місці події речдоків ніщо не суперечило ходу подальших подій, викладеному в рапорті Волера. Згідно з яким Альф Гуннеруд схопив пістолет і, незважаючи на попереджу вальні вигуки, направив його на Волера, але той встиг вистрілити першим. Із відстані два-три метри.

Я повинен померти. Причому сенсу в цьому немає ніякого. Я дивлюся в димлячий отвір ствола. Згідно із планом, так не по винно було статися, принаймні згідно з моїм планом. Проте цілком можливо, що я, сам того не помічаючи, весь час ішов до цього. Протея планував не так. Мій план був кращий. У моєму плані був сенс. Тиск у салоні падає, і якась невидима сила зсередини тиснс мені на барабанні перетинки. Хтось нахиляється наді мною і пи таЄу чи готовий я до зниження, адже ми скоро приземлимося.

Я пошепки кажу у відповідь, що я крав, брехав, торгував наркотикамиу розпусничав, давав волю рукам. Але я ніколи нікого не вбивав. Я поранив жінку в Гренсені, але то був нещасний випадок. Світло зірок проникало крізь обшивку літака.

«Один гріх… – шепочу я. – Я погрішив проти тієїяку любив. Чи може і його бути пробачено?» Але стюардеса вже пішла, а посадочні вогні горять із усіх боків.

Це сталося того вечора, коли Анна вперше вперлась, а я почав наполягати, замкнув двері. Такого чистого товару в руках ніколи не тримав. Але курити його – тільки задоволення псувати. Вона брикалась, але я сказав, що справу вирішено, і приготував шприц. До цього вона ніколи не ширялась, я сам уколов їй дозу. А це набагато складніше, ніж самому колотися. Після двох безуспішних спроб вона подивилася на мене і поволі мовила: «Я вже три місяці чиста. Я врятувалася». – «Ласкаво просимо в колишній стан», – відповів я. Тоді вона видала короткий смішок і сказала: «Я тебе уб’ю». Третя спроба вдалася. Зіниці у неї розкрилися, поволі, немов велика квітка троянди, і кров із глухим звуком закапала на килим. Потім вона закинула голову. А наступного дня подзвонила мені й попросила повторити процедуру. Шасі заскрипіли по асфальту. Адже ми могли б зробити це життя прекрасним, ти і я. Якби дотримувалися мого плану, в цьому і полягав сенс. А в чому сенс усього цього, я уявлення не маю.

Згідно з протоколом розтину, десятиміліметрова куля пробила Альфу Гуннеруду носову кістку. Осколки кістки разом із кулею прошили тонку перегородку перед мозком і практично повністю зруйнували таламус, лімбічну систему і мозочок, потім куля вийшла через задню частину черепа і пробила асфальт, іще недостатньо затверділий після укладання АТ «Дорожні покриття» за два дні до події.

40

Бонні Тайлер^[59]

День видався похмурий, короткий і, за великим рахунком, нікчемний. Навислі над містом свинцево-сірі хмари, що погрожували розродитися дощем, так і не вичавили із себе ні краплі, а випадкові пориви вітру турбували лише газетні смуги на стенді перед магазинчиком «Фрукти і тютюн Елмера». Заголовки свідчили, що народу почала набридати так звана війна з тероризмом: сам термін уже набув злегка одіозного звучання як передвиборне гасло, до того ж момент було упущено, адже ніхто не знав, куди ж подівся головний винуватець. Дехто вважав навіть, що він помер. Ось чому газети знову почали надавати свої смуги зіркам телевізійних реаліті-шоу та зарубіжним знаменитостям другого ряду, що доброзичливо відізвалися про норвежців або про плани королівської сім’ї на відпустку. Єдине, що порушило монотонну буденність дня, так це повідомлення про драму, що розігралася напередодні, в районі Пакгаузу, коли оголошений у розшук убивця і торговець наркотиками підняв зброю на поліцейського, але був убитий до того, як сам устиг вистрілити. За словами начальника Нарквідділу, на квартирі вбитого виявлено велику кількість героїну. А шеф Відділу із розслідування вбивств заявив, що справу про вбивство, в якій, можливо, замішаний тридцятидворічний підозрюваний, виділено в розряд особливо важливих. Щоправда, газета, пізніше за інших підписана до друку, встигла повідомити, що є серйозні докази й проти іншої людини. І що, як не дивно, поліцейський, що вбив наркоділера, трохи більше року тому за схожих обставин застрелив неонациста Сверре Ульсена у нього вдома. Поліцейський усунений від виконання службових обов’язків до закінчення розслідування інциденту Службою внутрішньої безпеки. Газета наводить також слова начальника Управління кримінальної поліції, який заявив, що це звичайна практика в таких випадках і усунення жодним чином не пов’язане зі справою Сверре Ульсена.

Маленьку замітку було присвячено пожежі на дачі в Трюванні, оскільки недалеко від повністю згорілого будинку було знайдено каністру з-під бензину, що дало привід поліції підозрювати підпал. Проте на газетні сторінки не потрапила розповідь журналіста, що намагався зв’язатися з Біргер Гуннеруд, аби дізнатися, як почувається людина, що втратила за один вечір дачу і сина.

Стемніло рано, і вже о третій дня засвітилися вуличні ліхтарі. Зупинений відеозапис пограбування в Гренсені тремтів на екрані в «Камері тортур», коли туди ввійшов Харрі.

– Ще що-небудь буде? – запитав Харрі й кивнув у бік екрану, на якому Забійник тікав щодуху.

Беате похитала головою:

– Ми чекаємо.

– Поки він знову візьметься за справу?

– У цей момент він десь відсиджується і планує нове пограбування. За моїми уявленнями, це трапиться наступного тижня.

– Ти впевнена?

Вона знизала плечима:

– Досвід підказує.

– Твій?

Вона всміхнулась і не відповіла.

Харрі сів на стілець:

– Сподіваюся, я не сплутав ваші плани, вчинивши не так, як сказав по телефону.

Вона наморщила лоб:

– Що ти маєш на увазі?

– Я говорив, що тільки сьогодні збираюся обшукати квартиру.

Харрі подивився на неї. Вигляд у неї був здивований: вона щиро не розуміла, до чого він хилить. З іншого боку, адже Харрі не в Secret Service^[60] працює. Він зібрався щось сказати, але передумав. Зате слово взяла Беате:

– Я хочу запитати тебе про дещо, Харрі.

– Shoot^[61].

– Ти знав про Расколя і мого батька?

– Про що саме?

– Про те, що це Расколь… був тоді в банку. І стріляв саме

він.

Харрі опустив очі й почав уважно роздивлятися свої руки.

– Ні, – сказав він. – Я цього не знав.

– Але здогадувався?

Харрі підвів очі й зустрів її погляд:

– Думка в мене така виникала. І все.

– А чому виникала?

– Справа у спокутуванні провини.

– Спокутуванні провини?

Харрі набрав повні легені повітря:

– Жахливий злочин деколи затьмарює перспективу. Або, якщо хочеш, розуміння суті того, що відбувається потім.

– Що ти маєш на увазі?

– Кожна людина відчуває потребу в спокутуванні провини, Беате. Ти, наприклад. І, присягаюся Богом, я. І Расколь також. Вона так само природна, як потреба вмиватися. Мова про гармонію, про внутрішню рівновагу, без якої жити не можна. Цю рівновагу ми називаємо моральністю.

Харрі помітив, що обличчя у Беате зблідло. І тут же почервоніло. Вона розкрила рот.

– Ніхто не знає, чому Расколь добровільно з’явився в поліцію, – вів далі Харрі. – Але я переконаний, це з бажання спокутувати провину. Адже він виріс, користуючись тільки однією з усіх свобод – свободою пересування. Для нього тюремне ув’язнення – єдиний спосіб покарати себе самого. Відняти життя в іншої людини зовсім не те ж саме, що відняти у неї гроші. Припустимо, скоївши злочин, він утратив цю внутрішню рівновагу. Ось він і вважав за краще спокутувати провину в повній відчуженості від зовнішнього світу, наодинці з самим собою і – якщо він у нього є – своїм Богом.

Беате нарешті змогла вичавити з себе декілька слів:

– Моральний… моральний… убивця?

Харрі витримав паузу. Але більше нічого не почув.

– Моральна людина – та, що діє згідно зі своїми моральними установками, – тихо вимовив він. – А не чужими.

– А що, коли я ось це надіну? – запитала Беате з гіркотою в голосі, відкрила шухляду столу й дістала звідти наплічну ко-буру. – Що, коли я закриюся з Расколем у кімнаті для побачень і потім заявлю, що він напав на мене й мені довелося стріляти з метою самооборони? Помститися за свого батька і заразом паразита уколошкати – це, по-твоєму, моральний вчинок? —Вона шпурнула кобуру на стіл.

Харрі відкинувся на спинку стільця і заплющив очі, слухаючи, як її прискорене дихання поступово заспокоюється.

– Питання в тому, Беате, що ти вважаєш моральним. Мені невідомо, навіщо ти взяла з собою кобуру, але в мене і в думках немає спробувати утримати тебе від будь-чого.

Він підвівся:

– Дій так, щоб батько пишався тобою, Беате.

Харрі взявся за ручку дверей, але тут почув за спиною ридання Беате. Він обернувся.

– Ти не зрозумів! – крізь ридання викрикнула вона. – Я думала, що зможу, думала, це своєрідний… розрахунок, адже правда?

Харрі не рушив із місця. А потім присунув стілець, сів і приклав руку до її щоки. Вона говорила, а теплі сльози зрошували огрубілу долоню Харрі:

– Ти йдеш працювати в поліцію, тому що хочеш, аби в усьому панував порядок, рівновага, вірно? Розплата, справедливість і все таке інше. І раптом одного прекрасного дня у тебе з’являється шанс звести рахунки, про що ти, власне, тільки і мріяла. Але тільки для того, аби зрозуміти, що це все ж таки не по тобі, – вона шморгнула носом. – Моя мати одного разу сказала, що гірше незадоволеного бажання в житті є тільки одне – відсутність усяких бажань узагалі. Відчуття ненависті начебто останне, що залишається, коли загублене все решта. Але і його у мене відібрали.

Вона змела зі столу кобуру, і та з глухим стукотом ударилася в стіну.

Було вже зовсім темно, коли Харрі підійшов до воріт будинку на Софієс-гате і сунув руку до кишені піджака за ключами. Коли він сьогодні вранці добровільно з’явився в Управління поліції, одним із перших пунктів у розпорядку дня у нього значився похід до криміналістичної лабораторії за речами, які туди доставили з будинку Албу. Але перш за все він вирушив до кабінету Б’ярне Мьоллера. За словами шефа Відділу із розслідування вбивств, особливих проблем у Харрі немає, доведеться тільки почекати, раптом надійде заява з приводу злому на вулиці Харелаббен, 16. Крім того, протягом дня буде ухвалено рішення у зв’язку з тим, що Харрі приховав своє перебування у квартирі Анни в день її вбивства. Харрі заявив, що якщо буде почато розслідування, він, природно, буде вимушений послатися на домовленість між начальником Управління поліції й Мьоллером про надання йому широких повноважень по розшуку Забійника й їхню згоду на поїздку до Бразилії в обхід бразильських властей.

Мьоллер криво посміхнувся і зауважив, що, за його прикидками, розслідування не почнуть, оскільки для цього немає ніяких підстав, та і взагалі реакції з боку начальства не буде.

У під’їзді було тихо. Харрі зірвав захисні стрічки перед квартирою. Замість вибитого скла в двері було вставлено шматок фанери.

Він увійшов до кімнати й озирнувся. Вебер говорив, що вони спершу все сфотографували і лише після цього приступили до обшуку, так що потім усе поставили на місце. Та все ж Харрі не міг звільнитися від неприємного відчуття, що чужі руки чіпали його речі. Загалом, не так багато у нього було того, що не призначалося для чужих очей – кілька палких, але зовсім давніх любовних послань, розкрита пачка презервативів із напевно минулим терміном користування і конверт із фотографією трупа Елен Єльтен – зберігати таке вдома, напевно, визнали збоченням. І крім того, два порножурнали, платівка Бонні Тайлер і книжка Сусанне Брьоггер^[62].

Харрі довго дивився на миготливе червоне вічко автовідповідача і тільки потім натиснув кнопку. Знайомий дитячий голос наповнив усе приміщення:

– Привіт! Сьогодні був суд. Мама плаче, сказала, щоб я тобі подзвонив.

Готуючись до гіршого, Харрі зробив глибокий вдих.

– Завтра ми будемо вдома.

Харрі затримав дихання. Він не помилився? Завтра ми будемо вдома?

– Ми перемогли. Ти б бачив, Харрі, батькових адвокатів. Мама каже, вони були упевнені, що ми програємо. Мама. Ти хочеш… ні, вона просто плаче. Ми зараз ідемо в «Макдоналдс» святкувати успіх. Мама просить дізнатися, чи зможеш ти зустріти нас завтра. Бувай.

Харрі чув у слухавці дихання Олега, хтось висякався й засміявся. Потім Олег, притишивши голос, сказав:

– Буде здорово, якщо ти зустрінеш нас, Харрі.

Харрі опустився на стілець. Величезний клубок у нього в горлі розтав, і з очей бризнули сльози.

ЧАСТИНА

VI

41

C#MN

На небі не було ні хмарки, але дув крижаний вітер, і Харрі з Еуне, піднявши коміри курток і притиснувшись один до одного, попрямували по березовій алеї, що вже скинула на зиму своє літнє вбрання.

– Я розповів дружині, яким щасливим голосом ти говорив мені, що Ракель і Олег повернулися додому, – сказав Еуне. – Вона запитала, чи означає це, що ви скоро з’їдетеся.

Замість відповіді Харрі всміхнувся.

– Адже в неї, принаймні, місця в будинку вистачить, – не відставав Еуне.

– Місця в будинку вистачить, – підтвердив Харрі. – Передай від мене привіт Кароліні та процитуй Ула Бауера.

– «Я навіть спробував переїхати на Соргенфрі-гате»?

– «Але і це не допомогло».

Обидва розсміялися.

– А взагалі-то я зараз більш за все цією історією зайнятий, – сказав Харрі.

– Ну та зрозуміло, – погодився Еуне. – Я прочитав усі рапорти, як ти просив. Вражаюче. Просто вражаюче. Ти прокидаєшся у себе удома, нічдго не пам’ятаєш, і тут – бац! – виявляється, що ти всього лише пішак у руках Альфа Гуннеруда. Зрозуміло, складно ставити психологічний діагноз post mortem^[63], але, правду кажучи, це вельми цікавий випадок. Особа явно неординарна, розумний, із творчою жилкою. Я б навіть сказав, художник. Ти подивись, який хитромудрий план він винайшов, це ж просто шедевр. Але є дві речі, які мене бентежать. Я прочитав копії всіх повідомлень, які він тобі надсилав. Адже спочатку він грав на тому, що у тебе трапився провал у пам’яті. Виходить, він бачив, як ти, добряче напідпитку, покидав квартиру, ось і ризикнув, понадіявся, що на ранок нічого не пам’ятатимеш.

– Ну, напевно, так і було, коли я без чужої допомоги у таксі влізти не міг. Припускаю, що він стояв на вулиці й вистежував мене, як він, власне, й описує в листі, який і навів мене на думку, що це був Арне Албу. Схоже, він зв’язувався з Анною і знав, що я прийду до неї того вечора. А тим, що так нализався, я просто подарунок йому підніс, на якій він навряд чи розраховував.

– Потім він пробрався до квартири, відімкнувши двері ключем, який отримав від виробника через AT «Замки». І застрелив її. Як думаєш, зі своєї зброї?

– Найімовірніше. Серійний номер був збитий, так само як на тому пістолеті, що знайшли на тілі Гуннеруда біля Пакгаузу. За словами Вебера, спосіб, яким збивали номери, свідчить, що обидва стволи він отримав од одного і того ж постачальника. Судячи з усього, йдеться про незаконні постачання зброї у великих масштабах. Пістолет «Глок» ми знайшли вдома у Сверре Ульсена, того, хто застрелив Елен. Так у нього таким самим способом номери збивали.

– І потім, він же вклав їй пістолет у праву руку, хоча вона була лівшею.

– Це приманка, – сказав Харрі. – Він, зрозуміло, припускав, що я в той або інший момент займуся цією справою, хоч би для того, щоб компрометуючі мене обставини не вилізли назовні. І що я, на відміну від слідчих, які не знали Анну, виявлю його помилку.

– А ще ця фотографія з фру Албу і дітьми.

– Це щоб навести мене на Арне Албу, її останнього коханця.

– Але перед тим, як піти, він захопив із собою ноутбук Анни і твій мобільний телефон, який ти там залишив.

– Іще один нежданий подарунок.

– Ти уявляєш, який витончений розум треба мати, щоб заздалегідь скласти такий каверзний і безпомилковий план, завдяки якому він зміг відразу вбити трьох зайців, тобто помститись і своїй невірній коханці, й тому, з ким вона його зрадила, коли він сидів за ґратами, і її новій-давній пасії, тобто світловолосому поліцейському. Але крім цього він ще й імпровізує. Завдяки роботі в АТ «Замки» він дістає ключ від твоєї квартири та комірки. Там він розміщує ноутбук Анни, підключає його до твого мобільного телефону і замовляє на його номер анонімний абонемент на користування сервером, відстежити який практично неможливо.

– Майже неможливо.

– Авжеж, цей твій невідомий мені хакер його відстежив. Але він не зміг розібратися, що електронні повідомлення, які ти отримував, написані заздалегідь і відсилалися в запрограмований час із твого комп’ютера в комірці, що відправник усе підготував іще до того, як розмістив ноутбук із підключеним мобільником у тебе в комірці. Вірно?

– М-м. Ти зміст листів опрацював, як я тебе просив?

– Так, звичайно. Тут така штука. Якщо читати їх підряд, знаючи, чим справа кінчилася, то, хоча автор і претендує на послідовний виклад подій, фабула уявляється вельми розмитою. Але якщо ти читаєш ці листи нібито у міру їх надходження, як людина, що перебуває в гущі цих подій, то у тебе відразу виникає відчуття, що автор – людина вельми інформована й отримує цю інформацію в режимі онлайн. Утім, йому на це було наплювати, адже він сам замовляв музику.

– Все так. Ми поки не впевнені на всі сто, що саме Гуннеруд організував убивство Арне Албу. Його колега по майстерні стверджує, що в мить, коли ймовірно Албу був убитий, вони з Гуннерудом сиділи в «Старому майорові» і пили пиво.

Еуне потер руки, і Харрі так і не зрозумів, чи то він це зробив від холоду, чи то від задоволення, що в цій заплутаній справі у нього багато можливостей виявити свої логічні здібності.

– Припустимо, що Гуннеруд не вбивав Албу, – сказав психолог. – Яку ж у такому разі долю він підготував Албу, коли навів тебе на нього? Хотів, аби його засудили? Але тоді з тебе зняли б усі підозри. І навпаки, адже неможливо двох засудити за одне і те ж убивство.

– Вірно, – зауважив Харрі. – Але потрібно задатися питанням: що було найголовнішим у житті для Арне Албу?

– Блискуче, – підхопив Еуне. – Батько трьох дітей, який добровільно або під тиском обставин кидає бізнес. Я припущу, що сім’я.

– А чого домагався Гуннеруд, викривши або, вірніше сказати, налагодивши мене викрити Арне Албу, що він як і раніше зустрічається з Анною?

– Щоб дружина забрала дітей і пішла від нього.

– Позбавити людину життя – це не найстрашніше, що можна зробити з нею. Найстрашніше – позбавити людину найдорожчого, заради чого вона, власне, живе.

– Класна цитата. – Еуне схвально кивнув. – Хто це сказав?

– Не пам’ятаю, – відповів Харрі.

– Тоді виникає ще одне запитання. А чого він хотів позбавити тебе, Харрі? Ти-то заради чого живеш?

Вони підійшли до будинку Анни. Харрі довго морочився з ключем.

– Ну так що? – запитав Еуне.

– Гуннеруд, напевно, знав мене тільки з розповідей Анни. А вона знала мене на ті часи, коли… коли у мене за великим рахунком нічого, окрім роботи, не було.